#читацькі зізнання наших авторів

Читацькі звички – дуже особисте, навіть інтимне. Нотатки на берегах, загорнуті кутики сторінок, помітки і позначки багато можуть розповісти про читачів книжки. А зізнатися в таких «гріхах» іноді допомагають цікаві флешмоби, приміром, #13_читацьких_зізнань. Ось що вдалося випитати в тих, хто не тільки читає, а й пише книжки.

Оля КУПРІЯН, авторка «Солоних поцілунків»

Не пам’ятаю, коли навчилася читати – не думаю, що це було надто рано (всміхається), але в другому класі довелося вчитися читати заново по складах. Для мене ця історія «Як Оля розівчилася читати», – приклад того, що в навичках (а читання – це навичка) головне – багато практикуватися. Інакше доведеться, як я, заново вчитися.

Я літературознавець за освітою, тож шість років в університеті я читала книжки, як усі філологи, фахово. Великим щастям і поверненням до книжок  став час, коли знову почала читати як просто читачка. Насолоджуватися, сперечатися з персонажами й дозволити собі сказати про якийсь визнаний твір: «Нудота!». Це про Сартра так (усміхається). Уперше це сталося під час знайомства з «Коханцем леді Чаттерлей».
Про деякі книжки не можу говорити. Як правило, це ті, що дуже вразили. Такі просто даю почитати найкращим друзям. Без слів.

 

Марія МОРОЗЕНКО, авторка повісті «Я закохалася»

Мама не раз сварила, що втрачаю за книжками зір, бо ловила мене пізньої ночі за читанням біля вікна при місячному світлі.

У дев’ять років мала перший іспит з літератури від нашого бібліотекаря. Переказувала зміст усіх трьох книг казок, які взяла день перед тим.

В цьому, мабуть, незручно й зізнатись. Так, я та дивна людина, яка повністю прочитала «Війну і мир», аналізуючи виноски та листи.

 

Сергій ГРИДІН, автор повістей «Не-ангел», «Незрозумілі», «Відчайдушні», «Сапери» та ін.

У першому класі вже дуже добре читав, і перша вчителька дозволяла на уроках не вчити літери разом з усіма, а тихенько «ковтати» якусь чергову книжку. Одного разу в книжковій шафі знайшов  книжку під назвою «Декамерон». Реакція батьків на це була якоюсь дивною. Книжку в мене вилучили і кудись сховали, а я зробив висновок, що вона надзвичайно цікава. Поки батьки були на роботі, «Декамерон»  таки відшукав і сховав у шкільний портфель. Досі не забуду очі вчительки, яка поцікавилася, що саме я читаю… Ну а малюнки на сторінках книжки з цікавістю розглядали всі «пацани» 1-А.

Коли був дитиною, існувала книжкова лотерея. Її вартість дорівнювала обіду в шкільній їдальні, на який мені давали гроші. Але макарони з підливою і смачні булочки так і залишались не протестованими. Зате серце часто гріли нові книжки, що чекали черги на секретній поличці моєї тумбочки.

 

Оксана САЙКО, авторка повісті «Птахи завжди повертаються»

Надаю перевагу  давнім книгам. Вони мені цікавіші, бо зараз їх або мало перевидають, або не видають взагалі, тому таке рідко щастить знайти. Коли раптом до рук втрапляє така книга і кличе з перших прочитаних слів – це схоже на маленьке відкриття. А ще цікава естетика оформлення цих видань, вона передає особливості епохи. Та й пахнуть вони приємніше, ніж нові – нашаруванням років, уявою тих, хто їх читав, руками, що їх гортали, і навіть долями їхніх власників. Тому частіше купую такі книги, і рідко – нові. Люблю книжкові базарчики й букіністичні крамниці.

Коли багато пишу, то мало читаю, і навпаки. Не вмію втримувати баланс між читанням і писанням. Бо коли читаєш, заглиблюєшся в інший світ, а коли перебуваєш у світі власного твору – важко переходити в паралельний твір.

Є такі книги, які зі мною назавжди. Вони проросли в мені з дитинства, з ними зріднилася. Маю дивну потребу перечитувати їх багато разів. Може, так я повертаю собі себе колишню і той дивовижний стан, коли читала ці книги вперше. Такі для мене Шарлотта Бронте й Гюнтекін, Конан Дойл, Рибаков та Каверін, Діккенс і Марк Твен.
Чудово, коли руйнуються упередження чи стереотипи стосовно письменника. Так сталося недавно зі Стівеном Кінгом, твори якого несподівано захопили. Прикро, коли деякі книги не залишаються в пам’яті. Тоді приходить усвідомлення, що читала їх намарно. Не пам’ятаю  жодної прочитаної книги Милорада Павича, наприклад.

 

Надя БІЛА, авторка повісті «Крута компанія»

Є такі книги, які я, здається, читала, але не пам’ятаю. Може, дивилася фільм, чи хтось мені розказав, про що там йдеться. Все одно зараховую їх до прочитаних і ніколи в цьому не зізнаюсь.

Читаю набагато менше, ніж деякі мої друзі. Це наслідок нескінченного читання в дитинстві. Заздрю людям, що досі поглинають книжки десятками.

Великі шматки в надто об’ємних книгах читаю навскіс. Навіть якщо дуже люблю письменника, а роман трапився нудний. Водночас можу читати дві-три чи навіть п’ять книг, але не маю звички перечитувати. Буває, відкладаю круту книжку – розтягую насолоду.

 

Ірина МАЦКО, авторка повісті «Перехідний вік моєї мами»

Читала багато і «запоєм». Часом під покривалом, коли вже всі спали, або вдаючи, що вчу уроки. Тримала дві книжки одночасно: підручник і книжку, яку читала. Коли мама заходила, я ніби чемно вчилася.

У місцевій бібліотеці перечитала всі казки, які там були, потім фантастику, детективи, пригоди. Те ж саме і з домашньою бібліотечкою. Коли не було вже що читати – перечитувала ще раз, багато чого по п`ять-шість разів.

У 13 років тричі перечитала збірку казок «Тисяча і одна ніч». Сподобалася романтичні й досить інтимні описи. Деякі вірші звідти виписувала.

Поділитися: