Лісоруб у пустелі ("Академвидав")
Даниленко В. Г.

ОСТАННІ ЛИЦАРІ СЛОВА    

ПИСЬМЕНИК І ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС   

Як починається письменник     
«У поета гроші завелись»      
Чарівна флегма українського Шиви      
Сучасна українська літературна містифікація     
Українські літературні легіонери     
Мистецтво розпускання павичевого хвоста     
Комплекс Нобеля в Україні     
Колоніальна ментальність  і книжковий ринок     
Роль столиці й провінції в історії літератури     
Коли Вітька Сруль стане Альбертом Цукерманом?    


ПИСЬМЕНННИК І ПОБУТ   

Із серця української літератури     
«Кулінарка» як нерв літературного андеграунду кінця ХХ ст.     
Два есе про Юрка Гудзя     
Про борщ, курочку і сублімовані бажання В’ячеслава Шнайдера     
Лісоруб у пустелі

   
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА  ПІСЛЯ 1980 РОКУ

Покоління в українській літературі ХХ — початку  ХХІ ст.     
Архетипи раю, ворога, героя, смерті, часу в сучасній українській поезії     
Комічна поезія     
Інтимна лірика     
Графічні символи думок і емоцій     
Сучасне українське оповідання     
Ізгой у сучасній українській прозі     
Богема як герой сучасної української прози
Комплекс невдахи і психологія середнього класу      
Туга за втраченим смислом     
У пошуках сильного героя     
Театр у шухляді     
П’ятдесят найкращих сучасних  українських поетів, прозаїків, драматургів     
П’ятдесят найкращих сучасних українських повістей і романів (покоління 70-х, 80-х, 90-х років ХХ ст. і перше покоління ХХІ ст.)     
Тридцять вузликів на пам’ять  сучасному українському письменнику     
Ця загадкова підводна частина    
літературного айсберга



Резонанс

Костянтин Родик: Як читати книжки? Критики про ієрархії та фінансовий успіх

Володимир Даниленко: Зазвичай літературні вундеркінди закінчують життя як пересічні особистості

---

Уривок із книги ("Лісоруб у пустелі" Даниленко В. Г.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

ОСТАННІ ЛИЦАРІ СЛОВА

ПРОЧИТАВШИ ПЕРШУ КНИЖКУ ФРАНЦУЗЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦІ АННИ ГАВАЛЬДИ «МЕНІ Б ХОТІЛОСЬ, ЩОБ МЕНЕ ХТО-НЕБУДЬ ДЕ-НЕБУДЬ ЧЕКАВ...», ДО ЯКОЇ УВІЙШЛО ДВАНАДЦЯТЬ ОПОВІДАНЬ, Я ПОДУМАВ: ЯКБИ ВОНА ВИДАЛА ЦЕ У НАС, ТО В УКАРАЇНІ ЇЇ Б ПРОСТО НЕ ПОМІТИЛИ. У ФРАНЦІЇЇ ЦЯ КНИЖКА МАЛА ШАЛЕНИЙ УСПІХ. У Гавальди немає ні яскравого сюжету, ні оригінальної естетики, ні екзотичного досвіду життя. Весь її досвід обмежується чоловіком і дітьми, а сюжети забуваються відразу ж після прочитання. Запам’ятовується лише вражаюча відвертість і простота, з якою письменниця розповідає свої нехитрі побутові історії, а ще — тональність розповіді. І цього було досить, щоб французька критика належно оцінила і почула її голос.
В Україні немає ні критики, здатної почути новий голос письменника, ні такого, як у Франції, суспільства, яке любить читати, що про нього пишуть, і уважно відстежує новинки літератури. Хоча в Україні щороку з’являються нові автори, та все написане ними зникає, як вода в Сахарі.
Продюсуючи літературні проекти, я відчув літературний потенціал нашої країни. Через мої руки пройшли сотні творів невідомих авторів з міст, містечок і сіл, що в пошуках слави штурмували український літературний Олімп. Серед них траплялося чимало достойників, які б легко реалізували себе в будь-якій літературі, але в Україні, спалахнувши як нові зірки, вони чомусь відразу ж згасали.
Якщо в імперіях та соціалістичних країнах створювалося сприятливе середовище для літературного бродіння, в якому визрівала не лише комерційна, а й елітарна література, то буржуазне суспільство ставиться до літератури як до звичайного бізнесу. За таких умов потужність національної літератури залежить від рівня капіталізації видавництв та сприятливого законодавчого клімату. Якщо видавництва вкладають достатньо коштів у рекламу та просування книжок і мають професійних менеджерів, то сильнішими стають створені ними літературні бренди, адже сучасна література — не стільки змагання літературних талантів, як змагання капіталів. Прикладом цього є посередній американський прозаїк Ден Браун, що став мільйонером завдяки вирахуваній маркетологами темі та значним капіталовкладенням у його роман «Код да Вінчі». Видавництво «Random Hause», яке в 2003 р. знайшло Брауна і вклало значні кошти у його рекламу, зробило роман «Код да Вінчі» комерційно найуспішнішою книжкою останнього десятиліття. Відтак малокапіталізовані видавництва мають невеликі шанси запустити на літературну орбіту світовий бестселер. А переклад сучасної української літератури за кордоном здійснюється завдяки ініціативі українських письменників, які просувають себе і своїх найближчих приятелів.
При значному літературному потенціалі в Україні лише зараз починають формуватися комерційні передумови для розвитку літератури. Розвиток книжкових супермаркетів, входження іноземного капіталу в українські книготорговельні мережі свідчать, що українська література розвивається за законами ринку, щоправда зі своєю постколоніальною специфікою. І ця специфіка пов’язана з обмеженим простором функціонування української мови, колоніальною ментальністю влади, виразників великого капіталу і широких верств населення, низькою культурою власників, топ-менеджерів і журналістів засобів масової інформації, які не орієнтуються або поверхово орієнтуються в сучасній українській літературі, не бачать у ній нічого цікавого, і тому в нас відсутня критика в масових ЗМІ, яка є в усьому світі. Саме вона формує ієрархію читацьких симпатій і впливає на розміри накладів. За відсутності професійної критики у масових виданнях ієрархію літературного процесу формують самі письменники і літературні клани, що мають власні спеціалізовані видання. Відповідно, якщо письменникові притаманний артистизм, він уміє триматися перед публікою і пов’язаний з літературним кланом, то такий письменник в Україні має всі шанси зайняти вищі щаблі в сучасній літературній ієрархії. За таких умов особливої цінності набувають позалітературні здібності письменника: артистизм, публічність, креативність, бажання виступати перед аудиторією, вміння завойовувати симпатії серед впливових людей літературного клану. В сучасній ситуації письменник може бути першокласним стилістом, добрим белетристом, вишуканим естетом, оригіналом, але якщо він не має потрібних зв’язків або живе в глибинці, то його шанси зробити кар’єру в українській літературі невисокі. Всі успішні сучасні українські автори здобули визнання не стільки завдяки літературному таланту, як завдяки публічному хисту. А такі першокласні письменники, як Ярослав Павлюк, Олександр Жовна, Микола Панасюк, Галина Пагутяк, Володимир Лис та багато інших, залишаються в тіні, оскільки не проявляють себе як публічні люди.
У суспільстві, яке ще не звільнилося від колоніальних комплексів, український письменник залишається останнім лицарем слова. Це він зажди розмовляє українською мовою, тоді як інші, вийшовши з дому на вулицю, закомплексовано переходять на російську. Це його вважають химерною істотою, що з упертістю барана продовжує пробивати закам’янілі від комплексів серця українських людей. При цьому частина українського суспільства до письменника завжди ставилася, як до пророка, і кращі наші письменники дійсно були пророками.
Тож «Лісоруб у пустелі» аналізує найпомітніші явища української літератури 80—90-х років ХХ ст. і початку ХХІ ст. в контексті тенденцій світової літератури. Чому за основу взято саме цей період? Тому що саме після 1980 р. в Україні пройшла остання хвиля політичних арештів, горбачовська відлига, девальвація радянських цінностей, розвал Радянського Союзу, утворення незалежної української держави, кучмівський застій, Помаранчева революція, постреволюційні розчарування та становлення реальної свободи слова. В цей час, як ніколи, постала проблема пошуків іншого мовлення, яке б відповідало новому часу і було суголосне внутрішньому світу сучасної людини. Таке мовлення почало закладатись у 70-ті роки ХХ ст. Предтечами нової естетики стали представники Нью-Йоркської групи та Київської поетичної школи, художній світ яких був звільнений від утопічних шор та контекстів, що виходили за межі суто приватної психології людини. У Василя Рубана є вірш, який можна вважати пограничним явищем між естетикою постшістдесятників та сімдесятників:
                         ... недавно ці костюми обіймали нас за талії
                         і пасували нам, як молоде листя молодому дереву.
                         А зараз це ганчір’я, миють ними підлогу —
                         здригаюсь — моя одежа стає землею.
                         Недавно ми в своїх нових костюмах ішли вулицями —
                         на нас всі дивились заздро:
                         які вони молоді і які гарні в них костюми,
                         ці троє, що розмашисто ідуть крізь натовп.
                         Тільки що ми скинули три купи лахміття.
                         Гей! В наших м’язах ще нагрівається кров,
                         щоб поранити поцілунком.
                         В наших кишенях ще будуть гроші,
                         щоб купити нові костюми,
                         але таких елегантних молодіжних костюмів,
                         щоб у танці вони наздоганяли нас,
                         не буде, не буде.
                         Постоїмо мовчки, гризучи очима землю,
                         напружимо руки, щоб потримати мить, яка відлітає.
                         Побудемо хвилину голими, хвилину вічними, як боги,
                         і надінемо нові, сталевого кольору.
У цьому вірші вже немає дидактизму шістдесятників, фольклорного контексту Василя Голобородька, праісторизму Валерія Іллі, праслов’янських мотивів Віктора Кордуна або інших позаособистісних наративів постшістдесятників. Він дуже близький до української поезії, що розвинулась у 70—80-ті роки ХХ ст.
Сімдесятники стали першим поколінням, яке принципово не сприйняло ідеологію шістдесятників. Це затінене шістдесятниками тихе покоління дало якісно іншу літературу, яка у своїх кращих зразках вже не вірила в ідеологію, вважаючи літературу самодостатнім явищем. Сучасна українська література почалась із сімдесятників. Саме тому аналіз літератури у книжці «Лісоруб у пустелі» починається з покоління 70-х років, що разом із поколіннями 80-х, 90-х і першим поколінням ХХІ ст. формують материк літератури, вільної від впливів соцреалізму. Хоча в 70-ті роки письменник ще боявся говорити про свої справжні почуття, а поет якщо і відкривав душу, то пам’ятав, що в будь-який момент його одкровення можуть бути використані проти нього. Тому в літературі процвітали фальш та соціальна заанґажованість. Однак серед сімдесятників з’явилися такі самобутні поети, як Грицько Чубай, Неоніла Стефурак, Галина Турелик, Любов Голота, Людмила Скирда, Ганна Чубач, драматурги Ярослав Стельмах і Василь Босович, прозаїки Софія Майданська, Алла Тютюнник, Василь Шкляр, Галина Тарасюк, Валерій Ляхевич, Григорій Штонь, Юрій Покальчук. Сімдесятники започаткували принципово іншу філософію української літератури, яку розвинули пізніше покоління 80-х, 90-х років і перше покоління ХХІ ст. Тому між сімдесятниками і шістдесятниками пролягла естетична прірва, містком через яку були Нью-Йоркська група та Київська поетична школа, що мали більший вплив на естетику сімдесятників, вісімдесятників та наступних поколінь, ніж потужне покоління шістдесятих років. Фактично, шістдесятники стали останнім поколінням української радянської літератури.
Українська література 80—90-х років ХХ ст. була учнем, що помпезно освоював західний естетичний досвід. Хоча основною її особливістю було те, що вона виконувала в суспільстві роль терапевта і водночас привчала читача до сприйняття іншого голосу.
До 1991 р. українській літературі був притаманний приховано антиколоніальний пафос, а після розвалу Радянського Союзу й утворення української держави література вступила в постколоніальну стадію свого розвитку. Після зникнення літературоцентризму українська література розпочала пошуки і створення нового героя, нового світу, нової української людини.
Ще ніколи український письменник не мав стільки свободи, як сьогодні. Його вже не віддають до війська за пасквіль на царицю, як це зробив з Тарасом Шевченком російський цар Микола ІІ, не доводять до самогубства, як Миколу Хвильового, і не топлять на баржі в морі, за ним не приїжджає нічний «воронок» і його не цькують у редакції чи Спілці письменників. Його просто ніхто не помічає. І від незвички український письменник очманів. Він все ще не може прийти до тями, що влада його не змушує служити і не вбиває за якийсь ідеологічно двозначний твір.
Однак сучасна влада має проти українського письменника значно ефективнішу зброю. Вона створила йому такі умови, за яких жоден літератор в Україні не може вижити завдяки своєму таланту. Найкращі сучасні автори живуть за рахунок зарубіжних грантів або ходять на службу, віддаючи творчості вільний від роботи час. Українська література, яка століттями несла державницький пафос, за незалежності відчула сповна, що таке байдужість держави. Якщо більшість європейських літератур має інститути книги, які за державні кошти займаються пропагандою національних літератур за кордоном, то українська література розвивається не завдяки, а всупереч державній політиці.
Тож після здобуття незалежності перед українською літературою постало завдання: або вона має далі боротися за ідею виживання української нації, або створювати літературу космополітичну, вийти на світовий ринок і залишити вирішення проблеми виживання нації політикам і суспільству, пам’ятаючи, що для України все ще актуальною залишається духовна боротьба за самоствердження, якої вже давно не мають інші європейські нації.
За сприятливих умов українська література стала б яскравим і свіжим явищем європейської літератури. Але чому це не відбувається? Чому лише одиниці потрапляють на європейські книжкові ринки? Чому жоден сучасний український автор не написав світового бестселера і не став модним письменником, як Умберто Еко, Джон Фаулз, Патрік Зюскінд, Мілан Кундера, Харукі Муракамі, Орхан Памук, Милорад Павич, Ден Браун, Фредерік Бегбедер? І чому такі малі наклади друкують українські видавництва? Може, у нас недостатньо цікавих письменників? Чи, може, щось негаразд з українським суспільством? Які стосунки між суспільством і сучасним письменником? На ці та багато інших питань ви знайдете відповіді у цій книжці.


