Вступ до мовознавства. 2-ге видання, стереотипне ("Академія")

У підручнику розкрито теоретичні засади мовознавства, сутність його основних напрямів, розглянуто природу, функції, будову і розвиток мови, подано класифікації мов. Особливу увагу приділено характеристиці фонетики, фонології, графіки, орфографії, лексикології, граматики як розділів мовознавства.

Уміщені в кінці тем запитання і завдання, а також короткий словник лінгвістичних термінів сприятимуть кращому засвоєнню матеріалу.

Підручник адресовано студентам вищих навчальних закладів, учителям.

Уривок із підручника ("Вступ до мовознавства" Карпенко Ю. О.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні засади мовознавства

У процесі свого розвитку людство виробило для спілкування й пізнання навколишньої дійсності дуже зручний засіб — мову, яка безперервно розвивається, змінюється, збагачується разом з поступом самого людства. Цей засіб легко засвоїти, неважко користуватися ним у життєвій практиці. Але пізнати, усвідомити його сутність, будову, організацію, тобто осмислити його теоретично, нелегко. Потреби пізнання мови зумовили появу спеціальної науки — мовознавства. Почавши з простих, навіть примітивних спроб класифікації явищ мови, мово-
знавство виросло в складну, розгалужену, багатокомпонентну науку. Вона займається як теоретичним осмисленням мови, так і забезпеченням практичного її використання, як з’ясуванням особливостей людської мови взагалі, так і виявленням специфіки кожної мови зокрема, як вивченням буття, функціонування мови, так і дослідженням її розвитку, історичних змін. Суспільна значущість мовознавства з часом зростає, оскільки людство розкриває нові аспекти використання мови, глибше усвідомлює її цінність і можливості.

1.1. Мовознавство як наука

З ХІХ ст. мовознавству як науці притаманна багатокомпонентність, що виявляється у його відгалуженнях, для яких характерна тенденція до виокремлення у самостійні науки. Нині мовознавство є не просто єдиною наукою, а сукупністю споріднених наук, які мають спільний предмет вивчення — мову, але розглядають цей предмет з різних точок зору або вивчають різні його компоненти. Мовознавча наука фактично витворила цілу систему мовознавчих дисциплін.

Предмет мовознавства. Система мовознавчих дисциплін

Зацікавлення феноменом мови, а отже, й зародження первісного мовознавства, почалося приблизно шість тисяч років назад. Воно зумовлене виникненням писемності в Месопотамії, де жерці намагалися систематизувати граматику шумерської мови, та створенням ієрогліфів у Давньому Єгипті. В Індії мовознавство досягло значного розвитку у зв’язку з потребою забезпечення недоторкан-ності сакральних ведійських гімнів, що передавалися усним шляхом, і літературної мови санскриту. Відома давньоіндійська граматика «Восьмикнижжя» була створена Паніні в V ст. до н. е. Можна стверджувати, що в цей час започатковано мовознавство як науку, оскільки тоді ж (V—IV ст. до н. е.) активно зайнялися пізнанням мови давньогрецькі філософи Платон (427—347 до н. е.) та Арістотель (384—322 до н. е.).

Мовознавство, або лінгвістика (лат. lingua — мова), — наука про сутність, будову, функціонування і розвиток мови.

Мовознавство досліджує людську мову загалом і всі існуючі конкретні мови як її різноманітні вияви, індивідуальні втілення.
Предмет мовознавства. Предметом мовознавства є мова в усіх її виявах та аспектах. Це багатогранне явище, якому притаманні певні ознаки. Оскільки мова складається із сукупності різних одиниць, то її можна визначити як систему фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Звуковий характер мови є підставою назвати її системою членороздільних звукових знаків. Для мови характерні безперервний розвиток, тісний зв’язок з мовленням, здатність виразити будь-яку інформацію. Мова має велике значення для людини, оскільки забезпечує її потреби в обміні інформацією, спілкуванні, пізнанні світу. Усе пізнане набуває мовного вираження, закріплюється в мові і завдяки цьому не забувається, залишаючись серед здобутків людства. Без мови суспільство не могло б існувати.

Мова — система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує потреби людини у спілкуванні та пізнанні.

Мовою послуговуються усі люди, але це не означає, що всі вони є мовознавцями. Навіть практичне оволодіння кількома мовами ще не свідчить про те, що людина — мовознавець. Щоб ним стати, необхідно опанувати мову науково, в її розвитку, зв’язках, пізнати її закономірності — істотні й регулярні причинові зв’язки між явищами та властивостями мови. Існують специфічні (притаманні окремим мовам), а також загальні (характерні для багатьох мов) закономірності. Хоч мовознавство виникло дуже давно й досягло величезних успіхів у своєму розвитку, ні в українській, ні в будь-якій іншій мові світу не встановлено всіх закономірностей її функціонування й розвитку. Крім того, деякі мови вивчені побіжно або й зовсім не вивчені.
За різними даними, у світі існує 2996, 5651 або 6809 мов. Однак ці підрахунки відносні, тому що не завжди вдається розмежувати мови й діалекти. Так, тільки на острові Нова Гвінея, де спостерігається найвища концентрація мов у світі, виокремлюють від 300 до 1000 мов. Найбільш прийнятною є думка, що на земній кулі існує майже 6000 мов. Лінгвістиці відомо і багато зниклих, мертвих мов. Одні з них, наприклад латинська, збереглись у великій кількості текстів і добре вивчені, від інших, зокрема троянської, не залишилось ніяких слідів.
Усі мови мають свою специфіку, але кожна з них є засобом спілкування певного народу чи народів, мовою людей, відображає реальний світ. Це можливе завдяки тому, що, крім відмінних ознак, мови мають також спільні ознаки, мовні універсалії, які характеризують людську мову взагалі. Ними є, наприклад, звуковий характер мови, її членороздільність, існування в мові морфем, слів і речень, власних і загальних назв, різних за своїм змістом і граматичними властивостями частин мови. Крім того, існують спільні ознаки, притаманні багатьом, але не всім мовам: категорія числа (сад — сади), категорія роду (зелений — зелена — зелене).

Мовні універсалії (лат. universalis — загальний) — спільні ознаки, притаманні всім або багатьом мовам.

Універсалії, які властиві кожній мові світу, називають абсолютними, а ті, що наявні в багатьох, однак не в усіх мовах, — статистичними. Більша частина (понад сто) встановлених мовних універсалій стосується фонетичного рівня мови. Фонетичними універсаліями є такі закономірності: носовий голосний завжди з’являється внаслідок зникнення носового приголосного; у кожній мові є склади зі структурою приголосний + голосний.
Існують також граматичні (наприклад, усі мови, які мають двоїну, мають і множину), семантичні (зокрема, в усіх мовах слова можуть як звужувати, так і розширювати своє значення) й міжрівневі універсалії (наприклад, кількість фонем у мовній системі і в окремій морфемі є обернено пропорційною, тобто чим більше в мові фонем, тим коротші в ній морфеми). Ця універсалія пов’язує фонологічний рівень з морфологічним. У мовознавстві виокремився спеціальний напрям — лінгвістика універсалій, що вивчає спільні ознаки людської мови.
Система мовознавчих дисциплін. У мовознавчій науці функціонують різні дисципліни, зокрема конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мовознавство. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови. Так, існує україністика (досліджує українську мову), полоністика (наука про польську мову), богемістика (наука про чеську мову) та ін. Але для більшості мов наукового вчення про них поки що не створено. До сфери дослідження конкретного мовознавства належить також вивчення сімей і груп споріднених мов: наприклад, індоєвропеїстика вивчає індоєвропейські мови, славістика — слов’янські мови.
Загальне мовознавство присвячене людській мові загалом. Воно вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв’язує спільні проблеми мов, установлює загальні закони будови й розвитку мов на базі вивчення окремих мов.
У конкретному і загальному мовознавстві виокремлюють теоретичне і прикладне мовознавство. Теоретичне мовознавство з’ясовує сутність і природу мови, її будову й організацію, функціонування і розвиток. Воно вивчає мову як явище. Прикладом напрацювань теоретичного мовознавства може слугувати книга українських лінгвістів Івана Вихованця (нар. 1935) та Катерини Городенської (нар. 1948) «Теоретична морфологія української мови». Прикладне мовознавство займається вирішенням завдань практичного використання мови. Розуміння рідної мови її носіями ще не означає оволодіння нею. Щоб опанувати письмову форму мови, навчитися логічно й стилістично досконало висловлювати свої думки, людина повинна спеціально вивчати мову. Розроблення методики вивчення мови є сферою прикладного мовознавства. До його проблематики належать також створення та удосконалення письма і спеціальних форм передавання мови — транскрипції (точного запису звуків мови), стенографії (швидкого і точного записування за допомогою скорочень й умовних знаків) тощо. Значну увагу приділяє прикладне мовознавство науковому вивченню та коментуванню найрізноманітніших текстів, питанням перекладу. Важливим завданням цієї мовознавчої дисципліни є створення мовних довідників та словників для загального користування.
Прикладне мовознавство тісно пов’язане з логопедією — наукою про недоліки вимови та методи їх лікування. Відомості з мовознавства потрібні лікарям для лікування афазій — різних видів утрати здатності говорити чи розуміти мову.
До проблем прикладного мовознавства у XX ст. долучилось чимало нових, пов’язаних з комп’ютером (мовне спілкування людини з машиною, автоматичне розпізнавання усних і письмових текстів, автоматичні методи нагромадження та оброблення інформації, машинний переклад).
«Вступ до мовознавства» є початковим курсом загального мовознавства, основою засвоєння інших мовознавчих дисциплін. У цьому курсі розглядаються найістотніші проблеми мовознавства, особливості рівнів мови, пояснюються лінгвістичні терміни, які є інструментом осмислення мовних явищ. «Вступ до мовознавства» дає відповідь на питання «що?» (Що є в мові, і що є в мовознавстві?), а курс «Загальне мовознавство», який завершує вивчення лінгвістичних дисциплін, дає змогу розібратись у питаннях «чому?» і «як?» (Чому в мові відбуваються певні процеси, чому вона має саме такий вигляд? Як досягають лінгвістичних результатів?).
Мовознавство має в суспільстві й у світі багато сфер використання, оскільки мова виконує різні суспільні, етноідентифікаційні, комунікативні, пізнавальні, культурологічні, художньо-естетичні завдання. Та й самих мов є багато, причому значна їх частина мало досліджена або й зовсім не вивчена. Тому суспільна потреба у мовознавчих дослідженнях зростає.

Проблематика мовознавства

Мовознавство досліджує «вічні проблеми», що є основою цієї науки. У підході до них щоразу з’являються нові аспекти, нові концепції — і розробка одержує нові стимули. Наприкінці ХІХ ст., після величезних осягнень порівняльно-історичного мовознавства, багатьом лінгвістам здавалося, що мовознавчу науку майже завершено. Однак несподівано заявив про себе швейцарський мовознавець Фердінанд де Соссюр (1857—1913) вченням про мовну систему, знаковість мови, чітку опозицію мови і мовлення — з’явився структуралізм, що запропонував нові проблеми для дослідження. Наприкінці ХХ ст. виник когнітивізм, який дав змогу пізнавати мову в нових аспектах. Розвиток лінгвістики засвідчує, що мова являє собою невичерпний об’єкт пізнання.
Сучасне мовознавство розв’язує такі важливі проблеми:
1. З’ясування сутності мови. Ця проблема хвилює мовознавців ще з часів античності. Відповідь на запитання «Що таке мова?» слід шукати в іншому запитанні — «Навіщо мова потрібна людям?». Оскільки мова є дуже складним явищем, то в поглядах учених на її сутність завжди існував та й досі існує різнобій. Відомо майже сто визначень мови. Сутність її пізнана дуже глибоко, однак не до кінця.
2. З’ясування походження мови. Ця проблема породила багато гіпотез і суперечок. Донині триває обговорення різних поглядів на походження мови. Цілком зрозуміло, що виникнення мови зумовлене потребою в ній, потребою у спілкуванні. Однак досі не до кінця з’ясовано, з допомогою яких конкретних механізмів задовольнялися ці потреби.
3. Дослідження особливостей і причин розвитку мови. Полягає вона в розгляді закономірностей і рушійних сил розвитку мови, вивченні внутрішніх і зовнішніх факторів мовних змін.
4. Визначення структури мови. Мова є дуже складною системою, яка побудована з різнотипних мовних одиниць. Мовознавство з’ясовує сутність цих одиниць, їх функціональне навантаження.
5. Вивчення особливостей організації мови. Воно передбачає розгляд взаємодії, взаємозв’язків мовних одиниць, відношень між ними. Не можна вважати остаточно розв’язаною проблему кількості мовних рівнів. Зв’язки між ними, а також між компонентами одного рівня можуть реалізуватися інтралінгвально (в межах самої мови) або ж екстралінгвально (виходити за її межі).
6. З’ясування місця існування мови. У процесі розв’язання цієї проблеми виникали різні думки. Не зовсім переконливим є твердження, що мова існує у словниках, граматиках, лінгвістичних працях, оскільки там подані тільки її описи. Російський мовознавець Олександр Смирницький (1902—1954) вважав, що мова реально існує в комунікації. Однак в актах спілкування мова лише використовується. Мабуть, найбільш прийнятною є думка, що мова існує в свідомості людей, носіїв цієї мови, й існуватиме доти, доки живуть ці носії. Кожна людина вносить у неї суб’єктивний компонент. Тобто мова існує у вигляді сукупності ідіолектів (грец. idios — свій, самобутній і dialektos — розмова, наріччя) — індивідуальних мов, кожна з яких притаманна лише одній людині. Але розбіжності ідіолектів є мінімальними і не зачіпають основ мови, не порушують її єдності.
7. Встановлення джерела життєвої сили мови. У тому, що одні мови функціонують, розвиваються, а інші зникають, вирішальну роль відіграють зовнішні обставини, історичні умови, наявність чи відсутність державності. Так, кількість палеоазійських мов помітно зменшилася передусім унаслідок русифікаторської політики царизму, а згодом радянської влади, що викреслили з історії чимало народів Сибіру. Але багатовікове отуречення вірменської та грузинської мов, полонізація і русифікація української мови не призвели до їх зникнення. На життєвість мови, її збагачення й повноцінний, незалежний розвиток впливають кількість носіїв мови, сила етнічної самоідентифікації, любов до своєї мови і Вітчизни.
8. Класифікування мов. У наш час найкраще розроблені і мають найбільше наукове значення групування мов за спорідненістю (генеалогічна класифікація) та будовою (типологічна класифікація).
9. Визначення оптимальних методів дослідження мови. Так, вивчення історії мови здійснюють за допомогою порівняльно-історичного методу та методу внутрішньої реконструкції, при дослідженні певного етапу функціонування мови використовують описовий та експериментальний методи, для обрахунків частотності, поширеності, продуктивності мовних явищ застосовують статистичний і кількісний (квантитативний) методи.
10. Встановлення зв’язків мовознавства з іншими науками. Вони виявляються переважно у взаємодії, оскільки дані з мовознавства використовують багато наук, а напрацювання цих наук істотно прислужуються мовознавству. Наприклад, на сучасному етапі розвитку лінгвістика розв’язує проблему механізмів співвідношення мовлення, говоріння — того, що виходить з мозку людини назовні, озвучується (lingua verbalis), і пам’яті, ментального лексикону — того, що знаходиться в мозку людини (lingua mentalis). Для вирішення цього надскладного питання вже недостатньо зв’язків із психологією та фізіологією. Тут потрібні нейронауки (нейрологія, нейрофізіологія, нейропсихологія), тобто науки, що вивчають мозок і всю центральну нервову систему та її функціонування. Так на стику мовознавства та нейронаук виник новий мовознавчий напрям — нейролінгвістика. Співробітництво мовознавства з різними науками нерідко призводить до появи подібних стикових наук. Зокрема, давно й успішно функціонує, особливо в діалектології, лінгвогеографія, існують також психолінгвістика, соціолінгвістика, лінгвостатистика тощо.
11. З’ясування практичної користі мовознавства. Проблему цю вирішує прикладне мовознавство. Школа, бізнес, реклама, створення роботів і штучного інтелекту, інтернет, різні форми зв’язку, в тому числі космічного, — в усіх цих сферах так чи так використовується мовознавство.
Головні проблеми мовознавства стосуються не тільки всебічного вивчення мови, а й виходять за її межі, охоплюють пізнання людини, етносу, людства, всього світу. Адже мова є перевіреним, надійним засобом пізнання, і мовознавство має з’ясувати, як діє цей засіб. Мова являє собою також найвагомішу ознаку етносу, нації, тому мовознавство причетне до розв’язання широкого кола актуальних у сучасній Україні національних проблем.

Методологічна основа мовознавства

Мовознавство, як і інші науки, послуговується певними методологією і методами дослідження мови.
Методологія мовознавства. Методологією є основні засади і напрями дослідження. Мовознавча методологія спирається на діалектику — філософську науку про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення.
Оскільки розвиток є формою існування мови, то за допомогою діалектики можна зрозуміти її сутність і головні закономірності. Фундаментальні діалектичні принципи (зокрема, взаємозв’язку та взаємозумовленості явищ; єдності та боротьби протилежностей як рушійної сили розвитку; загального, окремого й одиничного) забезпечують дослідження організації, функціонування та розвитку мови.
Принцип єдності та боротьби протилежностей втілюється в мовних антиноміях (грец. аntinomia — суперечність у законі) — протиріччях, що постійно вирішуються, але не можуть бути розв’язаними остаточно (протиріччя між мовцем і слухачем, мовою і мовленням). На основі принципу загального, окремого й одиничного можна усвідомити різницю між загальними словами, що виражають загальне та окреме, і власними назвами, що виражають одиничне.
Отже, основою мовознавчої методології є філософія. За твердженням українського мовознавця Степана Бевзенка (1920—2005), саме завдяки філософії стає можливим розв’язання таких найважливіших загальнотеоретичних проблем мовознавства, як суспільна природа мови, її сутність, взаємозв’язок з мисленням, походження, специфіка і характер її історичного розвитку тощо.
Однак методологія окреслює лише загальний підхід, вказує правильний напрям дослідження, а конкретна інтерпретація мовних фактів здійснюється за допомогою методів дослідження.
Методи дослідження мови. Методом дослідження є спосіб пізнання предмета чи явища. Український мовознавець Віталій Русанівський (нар. 1931) визначає метод як процедуру виявлення й опису специфічних особливостей предмета чи явища або певної його сторони, що дає змогу одержати нові знання про будову предмета, його властивості, особливості їх виявів тощо. У мовознавстві використовують багато методів, що зумовлено складністю його предмета дослідження — мови.
За метою дослідження мови виокремлюють описові, або дескриптивні (лат. de scriptio — опис), і реконструктивні методи.
Описові методи. Ці методи оперують мовними фактами, які можна безпосередньо спостерігати. Вони призначені для переліку і класифікування досліджуваних мовних явищ. До описових методів належать:
— експериментальний (лат. experior — випробовую) метод: найбільше його використовують при дослідженні фонологічного, рідше — інших рівнів мови;
— дистрибутивний (лат. distributio — розподіл) метод: полягає в класифікуванні мовних форм за їх розподілом у тексті одна відносно одної;
— статистичний (лат. status — стан) метод: за допомогою спеціального математичного апарату досліджує кількісний аспект мовних явищ.
Реконструктивні методи. Вони дають змогу на базі мовних фактів, що піддаються безпосередньому спостереженню, відновити мовні факти, які неможливо безпосередньо спостерігати. До реконструктивних методів належать:
— порівняльно-історичний метод: застосовують для відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому;
— метод внутрішньої реконструкції: за відомими фактами певної мови дає змогу відновити давніші невідомі її факти.
Реконструктивні методи використовують не лише при дослідженні історичного розвитку мови. Ними є практично всі методи вивчення мовної системи. Це зумовлене тим, що безпосередньо спостерігати можна тільки мовлення, а саму мову необхідно з нього реконструювати. Якщо одиниці мовлення (наприклад, звук) спостережувані, то одиниці мови (наприклад, фонема) реконструйовані. У процесі встановлення мовних універсалій теж використовують реконструктивні методи.
За шляхами досягнення мети виокремлюють індуктивний (лат. inductio — уведення) і дедуктивний (лат. deductio — відведення) методи дослідження мови.
Індуктивний метод. Він полягає в тому, що на основі окремих фактів формулюють загальні положення, роблять висновок про загальне.
Дедуктивний метод. Дає змогу на базі загальних положень, що мають достовірний характер (або сприймаються як такі), формулювати твердження, робити висновки відносно окремих фактів, інтерпретації їх.
Індукція і дедукція тісно пов’язані між собою, взаємообумовлюють одна одну в діалектичному пізнанні дійсності. Так, мовознавець досліджує окремі факти і робить на їх підставі узагальнення (індукція), а далі ці узагальнення застосовує для пізнання нових конкретних фактів (дедукція). Індукція і дедукція водночас можуть бути прийомами описових та реконструктивних методів. Однак у ряді методів переважає індукція (на-
приклад, в експериментальному), а в інших — дедукція (наприклад, у методі внутрішньої реконструкції). Взагалі, в мовознавстві індуктивний шлях пізнання є переважаючим.
За способом дослідження мови виокремлюють синхронічний і діахронічний методи.
Синхронічний метод. Він забезпечує вивчення мови загалом чи окремих її компонентів на одному часовому зрізі. За допомогою цього методу встановлюють зв’язки досліджуваного об’єкта з іншими у межах однієї мовної системи, зумовленість цього об’єкта, мотивованість окремого (об’єкта) цілим (системою).
Діахронічний метод. Полягає в дослідженні мови загалом чи її компонентів у процесі історичного розвитку і встановленні причинно-наслідкових зв’язків між попереднім і наступним станом досліджуваного явища. Опертя на систему, на мовну організацію для діахронічного методу не менш важливе, ніж для синхронічного методу.
Отже, основними методами вивчення мови є описові і реконструктивні, індуктивний і дедуктивний, синхронічний і діахронічний. Правильно обраний метод дослідження дає змогу ефективно й успішно досягти наукових результатів.

Зв’язки мовознавства з іншими науками

Мова як засіб спілкування обслуговує всі сфери життя і діяльності людей. Тому мовознавство пов’язане як із суспільними, так і з природничими науками.
Оскільки мова є суспільним явищем, мовознавство належить до суспільних, тобто гуманітарних (лат. humanitas — людство), наук — наук про людину. Воно пов’язане з такими суспільними науками, як народознавство, історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, логіка, літературознавство.
Зв’язок мовознавства з народознавством — наукою про народ, його походження, світосприйняття — зумовлений тим, що мова є основною ознакою народу. Дані з народознавства використовують для розв’язання проблеми виникнення мови та з’ясування всіх етапів її розвитку. У мові, як зазначав український мовознавець Юрій Шевельов (1908—2002), найглибше закодована народна ментальність, що є вагомим фактором як для мовознавства, так і для народознавства.
Мовознавство тісно пов’язане з історією. Так, у лексичному складі мови відображені певні історичні факти, наприклад записані в літописі назви східнослов’янських племен, з яких сформувалася українська нація: поляни, сіверяни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, волиняни, бужани, білі хорвати. Спільні для індоєвропейських мов назви свійських тварин (корова, вівця, свиня, кінь, собака, осел, коза) та культурних рослин (горох, ріпа, морква, льон, жито) свідчать про рівень розвитку господарства індоєвропейців до поділу їх на окремі етнічні групи. Давні запозичення слів вказують на історичні контакти певного народу.
Археологія — наука, яка досліджує історію суспільства за виявленими під час розкопок пам’ятками матеріальної культури, — сприяє вивченню історії мови. Лінгвісти розшифровують віднайдені археологами писемні пам’ятки, а також написи, зроблені на стародавніх предметах.
Мовознавство пов’язане з етнографією, яка вивчає побут і культуру різних народів (етносів). Дані етнографії допомагають у вивченні говірок, з’ясуванні значення та походження слів, які стосуються побуту, культури (напр.: чурек, лаваш, коровай).
Зв’язок мовознавства із соціологією — наукою про закономірності розвитку і функціонування суспільства, соціальних систем — зумовлений тим, що мова є суспільним явищем. У мові відображена соціальна диференціація народу. Для сучасної України важливе значення мають соціологічні дослідження, пов’язані з мовою спілкування етнічних меншин, ставленням до української мови.
Взаємозв’язок мовознавства й психології — науки про психічну діяльність людини — полягає в тому, що процеси мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну природу. Оскільки мова є засобом мислення, то мовознавство тісно пов’язане з логікою — наукою про закони, форми та прийоми мислення.
Найбільш помітний зв’язок мовознавства з літературознавством. Мова є будівельним матеріалом, першоелементом літератури. Мовознавство настільки тісно переплітається з літературознавством, що ці дві дисципліни об’єднані в комплексну науку про слово — філологію.
Мовознавство пов’язане також із природничими науками, зокрема фізіологією, анатомією, медициною, фізикою, математикою, семіотикою, географією.
Зв’язок мовознавства з фізіологією, анатомією і медициною ґрунтується на тому, що ці науки вивчають будову та функціонування апарату мовлення, мозку. Фізика, зокрема, її розділ акустика, вивчає звукові коливання, а отже, створює теоретичні засади для дослідження звуків мовлення. Математика забезпечує наукове вивчення кількісного аспекту мови і мовлення. Оскільки мова належить до знакових систем, то мовознавство пов’язане із семіотикою, яка вивчає загальні властивості знакових систем. Відомості з географії допомагають встановити територію поширення мови та окремих мовних явищ.
Отже, мовознавство характеризується тісними зв’язками із суспільними і природничими науками. Дані з цих наук допомагають у дослідженні мовних явищ. Водночас відомості з мовознавства широко використовують як суспільні, так і природничі науки.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте предмет мовознавства як науки.
2. У чому полягає специфіка різних мовознавчих дисциплін?
3. Які проблеми розв’язує сучасна лінгвістика?
4. Що є основою мовознавчої методології?
5. Охарактеризуйте методи дослідження мови.
6. У чому полягають зв’язки мовознавства з гуманітарними і природничими науками?

Вступ до мовознавства. 2-ге видання, стереотипне ("Академія") Карпенко Ю. О.

Вступ до мовознавства. 2-ге видання, стереотипне ("Академія")
Карпенко Ю. О.