Серії
Дисципліни
Географія, екологія

Економічна і соціальна географія зарубіжних країн ("Академія")
Безуглий В. В.

Економічна і соціальна географія зарубіжних країн ("Академія")
Технічні параметри
Тип видання - навчальний посібник
Рік видання - 2007
Обсяг - 704 сторiнок
Формат - 135x206 мм (84х108/32)
Оправа - 7 (тверда, ламінована)
Стандарт упаковки - 8 прим.
Ціна: 43.00 грн.
Зробити замовлення

Додати коментар


Анотація

Навчальний посібник вибудувано на засадах системного аналізу за типовою географічною схемою економічного, соціального, демографічного, політичного життя країн світу, їх економіко-географічного положення, природних, рекреаційних умов і ресурсів, основних макроекономічних параметрів і зовнішньоекономічних зв’язків. Теоретичне осмислення країнознавства як науки поєднане з обширним фактичним матеріалом.

Для студентів географічних та економічних факультетів вищих навчальних закладів.

Зміст

1. Основні засади суспільно-географічного країнознавства

1.1. Суспільно-географічне країнознавство як самостійна гілка географічної науки
Сутність, об’єкт і предмет вивчення суспільно-географічного країнознавства     
Понятійно-термінологічний апарат суспільно-географічного країнознавства     
Системний підхід до суспільно- географічної характеристики країн     
1.2. Історія розвитку географічного дослідження країн
Виникнення й еволюція географії і країнознавства     
Зародження і становлення українського країнознавства 
  

2. Країни Європи

2.1. Загальна характеристика Європи         
2.2. Країни Західної Європи
Німеччина     
Франція     
Велика Британія     
Швейцарія     
Австрія     
Нідерланди     
Бельгія     
2.3. Країни Північної Європи
Швеція     
Норвегія     
Фінляндія     
Данія     
2.4. Країни Південної Європи     
Італія     
Іспанія     
Греція     
2.5. Країни Східної і Південно-Східної Європи          
Росія     
Польща     
Чехія     
Угорщина     
Країни Балтії     
Білорусь     
Болгарія     
Словенія     
Молдова

    
3. Країни Азії

3.1. Загальна характеристика Азії    
3.2. Країни Південно-Західної Азії
Ізраїль     
Туреччина     
Країни Аравійського півострова
Саудівська Аравія     
Об’єднані Арабські Емірати     
Кувейт     
Іран     
Ірак     
Країни Закавказзя     
Афганістан     
3.3. Країни Східної і Центральної Азії              
Японія     
Китай     
Тайвань     
Південна Корея     
Казахстан     
Країни Середньої Азії     
3.4. Країни Південної Азії          
Індія     
Пакистан     
Шрі-Ланка     
3.5. Країни Південно-Східної Азії
Сінгапур     
Малайзія     
Індонезія     
Таїланд     
Бруней     
В’єтнам

    
4. Країни Північної Америки

4.1. Загальна характеристика Північної Америки             
Сполучені Штати Америки     
Канада

    
5. Країни Латинської Америки

5.1. Загальна характеристика Латинської Америки           
Мексика     
5.2. Країни Центральної Америки    
Коста-Ріка     
5.3. Країни Вест-Індії           
Багамські острови     
Куба     
5.4. Країни Південної Америки        
Бразилія     
Аргентина     
Чилі     
Венесуела

    
6. Країни Африки

6.1. Загальна характеристика Африки                    
Південно-Африканська Республіка        
Єгипет     
Нігерія     
Марокко

    
7. Країни Австралії і Океанії

7.1. Загальна характеристика Австралії і Океанії               
Австралія     
7.2. Країни Океанії            
Нова Зеландія
   
Література





Уривок із навчального посібника ("Економічна і соціальна географія зарубіжних країн" Безуглий В. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.


1. Основні засади суспільно-географічного країнознавства

1.1. Суспільно-географічне країнознавство як самостійна гілка географічної науки

Сучасні тенденції інтеграції України у світове, насамперед європейське, співтовариство зумовлюють особливу актуальність дослідження ролі і місця української держави у світі, знання політичних, економічних і соціально-культурних аспектів світової спільноти загалом і окремих держав.


Сутність, об’єкт і предмет вивчення суспільно-географічного країнознавства

Комплексним дослідженням країн займається країнознавство, яке уже давно виокремилося як самостійна гілка географічної науки (поряд із фізичною географією, соціально-економічною, географією, картографією). Вчені, зокрема російський географ Яків Машбиць (1928—1997), розрізняють такі його головні підсистеми: фізико-географічне (природне), економічне і соціальне (суспільне), комплексне країнознавство. Розмежовують також політико-географічне, медико-географічне, історико-географічне, військово-географічне, демографічне, рекреаційне та інші види країнознавства, пов’язані із суміжними науковими напрямами.
Сутність суспільно-географічного країнознавства. Економічну та соціальну географію зарубіжних країн можна трактувати як суспільно-географічне країнознавство, основними завданнями якого є дослідження природно-ресурсного потенціалу, населення, соціального комплексу, сучасного господарства країн і регіонів у їх взаємодії тощо. Ця наука синтезує досягнення інших географічних дисциплін (географії населення, промисловості, сільського господарства, транспорту, материків тощо), сприяє формуванню уявлення про країну як територіальну соціально-економічну цілісність. Метою суспільно-країнознавчого аналізу є вивчення багатоаспектних взаємозв’язків природно-екологічних, етнокультурних, соціально-економічних і політичних процесів у межах конкретної території, а також передумов, факторів, особливостей і наслідків господарської діяльності, специфіки територіальної структури економіки (райони, територіально-промислові комплекси, промислові вузли, населені пункти тощо), тобто комплексне дослідження економічної і соціальної географії країни.

Економічна і соціальна географія зарубіжних країн — суспільно-країнознавча дисципліна, яка досліджує регіони і їх країни, систематизує і узагальнює дані про їх природно-ресурсний потенціал, населення, господарство, культуру і соціально-політичну організацію.

Комплексність і географічність (територіальна структурованість) суспільно-країнознавчих характеристик переплітаються з їх історичністю, прагненнями охарактеризувати соціально-економічну динаміку в її ретроспективі, стимулювати розвиток територіальної структури країни або регіону як багатоетапний процес.
Сутність цієї галузі наукових знань впливає на вибір предмета і об’єкта її дослідження.
Предмет і об’єкт вивчення країнознавства. Зміст предмета дослідження кожної науки зумовлюється суб’єктом дослідження і детермінується вимогами практики.
Предмет дослідження — аспекти, властивості та відношення, що їх вивчає наука, а також той кут зору, під яким розглядається об’єкт. На відміну від об’єкта він може змінюватися (розширюватися і поглиблюватися). Предмет науки не є тотожним об’єкту, оскільки об’єкт — це емпірічно дана реальність, яка репрезентує певну складову об’єктивного світу, на яку спрямована пізнавальна або практична діяльність, тобто те, що вивчає й досліджує галузь науки.
У сучасній географічній науці поширені різні тлумачення предмета країнознавства. Так, радянський економ-географ (спеціаліст з вивчення економічної географії)  Всеволод Анучин (1913—1984) вважав, що предмет країнознавста є стабільним, різняться між собою лише підходи до його вивчення. Він наполягав, що предметом країнознавства як одного із наукових напрямів географії є середовище суспільного розвитку (географічне середовище) на територіях, що окреслені державними або історико-географічними кордонами. Таке середовище слід вважати загальним об’єктом для всіх розділів країнознавства, що виникають при його диференціації. В. Анучин вважав, що предмет будь-якої науки є стабільним, оскільки він невичерпний, а його пізнання триває безкінечно.
Однак стабільність предмета не означає відсутності його розвитку. Отже, країнознавче дослідження вимагає нового, поглибленого вивчення того самого середовища, але вже у його зміненому вигляді.
Представники української школи економічної географії (Я. Олійник, П. Масляк, А. Степаненко) наполягають, що предметом дослідження економічної і соціальної географії світу є географічні проблеми просторової організації світової економіки, сукупність проблем соціального розвитку в їх територіальному відношенні, територіальна організація соціального життя, просторові суспільні системи. Ця наука вивчає територіальний поділ праці, розміщення продуктивних сил, регіональну політику, територіальну організацію виробництва, геополітику та геостратегію країн і регіонів світу, глобальні проблеми людства, просторові соціально-економічні пропорції, транспортні та інфраструктурні мережі і системи, а також системи розселення та інші аспекти просторової організації суспільства.
Предмет цієї науки тісно пов’язаний з об’єктом дослідження, яким є країни та їх складові: географічне положення, природно-ресурсний потенціал, склад і розселення населення, економічний стан і структура господарства, зовнішньоекономічні зв’язки, соціальний комплекс і структура суспільства, внутрішнє районування тощо.
Наукове суспільно-географічне країнознавство основане на аналізі глобальних проблем з урахуванням їх ролі і специфічних особливостей у кожній окремій країні. Суспільно-географічна країнознавча характеристика повинна відображати місце країни у міжнародному поділі праці, різновиди географічного положення тощо.
Методи дослідження. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн послуговується різноманітними методами дослідження — підходами, способами, операціями, які необхідно виконати у певній послідовності для досягнення поставленої мети при вивченні явища або процесу.
Суспільно-географічне країнознавство застосовує специфічні методи, характерні тільки для системи географічних наук, і методи, загальні для усіх суспільних наук. Правильний вибір методів дослідження зумовлює його ефективність. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн оперує як традиційними, так і новими методами.
До традиційних методів належать метод спостережень і опису, картографічний, історичний, порівняльно-географічний, статистичний методи, метод систематизації, бальних оцінок.
Метод спостережень і опису використовували найдавніші мандрівники, фіксуючи свої безпосередні враження від побаченого. Він і натепер відіграє важливу роль у регіональній економічній і соціальній географії світу. Можливості цього методу розширює міжнародний туризм, який дає змогу вивчати особливості природи, населення й господарства різних країн. Не менш важливий для суспільно-географічного країнознавства картографічний метод, який передбачає створення та використання карт, що підвищують інформаційну місткість наукового матеріалу.
Історичний метод ґрунтується на розумінні території, територіальних об’єктів як просторово-часової реальності тощо. Знання географії минулого необхідне для розуміння сучасної географії країн і прогнозування її змін у майбутньому.
Традиційним для суспільно-географічного країнознавства є порівняльно-географічний метод, покликаний виявити найістотніші ознаки подібності й відмінності у всіх аспектах різних країн та регіонів. Широко використовують і метод систематизації, який дає змогу простежити у досліджуваних аспектах певний порядок, прискорити вивчення країн, швидше виявити їх внутрішні закономірності. До основних систематизаційних прийомів, за Е. Алаєвим, належать класифікація (групування досліджуваних об’єктів за сукупностями або класами, що різняться між собою переважно кількісними ознаками) і типологія (групування будь-яких об’єктів за якісними ознаками).
Загальнонауковими за сутністю є також кількісні методи: метод бальних оцінок (використовуєть при оцінюванні природно-ресурсного потенціалу території, аналізі екологічної ситуації в країні) і статистичний метод, який дає змогу оперувати різноманітною інформацією про соціально-економічні процеси в країні. У цьому разі статистика є ефективним інструментом досліджень економічного і соціального стану певної території.
Територіальність (як необхідну ознаку будь-якої країнознавчої роботи) аналізують і за допомогою спеціальних методів, які застосовують лише у межах економічної географії. До них належать різноманітні підходи до районування території (економічне, соціально-економічне, еколого-економічне тощо).
Нові методи охоплюють математичний, математико-географічне моделювання, геоінформаційний, експедиційний, метод дистанційних спостережень, системного аналізу, експедиційний та ін.
У 70-х роках XX ст. суспільно-країнознавчі дослідження поповнилися математичними методами, які дають змогу вивчати певні регіони і країни за допомогою оброблення великих масивів інформації, відобразити певні кількісні (іноді і якісні) закономірності. Математико-географічне моделювання забезпечує ефективне оброблення вихідної інформації (моделювання міграційних процесів, міських систем, природно-територіальних комплексів тощо). Поширеним є геоінформаційний метод (створення геоінформаційних систем як сучасного засобу збирання, збереження та аналізу відомостей про територію, особливості концентрації господарства і населення, стан довкілля). Широко застосовуються у країнознавчих дослідженнях метод дистанційних спостережень (аерокосмічний), який сприяє отриманню докладної інформації про концентрування господарських регіонів, населення тощо на великих територіях, про межі міських агломерацій, стан довкілля тощо; експедиційний метод (збирання первинних даних); метод системного аналізу (дослідження частин цілого), основою якого є поетапне визначення мети, завдань, наукової гіпотези загалом, часткових і загальних особливостей системи, її зв’язків тощо.
Концепції країнознавчої науки. Підхід до предмета і об’єкта вивчення суспільно-географічного країнознавства, добір методів його дослідження зумовили виникнення у процесі формування країнознавчої науки різноманітних концепцій. Найпоширенішими серед них є концепції районної школи країнознавства, проблемного країнознавства, синтезу країнознавства з розв’язанням глобальних проблем та ін.
Концепція районної школи країнознавства. Ця концепція була розроблена радянськими вченими у 20-ті роки ХХ ст. Микола Баранський (1881—1963) прагнув відійти від бачення регіональних описів як компілятивного зведення даних про окремі аспекти життя району і країни. Він трактував країнознавство як форму організації знань про країну на основі переходу від регіоналізму галузей до регіоналізму територіальних комплексів.
М. Баранський критично ставився до описового західного країнознавства, яке ґрунтувалися на емпіричному встановленні елементарних зв’язків «природа — населення — господарство» і не вивчало загальних закономірностей. Він сформулював програму країнознавства районного напряму: обґрунтування кордонів області; характеристика факторів, що впливають на формування області; характеристика господарства і населення; виявлення внутрішніх і міжобласних господарських зв’язків; висновки щодо перспектив розвитку області. Отже, М. Баранський розробив класичну програму країнознавчого дослідження, яка стала основою для написання багатьох країнознавчих праць.
Концепція «полюсів зростання». Вона зародилася у 50-ті роки XX ст. і швидко поширилася серед представників наукових кіл західних країн. Її основоположником є французький економіст Франсуа Перру (1903—1987). Згідно з цією концепцією розвиток виробництва не відбувається рівномірно в усіх галузях господарства. Завжди можна виокремити динамічні галузі, що стимулюють економіку і є полюсами розвитку. Внаслідок концентрації такі галузі мають тенденцію зосереджуватися у певній точці — «полюсі зростання». Зазвичай це місто, іноді район, який внаслідок подібної концентрації позитивно впливає на своє оточення. «Полюси зростання» домінують в економічному просторі, впливаючи на пов’язані з ними і підлеглі їм фірми і поширюючи інновації за різними каналами.
Ф. Перру поєднав уявлення про нерівномірність поляризованого розвитку з ідеєю генерування і поширення нововведень. Ця концепція стала підґрунтям численних планів і програм регіональної політики розвинутих і таких, що розвиваються, країн.
Концепція проблемного країнознавства. У 70-ті роки XX ст. географи Веніамін Гохман (1918—1986) і Я. Машбиць дійшли висновку про необхідність розвитку традиційного (але не пасивноописового) і нового, проблемного (проблемно-орієнтованого) країнознавства. Його сутність полягає у переході від універсальних і загальних покомпонентних характеристик територій до аналізу їх ключових і специфічних проблем, насамперед тих, які визначають найважливіші аспекти сучасного і перспективного соціально-економічного, етнокультурного розвитку та основні характеристики країни.
Проблемні суспільно-географічні країнознавчі характеристики охоплюють такі аспекти соціально-економічного розвитку: забезпеченість природними ресурсами, зокрема ресурсами територіальними, характер використання природних ресурсів і території у визначеній системі міжнародного поділу праці, спеціалізація і розміщення господарства, формування географічних типів і моделей економіки та інфраструктурного оснащення території, географічні проблеми народонаселення і його забезпечення соціальною інфраструктурою, розміщення і розселення населення, процеси районоутворення і територіального управління, проблеми навколишнього середовища. Особливу увагу, як наполягають послідовники концепції, необхідно приділяти проблемам життя і господарської діяльності людини, соціальної та політичної географії, культурного рівня населення тощо.
Концепція синтезу країнознавства з розв’язанням глобальних проблем людства. Вона започаткована у 60—80-ті роки ХХ ст. економ-географами Енрідом Алаєвим (1925—2001), Сергієм Лавровим (1928—2000) та іншими вченими. Автори наполягають, що глобальні проблеми не тільки не скасовують країнознавство, а навпаки, зміцнюють його позиції, ставлять перед ним нові завдання.
Локальні суспільні процеси переростають у регіональні, а регіональні — у глобальні. Окремі регіони й світ загалом перетворюються на цілісний організм, що дає змогу краще бачити їх специфіку і подібність. Такий глобальний підхід орієнтує на порівняльні міждержавні дослідження не тільки для доведення розбіжностей, а й для проникнення у сутність явищ з урахуванням аналізу розбіжностей.
Ця концепція розглядає загальногеографічне країнознавство, а не фізичне та економічне окремо. Вона сприяє освоєнню країнознавцем загальнонаукових принципів і методів побудови моделей і сценаріїв розвитку, методів та технологій управління.
Концепція територіальної структури. Її заснував у 70-ті роки XX ст. російський економ-географ Ісаак Маєргойз (1908—1975). Концепція зорієнтована на взаємопов’язану поліструктурність господарства та суспільства. Однією з таких структур є територіальна. Для вивчення територіального зрізу застосовують синтетичні параметри якісної та кількісної характеристики територіальних структур. І. Маєргойз вважав, що вся дослідницька робота країнознавця підпорядковується одній меті — відображенню цілісної картини просторової організації країни як результату взаємодії її територіальних елементів суспільного й природного характеру. При цьому за сучасних умов такі економічні параметри, як специфіка розселення, реальні транспортні потоки тощо формують значно глибше уявлення про країну та її регіон, ніж властивості природного середовища.
Результативність країнознавчих досліджень (зокрема, суспільно-географічних), вірогідність наукових висновків і положень забезпечуються застосуванням більш широкого інструментарію методичних підходів і засобів, відбором найефективніших з позицій завдань і логіки конкретного дослідження методів, систематичним розвитком методів країнознавства.
Отже, економічна і соціальна географія зарубіжних країн є галуззю країнознавчої науки. Під впливом розвитку наукового знання змінюється і її теоретична база, з’являються або зникають теорії й гіпотези, удосконалюються підходи і методи, які використовує суспільно-географічне країнознавство.


Понятійно-термінологічний апарат суспільно-географічного країнознавства

Наукові поняття і терміни є найважливішою складовою інструментарію будь-якого дослідження. Поняття формуються у процесі теоретичного осмислення існуючих явищ, установлення їх значущих особливостей. Понятійно-термінологічний апарат (поняття, терміни й категорії) відображає специфіку досліджуваного об’єкта, принципи й методи наукового аналізу, свідчить про теоретико-методологічну досконалість науки.
Центральною ланкою цього апарату є поняття — вузлові елементи наукового знання, форма мислення, в якій відображаються загальні істотні властивості або відношення предметів, явищ і процесів реального світу. Найчастіше поняття визначаються за допомогою найближчої родової ознаки та суттєвих ознак, якими характеризуються предмети (явища) і процеси, що належать до цього поняття.
Фундаментальні поняття називають «категоріями» (грец. kategoria — вислів, звинувачення, ознака) — найзагальнішими поняттями, які відображають істотні, загальні властивості і відношення явищ дійсності та пізнання.
Поняття взаємопов’язані з термінами (лат. terminus — межа, край) — словами або словосполученнями, що вживаються для вираження спеціального наукового значення.
Основні поняття і терміни країнознавства. Сучасна економічна і соціальна географія зарубіжних країн послуговується розвинутим понятійно-термінологічним апаратом. Його можна структурувати на кілька основних груп:
— поняття, що використовуються для характеристики економіко-географічних утворень («регіон», «країна», «держава», «залежна територія», «державна територія», «територіальна соціально-економічна система», «економічний район» та ін.);
— поняття, що вживаються при аналізі економіко-географічних відношень («територіальна організація», «розміщення», «розселення населення», «міжнародний географічний поділ праці» тощо);
— поняття, які відображають економіко-географічні процеси («процес розміщення виробничих сил», «процес розселення», «процес урбанізації», «процеси економічної інтеграції» та ін.).
Економіко-географічні поняття країнознавства можна поділити на загальнонаукові, що використовуються не тільки у географії, а й в інших дисциплінах («територіальний поділ праці», «природні умови», «населення», «письменність» та ін.); загальногеографічні («територія», «природно-ресурсний потенціал», «географічне середовище», «географічне положення» тощо); власне економіко-географічні («територіальна організація суспільства», «економіко-географічне районування», «територіальна організація суспільства й господарства»; країнознавчі, вживання яких, однак, не обмежується суто країнознавством («столиця», «державна територія», «тип країни», «кордони», «політична карта світу» та ін.).
Впровадження спеціальних термінів у науку має відповідати таким вимогам:
— правильна орієнтація (терміни повинні орієнтувати думку саме на зображувані ним поняття і не суперечити їм);
— систематичність (терміни мають бути не ізольованими, а супідрядними у термінологічній системі);
— дериватність (терміни повинні бути основою утворення інших термінів);
— стислість (терміни мусять бути точними і ємними);
— благозвучність (терміни повинні бути зручними у вимові, не викликати неправильних асоціацій);
— граматична правильність (терміни мають відповідати правилам і нормам державної мови);
— унікальність (не повинні існувати суміжні терміни);
— еквівалентність (наявність відповідника в іншій мові).
Відображаючи різні сторони і властивості географічних явищ, їх взаємозалежність, країнознавчі поняття й терміни утворюють понятійно-термінологічні системи — сукупності понять і відповідних термінів, взаємопов’язаних загальним базисним поняттям. Такі системи є різномасштабними, для їх побудови характерний принцип ієрархії. Великі понятійно-термінологічні системи формуються на основі найважливіших, фундаментальних економіко-географічних понять: «континент», «регіон», «територія країни», «економічний район», «населений пункт».
Понятійно-термінологічний апарат економічної та соціальної географії зарубіжних країн і суспільної географії загалом постійно оновлюється внаслідок переосмислення традиційних і застосування нових або додаткових понять. Це пов’язано із збагаченням інструментарію суспільної географії новими методами дослідження, зі становленням наукових напрямів, які вивчають політичну, соціальну, культурну, рекреаційну сфери країнознавства, із загальним розвитком економічної, соціальної і політичної географії.
Країнознавство постійно оперує певними базовими поняттями, до яких, зокрема, належать «країна» і «держава». Вони до певної міри є синонімами, але «країна» має місткіший культурно-історичний, соціально-економічний і політичний зміст.

Країна — територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною.

Якщо країна є суверенною територією, то вона набуває політичного статусу держави.

Держава — суверенне політичне утворення, яке здійснює свої владні повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій — державного механізму.

До основних складових держави належать:
— суверенітет влади (її верховенство, єдність, неподільність);
— система органів влади — апарат;
— визначена кордонами територія, населення якої поділяється за адміністративно-територіальним принципом, а не за ознаками кровної спорідненості;
— правові норми, що встановлюються й охороняються державою;
— система податків для утримання державного апарату.
Держава виконує такі функції: законотворчу; оборони і національної безпеки; забезпечення правопорядку; захисту конституційних основ суспільства; узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв’язання соціальних конфліктів; державно-адміністративного управління у різних сферах соціального життя; здійснення економічної (формування бюджету, контроль за грошовою масою, загальна координація господарської діяльності, приватизація і структурна перебудова), соціальної (діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, підтримка соціально вразливих верств населення, поліпшення природного середовища), культурної (забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, науки, культури) політики тощо.
Територія держави. Кожна країна розташовується на певній території, яка характеризується локалізацією, наявністю особливих видів ресурсів, специфікою географічного положення; певними типами природних ландшафтів, ступенем господарського освоєння тощо. Територіальність розглядають як один з головних принципів країнознавства.

Державна територія — частина земної кулі з природними, а також створеними внаслідок людської діяльності особливостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни.

Територія є елементом виробничої могутності держави. Її географічне положення, природні ресурси і умови їх освоєння сприяють розвитку господарства або обмежують його. Чим більша територія країни, тим різноманітніші її природні ресурси, тим кращі можливості для територіального маневру, для формування міжрайонного поділу праці та економічних районів. Нині існують держави, територія яких охоплює величезні ділянки земної поверхні (Росія, Китай, Канада, США, Бразилія), навіть окремі континенти (Австралія) або складається з одного-двох квадратних кілометрів (Ватикан, Монако).
Втрата території призводить до припинення існування самої держави. Тому кожна країна намагається всіма засобами зберегти її.
До складу території країни входять:
1) суходіл у межах кордонів;
2) внутрішні і територіальні води;
3) повітряний простір над суходолом і морем;
4) надра, що знаходяться під суходільною і водною територіями.
Внутрішні води належать до юрисдикції держав, а правила судноплавства та риболовства у них встановлюються законами цих країн. Судна зарубіжних держав у внутрішні води допускаються лише згідно з міжнародними договорами.

Внутрішні води — води, розташовані у межах території певної держави (крім територіальних вод), до яких належать ріки, озера, канали, протоки, водосховища, а також внутрішні моря, оточені з усіх боків суходолом, який є територією тільки цієї держави.

До внутрішніх вод відносять морські порти, зовнішні і внутрішні рейди й бухти, береги яких є власністю однієї держави. Затоки вважаються внутрішніми водами, якщо ширина входу до них не перевищує 24 милі, а береги належать країні.
У 1982 р. Конвенція ООН з морського права проголосила про встановлення ширини територіальних вод у межах 12 морських миль (1 морська миля дорівнює 1852 м) від узбережжя. Однак 9 країн після Другої світової війни оголосили про встановлення 200-мильної зони територіальних вод (Бенін, Еквадор, Коста-Рика, Ліберія, Нікарагуа, Перу, Сальвадор, Сомалі, Філіппіни), а в деяких державах вона становить навіть менше 12 миль, зокрема у Греції і Домініканській Республіці (по 6 миль), Норвегії (4 милі), Йорданії, Палау, Сінгапурі (по 3 милі).

Територіальні води — морські (океанічні) води, що прилягають до суходільної території або внутрішніх вод держави, входять до складу її території і перебувають під її суверенітетом.

У 1975 році у Гельсінкі на Нараді з безпеки та співробітництва в Європі було прийнято положення про визнання і непорушність сухопутних і морських державних кордонів між країнами, які сформувалися після Другої світової війни.
Сучасне міжнародне право проголошує принцип територіальної цілісності і недоторканності держав, забороняє насильницьке загарбання чужих територій, порушення державних кордонів, використання території будь-якої держави без її згоди, припускає можливість зміни кордонів території країни тільки в окремих випадках.
Кордони і конфігурація. Для забезпечення режиму недоторканності кордону сусідні держави встановлюють визначений режим кордону. Державні кордони є особливим типом кордонів, які суворо зафіксовані і достатньо стійкі. Їх стійкість пов’язана з історичним розвитком держави. Наприклад, у Латинській Америці, в Африці, на Близькому і Середньому Сході територіальні суперечності досі неврегульовані, що зумовлює міждержавні конфлікти у тій чи іншій формі.

Державний кордон — позначена на поверхні землі (суходолу або водного простору) або уявна, але позначена на карті лінія та уявна вертикальна площина, яка проходить через неї перпендикулярно у повітряному просторі і у надрах землі і відокремлює територію держави від інших держав і відкритих морів.

Процес історичного розвитку країн і народів відбувається на їх територіях у межах державних кордонів. Вивчення територій саме у таких межах є одним з основних завдань економічної і соціальної географії зарубіжних країн. У міжнародному житті все частіше трапляються випадки розв’язання політичних, економічних (зокрема, промислового, транспортного та іншого господарського будівництва), екологічних проблем силами і засобами одразу кількох держав, різних спільних акцій. При цьому (навіть за умов широких і багатосторонніх інтеграційних процесів) жодна держава не відмовляється від своїх кордонів. Хоч вони певною мірою видозмінюються (наприклад, у межах ЄС державні кордони перетворюються з бар’єрів на лінії зв’язку), відкритість кордонів не означає втрату суверенітету території країни.
За природними особливостями розрізняють суходільні, водні, морські і повітряні кордони державної території.
Суходільні кордони визначаються за угодами між сусідніми державами. Ці кордони проводяться з урахуванням особливостей місцевості (гори, ріки та ін.). Іноді вони встановлюються по прямій лінії між двома точками (геометричні кордони), а також за меридіанами або паралелями (астрономічні кордони).
Водні кордони поділяють на річкові, озерні, кордони інших водоймищ і морські. Кордони на ріках визначаються за угодами між прибережними державами: на суходільних ріках — за тальвегом (лінія найбільших глибин) або посередині головного фарватеру (шлях безпечного руху суден); на несуходольних — посередині ріки. На озерах та інших водоймищах кордон проводять по прямій лінії, що з’єднує виходи суходільного кордону до берегів озер або іншого водоймища.
Морськими кордонами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів сусідніх держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави відповідно до загальноприйнятих принципів і норм міжнародного права.
Повітряні кордони — це бічні й висотні межі повітряного простору країни. Бічним кордоном повітряного простору є вертикальна площина, що проходить по суходільних і водних лініях державного кордону.
Встановлення кордонів передбачає два етапи: делімітацію (договірне визнання напрямку і проходження кордону) і демаркацію (проведення лінії кордону по місцевості).
Конфігурація території країни коригує її розміри. Вона характеризується показниками середньої і максимальної відстані від кордонів (наприклад, в Угорщині та Болгарії взагалі немає районів, віддалених від державних кордонів більш ніж на 125 км, у Польщі — на 230 км), компактністю території, яка переважно визначає географію населення і господарства, розгалуження транспортної мережі. Відносно компактними країнами є, наприклад, Франція, Польща, а Чилі, Норвегія, Швеція, В’єтнам, Малаві тощо мають видовжену конфігурацію.
Вивчення параметрів території має теоретико-методичне значення, дає змогу формувати просторове уявлення про країну. Конфігурацію необхідно враховувати в управлінні, адже вона впливає на зв’язки, параметри інфраструктури, розміщення виробничих сил, на культурні зв’язки між районами країни.
Форми державного правління і устрою. Форму державного правління детермінують відносини між вищими органами влади держави, а форму державного устрою зумовлюють відносини між різними органами влади територіальних одиниць держави з центральними органами влади.

Форма правління — організація державної влади, зумовлена принципами формування і відносин вищих органів держави.

Її визначає насамперед формальне джерело влади. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування вищого органу державної влади розрізняють чотири форми державного правління: республіку, монархію, країни співдружності, джамахирію.
Республіка. Ця форма правління виникла давно, однак і натепер є найпоширенішою.

Республіка (лат. respublica, від res — справа, діло і publicus — суспільний) — форма державного правління, за якої всі вищі органи влади або обираються, або формуються парламентом, а всі суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їх більшості.

Республіку вважають прогресивною і демократичною формою правління. Її обрали більшість країн Латинської Америки, що звільнилися від гніту монархічних колоніальних держав наприкінці XIX — на початку XX ст., майже всі колишні колонії в Азії (у т. ч. Індія, Індонезія, Пакистан тощо), які стали незалежними у середині минулого століття, 49 африканських країн (з 53 існуючих), більшість яких домоглася незалежності у 60—70-ті роки XX ст. Республіками після Другої світової війни стали і деякі відносно молоді монархії (Румунія, Сербія, Греція) і навіть такі давні монархії, як Єгипет, Ефіопія, Іран (Персія). Нині на політичній карті світу нараховується 147 республік, які різняться політичними і соціально-економічними особливостями.
З огляду на форми правління виокремлюють:
президентську республіку, в якій президент обирається народом безпосередньо або опосередковано. У республіках цього типу президент є главою держави і виконавчої влади. Він формує уряд і очолює його, не володіє законодавчою ініціативою, не може розпустити парламент, а парламент не може висловити недовіру урядові. Парламент у таких республіках здійснює законодавчу, бюджетну і контролюючу функції (США, деякі країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Колумбія, Чилі) та Африки (ПАР, Кот-д’Івуар, Уганда тощо);
парламентську республіку, що характеризується верховенством парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. У такій республіці президента обирає парламент, якому він звітує. Очолює уряд прем’єр-міністр. Парламент здійснює законодавчу, державотворчу, бюджетну функції та функцію парламентського контролю. Президент має право розпустити парламент. У парламентських республіках влада зосереджена у руках уряду, главі якого належить найбільше влади. Уряд формують ті політичні партії, яким належить більшість місць у парламенті. Така форма правління поширилася у європейських (Албанія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Словаччина, Угорщина, ФРН тощо) і азійських (Індія, Ізраїль та ін.) країнах;
президентсько-парламентську (або змішану) республіку, що передбачає поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади й ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Президента обирають на прямих виборах, він є главою держави й виконавчої влади. Уряд очолює прем’єр-міністр, який представляє партію або коаліцію, що перемогла на виборах. Подвійна політична відповідальність уряду (перед президентом і перед парламентом) — основна ознака змішаної республіканської форми правління. Такими республіками є Франція, Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Польща, Румунія, Фінляндія, Хорватія, а також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу.
Своєрідною формою республіканського правління вирізняється Швейцарія. Функції глави держави покладені на колегіальний орган — Федеральну раду, яку формує парламент із семи осіб на широкій коаліційній основі. Щороку у Федеральній раді головує новий президент зі складу Федеральної ради (почергово). Він має суто представницькі функції.
Монархія. Цю форму правління було впроваджено ще у перших державах світу. Протягом століть монархія зазнала істотних змін, однак її сутність не змінилася.

Монархія (грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна державна влада юридично належить одній особі — монарху (королю, імператору, султану тощо) — і передається в порядку престолонаслідування.

Натепер збереглися три історичні типи монархій:
— конституційна (або парламентська) монархія, в якій влада монарха обмежена у сфері законодавчої і виконавчої влади. Юридично за монархом можуть зберігатися деякі повноваження, але фактично він ними не може скористатися. Так, за ним зберігається право призначення голови уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповідно до пропозицій лідерів парламентської більшості. Формально уряд вважається урядом монарха, проте ніякої відповідальності перед монархом він не несе. Саме політична відповідальність уряду перед парламентом за свою діяльність є особливістю парламентської монархії.
У конституційній монархії центральне місце у системі органів державної влади належить уряду, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує (через парламентську більшість) діяльність парламенту. Нині конституційна монархія існує у більшості монархічних держав — Бельгії, Великій Британії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Марокко, Малайзії, Непалі, Таїланді, Японії тощо;
— абсолютна монархія, що характеризується зосередженням влади у руках монарха, відсутністю представницьких установ. Уряд призначається монархом, виконує його волю. Ця форма правління була поширена в добу феодалізму. Нині абсолютна монархія збереглася у Брунеї, Бутані, Катарі, ОАЕ та Омані;
— теократична монархія, якій властиве зосередження державної й духовної влади в руках монарха, що є главою церкви. До цього типу монархій належать Ватикан (папа є главою всіх католиків) і Саудівська Аравія (король має титул «зберігача священних ісламських мечетей»).
У сучасній практиці престолонаслідування виокремлюють три системи: салічну (Бельгія, Норвегія, Японія та ін.) — надає право успадкування тільки по чоловічій лінії; кастильську (Велика Британія, Данія, Іспанія) — перевага надається чоловікам, але допускається і успадкування по жіночій лінії за принципом старшинства; австрійську — успадкування для жінок можливе тільки у випадку відсутності законних спадкоємців по чоловічій лінії (деякі азійські країни).
Нині існує 30 монархій: 1 — в Океанії (Тонга), 3 — в Африці (Лесото, Марокко, Свазіленд), 14 — в Азії (Бахрейн, Бруней, Бутан, Йорданія, Камбоджа, Катар, Кувейт, Малайзія, Непал, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія) і 12 — в Європі (Андорра, Бельгія, Ватикан, Велика Британія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція). Однак Андорра фактично є республікою, формально — конституційною монархією (князівством), яка з кінця XIII ст. перебуває під подвійним суверенітетом — французьким та іспанським (фахівці-міжнародники найчастіше визначають Андорру як монархію). Суто монархією залишилася нині єдина імперія — Японська, є кілька князівств (Монако, Ліхтенштейн), велике герцогство (Люксембург), султанати (Бруней, Оман), емірати (Кувейт, Бахрейн, Катар), папська держава-місто (Ватикан), більшість інших монархій — королівства.
У розвинутих країнах монархія є слабкою політичною інституцією, яка не відіграє істотної ролі у здійсненні державної влади. Однак у 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії, в 1993 р. — у Камбоджі. На референдумі у 2000 р. в Австралії мешканці висловилися за збереження влади (хоча і формальної) англійського монарха. Інститут монархії, особа монарха є символом історичних традицій і національної єдності. Монархи забезпечують наступництво у політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.
Держави у складі Британської співдружності. Специфічні ознаки має форма правління країн колишніх домініонів Великої Британії, які пізніше увійшли до Британської співдружності націй. До них належать 14 держав: Австралія, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тувалу, Ямайка.
Формально главою держави у кожній з цих країн є монарх Великої Британії, однак його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає британський монарх за поданням уряду країни з її громадян. Усю виконавчу і політичну владу в країнах здійснюють уряди на чолі з прем’єр-міністром (дійсним керівником країни). Мешканці держав є громадянами своїх країн, а не підданими британської королеви. Деякі з них використовують атрибути Великої Британії (наприклад, Нова Зеландія — англійський гімн «Боже, бережи королеву», англійські ордени, якими королева Великої Британії нагороджує новозеландців, тощо).
Джамахирія. Ця форма правління представлена однією країною — Лівією. Керівництво Лівії наполягає на визнанні їх країни саме джамахирією (араб. — держава мас, народовладдя). Внаслідок реформ 1977 р. вертикальну ієрархічну структуру органів влади було замінено постійно діючими виборними народними зборами і народними комітетами, а верховним органом державної влади проголошено Загальний народний конгрес, який обирається один раз на рік. У країні офіційно скасовані держава, уряд, парламент, політичні партії.
Форма державного устрою безпосередньо пов’язана з особливостями політичного устрою та режимом державної влади, відображає національно-етнічний (інколи — конфесійний) склад населення, історико-географічні особливості формування країни. Важливою для країн, їх внутрішнього життя, політичної єдності є також адміністративно-територіальна структура країни (поділ на політичні територіальні одиниці).

Форма державного устрою — спосіб територіальної організації держави, що встановлює порядок поділу країни на частини і визначає характер відносин між центральними і місцевими органами влади.

Розрізняють три основні форми державного устрою: унітарну, федеративну і конфедеративну державу.

Унітарна (лат. unitar — єдність) держава — форма державного устрою, яка базується на верховенстві суверенітету (верховної влади) єдиної держави над адміністративно-територіальними або національно-етнічними одиницями (областями, департаментами, префектурами, провінціями тощо), на які вона поділена.

Головними її ознаками є наявність єдиної конституції, єдиного керівного центру, вертикальної ієрархічної структури владних установ та відносин (так званої піраміди влади), єдиної системи права, єдиного громадянства та єдиної державної мови. Унітарна форма державного устрою переважає, зокрема, у більшості держав Європи, Латинської Америки та Африки.

Федеративна (лат. federatio — союз, об’єднання) держава — форма децентралізованого державного устрою, за якої ознаки державного утворення притаманні і державі, і її суб’єктам (штатам, провінціям, кантонам, землям, республікам тощо).

У більш ніж 20 країнах діє федеративна форма державного устрою: Австралії, Австрії, Аргентині, Бельгії, Бразилії, Венесуелі, Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, ОАЕ, Пакистані, ПАР, Росії, США, ФРН та ін. Державні утворення, які формують федерацію, є її суб’єктами і мають свої органи влади і власний адміністративно-територіальний поділ. Територіями суб’єктів федерації можуть бути штати (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінції (Аргентина, Канада, Пакистан), землі (Австрія, ФРН), республіки (Росія, Сербія і Чорногорія), кантони (Швейцарія).
Федеративна форма державного устрою має такі ознаки:
— формування території федерації у політико-адміністративному відношенні із суб’єктів федерації. Такі державні утворення не мають суверенітету, тобто верховенства влади на своїй території і незалежності у зовнішніх зносинах, власної грошової одиниці, армії, не можуть бути суб’єктом міжнародного права. За суб’єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) із союзу;
— дія конституції і законів суб’єктів федерації у більшості федеративних держав за верховенства федеральної конституції і федеральних законів;
— наявність системи органів законодавчої, виконавчої і судової влади суб’єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб’єктів федерації;
— формування двопалатної структури союзного парламенту (верхня палата забезпечує представництво суб’єктів федерації);
— наявність громадянства суб’єктів федерації у більшості федерацій.
Федеративна держава може утворюватися: в результаті договору між незалежними суб’єктами про створення нового державного об’єднання з перетворенням учасників договору у суб’єкти федерації (наприклад, США); шляхом приєднання нових територій і наділення їх правами суб’єкта федерації (так, до США внаслідок завоювання було приєднано штат Техас, шляхом купівлі — штати Луїзіана та Аляска); в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб’єкти федерації (Бельгія); шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб’єкти федерації (Швейцарія та ОАЕ).
Утворення конфедерації є одним із найбільш реальних шляхів переходу до федеративного державного устрою.

Конфедеративна (лат. confederatio — союз, об’єднання) держава — форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі.

Конфедеративна форма об’єднання держав має такі ознаки: утворюється на основі відповідних договорів; суб’єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; суверенітет у конфедерації належить державам, які входять до її складу; предмет відання конфедерації охоплює питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, системи комунікацій тощо; постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; суб’єктам конфедерації належить право відмови у визнанні або в застосуванні актів союзної влади та ін.
У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 по 1787 р., Германський союз із 1815 по 1867 р., з 1958 по 1961 р. конфедерацію Об’єднана Арабська Республіка утворювали Єгипет і Сирія, з 1982 по 1989 р. конфедерацію Сенегамбія — Сенегал і Гамбія. Нині лише Швейцарія офіційно є конфедерацією, але фактично з 1848 р. за своїм устроєм вона стала федерацією.
Отже, розвиток міждержавних відносин може відбуватися у напрямі переходу суверенних держав спочатку до союзу держав (конфедерації), а потім до союзної держави (федерації). Можливий перехід від унітарної держави до федеративної (Бельгія, Ефіопія). Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та інші країни, а деякі з латиноамериканських федерацій майже не відрізняються від унітарних з поділом на автономії (Іспанія, Італія). Аргентина і Мексика кілька разів змінювали форму державного устрою.
Географічне положення. Категорія «географічне положення», що характеризує розташування просторового об’єкта стосовно інших, — одна з найпоширеніших в науковому апараті країнознавства. За глобалізації теорія географічного положення набуває статусу міждисциплінарної, оскільки дає змогу аналізувати світ в усьому різноманітті, що детермінується локальними особливостями та особливостями країн і регіонів.

Географічне положення — розміщення країни або її певного об’єкта на земній поверхні по відношенню до інших територій або об’єктів.

Окремі вчені (М. Мироненко) вважають, що необхідно розмежовувати географічне положення і місцерозташування. Так, місцерозташування розкриває локалізацію або належність, а географічне положення відображає зв’язки у системі.
Сучасна географічна наука поділяє географічне положення на три основні класи: фізико-географічне, економіко-географічне, політико-географічне.
У країнознавстві одним із базових є поняття «економіко-географічне положення» (ЕГП). Дослідження ЕГП започаткував М. Баранський, який характеризував ЕГП як відносини даного економіко-географічного об’єкта (підприємства, міста, країни) і «лежачих поза ним даностей», що мають певне економічне значення і впливають на його розвиток. Відтак ЕГП за масштабом (або територіальним охопленням зв’язків) стали поділяти на мікро-, мезо- і макроположення, а у просторовому аспекті — на центральне (вигідне), периферійне (менш вигідне), сусідське (за нормальних політичних відносин між країнами є сприятливим фактором, важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції) й приморське (вигідний фактор соціально-економічного розвитку). ЕГП країни є одним з основних факторів соціально-економічного розвитку регіонів і країн, міст і територіальних утворень, сприяє (або перешкоджає) розміщенню виробничих об’єктів, інфраструктури, населення, формує географічну «мозаїку» продуктивних сил.

Економіко-географічне положення (ЕГП) — сукупність просторових відносин підприємств, населених пунктів, ареалів, районів, окремих країн та їх груп (регіонів) до зовнішніх об’єктів, які для них мають або будуть мати в майбутньому економічне значення.

Основними параметрами ЕГП є:
— просторове положення об’єкта, яке індивідуалізують його властивості;
— потенційний впливовий характер (ЕГП може істотно впливати на соціально-економічний розвиток об’єкта, але вигідність ЕГП не завжди реалізується);
— історична мінливість (якщо фізико-географічне положення залишається постійним, то значення і наслідки ЕГП у різних історичних умовах різні).
У ЕГП як загальну категорію можна поділити на кілька складових: транспортно-географічне положення (положення щодо важливих транспортних шляхів з урахуванням їх потужностей, ступеня завантаженості, швидкостей тощо); промислово-географічне (стосовно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та обробної промисловості і науково-технічних баз); агрогеографічне (стосовно продовольчих баз та основних центрів переробки і споживання сільськогосподарської продукції); демогеографічне (щодо трудових ресурсів та науково-технічних кадрів); рекреаційно-географічне (щодо центрів рекреації); геокультурне (стосовно основних планетарних цивілізаційних утворень і їх центрів) та ін.
За сучасних умов ЕГП дедалі частіше розглядають крізь призму теорії рентних відношень, що дає змогу перейти від простих констатацій ЕГП до його економічного аналізу і оцінювання.
У галузі політико-географічних знань широко використовують поняття «політико-географічне положення» (ПГП), яким позначають сукупність політичних зв’язків, взаємопов’язаних і взаємозумовлених географічним розташуванням країни. Відповідно трактується сутність цього поняття у сучасному значенні.
Виокремлюють макро-ПГП (характеризує розміщення країни на політичній карті світу відносно економічних центрів і транспортних осей, інтеграційних угруповань, міжнародних потоків товарів, капіталів, людей, інформації); мезо-ПГП (стосується розташування держави у межах свого регіону або субрегіону; особливо важливе безпосереднє сусідство, яке, у свою чергу, визначається політичними відносинами, наприклад наявністю «гарячих точок»); мікро-ПГП (окреслює вигідність або невигідність з економічної, політичної і військово-стратегічної точок зору розташування різних ділянок кордону країни, особливості прикордонних районів).
Крім того, дослідники аналізують геополітичне положення (відносно світових і регіональних «центрів сили», геополітичних конкурентів і союзників), геокультурне положення (стосовно основних планетарних цивілізаційних утворень і їх центрів), ринкове (збутово-географічне) положення та ін.
Міжнародний географічний поділ праці. Він виник ще у давні часи, ускладнюючись із розвитком продуктивних сил, але поширився тільки з виникненням світового господарства.

Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) — форма суспільного територіального поділу праці, тобто поділу праці між країнами, спеціалізація їх виробництва на певних видах продукції, якими вони обмінюються.

МГПП є складовою територіального поділу праці, і його розвиток визначається такими факторами:
— різницею у географічному положенні країн. Форми
географічного положення (центральне, периферійне, сусідське, приморське) істотно впливають на спеціалізацію держав, позначаючись на розвитку виробництва певних видів товарів та послуг;
— особливостями природних умов і забезпеченістю природними ресурсами. Країни, які достатньо забезпечені різноманітними природними ресурсами, спеціалізуються на матеріаломістких видах виробництва. І навпаки, країни із низьким ступенем забезпеченості змушені віддавати перевагу нематеріаломістким галузям;
— відмінностями у забезпеченості трудовими ресурсами. Забезпечені ними країни мають необхідні передумови для розвитку трудомістких галузей господарства, і навпаки. Велику роль у спеціалізації окремих країн і регіонів відіграють історично сформовані навички трудової діяльності;
— відмінностями у рівні соціально-економічного розвитку країн, зокрема у рівні розвитку науки і науково-технічної бази, технічної та технологічної оснащеності, матеріальної бази, інфраструктури тощо. Слаборозвинуті країни не володіють необхідними фінансовими, науковими, трудовими і матеріальними передумовами для самостійного розвитку сучасних високотехнологічних галузей господарства і спеціалізації на них.
Усім країнам вигідно брати участь у МГПП, навіть таким економічним гігантам, як США, Японія, ФРН, Росія, Китай тощо.
Англійський економіст Адам Сміт (1723—1790) обґрунтував принцип абсолютних переваг міжнародного поділу праці: жодна країна не повинна виробляти все самостійно, потрібно купувати в інших держав дешевші або кращі продукти і вивозити свої товари, що мають абсолютні переваги. Давид Рікардо (1772—1823) поглибив цей підхід і обґрунтував принципи відносних переваг у МГПП: вигоду поділу праці визначають не абсолютні розміри витрат виробництва, а їх співвідношення для різних країн і товарів.
Для формування МГПП необхідні певні умови. Радянський економ-географ Іван Вітвер (1891—1966) виокремлював їх три:
— країна-виробник повинна мати переваги  над іншими країнами у розвитку певної галузі;
— поза країною-виробником мають існувати держави, де є попит на її продукцію за вищою ціною;
— витрати на перевезення продукції від місця виробництва до місця споживання не повинні поглинати різницю між ціною виробництва і ціною продажу.
М. Баранський вивів формулу оптимального МГПП:
Cv > CP + t,
де Cv — ціна товару на місці продажу; CP — ціна товару на місці його виробництва; t — транспортні витрати. Тобто для здійснення МГПП необхідні більша різниця між пунктами у цінах на вагову одиницю товару і менші транспортні витрати.
Держава може диференціювати свою участь у МГПП, обираючи політику автаркії (країна відмовляється від торгівлі з іншими країнами), політику вільної торгівлі (відкриває внутрішній ринок для міжнародної торгівлі), політику протекціонізму (країна захищає внутрішній ринок від іноземної конкуренції за допомогою митних тарифів і квот). Загалом активна участь у МГПП сприяє економічному розвитку, зміцненню політичних зв’язків між країнами, насиченню внутрішнього ринку окремими товарами і послугами тощо.
Ступінь залучення країн до МГПП залежить від забезпеченості власними природними ресурсами, рівня економічного розвитку, ємності внутрішнього ринку та ін. Розвинутим країнам належать провідні позиції у міжнародному поділі праці, і вони меншою мірою залучені до нього.
Крім власних термінів, суспільно-географічне країнознавство використовує понятійно-термінологічний апарат й інших наукових дисциплін. Так, розвиток економічної науки зумовив залучення до понятійно-термінологічного апарату суспільно-географічного країнознавства таких термінів, як «продуктивні сили», «безробіття», «трудові ресурси», «форми організації виробництва» (спеціалізація кооперування, комбінування та концентрації), «інвестиції», «сільське господарство», «промисловість», «транспорт», «зовнішньоекономічна діяльність», «бізнес», «зовнішні економічні зони» та ін.; з рекреаційної географії запозичили такі поняття, як «рекреація», «рекреаційне господарство», «туризм», «зони відпочинку», «бальнеологічні території», «круїзи» тощо; з демографії — «природний приріст», «демографічна політика», «міграція», «старіння населення», «демографічний вибух» та ін.
Отже, оволодіння понятійно-термінологічним апаратом є обов’язковою умовою розуміння сутності економічної і соціальної географії зарубіжних країн, запорукою успіху суспільно-географічного країнознавчого дослідження. Упорядкування, удосконалення і популяризація системи термінів і понять є важливим науковим напрямом.


Системний підхід до суспільно-географічної характеристики країн

З розвитком суспільно-географічного країнознавства зростає потреба у створенні цілісних суспільно-географічних характеристик, що відображають особливості окремих країн і регіонів, а також загальні закономірності та типологічні властивості конкретних територій. Усвідомлене й активне використання можливостей системної методології дає змогу успішно розвивати суспільно-географічне країнознавство як науку.

Системний підхід — напрям методології наукового пізнання і соціальної практики, основою якого є розгляд об’єктів як систем і орієнтування на розкриття цілісності об’єкта, виявлення різноманітних типів зв’язків у ньому і зведення їх в єдину теорію.

Системний підхід охоплює методичні прийоми, пов’язані з поділом досліджуваних явищ відповідно до цілей дослідження і обраних критеріїв на певні сукупності, які, маючи виражену спільність, водночас відрізняються одна від одної стійкими ознаками. Цей підхід налаштовує на з’ясування причин, що зумовили розвиток продуктивних сил, взаємодію суспільства і природи на різних етапах соціально-економічного розвитку. Він передбачає використання синтезу і аналізу, тобто поділ складних систем на менш складні підсистеми і виявлення механізму їх взаємодії. Особливого значення при цьому набуває аналіз взаємозв’язків як у самій системі, так і з зовнішніми системами і процесами.
Використання системного підходу при вивченні економічної і соціальної географії зарубіжних країн та економічних районів започаткував М. Баранський у 20—30-ті роки XX ст. Він наголошував, що дослідження країн і районів повинне охоплювати природу, людину, господарство в їх складній взаємодії. Характеристики країни мають бути своєрідними, істотними, наголошувати на найважливіших її особливостях.
Схема М. Баранського передбачає розкриття таких аспектів при створенні характеристики країни: географічне положення зі з’ясуванням особливостей економіко-географічного положення країни або району; природні умови і ресурси з їх господарською оцінкою; історико-географічні фактори формування сучасної території країни або району, їх населення і господарства; населення (склад, зміна чисельності, розміщення, розселення, особливо у містах, та урбанізація, трудові ресурси, культура); господарство (характеристика, провідні галузі, зовнішня торгівля); райони (основні економіко-географічні відмінності і провідні центри). Зважаючи на акцентування на характеристиці районів та економічному районуванні, цю наукову школу М. Баранського називають «районною».
У повоєнні роки схема Баранського набула подальшого розвитку. Я. Машбиць запропонував розширену «великоблокову» країнознавчу характеристику країни. Така схема охоплює 12 позицій («блоків»), кожен з яких передбачає характеристику країни з певної точки зору:
1) своєрідність — виокремлення найбільш генералізованої і концентрованої загальної характеристики країни або району, географія країни, її особливості;
2) територія — розкриття основних властивостей і параметрів території, максимальний аналіз географічного положення (фізико-географічного, економіко-географічного, етнокультурного тощо) і характеру суходільних і морських кордонів;
3) природа — з’ясування цілісної картини перетворень людиною природи, природних факторів життя населення, особливостей природно-ресурсного, соціально-економічного розвитку, зокрема територіальних сполучень природних ресурсів; розкриття сутності природних передумов ведення і спеціалізації господарства, ресурсів диференціації території, приділення особливої уваги зональним особливостям ведення господарства і життя людей;
4) історія — наведення загальної історико-географічної характеристики, етапів господарського освоєння території і її природно-ресурсного потенціалу, пояснення її просторово-часової своєрідності;
5) населення — географічний аналіз демографічних параметрів та типів відтворення населення (кількісні характеристики) і якісних параметрів (характеристики стану здоров’я, освітнього рівня, організації освіти та підготовки кадрів, трудових навичок і традицій, укладу життя, ставлення до природи, адаптації до конкретних природних умов);
6) господарство — розкриття географічних особливостей спеціалізації та рівня розвитку господарства. Важливо простежити своєрідність поєднання галузевої, соціальної, організаційно-управлінської, технологічної структур господарства, що інтегровані у територіальну структуру господарства, яке створює економічний профіль (імідж) країни або району. Необхідно охарактеризувати всі значущі галузі, розкрити своєрідність взаємозв’язків і географічного «малюнка» провідних комплексів (паливно-енергетичного, машинобудівного, агропромислового, інфраструктурного тощо);
7) розселення — розгляд процесів урбанізації, типів розселення, характеристика відмінностей між міським та сільським способами життя. Особливості розселення визначаються господарством (хоча в умовах і під впливом НТР посилюються зворотні зв’язки між розселенням і виробництвом). Тому, на думку Я. Машбиця, питання розселення логічно розглядати після розділу про господарство;
8) суспільство — аналіз соціальної географії та інфраструктури з метою виявлення ознак соціальної і політичної географії у зв’язку з особливостями соціально-економічного та етнокультурного розвитку, географії населення і поселень, територіальної організації суспільства;
9) райони — характеризування природних і соціально-господарських аспектів структурних частин країни;
10) механізм районоутворення — аналіз механізму формування інтегральних, галузевих та інших районів, специфіки дробового районоутворення, а також цілей, механізму і ефективності регіональної політики. Необхідно виявити роль провідних центрів загальнодержавного та міжрайонного значення, тих, що формуються, центрів економічних районів;
11) екологія — дослідження стану і якості навколишнього середовища у взаємодії з особливостями наявних провідних технологій, природокористування і заселеності території;
12) перспективи — органічне впровадження еволюційних, генетичних («генетичний код» країни і району) та історико-географічних підходів. Необхідно розглядати прогнозні підходи тенденцій і трендів розвитку території країни.
Схема Я. Машбиця має деякі недоліки і обмеження. Її мета полягала у затвердженні принципової можливості розробки нового типу «великоблокових» комплексних країнознавчих характеристик, зокрема проблемних.
Методологічна специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує на розкриття цілісності об’єкта опису, держави або регіону, на виявлення типів об’єкта і поєднання їх в єдину теоретичну картину.






Вас можуть зацікавити:
Моделювання і прогнозування стану довкілля ("Академія") Моделювання і прогнозування стану довкілля ("Академія")
Безпека життєдіяльності ("Академія") Безпека життєдіяльності ("Академія")
Біологія. Тестові завдання. 6–11 класи ("Академія") Біологія. Тестові завдання. 6–11 класи ("Академія")
Екологічний менеджмент ("Академія") Екологічний менеджмент ("Академія")
Екологія людини ("Академія") Екологія людини ("Академія")
Метрологія, стандартизація і сертифікація в екології ("Академія") Метрологія, стандартизація і сертифікація в екології ("Академія")
Основи природознавства (ВЦ "Академія") Основи природознавства (ВЦ "Академія")
Регіональна економічна і соціальна географія світу. Видання 2-ге, доповнене, перероблене ("Академія") Регіональна економічна і соціальна географія світу. Видання 2-ге, доповнене, перероблене ("Академія")
Фізика рідких кристалів ("Академія") Фізика рідких кристалів ("Академія")




Ви маєте бути зареєстрованим користувачем для того, щоб додавати коментарі.


Логін:
Пароль:
запам'ятати мене
Реєстрація | Забув пароль



Регіональна економічна і соціальна географія світу. Видання 2-ге, доповнене, перероблене ("Академія")
Зробити замовлення Регіональна економічна і соціальна географія світу. Видання 2-ге, доповнене, перероблене ("Академія")
Безуглий В. В., Козинець С. В.

Обсяг - 688 сторiнок
Серія - Альма-матер
Ціна - 41.00 грн
Детальніше

Біологія. Тестові завдання. 6–11 класи ("Академія")
Зробити замовлення Біологія. Тестові завдання. 6–11 класи ("Академія")
Омельковець Я. А., Журавльов О. А.

Обсяг - 444 стор.
Серія - Тести (школярам, абітурієнтам)
Ціна - 50.00 грн
Детальніше

Географія. Тести. 6–10 класи ("Академія")
Зробити замовлення Географія. Тести. 6–10 класи ("Академія")
Безуглий В. В., Дук Н.

Обсяг - 448 сторiнок
Серія - Тести (школярам, абітурієнтам)
Ціна - 35.00 грн
Детальніше

Головна | Каталог видань | Прайс | Автори | Рецензії і публікації | Події | Про компанії | Контакти
© 2008 Видавничий центр "Академія". Усі права захищені.