Історія української філософії ("Академвидав") - ВЦ Академія, видавництво Академвидав

Підручник підготовлений з урахуванням новітніх досліджень з історії української філософії. Завдяки покладеній в основу тематично-персональній концепції історію філософської думки України вперше представлено в ньому як цілісний процес, а висвітлення окремих інтелектуальних явищ (шкіл, напрямів, рухів) пов’язано з розкриттям надбань найвидатніших мислителів. Обґрунтовано також основні теоретичні принципи і методологічні засади, проблеми та перспективи дослідження генези вітчизняної філософської думки.
Автори підручника — викладачі кафедри української філософії та культури філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, провідні науковці відділу історії української філософії Інституту філософії НАН України імені Г. С. Сковороди.
Для студентів вищих навчальних закладів, аспірантів, усіх, хто цікавиться історією вітчизняної філософії.

Уривок із підручника ("Історія української філософії" Русин М. Ю., Огродник І. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Українська філософія у контексті національної культури

Нація і національна культура

У широкому (антропологічному) значенні слово «культура» означає створений певним суспільством «життєвий світ» (В. Дільтей, Е. Гуссерль), який суспільство вбудовує в природне оточення. Поняття «життєвий світ» і «природне оточення», яким послуговується А. Гелен в «Основах філософської антропогії», є найважливішими для розуміння культури в її антропологічному значенні. Спосіб життя людських спільнот лише частково детермінований природним оточенням і біологічними особливостями людини. Свій життєвий світ люди творять у відносному, але завжди наявному просторі свободи, однак на ранніх етапах свого буття вони не усвідомлювали його наявності. Спосіб поведінки і життя людей залежить від того, які звичаї витворюють людські суспільства в просторі свободи. Завдяки цьому вони перетворюють негативну свободу (свободу від об’єктивних детермінацій) на позитивну (творення особливого життєвого світу, самобутньої культури). Такі самобутні культури деякі дослідники (Е.-Б. Тейлор, А.-Дж. Тойнбі та ін.) позначають словом «цивілізації», однак між поняттями «культура» і «цивілізація» є суттєві відмінності, їх навіть протиставляють (О. Шпенглер).
Самобутні культури здатні об’єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей, об’єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право. Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав’язаними. Суспільства можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.
Спільнотами є сім’ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди об’єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена. Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу необхідно наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.
Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття:
а) спільноти людей, об’єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос);
б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об’єднання і на емоційному рівні — почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і володарюй».
Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною. Наприклад, етнічний українець — громадянин США, який відчуває і визнає рідною українську культуру, належить до української етнічної нації і водночас — до американської політичної нації. Культурні нації (нації-етноси) формувалися протягом багатьох століть шляхом об’єднання традиційних етнічних спільнот (общин, племен) у нову етнокультурну цілість — «етнічні нації». Немає підстав вважати цей процес історичною закономірністю, оскільки упродовж тисячоліть аж до нашого часу на території Африки, Америки існували общини і племена, у яких не спостерігалася тенденція до утворення більших культурних об’єднань, як це відбувалося з європейськими етнічними націями.
Політичні нації сформувалися тільки внаслідок утворення національних держав, тобто після розпаду колишніх теократичних і монархічних імперій. Належність до політичної нації визначається громадянством, якщо при цьому громадяни відчувають і усвідомлюють себе частиною однієї громади (громадянського суспільства). Українська політична нація тільки починає формуватися, долаючи наслідки свого перебування в колишніх багатонаціональних державах, особливо в російській, а потім комуністичній імперіях.
Етнічні нації є продуктом етногенези: вони з’явилися внаслідок творення нового типу культури — національної культури, зрозуміти природу якої найпростіше через пізнання її виникнення. Донаціональне соціально-культурне життя, наприклад, в аграрному суспільстві було різноманітним, не було ні спонуки, ні засобів для виникнення ширших культурно однорідних спільнот. До появи націй люди усвідомлювали себе належними до общини, племені, поселення тощо. Не існувало єдиної культури, яка б об’єднувала навіть культурно споріднені племена в культурну спільноту.
Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації («національний міф»). При цьому важливо було зберегти зв’язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об’єднати. Для цього не обов’язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.
Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна (уявлена) спільнота», у яку люди об’єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти як певної реальності. Її виникнення супроводжувалося змінами в ціннісних орієнтаціях: в ієрархії цінностей вивищувалася нова цінність — нація, яка іноді навіть витісняє попередню вищу цінність — Бога. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури і національної самосвідомості.
Поняття «нація» не можна визначати індуктивно — через знаходження суттєвих ознак, які характеризують будь-яку націю. У гуманітарних науках часто застосовують «сімейне» визначення, яке ґрунтується на ідеях філософа і логіка Людвіга Вітгенштейна (1889—1951). Суть його полягає у врахуванні певного набору ознак для нації — компактне проживання на певній території; спільна, бажано власна (спільна лише для громадян цієї нації) мова; спільна, іноді власна, релігія; власна держава; наявність національної самосвідомості. При цьому нація може володіти лише деякими із цих ознак. Іноді їх об’єднує лише одна ознака — національна свідомість — усвідомлення людьми своєї належності до однієї суспільно-культурної цілісності. Усі ознаки поділяють на об’єктивні (зовнішні, які можна спостерігати) і суб’єктивні (недоступні для спостереження — почуття солідарності і національної свідомості).
У «сімейному» визначенні поняття беруть до уваги не лише вибірковість об’єднувальних чинників, а й різну міру їх якості чи інтенсивності (зокрема, ослаблення певного об’єднувального чинника аж до втрати його важливості). У будь-якому разі наявність об’єктивних ознак має поєднуватись хоча б із якимось ступенем національної самосвідомості, без якої спільні об’єктивні ознаки створюють хіба що передумови актуального буття нації. Наявність сильно вираженої національної самосвідомості за відсутності будь-яких об’єктивних ознак може бути підставою для об’єднання людей у нації, однак при їх формуванні прагнуть забезпечити наявність спільних об’єктивних ознак як опори для національної самосвідомості. Прикладом може бути впровадження єдиної національної мови. Ослабленість національної самосвідомості навіть за наявності об’єктивних спільних ознак ослаблює націю.
«Сімейне» визначення дає змогу розглядати певні явища як сімейно споріднені, а деякі утворення — як «вироджені», тобто націоподібні (квазінації). Цей спосіб визначення може поєднуватися з використанням методу ідеальних типів, за яким деякі з націй розглядають як «зразкові», оскільки вони володіють найбільшою повнотою об’єктивних ознак і яскраво вираженою національною свідомістю. При цьому термін «зразковий» не має оцінного значення, а є методологічним засобом, який поєднується з використанням методу ідеальних типів. Нації є витвором передусім європейської історії, тому європейські нації, як правило, і беруть за ідеальні зразки.
Утвердженню і поширенню національної культури, національної самосвідомості сприяли адміністративні чинники (роль аристократичних і монархічних адміністрацій), релігійні, ідеологічні, економічні (роль капіталізму), технічні (поява друкарського верстата). Однак формування кожної нації є унікальним процесом, тому встановлювати роль об’єднувальних чинників необхідно лише шляхом конкретного історичного дослідження.
Творення націй за підтримки незалежної держави («старі» європейські нації — за термінологією Г. Сетона-Вотсона) суттєво відрізняється від творення націй у народів, що перебували у складі імперій і багатонаціональних держав. У першому випадку творення етнічної нації збігалось із творенням політичної: держава підтримувала впровадження загальногромадянської літературної мови, становлення етнонаціональної свідомості і громадянського патріотизму. Наявність національно свідомої, патріотично налаштованої політичної та інтелектуальної еліти каталізувала процес націостановлення (творення нації «згори — донизу»). У бездержавних народів, навіть тих, що епізодично мали власні держави, творення етнічної нації наражається на великі перешкоди. Це спричинено ослабленістю політичної еліти, яка переважно інкорпорується в імперські державні структури, і культурною асиміляцією інтелігенції. За таких умов нація зазвичай формується шляхом народних рухів, частина національно свідомої інтелігенції намагається мобілізувати народ на захист своєї культурної самобутності, здобуття державної незалежності (творення нації «знизу — вгору»).
Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об’єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об’єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об’єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому. У бутті нації існує певна напруга між традицією і новаціями, які перебувають у безперервній взаємодії.
Отже, нація не є біологічним явищем, хоч біологічні та біоенергетичні чинники безперечно включені (як елементи) у процес етногенези й націогенези. Нація є різновидом духовної соборності людей, яку забезпечують буття і стан національної культури. Це не означає, що вольовий чинник не має ніякої ваги у бутті націй і національних культур, адже творення й існування нації не відбувається в ідеальних умовах. Доки існують намагання одних націй розширити свій життєвий простір за рахунок інших, вольовий опір цій експансії не втратить своєї актуальності.

Етногенез і націостановлення українців

Політичні обставини не сприяли в минулому дослідженню етногенезу і націостановлення українців. У радянській імперії історики й етнологи займалися здебільшого дослідженнями етногенезу слов’ян, тобто надетнічної культурної спільності (не спільноти). Твердження, що принаймні східнослов’янські нації (білоруси, українці, росіяни) в минулому утворювали одну «народність», було пов’язане з ідеологією, метою якої було знищення націй заради творення особливої «радянської нації». Тому наголошувалося на культурній однорідності якщо не всіх, то принаймні східних слов’ян (українців, білорусів, росіян), із відповідним ігноруванням фактів, що цьому суперечили. Такий підхід одержав підтримку також у культурно-структуралістських дослідженнях (В. Іванов, С. Токарев, В. Пропп та ін.). Структуралізм методологічно зорієнтований на знаходження шляхом порівняння універсальних структур (спільного), моделей, архетипів, а не індивідуалізації та входження в самобутні культурні світи.
Тенденція наголошувати на культурній однорідності та нехтувати культурною різноманітністю простежується, зокрема, в поясненні культури Київської Русі. Твердження про існування культурно однорідної давньоруської народності було підняте на рівень офіційної догми: її захищало немало вчених, залишаючи поза розглядом відмінності у релігійних віруваннях, звичаях, побуті, способах соціальної організації в різних регіонах Київської Русі (де були дуже сильні племінні відмінності). Таке твердження частково було наслідком ототожнення держави з культурною спільнотою. Відповідно до факту існування однієї «офіційної» культури (зокрема, однієї писемної мови) робили висновок про етнокультурну однорідність на великій території давньоруської держави. Проте всупереч офіційній ідеології деякі українські історики, археологи, етнографи вказували на факти етнокультурної різноманітності Київської Русі, а також чинники, які відіграли важливу роль у формуванні нової культурної цілості — української етнічної нації.
Формування європейських націй відбувалося у XIII—XVIII ст. Визначення хронологічних меж націостановлення містить елемент умовності, що залежить від того, яку частину етногенези включено в націогенезу. Має значення і те, як відбувається націостановлення: інтенсивно чи повільно, з перервами чи безперервно, як впливали на нього зовнішні чинники. Становлення української нації відбувалося повільно, переривалося й ускладнювалося зовнішніми втручаннями.
Націостановлення українців, як і будь-якої іншої нації, не можна пояснити без розгляду етногенези, етнічних процесів, що тисячоліттями тривали на теренах, де сформувалась українська нація. Певну роль у цьому процесі відіграла консолідація племен і племінних союзів Київської Русі. Очевидно, це відбувалося під впливом адміністративних і політичних чинників (провідна роль полян-росів, феодальна роздрібненість тощо). Важливе значення мав адміністративний чинник у литовський період і за гетьманської адміністрації. Однак його роль у націостановленні українців була значно меншою, ніж при формуванні європейських націй чи російської. Це зумовлено епізодичним і короткочасним існуванням Української держави від розпаду Київської Русі аж до 90-х років ХХ ст. Унаслідок цього процес становлення української нації не може вважатися завершеним і сьогодні (не подолані на-
слідки російської асиміляції). У певні періоди особливо важливою була роль релігійного чинника, наприклад у протистоянні польській асиміляції.
Особливість націостановлення українців полягала в тому, що державницька і культурна еліта, яка відігравала провідну роль у формуванні багатьох націй, в Україні періодично асимілювалася чи знищувалася. Це дало підставу І. Лисяку-Рудницькому стверджувати про демократичний, а не елітарний спосіб формування української нації (називати її «неісторичною»). Добре розвинута українська етнокультура, носієм якої виступав народ, давала змогу протистояти асиміляції тоді, коли культурна еліта значною мірою піддавалась асиміляції. Однак це не означає, що становлення української нації відбувалося без провідної ролі культурницької еліти, адже без неї цей процес був би неможливим.
На формуванні української нації суттєво позначився геополітичний чинник: сусідство степу вимагало високої демографічної мобільності, колективних зусиль самозахисту тощо. Важливою була і роль професійної культури. Однак творці української культури, яким завжди було притаманне усвідомлення своєї місії (захищати, розвивати й утверджувати українську самобутню культуру як основу національного буття), внаслідок перебування українців у межах чужих держав діяли в несприятливих умовах. Особливо важко давалось це в умовах Російської та комуністичної імперій, з їх нетерпимістю до вільнодумства, шовінізмом як складовими офіційної ідеології. Найпоказовішим щодо цього є геноцид української інтелігенції у 30-ті роки ХХ ст. Національно свідомих українських діячів культури, освіти, науки і філософії було небагато, оскільки служіння українській культурі, захист української нації потребували жертовності. Їх вплив на масову свідомість був обмеженим, бо така діяльність блокувалась силами, вороже налаштованими до становлення української нації. Усе це спричинило ослабленість масової національної свідомості українців, ознаки несформованості української нації відчутні і в сучасній Україні.

Джерела і складові української культури

Важливими проблемами в дослідженні будь-якої культури є з’ясування її джерел та складових. Джерелами кожної національної культури є: а) природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості її носіїв; б) етнокультурні успадкування від давніх історичних періодів; в) особливості історії; г) взаємини із сусідами, зовнішні культурні впливи; ґ) професійна культурна творчість, у т. ч. інтелектуальна культура, зокрема філософія.
До найважливіших джерел української культури зараховують природне оточення (земля), українські давні вірування й етнокультуру загалом, християнство, зовнішні впливи (східні та західні), професійну культуру. У визнанні їх важливості не обходиться без крайнощів, коли одне з них вважають найважливішим. Так, прихильники Рун-віри («рідна українська віра») применшують, а то й заперечують роль християнства як джерела української культури; їх опоненти саме християнство вважають найважливішим.
Однак применшення ролі одного джерела за рахунок іншого не сприяє пошукові істини. Християнська віра, християнські етичні цінності є не лише важливим підґрунтям української професійної культури (у т. ч. філософії), а й визначальною ознакою українського народного світогляду. Висока оцінка християнства як джерела української національної культури не суперечить визнанню важливої ролі дохристиянських вірувань як складової української культури. З цього приводу митрополит Іларіон, який не був прихильником язичництва, писав: «Віра народу лежить в основі його культури, й цієї культури годі нам зрозуміти без вивчення народної віри. А в основі цієї народної віри — більше чи менше — лежить-таки його віра дохристиянська. У цьому вага дохристиянських вірувань. ...Сучасної духовної культури українського народу належно й глибоко ніхто не зрозуміє, коли він не знає його вірувань дохристиянських».
З огляду на українську професійну художню творчість і філософію до джерел української культури слід зарахувати також античну культуру: античні впливи через Південь, а пізніші через Захід постійно сприяли розвитку української культури, засвоювалися нею. Від часів Київської Русі, а потім у литовський період важливим було також засвоєння деяких європейських політичних і правових ідей та установ. Це дає підстави віднести українську культуру до сім’ї середземноєвропейської культурної спільності, що передбачає також урахування культурного внеску українців у її розвиток. Важливо, щоб будь-які гіпотези, теорії піддавались критичній перевірці, особливо якщо вони видаються фантастичними, створеними з компенсаційних мотивів, наприклад, розповіддю про велике минуле часто прагнуть компенсувати певні труднощі в самоутвердженні сучасної української нації.
Серед джерел української культури О. Пріцак виокремив: 1) найдавніші (внутрішнього і зовнішнього походження): доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов’янські, балканські, іранські та алтайські; 2) античні (грецькі, римські), германські, візантійські та західноєвропейські. (Співвідношення західних і східних джерел та впливів є однією з актуальних тем історичних, культурологічних і філософських студій в україністиці.) Правда, О. Пріцак ототожнив джерела і складові української культури, хоча їх необхідно розрізнювати. Джерелами національної культури є явища, що допомагають з’ясувати її становлення та особливості; складовими — її основні сфери у конкретний історичний період.
Значення поняття «культура» у різних контекстах то звужують аж до позначення ним лише мистецтва, то розширюють до антропологічного. Здебільшого це є наслідком наявності тісних взаємозв’язків між різними сферами культури в найширшому (антропологічному) значенні. Такими сферами є народна культура (етнокультура), релігія, професійне мистецтво (у т. ч. художня література), філософія, наука, морально-етична і політико-правова культури, економіка і техніка. Кожну із цих сфер також можна поділити на ділянки чи галузі. Поняття «культура» залежно від потреб можна розширювати або звужувати за рахунок включення чи виключення зазначених сфер. Коли мова йде про культуру, найчастіше виключають з обсягу цього поняття економіку і техніку (матеріальну культуру) та науку, але за глобальних підходів, коли порівнюють різні самобутні культури («цивілізації» — у значенні А.-Дж. Тойнбі), розглядають усі сфери в їх взаємозв’язку.
Етнокультура є результатом колективної творчості. Вона охоплює міфи, звичаї, фольклор, народне ремесло, мову. Українська літературна мова зазнала професійного опрацювання, але вона більшою мірою, ніж деякі інші, витворена на народній основі. Етнокультура є найконсервативнішим елементом культури: її архетипи, в яких закодовано певні особливості світосприймання і світорозуміння, є одним із важливих чинників самобутності національної культури. На ранніх етапах становлення етнокультури її неможливо відокремити від релігійних вірувань. До української етнокультури належать деякі символи, образи тисячолітньої давності (в колядках помітні елементи магічних ритуальних дій, деякі з них походять із часів трипільської культури тощо). Українська етнокультура, попри її консерватизм, не залишалась упродовж своєї історії незмінною, оскільки на неї постійно впливали різноманітні ідеологічні і соціально-економічні явища, особливо християнство.
Якщо ранні форми релігії поєднані з етнокультурою, злиті з нею, то християнство як «зріла» («післяосьова») релігія (якщо скористатися поняттям «осьовий час» К. Ясперса) відокремлює себе від етнокультури, однак, поширюючись, неминуче зазнає її впливу: включає, принаймні на рівні обрядів, деякі елементи місцевих звичаїв, легенд і міфів. Тому важливо брати до уваги модифікації, яких християнство зазнало в українському культурному просторі. Щоб утвердитись, християнство в Україні ввібрало в себе на обрядовому рівні елементи давніших (язичницьких) звичаїв. Крім того, релігійність українців зазнала західних, іноді суперечливих, впливів — католицизму, протестантизму тощо. Як зауважив І. Лисяк-Рудницький, не лише в політико-правовій культурі українців не прижився «візантіїзм», а і їхня релігійність значною мірою є «унійною». Ці впливи ослабили канонічний і ритуальний аспекти релігії, натомість посилилась роль внутрішньої віри. Любов до ближнього стала настільки важливою умовою любові до Бога, що це іноді спричиняло богоборство. Образ суворого Бога-Вседержателя і Бога караючого був пом’якшений в українців дуже поширеним культом Матері Божої. Усі ці ознаки гуманізації християнства виявилися також в українській теософії (Г. Сковорода). Не можна недооцінювати і впливу католицизму на релігійні вірування українців, хоча він значною мірою був ослаблений необхідністю протистояти польському культурно-державному тиску.
Між народним та офіційно-церковним православним християнством є немало відмінностей, особливо з огляду на ліквідацію Київського патріархату і підпорядкування української церкви Московському патріархату. За всієї суперечливості релігійних впливів і належності українців до різних релігійних конфесій народна релігійність («народне християнство») — явище більш цілісне, ніж може здаватися на перший погляд: були створені не лише обряди, що містили елементи язичництва, а й україномовні народні релігійні пісні та оповіді. Тобто особливості українського «народного християнства» виявлялися в народній релігійній творчості.
Політичні умови (відсутність власної держави, підпорядкування української церкви Московському патріархату) не сприяли втіленню особливостей релігійної віри українців у розбудові єдиної української християнської церкви, розробленню теософії і теології. Усе-таки окремі елементи української релігійно-філософської традиції, започаткованої Києво-Могилянською академією і її вихованцями (Г. Сковорода), збереглися до початку XX ст.
Українська професійна художня творчість, уся професійна українська культура (у т. ч. наука і філософія), що має тисячолітню історію, належить до європейських культур. Тому без знання античних і християнських джерел європейської філософії і культури багато чого в українській культурі не можна зрозуміти і пояснити.
Професійна художня творчість, джерелами якої є етнокультура і релігія, формує власні традиції: навіть найбільш «народні» витвори професійної мистецької творчості наївно розуміти як «голос народу». У професійному художньому творі елементи етнокультури і християнської релігії по-своєму привносяться і переосмислюються творцем. Водночас професійна художня творчість впливає на етнокультуру, особливо в період націостановлення.
До професійної культури, як відомо, належать не лише мистецтво, а й наука і філософія, яка увінчує органічний і вільний розвиток національної культури. Ті нації, що у Новий і новітній часи зробили найбільший внесок у розвиток філософії (французи, англійці, німці), мали для цього дві найважливіші передумови: відсутність національного гноблення (безперешкодний розвиток національної культури) і відносно високий рівень вільнодумства. Важливою негативною обставиною для розвитку української інтелектуальної культури, зокрема філософії, були дуже звужені (аж до ізольованості) контакти української культури з культурами інших європейських народів після включення України до складу Російської імперії. Ця ізольованість посилилась у часи комунізму внаслідок існування т. зв. залізної завіси. Тільки в 90-ті роки ХХ ст. у незалежній Україні сформувалися політичні передумови подолання наслідків цієї культурної ізоляції.

Дві концепції історії філософії

Ступінь поцінування особливостей історії філософії певної цивілізації чи нації залежить від того, чи філософію сприймають як гуманітарну науку, чи вважають її твердження тільки універсальними (за зразком природничих наук). Отже, дослідження історії філософії можна здійснювати двома способами:
1) розгляд історії філософських ідей і проблем незалежно від суспільно-політичного і культурного середовищ, у яких формулюються філософські проблеми, створюються філософські ідеї;
2) розгляд постановки філософських проблем і способів їх розв’язання з урахуванням суспільно-культурного середовища, у якому живе і діє філософ.
Перевагами першого способу є логічна, раціональна впорядкованість, оскільки у центрі уваги дослідника перебуває поступ думки, а соціологію і психологію інтелектуальної діяльності історик філософії залишає осторонь. Так пишуть історії природничих наук, лише принагідно згадуючи про суспільно-культурне середовище, у якому живе і діє науковець (і то переважно під кутом зору того, наскільки воно було сприятливим для діяльності). Об’єкти, з якими має справу природознавець, однакові у будь-якому суспільно-культурному просторі, тому такий виклад зосереджується на здобутках у науковому пізнанні, успішному розв’язанні наукових проблем. Для цього потрібен певний комунікативний простір, який дає змогу науковцеві ознайомлюватися з попередніми спробами розв’язання певної проблеми. Однак формулювання проблеми і підходи до її розв’язання розглядаються у раціонально сконструйованому контексті. За такого способу дослідження поверхові відомості про суспільно-культурне середовище, у якому жив і діяв вчений, не вважають суттєвими для змісту проблем і способів їх розв’язання.
Такий погляд на історію пізнавальної діяльності позначився і на розумінні історії філософії у Новий час, основним джерелом якого був раціоналізм Просвітництва, еволюційні («прогресивістські») теорії в біології (Ч. Дарвін), соціології (Г. Спенсер), соціальній та культурній антропології (Л.-Г. Морган, К. Маркс, Е.-Б. Тейлор, Дж.-Дж. Фрезер та ін.). Їх представники розглядали стадії розвитку під кутом зрілості, тобто вищості пізніших стадій щодо попередніх. Л.-Г. Морган позначив стадії термінами «дикість», «варварство», «цивілізація», К. Маркс називав їх «формаціями»: первісно-общинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. Відповідно до цього підходу можлива теоретична історія — історія, здатна відкривати історичні закономірності, яким підпорядковується розвиток будь-яких суспільств і цивілізацій.
Історико-філософські концепції, засновані на універсальних історичних закономірностях, яким має відповідати і розвиток філософської думки, узгоджувалися з розумінням історії з погляду дії законів історичного розвитку. Таке натуралістичне розуміння методології гуманітарних наук (наслідування методів природничих наук) панувало у ХІХ ст., зберігши свій вплив і в ХХ ст.
Розуміння методології історії філософії залежить від того, як історик філософії тлумачить історію і філософію. Зокрема, чи вважає він, що розвиток філософії підпорядкований певній закономірності або «логіці», чи допускає переривання поступальності. Найрадикальніші зміни в руслі середземноєвропейської (західної) філософської традиції прийнято називати поворотами (англ. turn). Цим словом позначають появу радикально нових філософських ідей і теорій, які впливають на всі напрями філософського мислення. Переважно виокремлюють суб’єктивний, лінгвістичний, герменевтичний (інтерпретивний) і постмодерний повороти, а також антропологічний, започаткований у філософській антропології (публікації М.-Ф. Шелера та Г. Плеснера у 1928 р.), і комунікативний, закорінений у герменевтичному повороті («критична герменевтика» Ю. Габермаса).
В антично-християнській філософії засадничим було поняття «субстанція» (ідея, Бог) — певна основа реальності. У філософії Нового часу це поняття стали вважати різновидом наївного реалізму. Критика його є наслідком суб’єктивного повороту, який символізувала передусім постать Р. Декарта. У новому способі мислення ідея є витвором суб’єкта пізнання, який повинен забезпечити її здатність бути надійним засобом пізнання. При цьому наукові ідеї відрізняли від різноманітних ілюзорних ідей. Оскільки таке розрізнення можливе лише шляхом аналізу свідомості, то філософію свідомості стали вважати основою філософського мислення. За суб’єктивним поворотом західна філософська традиція у ХХ ст. пройшла крізь лінгвістичний, герменевтичний (інтерпретивний) і постмодерний повороти.
Натуралістичну методологію соціально-гуманітарних наук критикували представники феноменології та герменевтики, що містила певні елементи феноменології (М. Гайдеггер, Г.-Г. Гадамер, Ю. Габермас, П. Рікер). Оскільки, з їхнього погляду, людство культурно різноманітне, то духовність не можна розглядати як щось універсальне, в кращому разі — як певну єдність у різноманітності. Тому в соціально-гуманітарних науках не прийнятний практикований природничими науками різновид універсалізму.
Унаслідок герменевтичного повороту утвердилась думка, що зміст проблем та ідей, якими займаються гуманітарії, у т. ч. філософи, закорінений у соціально-культурному житті різних суспільств, націй, цивілізацій. Об’єкти, з якими мають справу гуманітарії, принципово відрізняються від об’єктів, які вивчають у природничих науках. Гуманітаріїв цікавлять дії, діяльність людей, а також її продукти (тексти, мистецькі твори, культура загалом), які втілюють у собі духовність людей (бажання, почуття, думки, задуми, цілі, цінності, ідеали). Їх не можна досліджувати, спираючись на використання гіпотез і теорій, створених науковцем на основі зовнішніх спостережень. Зовні подібні дії людей нерідко принципово відрізняються, оскільки ними можуть керувати різні мотиви. Для того щоб пояснити дію, діяльність, витвори осіб, колективів, необхідно «ввійти» у стан духовності індивідуальних чи колективних діячів. «Входження» (емпатія), «відтворення» є певними метафорами, за допомогою яких у класичній герменевтиці позначали процес розуміння та інтерпретації. Об’єкт пізнання стає місцем «зустрічі» духовності суб’єкта пізнання (дослідника) з духовністю, втіленою в об’єктах, які він досліджує.
Оскільки історик філософії має справу з певним різновидом інтелектуальної діяльності, результатом якої є переважно тексти, то такі об’єкти не можна пояснити шляхом виявлення деяких зовні спостережуваних повторюваних зв’язків — за зразком причинних пояснень у природничих науках. Адже текст уже містить певний смисл, при з’ясуванні якого вдаються до методу інтерпретації, що передбачає використання герменевтичного кола: а) малого — інтерпретації частини тексту в контексті цього тексту чи текстів інших творів філософа; б) великого — розгляд тексту в контексті світорозуміння певного суспільства та епохи, до яких належав філософ. Це дає змогу історику філософії виокремити також ідеї філософа, націлені в майбутнє. Рухаючись у межах герменевтичного кола (від частини до цілого і від цілого до частини), історик філософії мусить зважати на міру цілісності і різнорідності (непослідовність, незв’язність, внутрішню діалогічність) тексту і ширшого суспільно-культурного цілого, у просторі якого його було створено.
Вимога герменевтики, відповідно до якої гуманітарії і філософи повинні «брати в дужки» свої ціннісні переконання, щоб вони не впливали на розуміння чужих культур і минулих епох, забезпечує ціннісну нейтральність («об’єктивність») гуманітарного пізнання. Проте оскільки філософське мислення націлене в майбутнє, то воно, як і всі гуманітарні науки, не є ціннісно нейтральним. Адже, обґрунтовуючи вибір кращих життєвих перспектив нацією, цивілізацією, людством, філософ мусить відповідати на питання, як повинна жити людина. Ідеться не лише про використання минулого досвіду у виборі майбутнього, а й про виявлення спільного у відмінному. Діалог між світорозуміннями різних націй, цивілізацій та епох дає змогу прийти до визнання деяких засадничих цінностей, здатних об’єднати людство, з одночасним збереженням його культурної різноманітності. Отже, йдеться про «єдність розуму в різноманітності його голосів» (Ю. Габермас).
Наслідком постмодерного повороту була критика мислення, що ґрунтувалася на поняттях «цілість», «однорідність» («гомогенність»), нехтуючи «різнорідність» («гетерогенність»). Відповідно критикують концепції історії культури, науки і філософії, які перебільшують зв’язність, певну логіку розвитку і недооцінюють людську діяльність як джерело новизни, «розриви» в поступальності розвитку тощо. Це вплинуло і на розуміння історії науки, особливо після публікації праці Т. Куна «Структура наукових революцій».
Філософія не є пасивним «відображенням» поглядів, переконань і вірувань, що побутують у суспільному середовищі, до якого належить філософ: його ставлення до поглядів, розумінь і переконань, поширених у суспільстві, принаймні у деяких аспектах, критичне, діалогічне. Тому на питання про те, які елементи світорозуміння конкретного суспільно-культурного середовища увібрала в себе певна філософська концепція, історик філософії може відповісти лише внаслідок конкретного дослідження.
Соціальна і культурна антропологія зазначають, що історичні суспільства і цивілізації виявляють різне співвідношення між збереженням, перетворенням наявних способів життя і відповідних способів світорозуміння (історичних ідеологій). З усіх цивілізацій найдинамічнішою була західна. Внаслідок процесів глобалізації темпи змін (особливо в технологічній, суспільно-політичній сферах) охопили майже всю планету. Філософія відіграла першочергову роль у цих змінах — спочатку підготувавши появу природничих наук, потім витворивши ідею прав людини, представницької демократії тощо. Тому філософія сама є одним із важливих ініціаторів суспільно-культурних змін. Однак унаслідок свого призначення — охоплювати мисленням різнорідні напрями діяльності — вона втілює в собі місію відповідати на ті виклики, що їх породжують ці зміни: її призначення полягає в тому, щоб обґрунтовувати вибір кращих життєвих перспектив суспільствами, націями, цивілізаціями і людством.
Історик філософії виконує роль посередника між минулим життєвим досвідом і знаходженням кращих шляхів у майбутнє.

Філософські традиції та їх різновиди. Компаративна філософія

Традицією вважають поєднання процесів успадкування певних культурних здобутків з оновленням, включаючи створення радикально нового. Просторова віддаленість, а отже, відносно ізольоване існування спільностей (культурно-релігійних, економічних, політичних) зумовлюють появу відмінних традицій філософського мислення. При цьому ширші культурні цілісності (цивілізації) потенційно здатні породжувати більші відмінності у традиціях. Тому є сенс вести мову про найбільші чи найважливіші філософські традиції. Дотепер історики філософії виокремлювали дві такі традиції: західну і східну. Однак деякі філософи вважають, що найважливіших філософських традицій є не дві, а три — західна, китайська та індійська. Є підстави для виокремлення арабської філософії, можна знаходити певні спільні ознаки в інтелектуальній культурі, джерелом яких є православне християнство. У західній традиції очевидними є відмінності між англо-американською і континентальною філософіями, попри те, що їх об’єднує. У межах цих ширших філософських традицій співіснують вужчі традиції, у т. ч. національні, що дає право стверджувати про наявність національних традицій у розвитку філософської думки.
Дослідження спільного і відмінного у різних філософських традиціях зумовили виникнення в другій половині ХХ ст. «компаративної філософії», окремі елементи якої помітні в історико-філософських дослідженнях із часів античності. Предметом компаративної філософії є порівняння різних філософських традицій у просторі, а не в часі. Тобто традиції розглядають як одночасні: такий підхід є синхронічним, а не діахронічним. Однак ідеться не про фізичну одночасність, бо цілком можливо, що одні й ті самі ідеї у різних традиціях з’являються у різний час, а це було б не поміченим за фізичної одночасності. Образно кажучи, кожна традиція має «власний час», і це доводиться враховувати у порівняльних (компаративних) дослідженнях. Тому дослідники небезпідставно вважають, що йдеться про застосування історико-порівняльного методу.
Відмінності у різних культурних та інтелектуальних традиціях дають підставу для радикальних форм голізму і поєднаного з ним релятивізму, коли способи мислення і світорозуміння людей, які належать до різних культур і цивілізацій, розглядають як занадто цілісні і радикально відмінні між собою. У крайній версії цього підходу стверджують про несумірність світорозумінь різних цивілізацій і про відносність понять «реальність», «раціональність», «мораль» тощо, оскільки їх зміст завжди залежить від культурних традицій. Тому філософські поняття не можна розглядати як загальні, універсальні, бо їх зміст можна зрозуміти тільки в контексті певних самобутніх культур.
Голістичний (цілісний) підхід спонукає до радикальних версій релятивізму, однією з яких є концепція лінгвістичної відносності в її радикальних формах. Відповідно до нього будь-яке порівняння традицій мислення за окремими особливостями неможливе тому, що будь-які поняття у будь-якій традиції взаємопов’язані і є елементом цілого: виокремлення цього елементу із цілого призводить до спотворення його змісту. Існують різні підстави вважати радикальні форми голізму і релятивізму хибними. Одне із завдань компаративної філософії полягає в тому, щоб показати можливість порівняння різних світорозумінь і способів мислення та досягнення порозуміння з урахуванням того моменту істини, який містять голізм і релятивізм.
Просте перераховування спільних і відмінних особливостей у традиціях може дезорієнтувати, адже кожне із засадничих філософських понять у кожній із традицій пов’язане з іншими поняттями і має власну історію. Тобто щоб порівняння (встановлення спільного і відмінного) було виправданим, значення кожного терміна (зміст кожного поняття) потрібно спочатку зрозуміти в контексті певної традиції. Без цього завжди існує загроза поверхового порівняння на основі зовнішньої (наприклад, мовної) подібності чи відмінності. Таке порівняння неминуче спотворюватиме традиції, які зіставляють.
Розвиток компаративної філософії сприяє досягненню взаєморозуміння між філософами, які орієнтуються на свої власні традиції, інтеграції філософського знання у глобальному масштабі. Ця тенденція може спричинити інтегроване, глобальне філософське знання за одночасного збереження особливостей кожної традиції. Однак така інтеграція не є знищенням відмінностей, вона являє собою усвідомлення моментів єдності за одночасного врахування різноманітності.
Особливості історико-порівняльного методу, крайніх форм релятивізму і голізму стосуються також дослідження історії національних філософій. При дослідженні історії української філософії важливою обставиною є належність української культури (у т. ч. інтелектуальної) до європейської (західної) філософської традиції, найважливішими джерелами якої є антична філософія, римське право, християнство, певні спільні елементи в етнокультурі європейських націй. Західна філософська традиція представлена як простір інтелектуального спілкування, що охоплює західні нації. Кожна нація, маючи культурні особливості, привносить у це інтелектуальне спілкування частину свого унікального культурно-історичного досвіду. Тому західна філософська традиція є певною єдністю різноманітності, яка включає елементи діалогу (полілогу) способів мислення і проблем, джерелом яких є національні філософії.
Східні слов’яни (українці, росіяни, білоруси) географічно утворюють східну окраїну Європи. Їх спілкування у межах європейського культурного простору в окремі історичні періоди було дуже ослаблене, що призводило до їх ізоляції в цьому просторі. Найважливішими причинами такого становища були політичні (монгольська навала, включення України до складу Російської, а потім комуністичної імперій).
Спосіб формування української нації є в основі своїй європейським: формування етнічної нації, що прийшла на зміну первісним (племінним) етнічним ідентичностям; витворення єдиної національної літературної мови тощо. Завдяки цьому українська етнічна нація утворює серцевину для консолідації громадян в одну культурно-самобутню політичну націю. Спільні європейські ознаки помітні також у способі мислення, втіленому в семантиці української мови, що свідчить про спільну концептуальну основу, властиву європейським націям. Крім того, українська філософія, попри згадані періоди ізоляції, розвивається в тісному зв’язку з європейською філософською традицією.

Історія української філософії ("Академвидав") Русин М. Ю. , Огородник І. В.

Історія української філософії ("Академвидав")
Русин М. Ю. , Огородник І. В.