Роман Ольги Лілік «Квіти цикорію»

Серія белетристики для дорослих «Ім’я» продовжує відкривати читачам українських письменників. Новий роман «Квіти цикорію» від Ольги ЛІЛІК — твір із особливою настроєвою тональністю, в якому тісно сплетені і сум, і радість, яка буває в житті.

Це історія про чоловіка, який обрав самотність. Сховався від себе в селі, де колись народився і ріс. Думав, що втік від світу. Але й тут натрапив на життя. Тут також люди борються за себе і втрачають най- дорожче. Радіють і плачуть. І ось у його світ приходить вона — Іва. Приносить у серце любов і народжує надію.

Письменниця Ольга Лілік присвятила роман пам’яті свого діда

 

Роман «Квіти цикорію» — друга книга письменниці, що вийшла друком у нашому видавництві. Напочатку весни авторка дебютувала повістю для юнацтва «Чорний дощ».

Традиційно розкриваємо секрети «видавничої кухні» — показуємо, як могла б виглядати книжка і, звісно, пропонуємо фрагмент твору.

«Коли розплющую очі, бачу дивне видіння: трохи далі, на залитому сонцем схилі сидить дівчина й дивиться кудись удалечінь. Наступної хвилини розумію, що це не видіння, це Іва. Вона сидить непорушно, а навколо неї пливуть золоті й зелені хвилі. Ось що було за дверима: нестримне світло і та, котра принесла це світло з собою. Піднімаюся та йду до неї. Біля її ніг лежить букет польових квітів. Іва помічає мене, але голови не повертає. Деякий час сидимо мовчки. Потім я говорю якісь пусті слова, ховаюся за ними від правди, від себе самого. Іва не відповідає. Вона вбралася у мовчання, як у вечірню сукню, і одягнула сонячні промені замість прикрас.

— Пам’ятаєте, ви розповідали про відсутніх? — питає Іва трохи згодом. — Тоді, в Полонках. Про людей, які відсутні у власній країні.
— Так.
— Ви теж відсутній. Тільки у власному житті. І це набагато гірше. Бо вони не з власної волі, а ви — так.
Мовчу. Тепер моя черга мовчати.
— Чому? — Іва повертає голову і разом із нею на мене дивляться сині очі цикорію.

Моє мовчання зовсім інше, густе й темне, як ліс, у ньому легко грати в піжмурки.
— Ви думаєте, що робите боляче Максу? — питає вона. — Ви зовсім його не знаєте. Він усіх любить. Сьогодні — одну, завтра — іншу. Дайте йому трохи часу, і він приїде до вас із черговою нареченою.
Не витримавши її погляду, відвертаюся.

— Поговоріть зі мною, — просить Іва. — Як раніше. Не треба цієї стіни між нами.
Якщо зараз відповім, викажу себе. Ввійду у відчинені двері й уже не зможу вийти, світло мене не відпустить. Тому продовжую ховатися в темному лісі.

Іва піднімається, струшує з себе сонячні промені, як сухе листя. Хочу покликати її, зупинити, втримати двері й не дати їм зачинитися, але не рухаюся.
— Дивіться! — Іва показує в бік річки. З густого очерету випливають чорні лебеді, ціла родина, самець і самка з пташенятами. Відразу за ними— білий виводок, трохи менший.

— Колись тут було багато лебедів, — кажу. — Браконьєри всіх винищили.
— Ці не бояться. А сміливих охороняє бог любові.
Іва забирає букет квітів і спускається в долину. Проводжаю її поглядом. Вона зникає за деревами. Я зачиняю двері, світло згасає».

 

Поділитися: