«16 весна»: фрагмент повісті

Повість Василя Теремка «16 весна» — історія про калейдоскоп підліткового життя. Усвідомлення себе, дорослішання, випробування характеру та почуттів. Усе розготається стрімко й несподівано, бо ця весна — особлива.

«…Бігові доріжки були зайняті легкоатлетами і людьми, яких туди привела необхідність. Їх можна було розрізнити за всім, навіть — ставленням до того, як і чим займаються. Себе ні до кого не зараховував. Знав, що це допомагає у футболі. Іноді під час тривалого бігу несподівано знаходив думки, яких за інших обставин не докликатися. Більшість із них згадати потім не вдавалося. На жаль.

Обрав найближчу до трибун доріжку, щоб нікому не заважати і поступово набрати темп. Ноги були важкі, не
вдавалося налаштувати дихання. Крім доріжки, не бачив нічого. Був у собі. Хвилин через десять крокам полегшало. Затишнішими стали думки.

— Привіт затятим! — раптом почув за спиною зліва.
— Привіт… — спохватився у відповідь, не втямивши, хто озвався до нього. Миттю оговтавшись, упізнав Ілону. Бігла плавно, як лань, ніби хтозна-скільки часу відточувала техніку. «Не довго таким кроком протримається», — оцінив, а сказав майже радісно:
— І не здогадувався, що бігаєш.
— А що ти тут буваєш, знаю.
Її відвертість збентежила. Якось зненацька це сталося, хоч скільки разів уявляв їхню зустріч поза шкільними стінами. Не знаючи, як бути, вдавав, що зосереджений на бігові. У якийсь момент з’явилося бажання сказати відразу все. Але мовчав, захлинаючись невисловленими емоціями. Пауза затягувалася й нагнітала роздратованість на себе.
— Ну добре, не заважатиму, — Ілона виручила й стри-
вожила водночас. — Отам позаймаюся, — кивнула в бік
сектора за воротами.

«Блін, знову лопухнувся. Вона образилася», — вколов себе й зірвався з місця. Кудись зникло відчуття ваги. М’язи пружинили. Кроки стали легкими й розмашистими. Дихання запрацювало глибоко й розмірено. Накатом, нарощуючи на віражах швидкість, біг уже, мабуть, хвилин двадцять і готовий був терпіти, поки не впаде, лиш би вона знову заговорила першою. Так ніколи ще не біг. Уся увага була на доріжці. Ілони не бачив, але дуже хотів, щоб
вона бачила його.
— Усе, рекорд зафіксовано! — почув Ілонине.
За інерцією пролетів ще метрів п’ятдесят. Пульс стугонів, розпираючи жили, а ребра, здавалося, не витримають ударів серця. Ще хоч би одне сповільнене коло, і вони вгамуються, але бігти далі не став. «Підійти і заговорити. Просто заговорити, — переконував себе. — Вона так близько. Тут».

Звідкись узялася невимушеність. Ішов, ще не знаючи, що казатиме, але хотів іти на голос Ілони. Вагань уже не було.
— Показовий забіг? — випередила його добродушно-іронічно.
— Вимушено показовий, — у тон їй відповів.
— І вдалося?
— Мені мало вдається в тебе на очах.
— А коли я далеко?
— Не знаю.
— На фізкультурі, бачила, моя присутність тебе не сковувала.
— То був не я.
— Але кулаки — твої. Не треба було аж так.
— Мусив. Ми вже помирилися.
— Знаю. І знаю, чому помирилися.
— Чому?
— Бо обидва неправі.
— Я це зрозумів ще того дня.
— А чому не сказав про це?
— Соромно було, шукав виправдань. Ну і Колька якось так поводився…
— Колька теж того дня зрозумів. Йому допомогли зро-
зуміти.
— Хто? Мама?
— Ні, не його мама.
— І не моя, думаю.
— І не твоя. Може, колись дізнаєшся.
— Я багато чого не розумію. Щось таке відбувається.
— А що відбувається? Двоє побилися; третій, найнятий, шугонув одного з них на землю; мама іншого наскаржилася на того, хто першим ударив, і на вчителя фізкультури, бо цьому не запобіг; директор вигадує, як зробити, щоб не вийшло за межі школи. Усе просто, все кльово!
— Виходить, що у всьому винен я, бо першим ударив.
Але не я почав!
— А всі бачили, що першим ударив ти.
— І ти прийшла мені це сказати?
— Хочу допомогти тобі.
— Нічого мені допомагати! Сам розберуся.
— Не сподівалася, що так розмовлятимеш зі мною.
— Чомусь усім байдуже, через що це сталося. І тобі, виходить, так само. А я не міг інакше тоді. Не міг!
— І не скажеш, чому так сталося?
— Не скажу.
— Жаль…
— Не можу сказати. Вибач…
«І знову все не так, — тамував у собі роздратування. —
Навіщо було заводитися й квасити дурню. Якось треба вирулювати», — підганяв себе.
— Усе летить шкереберть у мене. Нічого не розумію, —
винувато глянув на Ілону.

Стояла в метрі від нього — збентежена й трішки іронічна. Щось не висловлене й доросле ховала в очах. Дуже близько стояла, але була недосяжною.
Паузу цього разу розірвала вона.
— Ой, мені вже додому треба. Мама десь закипає з переживань. Поговоримо завтра. Я побігла.
— Проведу, — наважився.
— Не треба, — не забарилася з відповіддю. — Сьогодні — тренувальний день, — багатозначно блиснули її очі.
— До завтра! — і зірвалася з місця.»

Поділитися: