Філософія ("Академвидав")
Пазенок В.

1. Філософія як форма свідомості і світогляду

1.1. Людина як суб’єкт світогляду     
1.2. Магічний світогляд     
1.3. Міфологічний світогляд     
1.4. Світоспоглядальні мотиви протоукраїнського етносу     
1.5. Релігійний світогляд     
1.6. Філософський світогляд     
1.7. Філософія як теорія     
1.8. Філософська проблематика     
1.9. Філософування як вияв філософії     
1.10. Філософія як софійне знання     
1.11. Філософія і практика     
1.12. Функції філософії  

 
2. Структура філософського знання

2.1. Історія (генеалогія) філософії     
Становлення філософської науки     
Сучасна (новітня) філософія     
Українська філософія: генеза і розвиток     
2.2. Філософська теорія буття (онтологія)     
2.3. Філософська теорія свідомості (феноменологія)     
2.4. Філософська теорія пізнання (гносеологія)     
2.5. Філософська теорія взаємозв’язків і розвитку (діалектика)     
2.6. Філософська теорія суспільства (соціальна філософія)     
2.7. Філософія культури і культурологія     
2.8. Філософська теорія цінностей (аксіологія)     
2.9. Філософська теорія людини (антропологія)      
2.10. Філософська теорія передбачення (прогнозологія)    


3. Філософська проблемологія

3.1. Загальна характеристика теорії проблем     
3.2. Проблема глобальних суперечностей     
3.3. Проблема «людського виміру» дійсності 

  
4. Прикладна філософія

4.1. Філософія економіки   
Проблема визначення філософії економіки     
Неоекономіка — нова соціальна реальність     
4.2. Філософія права     
4.3. Філософія освіти   
Освіта — шлях у «суспільство знання»     
Діалектика взаємозв’язку філософії освіти і педагогіки     
Гуманістичний сенс філософії освіти     
Соціальна функція філософії освіти     
4.4. Філософія туризму     
Феномен туризму як об’єкт філософського дослідження     
Концептуальні виміри туризму     
Філософські проблеми і суперечності туризму     
Найвидатніші філософи світу і України     
Філософи про філософію
 
Короткий термінологічний словник     
Література


Резонанс

Віктор Пазенок: «Антропоцентризм – альфа і омега філософії»

---

Уривок із навчального посібника ("Філософія" Пазенок В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.


1. Філософія як форма свідомості і світогляду

Філософія як теоретична та освітня дисципліна упродовж свого тисячолітнього існування зазнала різноманітних змін: періоди її популярності поступалися місцем занепаду філософських шкіл, переслідуванням філософів-вільнодумців тощо. Переломні етапи в історії людства, а саме такий переживає сучасна цивілізація, актуалізують традиційну філософську проблематику — сутність світогляду, закономірності еволюції природного світу, поступ суспільства, розвиток мислення, сенс людського життя. Вона осмислюється в контексті нових реалій сьогодення з урахуванням як позитивного досвіду людської культури, так і стратегічних прорахунків і помилок, які спричинили кризові колізії у всіх сферах суспільного буття.
Філософія з її здатністю з’ясовувати глибинні, сутнісні засади пізнання реальності, орієнтацією не тільки на розумне (раціональне), а й на мудре (софійне) ставлення до світу, покликана на основі перевіреного практикою знання і врахування тих «викликів» і «запитів», які навколишня дійсність посилає мислячому розуму homo sapiens sapiens, внести необхідні корективи в усі розділи філософського вчення, концептуально його оновити.


1.1. Людина як суб’єкт світогляду

Філософія — витвір людського розуму, породження достатньо розвинутої свідомості. Згідно з еволюційною теорією людство виникло внаслідок розвитку природи. Науки про Землю стверджують, що її вік нараховує приблизно 5 млрд років. Перші ознаки життя (бактерії, водорості) з’явилися 3,5 млрд років тому. На підставі вивчення земної кори вчені виокремлюють три основні геологічні ери, пов’язані з виникненням та еволюцією життя: палеозой («давнє життя»), мезозой («середнє життя»), кайнозой («нове життя»). У четвертинному періоді кайнозою (2 млн років тому) еволюційний шлях тваринних істот (ссавців) увінчався появою людини (homo). Тобто перша людина формувалася в природі понад 4 млрд років.
За даними антропології (науки про природу, походження і розвиток людини), предком людини були гоменіди, людиноподібні істоти — рамапітеки, які виникли приблизно 15—10 млн років тому. В антропогенезі (розвитку людини) вчені-антропологи виокремлюють чотири основні етапи:
1) поява презінджантропа — істоти, здатної первісно обробляти предмети природи, насамперед каміння, виготовляти примітивні штучні знаряддя праці (приблизно 5—2 млн років тому. Тому вона одержала назву homo habilis — людина вміла). Найрозвиненішими представниками цього типу людини були австралопітеки, залишки яких уперше були знайдені в Африці;
2) поява архантропа, тобто homo erectus, — людини прямоходячої (1,5—1 млн років тому). Відповідно до географічних назв місць, де були виявлені сліди перебування, її називали пітекантропом (о. Ява), сінантропом (Китай), атлантропом (Алжир). Характерною ознакою архантропів була наявність у їхній життєдіяльності елементів суспільної, а не стадної поведінки;
3) поява палеоантропа, уособленням якого є неандерталець (приблизно 300—200 тис. років тому). Його залишки знайдені в долині Неандерталь (Німеччина). Є свідчення, що неандертальцю були притаманні членороздільна мова, зачатки духовного, психічного життя (творча уява, відображена у наскельних малюнках, свідомі елементи ритуальної поведінки, суто людські емоції тощо). Серед неандертальців найпримітивнішими були європейські форми, більш розвинутими — передньоазійські. Не випадково давні азійські цивілізації з притаманною їм культурою виникли значно раніше, ніж європейські й американські;
4) поява неоантропа, тобто homo sapiens, — сучасної людини. За назвою місця, де були вперше знайдені її залишки (Кро-Маньйон, Франція), вона одержала назву «кроманьйонець». Від її появою завершується процес антропогенезу, який тривав понад 2 млн років; передісторія людства поступається місцем її формаційній, згодом цивілізаційній історії. За твердженням антропологів, саме на кроманьйонцях завершилася біологічна еволюція людини. Від появи кроманьйонців на Землі змінилося приблизно 1600 поколінь людини розумної (60—80 млрд осіб). Однак загалом її генотип, фізичні, психічні параметри (зокрема, обсяг і вага мозку) і якості залишилися незмінними. «Якби ми могли перенести малюка перших кроманьйонців у сучасність, то він, вихований серед нас, був би здатний для того, щоб вступити у Сорбонну, стати вченим, державним діячем або підприємцем, який своєю обдарованістю не поступався нашим сучасникам» (Е. Араб-Огли). Поява розумної людини засвідчила якісний, навіть загадковий стрибок еволюційної історії homo. У процесі становлення людини тривалий час співіснували різні її типи. Майже 10 тис. років кроманьйонці співіснували з неандертальцями, однак історичне майбутнє мала лише людина розумна, оскільки вона не лише вдало пристосовувалася до природи, а й створила «другу природу» — культуру, доповнила первинне природне середовище свого буття вторинним, штучним, що істотно прислужилося її виживанню. У процесі цього створення вона доповнила генетичну інформацію, яка передавалася від покоління до покоління біологічною спадковістю, соціально-культурною інформацією. Одним із джерел цієї комунікативної інформації була здатність людини розумної до утворення перших примітивних світоглядних уявлень, що перетворило її природне існування на природно-соціальне буття, дало змогу свідомості орієнтуватися в ньому,  використовувати його у своїх потребах.
На території сучасної України перші поселення архантропів виявлено на Закарпатті. Приблизно 1 млн років тому в ашельську епоху перші пралюди з’явилися в Криму. У пізньому палеоліті (40—10 тис. років тому) територію України населяли численні спільноти мисливців та збиральників, які залишили різноманітні сліди своєї діяльності.
Першим писемним свідченням про людність теперішніх українських земель 3,5—2,5 тис. років. Про це свідчать згадки у древньоєгипетських, ассирійських, єврейських, аккадських археографічних пам’ятках. У них зустрічаються етноніми «гіпербореї», «кіммерійці», «скіфи», «таври», які мешкали переважно у Північному Причорномор’ї. Особливу увагу дослідників привертали скіфи, одним із представників яких був мудрець  Анахарсіс Скіфський, про якого згадували Цицерон, Сенека, Діоген Лаертський. Скіфи — древній індоєвропейський (іраномовний) кочовий народ, який у IV ст. до н. е. створив Скіфську державу і залишив на території сучасної України багато пам’яток, серед яких виділяють курганні гробниці.
Соціальність і розумно-емоційне, образне сприйняття світу є головними ознаками людської істоти. Вона започаткувала якісно новий спосіб організації життя — колективістський, трудовий, свідомо комунікаційний (мова і пам’ять). Нова істота — людина соціальна — продемонструвала свої творчі, естетичні здібності, виробила певні правила співжиття — мораль, норми шлюбних відносин, систему заборон (табу).
Поступово між людьми виникали родоплемінні відносини, засновані на спільній (комуніалістичній) власності на предмети споживання і засоби діяльності. Спільна власність насамперед розповсюджувалась на здобуте м’ясо, а потім і на продукти збиральництва, з’явилися перші ознаки розподілу праці. Суто біологічна (тваринна) система ієрархічного домінування й управління, притаманна первісній людській спільноті, з часом поступилася системі соціальних відносин, що спричинило до виникнення первісної общини з притаманними їй соціальними механізмами розвитку свідомості людини. Вона дедалі більше замислювалася над світом, що її оточував, прагнула збагнути його. Наслідки розумової і практичної діяльності першолюдей поступово оформлялися в систему певних уявлень і знань про навколишній світ, тобто набували ознак світоглядного характеру. За словами сучасного українського антрополога В. Табачковського, потреба у «світоглядній гравітації» є однією з визначальних потреб людини.

Світогляд — система поглядів на світ і місце людини в ньому.

Про появу перших світоглядних знань (прасвітогляду) та їх зміст можна судити на основі вивчення культури первісних народів — виготовлених знарядь праці, облаштування житла, ритуалів тощо. Прасвітогляд первісної людини був синкретичним (грец. synkrВtismos — об’єднання) — нерозчленованим, суцільним, що поєднував природно зумовлені, наївно-реалістичні погляди, а також ілюзорні, фантастичні уявлення. Умови нескінченної боротьби за виживання зумовили домінування у психічному стані пралюдини побоювань, страхів. Вони стосувалися як усього внутрішнього, духовного (наприклад, сновидіння), так і зовнішнього, предметного (стихійні лиха, хижаки, вороги з інших племен). Як засіб подолання такого емоційного стану виникає певна система ритуального звернення до світу — магія, яка з виходом на історичну арену homo sapiens стає засобом подолання руйнівних почуттів, внесення в душу людини спокою й упевненості у правильності власних дій.

Магія (грец. mageia — ворожба) — віра первісної людини в можливість впливу на навколишній світ через надприродне — фетиші (зачаровані речі), духи, засоби магічних ритуалів (заклинання, жертвоприношення, піснеспіви) тощо.

Водночас з’являються групи людей (чаклуни, шамани та ін.), які перебирають на себе функцію посередника між племенем і тими природними силами, які панують над людиною, погрожують і лякають її або сприяють задоволенню її потреб.
Магія — найдревніший спосіб людського спілкування з навколишнім світом, перша спроба зрозуміти зв’язки природних сил та їх наслідки (добрі чи погані) для людини. Магічні обряди та ритуали в подальшому у трансформованому символічному вигляді закріпилися у релігії. Набуваючи форм узагальнень і пояснень, описів і розповідей, фетишистські, тотемістські, анімістичні та демоністичні елементи магічного світосприйняття з часом опановуються міфологічним світоглядом.


1.2. Магічний світогляд

Для первісної людини було характерним наївно-стихійне, чуттєве сприйняття дійсності, світу. Це — дорефлексовий (не теоретичний) тип світогляду, заснований переважно на відчуттях страху або задоволення, що їх породжує у свідомості навколишній світ. Провідниками і виразниками магічного світогляду були шамани, чаклуни, відуни, які відрізнялися від інших осіб первісної общини певними психологічними якостями.
Під час спеціального ритуалу (камланіє), який супроводжувався танцями та ударами бубна, шамани і чаклуни «спілкувалися з духами», яких вважали ворожими чи доброзичливими до племені. Первісні обряди, які, зокрема, виявилися у танцях і різноманітних ритуальних діях, мали на меті зберегти звичний порядок життя, запобігти небажаним змінам. Первісна людина немов би закликала духів забезпечити «стабільність порядку». «Обряди запобігають безладам, як греблі стримують повені», — стверджував французький філософ Р. Каюа. Магічні обряди, пов’язані із вірою у надприродні сили, засвідчили магічний світогляд.

Магічний світогляд — прасвітогляд, історично перша форма осягнення і пояснення світу, яка полягає у предметно-ритуальному зверненні до стихійних сил природи з метою зрозуміти характер їх дій, приборкати їх руйнівний вплив і віддячити за добрі справи.

Типовими представниками зародкового світогляду були, наприклад, маги давньої Персії (Ірану), жерці зороастризму, друїди (жерці давніх кельтів, Британії та Ірландії), українські відуни. Вони були творцями ритуалів, які виражали ставлення людей до навколишнього світу, стежили за дотриманням усталених племінних звичаїв, здійснювали жертвопринесення, лікували, зцілювали хворих, виконували застережувальну (система табу), пророцьку місію. У наскельних малюнках, графічних зображеннях, тобто в образно-чуттєвий спосіб, первісні люди виявляли своє світовідчуття і ставлення до світу, виражали своє розуміння природи і себе. Чимало таких свідчень світоглядної свідомості давніх людей дотепер не розгадані вченими. Крім натуралістичних зображень шерстистих носорогів і печерних ведмедів, на яких вони полювали, можна побачити малюнки дивовижних і загадкових істот, голови яких прикрашені «космічними шоломами». У цей час (на початку існування людства) формуються перші світоглядні уявлення, які за своєю природою є праобразом не лише праміфологічних, а й ранньорелігійних форм свідомості. У них міститься найважливіший елемент релігії — віра у надприродні сили, яка супроводжувалась спеціальними обрядами, спрямованими на «нейтралізацію» негативного впливу цих сил на людину. Виникають первісні форми вірування:
а) фетишизм (франц. fѕtiсhe — амулет) — поклоніння бездушним предметам (фетишам), наділеним, за уявленням первісної людини, надприродною магічною силою;
б) анімізм (лат. anima — душа)— одухотворення предметів (зображення ідолів, талісмани).
Відбувається «умовне роздвоєння світу», виникають магічні процедури свідомості, що зумовило подальший розвиток світоглядних уявлень у формі міфів. Магія була первинною формою міфології.
За своїм змістом магія є природно-ритуальним ставленням до світу. Перші її ознаки помітні в палеантропів (неандертальців), які жили 300 тис. років тому. Вони першими почали хоронити своїх родичів, намагаючись забезпечити їх «позажиттєвий світ». Про це свідчили виявлені у неандертальських похованнях предмети побутового призначення, зброя, навіть іграшки і квіти. Похорони, як і інші значущі в житті давніх людей події, супроводжувалися ритуальними вигуками, демонстрацією амулетів, інших фетишів. При цьому «духовність первісних людей орієнтувалася переважно на світ природи і лише епізодично, досить умовно — на трансцендентний (тобто такий, що не сприймається чуттєво) щодо природного світу» (Г. Волинка). Магія не зафіксувала себе в оповідних формах, вона була невербалізованим знанням та існувала як «жива практика» контактів людини з природними силами, які вона ще не наділяла людськими ознаками. Все це з’явилося на стадії міфологічної свідомості. У такому розумінні магія виступає як передміф, або рання форма міфу.


1.3. Міфологічний світогляд

Міфологія є формою цілісного масового (колективного) переживання і тлумачення дійсності за допомогою чуттєво-наочних, нерідко персоніфікованих образів. У міфі колективні страхи (фобії), надії, сподівання й очікування опредмечені.

Міфологія (грец. mythos — слово і logos — вчення) — спосіб духовно-практичного освоєння світу, форма світосприйняття архаїчної людини, представлена в системі міфів.

Міф є розгорнутим оповіданням, у якому нерідко розвитку подій притаманний циклічний характер (вмирання і воскресіння). Формуючись із обрядових процедур, взаємодіючи з ними, міфологія поступово охопила питання щодо походження і будови світу, людини, культури, соціального устрою тощо. Міфологічний спосіб розуміння навколишньої дійсності здійснювався засобами її олюднення, як і магічний, реалізовувався за допомогою чуттєво-наочних образів. Він також є дотеоретичною (дорефлексивною) формою світогляду, оскільки відображає фантастичну, домислену, наївно-емпіричну картину світу.
Людина давнього часу перебувала у полоні міфологічного мислення. За своїм значенням міф був для неї конкретністю і реальністю. Міфічне (штучно створене думкою) і реальне (природне) тісно спліталися у свідомості людини в єдине ціле. За цих умов міф був необхідною особливістю думки і людської діяльності.
Разом із визріванням міфологічних уявлень поступово накопичувалися і практичні знання, формувалася первісна наука, зароджувалися зерна майбутніх складних світоглядних форм. Будь-яка справжня міфологія містить в собі логоміфію, тобто «розум міфу», його Логос, — зазначає російський етнокультуролог М. Ліфшиц. Конкретика трудової діяльності спричиняла появу «мисливського» і «землеробського» світоглядів, які відбивали характер ставлення первісного соціуму до тваринного світу і природи взагалі. Пам’ятки архаїчної культури охоплюють інформацію про те, як саме первісні люди поступово переходили від примітивного копіювання природи до аналітично-знакового, символічного її зображення. У них проглядається намагання з’ясувати себе, про що свідчать численні антропоморфні (людиноподібні) фігури, зроблені із глини (кераміка), каменю, кісток. Багато антропоморфних виробів присвячували жінкам. Їх зображення за кількістю, широтою розповсюдження домінували в мистецтві магічно-міфологічного періоду. Це наголошувало на значенні матерів як родинно-родових покровительок, берегинь домашнього вогнища (особливо за матріархату).
Формування світогляду стародавніх народів відбувалося упродовж тисячоліть. У різних культурах є як спільні сюжети (культ жінки, матері-прародительки), так і мотиви, які відображають особливості природного розташування, способу господарювання (приморські, лісостепові або гірські народи), особливості традицій звичаїв тощо. Так, шумерська міфологія, відома з середини VI тис. до н. е., а за письмовими джерелами (клинопис) — із ІІІ тис. (аккадська мова), сповнена уявлень про астральних (зіркових, містично пов’язаних із небесними світилами) богів, висловлює ідеї вічного кругообігу (вмирання та воскресіння) і гармонії між світом живих і світом мертвих.
У шумерських міфах представлено ідею творення людини з глини. Для вавилонських сказань (ІІ тис. до н. е.) характерні космогонічні і теогонічні уявлення про створення світу і людей, розповіді про спричинене волею богів людське бідування тощо. Багато їх дійшло до нашого часу завдяки грецьким філософам-письменникам, які подорожували країнами Передньої Азії.
Цікавими світоглядними свідченнями відзначається китайська міфологічна культура (початок XIV—ХІ ст. до н. е.), у якій представлені родові анімістичні (лат. anima — душа) вірування — фантастичні уявлення про наявність душі у всіх речах, а також культ (лат. cultus — поклоніння) предків — віра в існування надприродного зв’язку між людьми та безсмертними душами їх померлих предків, які залишалися членами роду і були здатними визначати їх майбутнє.
З давнини збереглися свідчення світоглядних уподобань стародавніх єгиптян. Єгипетська міфологія почала формуватись у VI—IV тис. до н. е., тобто задовго до виникнення античної цивілізації. Кожен єгипетський ном (поселення людей) мав свій храм богів (пантеон). У Єгипті значно помітнішим, ніж в інших країнах, був культ диких тварин (крокодил, гіпопотам, лев, шакал), а також домашніх (кіт, корова, бик, священний козел).
Одну із найдавніших світоглядних культур залишила людству індоєвропейська міфологія, яка є сукупністю не лише власне індійських (індуських), а й хетських, арійських, вірменських,  кельтських, германо-скандинавських уявлень, слов’янських міфологій тощо. Згідно з археологічними і лінгвістичними джерелами носії давньої індоєвропейської культури у IV—III тис. до н. е. локалізувалися в південноруських степах та у Південно-Східній Європі. У господарстві індоєвропейців переважало скотарство, провідною галуззю було конярство, що разом із винаходом коліс і спорудженням колісниць сприяло їх інтенсивним переміщенням у ІІІ—ІІ тис. до н. е. по Європі, через Кавказ і Центральну Азію — до Індостану.
У міфологічній культурі давніх народів важливе місце займали календарні та аграрні міфи, які символічно відтворювали природні цикли (вмирання і воскресіння природи як смерть і народження богів), а також культові міфи. Відтворюючи різні способи символічного опису явищ природи і власного буття, замінюючи одні символи чи їх низку іншими, міфологічна думка наших пращурів робить явища і події умоосяжними. Надалі це розвинулося в релігійному  і філософському світоглядах. Міфотворчість стала первісним підґрунтям духовної  культури, у т. ч. української.


1.4. Світоспоглядальні мотиви протоукраїнського етносу

Чимало племен індоєвропейського походження у різні історичні часи проживали на землях сучасної України — в Закарпатті, Криму, Подніпров’ї. Всі вони (кіммерійці, скіфи, сармати та ін.) залишили докази своєї господарської, побутової, суспільної, художньої та обрядово-ритуальної діяльності. Ці народи були різними за етнічним і культурним походженням, що породило різне бачення вітчизняними археологами, етнографами, істориками, культурологами проблеми автохтонності (самобутності) українського народу. 
За словами вітчизняного академіка П. Толочка, «пошук єдиного архетипу української культури у сивині століть так само неможливий, як і визначення, який із давніх народів, що проживає на території сучасної України, є найбільш етнічно спорідненим з історичними слов’янами». Інші науковці, заперечуючи автохтонну теорію, згідно з якою коріння кожного етносу шукали на території його сучасного проживання, дотримуються думки, що походження, історичну долю конкретного народу можна розуміти як одну із частин «етногенетичних ланцюгів», які сягають глибин тисячоліть. Якщо, наприклад, індоєвропейське походження скіфів не піддається сумніву, то формування слов’янських народів, у т. ч. українського, відбувалося значно пізніше й на іншому ґрунті.
Останнім часом у центрі дискусії про витоки українського етносу і особливості генези його світоглядних уподобань опинився феномен трипільської культури. Пам’ятки культури Трипілля, генетично пов’язаної з культурами Балкан і Подунав’я, знаменували вершинний етап розвитку енеолітичного (мідно-кам’яний вік) населення України. Трипільська культура була яскравим і своєрідним явищем, осмислення якого викликало неабиякий емоційний сплеск у дослідників, які вважають саме її джерелом української культури й українського етносу.
Свою назву ця культура отримала від селища Трипілля, розташованого неподалік від Києва. Археологічні знахідки свідчать, що вона виникла у VІ тис. до н. е. і зникла в першій половині IІІ тис. до н. е. Охоплена нею територія займала майже всю Правобережну Україну і Молдову. Чимало пам’яток культури тієї доби знайдено в Румунії, де її називають культурою Кукутени. Трипільські племена дотримувалися відтворювального способу господарювання (землеробство і скотарство), виготовляли металеві (мідні) предмети. Родини жили у досить великих поселеннях, нерідко у просторих оселях, які мали різноманітну архітектуру.
Протягом існування трипільської культури в її носіїв сформувалися своєрідні світоглядні уподобання, про що свідчать насамперед тогочасні твори мистецтва. Найрізноманітнішу інформацію про світосприйняття трипільців несуть орнаменти, які прикрашали скульптури і статуетки. В основі орнаментальних композицій були їх космологічні уявлення, зокрема ідея плинності часу. Домінувала символіка, пов’язана із небесними світилами (насамперед Місяцем). Складні орнаментальні малюнки, у які впліталися зображення фігур людей, тварин і птахів, усілякі знаки, відображають багаті уявлення трипільців про походження та будову світу.
Трипільське мистецтво відкриває багатство праісторичних антропоморфних і зооморфних сюжетів, втілених у міфах давньоземлеробського населення України. Ці сюжети закорінені в енеолітичне мистецтво культур давніх землеробів Балкан і Подунав’я, які походять з Малої Азії. Трипільська культура мідного віку — вагомий внесок у людську спадщину тисячоліть.
Формування просвітоглядних уявлень первісних людей і стародавніх народів відбувалося внаслідок однієї з найглибших потреб людської свідомості, яка прагнула зрозуміти себе і навколишній світ, його «дійових осіб», збагнути причини появи, існування та зникнення речей, таємницю життя і смерті. Світоглядна картина наших далеких предків поєднувала в собі не лише сприйняття світу як доброго чи злого, а й ставлення до світу. За своєю природою ці уявлення були міфологічними.
Давня людина, яка мислила міфологічно, не виокремлювала себе з природного середовища, відображала світ нерозчленовано, синкретично. У її психіці ще не відбулося розрізнення раціональної та емоціональної сфер. Міфологічне світосприйняття реалізувало себе у різноманітних формах: обрядах, ритуалах, танцях, піснях, художніх зображеннях тощо. Як тип світоставлення міфологічна культура мала велике значення для людини. Вона надавала їй певної життєвої стійкості, міфи своєрідно стверджували існуючий у природі та людській спільноті порядок, відображали бажання людей жити в гармонії зі світом, потребу збалансованості різних сторін їх діяльності. Характерно і те, що, створюючи міфологічну картину світу, людина водночас олюднює навколишню природу, наділяє її людськими якостями і рисами. Саме з міфології починається створення антропопростору —  світу людини.
Людська думка у міфі постає через образ, існує у символічній, знаковій формі. Міфологічна свідомість ще позбавлена логічних форм. При цьому міфологічне, священне (сакральне) відокремлене від реального, перекази про події передаються від поколінь до поколінь, а зміст міфу набуває значення зразка або випадку, який відбувся раніше, і слугує прикладом або виправданням. Міфологічна свідомість ґрунтується на вірі, впевненості, що міфологічними засобами можна пояснити будь-що.
Міфологічний світогляд містив у собі всю світоглядну проблематику, пов’язану з походженням і сутністю світу, значенням і місцем у ньому людини, сенсом зв’язку людини і природи тощо. Пізніше цю проблематику німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804) виклав як класичну світоглядну чотирьохскладну  формулу: «Що таке людина?», «Що я можу знати?», «На що я можу сподіватися?», «Що я маю робити?».
Міфологічний світогляд є першою історичною формою свідомості, яка відокремлюється від практики і починає утворювати картину світу, наділяючи її бажаними людськими характеристиками. Таке олюднення світу, одухотворення всього сущого, тобто вибудовування анімістичної моделі дійсності, є найтиповішою ознакою міфологічного бачення. Виразно це виявилося в культурі античної Греції, в якій міфологічні сюжети подані дуже яскраво і привабливо і є захоплюючими розповідями про нібито реальні події (онтологія міфу). Перші філософські вчення давніх греків сповнені міфологічними поясненнями народження світу, походження людини, природи людської долі тощо. Для міфологічної свідомості весь предметний світ наділений магічною, демонічною (доброю або злою) силою (світло і темрява як проблема добра і зла), ставлення до якого набувало характеру фетишистського звернення, прохання, клопотання.
По-фетишистськи сприймала міфологічна свідомість і людину. З часом людина почала відокремлювати ідею речі від самої речі, що означало перехід від фетишизму до анімізму. Відтоді боги для людини постають не як демони (стихійні сили, на які не можна вплинути), а як істоти матеріальні, тілесні, чуттєві, до яких можна звертатися, з якими можна навіть спілкуватися. У розвинутому анімізмі демони (грец. daimon — божество, дух) — надприродна істота, добрий чи злий дух — розпорядник природних явищ і життєдіяльності людини або боги набувають антропоморфного (людиноподібного) вигляду. Невипадково багато давньогрецьких міфів розповідають про героїв — дітей богів і смертних людей: Геракл є сином Зевса і земної жінки Алкмени, Одіссей — нащадок Гермеса тощо.
Міфологія як одна із найдавніших форм духовного освоєння світу має важливе світоглядне і естетично-художнє значення, потужну емоційну і художньо-образну силу. Наприклад, міфологічні образи людської долі.  Ананке — давньогрецька міфологічна богиня долі, яка править світом і якої нікому і ні в чому не уникнути, мати трьох дочок (мойр) — вершительок людської долі. Вони допомагають Ананке обертати вісь світового веретена, яке плете тканину людського життя. При цьому одна із мойр — Клото — пряде нитку цього життя; Лахисіс — визначає жереб, призначення людини; Антропос — обрізає нитку людського існування. В образі Ананке та її дочок алегорично представлена ідея закону, необхідності, неминучості, обов’язковості, вияву долі, фатуму, що обумовлює існування всього живого, у т. ч. людини. Мойр побоювалися навіть олімпійські боги. Давньогрецький філософ Платон (427—347 до н. е.) використовував образ Ананке як основне поняття свого філософського вчення. Римський політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) вважав, що життям керує саме доля, а не мудрість.
Міф є ранньою стадією розвитку світоглядної свідомості («дитинством людства»), продуктом народної творчості. За словами німецького філософа Фрідріха-Вільгельма Шеллінга (1775—1854), він є «першим повстанням поезії проти прози життя». Типові ознаки міфу:
—    антропоморфізм (ототожнення природних сил з людськими якостями);
—    анімізм (одухотворення всього сущого);
—    синкретизм (нерозчленоване сприйняття світу як єдності духовного і матеріального начал).
У міфологічній свідомості переважає емоційне, фантастичне, тобто удаване сприйняття світу. Думки у міфі не відокремлені від образу, вони немовби закодовані в ньому. Дослідники міфологічної культури зазначали, що «справжні міфи» містили в собі «справжнє знання», як фізичне, так і духовне, моральне. Міфи — перше видання «розумового словника людства», — писав італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668—1744). А німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) характеризував їх як «педагогіку людського роду».
Процес міфотворення продовжується і в ХХІ ст. З різних причин і обставин виникають «міфи другого покоління», продукуються різноманітні міфологеми, які стосуються природного, суспільного, політичного, культурного, духовного життя. Міфологія проникає навіть у наукознавство. «Нова наука про мікрооб’єкти утворює нову міфологію науки, світ інтелектуалізованих об’єктів», — констатує російський науковець Я. Голосковнер. Класична міфологія як історично викристалізуваний тип культури, свідомості (ментальність) містить у собі зародки й елементи всіх наступних форм свідомості — релігійні вірування, традиційність, моральну спадкоємність, художнє, образне освоєння світу тощо. У змісті класичної міфології фігурують фундаментальні (фатальні, вічні) питання буття. У національному бутті міфологія постає як етноміфологія (грец. ethnos — народ і mythologia) — культурна система, що відображає особливості міфотворчості різних етносів (індійські веди, китайська шуцзин, давньогрецькі «Іліада» та «Одіссея», скандинавсько-германські едди, давньоруські билини, українські міфи тощо).
Розвиток міфологічних форм свідомості з часом зумовлює набуття уявленнями про існування надприродних сил, дії яких визначають порядок на землі і перебіг життєвих процесів, чітких ідеалістичних форм свідомості, а також виникнення релігійної форми світогляду.


1.5. Релігійний світогляд

Виникнення релігії є логічним наслідком еволюції і формування світоглядної свідомості людини, яка вже не задовольняється спостереженням того, що її безпосередньо оточує — земним світом. Вона прагне пізнати глибинну сутність речей, відшукати «начало всіх начал», субстанцію (лат.  substantia — сутність), здатну все утворити. Із міфологічних часів таке прагнення зумовлює подвоєння світу на земний, природний (посейбічний) і неземний, надприродний (потойбічний). Саме у надприродному, «нагірному» світові, згідно з релігійними уявленнями, утаємничені найістотніші загадки світу — його творення, джерела розвитку в найрізноманітніших формах, сенс людського існування тощо. Основні постулати релігійного світогляду — ідея божественного першотворення, всесилля вищого начала.
Важливим джерелом формування релігії був пошук людиною відповіді на питання життя і смерті. Людина не могла змиритися з думкою про свою скінченність, плекала надію на життя після смерті, мріяла про спасіння. Релігія проголосила людині можливість такого спасіння, вказала шлях до нього. Хоча у різних історичних типах релігії (християнство, буддизм, іслам) цей шлях тлумачиться по-різному, сутність його незмінна — послух щодо настанов вищого порядку, слухняність, підпорядкованість волі Божій.
Релігійна форма світогляду, витоки якої коріняться у попередніх формах світосприйняття і світорозуміння, відбиває не просто віру в існування надприродної сфери, яка визначає все суще. Така віра характерна для перших, незрілих форм релігійного світогляду. Розвинута його форма відображає прагнення людини до безпосереднього зв’язку з Абсолютом — Богом. А термін «релігія» означає не лише благочестя, набожність, а і зв’язок, взаємини людини з Богом через вшанування та поклоніння йому, а також між-
людське єднання на основі божественних настанов.

Релігія (лат. religio — побожність) — духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного начала і є для неї засобом спілкування з ним, входження в нього.

Релігія як особливий тип світогляду виникає з посиленням у людському житті уваги до духовних проблем: щастя, добра і зла, справедливості, совісті тощо. Розмірковуючи про них, люди природно шукали їх джерела у «вищих матеріях». Так, згідно з Біблією, закони людської духовно освяченої поведінки продиктовані Мойсею Богом і записані на скрижалях (Старий Завіт) або виголошені Ісусом у своїй Нагірній промові (Новий Завіт). У священній книзі мусульман Корані містяться настанови Аллаха щодо відповідальності кожної людини перед Богом, що повинно забезпечити праведне життя і подолання існуючої в суспільстві несправедливості.
У філософській доктрині, етиці, системі обрядів релігія пояснює значення головної цінності — сенсу життя; формулює належні норми поведінки; дає підстави для спротиву всьому неправедному; сприяє облагородженню поведінки особистості.  Релігійний світогляд здійснює космізацію людського буття — вихід людини за межі вузькоземного, соціально інтегрованого існування у сферу єдиної «духовної батьківщини».

Релігійний світогляд — форма суспільної свідомості, згідно з якою світ є породженням вищого понадприродного творця — Бога.

Центральна проблема релігійного світосприйняття — доля людини, можливість її «спасіння», існування в системі «земний (чуттєвий) світ — світ небесний, нагірний (понадприродний)».
Релігійний світогляд спирається не на знання і логічні наукові аргументи, хоч у сучасних релігійних вченнях, зок-
рема в неотомізмі, це широко використовується («принцип гармонії науки і релігії»), а на віру, надприродне (трансцендентне), що обґрунтовується релігійною догматикою. Це забезпечує усталеність релігійно-світоглядних настанов і віровчень, які мають тисячолітню історію. Сприяє релігія і солідарності віруючих: священні ідеали, що відтворюються постійними обрядами, забезпечують певну соборність індивідів. Виконуючи компенсативну терапевтичну (морально-«лікувальну»), комунікативну функції, релігія сприяє безконфліктному зв’язку, певній злагоді, солідарності конфесійних груп, етносів. Її ритуали істотно збагачують палітру людського мистецтва (живопис, музика, скульптура, архітектура, література тощо).
Серйозною науковою проблемою є співвіднесення міфологічного і релігійного світоглядів. У пошуках відповіді на це питання деякі вчені, зокрема американець Едуард-Бернетт Тейлор (1832—1917), стверджують, що основою міфології є примітивний анімістичний світогляд, з якого релігія черпає свій зміст, а тому без міфології сутність її походження не зрозуміти. Інший американський вчений К. Бринтон, вважає, що не релігія походить із міфології, а міфологія породжується релігією. Ще одна точка зору (культуролог Ф. Джевонс) полягає в тому, що міф взагалі не можна вважати джерелом релігії, оскільки він — «первісна філософія, наука, а частково — художній вимисел». Розрізняючи міфологію і релігію німецький філософ і психолог Вільгельм Вундт (1832—1920) писав, що релігія існує лише там, де є віра у богів, а міфологія, крім цього, охоплює віру в духів, демонів, душі людей і тварин. Згідно з цією точкою зору тривалий час свідомість людей не була релігійною.
Між міфологією і релігією існує тісний зв’язок, але їх джерела різні. Коріння міфології — елементарна потреба людського розуму в розумінні та поясненні навколишньої дійсності. Однак міфотворча діяльність людського розуму може бути повністю позбавлена релігійності, про що свідчать міфи аборигенів Австралії, мешканців Океанії, примітивних народів Африки й Америки. Найелементарніші з них відповідають на прості природні запитання: чому ворон чорний, чому кажан погано бачить удень, чому ведмідь позбавлений хвоста тощо. Та коли засобами міфів почали пояснювати явища духовного і соціального життя, звичаї, норми поведінки, родоплемінні відносини, у них почали багато уваги приділяти вірі в богів, сакралізації (освячення) встановлених соціальних норм, приписів, заборон. Фантастичні образи, в яких на перших порах вбачалося втілення таємничих сил природи, з часом стали доповнювати припущеннями про існування надприродних вищих сил. Це дає підстави для висновків, що міфи, які, хоч і поставляють матеріал для релігійних вірувань, не є безпосереднім елементом релігії. Вони є творами народної фантазії, які виникають на ранніх стадіях розвитку людства і наївно пояснюють факти реального світу. Народжуються вони з його природної цікавості, на основі трудового досвіду, із розширенням і збагаченням якого, з розвитком матеріального і духовного виробництва розширюється сфера, ускладнюється зміст міфологічної фантазії.
Попри різні коріння, міфологія і релігія мають спільний стрижень — узагальнювальні уявлення, фантазію. Міфи напрочуд живучі, у деяких народів, особливо в Давній Греції, розвиток міфологічної фантазії привів до того, що немало філософських, навіть атеїстичних, ідей набуло міфологічних ознак. Однак деякі релігії, наприклад конфуціанство, зовсім  позбавлені міфологічної основи. Релігійний світогляд, як і будь-який інший, не є однорідним, адже існують егоцентричні, соціоцентричні і космоцентричні релігійні системи (залежать від того, де вбачається центр витоку релігійних поглядів — в індивіді, суспільстві чи Космосі). Окремі релігійні школи (буддизм) не визнають існування Бога, вчать, що людина безпосередньо пов’язана із космічними першоджерелами. Соціально-духовні настанови релігії і віри нерідко втілюються у свідомість і поведінку людей поза межами церков і конфесій (протестантизм). Релігійний світогляд впливає на людей неоднозначно: він здатний їх об’єднувати або роз’єднувати (релігійні війни і конфлікти), може сприяти формуванню гуманних моральних норм поведінки, та, набувши фанатичних форм, час від часу породжує релігійний екстремізм.
Дотепер зберегли свою актуальність дискусії щодо співвідношення знання, науки, віри і релігії. Зокрема, знову на порядку денному постала теза про можливість раціонального обґрунтування релігійних догматів. З цього приводу чи не найрадикальнішим є висловлювання відомого фізика С. Хокінга: «Віра в правоту теорії Всесвіту, що розширюється, і “Великого Вибуху” не суперечить вірі в Бога-творця, але вказує межі часу, протягом якого він мав упоратися із своїм завданням». Російський вчений В. Казютинський зауважує, що та доцільність, яка виявляє себе в природі, може бути інтерпретована як прояв «розумного задуму», підпорядкованого певним трансцендентальним свідомим цілям.
Отже, впродовж тисячоліть виникали, взаємодіяли, змінювали один одного різні види дофілософського світогляду — магічний, міфологічний, релігійний. Вони розвивалися разом з еволюцією людства, ускладнювалися і видозмінювалися одночасно з аналогічними процесами в людських спільнотах, відображали розвиток свідомості людини, накопичення знань, насамперед наукових, про навколишній світ.
Розвиток світоглядної свідомості знайшов своє природне завершення і оформлення у філософському світогляді.


1.6. Філософський світогляд

Філософія є особливим різновидом духовної культури, призначення якого полягає у тому, щоб раціональними засобами випрацьовувати світогляд — узагальнену систему уявлень і знань про навколишній світ, найсуттєвіші характеристики людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх його основних виявах. З’ясування місця людини у Всесвіті пов’язане з побудовою «картини світу» як упорядкованої цілісності, що синтезує різноманітні знання про нього на підставі певної системоутворювальної ідеї.
З розвитком людства, насамперед суспільного матеріального і духовного  виробництва, міфологічні та релігійні форми світоглядної свідомості перестали задовольняти людину. Її не влаштовували ні фантастична, наївно-емпірична картина світу, яку пропонує міфологія, ні релігійне пояснення світу, засноване на визнанні існування вищих надприродних сил, божественної волі. Відбувся поступовий перехід від дофілософського до філософського світогляду. Звернені до світу питання людини набули філософського характеру.

Філософський світогляд — вищий теоретичний тип світорозуміння, який прагне осягнути світ у єдності його виявів, представити найзагальніше, універсальне, раціональне (розумове) його усвідомлення.

Головна проблема філософського світогляду — з’ясування місця людини в системі «людина — світ», її призначення.
Попередні світоглядні форми (міфологія, релігія) також містили в собі елементи філософського ставлення до світу (йдеться про міфологію як «філософію» первісної людини). Але вони вже не задовольняли духовні потреби людства у розумінні глибинних сутностей і закономірностей світу природи, людини, людського мислення. Унаслідок цього виникла потреба у такому світосприйнятті і поясненні світу, яке давні греки назвали філософським, тобто мудрим. Виникнення філософського пізнання світу зумовлене необхідністю пошуку нових світоглядних орієнтирів, які регулюють і спрямовують людську діяльність.
Відповіді на світоглядні запити людина відтепер шукала не в давніх примітивних віруваннях (магія), не в переказах заповітів предків (міфологія), не у вірі у священний авторитет (релігія), а в доказах і умовиводах розуму. Такий пошук засновується саме на глибинному, сутнісному знанні. Якщо магія та міфологія обмежувалися зображенням чуттєво-наочних образів прояву природних та суспільних сил, а релігія пояснювала їх причину надприродними чинниками, то філософія прагнула збагнути їх сутність і пояснити аргументами не відчуття (міфологія) або вірування (релігія), а розуму (раціоналізм).
З’ясування сутності речей, пошук їх метафізичних, тобто надчуттєвих, принципів і першопричин — найхарактерніша ознака філософського світогляду. Знання цих першоначал давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) називав «першофілософією» або просто «мудрістю». На думку Платона, який був учителем Арістотеля,  мета філософської мудрості полягає у пізнанні справжньо сущого, тобто ідей, які можна осягнути лише розумом. Філософські, метафізичні, тобто надприродні, першопричини і першосмисли сутностей буття приховані від людини. Філософія покликана пізнати їх в умоосяжний, теоретичний спосіб, дати філософське знання. Таке знання про першозасади буття, на думку античних мудреців, є метою людського життя, джерелом розумової насолоди. Якби мислення було здатне виявити у рухливих  явищах єдині, універсальні першопринципи і першосмисли буття і небуття, життя і смерті, добра і зла, людський розум був би повністю «задоволений і щасливий», — як зазначав французький філософ Альбер Камю (1913—1960). «У порівнянні з таким щастям міф про блаженство видався би жалюгідною підробкою. Ностальгія по Єдиному, прагнення до Абсолюту відбиває сутність людської драми».
Замислюватися над філософськими проблемами (першоначало, сутність, єдине, універсальне, мудре, належне, благо) люди почали тисячоліття тому. Поява перших філософських поглядів припадає на епоху переходу  від патріархальних суспільств, регулювання життя яких здійснювала міфологічна традиційна свідомість, до перших землеробських і міських цивілізацій. З появою і зміцненням у людській культурі зачатків науки відбувалося становлення раціонального (розумного, обґрунтованого, доцільного) знання, поглиблення процесу розподілу праці (відокремлення розумової праці від фізичної), поява соціальних груп людей, які професійно займалися розумовою роботою, що потребувало теоретичного, абстрактного мислення, постановки і розв’язання філософських проблем.
Дослідженням філософських проблем займалися вчені східних країн — Китаю, Індії, Єгипту. Філософування давніх східних мудреців поєднувалося з  міфічним, міфологічним, релігійним світосприйняттям, нерідко здійснювалося у формі настанов, моральних вчень тощо. Для філософських шкіл Сходу характерний традиціоналізм — виправдання існуючих соціальних цінностей, звичаїв тощо. Ними детально розроблялися та обґрунтовувалися ідеї космологічної природи свідомості, принципи життєвої мудрості, морального виховання і духовного самоконтролю. Своєрідним уособленням східної філософії є, зокрема, поняття давньокитайської філософії «Дао» (шлях, закономірність). Зародження уявлень про Дао сягає давніх релігійних спроб пояснення світу (магії, шаманства). Однак лише у концепціях Лао-цзи (IV—ІІІ ст. до н. е.) та інших представників даосизму це поняття почали витлумачувати як засадничий принцип всього, що існує, як  первісну, всеосяжну основу, субстанціональне (лат. substantia — сутність, дещо засадниче) начало, загальний закон буття Всесвіту.
В індуїзмі та індійській філософії аналогічним духовним абсолютом, з якого виникає світ і все, що він у собі містить, є Брахман — вища об’єктивна реальність, абсолют, творчий початок, безмежна свідомість, вище блаженство. Брахман — це верховний бог, творець. Всесвіт — це «яйце Брахмана». Дао і Брахман є результатом обґрунтування і використання ірраціональних принципів побудови філософських вчень, а також самими принципами.
Інший тип філософування склався в західній, європейській, культурі. Антична філософія, насамперед давньогрецька, орієнтувалася на логічно-раціоналістичну побудову філософського знання. Методологічного значення в цьому плані набуло поняття «Логос» — основа, закон, смисл, розум, необхідне. Вважається, що першим або одним із перших поняття «філософія» запропонував грецький учений, релігійний і політичний діяч Піфагор Самоський (прибл. 570—500 до н. е.). Філософами він іменував людей вищої мудрості і «правильного» способу життя. Терміном «філософія» Піфагор зафіксував появу нової форми світогляду — філософського, покликаного не лише пояснити світ, але й навчити людей правильно до нього ставитися. Його філософські погляди формувалися під впливом вчення східних мудреців: він відвідував Єгипет (пробув там 22 роки), мав бесіди з магами і халдеями. Ознайомившись з «таїнствами філософії», Піфагор почав навчати своїх учнів, яких у нього було понад 300. Однак власного цілісного філософського вчення він не створив.
Філософія як певна система внутрішньо узгоджених теоретичних положень була створена грецьким мислителем Платоном, учнем античного філософа Сократа (прибл. 470—399 до н. е.) і вчителем Арістотеля. Платон, за словами давньогрецького історика філософії Діогена Лаертського, створив діалектику (грец. dialektikВ — мистецтво вести бесіду) — мистецтво доказів, поєднавши вчення Геракліта, Піфагора і Сократа про все, що сприймається почуттями (Геракліт), розумом (Піфагор) та в соціальний (моральний) спосіб (Сократ). Тобто Платон першим із європейських учених створив філософію як теорію, яка поєднала такі складові світогляду, як світосприйняття, світорозуміння і ставлення до світу. Це спричинило створення філософії як цілісної системи поглядів на світ і місце людини в ньому. Платонівський світогляд є типовим зразком ранньої філософської картини світу. За його вченням, існують два начала всього — Бог і речовина (Бога він називав розумом і причиною). Єдиний світ містить вогонь, повітря і землю і є одухотвореним. Душа (psyche) — безсмертна, здатна переселятися в різні тіла. Вона включає такі частини: розумну (logisticion), уміщену в голові; чуттєву (thymoce i Ides) — в серці; хтиву (epithymeticon) — при пупку і печінці. Заслуга Платона як філософа полягає в обґрунтуванні далекосяжної перспективи розвитку філософської думки. Він заклав основу багатьох понятійних філософських методів. Вчення Платона, яке ввібрало чимало натурфілософських моделей і трансформацій міфологічних сюжетів, є першим у європейській культурі зразком цілісної і системної філософсько-світоглядної концепції.
Роботу із систематизації античної філософії завершив Арістотель — учень Платона. Йому належить створення системи абстрактних понять філософії (категорій): «форма», «матерія», «начало», «мета», «можливість», «дійсність» («логіка»). Арістотель  створив особливе вчення — «першу філософію», тобто метафізику. Він, за словами Гегеля, вперше робить філософію науковою, обґрунтовуючи умоглядність за допомогою абстрактних понять. Усе філософське знання Арістотель поділяв на теоретичне, або умоглядне, — знання задля самого знання; практичне — знання для діяльності; поетичне, творче — знання задля творчості. Обґрунтування теоретичного світогляду європейськими мислителями-класиками означало якісно новий етап у світоглядній культурі людства.
На відміну від магічно-міфологічної та релігійної думки філософія утверджує принципово новий тип розуміння світу. Логічний аналіз, узагальнення, аргументовані докази в ньому поступово витісняють образний дух міфології, залишивши її у сфері художньої творчості. У філософії міфологічні сюжети використовуються лише як метафори — «вогонь Прометея», «печера Платона», «подорожі Одіссея», «танталові страждання», «скринька Пандори» тощо. Філософія як раціональний світогляд долає межі звичайної практичної свідомості, її погляд відшукує начало всіх речей, розуміння їхньої сутності, бажання і вміння здо-
бувати справжнє знання — істину. Любов до істини і мудрості поступово стає самостійною духовною галуззю і вищою цінністю, елементом духовної культури.
Отже, магічний світогляд представляв дорефлексивну (неусвідомлену) форму погляду на світ, яка ґрунтувалася на почуттях, у яких домінувало побоювання; міфологічний світогляд забезпечував розуміння світу засобами олюднення навколишньої дійсності (анімація) за допомогою чуттєво-наочних образів; релігія як світогляд виходила із положення про подвійність світу, віри у надприродне начало всіх начал (ідея Бога), формулювала своє розуміння світу у символах; філософія засвідчила появу системи науково-теоретичного пояснення світу за допомогою логічно вибудованих понять — категорій.