1202990792689

Вступ до мовознавства. Видання 3-те («Академія»)

60,00 грн.

Кочерган М. П.

Тип видання — підручник
Рік видання — 2014
Обсяг — 368 сторiнок
Формат — 150×220 мм (60х90/16)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

У підручнику розглянуто основні питання курсу з урахуванням сучасного стану мовознавчої науки: загальні відомості про мову та мовознавство як науку, природу і сутність мови, її похо-дження, закономірності розвитку й функціонування на різних історичних етапах, походження й розвиток письма, генеалогічну й типологічну класифікації мов, структурні рівні та одиниці мови тощо. Подано необхідну довідкову інформацію: перелік основної та допоміжної літератури, предметний покажчик, а також запитання і завдання для самоперевірки.

Зміст

1. Загальні питання мовознавства

1.1. Мовознавство як наука.
“Вступ до мовознавства” як навчальна дисциплiна
Предмет мовознавства.
Зміст і основні завдання курсу
“Вступ до мовознавства”
Місце мовознавства в системі наук
Методи дослідження мови
1.2. Природа, сутність, функції та будова мови
Природа і сутність мови
Функції мови
Мова і суспільство
Мова і мислення
Мова як знакова система
Мова і мовлення
Структура мови
Синхронія і діахронія
1.3. Походження і розвиток мови
Проблема походження мови
Закономірності розвитку мов
Специфіка розвитку
різних рівнів мовної структури
Розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи
1.4. Мови світу, їх вивчення та генеалогічна класифікація
Загальна характеристика мов світу
Порівняльне вивчення мов
Генеалогічна класифікація мов

2. Фонетика і графіка

2.1. Звуки мови, їх вивчення і класифікація
Фонетика як лінгвістична дисципліна.
Три аспекти вивчення звуків
Фізичний аспект у характеристиці звуків
Фізіологічний аспект у вивченні звуків
Класифікація звуків
Голосні звуки
Приголосні звуки
2.2. Фонетичні одиниці та засоби
Фонетичне членування мовленнєвого потоку
Склад
Наголос
Інтонація
2.3. Фонетичні процеси
Позиційні зміни звуків
Комбінаторні зміни звуків
Орфоепія. Транскрипція і транслітерація
Живі та історичні фонетичні процеси.
Спонтанні зміни звуків
Фонетичні закони
2.4. Лінгвістичний (функціональний) аспект у вивченні звуків
Поняття фонеми
Диференційні та інтегральні ознаки фонем
Позиції фонем. Варіанти і варіації фонем
Фонологічна система
2.5. Письмо
Значення письма в історії суспільства.
Передумови виникнення письма
Етапи і форми розвитку графічного письма
Графіка
Орфографія. Принципи орфографії

3. Лексика і фразеологія

3.1. Слово та його значення
Лексикологія. Розділи лексикології
Слово як одиниця мови.
Слово і лексема
Значення слова
3.2. Лексико-семантичні категорії
Полісемія
Омонімія
Синонімія
Антонімія
Гіперо-гіпонімія і лексична конверсія
3.3. Лексико-семантична система мови
Поняття лексико-семантичної системи
Словниковий склад мови
3.4. Історичні зміни словникового складу мови
Причини історичних змін у лексиці
Архаїзми
Неологізми
Запозичення
Історична лексикологія та етимологія
3.5. Фразеологія
Поняття фразеології
Класифікація фразеологізмів
3.6. Лексикографія
Поняття лексикографії
Типи словників

4. Граматика

4.1. Граматика.
Граматичне значення.
Граматичні категорії
Предмет граматики. Розділи граматики.
Основні одиниці граматичної будови мови
Граматичне значення
Граматичні категорії
Лексико-граматичні розряди (категорії)
4.2. Морфема і словоформа
Поняття морфеми
Види морфем
Морфеміка
Граматична форма слова
4. 3. Способи вираження граматичних значень
Синтетичні способи вираження граматичних значень
Аналітичні способи вираження граматичних значень
Історична змінність способів і засобів вираження граматичних значень
4.4. Частини мови
Поняття частин мови.
Критерії виділення частин мови
З історії питання про частини мови
Частини мови в різних мовах
Характеристика основних частин мови
4.5. Словосполучення і речення
Поняття словосполучення.
Типи словосполучень
Синтаксичні зв’язки слів
Речення та його ознаки
Актуальне членування речення

5. Мовна типологія

5.1. Типологічна класифікація мов
Поняття типологічної класифікації мов
Ізолюючі (кореневі) мови
Аглютинативні мови
Інкорпоруючі (полісинтетичні) мови
Флективні мови
Інші спроби типологічної класифікації мов

Література
Предметний покажчик
Іменний покажчик
Покажчик мов

Уривок із підручника («Вступ до мовознавства» Кочерган М. П.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні питання мовознавства

1.1. Мовознавство як наука. “Вступ до мовознавства” як навчальна дисциплiна

Предмет мовознавства. Зміст і основні завдання курсу “Вступ до мовознавства”

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua “мова”), — наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників.

На земній кулі існує понад п’ять тисяч мов. Кожен етнос розмовляє власною мовою. Однак можна стверджувати, що люди світу розмовляють єдиною мовою, бо всі мови мають дуже багато спільного. Так, зокрема, у всіх мовах для вираження думки використовують звуки, зі звуків будують слова, а зі слів — речення. Спільні ознаки, властиві всім мовам світу, називають універсаліями (від лат. universalis “загальний”).
Кожна мова є надбанням певного народу. Вона не тільки найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки (мислення), а й дух народу, його історія і водночас необхідна умова існування не лише культури народу, а і його самого. Мова є засобом духовного формування особистості. У ній зафіксовано історичний досвід попередніх поколінь, неповторний менталітет етносу, його духовні надбання. Вона допомагає краще зрозуміти людину в її минулому і сьогоденні. Мова, крім цього, є важливим державотворчим чинником, засобом консолідації народу. Саме тому кожен свідомий етнос дбайливо ставиться до рідної мови, оберігає її.
Виникнення мовознавства, як і будь-якої іншої науки, зумовили практичні потреби (навчання грамоти, оволодіння культурою усного та писемного мовлення, вивчення іноземних мов тощо). Згодом воно розвинулося в розгалужену систему дисциплін.
Розрізняють конкретне (часткове) і загальне мовознавство.
Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови, як, наприклад, українську, польську, англійську, китайську або групу споріднених мов — слов’янські, германські, романські, балтійські, іранські, тюркські тощо.
Кожна мова має своєрідну структуру, власні норми, неповторну історію. Так, зокрема, в кожній мові є специфічні звуки (англ. [T], [D], болг. [ъ]), морфеми, слова, синтаксичні конструкції. Окремі мови різняться ступенем унормованості, стилістичною диференціацією мовних засобів, багатством словника тощо, що зумовлено різними історичними й суспільними чинниками. Такі особливості стосуються однієї, а не всіх мов.
Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок із мисленням, культурою тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу. Отже, предметом загального мовознавства, з одного боку, є мова як засіб людського спілкування, а з іншого — загальні особливості всіх мов (тобто воно є ніби узагальненням конкретних мовознавств). 3агальне мовознавство створює лінгвістичну теорію, тому його часто називають теоретичним. Теоретичне мовознавство протиставляється прикладному.
Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці (у викладанні рідної та іноземної мов, у практиці перекладу, при створенні алфавітів для безписемних мов, для удосконалення правопису, навчання письма, читання, культури мови, для уніфікування термінології, анотування й реферування інформації, забезпечення спілкування людини з комп’ютером природною мовою тощо).
У межах загального мовознавства виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке шляхом зіставного вивчення мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси.
Вступ до мовознавства — початковий, пропедевтичний (вступний) курс загального мовознавства. Він містить основні відомості із загального мовознавства (що таке мова, яка її будова, основні лінгвістичні поняття й терміни тощо), без яких неможливо вивчати жодну лінгвістичну дисципліну, і посідає важливе місце в системі підготовки філологів. Це теоретичний фундамент усіх інших мовознавчих дисциплін, оскільки ознайомлює з основами теорії мови, розвиває вміння осмислено підходити до мовних явищ і дає лінгвістичні поняття, необхідні для вивчення будь-якої лінгвістичної дисципліни. Цей курс охоплює такі основні проблеми:
1) природу і сутність мови (в науці немає єдиного розуміння цієї проблеми, різні напрями та школи по-різному її трактують);
2) структуру мови (мова — складне явище; чітке визначення структури мови, вироблення строгої системи наукових понять — одне із важливих завдань загального мовознавства);
3) походження мови та закономірності розвитку мов (виникнення людської мови, мовні зміни й фактори, які спричинюють їх тощо);
4) виникнення й розвиток письма;
5) класифікацію мов світу за походженням і за будовою;
6) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;
7) зв’язок мовознавства з іншими науками.
Цими проблемами не вичерпується коло питань, які розглядає курс “Вступ до мовознавства”, але й вони засвідчують, яким важливим є він у підготовці філолога.

Місце мовознавства в системі наук

Мовознавство пов’язане як із суспільними, так і з природничими науками. Ці зв’язки є обопільними: результати мовознавчих досліджень використовуються іншими науками і навпаки.
Мова — явище суспільне, отже, й мовознавство належить до суспільних наук і передусім пов’язане з такими суспільними науками, як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін.
Зв’язок мовознавства з історією очевидний, позаяк історія мови є частиною історії народу. Крім того, мова в своєму словнику фіксує історичні факти життя народу, його контакти з іншими етносами, розвиток культури тощо. Археологія постачає мовознавству віднайдені при розкопках пам’ятки писемності, які розшифровують лінгвісти. Етнографія, яка вивчає побут і культуру народу, допомагає в дослідженні говірок. Ефективним є зв’язок мовознавства із соціологією — наукою про суспільство, бо мова функціонує тільки в суспільстві й суспільство впливає на розвиток та функціонування мови. Зв’язок мовознавства з психологією полягає в тому, що в мові відображається психічний склад, менталітет народу — носія мови, а породження і сприйняття мовлення має психічне підґрунтя. З логікою, яка вивчає форми й закони мислення, мовознавство поєднує те, що мова є найважливішим засобом мислення. Із літературознавством — спільний об’єкт вивчення — слово (літературу називають мистецтвом слова). Разом вони утворюють науку філологію (гр. рhil›ђ “люблю” і logos “слово”). Особливо тісно з літературознавством пов’язані стилістика й історія літературної мови.
Із природничих наук мовознавство пов’язане насамперед з фізіологією людини й антропологією. Перша з них допомагає пояснити артикуляцію звуків, а друга — походження мови. Мовознавство співпрацює також з медициною (мовознавчі факти виявилися корисними у психіатрії, дефектології, логопедії, в лікуванні порушень мовлення — різного роду афазій); фізикою (акустична характеристика звуків мови); кібернетикою (мова є складною кібернетичною, тобто керуючою і керованою, системою); математикою (в мовознавстві використовують математичні методи); семіотикою, яка вивчає різні знакові системи (мова є однією із знакових систем); географією (мовні явища наносять на географічну карту для показу зон їх поширення). На стику мовознавства і цих наук виникли нейролінгвістика, інженерна лінгвістика, математична лінгвістика, лінгвосеміотика, лінгвогеографія тощо.
Особливої уваги заслуговує зв’язок мовознавства з філософією, яка вивчає найзагальніші закони природи, суспільства і мислення. Філософія дає мовознавству методологію. Системний підхід до вивчення мовних явищ, принцип історизму в поясненні мовних фактів, критерій перевірки одержаних результатів на практиці — ось тільки деякі із засадничих передумов лінгвістичних студій. Доречно нагадати, що мовознавство зародилося в лоні філософії і лише згодом виокремилося як наука.
Отже, мовознавство пов’язане майже з усіма науками, бо мова є невід’ємним компонентом усіх без винятку видів діяльності людини й основним джерелом збереження інформації.

Методи дослідження мови

Термін метод (від гр. methodos “дослідження, вчення, шлях пізнання”) неоднозначний: він уживається в загальнонауковому (філософському) значенні, у спеціально-науковому (що стосується певної галузі науки: математики, біології, фізики, мовознавства тощо) і в значенні “прийом, спосіб дії”, яке звичайно позначається словом методика.
У загальнонауковому значенні термін метод означає шлях пізнання й витлумачення будь-якого явища. Такий метод є єдиним для всіх наук. Як приклад можна навести діалектичний метод, за яким об’єктивний світ пізнають у його цілісності, суперечливості й розвитку.
Спільними для всіх наук є вихідні підходи до дослідження явищ — індукція й дедукція. Їх часто називають методами.

Індукція (від лат. inductio “наведення”) — метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне.

Дедукція (від лат. deductio “виведення”) — метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень (аксіом, постулатів, гіпотез) роблять висновки про окремі факти.

Іншими словами, індукція — це логічний умовивід від окремого до загального, а дедукція — від загального до окремого.
У мовознавстві частіше використовують індуктивний метод. До дедуктивного вдаються здебільшого в тому випадку, коли досліджують явища, які безпосередньо не можна спостерігати, наприклад, механізм сприймання і породження мовлення. Дуже часто в мовознавчих дослідженнях індукцію й дедукцію використовують одночасно, що робить результати дослідження достовірнішими, об’єктивнішими.
У спеціально-науковому значенні термін метод означає шлях пізнання й витлумачення явищ, який використовують у певній (окремій) науці. Застосування тих чи інших спеціальних методів залежить від конкретного об’єкта дослідження і тих завдань, які поставив перед собою дослідник. Так, скажімо, якщо дослідник хоче встановити спільне й відмінне в структурі української та німецької мов, то він застосує зіставний метод, а коли йому потрібно дослідити, яку форму мало те чи інше українське слово у праслов’янській мові, він скористається порівняльно-історичним методом.
Кожен дослідницький метод реалізується в певній системі наукових прийомів (суцільна вибірка матеріалу для дослідження текстів, класифікація його за критеріями, зіставлення класифікаційних рядів за певними параметрами, статистична обробка отриманих результатів тощо). Такі дії вченого нерідко називають методами, хоч правильніше було б їх називати прийомами або методикою дослідження.
Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний.
Описовий метод. Його мета — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати їх і подати їх повний список (інвентаризувати звуки), відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити на сонорні й шумні, шумні — на дзвінкі й глухі тощо). Цей метод має велике практичне значення, оскільки пов’язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено так необхідні описові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.
Порівняльно-історичний метод. Його об’єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного предка. Головне завдання цього методу — відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) давні не зафіксовані в пам’ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. Наприклад, порівняння східнослов’янської (української, російської, білоруської) форми слова город із польською grjd (ogrjd), болгарською град, литовською gardas, німецькою Garten, англійською garden дало можливість реконструювати індоєвропейську форму цього слова *gordъ (при реконструкції цієї форми враховували фонетичні закони, тобто закономірні зміни звуків, які мали місце в різних мовах після розпаду індоєвропейської прамови). Якщо описовий метод застосовують до вивчення сучасного стану мови, то порівняльно-історичний — до минулого, до того ж дуже далекого, яке не засвідчене писемними документами. Саме на основі порівняльно-історичного методу вчені дійшли висновку, що у далекому минулому існувала індоєвропейська мова-основа (прамова), відтак спільнослов’янська (праслов’янська) мова, з якої розвинулися всі слов’янські мови. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів).
Зіставний метод. Його об’єктом є вивчення різних мов — споріднених і неспоріднених. Мета — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. Так, наприклад, зіставлення дієслова в українській і англійській мовах виявить наявність в українській мові категорії виду (доконаного і недоконаного) і відсутність її в англійській мові, а зіставлення іменника — наявність в англійській мові категорії означеності (виражається артиклем the) і неозначеності (виражається артиклем а), якої немає в українській мові. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні й диференційні словники.
Структурний метод. Він застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов’язані строгою системою відношень і зв’язків. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження — дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.
Дистрибутивний аналіз (від лат. distributio “розподіл”). Опирається на положення про те, що різні мовні елементи мають різне оточення (дистрибуцію). Оскільки оточення кожного елемента є своєрідним, специфічним, неповторним, то на його (оточення) основі можна докладно вивчити досліджуваний мовний елемент. Почувши слово вудити, кожен легко вгадає його “партнера” рибу. Перед англійським am завжди знаходиться тільки І, а перед німецьким bist — du. Маючи текст, ми можемо вивчати дистрибутивні властивості мовної одиниці (звука, морфеми, слова), навіть не знаючи, як вона вимовляється і що вона означає. У невідомому тексті на основі дистрибуції можна визначити межі слова, відокремити основу від закінчення (закінчення в тексті буде частіше траплятися, ніж основа), визначити суфікси, префікси, голосні та приголосні звуки.
Дистрибутивний аналіз є корисним для машинного перекладу (на основі оточення визначають значення багатозначного слова) і для дешифрування невідомих текстів.
Аналіз за безпосередніми складниками. В його основу покладено поступове членування мовної одиниці (слова, словосполучення, речення) на складники, яке продовжується доти, поки не залишаться нерозкладні елементи.
Якщо проаналізувати за безпосередніми складниками слово непідкупність, то воно матиме схему яка розшифровується так: від дієслова купити за допомогою префікса під- утворене слово підкупити, від його основи за допомогою суфікса -н- — прикметник підкупний, а від основи цього прикметника за допомогою префікса не- — непідкупний, а від останнього за допомогою суфікса -ість — все наведене слово. Як бачимо, аналіз за безпосередніми складниками показує морфемний склад слова та послідовність етапів його творення.
Трансформаційний аналіз. Його суть полягає в тому, що основою класифікації мовних одиниць є їх здатність чи нездатність перетворюватися (трансформуватися) на інші одиниці. Якщо одна з досліджуваних одиниць допускає якусь трансформацію, а інша — ні, то такі одиниці належать до різних класифікаційних рубрик. Візьмемо дві фрази: Спів пташок і Копання картоплі. Перша з них трансформується у фразу Пташиний спів, тоді як друга подібного перетворення (*Картопляне копання) не допускає. Ця розбіжність трансформацій засвідчує те, що у фразі Спів пташок слово пташок є неузгодженим означенням, оскільки воно трансформується в прикметник, тоді як слово картопля у фразі Копання картоплі виступає в ролі додатка, позаяк його не можна трансформувати у прикметник.
Трансформаційний аналіз знайшов практичне застосування в прикладній лінгвістиці, особливо в автоматичному перекладі (різні синтаксичні конструкції трансформуються в основну, інваріантну, а вже інваріантні перекладаються на іншу мову) й у викладанні рідної та іноземної мов.
Компонентний аналіз. Застосовується для опису значень слів. Суть його полягає в розщепленні значення слова на його елементарні смисли, які називають семами, або компонентами. Ці компоненти — своєрідні атоми значення. Так, наприклад, значення слова йти складається з сем ‘переміщуватися’ ‘по землі’ ‘в одному напрямку’, значення слова ходити — з сем ‘переміщуватися’ ‘по землі’ ‘в різних напрямках’, значення слова бігти — з сем ‘переміщуватися’ ‘по землі’ ‘в одному напрямку’ ‘швидко’, значення слова літати — з сем ‘переміщуватися’ ‘в повітрі’ ‘в різних напрямках’, а значення слова плисти — з сем ‘переміщуватися’ ‘по воді’ ‘в одному напрямку’. Як бачимо, у значеннях семи повторюються. Різняться значення близьких за смислом слів здебільшого одним компонентом. Компонентний аналіз виявився дуже корисним для укладання тлумачних словників: за його допомогою кожне значення слова отримує вичерпне і несуперечливе тлумачення.
Крім розглянутих, у лінгвістиці застосовують соціолінгвістичні (анкетування й інтерв’ювання мовців з метою вивчення мовної ситуації), психолінгвістичні (психолінгвістичні експерименти для дослідження різних мовних асоціацій), математичні (для виявлення статистичних характеристик мовних одиниць) та інші методи.

Література

Основна

1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К., 1991. — С. 5—15.
2. Дорошенко C.I., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. — С. 5—23.
3. Реформатский А.А. Введение в языковедение. — М., 1996. — С. 50—59.
4. Головин Б.Н. Введение в языкознание. — М., 1963. — С. 4—7, 189—205.
5. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 4—6.
б. Кодухов В.И. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 6—11, 16—20.

Додаткова

1. Баранникова Л.И. Введение в языкознание. — Саратов, 1973. — С. 24—32.
2. Перетрухин В.Н. Введение в языкознание. — Воронеж, 1972. — С. 3—6, 8—17.
3. Горнунг Б.В. Место лингвистики в системе наук и использование в ней методов других наук // Вопросы языкознания. — 1960. — №4. — С. 31 — 36.
4. Шендельс Е.И. Связь языкознания с другими науками. — М., 1962.

Запитання. Завдання

1. Дайте визначення мовознавства.
2. У чому полягає різниця між конкретним і загальним мовознавством?
3. Які лінгвістичні дисципліни виділяють у межах загального мовознавства?
4. Чим різняться теоретичне і прикладне мовознавство?
5. У якому стосунку перебуває “Вступ до мовознавства” до “Загального мовознавства”?
6. Назвіть основні проблеми “Вступу до мовознавства”.
7. З якими суспільними науками пов’язане мовознавство, і в чому полягає цей зв’язок?
8. З якими природничими науками пов’язане мовознавство? Які науки виникли на стику мовознавства і природничих наук?
9. Розкрийте взаємозв’язки мовознавства й філософії.
10. Дайте визначення терміна метод. У яких значеннях вживається термін метод у мовознавчій літературі?
11. Назвіть основні методи дослідження мови.
12. Розкрийте суть і завдання описового методу. Де цей метод знайшов практичне застосування?
13. Що є об’єктом дослідження порівняльно-історичного методу? Які прийоми використовує порівняльно-історичний метод? Які праці створено на основі цього методу?
14. Чим зіставний метод відрізняється від порівняльно-історичного? Яке практичне застосування має зіставний метод?
15. Яка мета структурного методу? В яких методиках реалізується структурний метод? Чим структурний метод відрізняється від описового? Що в них спільне?
16. Розкрийте методику дистрибутивного аналізу.
17. Що таке аналіз за безпосередніми складниками? Де його застосовують?
18. У чому суть трансформаційного аналізу?
19. До вивчення яких мовних одиниць застосовують компонентний аналіз? Розкрийте його суть та практичне значення.
20. Які ще методи використовують у лінгвістичних дослідженнях?

1.2. Природа, сутність, функції та будова мови

Природа і сутність мови

Що таке мова? Здавалося б, на це запитання можна дуже легко відповісти, бо кожен із нас користується мовою в повсякденному житті і вона є для всіх звичайним явищем, над природою якого пересічні люди не замислюються. Однак відповісти на це просте запитання непросто. І хоч спроби такі було зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції та Риму, й донині однозначного розв’язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали мову як біологічне явище, другі — як психічне, а треті — як суспільне. Так, скажімо, німецький мовознавець Август Шлейхер (1821—1868), який започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова — природний організм, який народжується, розвивається, старіє й умирає. Німецькі вчені Макс Мюллер (1823—1900) та Йоганн-Готфрід Гердер (1744—1803) розглядали мову як явище психічне. Можна вважати, що такого ж погляду дотримувалися Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835), який розглядав мову як “дух”, тобто свідомість народу, та Олександр Потебня (1835—1891). Репрезентований цими вченими напрям у мовознавстві отримав назву психологічного.
Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Таке трактування мови започаткували вже Дені Дідро (1713—1784), Ж.-Ж. Руссо (1712—1778), Мішель Бреаль (1832—1915), а згодом обґрунтували Поль Лафарг (1842—1911), Антуан Мейє (1866—1936), Жозеф Вандрієс (1875—1960), Фердинанд де Соссюр (1857—1913), Альбер Сеше (1870—1946), Ш. Баллі (1865—1947), яких вважають основоположниками соціологічного напряму в мовознавстві.
Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то дитина, народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися поза суспільством, стають безмовними. Науці відомо чимало випадків, коли діти виростали серед тварин. Вони, звичайно, не розмовляли. Більше того, повернувшись у людський колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть на примітивному рівні, оскільки пропустили так званий сензитивний період (вік від 2 до 5 років) — період найактивнішого опанування мови. Так, наприклад, у 1963 р. в журналі “Наука и жизнь” (№ 1) було опубліковано замітку “Син вовчиці”, де йшлося про знайденого в Індії голого хлопчика, що, очевидно, відстав від вовчої зграї. Йому було приблизно вісім років. У лікарні, куди його помістили, він лазив, їв тільки сире м’ясо, воду хлебтав по-вовчому, гарчав на тих, хто наближався до нього, і кусав тих, хто пробував до нього доторкнутися. Через три місяці хлопчик звик до медичного персоналу і їжі, яку вживали люди, але протягом наступних дев’яти років так і не зміг навчитися говорити. Коли його одного разу привели в зоопарк, він зацікавився вовками і навіть захотів залишитися з ними в клітці. Як бачимо, мова не успадковується, як колір волосся чи форма обличчя.
Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Так, скажімо, представники чорної (негроїдної) раси, негри США, розмовляють англійською мовою. Представники жовтої (китайці, японці, корейці та ін.) користуються різними мовами. Дитина розмовляє мовою людей, серед яких живе й виховується.
Дехто як аргумент на користь біологічної природи мови наводить феномен “єдиної дитячої мови”: першими “словами” всіх дітей незалежно від їх етнічної належності є звукові комплекси типу па-па, ба-ба, ма-ма. Однак це не осмислені слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимовляють першими саме ці звукові комплекси, бо губні приголосні в поєднанні з голосним [а] є найлегшими для відтворення (вимова губних вимагає значно менше зусиль, ніж вимова язикових, а для вимови [а] потрібно лише відкрити рот і творити звук). Та й значення цих слів у різних мовах не збігаються. Так, мама в українській мові має значення “мати”, а в грузинській — “батько”; папа в російській мові означає “батько”, а в українській — “хліб”; баба в українській мові означає “бабуся”, а в турецькій — “батько”. Отже, єдиної дитячої мови нема.
Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки людей.
Мова — явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.
Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого, що пов’язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх психічні особливості, а в загальнонаціональній мові — психічний склад нації, її менталітет.

Функції мови

Про те, що мова є явищем суспільним, засвідчують її функції. Так, основними функціями мови є комунікативна і мислетворча, які мають виразний соціальний характер.
Комунікативна функція (від лат. communicatio “спілкування”) — функція спілкування. Мова й створена для того, щоб спілкуватися, а спілкування можливе лише в суспільстві. Щоправда, існують й інші комунікативні засоби, наприклад, жести й міміка. У мовознавстві навіть існує думка, що спочатку люди спілкувалися за допомогою жестів і міміки і лише згодом — звуковою мовою. Як доказ комунікативної придатності жестів та міміки можна навести пантоміму. У театрі пантоміми та балетному спектаклі, де пантоміма відіграє значну роль, глядачам цілком зрозумілі “діалоги” дійових осіб і всі колізії подій. Однак у звичайному людському спілкуванні жести й міміка є лише допоміжними супровідними щодо звукової мови засобами. Допоміжними засобами спілкування можна якоюсь мірою назвати музику й живопис, проте якими б досконалими вони не були, замінити мови не можуть. У кожної людини музика й живопис викликають свої враження, почуття, думки. А от спілкуючись за допомогою мови, всі люди приблизно однаково розуміють висловлене. Тому-то мову вважають найважливішим засобом людського спілкування. До того ж комунікативну функцію виконує не тільки звукове мовлення, а й написані чи надруковані тексти.
Мислетворча функція мови — функція формування й формулювання думки. Мислення (думка) не тільки виражається словом, aле й здійснюється в ньому. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову “органом, який творить думку”.
Яка ж із названих двох функцій є головнішою? Одні вчені вважають, що найголовнішою функцією є комунікативна, інші — функція мислення. Обидві ці функції дуже тісно пов’язані між собою: для того, щоб спілкуватися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів.
Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є ніби уточненням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з комунікативною функцією пов’язані такі конкретні функції: фатична (від гр. phatуs “розказане”), тобто контактоустановлювальна; репрезентативна (від фр. representation “представництво”) — функція позначення світу речей; емотивна — функція вираження почуттів, емоцій; експресивна (від лат. expressio “вираження”) — функція самовираження, створення образу мовця, автора; волюнтативна (від лат. voluntas “воля”) — функція волевиявлення; прагматична (від гр. рragma “дія”) — функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого; естетична (від гр. aisthеtikos “такий, що стосується чуттєвого сприйняття”) — функція вираження прекрасного, виховання естетичного смаку; метамовна (від гр. meta “після, за, між”; у сучасній термінології вживається для позначення таких систем, які використовують для дослідження чи опису інших систем) — функція використання мови для опису іншої мови, тобто спеціальної наукової мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).
Із мислетворчою функцією пов’язані когнітивна (від лат. cognitus “знання, пізнання”), або гносеологічна (від гр. gnоsis “знання, пізнання”), тобто пізнавальна, й акумулятивна (від лат. accumulatio “нагромадження”) функції. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколишній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відображено результати розумової діяльності людства, класифікований і систематизований весь навколишній світ. Мова навіть часто підказує людині, як чинити в тому чи іншому випадку, що, наприклад, засвідчують усталені мовні звороти — фразеологізми: Не знаючи броду, не лізь у воду; Сім раз відмір, один відріж тощо. Засвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих помилок.
Деякі часткові функції, наприклад, інформативна, або референтна (від лат. referens “такий, що повідомляє”), пов’язані з обидвома головними. Інформація спершу осмислюється (формується і формулюється), а відтак передається.
Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною.
Функції мови не можна сплутувати з функціями мовних одиниць (фонем, морфем, лексем, речень), про які йтиметься у відповідних розділах.

Мова і суспільство

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв’язку із суспільством. Цей зв’язок є обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого — без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища — наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія — окремі групи людей, то мова — всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови.
Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла полабська мова. З тих же причин і приблизно в той самий період вимерла прусська мова. Така сама доля спіткала лужицьку мову, якою нині лише у двох округах Німеччини (Дрезденському і Котбуському) розмовляють 100 тис. осіб. Внаслідок зросійщення за роки панування тоталітарного комуністичного режиму в СРСР зникло понад 90 мов; деякі й нині перебувають на стадії вимирання. Так, скажімо, водською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляло лише декілька десятків людей старшого покоління в селах Лужиці, Піски, Кракольє і Межники Ленінградської області. Іжорською мовою фінської групи в 1979 р. розмовляли 244 особи старшого покоління (Кингисеппський і Ломоносовський райони Ленінградської області), хоч ця мова раніше мала писемність, її викладали в школах. Вепською мовою нині розмовляють 3 тис. осіб (Карелія, Ленінградська і Вологодська області), писемності не має, функції її обмежені побутовим спілкуванням, а отже, і перспективи її неоптимістичні. У США зникло чимало індіанських мов.
Звуження функцій і відмирання мов спричиняється використанням нерідної мови в школах, вищих закладах освіти, масовим знищенням населення на завойованих територіях великих імперій, насильницьким виселенням корінних жителів із їхньої предковічної території та ін.
Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови — вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо.
Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як мова й народ; мова й особа (індивід); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова, базис і надбудова.
Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об’єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови. Однак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо). Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.
Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про класовість мови говорив академік М.Я. Мapp). Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування. Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої (“престижної”) мови в повсякденному житті вищих класів. Так, скажімо, російська буржуазія XVIII—XIX ст. користувалася французькою мовою (правильніше сказати “смесью французского с нижегородским”, як дотепно зауважив Грибоєдов); українська партійна номенклатура радянського періоду переходила на “панську” російську мову, таким чином дистанціюючись від “колхозного языка”, як і частина сполонізованої верхівки в роки польського панування на західноукраїнських землях перейшла на польську мову, знехтувавши “хлопською мовою”.
По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний лад (згадайте мовні покручі двох дам з “Мертвих душ” М. Гоголя і Проні Прокопівни із “За двома зайцями” М. Старицького), тобто у виробленні соціального діалекту.
По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові.
Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з метою “зашифрування” від посторонніх передаваного повідомлення.
Із суспільним розшаруванням пов’язана професійна диференціація мови. Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило, відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Так, у мові гончарів уживаються такі слова, як пук “середня випукла частина виробу”, криси “верхні краї виробу”, у мові друкарів — кегль, капітель, курсив, петит (назви видів шрифту), у мові ливарників — горно, блюмінг, мартен, шихта, шлак та ін. До професійних підмов належать і підмови різних наук (підмова радіоелектроніки, біохімії, кібернетики тощо). Окремо виділяють професійний жаргон (у мові шоферів бублик “рульове колесо автомашини”, двірники “рухома стрілка для механічного очищення вітрового скла”).
Суспільний характер має й територіальна диференціація мови. Як правило, територіальні особливості кожної мови полягають у вимові звуків, у слововживанні, у граматичних формах і синтаксичних конструкціях. Так, скажімо, в західних областях України вживають такі специфічні слова, як стрий “дядько по батькові”, вуйна “тітка по матері”, файний “добрий”, “гарний”, граматичні конструкції типу Я ся бою, Ходив єм до него тощо. Засоби спілкування на обмеженій території називають діалектом. Чим суспільство слабше економічно й політично, тим у ньому більше місцевих говорів. Так, на декілька тисяч аборигенів Австралії припадає 200 діалектів. Нерідко мовні діалекти настільки різняться, що це утруднює взаєморозуміння між членами одномовного суспільства. Наприклад, німцю, що розмовляє нижньонімецьким діалектом, важко зрозуміти німця, який розмовляє верхньонімецьким. Між діалектами китайської мови різниця більша, ніж, скажімо, між чеською і словацькою чи українською і білоруською мовами. Діалекти і незначні територіальні відмінності в мові — говірки — вивчає лінгвістична наука діалектологія.
Діалекти протиставляються літературній мові. Літературна мoвa — це мова, оброблена майстрами слова, письменниками. Від діалектної мови вона відрізняється тим, що має певні кодифіковані (зафіксовані у словниках та підручниках) норми щодо вимови, слововживання, граматичних форм, яких повинні дотримуватися мовці. Це своєрідний зразок, еталон правильного користування мовою.
Літературна мова виступає в усній та писемній формах і характеризується стилістичною диференціацією. Стилі різняться стійкими особливостями у використанні мовних засобів. Існують розмовно-побутовий, газетно-публіцистичний, професійно-технічний, офіційно-діловий і науковий стилі. Деякі вчені як окремий стиль розглядають ще мову художньої літератури, хоч у ній можуть виявлятися ознаки всіх стилів. Кожен стиль має лексичні та граматичні особливості. Так, зокрема, яскравою ознакою наукового стилю є спеціальна термінологія, офіційного — мовні штампи, газетно-публіцистичного — публіцистичні слова та вирази. Функціональні стилі мови ще раз засвідчують, що мова залежить від потреб суспільства.
Стосовно взаємовідношення між мовою і такими соціальними поняттями, як базис (сукупність виробничих відносин, що становлять економічну структуру суспільства) і надбудова (сукупність політичних, юридичних, релігійних, філософських та інших поглядів, що характеризують певний базис), слід зазначити, що мова не змінюється зі зміною базису, як то характерно для надбудови. Отже, мова не належить до надбудовних явищ. Вона обслуговує різні базиси і різні надбудови, тоді як надбудовні явища (ідеологія, культура тощо) обслуговують лише один певний базис. Тому неправильним було поширене в марксистській філософії положення про те, що мова є формою національної культури. Культура, по-перше, належить до надбудовних явищ, які змінюються зі зміною базису (правда і тут є винятки: високохудожні твори мистецтва та літератури, створені ще в рабовласницькому суспільстві, і нині є дійовим засобом виховання високих моральних і духовних якостей людини), тоді як мова існує доти, доки існує певний етнос. По-друге, кожне суспільне явище має свою форму і зміст. Мають форму та зміст і культура, і мова. Формою вияву культури є живопис, опера, балет тощо, змістом культури є та інформація, яку вона несе. Формою мови є звукова оболонка слів, граматичні форми тощо, а змістом — семантика її одиниць.
Отже, мова і суспільство перебувають у тісному взаємозв’язку. Немає жодної суспільної сфери, куди б не проникала мова. Вплив суспільства на мову і мови на суспільство вивчає спеціальна лінгвістична дисципліна — соціолінгвістика.

Мова і мислення

Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв’язання, висунення гіпотез тощо.
Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні погляди — ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке). Представники першої точки зору вважали, що мова — це всього лише форма мислення. А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об’єкт. Представники протилежного погляду стверджували, що мова й мислення між собою абсолютно не пов’язані, мислення не залежить від мови, воно здійснюється в інших формах.
Насправді мова й мислення тісно пов’язані між собою, але цей зв’язок не є простим, прямолінійним, тому єдність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виражали думки. Однак мова — це не мислення, а лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно).
Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).
Чуттєво-образне мислення — мислення конкретними образами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам — собакам, кішкам, мавпам тощо. Уявіть собі таку картину. Увечері господиня залишила незакритою сметану на кухні. Вранці приходить на кухню приготувати сніданок і бачить, як кішка доїдає сметану. Розлютившись, господиня хапає кішку і вдаряє її. Наступного ранку, побачивши господиню на кухні, кішка стрибає зі столу й ховається за буфетом, хоч на цей раз вона нічого поганого не вчинила. Перед нею виник учорашній образ розлюченої господині.
Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій (письменникам, художникам, артистам, режисерам, балетмейстерам тощо). Існування цього типу мислення переконливо заперечує поширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі. Коли художник-мариніст І. Айвазовський писав картину “Дев’ятий вал”, він не обмірковував її за допомогою слів, а переніс на полотно образ, який визрів у його романтичній уяві: неосяжна велич й буйна могутність морської стихії, вогненні присмерки, грайливе на хвилях місячне світло, відвага людей, які мужньо борються з розбурханою стихією.
Технічне (практично-дійове) мислення — здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Чи не першим на цей тип мислення звернув увагу німецький філософ Г.-В.-Ф. Гегель, який, зокрема, вказав на те, що безпосередня трудова діяльність, скажімо праця каменяра, обов’язково вимагає мислення. Трудові дії людини, як елементарні дії вищих тварин, осмислені. Так, наприклад, якщо високо підвісити банан, то мавпа, щоб його дістати, ставить ящик, бере в передні кінцівки палку, вилазить на ящик і збиває банан.
Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій. Інколи інженеру легше створити нову машину, ніж захистити свій проект (важко підбирати потрібні слова та вирази). А від тих, хто працює на комп’ютерах, можна почути, що вони мислять машинною (комп’ютерною) мовою.
Поняттєве мислення — здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру, теорію відносності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених граматичних структур Н. Хомського осмислити і передати без участі мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення (“про себе”), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим.
У людей усі типи мислення переплітаються, але превалює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова.
Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Так, зокрема, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів, матеріально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення — поняття, судження, умовивід). Щоправда, багатовіковий процес оформлення й вираження думок за допомогою мови зумовив розвиток низки граматичних категорій, які частково збігаються з деякими категоріями мислення (підмет — суб’єкт, присудок — предикат, додаток — об’єкт, означення — атрибут).
Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення виникло раніше, воно передує мові. Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися. Спершу мова лише включалася в процеси мислення, доповнювала практично-дійове і наочно-образне мислення. З часом вплив мови на мислення зростав і мова стала основним знаряддям мислення.

Мова як знакова система

У світі існують різноманітні системи знаків, які служать для передачі інформації. Серед них, наприклад, дорожні знаки, морська сигналізація прапорцями, воєнні сигнали, азбука Морзе, знаки ввічливості, математичні, хімічні, топографічні та інші знаки. Різні системи знаків вивчає особлива наука — семіотика (від гр. semeion “знак”).

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації.

Як бачимо, основними ознаками знака є матеріальність (його можна бачити, чути, тобто сприймати органами чуттів), використання його для позначення чогось, що перебуває поза ним, інформативність. Позначаючи якусь річ, знак не пов’язаний із нею природним зв’язком. Тут зв’язок суто умовний і довільний, через що один і той самий знак може використовуватися в різних знакових системах і відповідно мати різне значення. Так, наприклад, знак ! у дорожній сигналізації означає “небезпечна дорога”, в математиці — “факторіал”, а в пунктуації — “знак оклику”.
Отже, своє значення знак отримує в певній системі. Поза системою він не є знаком, бо нічого не означає. Так, скажімо, зелене світло на ялинці жодного комунікативного смислу не несе. Те саме зелене світло в триколірній сигнальній системі світлофора означає “проїзд чи перехід дозволено”.
Мова є однією зі знакових систем. У цьому легко переконатися, взявши до уваги той факт, що будь-який знак іншої семіотичної системи можна передати словом чи якимось іншим мовним виразом. Так, скажімо, можна показати рукою на двері, а можна цей знак замінити словом вийдіть; математичний знак + передати словом плюс, сигнал азбуки Морзе •••———••• — словом сос (абревіатура, яка виникла з перших букв англійського виразу save our souls “врятуйте наші душі”).
Однак не все, що є в мові, можна вважати знаком, а лише те, що служить для передачі інформації. Окремо взяті звуки мови не є знаками, бо вони нічого не означають. Вони мають план вираження і не мають плану змісту. Тому спілкуватися за допомогою лише окремих звуків неможливо.
Немає підстав уважати повноцінним знаком і морфему, бо самостійно вона, як правило, значення не виражає, а тільки у складі слова. Так, зокрема, визначити, яке значення має ізольовано взяте закінчення -а, неможливо, тоді як у складі конкретних слів воно легко встановлюється. Наприклад: рік-а — називний відмінок, однина, жіночий рід; стол-а — родовий відмінок, однина, чоловічий рід; імен-а — називний відмінок, множина, середній рід. Морфема не може самостійно реалізувати своє значення, тому її називають напівзнаком.
Лексема (слово) має план вираження і план змісту, який реалізується самостійно, тому лексему вважають справжнім знаком. Лексема як знак складається з незнаків (фонем). За допомогою обмеженого числа фонем (за термінологією датського лінгвіста О. Єсперсена — фігур) можна створити необмежену кількість знаків (лексем). У цьому виявляється так званий принцип мовної економії.
Речення не можна вважати знаком, бо воно вже складається зі знаків і належить до рівня структур.
Мовні знаки, як і знаки інших семіотичних систем, є умовними, довільними. Вони не мають органічного зв’язку з явищами, які позначають. Про умовність мовних знаків свідчить і те, що одне й те саме поняття в різних мовах позначається різними звуковими комплексами (пор.: укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. hшebнk, словацьк. klіnес, болг. пирун, нім. Nagel, англ. nail, фр. clou, італ. chi`odo, рум. cъі, порт. рregо, ісп. clavo, угор. szeg, гр. karji; укр. вода, нім. Wasser, англ. water, фр. еаu, ісп. agua, лит. vanduo, рум. apa, фін. vesi, тур. sи, угор. viz) і, навпаки, однакові звукові комплекси в різних мовах мають різне значення (укр. луна — “відгомін”, рос. луна — “місяць”, рос. конец “кінець”, болг. конец “нитка”, укр. магазин “крамниця”, англ. mаgazine “журнал”, укр. диван “рід великих м’яких меблів для сидіння і лежання”, польск. dywan “килим”).
Однак мова як знакова система відрізняється від усіх інших знакових систем. Вона на відміну від інших знакових систем, які є штучними, особлива, дуже складна природна знакова система. Ця особливість стосується не тільки її структури, яка має багаторівневу організацію, а й багатства її функцій. Мова є універсальною, всеосяжною знаковою системою. Будь-яку іншу знакову систему можна передати мовою, а навпаки зробити неможливо. Усе, що ми можемо передати за допомогою мови, неможливо передати ні дорожніми сигналами, ні математичною чи хімічною символікою, ні навіть тими знаковими системами, які є похідними від мови (азбука Морзе, мова жестів тощо). Невербальні форми спілкування (міміка, жести) є допоміжними, супровідними щодо мови засобами. Їх вивчає наука паралінгвістика (від гр. раrа “біля, при” — префікс, що означає суміжність, перебування поруч, переміщення, відступ, відхилення, зміну).
Особливе місце мови серед знакових систем пояснюється ще й тим, що мова є найпотужнішим засобом формування думки.

Мова і мовлення

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.
Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним, неповторним.

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови.
Для того щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. де Соссюр наводив аналогію з шахами. Шахова дошка, шахові фігури та правила шахової гри — мова; конкретне розігрування шахової партії — мовлення.
Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:
1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста “добути” з мовлення мову.
2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів. Її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією. Під час виконання симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково може “взяти” не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму може бути “прочитаний” і зінтерпретований диригентом.
Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. Наприклад, в одній поезії І. Драча є така фраза: Вагітна скрипка стане породіллю. Українська мова словосполучення вагітна скрипка не допускає, однак в оказіональному поетичному мовленні І. Драча воно виявилося високохудожнім та ефективним (яскраво передає ситуацію очікування гри на скрипці, бажання скрипаля відтворити, а слухача почути її мелодійні звуки). Чи візьмемо єсенінське Отговорила роща золотая березовым веселым языком. У російські мові немає словосполучень роща отговорила, березовый язык, але в мовленні С. Єсеніна такі “порушення” мовних норм стають яскравим художнім засобом.
3. Мова — явище психічне, а мовлення — психо-фізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов’язаний із його породженням і сприйманням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (акустичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.
4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.
Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. Насправді і мова, і мовлення — явища соціальні, бо основна функція мови — бути засобом спілкування, і люди розмовляють (користуються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо.
З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами.
Однак слід пам’ятати, що мова і мовлення тісно пов’язані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стримує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з’являється нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови.
Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірності породження та сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мовою, а також мовну здатність людини в контексті її психічних та інтелектуальних здібностей вивчає психолінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисципліна в середині XX ст.

Структура мови

Мова є системою. Система — це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати або її функціонування буде недостатньо ефективним. Уявіть собі, що з нашої мови зник звук [б]. У такому випадку слова, які мають цей звук, довелося б вимовляти без нього або замість нього вживати найближчий за звучанням до нього звук [п], що призвело б до непорозумінь.
Кожна система має свою структуру. Структура — це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так, зокрема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему (слово), синтаксичний — речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний — фонологією, морфологічний — морфологією, лексико-семантичний — лексикологією і синтаксичний — синтаксисом.
Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов’язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем — лексеми, з лексем — речення. Отже, мова складається з чотирьох систем, які утворюють загальну систему мови.

Синхронія і діахронія

Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя здається незмінною. Однак не можна не помітити, що давньоукраїнська мова епохи Київської Русі і сучасна українська мова помітно різняться. Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили якісні зміни, причому такі, що сучасному мовцеві важко зрозуміти давні тексти. Отже, мова — це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в мовознавстві розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два підходи до вивчення мови: вивчення мови на певному часовому зрізі та вивчення мови в її історичному розвитку протягом тривалого часу.
Для позначення цих понять (стану мови, її певного часового зрізу, з одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу — з іншого) в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія.

Синхронія (від гр. syn “разом” і chronos “час”, тобто “одночасність”) — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Діахронія (від гр. dia “через” і chronos “час”, тобто “різночасність”) — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.

Синхронія, таким чином, — це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія — вертикальний зріз (вісь послідовності).
Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов’язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з’явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу — аорист, перфект, імперфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу — проста і дві складні, аналітичні) тощо. Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування сучасною мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало “слон”, а слово підлий — “простонародний, неродовитий”.
Для дослідника мови важливі обидва аспекти — синхронічний і діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.
Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.
Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст. вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: “Велика помилка — змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись”. Про це завжди повинен пам’ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь подуш-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а. Мотивація слова була такою: “те, що кладеться під вушко”. Нині ця мотивація забута і слово подушка не пов’язується живими словотвірними зв’язками зі словом вухо.
Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.
Слід пам’ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.

Література

Основна

1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991. — С. 15—52.
2. Дорошенко C.I., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. — К., 1974. — С. 24—43.
3. Реформатский A.A. Введение в языковедение. — М., 1996. — С. 15—50
4. Головин Б. Введение в языкознание. — М., 1983. — С. 8—24.
5. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 7—32.
6. Кодухов В.И. Введение в языкознание. — М., 1987. — С. 21—44.

Додаткова

1. Баранникова Л.И. Введение в языкознание. — Саратов, 1973. — С. 5—24.
2. Перетрухин В.Н. Введение в языкознание. — Воронеж, 1972. — С. 6—8, 18—32.
3. Шайкевич А.Я. Введение в лингвистику. — М., 1995. — С. 4—8.
4. Мова, людина, суспільство. — К., 1977.
5. Русанівський В.М. Мова в нашому житті. — К., 1989.
6. Мова у соціальному і культурному контексті. — К., 1977.
7. Мова і духовність нації. — К., 1992.
8. Панов Е.Н. Знаки, символы, языки. — М., 1980.
9. Кисленко Ю.І. Системна організація мови. — К., 1997.
10.Радевич-Винницький Я.К. Україна: Від мови до нації. — Дрогобич, 1996.

Запитання. Завдання

1. Які погляди на природу мови відомі в науці?
2. Доведіть, що мова є суспільним, а не біологічним чи психічним явищем.
3. Назвіть основні функції мови. Охарактеризуйте їх.
4. Розкрийте зв’язки мови із суспільством.
5. Що таке мовна політика? Яких мовних сфер торкається мовна політика?
6. У яких взаємозв’язках перебувають мова і народ; мова й індивід; мова і класи та інші соціальні групи; мова і надбудова?
7. Що таке професійна і територіальна диференціація мови?
8. Що розуміють під літературною мовою? Якими рисами характеризується літературна мова? Чим вона відрізняється від загальнонародної мови?
9. Які стилі літературної мови ви знаєте?
10. У яких взаємозв’язках перебувають мова і мислення? Чи є мова єдиним засобом мислення? Який тип мислення пов’язаний із мовою?
11. Дайте визначення знака. Доведіть, що мова є однією із знакових систем.
12. Що в мові є знаком?
13. Чим відрізняється мова як знакова система від інших (штучних) знакових систем?
14. Як розрізнити мову і мовлення? Яке практичне значення має розмежування мови і мовлення?
15. Дайте тлумачення термінів система і структура? Доведіть, що мова є системною.
16. Охарактеризуйте структуру мови. Назвіть основні мовні одиниці. Які лінгвістичні дисципліни вивчають різні рівні мовної структури?
17. Дайте визначення термінів синхронія і діахронія. У яких випадках виправданий суто синхронічний, а в яких суто діахронічний підходи до вивчення мови? Чим відрізняються синхронія і діахронія від статики й динаміки?