Міжнародна міграція ("Академія")
Пуригіна О. Г. , Сардак С. Е.

1. Розвиток міжнародної  міграції населення

1.1. Історичний розвиток людства і міжнародні міграції населення
Демографічні проблеми людства.
Міграції населення на території України у давні часи.
Історичні передумови формування сучасних міграційних процесів в Україні.
1.2. Соціально"економічна сутність міграцій у світовому суспільстві
Міграція як важливе сучасне соціально-економічне явище.
Класифікація видів міграції.
Формування структур міграції.
1.3. Науково-методичні засади дослідження міжнародної міграції і її взаємозв’язків із сучасним суспільством
Дослідження джерел даних як спосіб вивчення міжнародної міграції.
Проблеми мігрантів і заходи щодо їх розв’язання.
Сучасні проблеми дослідження міжнародної міграції і заходи щодо їх розв’язання.
Вплив міграції на соціально-культурний розвиток суспільства.


2. Поширення міжнародної трудової міграції

2.1. Міграція робочої сили як провідний вид міжнародної міграції
Передумови виникнення й основні етапи історичного розвитку міжнародної трудової міграції.
Сутність міжнародної трудової міграції, причини її виникнення і класифікація трудових мігрантів.
Особливості розвитку міжнародного ринку праці.
2.2. Сучасні ознаки міжнародної міграції робочої сили
Вплив міжнародної міграції робочої сили на соціально-економічний розвиток суспільства.
Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили.
Міжнародне регулювання міжнародної міграції робочої сили.
Основні напрямки міжнародної трудової міграції і центри притяжіння робочої сили.
2.3. Економічні і соціально-політичні наслідки міжнародної трудової міграції
Показники міжнародної трудової міграції.
Економічні ефекти трудової міграції.
Довгострокові соціально-економічні наслідки міграції робочої сили.
Вплив міжнародної трудової міграції на економіку України.


3. Державне регулювання міжнародної міграції населення в Україні

3.1. Формування державної міграційної політики в Україні
Сутність, принципи і функції державної міграційної політики України.
Становлення державної міграційної політики в Україні.
Органи державної влади України з питань формування державної міграційної політики.
Міграційна політика економічно розвинутих країн.
3.2. Законодавчі основи регулювання міжнародної трудової міграції в Україні
Основи вітчизняного законодавства щодо працевлаштування в Україні.
Міжнародне правове регулювання трудової діяльності працівників.
Організація посередництва у працевлаштуванні за кордоном.
Забезпечення права громадян України на виїзд і в’їзд в Україну.
Умови виїзду і в’їзду в Україну іноземців і осіб без громадянства.
Особливості працевлаштування іноземців в Україні.
Відповідальність іноземців і осіб без громадянства за скоєні правопорушення на території України.
3.3. Міжнародна міграція робочої сили і її вплив на ринок праці України
Демографічна ситуація в Україні. Україна на світовому ринку трудових ресурсів.
Динаміка міграційних процесів в Україні.
Інтеграція українського ринку трудових ресурсів у світовий ринок праці.


4. Тенденції змін потоків міжнародної міграції населення

4.1. Збільшення масштабів нелегальної міграції
Історичне формування і поширення нелегальної міграції в світі.
Сутність нелегальної міграції.
Методичні основи кількісної оцінки нелегальної міграції.
Організація нелегальної міграції.
Інструменти регулювання нелегальної міграції та зайнятості.
Характеристика нелегальної міграції в Україні.
Боротьба з нелегальною міграцією в Україні.
4.2. Особливості розвитку міжнародної інтелектуальної міграції
Теоретичні основи міжнародної інтелектуальної міграції.
Історичне формування міжнародної інтелектуальної міграції.
Особливості міжнародноїінтелектуальної міграції.
Зміна напрямків потоків міжнародної інтелектуальної міграції
4.3. Міжнародна міграція в умовах глобалізації
Вплив глобалізації на міграцію населення.
Кількісна і якісна зміна потоків міжнародної міграції населення.
Нові тенденції в умовах посилення глобалізації.
Вплив світових проблем на розвиток міжнародної міграції.

Тестові завдання
Додатки
Короткий термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника ("Міжнародна міграція" Пуригіна О. Г., Сардак С. Е.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.


1. Розвиток міжнародної міграції населення

1.1. Історичний розвиток людства і міжнародні міграції населення

У сучасному суспільстві загострилися демографічні проблеми, пов’язані з міграцією і природним рухом населення. Міграція є природним, хоча й складним процесом, який важко піддається методам прямого впливу, але вимагає постійної уваги з боку держави, його врахування при розробці державою економічної, соціальної, демографічної, етнокультурної і зовнішньої політики. Значення міжнародних міграцій та необхідність їх регулювання в сучасному світі зростає в умовах побудови відкритого суспільства, поглиблення міжнародного співробітництва, оскільки рух населення, з одного боку, є індикатором рівня суспільних процесів, а з іншого — вагомим фактором їх розвитку.


Демографічні проблеми людства

Міграції здавна були одним з основних факторів розвитку історії людства. Люди завжди переміщуються — добровільно або примусово. У давньому світі міграції зумовлювались переважно військовими походами, освоєнням нових земель, зміною клімату, нестачею ресурсів. Бурхливі або мирні, міграції завжди подібні до стихійних явищ. У процесі деяких міграцій представники певного етносу поступово переселяються з одного ареалу до іншого. Під час історичного аналізу давніх міграцій визначальним є показник того, якою мірою іммігранти змінили культуру на території, куди прибули, а не те, яка кількість людей лишилася на своїй природній території. В історії відомі великі міграції зі Сходу на Захід, внаслідок яких народи з Кавказу вплинули на культуру і біологічну спадковість західних націй; міграції так званих варварів, що завоювали Римську імперію і започаткували нові царства і нові культури (романо-варварські, або романо-германські).
Відбулася європейська міграція на Американський континент: від східного узбережжя до Каліфорнії, від Карибських островів і Мексики — на південь, аж до Вогняної Землі. Наприклад, 9—10 млн рабів було завезено європейцями до малонаселеної Америки насильно. Через работоргівлю населення Африки протягом 1650—1850 pp. зменшилося на 22%.
В історії мали місце і перервані міграції (просування народів арабського походження на Піренейський півострів), і форми запрограмованої, локальної, міграції населення Європи на Схід і на Південь, що зумовило утворення так званих постколоніальних націй і докорінну зміну культури автохтонних народів. Свідома та добровільна міжконтинентальна міграція населення розпочалася лише на початку XIX ст.
У розвитку міграційних процесів виділяють три великі соціально зумовлені хвилі. Перша хвиля — стара міграція, що охоплює початок і середину XIX ст. Цей період характеризується переміщенням в основному промислових робітників. 70—80% емігрантів виїжджало до США, більшість становили вихідці з Європи (пік ірландської еміграції). Друга хвиля — нова міграція (кінець XIX — перша половина XX ст.). У цей час мігрує переважно селянство. Міграції з Європи досягли максимуму в десятиріччя перед Першою світовою війною (20 млн осіб). Виїжджали до США (13 млн), Канади, Бразилії й Аргентини. За кількістю мігрантів до 1930 р. лідирувала Італія, поступово зростала кількість іммігрантів з Канади, Мексики, Антильських островів. До Південної Америки переміщувалося з Європи значно менше мігрантів, що пов’язано як з економічною відсталістю цього континенту, так і з обмеженнями міграції. До Аргентини, Бразилії виїхало приблизно 8—9 млн осіб. Австралія до Другої світової війни приймала мігрантів переважно з англосаксонських країн. Третя хвиля міграції почалася після закінчення Другої світової війни. Цьому етапу притаманне переміщення як некваліфікованої робочої сили, так і наукових кадрів, фахівців. Стимулювали міграцію події в Угорщині (1956), В’єтнамі (1974—1975), на Кубі (1980). Значним був і потік з Мексики, країн Карибського басейну, зумовлений суто економічними факторами.
Характерним явищем у другій половині XX ст. стала міграція висококваліфікованих фахівців до США, Канади, Великої Британії, ПАР, Австралії, Франції. Частка фахівців серед іммігрантів становила до 20%. До США емігрують не тільки з Європи. Приблизно 80% студентів з неєвропейських країн, які навчаються в США, після навчання не повертаються на батьківщину. У Великій Британії осідають лікарі індійського походження, частка яких становить близько 35%. До Франції емігрували фахівці з країн Північної Африки й Індокитаю. У європейських країнах спостерігається незвичайна ситуація: їдуть національні кадри, а їхнє місце займають вчені з країн, що розвиваються.
Відбуваються також міграції азійського населення. З кінця ХХ ст. на роботи в країнах Південно-Східної Азії і США вербують китайців, індусів. У ХХІ ст. почалася інтенсивна японська міграція на Гаваї, до США й Бразилії. На сучасному етапі міжнародній міграції притаманні постійне збільшення масштабів та зміна якісного складу учасників.
Більшість населення, що мігрує, керується економічними та соціальними чинниками, наприклад пошуками краще оплачуваної роботи. Серед мігрантів є й біженці, які залишають країну через релігійні, політичні, етнічні та інші утиски. За станом на початок XXI ст. найбільше біженців було з Афганістану (5 млн осіб.), Палестини (2 млн осіб), Ефіопії (1 млн осіб), Мозамбіку (0,9 млн осіб), Анголи (0,4 млн осіб), Камбоджі (0,3 млн осіб). З’явилися екологічні біженці, які втікають через забруднення районів свого проживання. Однак найважливіша проблема — безробіття. Воно охоплює десяту частину робочої сили, є найгострішою проблемою у країнах, що розвиваються. Найбільше страждає населення, зайняте в аграрному секторі цих країн — безробітних серед них 750 млн осіб.
Окрім міграції, демографічну кризу зумовлює природний рух населення (табл. 1.1.). Так, наприкінці епохи палеоліту (15 тис. р. до н. е.) кількість населення Землі становила 3 млн осіб, а до кінця неоліту (2 тис. р. до н. е.) вона збільшилася до 50 млн осіб. Для того щоб населення планети досягло 1 млрд осіб, потрібен був проміжок часу від виникнення людства до 1850 р. Двомільярдного населення планета досягла за 80 років — у 1930 p., тримільярдного — за 30 років, у 1960 р. Четвертий мільярд з’явився за 16 років — у 1976 p., п’ятий — за 11 років, у 1987 р. Через сповільнення темпів народжуваності шестимільярдної позначки населення планети досягло за 12 років. У 1999 р. у столиці Боснії і Герцеговини м. Сараєво народилася дитина, яка вважається шестимільярдним жителем планети. Так, у навчальному посібнику І. Дахно «Світова економіка» наведено дані про зростання кількості населення Землі, а також спрогнозована кількість населення планети (табл. 1.1).

Відомості про кількість населення отримують на підставі регулярних (раз на 10 або 5 років) загальних переписів населення, а в проміжках між ними — шляхом розрахунків, що ґрунтуються на даних переписів. За прогнозами ООН, у найближчі роки кількість населення Землі становитиме у 2010 р. — 6,985 млрд, у 2015 р. — 7,469 млрд, у 2025 р. — 8,500 млрд осіб.
Регіональні показники чисельності населення Землі також нерівномірні. У 1995 р. майже 60% світового населення проживало в Азії, в Африці — 12%, у Латинській Америці — 8%, у Північній Америці — 5%, у Західній Європі — 3,2%, в Австралії й Океанії — 0,9% («Міжнародні ринки ресурсів» Ю. В. Макогона). У десяти найбільших за кількістю населення країнах світу проживає 2/3 планетарного людства. У п’яти країнах світу — Китаї, Індії, США, Індонезії та Бразилії — зосереджена половина населення Землі (табл. 1.2.). Демографічному вибуху передусім сприяє ситуація країн «третього світу», оскільки там «бідні народжують бідних». Урбанізація значною мірою зумовлена збільшенням кількості населення. Надмірна кількість населення стримує економічне зростання, вичерпує природні ресурси і руйнує довкілля.
У світі існують два основні напрями демографічної політики — підвищення народжуваності (у економічно розвинених країнах) і зниження народжуваності (у країнах, що розвиваються). Високу народжуваність спричиняють такі фактори: низький життєвий рівень, висока смертність, відсутність або мінімальний розмір державних соціальних гарантій забезпечення людини в пенсійному віці. Тому люди намагаються поліпшити своє майбутнє завдяки збільшенню кількості нащадків. Найшвидшими темпами зростає населення Африки: щороку на 3% (наприклад, кенійська жінка в середньому народжує сім разів). Демографічному вибуху сприяють не лише високі темпи народжуваності, а й сповільнення темпів смертності населення планети.
За збереження нинішніх темпів народжуваності, за підрахунками експертів ООН, через триста років кількість населення земної кулі становитиме катастрофічну цифру — 13 трлн, тобто у 20 тисяч разів перевищуватиме нинішню кількість. Якби кожна жінка народжувала по двоє дітей, то кількість населення Землі становило б через триста років 9 млрд чол. За прогнозами, чверть населення земної кулі проживатиме в Африці. Найбільшими за кількістю населення країнами світу будуть Індія, Китай і США. Середній вік планетарного населення збільшиться з 26 до 50 років.
Поглиблюють демографічні проблеми людства такі сучасні мегатенденції: глобалізація і гомогенізація; інформатизація і зростання «інтелектуальних» галузей економіки; лібералізація і демократизація. Протидіють їм такі чинники: тенденція збільшення уваги до екологічних проблем, безпеки і розвитку життєдіяльності людини; культурно-релігійні перепони; мовний бар’єр (населення планети спілкується трьома тисячами мов, не враховуючи діалектів).
Міграційний рух населення є складовою демографічних процесів. Вивчаючи питання розвитку людства, треба враховувати фізичні, технічні, біологічні, екологічні та соціальні чинники впливу. Історичний досвід свідчить, що міграція населення є дуже динамічним явищем, яке суттєво впливає на розвиток суспільства.


Міграції населення на території України у давні часи

Міграції населення у давні часи мали інші причини, форми та напрями, ніж на сучасному етапі розвитку. Як свідчать археологічні пам’ятки та писемніі джерела, племена, спільноти, народи мігрували. Причини міграцій давніх людей були такими: добровільне освоєння нових незаселених територій; вимушене освоєння нових незаселених територій (внаслідок зміни клімату, умов ведення господарства, довгострокових військових конфліктів, збільшення кількості населення); завоювання заселених територій; втеча від переслідувань, яка супроводжувалася вимушеним освоєнням нових незаселених територій; насильницьке переміщення народів завойовниками з місця їх проживання на іншу територію. Ці міграційні переміщення супроводжувалися використанням рабів в якості військової та робочої сили або платників данини. З часом завдяки освоєнню території земної кулі та чисельному зростанню населення причини міграції суттєво змінилися, оскільки перемістилися на сфери виробництва, торгівлі та праці.
За матеріалами досліджень доктора історичних наук Л. Залізняка, на території сучасної України здавна сформувалися три великі міграційні потоки: північно-західний, південно-західний та південно-східний. До Північно-Західної України мігрували із Західної Балтії та Центральної Європи, до Південно-Західної — з Подунав’я та Балкан, а Степова Україна тисячоліттями приймала кочівників зі Сходу. Відповідно до міграційних хвиль формувалися три великі культурно-історичні провінції України: Північно-Західна, Південно-Західна та Південно-Східна, спрямовані за своїми етнокультурними зв’язками в різних напрямах. Численні археологічні матеріали та письмові джерела свідчать, що формування трьох великих культурно-історичних регіонів України почалося багато тисячоліть тому.
Північно-Західна Україна (Полісся, прилеглі регіони Волині та Прикарпаття). Упродовж останніх 12-ти тисяч років археологами простежено не менше 10-ти міграційних потоків із заходу на Полісся, Волинь, Прикарпаття. Із Західної та Південної Балтії на Полісся наприкінці льодовикової доби прийшли два потоки мисливців на північного оленя (людність культур Лінгбі та Свідер). Наприкінці льодовикової доби зросла площа сосново-березових лісів і засвідчено дві міграції із заходу на Полісся лісових мисливців кудлаївської та яніславицької культур. У наступну неолітну добу (7—5 тисяч років тому) із заходу в Україну просунулися племена, які поширювали лінійно-стрічкову кераміку, та племена культури лійчастого посуду. За доби бронзи на Полісся, Волинь та Поділля із Заходу переселялися індоєвропейські племена: культури кулястих амфор, шнурової кераміки, тшинецько-комарівської. Саме дослідники вважають слов’ян предками. За скіфської доби з Центральної Європи до Західної України мігрували кельтські племена.
Міграційний рух племен із заходу на українське Полісся, Волинь та Прикарпаття простежувався і пізніше: приблизно дві тисячі років тому людність поморської культури, східних германців, вандалів (пшеворська культура) та готів (вельбарська культура). Постійні міграції із заходу на Полісся пояснюються прилеглістю його до єдиної природно-ландшафтної зони Великих Європейських низин, що простяглися від Темзи до Десни. Такий напрямок був визначальним фактором етнокультурних процесів, які розвивалися на Північно-Західній Україні, починаючи з кінця льодовикової доби. Ці землі були прабатьківщиною слов’янства та українців, зокрема, мали західні етногенетичні корені цих народів. Невипадково найближчими етнокультурними родичами слов’ян є їхні північно-західні сусіди — балти та германці. Археологи висувають гіпотезу про праслов’янський характер археологічних культур Північно-Західної України, починаючи від шнуровиків бронзової доби, тобто протягом останніх п’яти тисячоліть.
В епоху середньовіччя на Північно-Західну Україну також впливала Балтія: військово-політична експансія на українські землі спочатку варягів зі Скандинавії у ІХ—ХІ ст., а пізніше — з Литви, Польщі і навіть Швеції. Лише на початку ХVІІІ ст. Петро І, а надалі інші російські імператори силою перервали традиційні північно-західні зв’язки України і поступово переорієнтували її на схід — Російську імперію.
Південно-Західна Україна (Північно-Західне Надчорномор’я та Подністров’я). Цей регіон дуже давно мав зв’язки з Подунав’єм, Балканами, а через них — з Близьким Сходом, які археологічно простежувалися вже з кінця льодовикової доби. Однак, особливо потужно вони проявилися в V—ІV тисячолітті до н. е., коли Правобережну Україну колонізували балканські нащадки близькосхідних землеробів — народність трипільської культури. Під прогресивним впливом цієї народності на мисливсько-рибальські племена аборигенів Подніпров’я тут постали найдавніші спільноти скотарів-індоєвропейців.
Південно-західний вплив на територію України відбувся в бронзову добу і особливо посилився у І тис. до н. е., коли, починаючи з VII ст. до н. е., на північному узбережжі Чорного моря було засновано колонії греків. На межі нашої ери тут з’явилися римські військові гарнізони. У ІІІ—IV ст. всю Правобережну Україну до південного кордону Полісся і частково лівобережний лісостеп заселяла провінційно-римська черняхівська культура. На думку дослідників, вона була переддержавним утворенням, завдяки якому праслов’яни ознайомилися з ідеєю державності і засвоїли її.
Завдяки прогресивному впливу на українську культуру греко-римської цивілізації праукраїнці скіфо-сарматської доби залучилися до європейського історичного процесу. Сучасна європейська цивілізація постала на культурному підґрунті греко-римського світу античності і є його безпосереднім нащадком. Північно-східні сусіди праукраїнців — фінно-угри, які здавна населяли величезні лісові простори від Верхньої Десни, Дінця до Уралу, не маючи контактів з античною цивілізацією, затрималися на первісній стадії. Через це чудь, весь, меря, мордва не створили власних держав, не трансформувались із народностей у нації і пізніше асимілювались розвиненішими західними сусідами — слов’янами.
Найбільшого впливу балканського світу Україна зазнала в епоху середньовіччя. Під впливом Візантійської імперії утворилася перша історична українська держава — Київська Русь, заклалися підвалини української писемності, літератури та історії, сформувався християнський світогляд праукраїнців. Із XV ст. вплив на Україну південного заходу послабився у зв’язку з завоюванням Константинополя турками. Агресія Османської імперії щодо українських земель тривала до XVIII ст.
Міграційні потоки з південного заходу на українські терени простежуються на сучасній етнополітичній карті Східної Європи. У скіфо-сарматську добу протягом І тис. до н. е. поширювалась експансія фракійських племен із Трансильванії та Нижнього Подунав’я у північно-західному напрямку. За даними археології, на початку І тис. до н. е. фракійські впливи простежувалися на Правобережній Україні (від Карпат на заході до Дніпра на сході). У чорноліській культурі фракійські елементи знаходили відомі археологи. Нащадки латинізованих фракійців та слов’ян — румуни та молдавани — здавна просувалися із Трансільванії на схід і зараз межують з українцями по Дністру.
Південно-Східна Україна. У цьому регіоні існували стійкі культурно-історичні зв’язки зі скотарським світом Азії. На півдні України п’ять тисяч років тому скотарство було виокремлене в самостійну галузь економіки. З утворенням у IV тис. до н. е. у лісостепах та степах між Дністром і Дінцем найдавніших скотарських суспільств індоєвропейців (культури Середній Стіг, Нижня Михайлівка) та їх поширенням степовою зоною далеко на схід (ямна культура) Південно-Східна Україна розвивалася в тісних контактах з євразійським степом.
За доби бронзи (ІІІ—ІІ тис. до н. е.) в українських степах послідовно змінювали один одного найдавніші індоєвропейські степовики з архаїчною відгонною формою скотарства (середньо-стогівці, ямники, катакомбники, зрубники), які залишили після себе тисячі курганів на півдні України. З початком доби заліза (І тис. до н. е.) Надазов’ям та Північним Причорномор’ям зі сходу котилися хвилі скотарів-кочівників (кіммерійці, скіфи, сармати), які належали до східної іранської групи індоєвропейців.
Із IV по XVIII ст. з Азії українським степом на захід через кожні 100—200 років йшли нові потоки азійських номадів — монголоїдів і тюрків. Перша тюрко-монгольська орда гунів форсувала Дон 370 р. Після розгрому гунів римлянами та германцями в середині V ст. з півдня України їх витіснили тюрки, болгари. У 558 р. зі сходу прийшли авари. Решта болгар були остаточно вигнані з Надазов’я та Надчорномор’я у Західне Надчорномор’я 670 р. хозарами. Після їх розгрому київським князем Святославом у 965 р. до українських степів зі сходу вдерлися печеніги. Приблизно у 1036 р. вони поступилися новій тюркській орді половців. Кипчаків-половців практично знищили монголи у першій половині ХІІІ ст. Кримські татари, які панували на території півдня України до кінця XVIII ст., були останніми представниками татаро-монгольської імперії Чингізидів. Останньою хвилею тюркських кочовиків зі сходу були калмики, які у XVII ст. просунулися на захід до Кубані. Постійний напрямок руху скотарських народів зі сходу на захід пояснюється тим, що європейський степ через вищу вологість клімату був значно кращим пасовиськом порівняно з сухим азійським. Тому в пошуках кращих пасовиськ для своєї худоби степові номади рухалися з Азії до Європи.
Усі ці потоки войовничих номадів зі сходу суттєво впливали на культурно-історичний процес на степовій та лісостеповій Україні, однак перебільшувати вплив тюрків на етногенез українців не слід. Антропологічні дослідження доводять, що монголоїдні елементи в антропології українців представлені значно менше, ніж елементи центральноукраїнського антропологічного типу у їхніх південно-східних тюркських сусідів, зокрема кримських татар. Це свідчить про давній і сильний вплив осілих землеробів-праукраїнців на тюркських скотарів північного Надчорномор’я.
Отже, Південно-Східна Україна, починаючи з виникнення тут п’ять тисяч років тому скотарства, розвивалася в умовах тісних культурно-історичних контактів з рухливими і агресивними скотарськими суспільствами євразійського степу. Українські степи вважалися західною провінцією степової зони, що простяглася на 4 тис. км на схід від Надчорномор’я до Монголії та Китаю, а скотарські суспільства півдня України — західною периферією євразійського світу степових номадів, які неодноразово нищили національні надбання невойовничих землеробів-українців. Традиційну агресивність кочівників зумовлювала необхідність постійної зміни пасовиськ, оскільки численні стада худоби швидко поїдали і витоптували траву. Це спричиняло перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу тварин. Кочове скотарство було настільки ефективною галуззю господарства, що один чабан, випасаючи стадо, міг прогодувати кілька сімей. Незайняті землеробством і скотарством чоловіки при постійній загрозі військових сутичок ставали професійними воїнами. Продуктивна скотарська економіка давала змогу кочовим суспільствам утримувати збройні сили. Крім того, рухливий спосіб життя не давав змоги номадам мати постійні ремісничі і культурні центри, які б забезпечували їх досконалою зброєю, предметами розкоші, продуктами землеробства (зерном, вином). Тому вони були змушені тісно контактувати з осілими, як правило, більш розвиненими, землеробськими суспільствами, що забезпечували номадів продуктами цивілізації. Ці контакти не завжди були мирними, часто мали форму грабіжницьких нападів войовничих степовиків на миролюбних землеробів, ремісників, торговців. Їх прикладом є відносини скіфів з грецькими колоніями Надчорномор’я, гунів та аварів з Європою, печенігів, половців, татаро-монголів з Україною-Руссю, кримських татар — з козацькою Україною.
Вплив азійського степу на долю України тривав і в новітні часи. Російські історики та філософи (В. Ключевський, М. Покровський, Г. Федотов, П. Струве) та їхні сучасні послідовники розглядали Російську імперію як різновид деспотії східного типу, яка постала в умовах потужного впливу татаро-монгольської держави Золотої Орди.
Отже, на теренах України існували три культурно-історичні провінції, вони здавна розвивалися під впливом різних міграційних потоків, були детерміновані природно-географічними факторами, передусім належністю цих регіонів до певних природних зон та розміщенням на географічній карті Євразії. Напрям згаданих культурно-історичних контактів визначився у первісну добу і впливає на історичні долі українців навіть зараз. Трьом культурно-історичним регіонам первісної України відповідають три головні геополітичні провінції України-Русі, козацької та сучасної України.
Така культурно-історична строкатість не унікальна і властива всім великим країнам світу. Наприклад, різні напрями культурно-історичних зв’язків мають окремі регіони Франції, Німеччини, Польщі, Росії. Отже, поділ України на культурно-історичні регіони, а українського народу — на діалектні групи (лемки, гуцули, бойки, поліщуки, слобожанці) є нормальним явищем кожного великого розвиненого етносу. Таким чином, українська традиційна культура, як і культура кожного етносу, є органічним і неповторним синтезом різних традицій, нерідко запозичених Україною у далеких народів шляхом міграцій.


Історичні передумови формування сучасних міграційних процесів в Україні

 Хоча міграція притаманна усім періодам людської історії, особливого значення вона набуває в переломні її моменти. Суспільні катаклізми, революції, війни, так само як і кардинальні політичні та економічні перетворення, призводять до значних змін у міграційній поведінці населення.
Сучасний стан політичного, економічного, соціального та культурного середовища зумовила низка історичних передумов: союз України з Росією (1654); втрата Україною незалежності (період з 1709 р. (ліквідація Старої Запорізької Січі Петром І) до 1775 р. (ліквідація Нової Запорізької Січі при Катерині ІІ)); відміна кріпацтва (1861); Перша світова війна та революційні події, пов’язані з руйнуванням Російської імперії, створення тимчасової Української держави (1914—1918) та існування СРСР; Друга світова війна (1939—1945); розпад СРСР і створення України й інших незалежних держав (1991).
Український народ формувався на основі частини східнослов’янського населення, що входило до складу єдиної давньоруської держави (IX—XII ст.). Назва «Україна» вживалася на означення різних південних і південно-західних територій давньоруських земель ще у XII—XIII ст. Становлення української нації відбувалося в південно-західних районах цієї держави (територія Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств) переважно в XIV—XV ст. Незважаючи на захоплення в XV ст. великої території українських земель польсько-литовськими феодалами, боротьбу з польськими, литовськими та угорськими завойовниками і протидію татарським ханам, Туреччині та Росії у XV—XVII ст., консолідація українського народу продовжувалася. У XVI ст. утворилася українська книжна мова, у XVII ст. Україна на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким уклала союз з Росією (1654). Однак протягом наступного сторіччя відбувалася втрата політичної, військової та економічної незалежності українського народу, яку він мав напередодні Переяславської ради. Спробою припинення цих процесів став перехід частини козацтва на чолі з гетьманом І. Мазепою на бік шведів під час тривалої Північної війни проти Росії. Початком втрати політичної та військової незалежності було руйнування у 1709 р. Старої Запорізької Січі Петром І, а знищення Нової Запорізької Січі у 1775 р. логічно завершило цей процес, в результаті чого міждержавний міграційний рух українців суттєво послабився і спрямувався у внутрішньодержавну площину. У 90-ті роки XVIII ст. до складу Росії ввійшли Правобережна Україна і південні українські землі, а в першій половині XIX ст. — придунайські.
Формування української нації відбувалося одночасно з формуванням російської і білоруської націй. За визвольної війни проти татаро-монголів (середина XII — кінець XV ст.) проходила етнічна консолідація князівств Русі, які утворили в ХІV—ХV ст. Московську Русь. Східні слов’яни ростовських, суздальських, володимирських, московських, тверських і новгородських земель стали етнічним ядром російської нації. Історично склалося, що території проживання росіян, суміжні з основною російською етнічною територією, були малозаселеними, а нація характеризувалася багатовіковою міграційною активністю. У результаті поступово утворилася велика територія, оточена зоною постійних етнічних контактів росіян з народами, різними за походженням, культурними традиціями і мовою (фіно-угорськими, тюркськими, балтськими, монгольськими, західно- і південнослов’янськими, кавказькими тощо).
Своєрідність процесу становлення окремих націй (росіян, українців, білорусів) полягала в тому, що всі вони пройшли стадію давньоруської народності і сформувалися внаслідок її диференціації на три самостійні близькородинні етноси (XIV—XVI ст.). У середині XVI ст. після приєднання Казанського й Астраханського ханств до складу Росії увійшли землі Поволжя (вихід до Каспійського моря), а пізніше — степові райони Північного Кавказу. Вже у XV ст. на степових просторах Дону оселилися селяни-втікачі з Центральної Росії і Поволжя, яких називали козаками, що у перекладі з тюркського означає «завзятці», «вільні люди», і особливо збільшився їх потік на Дон у XVIII ст. За статистичними даними В. Бутова, в 1625 р. на Дону перебувало 5 тис. козаків, у 1638 р. — 10 тис., а в другій половині XVII ст. — приблизно 14 тис. До кінця XVIII ст. на Дону проживало 225 тис. осіб, а в середині XIX ст. — майже 900 тис. Чисельне зростання населення тут відбувалося в основному за рахунок мігрантів.
У XVII—XVIII ст. росіяни, українці і білоруси увійшли до складу однієї держави — Російської імперії. Нації у цих етносів формувалися різними темпами, що зумовлювало своєрідні історичні, етнополітичні та етнокультурні ситуації, які переживав кожен із трьох народів.
Зростанню міграції на території Північного Кавказу сприяло рішення сенату 1782 р. про роздачу державним селянам земель на Кавказькій лінії (Кавказька область пізніше стала Ставропольською губернією). У 1787 р. було створено Чорноморське козаче військо шляхом переселення колишніх запорожців; через п’ять років чорноморські козаки зайняли землі Кубані. Усього в 1792—1793 рр. на Кубань переселилося до 25 тис. осіб. У 1845 р. кількість селян-мігрантів на Кавказькій лінії наближалася до 160 тис., а, за поданим звітом Кубанського козачого війська, у 1862 р. на землях області мешкало більше 393 тис. осіб.
Протягом першої половини XIX ст. міграція не відзначалася значними масштабами, тому що кріпосне право стримувало вільне пересування селян. У цей період відбувалася колонізація Європейської Півночі, гірничозаводське заселення Уралу, переміщення на «вільні землі», «дике поле» — до Новоросії, Південного Передуралля і Нижнього Поволжя. Основну роль в освоєнні Астраханського краю зіграли міграції кріпаків-втікачів (тільки на початку XIX ст. їх нараховувалося понад 20 тис.) та переселених урядом або поміщиками селян. Активне і організоване переміщення державних селян розпочалося в першій половині XIX ст. Із 1799 по 1857 рр. кількість осіб чоловічої статі зросла з 8,3 тис. до 87,4 тис.
Скасування кріпосного права в Росії  (1861) створило сприятливі умови для міграцій колишніх кріпаків. Вони поширювались на нові землі Сибіру, Уралу, Далекого Сходу і, закономірно, на південь Росії. Наприклад, у Ставропольській губернії з 1867 по 1897 рр. кількість населення збільшилася з 341 тис. до 873,3 тис. осіб, тобто більше ніж у 2,5 раза; у Кубанській області (за цей же період) з 600 до 1976,4 тис. — у 3,3 раза; у Донській області — з 1860 по 1900 рр. — в 2,7 раза; у Сибіру — з 1863 по 1913 рр. — у
3 рази; у Примор’ї і Приураллі — у 16 разів. На чисельне зростання населення вплинуло будівництво Транссибірської залізниці (Урал, Сибір, Далекий Схід) та інших магістралей (вихід до портів Чорного і Каспійського морів). Посилення міграції населення Росії було пов’язане з заселенням уральських і сибірських земель, причому сільськогосподарське освоєння Сибіру в ширших масштабах почалося з XIX ст.
Наприкінці XIX — початку XX ст. помітно пожвавішало переміщення людей із села до міста, що було зумовлено розвитком промислового виробництва, транспорту, розробкою корисних копалин, розширенням зовнішньої торгівлі. У 1897 р. частка прибулих до Москви становила 74%, до Санкт-Петербурга — 69%. У 1811 р. найбільшим містом Дону був Таганрог, в якому нараховувалося 7,4 тис. мешканців; у Новочеркаську проживало 6,7 тис. осіб; у Ростові-на-Дону — менше 4 тис. У 1863 р. у Ростові мешкало вже 29 тис., а в 1914 р. — понад 170 тис. осіб.
У цей період простежується ознака міграції — сезонні переміщення «місто—село», «село—місто». Потік населення із села до міста був характерним для південних територій, куди на літньо-осінній період прямували сотні тисяч селян з центральних губерній Росії, Верхнього і Середнього Поволжя. Наприклад, у 1912 р. через Донську область пройшло не менше 600 тис. найманих робітників, з яких там залишилося приблизно 150—200 тис., а інші —відправилися на Кубань і Ставропілля, де існували ринки робочої сили в станицях.
Початок Першої світової війни у 1914 р. призвів до зміни територій провідних держав, що поступово активізувало міграційні процеси. Однак українці почали мігрувати вже після Лютневої та Жовтневої революцій (1917) та утворення тимчасової Української держави.
Демографічний розвиток СРСР характеризували насильницька міграція, повна або часткова депортація та переміщення народів. Розпочалися вони у 1918—1920 рр. під час поразки білої армії у Криму. Відбувалися переміщення населення в ГУЛАГ, масова депортація інтелігенції на захід, колективізація, під час якої до східних районів вислали сотні тисяч «селян-куркулів» із сім’ями, а дещо пізніше — переселення репресованих городян (колишні привілейовані групи населення, члени політичних партій, «опозиціонери» тощо). На початку Другої світової війни, у 1939 р., СРСР загарбав у сусідніх держав частину земель Західної України, а у 1940 р. — Північну Буковину та частину Бессарабії. Депортація населення тривала і в роки Другої світової війни. У 1941 р. з території Північного Кавказу депортували німців, 1942 р. — греків, 1943 р. — карачаєвців (понад 60 тис.), 1944 р. — чеченців та інгушів (приблизно 400 тис.). Усього було депортовано більш ніж 600 тис. осіб.
Міграції населення в роки радянської влади позначилися масштабними міжрегіональними переміщеннями населення під державним контролем. Передусім це пов’язувалось із переселенням до східних районів країни продуктивних сил (для рівномірного розташування і з метою повнішого використання природних ресурсів). Більшість переселенців спрямовувалися на Урал, у Західний і Східний Сибір, на Далекий Схід. Продовжувалося заселення півночі європейської частини, пов’язане з промисловим розвитком країни.
Частина міграційного потоку потрапляла на промислові новобудови в містах, також для надання «допомоги національним окраїнам» у розвитку промисловості. На всесоюзні ударні будівництва і в райони освоєння цілинних земель (Південний Урал, південь Західного Сибіру, Південне Поволжя, Дон, Ставропілля) прибували як мігранти, що набиралися згідно з оргнабором, так і переселенці за власним бажанням. Тільки за період з 1939 по 1958 рр. з європейської частини СРСР у східні райони, включаючи Урал, мігрувало приблизно 10 млн осіб. Поряд із величезними регіональними потоками масштабів набувають переселення із сіл до міст, зумовлені індустріалізацією країни. За 60-річний період (з 1927 по 1988) більше 80 млн сільських жителів перемістилися до міст. Особливо значних масштабів набули міграції сільського населення до міст на Поволжі, Уралі, у Центрі. Також великі переміщення населення відбувалися в період Другої світової війни і після її закінчення: на Урал і до Сибіру евакуювали приблизно 25 млн жителів європейської частини країни. У повоєнний час в утворену з північних районів Східної Прусії Калінінградську область і на Південний Сахалін, що раніше належав Японії, було переселено значну кількість населення.
Також зростала міждержавна міграція населення, пов’язана з поширенням комуністичної ідеології у світі, що відбувалося за фінансової підтримки Москви. Значна кількість населення працювала в країнах Варшавського договору у ВПК, будівництві, торгівлі. Через ідеологічні суперечності з владою й економічні труднощі збільшилися еміграційні потоки з СРСР. Головним чинником для зміни міграційної активності населення України став розпад СРСР.
Отже, у ІХ—ХІІ ст. почалося формування української нації. Такі історичні віхи, як союз України з Росією, втрата Україною незалежності, відміна кріпацтва, Перша та Друга світові війни, створення та розпад СРСР, здобуття Україною незалежності тощо, стали передумовами формування сучасних міграційних процесів у країні, її соціального, політичного й економічного середовища загалом.


1.2. Соціально-економічна сутність міграцій у світовому суспільстві

Природним виявом мобільності людини, мотивованої прагненням до поліпшення умов свого існування, повнішого і надійнішого задоволення своїх потреб, є міграція. Це соціально-економічне явище присутнє у всіх формаціях і на всіх етапах розвитку країн.


Міграція як важливе сучасне соціально-економічне явище

Міграція пов’язана з етнічними, економічними, політико-географічними проблемами, а також з історичним розвитком держави та її громадян. Вона впливає на формування етнічного складу тієї або іншої спільноти, може визначати долю цілих держав.
Міграція є виявом мобільності, хоча їх іноді ототожнюють з її складовими — мобільністю та переміщеннями.

Мобільність — потенційна готовність або здатність населення до зміни свого територіального статусу.

Специфіка міграції полягає у намірі індивіда змінити місце проживання, облаштувавшись на новому. Проте слід враховувати деякі обмеження у розумінні теоретичної сутності міграції. Наприклад, зміна квартири в межах одного населеного пункту міграцією не вважається. Короткострокове відрядження, робота вахтовим методом, туристична подорож також не є міграцією, а лише виявами мобільності людини. Однак затримка в пункті прибуття на значний термін є підставою для зарахування органами державної влади і науковцями таких осіб до мігрантів.
Для розуміння сутності міграції важливим є конкретизація зміни місця проживання та оточення. Оскільки не все залежить від намірів людини, а й від обставин, то варто враховувати можливість невдалої міграції, коли індивід залишив рідні місця, вважаючи, що це назавжди, але був змушений повернутися, ставши тимчасовим мігрантом.

Міграція — просторова активність (переміщення) індивіда або груп людей, спрямована на оволодіння ресурсами нових територій і пов’язана зі зміною місця проживання.

Суб’єктами міграції є окремі індивіди або спільноти людей.
Традиційно у міграції як суспільному явищі визначають три параметри:
— зміна індивідом координат свого перебування (фактор мобільності);
— намір індивіда поліпшити матеріальне становище і/або соціальний стан (фактор потреб);
— прагнення індивіда облаштуватися на новому місці, яке він вважатиме своєю «другою батьківщиною» (фактор стабільності).
Ці параметри зумовлюють основні функції міграції — демографічну, соціальну та економічну. Демографічна функція полягає у тому, що міграція змінює кількість наявного населення в певному регіоні. Соціальну функцію міграції можна визначити як намагання завдяки змінам місця проживання повніше задовольнити потребу у доходах, професійному зростанні, поліпшенні умов праці й життя тощо. Економічна функція міграції пов’язана із територіальним перерозподілом робочої сили, забезпеченням її мобільності, кількісної та якісної відповідності між попитом і пропозицією робочої сили різного профілю і кваліфікації в різних районах. Міграція також здійснює прискорювальну (зміна рівня просторової рухомості та складу населення), селективну (зміна якісного складу населення різних територій) та перерозподільну (переміщення населення відносно існуючих продуктивних сил) функції.
 Виділяють також чинники міграції за сферою їх вияву: народногосподарські, територіальні, галузеві та внутрівиробничі, а також постійні, тимчасові і змінні, залежно від їх використання в регулюванні міграційних процесів.
Міграція як важливе соціально-економічне явище в сучасному суспільстві має внутрішні підстави і різноманітні зовнішні вияви. При цьому важливу роль відіграють рівень домагань індивіда, його здатність задовольняти свої потреби тощо.
На процес міграції впливають різноманітні чинники: психологічні, моральні, соціальні тощо. Спочатку відбувається загострення причин, що спонукають людину до міграції, під дією зовнішніх або внутрішніх чинників. Далі послідовно розгортаються етапи міграції: формування мотиву, пошук оптимального рішення, дії, зміни, реакція і вплив мешканців нового місця переселення на дії мігранта. У спрощеному вигляді схему міграції зображено на рис. 1.1.

До зовнішніх причин міграції належать такі: різке погіршення умов життя в місці проживання у зв’язку з суспільними подіями, неврожаєм, політичними переслідуваннями. Так, у Росії є два офіційних види міграції: вимушені переселенці та біженці. Вимушена міграція належить до випадків міграцій, зумовлених зовнішніми причинами. Біженець психологічно налаштований віддалитися від небезпечного місця, а вимушені переселенці обов’язково оцінюють місце переселення, часто досить ретельно його вибирають. У міжнародній практиці є випадки переміщення осіб в межах країни внаслідок стихійного лиха або інших чинників, а також за межі держави — депортація, переселення з політичних міркувань.
Часто міграція відбувається і з внутрішніх причин: нездатність індивіда до адаптації в наявних умовах, завищений рівень домагань, відсутність можливостей для позитивної соціальної динаміки (відсутність можливості кар’єрного зростання), незадоволення індивіда своїм місцем і (або) становищем. Наприклад, багато здібних людей їде з сільської місцевості до міста з метою одержати вищу освіту або знайти престижну роботу, реалізувати себе. Вони могли б лишитися на батьківщині, проте таке життя їх не задовольняє, і вони мігрують.
Під дією незадоволеності умовами свого життя, виникнення ідеї змін, уявлення абстрактного образу нового місця проживання і кращої долі, прагнення до переміщення формуються мотиви міграції. У сучасному світі головним мотивом міграції є економічний, оскільки люди перебувають у пошуку облаштованого життя, а благополуччя включає два аспекти: матеріальний достаток і безпеку. При цьому повною мірою виявляються різні психічні властивості індивідів, поєднані поняттям «рівень домагань». На рівень домагань індивіда також впливають такі явища, як заздрісність, прагнення до матеріального благополуччя без докладання зусиль тощо. Природно, що деякі мігранти, дбаючи більше про матеріальний бік життя, стають заможнішими, ніж більшість місцевих жителів. Усю енергію вони спрямовують на досягнення матеріального благополуччя і отримують кращі результати, ніж ті, хто цим не переймається, хоча й має переваги місцевого жителя.
Багато індивідів емігрує зі своєї країни у пошуках найбільш благополучного місця. При цьому вони обирають досить віддалену країну. Так, наприклад, постала чесько-англійська проблема внаслідок міграції чеських циган до Англії, оскільки вони з’ясували, що в цій країні можуть розраховувати на найбільшу соціальну допомогу. Країни Європейського економічного співтовариства були змушені вести єдину статистику отримувачів допомоги: деякі «бідолахи» ухитрялися одержувати її відразу в декількох країнах. А британськими імміграційними службами у празькому аеропорту було введено контроль з метою недопущення до Великої Британії осіб зі схильністю до нахлібництва та соціального паразитизму.
Виділяють такі мотиви міграції:
а) прагнення кращої долі — населення виїжджає з об’єктивно неблагополучних місць. Прикладом є масова міграція українців і поляків у пошуках роботи до Канади на початку ХХ ст. Зараз вони благополучно живуть там, не створюючи жодних етнічних проблем;
б) заздрість до жителів більш благополучних місць. Це міграція без гуманітарних або політичних причин. Наприклад, міграція чеських циганів до Англії, які хотіли отримувати допомогу, хоча навряд чи працювали б у Британії;
в) комплекс неповноцінності. У кожному суспільстві є деякі індивіди, що не можуть визначитись, знайти своє місце в повсякденному житті. Вони перебувають у напруженому психічному стані, і міграція здається їм порятунком, хоча насправді рідко сприяє успіхові, адже внутрішні проблеми залишаються невирішеними;
г) мета реалізувати свій творчий, інтелектуальний потенціал, виявитися ближче до джерел знання. Це міграція типу «відтоку інтелекту», яка поєднує можливості самоствердження, самореалізації і можливості поліпшити матеріальне становище. Таким мотивом керувався російський вчений М. Ломоносов, який переїхав зі свого села Денисовка з Помор’я в Москву, а потім — у Петербург;
ґ) міркування безпеки. Наприклад, багато представників німецької культури і науки мігрували з нацистської Німеччини;
д) політичні мотиви. Ця міграція має місце, коли індивід на батьківщині через політичні міркування не реалізується, тоді він, володіючи цим прагненням, може мігрувати.
У всіх міграційних явищах спільним є незадоволення індивіда колишнім місцем проживання, що може мати об’єктивні або суб’єктивні причини, але завжди супроводжується психічною напругою і переростає в прагнення змінити його.
Протилежними мотивам міграції можуть бути тільки мотиви патріотизму, праці на користь батьківщини, прагнення поліпшувати своє життя в рідному краї без переміщень.
За наявності мотиву міграції та наміру мігрувати індивід визначається з напрямком міграції. На його вибір впливає досвід людини, кількість інформації та матеріальних ресурсів. Після цього людина готується до міграції, здійснює її, адаптується до нового місця проживання. Змінюються умови життя, стан індивіда, тобто відбувається реакція і вплив нового місця на мігранта. У разі напливу великої кількості мігрантів можуть виникнути зміни у законодавстві, спалахнути чи згаснути міжетнічні конфлікти, змінитися умови соціальної допомоги та ін.
Міграція є мультимотивним явищем. Зумовлюють її як зовнішні причини, так і внутрішні (особистісні мотиви). Загалом міграція спричиняється незадоволеними потребами індивідів, енергія яких перетворюється на енергію переміщення.