ПИСЬМЕННИК І ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

До чотирьох років у дітей проявляється п’ятдесят відсотків їх дорослого інтелектуального потенціалу, до шести — сімдесят, а до восьми — дев’яносто.
За сприятливих умов у восьми-дев’ятирічному віці вони починають пробувати себе, іноді — яскраво, в літературі. Вундеркіндами були Томас Чаттертон, Артюр Рембо, Аркадій Кулєшов, Міну Друе, Ніка Турбіна. У дев’ятилітньому віці Леся Українка написала не по літах зрілий вірш «Надія». У якому віці найчастіше вступають у літературу і чи залежить від цього майбутній літературний успіх? Чи впливають на це середовище і місце народження письменника?


ЯК ПОЧИНАЄТЬСЯ ПИСЬМЕННИК

З УСІХ ПРОБЛЕМ ПСИХОЛОГІЇ ТВОРЧОСТІ ПРОБУДЖЕННЯ ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ САМОСВІДОМОСТІ — НАЙМЕНШ ВИВЧЕНА СФЕРА. Про це рідко згадують письменники і здебільшого воліють мовчати психоаналітики. Хоча від того, як і коли починає розвиватися творча еволюція, часто залежить, якою буде творчість автора.


Пробудження письменницького інстинкту

Я ніколи не зустрічав у літературі розповіді про те, як пробуджується письменницький інстинкт. Колись Валерій Шевчук скупо зауважив, що в нього літературна самосвідомість прокинулася дуже рано, ще в дошкільному віці. Як це було, Шевчук розповідати не захотів, тож я зрозумів, що це доволі інтимне питання.
Григір Тютюнник вважав, що творчим першоімпульсом є біль. З мемуарів відома його відповідь на запитання, чи є секрет художньої творчості: «Та є! Є! Повна душа болю! Передаю секрет — біль...» Хоча важко погодитися, що біль був першопоштовхом у творчості Івана Котляревського, коли він писав «Енеїду», чи, скажімо, Григорія Квітки-Основ’яненка під час написання «Конотопської відьми». Адже причиною творчого першоімпульсу можуть бути не тільки біль, а гра, відчай, поетичний настрій, пародіювання, наслідування, прагнення заробітку, слави та багато інших факторів.
Григорій Цимбалюк, навчаючись на факультеті філології, узяв на спір із однокурсницями, що напише оповідання у стилі Достоєвського. Його оповідання «Туга» — про чоловіка із зруйнованою психікою, що приїхав у пансіонат до моря розвіяти хандру і повісивсь у своєму номері, увійшло до антології сучасного українського оповідання «Квіти в темній кімнаті» (1997). Саме бажання довести дівчатам, що він може написати художню річ, стало першоімпульсом, що підштовхнув Цимбалюка до творчості.
Та розглянемо класичний випадок, про який так і не розповів Валерій Шевчук, коли майбутній письменник вперше усвідомлює, що він буде писати. Яка внутрішня робота передує початку творчості? Що буває до того, як письменник починає писати твори? Через відсутність чужих свідчень опишу це з власного досвіду.
Писати мене змусив інстинкт. Як деякі діти починають бігати наввипередки, бо відчули, що мають вибухову реакцію, швидкі ноги, міцні легені й одержують задоволення від того, що обганяють інших, так я рано відчув, що вмію добре розповідати історії й одержувати задоволення від того, що мене зачаровано слухають інші. Я зрозумів, що буду письменником у п’ять років. Ніхто про це не говорив, але саме тоді в мене з’явилося таке переконання, ніби мені хтось це нашептав. При цьому хотілось опанувати ще якусь романтичну професію — льотчика чи водолаза. Це було моєю глибокою інтимною таємницею, про яку я постійно пам’ятав.
У шістнадцять років, навчаючись у будівельному технікумі, я добре писав твори, які вивішували в коридорі як зразок учнівської творчості, а вчителі часто мене цитували. У мене були проблеми з математикою, і математик Петро Гаврилюк бив лінійкою по столу й суворо мене запитував: «То що, пане письменнику, будемо вчити математику чи ні?!» В цьому віці я закохувався, запоєм читав «Страждання юного Вертера» та «Ромео і Джульєтту» і хотів бути схожим на Мартіна Ідена. Саме цей літературний герой Джека Лондона, а не реальний письменник, був моїм ідеалом.
Мене розривали три стихії — лірична, комічна й містична, і я довго не міг з ними впоратися в межах однієї творчої біографії. Кожна стихія воліла, щоб я у своєму розвитку досяг рівня Стефана Цвейга, Ярослава Гашека чи Хуліо Кортасара. У двадцять років я почав надсилати свої оповідання в літературні журнали, звідки приходили стандартні відповіді: «Редакція не схвалила до друку Ваше оповідання. Читайте, вчіться у класиків. Бажаємо творчих успіхів!» У радянські часи літературний процес був надзвичайно корумпованим. Потрібно було, щоб хтось тобою зацікавився, привів у редакцію за руку чи замовив слово. Журнали «Дніпро», «Вітчизна» та інші друкували переважно слабку літературу. З їх сторінок поставали справедливі директори заводів, передові доярки і мудрі вчені. Соцреалізм вимагав, щоб радянська дійсність була ареною, де прекрасне змагається з іще прекраснішим. Художній світ тогочасної літератури був штучним, наче пластикові вазони. Я порівнював його з українською і зарубіжною класикою і не міг зрозуміти, чому друкуються тонни мертвих слів. Тоді я познайомився з житомирським поетом Михайлом Клименком. Він був такий нетутешній, схожий на індуса, і лірика в нього була якась східна. Я й нині вважаю, що поезія Клименка недооцінена і по-справжньому не прочитана. Сивий поет, схожий на Рабіндраната Тагора, багатозначно позираючи кудись убік, сказав, що в Україні у мене завжди будуть проблеми зі сприйняттям усього, що я напишу, і надрукував у місцевій газеті кілька моїх літературних вправ.
Коли я вчився в Житомирі на факультеті української філології, якось до Дня факультету написав пародії на викладачів. Це було схоже на радіоп’єсу. Лунав дзвінок, у залі гасло світло, ніби хтось із студентів вимкнув, щоб зірвати заняття, і в цілковитій темряві починалися лекції. Тільки-но я, імітуючи голоси викладачів, почав одну за одною читати пародії, в залі вибухнув несамовитий вереск. Мені не давали дочитати до кінця, бо після кожної репліки захоплено ревіло кілька тисяч голосів, і я чекав, доки вони заспокояться, щоб продовжувати далі. Я думав, що це літературне хуліганство пройде малопоміченим, адже виконавця ніхто не бачив, усі чули тільки мій голос. Та під фінал дійства раптом оголосили: «Гран-прі філологічного факультету вручається студентові третього курсу...» Я вийшов на сцену, і мені вручили величезного весільного торта. Коли я зайшов із тортом за сцену, біля мене відразу з’явився викладач філософії, один із героїв моїх пародій, поплескав мене по плечу і зловтішно мовив: «До зустрічі на екзаменах!» І на екзамені з філософії зрізав мені оцінку.
У Хемінгуея я прочитав, що кожен письменник повинен хоч трохи попрацювати в газеті. Тож після філфаку я влаштувався в одну з житомирських газет, де працювали молоді амбітні писаки, що наввипередки змагалися між собою, хто напише скандальнішу статтю чи репортаж. Між нами точилася жорстка конкуренція. Якось на День журналіста між репортерами газет провели конкурс на кращий сатиричний твір про журналістів, і я переміг. Мені дали лаврового вінка, якого я забув у ресторані. Залишилася тільки фотографія, де я з вінком із звичайного лаврового листу для борщів і приправ серед журналістів, впевнений у своїй неперевершеності. Це був час, коли я вперше відчув смак слави.


Рання творчість

Література — особливо складна сфера, що потребує духовної і культурної зрілості, тому письменники найчастіше стають відомими у тридцять, сорок і більше років. Однак літературна практика знає випадки ранньої творчості.
У 1955 р. Франція відкрили літературного вундеркінда Міну Друе. Її вік, зрілі поетичні метафори і глибина переживань шокували суспільство. Якби Міну Друе з’явилася в Україні, на неї б просто не звернули уваги. Однак у Франції, де кожен талант відразу ж фіксується і потрапляє під мікроскоп критики, дівчинці влаштували справжній допит з елементами поліцейського розслідування та графологічним і текстологічним аналізом письма. Хоча серед авторитетних французьких літераторів траплялись і скептики. «Всі дев’ятилітні діти геніальні, за винятком Міну Друе», — єхидно зауважив Жан Кокто.
Варто бути справедливим, але свій перший вірш «Надія» Леся Українка написала у 1880 р. теж у віці дев’яти років під впливом звістки про арешт її тітки Олени Косач, засланої за участь у революційному русі. Ось цей вірш, написаний дівчинкою, ніби перевтіленою у свою дорослу тітку, яка розповідає про дорослі переживання:
                         Ні долі, ні волі у мене нема,
                         Зосталася тільки надія одна:
                         Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
                         Поглянути ще раз на рідну країну,
                         Поглянути ще раз на синій Дніпро, —
                         Там жити чи вмерти, мені все одно;
                         Поглянути ще раз на степ, могилки,
                         Востаннє згадати палкії гадки…
                         Ні долі, ні волі у мене нема,
                         Зосталася тільки надія одна.
Збірник «Чорновик» ялтинської школярки Ніки Турбіної вийшов, коли дівчинці було неповних десять років. У чотири роки вона захворіла астмою і, щоб не померти уві сні від задишки, диктувала тужливі дорослі вірші своїй матері і бабусі. Коли вірші потрапили до поета Євгена Євтушенка, Ніка стала знаменитістю. Її називали «поетичним Моцартом», а Євтушенко возив її в Америку й Італію, де вона одержала престижну премію в галузі мистецтва «Золотий Лев». За короткий час Ніка Турбіна стала радянським брендом. Літературний вундеркінд демонстрував усьому світу, що Радянський Союз перший не лише в космосі, а й у літературі. Але не довго сяяла зірка Ніки Турбіної. Вона писала вірші до дванадцяти років, а в перехідному віці поезія залишила Ніку. Її мама вдруге вийшла заміж. Дівчинка не вжилася з вітчимом і маленькою звідною сестрою. «Зараз продають дитячі яйця-кіндерсюрпризи, всередині яких захований подарунок, — згадувала мати Ніки Турбіної. — І ось жив цей подаруночок там, а коли їй виповнилось тринадцять років, коробочка розкрилась і звідти вискочило чортеня». У Ніку ніби вселився злий дух. Вона почала пити горілку, різати собі вени, зв’язалася з вуличними хлопцями, а в шістнадцять років вийшла заміж за сімдесятишестилітнього швейцарця, професора психології, і виїхала з ним до Лозанни. Зайнятий практикою і лекціями, професор не зміг приділяти їй достатньо уваги, тож Ніка з відчаю пила і через півроку втекла від нього до Москви. Мати допомогла їй вступити без екзаменів до театрального інституту, хоча це, зрештою, нічим не допомогло ранній поетичній зірці. Алкоголь, хаотичне статеве життя, безконечні конфлікти з чоловіками призвели до того, що Ніка двічі вистрибувала з вікна багатоповерхового будинку. Другий стрибок виявився для неї фатальним.
У восьмилітньому віці почав писати Артюр Рембо, у чотирнадцять його вірші вже друкували літературні видання, а в сімнадцять років балада «П’яний корабель» викликала культурний шок у тогочасного короля французької поезії Поля Верлена, що, засліплений пристрастю, кинув свою сім’ю і став героєм пліток паризької богеми. Згоряючи від пристрасті до Рембо, Верлен в пориві ревнощів стріляв у свого коханця, за що на два роки потрапив до в’язниці. Та несподівано для всіх у дев’ятнадцять років Артюр Рембо припинив писати вірші і до кінця життя не написав жодного рядка. Подальше життя Рембо мало чим відрізнялося від життя Ніки Турбіної. Він подорожував Європою з мандрівним цирком. Ходили чутки, що поет заробляв шалені гроші работоргівлею. В Африці він за-
хворів, йому ампутували ногу, і у віці тридцяти шести років Артюр Рембо помер. Однак навіть після смерті поезія автора балади «П’яний корабель» продовжує хвилювати наших сучасників. Новий виток популярності Рембо додав голівудський фільм Агнешки Голанд, в якому роль автора поетичної книжки «Одне літо в пеклі» зіграв Леонардо Ді Капріо. На хвилі ренесансу поета 2004 рік Франція відзначала як Рік Артюра Рембо. Особливо гучно святкувало 150-річчя свого земляка містечко Шарлевіль. На центральній площі міста, що нагадує паризький майдан Вогезів, було виставлено 800 погрудь Артюра Рембо, а на фасади старовинних будинків проектувалися вірші поета.
Літературним вундеркіндом був білоруський підліток Аркадій Кулєшов із села Самоткевичі. У 1930 р., коли юному поету було шістнадцять років, вийшла його перша поетична збірка, а вірш «Алєся» став відомою піснею, яку виконував білоруський ансамбль «Пєсняри». «Алєсю» Кулєшов написав у віці одинадцяти років, коли закохався в тринадцятилітню дівчинку Алєсю Кориткіну. Однак у вірші немає й натяку на дитячий вік. Це переживання зрілого чоловіка, який на все життя зберіг у своєму серці хвилини прощання з коханою:
                         Бывай, абуджаная сэрцам, дарагая,
                         Чаму так горка? Не магу я зразумець...
                         Шкада заранкі мне, што ў небе дагарае
                         На ўсходзе дня майго, якому ружавець.
                         Пайшла, ніколі ўжо не вернешся, Алеся.
                         Бывай смуглявая, каханая, бывай.
                         Стаю на ростанях былых, а з паднябесься
                         Самотным жаўранкам зьвініць і плача май.
                         Пайшла, пакінуўшы мне золкі і туманы,
                         Палынны жаль смугой ахутаных дарог.
                         Каб я хвілінаю нанесеныя раны
                         Гадами ў сэрцы заглушыць сваім ня мог.
                         Пайшла, ніколі ўжо не вернешся, Алеся.
                         Бывай смуглявая, каханая, бывай.
                         Стаю на ростанях былых, а з паднябесься
                         Самотным жаўранкам зьвініць і плача май.
У 1941 р., коли в Європі йшла Друга світова війна, у Мексиці проходив радіоконкурс, в якому перемогла пісня «Бесамо мучо». Адресат у листі не був зазначений, і радіостанція попросила знайти анонімного автора слів і музики. Ним виявилася шістнадцятилітня піаністка Консуело Веласкес (1924). «Бесамо мучо», що перекладається з іспанської «Цілуй мене міцно», написана школяркою, вихованою за суворими католицькими традиціями. Коли писалася пісня, Консуело не була закохана і, як зізналася в одному з інтерв’ю, ні з ким не цілувалася. Це було дівоче передчуття зустрічі з невідомим коханим. Пісня відразу ж стала мексиканським шляґером, а після виконання в супроводі оркестру Джіммі Дорсі — світовим шляґером. Її виконували Пласидо Домінго, «Бітлз», Елвіс Преслі, Елла Фіцджеральд, Луї Армстронг, Френк Сінатра. Так «Бесамо мучо» стала найромантичнішою піснею ХХ ст. Лише за офіційними даними, наклад «Бесамо мучо» 120 мовами у 100 країнах становив понад 100 мільйонів екземплярів. За п’ятдесят років прибутки від пісні були такі великі, що Консуело Веласкес могла безбідно жити, утримуючи триповерховий будинок та мандруючи світом. За довге життя (Веласкес померла в 2005 р.) композиторка написала багато сонат, симфоній, пісень, але жоден із пізніше написаних творів не зміг наблизитися до рівня пісні, яку вона написала в шістнадцять років.
Дослідження, які проводилися в різних країнах стосовно ранньої творчості, свідчать, що майже сто відсотків жінок і дев’яносто відсотків чоловіків, які були вундеркіндами, або погано закінчують життя, або стають згодом пересічними людьми.


Коли краще починати?

Не існує універсальної формули, коли краще входити в літературу. У кожного літератора свій персональний шлях входження, що залежить від рівня його духовної, культурної, мовної готовності до творчості.
Під час зустрічі зі студентами та викладачами університету в Міссісіпі Уїльяма Фолкнера запитали, в якому віці краще писати, і він відповів, що з 17 до 26 років найкращий час для поезії, а з 35 до 45 років — для написання романів. У такому віці романіст ще здатний закохуватися, ще по-живому реагує на життя і водночас має багатий життєвий досвід, що важливо для написання роману.
І ця думка Фолкнера підтверджується українською літературною практикою. Сучасна поезія рідко виходить за межі студентських аудиторій, тому вік сучасного українського поета вимірюється п’ятьма роками університету плюс трьома роками аспірантури. Отже, поетичний вік закінчується у двадцять шість років. Оці два-три роки після університету і є часом апогею поетичної творчості, коли поет пише найкращі в своєму житті вірші. Тому смерть Антонича і Симоненка у двадцять вісім років — символічна. Приблизно в цьому віці у душах поетів умирає поезія, а потім поети одружуються, народжують дітей і припиняють віршувати не тільки через безперспективність цього заняття, бо в українському суспільстві немає попиту на поезію, а ще й тому, що прагматичне доросле життя притуплює і вбиває поетичне сприйняття світу. Після двадцяти восьми років в Україні вірші пишуть одиниці. «Коли мені було за двадцять, — зізнався Іван Малкович, — то я писав вірші, аж сорочка на спині ворушилася. А зараз пишу два-три на рік». Щоб підтримувати поетичний дух, поет після тридцяти мусить штучно в собі його роздмухувати, ускладнюючи життя мандрами, безконечними одруженнями й адюльтерами, конфліктами на роботі, зрештою, найрадикальнішим засобом для підтримки поетичної форми є тюрма.
Професійні поети відходять у минуле. Українська поезія стала заняттям старшокласників, студентів та аспірантів. Найчастіше поет після тридцяти років живе за рахунок слави, яку він здобув до двадцяти шести—двадцяти восьми років, імітуючи продовження своєї творчості. Хоча є винятки, коли поет зберігає поетичну продуктивність протягом усього життя.
До кінця днів працював Гете над поемою «Фауст» і Данте над «Божественною комедією», а Пабло Неруда у сорок шість років написав свою «Загальну пісню», яка складається з 340 віршів, де оспівується минуле й сучасне Латинської Америки. Пізня поезія втрачає чистоту і наївність, що є у ранній поезії, нагадуючи запах хризантем з гіркувато-прощальним ароматом. Любов із пізньої поезії витікає, наче кров із пораненого і знесиленого звіра. Це відчувається у вірші Ігоря Римарука
«А la Villon» із збірки «Бермудський трикутник», яку поет видав у сорок дев’ять років:
                                       1
                         Отак живеш — ні дому, ні ключа.
                         Не скапують ні сьози, ні свіча.
                         Околиця збирається смеркатись.
                         Земля, немов стілець, втіка з-під ніг.
                         Під вікнами ковтай квітневий сніг, —
                         Неголений, мов підвіконний кактус.
                         Сріблистий, ніби рання сивина,
                         Відшукуй перевізника й човна
                         І спокою проси, прохай, випрохуй
                         У темному бездонному Дніпрі,
                         Де плачуть потопельники старі
                         І Водяник, якому все це по...
                                       2
                         І в небо залетять сліпі віки,
                         І жовті квіти, як важкі піски,
                         Осиплються, неначе у розкопі...
                         Дарма чекають потайні гроби:
                         Твої недовіднайдені скарби
                         Не вказані в новітнім гороскопі.
                         Забудь усе — планет безтямний лад,
                         Відлуння пірамід і анфілад,
                         Трухляву непрочитану епоху...й
                         Безсмертний епос, де в чеканні плах —
                         І вершники на конях та ослах,
                         І віршники, яким усе це по...
                                       3
                         Притулок завше знайдеться для двох:
                         Їх покладе собі в кишеню Бог,
                         А що вона дірява — призабуде.
                         А може, так замислив — бо летять
                         Донизу, до дерев і до латать,
                         Щасливі, як пташки, й сумні, як люди.
                         Тож погамуй свій древній переляк,
                         Радій світанкам і годуй собак,
                         І Пані Смерть у себе не закохуй —
                         Бо дивиться на тебе з висоти
                         Крізь лінзи хмар (о Господи, прости)
                         Старенький Бог, якому все це по...
Ситуація в прозі відрізняється від ситуації в поезії. Та як показує практика, прозаїки, що дебютували і здобули популярність до тридцяти років, мають більше шансів залишитися в історії літератури, ніж ті, які дебютували після тридцяти чи, тим більше, після сорока років.
Класичним зразком творчої біографії, коли прозаїк здобуває славу до тридцяти років, є творчість Джека Лондона. Народившись у злиднях, він пройшов важку школу життя. З восьми років продавав газети; з десяти — по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу працював біля конвеєра консервного заводу; з шістнадцяти — займався устричним промислом, був піратом, що ночами нападав у Каліфорнійській затоці на китайські джонки; у сімнадцять став матросом на промисловій шхуні, що виловлювала котиків у Беринговому морі та біля Японії. Відчуття першого літературного успіху прийшло до Джека Лондона, коли він у вісімнадцять років написав нарис «Тайфун біля берегів Японії», де змалював усе, що бачив під час подорожі на шхуні, надіслав на літературний конкурс газети «Сан-Франциско Колл» і здобув першу премію. Саме тоді він відчув, що хоче стати письменником. Півроку Джек Лондон перебував у в’язниці; потім вступив до університету, навчання в якому кинув через безгрошів’я, шукав золото на Алясці. У двадцять три роки у сан-франциському журналі «Оверленд манслі» письменник опублікував перше оповідання «За тих, хто в дорозі!», у двадцять чотири видав першу збірку з дев’яти оповідань північного циклу «Син Вовка» (1900), у двадцять п’ять — збірку оповідань «Бог його батьків» (1901), у двадцять шість — збірку оповідань «Діти морозу» (1902) і роман «Дочка снігів» (1902). У двадцять шість років Джек Лондон уже був відомий серед читацької аудиторії. Однак це ще не була слава. Слава прийшла до нього у двадцять сім років з появою повісті «Поклик предків» (1903), опублікованої в одному з найпопулярніших американських журналів «Сатердей івнінг пост». Весь наклад повісті, виданої окремою книжкою, розійшовся за один день. Більшість газет у своїх публікаціях одразу віднесли її до класичної американської літератури. Саме «Поклик предків» приніс Джеку Лондону славу і гроші, а вихід у двадцять вісім років роману «Морський вовк» (1904), що став бестселером, закріпив славу Джека Лондона. У тридцять років письменник видав одну зі своїх найпопулярніших повістей «Біле ікло» (1906), а в тридцять три — найбільш зрілий роман «Мартін Іден» (1909). Для американської та світової літератури Джек Лондон був важливою ланкою між натуралістичним романом ХІХ ст. і новим романом ХХ ст. з його захопленням філософськими ідеями та більш сучасними оповідними техніками. Після роману «Мартін Іден» усі інші твори письменника були фактично самоповтором. Отже, до тридцяти трьох років Джек Лондон написав основні свої твори, які принесли йому світову славу.
Досвід інших успішних прозаїків лише підтверджує закон, який довів своїм життям Джек Лондон: світова слава, як правило, підкоряється прозаїкам, які встигають написати значущі свої твори до тридцяти років. Але водночас саме з цією категорією письменників найчастіше пов’язані духовні і творчі кризи, що виникають разом із славою, яка стає для них важкою ношею.
У двадцять сім років, після виходу першого роману «І сходить сонце» («Фієста»), Ернест Хемінгуей відразу став знаменитістю. До цього роману письменник видав книжку «Три оповідання і десять віршів» (1923) накладом триста екземплярів і збірку з вісімнадцяти прозових мініатюр «У наш час» (1924) накладом у сто сімдесят примірників, які стали стильовою розминкою перед написанням першого роману. Своє літературне покликання Хемінгуей відчув ще в школі, коли друкував у шкільній газеті спортивні репортажі, гуморески та короткі історії, наслідуючи модного чикагського журналіста Ринга Ларднера, особливо його фейлетони і спортивні огляди. Справжньою школою для Хемінгуея стала його робота як репортера у провінційній канзаській газеті «Стар», де він засвоїв прості правила популярного стилю: писати короткими реченнями, не вживати заяложених жаргонних слів, уникати прикметників на кшталт «чудовий», «видатний», «неперевершений», писати про складні явища просто і не ставати навшпиньки, вдаючи із себе зарозумілого інтелектуала. Як і Джека Лондона, Хемінгуея зачаровувала романтика пригод. Він шукав ризикованих авантюр і знаходив їх то на фронтах Першої світової війни, то під час експедиції у східну екваторіальну Африку, то на громадянській війні в Іспанії чи, займаючись підводним полюванням, у Флориді. Він швидко до всього звикав, його пригнічувала буденність, і, вважаючи себе гіперсексуальним, Хемінгуей одружувався чотири рази. Хоча жінки, які знали його ближче, сексуальні подвиги письменника вважали плодами його творчої уяви, які насправді не мали нічого спільного з його чоловічими чеснотами. У тридцять років письменник видав свій найуспішніший роман «Прощавай, зброє» (1929). Але, на відміну від Джека Лондона, досягнувши зеніту слави, Хемінгуей не зупинився, а розвивався далі, не повторюючи попередніх тем і художніх ідей. У сорок один рік вийшов його роман «По кому подзвін» (1940), що надав творчості письменника нових якостей, а в п’ятдесят три роки — повість «Старий і море», за яку Хемінгуей був удостоєний
Пулітцерівської та Нобелівської премій. Здобувши ранню славу, обидва прозаїки покінчили життя самогубством. Джек Лондон прийняв велику дозу снодійного, а Ернест Хемінгуей прострелив собі голову з мисливської рушниці. Таким чином доля повернула давні аванси цим двом непересічним письменникам.
Отже, перший ешелон прозаїків входить у літературу та здобуває популярність і славу до 30 років. До 30 років уже набули визнання як майстри літератури Микола Гоголь за книжку оповідань «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831—1832) та книжку повістей «Миргород» (1835), Томас Манн за «Будденброки» (1901), Михайло Шолохов за першу, другу і третю книжки роману «Тихий Дон» (1928—1933).
Другий (найбільш масовий) похід у літературу здійснюють прозаїки від 30 до 40—45 років. У цьому віці здобули славу Оноре де Бальзак, що на 31-му році життя видав цикл романів «Етюди про мораль» (1830); Еріх Марія Ремарк, який у 31 рік написав бестселер «На Західному фронті без змін» (1929), що тільки у 1929 р. витримав 43 видання; Кнут Гамсун, що в 31 рік видав роман «Голод» (1890), у 33 роки — роман «Містерії» (1892), у 35 — роман «Пан» (1894), у 39 — роман «Вікторія»; Патрік Зюскінд, який в 31 рік написав п’єсу «Контрабас» (1980), у 36 — роман «Парфумер» (1985); Джером Дейвід Селінджер, який у 32 роки прославився завдяки роману «Над прірвою в житі» (1951); Павло Загребельний, який дебютував у 32 роки, у 48 років видав роман «Первоміст», у 49 — «Смерть у Києві» (1973), у 51 — «Євпраксія», у 56 — «Роксолана» (1980), у 59 — «Я, Богдан» (1983); Джон Стейнбек, який у 33 роки написав бестселер «Квартал Тортилья-Флет» (1935), у 35 років — повість «Про мишей і людей» (1937), у 37 — роман «Грона гніву» (1939); Джеймс Джойс, який у 34 роки видав свій перший і найпопулярніший роман «Портрет митця замолоду» (1916), у 40 — експериментальний роман «Улліс» (1922), а в 57 — роман «Поминки за Фіннеганом» (1932), що стали шедеврами модерної прози; Габріель Гарсіа Маркес, який у 34 роки видав повість «Полковнику ніхто не пише» (1961), у 40 років — світовий бестселер «Сто років самотності» (1967), у 48 — роман «Осінь Патріарха» (1975), у 58 — «Кохання під час чуми» (1985); Лев Толстой, який у віці від 35 до 41 року написав роман «Війна і мир» (1863—1869), у 45—49 років — «Анну Кареніну»; Кобо Абе, який у 38 років видав роман «Жінка в пісках» (1962), у 40 — «Чуже обличчя» (1964); Ромен Роллан, який у 38 років розпочав, а в 46 закінчив десятитомну епопею «Жан-Крістоф» (1904—1912); класик англійської літератури польського походження Джозеф Конрад, що народився в Бердичеві й у 38 років дебютував першим романом «Химера Олмеєра» (1895); Ольга Кобилянська, яка в 39 років написала повість «Земля» (1902), у 46 років — «У неділю рано зілля копала» (1909); американський прозаїк Роберт Крайтон, який у 41 рік дебютував бестселером «Таємниця Санта-Вітторіо» (1966); Уїльям Ґолдинг, який у 43 роки видав роман «Володар мух» (1954), завдяки якому він одразу став знаменитим; Федір Достоєвський, який у 45 років написав роман «Злочин і кара» (1866), у 47 років — роман «Ідіот» (1868), у 50—51 — роман «Біси» (1871—1872), у 58—59 років — роман «Брати Карамазови» (1879—1880).
У 48 років романом «Ім’я троянди» (1980) успішно дебютував італійський професор семіотики Умберто Еко, у 56 років він написав свій другий, теж успішний, роман «Маятник Фуко» (1988), а в 62 роки — постмодерний роман «Острів напередодні» (1994).
Багато цих письменників дебютувало раніше, але славу вони здобули після 30-ти, деякі після 40-ка, а дехто приблизно в 50 років.
І замикає входження в літературу третій (найнечисельніший) ешелон тих, хто через життєві обставини не встиг дебютувати раніше, незважаючи на те, що їхні ровесники вже давно стали відомими в літературних колах і написали свої найкращі твори. Як ліниві студенти, що за одну ніч встигають підготуватися до іспиту й успішно його скласти, письменники після 50-ти років уже не мають часу на промах, і кожною книжкою мають потрапити в «десятку», показавши світові щось таке, чого він ще не бачив.
У віці від 51-го до 54-х років грузинський письменник Чабуа Аміреджибі написав роман про благородного розбійника «Дата Туташхіа», після екранізації якого про маленьку Грузію заговорили далеко за її межами. Цей роман, не схожий не жоден із раніше написаних творів, підняв грузинську літературу до рівня самобутніх літератур світу.
У 55 років дебютував сербський письменник Милорад Павич. Його роман «Хозарський щоденник» (1984) був настільки поетичним і оригінально сконструйованим, що відразу ж став інтелектуальним бестселером. Інтерактивний твір, побудований за принципом словника з використанням гіпертексту, став модним явищем в європейській літературі, а наступні романи Павича «Пейзаж, намальований чаєм» (1988), «Остання любов у Царгороді» (1994), «Зоряна мантія» (2000) та інші розійшлися великими накладами і були перекладені багатьма мовами.
У 1994 р. в американській літературі відбувся яскравий дебют шістдесятилітнього Алана Іслера (1934), ніби підтверджуючи думку Гегеля, що геніальний талант реалізується пізно. Його перший роман «Принц Вест-Ендський», який потрапив до п’ятірки фіналістів Національної премії товариства книжних критиків, захоплює поєднанням зрілості й дитячої безпосередності. В пансіонаті для пристарілих, описаному Іслером, ставлять «Гамлета». Тут виникають бурхливі романи між старими чоловіками й жінками, тут помирають від пристрастей, плетуться інтриги й вирує життя, ніби мешканці пансіонату забули про хвороби і старість. Окрилений успіхом, Алан Іслер один за одним видає романи «Образи Кревена» (1996), «Знавець Бекона» (1997), «Життя і спокуси отця Мюзика» (2001).
Великі письменники вели неспокійне авантюрне життя: бували на війнах, мандрували світом, потрапляли до в’язниць, безконечно захоплювалися жінками і швидко холонули у своїх почуттях, їх приваблювала політика, вони часто вступали в конфлікт із владою. Здебільшого, чим цікавіше пише письменник, тим неспокійнішим у нього було життя. Біографія справжнього письменника має бути схожою на сюжет захоплюючого роману, в якому головним героєм повинен бути сам письменник.