«Нетутешній»: нова книга Оксани Сайко

Ця весна — щедра на книгоновинки. Особливо потішаться ті,  кому до вподоби видання для підлітків та юнацтва. Свого читача вже знаходять нові повісті від Олени Рижко — «Знає тільки Мару» і Олі Лілік — «Чорний дощ». Нині представляємо ще одну книгоновинку — «Нетутешній» Оксани Сайко.

Ця повість — про самотнього й дивного хлопця-годинникаря. Про намагання втекти від минулого з його ілюзіями, марними очікуваннями та розчаруваннями. Про пошук життєвого сенсу й любові. Про те, як важливо навчитися розуміти час. І слухати своє серце.

Ось якою могла би бути книга. Уважний читач знайде кілька відмінностей. 🙂

Пропонуємо уривок із повісті для весняного читання.

«— Невже тобі це подобається? — якось він спитав в Онисима. Той знизав плечима:
— Не знаю… Я про те й не замислювався. А ким мені ще бути, коли батько м’ясник? Якби він був столяром, я теж, мабуть, був би столяром…
Він на те лише важко зітхав, бо не знав, ким був його батько. Якось запитав про це матір, але вона лише відрубала:
— Ким був твій батько? Скотиною! Останньою падлюкою — ось ким він був!
Він хотів сказати на те, що навіть скотина й падлюка мають якесь ремесло, але так і не зважився.

Якось підлітком украв у свого однокласника велосипед, і батько того хлопця прийшов до його матері сваритися.
— То й що такого, що взяв він той велосипед? — несподівано накинулася на чоловіка мати. — Невже збідніли через те? Та у вас грошей, мов тої полови! Не морочте мені дурницями голову. Забирайтеся геть!
Чоловік страшенно обурився, мовляв, з такою матір’ю її син обов’язково колись втрапить до в’язниці, бо виросте злодієм і нікчемою.
— Нехай, але то вже не ваш клопіт! — відказала мати, зачинивши двері перед самісіньким носом чоловіка. У ту мить йому стало соромно, не так через слова того чоловіка, як через те, що мати так відчайдушно захищала його, не дорікнувши йому жодним словом, хоча він був винним.

— Я не буду злодієм, — сказав він їй.
— А ким же ж ти будеш? — тільки й спитала насмішкувато.
— Буду годинникарем.
— Годинникарем? Тим багато грошей не заробиш. Чи не краще бути м’ясником чи муляром, а може, столяром або чоботарем?

Жодна справа не приваблювала його так, як ремесло годинникаря. «Може, це й добре, що не знаю батька, — так міркував, — а раптом він би виявився, як і батько Онисима, м’ясником чи якимсь чоботарем і змушував би мене займатися тим, що мені не до душі? Адже зазвичай з батьками саме так воно й буває. А все тому, напевно, що шкода їм покидати цей сві самотніми, тому й приводять у нього дітей, а відтак передають їм те, що вміють, і своє ремесло на додаток, аби відійти в інший світ з відчуттям, що все-таки віджили своє немарно, бо залишили продовження не тільки себе, а й своєї справи…».

Якось вони з матір’ю, коли в них поламався годинник, були в годинникаря. Тоді його і вразила ота величезна кількість годинників. Вони безладно лежали на столі майстра, в гармонійній асиметрії висіли на стінах, стояли, мов тумби, на підлозі… Старий горбатий годинникар скидався на дивного чарівника, що легким дотиком пальців міг оживити найменше коліщатко, змусити тендітні стрілки рухатися й вицокувати. Здавалося, міг підкорити собі не тільки будь-який годинниковий механізм, а й сам час, змусивши його спинитися, йти в лад або поспішати. Годинникар був у глибоких літах. Якби він раптом помер, то їхнє містечко залишилось би без годинникаря, — так собі роздумував, бо годинникар жив самотнім і не мав дітей. Тоді вже не було б кому ремонтувати годинники. Отож, потрібно чимшвидше опанувати цей фах, вирішив. Тим більше, що незабаром він закінчить школу — треба заробляти гроші.

Одного дня, нічого не сказавши матері, він подався до годинникаря.
— Хочу бути, як і ви, годинникарем. Навчіть мене цього.
Старий важко зітхнув і почухав потилицю:
— Е-хе-хе, хлопче… Забаглося тобі забавки якої, чи що? Та нащо ж воно тобі?
— Коли ви помрете, в нашому місті не буде жодного годинникаря. То хто ж тоді ремонтуватиме годинники?

Поділитися: