1208844606791

Історія української філософії («Академвидав»)

Русин М. Ю. , Огородник І. В.

Тип видання — підручник
Рік видання — 2008
Обсяг — 624 сторінки
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

Підручник підготовлений з урахуванням новітніх досліджень з історії української філософії. Завдяки покладеній в основу тематично-персональній концепції історію філософської думки України вперше представлено в ньому як цілісний процес, а висвітлення окремих інтелектуальних явищ (шкіл, напрямів, рухів) пов’язано з розкриттям надбань найвидатніших мислителів. Обґрунтовано також основні теоретичні принципи і методологічні засади, проблеми та перспективи дослідження генези вітчизняної філософської думки.

Автори підручника — викладачі кафедри української філософії та культури філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, провідні науковці відділу історії української філософії Інституту філософії НАН України імені Г. С. Сковороди.

Для студентів вищих навчальних закладів, аспірантів, усіх, хто цікавиться історією вітчизняної філософії.

Резонанс

Мирослав Русин: «Кожен автор прагнув сконцентрувати у своєму тексті те, над чим думав не один рік»

Зміст

1. Українська філософія у контексті національної культури

Нація і національна культура
Етногенез і націостановлення українців
Джерела і складові української культури
Дві концепції історії філософії
Філософські традиції та їх різновиди. Компаративна філософія
Поняття національної філософії. Українська філософія

2. Міфологічна свідомість праукраїнців як підґрунтя вітчизняної філософії

Міфосвідомість як тип суспільної свідомості
Особливості первісного мислення
Міфологічні уявлення мисливців пізнього палеоліту
Релігійно-міфологічні уявлення давніх землеробів (носіїв культури Трипілля)
Міфологічні уявлення, вірування і форми культури давніх індоєвропейців, розселених в українських степах
Міфологічний світ іраномовних скотарів-номадів
Міфологічний світ давніх слов’ян
Київський пантеон Володимира Великого як світоглядна модель
Архетип як акумуляція соціального досвіду

3. Релігійно-філософська думка в Україні у ХІ—ХІV ст.

Суспільно-політичні, економічні, культурні передумови виникнення і формування філософської думки
Джерела філософських ідей Русі і їх вплив на світогляд, суспільну свідомість народу
Перекладні джерела
Оригінальні джерела
Спосіб буття філософії і її розуміння у руській культурі. Образ філософа
Пізнавальні інтереси давньоруського суспільства
Онтологічні, натурфілософські, космогонічні і космологічні концепти
Уявлення про сенс буття, добро і зло, долю
Давньоруська антропологія
Пошуки моральної довершеності у християнському вченні
Естетичні ідеали Русі. Концепти мистецтва і суті прекрасного
Образ історії і сприйняття часу
Уявлення про суспільство (влада — церква — людина)
Характерні особливості філософської культури Давньої Русі

4. Філософські ідеї у духовній культурі України у ХV ст.

Тенденції і явища українського передвідродження.
Культурно-освітнє життя в Україні у XV ст.

5. Ренесансний гуманізм в Україні

Становлення гуманізму
Бог і природа
Проблема людини
Морально-етичні погляди
Розмисли про державу
Історіософська проблематика
Ідеї громадянського гуманізму

6. Особливості духовно- культурного розвитку в Україні наприкінці XVI — на початку XVII cт.

Острозький культурно-освітній центр
Особливості світогляду книжників Острозького культурно-освітнього осередку
Філософські основи концепції старослов’янської мови в острозьких книжників.
Значення самопізнання у процесі духовного становлення людини
Острозька релігійно-полемічна література
Ренесансно-гуманістичні ідеї у Острозі
Братства і їх роль у соціальному, культурному, релігійному житті українського народу
Реформаційна спрямованість ідеології і суспільно-політичної діяльності братств
Ставлення діячів братств до духовних здобутків княжої доби, східної патристики і західної вченості
Проблеми самопізнання у творі Ісайї Копинського «Алфавіт духовний»
Київське братство і його значення у розвитку гуманістичних ідей в Україні.
Творчість Кирила Транквіліона-Ставровецького, Мелетія Смотрицького і Касіяна Саковича
Науковий гурток друкарні Києво-Печерської лаври

7. Філософія у Києво- Могилянській академії

Києво-Могилянська академія — новий тип вищої школи в Україні
Онтологія і натурфілософія
Розуміння людини. Проблема пізнання
Етика і політика

8. Філософія Г. Сковороди

Діалогізм і символізм як визначальні ознаки філософії Сковороди
Учення Сковороди про дві натури і три світи
Гносеологічні погляди Сковороди і їх зв’язок із морально-етичною проблематикою

9. Український романтизм: світогляд і філософія

Сутність романтизму, умови і специфіка його розвитку в Україні
Романтизм як світоглядна основа нового українського письменства
Кирило-Мефодіївське товариство
Шеллінгіанські витоки філософії українського романтизму
Елементи романтизму в Україні другої половини ХІХ ст.

10. Духовно-академічна філософія ХІХ — початку ХХ ст.

Феномен духовно-академічної філософії
Інокентій (І. Борисов) як фундатор парадигмальних засад духовно-академічної філософії
І. Скворцов — перший професор філософії Київської духовної академії
Логіко-гносеологічні засади філософії В. Карпова
Спекулятивно-психологічні засади філософії П. Авсенєва
Шеллінгіанські мотиви у творчості Й. Міхневича
Філософський теїзм П. Ліницького
Метафізика П. Кудрявцева

11. Філософія П. Юркевича

Основні принципи «філософії серця» П. Юркевича
Критика антропологічного матеріалізму
Феномен Юркевича і українська духовність

12. Університетська філософія. Основні напрями філософської думки в Україні ХІХ — початку ХХ ст.

Становлення університетської освіти і науки
Філософія у Харківському університеті
Філософські інтенції в Університеті Св. Володимира
Позитивізм В. Лесевича і монодуалізм М. Грота

13. Філософські і суспільно- політичні ідеї в українській літературі і публіцистиці другої половини ХІХ — початку ХХ ст.

Соціально-філософські орієнтації громадівців і поступовців
Філософія права Б. Кістяківського
Філософський світ ідей В. Вернадського

14. Націоналізм Д. Донцова

Умови і джерела формування чинного націоналізму Д. Донцова
Змістові положення чинного націоналізму Д. Донцова

15. Історіософія В. Липинського

Національна еліта і її роль у державотворчому процесі
Гетьманат як різновид монархічної держави
Поняття «нація» в історіософії В. Липинського
Типи національних і державних утворень

16. І. Лисяк-Рудницький — дослідник української політичної думки

Загальна характеристика творчості
Поняття нації
Історичні і неісторичні нації
Націостановлення українців
Становлення «модерної» (політичної) української нації
Основні течії української суспільно-політичної думки
Народництво
Консерватизм
Націоналізм
Комунізм і націонал-комунізм

17. Д. Чижевський: філософські дослідження

Особливості філософського мислення
Д. Чижевський як історик філософії
Дослідження Д. Чижевським філософії Гегеля
Критика етичного формалізму
Методологія гуманітарних наук
Філософська славістика
Поняття «національна філософія». Історія української філософії

18. Українська філософська думка у 20—30-ті роки ХХ ст.

Розвиток української філософської думки в УСРР, на західноукраїнських землях і за кордоном
Викладання філософських дисциплін і розвиток філософської думки у навчальних закладах, наукових установах і товариствах УСРР
Основні галузі і напрями розвитку філософської думки в УСРР
Внесок українських мислителів у розвиток філософії культури

19. Українська філософська думка 60—80-х років ХХ ст.

Політичний, ідеологічний та інтелектуально-культурний контексти
Методологічні зауваження
Логіка і семантика
Діалектичний та історичний матеріалізм
Історія філософії

20. Українська філософська думка 90-х років ХХ — початку ХХІ ст.: проблеми і перспективи

Суспільно-політичні передумови розвитку філософії
Переклад філософських творів
Дослідження з історії західної і світової філософій
Актуальні філософські дослідження. Поняття філософії
Метафізика і діалектика
Дослідження з інших розділів філософії
Дослідження з історії української філософії

Бібліографічний довідник


Уривок із підручника («Історія української філософії» Русин М. Ю., Огродник І. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Українська філософія у контексті національної культури

Нація і національна культура

У широкому (антропологічному) значенні слово «культура» означає створений певним суспільством «життєвий світ» (В. Дільтей, Е. Гуссерль), який суспільство вбудовує в природне оточення. Поняття «життєвий світ» і «природне оточення», яким послуговується А. Гелен в «Основах філософської антропогії», є найважливішими для розуміння культури в її антропологічному значенні. Спосіб життя людських спільнот лише частково детермінований природним оточенням і біологічними особливостями людини. Свій життєвий світ люди творять у відносному, але завжди наявному просторі свободи, однак на ранніх етапах свого буття вони не усвідомлювали його наявності. Спосіб поведінки і життя людей залежить від того, які звичаї витворюють людські суспільства в просторі свободи. Завдяки цьому вони перетворюють негативну свободу (свободу від об’єктивних детермінацій) на позитивну (творення особливого життєвого світу, самобутньої культури). Такі самобутні культури деякі дослідники (Е.-Б. Тейлор, А.-Дж. Тойнбі та ін.) позначають словом «цивілізації», однак між поняттями «культура» і «цивілізація» є суттєві відмінності, їх навіть протиставляють (О. Шпенглер).

Самобутні культури здатні об’єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей, об’єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право. Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав’язаними. Суспільства можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.

Спільнотами є сім’ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди об’єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена. Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу необхідно наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.

Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття:

а) спільноти людей, об’єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос);

б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об’єднання і на емоційному рівні — почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і володарюй».

Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною. Наприклад, етнічний українець — громадянин США, який відчуває і визнає рідною українську культуру, належить до української етнічної нації і водночас — до американської політичної нації. Культурні нації (нації-етноси) формувалися протягом багатьох століть шляхом об’єднання традиційних етнічних спільнот (общин, племен) у нову етнокультурну цілість — «етнічні нації». Немає підстав вважати цей процес історичною закономірністю, оскільки упродовж тисячоліть аж до нашого часу на території Африки, Америки існували общини і племена, у яких не спостерігалася тенденція до утворення більших культурних об’єднань, як це відбувалося з європейськими етнічними націями.

Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто після розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе частиною однієї громади (громадянського суспільства). Українська політична нація тільки починає формуватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних державах, особливо в російській, а потім комуністичній імперіях.

Етнічні нації є продуктом етногенези: вони з’явилися внаслідок творення нового типу культури — національної культури, зрозуміти природу якої найпростіше через пізнання її виникнення. Донаціональне соціально-культурне життя, наприклад, в аграрному суспільстві було різноманітним, не було ні спонуки, ні засобів для виникнення ширших культурно однорідних спільнот. До появи націй люди усвідомлювали себе належними до общини, племені, поселення тощо. Не існувало єдиної культури, яка б об’єднувала навіть культурно споріднені племена в культурну спільноту.

Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»). При цьому важливо було зберегти зв’язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об’єднати. Для цього не обов’язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.

Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна (уявлена) спільнота», у яку люди об’єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти як певної реальності. Її виникнення супроводжувалося змінами в ціннісних орієнтаціях: в ієрархії цінностей вивищувалася нова цінність — нація, яка іноді навіть витісняє попередню вищу цінність — Бога. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури і національної самосвідомості.

Поняття «нація» не можна визначати індуктивно — через знаходження суттєвих ознак, які характеризують будь-яку націю. У гуманітарних науках часто застосовують «сімейне» визначення, яке ґрунтується на ідеях філософа і логіка Людвіга Вітгенштейна (1889—1951). Суть його полягає у врахуванні певного набору ознак для нації — компактне проживання на певній території; спільна, бажано власна (спільна лише для громадян цієї нації) мова; спільна, іноді власна, релігія; власна держава; наявність національної самосвідомості. При цьому нація може володіти лише деякими із цих ознак. Іноді їх об’єднує лише одна ознака — національна свідомість — усвідомлення людьми своєї належності до однієї суспільно-культурної цілісності. Усі ознаки поділяють на об’єктивні (зовнішні, які можна спостерігати) і суб’єктивні (недоступні для спостереження — почуття солідарності і національної свідомості).

У «сімейному» визначенні поняття беруть до уваги не лише вибірковість об’єднувальних чинників, а й різну міру їх якості чи інтенсивності (зокрема, ослаблення певного об’єднувального чинника аж до втрати його важливості). У будь-якому разі наявність об’єктивних ознак має поєднуватись хоча б із якимось ступенем національної самосвідомості, без якої спільні об’єктивні ознаки створюють хіба що передумови актуального буття нації. Наявність сильно вираженої національної самосвідомості за відсутності будь-яких об’єктивних ознак може бути підставою для об’єднання людей у нації, однак при їх формуванні прагнуть забезпечити наявність спільних об’єктивних ознак як опори для національної самосвідомості. Прикладом може бути впровадження єдиної національної мови. Ослабленість національної самосвідомості навіть за наявності об’єктивних спільних ознак ослаблює націю.

«Сімейне» визначення дає змогу розглядати певні явища як сімейно споріднені, а деякі утворення — як «вироджені», тобто націоподібні (квазінації). Цей спосіб визначення може поєднуватися з використанням методу ідеальних типів, за яким деякі з націй розглядають як «зразкові», оскільки вони володіють найбільшою повнотою об’єктивних ознак і яскраво вираженою національною свідомістю. При цьому термін «зразковий» не має оцінного значення, а є методологічним засобом, який поєднується з використанням методу ідеальних типів. Нації є витвором передусім європейської історії, тому європейські нації, як правило, і беруть за ідеальні зразки.

Утвердженню і поширенню національної культури, національної самосвідомості сприяли адміністративні чинники (роль аристократичних і монархічних адміністрацій), релігійні, ідеологічні, економічні (роль капіталізму), технічні (поява друкарського верстата). Однак формування кожної нації є унікальним процесом, тому встановлювати роль об’єднувальних чинників необхідно лише шляхом конкретного історичного дослідження.

Творення націй за підтримки незалежної держави («старі» європейські нації — за термінологією Г. Сетона-Вотсона) суттєво відрізняється від творення націй у народів, що перебували у складі імперій і багатонаціональних держав. У першому випадку творення етнічної нації збігалось із творенням політичної: держава підтримувала впровадження загальногромадянської літературної мови, становлення етнонаціональної свідомості і громадянського патріотизму. Наявність національно свідомої, патріотично налаштованої політичної та інтелектуальної еліти каталізувала процес націостановлення (творення нації «згори — донизу»). У бездержавних народів, навіть тих, що епізодично мали власні держави, творення етнічної нації наражається на великі перешкоди. Це спричинено ослабленістю політичної еліти, яка переважно інкорпорується в імперські державні структури, і культурною асиміляцією інтелігенції. За таких умов нація зазвичай формується шляхом народних рухів, частина національно свідомої інтелігенції намагається мобілізувати народ на захист своєї культурної самобутності, здобуття державної незалежності (творення нації «знизу — вгору»).

Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об’єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об’єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об’єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.

Отже, нація не є біологічним явищем, хоч біологічні та біоенергетичні чинники безперечно включені (як елементи) у процес етногенези й націогенези. Нація є різновидом духовної соборності людей, яку забезпечують буття і стан національної культури. Це не означає, що вольовий чинник не має ніякої ваги у бутті націй і національних культур, адже творення й існування нації не відбувається в ідеальних умовах. Доки існують намагання одних націй розширити свій життєвий простір за рахунок інших, вольовий опір цій експансії не втратить своєї актуальності.