КНИГОНОВИНКА: «Тінь на порозі» (уривок)

Осінь щедра на несподіванки! І серед наших книгоновинок — повість-фентезі, яка занурить читача в особливий світ, доступ до якого мають не всі. «Тінь на порозі» — письменницький дебют Нати ГРИЦЕНКО.

Ця повість — про людей у незвичайних обставинах. Коли невідомо, кому вірити, коли вибір — підкоритися чужій волі чи зникнути, коли приходить загроза нестерпного минулого.
Пропонуємо уривок повісті, щоб відчути енергетику книги та її авторки.

Одеська письменниця Ната Гриценко

«…Глянув у напрямку її погляду, і моє серце, здається, випало з грудей. Із глибини зали, впевнено розсікаючи юрбу, до сцени рухалися дві темні постаті. У тьмяному освітленні я не міг їх як слід роздивитися, але від них війнуло таким холодом, аж зимний вітер пройшовся моєю мокрою спиною. А тоді за тими непевними фігурами простір розколовся навпіл, і з розлому на волю вирвалося щось.

«…справжній космос, бурхливі хвилі викривленого часу, непередавана вакханалія кольорів. Я одночасно бачив усі їх переливи і відтінки, відчував багатомірність матерії, що безперервно змішувалася й розділялася, народжувалася й тієї ж миті помирала…»
Усе зупинилося. Я випав з реальності, все зникло: зала, люди, гамір натовпу закрутилися в суцільному вихорі й щезли. Лишилися два силуети, що повільно, але невмолимо прямували залою. Відстань між нами зменшувалася, відчуття, що наближається небезпека, переростало у впевненість.
«…десь у центрі того вихору утворювався щільний згусток, чорна діра, що всмоктувала в себе світло — чи навпаки, сонце, яке сіяло темряву? Мене щосили потягнуло до того дивного порталу, до іншого світу, а може — додому…»
Вони були вже біля сцени й дивилися на мене світлими, порожніми, ніби скляними очима. Я сповна відчував той холод, ту безжалісну пустку, яку вони несли в наш теплий світ. У голові пульсувала одна наполеглива думка — розвернутися й тікати, проте тіло геть заціпеніло й відмовлялося коритися моїй волі.
«…така тиша, ніби не лишилося у світі звуку, все завмерло, розчинилося, розтануло в обіймах великого ніщо, лише каламутний контур ледь помітно коливався в порожнечі, обрис чогось важливого, знайомого й незнайомого одночасно, схожого на кремезне покручене дерево, що простягало до мене руки-гілки й подумки шепотіло: “Послухай, занурся, згадай…”»
— Не дивися!
Сильний удар під дих моментально розвіяв гіпноз. Я приходив до тями, а та дівчина вже щосили тягнула мене зі сцени до виходу за куліси.
— Що? Що тут… — я нічого не розумів.
— Ніколи пояснювати, треба драпати, бо зараз почнеться.
— Почнеться? Що?!
Тут світло остаточно згасло, і запанувала непроглядна темрява. У мене мурашки пробігли шкірою, бо я все ще відчував, що десь тут, зовсім поряд, причаїлося щось незрозуміле, вороже і геть чуже. З’ясовувати подробиці було ніколи. Ми рвонули до дверей і наштовхнулися на Адася з крихітним ліхтариком.
— Якась дурня з електрикою, зараз підсвічу. Е-е, ти куди це?
— Бігом! — дівчина відчайдушно намагалася випхнути нас зі сцени. В неї за спиною апаратура зашипіла і виплюнула цілий фонтан іскор.
— Та що за фігня? — Адась був геть спантеличений.
— Малий, що коїться?
— Не знаю, але перевіряти не хочу! — тепер уже я потягнув його до виходу. — Давай, ходу!
Оце б я назвав ефектним завершенням чудового виступу.»

Поділитися: