Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень ("Академія")

Це перший в Україні підручник, у якому систематизовано викладено історію світової лінгвофілософської думки, запропоновано авторське розуміння сутності філософії мови, її найважливіших категорій, взаємозв’язків з іншими гуманітарними науками, що досліджують мову, проаналізовано лінгвофілософські ідеї видатних філософів, мовознавців, теологів, а також різні напрями філософії мови.

Адресований студентам, магістрантам філософського і філологічного факультетів, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться розвитком лінгвофілософських ідей і теоретичного мовознавства.

Уривок із підручника ("Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень" Бацевич Ф. С.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Філософія і мова

Внаслідок багатовікових взаємозв’язків лінгвістичної й філософської думки сформувався один із напрямів досліджень ХХ ст. — філософія мови. Вона стала невід’ємною складовою майже всіх філософських і лінгвістичних концепцій сьогодення. Однак, на думку багатьох філософів, історія філософії мови існує у вигляді розрізнених, а часто й несумісних один з одним роздумів з цього приводу.

Мова, модуси її існування і функції. Наука про мову наприкінці ХХ — на початку ХХI ст.

Слово «мова» в мовленні сучасних людей (усному, писемному, друкованому) має широкий спектр значень. Воно охоплює людську мову, мову Творця, ангельську мову, природну мову, штучну мову, мову тварин, мову рослин, мову природи, мову мистецтва (наприклад, танцю, живопису, скульптури тощо), мову жестів, мову науки, або метамову (наприклад, філософії, фізики, хімії, лінгвістики та ін.). Часто можна почути про мову очей, мову рук, мову парфумів, мову закоханих, мову квітів, мову образів, мову символів тощо. У цих випадках слово «мова» вживається у переносному (метафоричному) значенні. Первісним і основним його змістом є природна людська мова — засіб щоденного спілкування людей.
Поняття «мова» є загальним і водночас слугує реальним фоном для виявлення різних «образів мови» в науці і закономірностей їх зміни у ХХ ст. (академік Ю. Степанов).

Мова — 1) людська мова взагалі, мова як певний клас знакових систем; 2) етнічна, або «ідіоетнічна», мова — конкретна реально існуюча знакова система, що використовується в певному соціумі, в певний час і на певній території.

Мова в першому значенні є абстрактним уявленням про єдину людську мову, в якій зосереджені універсальні ознаки всіх конкретних мов. Конкретні мови є численними реалізаціями властивостей мови взагалі (семіотичної системи, що виникла природно і має соціальне призначення, тобто існує не для окремого індивіда, а для певного соціуму). На цю знакову систему накладені обмеження, пов’язані з її функціями і субстанціональним (звуковим) матеріалом.
Мова в значенні найважливішого засобу людського спілкування має різні модуси свого існування. Швейцарський лінгвіст Фердінанд де Сосюр (1857—1913) виділив два модуси існування явищ мови: власне мову — потенційну систему об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків, які співвідносять поняттєвий зміст і типове звучання, а також систему правил їх сполучуваності й уживання, і мовлення — конкретну реалізацію одиниць і категорій мови; говоріння, яке має плин у часі й звукову, писемну або внутрішню форму вияву. Під мовленням розуміють як власне процес говоріння (писання, обдумування), так і його результат (дискурси, тексти, їхні частини тощо), які фіксуються пам’яттю або на письмі. Мова і мовлення утворюють єдиний феномен людської мови. Мовлення є реалізацією мовного коду; воно вводить мову в контекст уживання. Ці два поняття нерозривні.
Поняття мови і мовлення виявилися найважливішими поняттями лінгвістики протягом першої половини ХХ ст. Однак рух гуманітарної думки другої половини ХХ — початку ХХI ст. засвідчив, що категорії мови і мовлення є недостатніми для розуміння сутності мови як найважливішого засобу людського спілкування. Саме тоді було виокремлено таке важливе поняття як комунікація (лат. communico — спілкуюсь з кимось) — незмінна основа свідомості людей, пізнання, суспільного буття загалом тощо. Людина не може існувати поза комунікацією, бо її сутність значною мірою виявляється у спілкуванні з подібними собі. І в цьому аспекті людину розглядають як продукт і результат її спілкування з іншими людьми, тобто як інтерсуб’єктивне створіння.
Одним з найперспективніших і динамічних розділів у психології є психологія міжособистісного спілкування. У філософії активно стверджується думка, що комунікація — універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Жодна суспільна загальнозначуща справа неможлива поза її колективним (комунікативним, опосередкованим, публічним) визнанням, тобто поза суспільною легітимізацією. На думку багатьох філософів, відбувається зародження комунікативної (дискурсивної) етики, політики, теорії та практики господарства, суспільства і навіть комунікативної філософії.
У мовознавстві жоден опис мови не може вважатися завершеним, якщо він не містить певних аспектів мовної діяльності, яка реалізується за допомогою цієї мови. В межах системно-структурної парадигми, закладеної працями Ф. де Сосюра, що значною мірою ізолювала вивчення мови від учасників спілкування та умов її функціонування, ці проблеми не могли бути вирішені. Виникла потреба розширення меж досліджень, переходу від внутрішньосистемного аналізу до вивчення мови у зв’язку з її носіями, середовищем функціонування.
Отже, поряд із звичними для лінгвістики ХХ ст. двома сосюрівськими виявами (модусами) мови — мовою і мовленням, існує третій — комунікація, яка має свої одиниці й категорії: дискурс, мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт.
Класифікаційною одиницею наукового знання є проблемна ситуація, найважливіші чинники якої — розуміння сутності й природи досліджуваного об’єкта, його внутрішньої організації, зовнішніх зв’язків, а також відповідні цьому розумінню підходи (методи) дослідження. Основною ознакою проблемної ситуації в лінгвістиці другої половини ХХ — початку ХХІ ст. вважають динамізацію мови як об’єкта дослідження та антропоцентричне її сприйняття й вивчення. Рух ідей у межах кожної проблемної ситуації насамперед пов’язаний із динамікою розуміння сутності й природи об’єкта дослідження. Є всі підстави стверджувати про певний паралелізм (повторюваність, наслідування) загального напряму розвитку лінгвістичних ідей і розвитку лінгвофілософської (і філософської) думки.
Наприкінці 50-х — у середині 70-х років ХХ ст. у філософії відбувся помітний поворот до вивчення живих мов, підвалини якого були закладені ще в працях Б. Рассела 20—40-х років ХХ ст., учених Віденського філософського гуртка (М. Шлік, О. Нейрат, ранній Р. Карнап), а також Л. Вітгеншейна, Дж.-Е. Мура, А. Айєра та ін. Він мав своїм наслідком зростання уваги філософів до фактів уживання мови в різних контекстах, прагматики мовлення тощо. Саме цей лінгвістично орієнтований напрям аналітичних досліджень отримав назву лінгвістичної (франц. linguistigue — наука про мову) філософії і багатьма лінгвістами ототожнюється з філософією мови загалом.
Водночас у надрах аналітичної філософії визрівають ідеї поєднання вивчення механізмів живої природної мови із когнітивними (лат. cognition — пізнання) (насамперед свідомісно-інтенціональними) аспектами людини-що-розмовляє, носія конкретних мовних картин світу, зафіксованих у багатовіковій історії розвитку конкретних ідіоетнічних (грец. idios — власний, особливий і ethnikos — народний) мов. Уже на початку 80-х років ХХ ст. вчені стверджували про те, що в межах аналітичної філософії набирає силу тенденція руху думки від філософії мови (обмеженої лише мовою і мовленням) до філософії свідомості. На передній план лінгвофілософських досліджень виходять проблеми вивчення «чужої свідомості», природи інтенціональних станів, конвенціональних основ значення і спілкування, ситуацій і установок, фактів, раціональної теорії аргументації та рішень тощо.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років зароджується, а в середині 90-х років ХХ ст. починає домінувати комунікативна (дискурсивна) парадигма, котра, на думку деяких філософів, репрезентує методологічний поворот від класичної парадигми філософії свідомості до посткласичної парадигми філософії комунікації. Ідеї філософії комунікації були закладені в практичній філософії, презентованій працями К.-О. Апеля, Ю. Габермаса, Д. Бьолера, В. Кульмана, П. Ульріха, М. Ріделя та ін., і мали своїми витоками філософські концепції Ф. Ебнера, М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса та інших мислителів. Саме в комунікації як дискурсі, де виявляється практичний розум («здоровий глузд») людини, індивіди можуть спільно обговорювати, обґрунтовувати та інституювати різноманітні норми та цінності співжиття, досягати взаєморозуміння. Отже, мовленнєво-комунікативна діяльність є конститутивною і щодо цілераціональної діяльності, і щодо пізнання об’єктивного світу. Одним із головних завдань філософії є дослідження «універсальної прагматики», тобто глибинних умов можливості мовного спілкування, виявлення загальних норм, що формують підвалини комунікативних практик.
У 60—70-х роках ХХ ст. вчені звернулися до прагматичних (соціально-психологічних, контекстних та ситуативних) чинників уживання мови. Лінгвістична прагматика керується принципами динамічного підходу до мови, методологічною основою якого є ідея діяльності; розглядає питання, пов’язані з динамічною теорією тексту, зародженням дискурсивного аналізу і теорії дискурсу загалом, комунікативним синтаксисом, теорією й типологією мовлення, теорією функціональних стилів, соціо- і психолінгвістикою та іншими напрямами досліджень. Сама ж лінгвістична прагматика охоплює комплекс проблем, пов’язаних із суб’єктом і адресатом мовлення, співвідношеннями між учасниками спілкування, специфікою каналів комунікації, зворотнім зв’язком та іншими аспектами міжособистісного, групового і масового спілкування.
Паралельно з розвитком прагмалінгвістики зароджувалися ідеї когнітивного (пізнавального) підходу до вивчення мови, який став домінуючим у науці про мову на початку 80-х років ХХ ст. Когнітивна лінгвістика вивчає проблеми мови як загального когнітивного механізму репрезентації та трансформування найрізноманітнішої інформації з використанням специфічних (мовних) знаків. При цьому функціонування мови розглядалося як різновид когнітивної діяльності. Когнітивна лінгвістика тісно пов’язана з когнітивною психологією, теорією штучного інтелекту, породження і сприйняття мовлення, а також із різними типами семантик (прототиповою, концептуальною, фреймовою та ін.) та граматик (відмінковою, когнітивною, породжувальною, конструкційною тощо), семіотикою та іншими науковими напрямами.
Деякі дослідники вважають, що в діахронному (генетичному) аспекті комунікативна функція передує не лише когнітивній, а й власне символічній як усвідомленому обміну знаковими системами у людському суспільстві. З синхронної точки зору, символічна функція мови є основою комунікації; мовні символи виконують комунікативну й когнітивну функції.
Із середини 80-х ХХ ст. спостерігалося посилення впливу принципів і методів функціонально-комунікативних досліджень на теоретичні засади лінгвокогнітивізму, з яким пов’язувався дискурсивний переворот. У когнітивістиці були започатковані дослідження ролі особистісних знань про реальні або уявні ситуації в процесі породження чи розуміння мовлення. Вони спиралися на концепцію, згідно з якою люди, слухаючи або читаючи дискурс
(франц. discourse — промова, виступ і явище, що інтегрує складні зв’язки між власне мовою, способами мислення і чинниками інтерпретації), не лише конструюють його смисл у вигляді бази тексту, а й створюють або здобувають із пам’яті модель, яка репрезентує те, що вони думають стосовно ситуації, якій присвячено дискурс. Ця ідея поглиблено опрацьовувалась ученими в 90-х роках ХХ ст. Виникло поняття «друга когнітивна революція», пов’язане з дискурсивним переворотом, а когнітивна теорія дискурсу сприймалася як можлива модель опису ментально опрацьованого інформаційного простору людського спілкування (комунікації) загалом. Інтерпретативний аналіз дискурсу допоміг подолати обмеженість «чистого» когнітивного підходу до мови і претендував на роль «когнітивного інструмента» вивчення живої комунікації особистостей. Він розглядає не лише індивідуально-психологічні, а й соціальні чинники комунікації як організованої діяльності, взаємодії, враховує когнітивні чинники установок, пам’яті, емоцій, знань, вірувань, оцінок тощо.
Дослідження останніх років засвідчують, що багато хто з учених надає перевагу комунікативній функції. На їх думку, комунікація є і функцією, і субстанцією мови, оскільки призначення самої системи засобів мови є комунікацією. Комунікативний аспект мови — єдиний у кінцевому підсумку аспект розгляду мови, його суттєва й унікальна характеристика, яка поряд з основною функцією набуває властивостей внутрішнього (семантичного) і зовнішнього (звукового) характеру.
Отже, наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. комунікативна лінгвістика (у її дискурсивному варіанті) виходить на передній план мовознавчих досліджень, виступаючи чинником синтезування ідей когнітивної лінгвістики, психо- і нейролінгвістики, етнолінгвістики та інших напрямів досліджень природної людської мови. На початку ХХI ст. лінгвістика вже розглядається як розвинута наука зі своєю багатою історією, розгалуженою системою внутрішніх і зовнішніх зв’язків, окресленими предметом і об’єктом досліджень. Спостерігається лінгвістичний експансіонізм (лат. expansio — розширення, поширення) ідей, сформульованих у лінгвістиці, в такі науки, як психологія і філософія, логіка і теорія пізнання, нейрологія, когітологія та ін. Дані про мову, отримані за межами лінгвістики, впливають на лінгвістичний аналіз; стають помітнішими активні інтегративно-диференційні процеси в лінгвістиці і культурі (побудова, розгортання та проектування нових дисциплін і напрямів, таких як соціолінгвістика, етнолінгвістика, психолінгвістика, лінгвогносеологія, лінгвокогнітологія, лінгвокультурологія та ін.); інтенсифікуються контакти лінгвістики з іншими сферами знання й духовної діяльності людини. Усе це сприяє посиленню ролі внутрішньолінгвістичної рефлексії в науці про мову.

Образи мови в науці наприкінці ХIХ — на початку ХХI ст.

Однією з найважливіших ознак сучасної лінгвістики і лінгвофілософії вважають динамічно-діяльнісне, функціонально-комунікативне і антропозорієнтоване розуміння сутності й природи мови. Образ мови як «оселі людського духу» складався впродовж усього ХХ ст., набуваючи різних відтінків. Російський лінгвіст і лінгвофілософ Ю. Степанов розглядає найважливіші образи мови в науці наприкінці ХIХ — на початку ХХI ст.
1. Мова як мова індивіда. Згідно з цим образом єдиною реальністю є мова окремого індивіда; загальна мова — це абстракція або навіть фікція. У світі існує стільки окремих мов, скільки й індивідів. Найповніше ця ідея була сформульована одним із найвидатніших молодограматиків, німецьким ученим Германом Паулем у праці «Принципи історії мови» (1920).
2. Мова як член сім’ї мов. Такий образ мови сформувався в межах порівняльно-історичного мовознавства. Під сім’єю мов у компаративістиці розуміють групу мов, яка розвинулася із спільної мови-основи, або прамови. При цьому елементи мов (фонеми, морфеми, лексеми, синтаксеми) перебувають у певних регулярних співвідношеннях. Французький лінгвіст А. Мейє наголошував, що порівняльно-історичний метод дає змогу встановити взаємозв’язки між первісною мовою і окремими мовами, що з неї розвинулися, але не між різними мовами, які є продовженням спільної мови. Відповідно до такого погляду кожна мова є членом мовної сім’ї, в якій існують регулярні історичні співвідношення. Найважливішими з них є звукові, а також співвідношення мінімальних значущих елементів (морфем). Вони формують внутрішню і зовнішню системність мови і закладають ідеї системно-структурного бачення сутності й природи мови.
3. Мова як структура. Цей образ мови розглядали польсько-російський лінгвіст І.-О. Бодуен де Куртене і Ф. де Сосюр, але найповніше його розкрито в концепціях учених данської школи лінгвістики (Копенгагенського лінгвістичного осередку): Л. Єльмслева, В. Брьондаля, Х. Ульдаля та ін. На їхню думку, мова є універсальною системою, яка має нежорстко детермінований характер (потенційний, статистичний), що дає змогу створити алгебраїчні її описи. Мова пов’язана з конкретними соціальними колективами людей, а в свідомості кожної конкретної особистості — з нейрофізіологічними процесами. Всередині мови основним системотворчим принципом вважається елементарна мовна опозиція — бінарна (лат. binaries — подвійний) структура.
4. Мова як система. Цей образ мови є модифікацією й уточненням попереднього, але жорсткіше структурно детермінований. Під системою розуміють єдине ціле, яке домінує над своїми складниками і формується з елементів (мінімальних складників свого рівня: фонем, морфем, лексем, синтаксем (словосполучень), структурних схем речень) і зв’язків (парадигматичних, синтагматичних та епідигматичних).
Структура мови є спільною для всіх ідіоетнічних мов (спільні типи фонемних опозицій; порядок слів у реченні тощо). На думку деяких науковців, структура є єдиною для всіх мов, а система мови як матеріальна реалізація структури завжди неповторна, ідіоетнічна.
5. Мова як тип і характер. Одним із перших скомбінував поняття «тип мови» і «характер мови» відомий чеський мовознавець, засновник Празького лінгвістичного осередку Вілем Матезіус (1882—1945). Цю ідею він висловив у статті «Про лінгвістичну характерологію» (1928). За його твердженнями, лінгвістична характерологія повинна розпочинатися із сучасного стану мови. Вона має на меті дослідження синхронних зв’язків у конкретній мові; виокремлення базових ознак певної мовної системи.
Досліджуючи англійську мову, В. Матезіус визначив її основні функціональні ознаки: а) суб’єктивізм; б) домінування одного й того самого підмета, який є найбільш актуальним за певної ситуації; в) значна кількість пасивних конструкцій тощо.
6. «Комп’ютерна революція» і комп’ютерний підхід до мови. Початок «комп’ютерної революції» прийнято пов’язувати з працями 60-х років ХХ ст. видатного американського лінгвіста Ноама Хомського, які не змінили погляду на мову, але суттєво вплинули на лінгвістичну теорію та на формування генеративної лінгвістики (породжувальної граматики).
Науковий переворот, пов’язаний із генеративною лінгвістикою, полягає у маніфестації граматики мови як формального об’єкта, якому притаманна психологічна реальність у житті людини. Тому лінгвістика є складовою теоретичної когнітивної психології. У генеративній лінгвістиці відроджуються положення всезагальної і раціональної граматики Пор-Рояля (XVII ст.): речення мають адекватну мисленню внутрішню структуру, пов’язану з думкою, і зовнішню структуру, в якій відображається вимова і правопис. Усі мови мають однакову внутрішню структуру, задану логікою мислення, і розрізняються своїми зовнішніми маніфестаціями. Глибинна граматика мови дає змогу породжувати величезну кількість поверхових граматичних форм. Комунікативна компетенція допомагає відсіювати неправильні і вживати лише правильні мовні форми і вирази. Мова є механізмом породження правильних поверхових форм і виразів; ця система — автономний модуль зі своїми принципами і правилами.
7. Інтерпретаційний образ мови. Історія мови є ідеальним об’єктом для її витлумачення. Зрозуміти певну мовну структуру — означає інтерпретувати і пояснити смисл того, що втілено у граматичних фактах. Причому значення тих чи інших структур людського досвіду, втілених у мові, не міститься у мовній формі, а додається інтерпретатором. З цим розумінням мови тісно пов’язаний «принцип кооперативного спілкування» американського логіка і філософа Г.-П. Грайса: «Ми розуміємо значення висловлювання лише тому, що воно адресоване нам».
8. Мова як теорія мовної дії. Цей образ мови був започаткований у середині 60-х років ХХ ст. британським філософом і логіком Джоном Остіном (1911—1960), який вважав, що мінімальною одиницею людського спілкування є не речення, як це традиційно подається в шкільних і вузівських граматиках, а мовленнєва дія, тобто здійснення певних актів (запитання, наказ, вибачення, призначення на посаду, заспокоєння, привітання тощо). Новітній етап розвитку аналітичної філософії пов’язаний з теоріями «мовної дії», «мовної компетенції», «мовленнєвих актів».
9. Мова як простір думки і оселя людського духу. Саме так визначає сутність і природу мови відомий німецький філософ-екзистенціаліст Мартін Гайдеґґер (1889—1976) у своїй праці «Мова — оселя буття»: «Мова є одночасно оселею буття і житлом людської сутності».
Вислів «мова як простір думки» став метафорою, під яку підводяться когнітологічні визначення мови. Когнітологічний підхід до вивчення мови є провідним у сучасному мовознавстві та лінгвофілософії.

Мова як об’єкт філософських досліджень

Тему мови з давніх-давен порушують у філософії. До неї зверталися Платон, Арістотель, схоласти, Бекон, Гоббс, Локк, Берклі, Юм, Міль, Фреге, Рассел, Вітгенштейн, Карнап, Остін, Серль, Грайс, Куайн, Дамміт, Касірер, Гайдеґґер, Гадамер, Лосєв, Шпет, Флоренський, Попович та ін. Ще грецькі філософи визначали людину як живу істоту, що має логос — розум, мову і мовлення. Питання про сутність мови розглядалися як філософська проблема (софісти, Платон). Як і багато інших наук, мовознавство було виокремлене із синкретичного комплексу філософських проблем. Інтерес філософів до мови постійно зростав. У філософії Нового часу думку про важливість мови для філософії боронив Т. Гоббс, наголошуючи: «Розум — це не що інше, як урахування наслідків із узгоджених загальних імен». Уже в ХХ ст. М. Гайдеґґер писав: «Згідно із старовинною дефініцією ми саме ті істоти, котрі володіють даром мовлення. Однак дар мовлення — це не одна з людських здібностей поряд з багатьма іншими. Дар мовлення вирізняє людину, власне, роблячи її людиною. У цьому сутність її єства».
У ХХ ст. питома вага і кількість лінгвофілософських проблем різко зросли. Голландський філософ Ф.-Р. Анкерсміт зазначав: «Філософія ХХ ст. перебуває під чарівливістю феномену мови». Сучасний російський філософ В. Кузнєцов значущість проблематики мови для філософії ХХ ст. порівнює зі значущістю проблеми пізнання для філософії ХІХ ст. або проблеми раціональності для філософії ХVIII ст. Розвиток математичної логіки і опрацювання методу формалізації, виникнення семантики, формування семіотики, математичної лінгвістики, кібернетики, а в останні десятиліття — опрацювання когнітивного підходу до явищ мови і розгляд їх з функціонально-комунікативних та культурно-етнографічних позицій вимагають значно глибшого виявлення відповідних філософських проблем.
Німецький учений О.-Ф. Больнов називає такі п’ять причин звернення філософів до мови: 1) вплив мови на світогляд людини; 2) кожна мова — носій особливого, неповторного світогляду; 3) кожна людина мислить, відчуває, сприймає і вибудовує своє життя так, як це їй підказують форми конкретної мови; 4) мова впливає на дійсність, формує і перетворює її; 5) формування сутності людини пов’язане з мовою.
Зв’язок лінгвістики з філософією більш органічний і має інший характер, ніж зв’язок філософії з науками, що вивчають окремі сфери дійсності. Сучасна російська лінгвістка Р. Фрумкіна зазначає: «Мова — єдиний інструмент, що дозволяє філософу висловлювати філософські твердження про світ і транслювати свої знання. Для філософів вона важлива саме в цій якості».
У сучасній європейській філософській думці проблема мови виникає також у зв’язку із спробою подолання тенденції до деонтологізації (грец. deontos — належне і logos — вчення) у філософії, а також пошуку базових основ людського пізнання і культури у руслі традиційної філософської проблематики. Не менш важливим чинником звернення філософів до мови стало питання про мову філософії та про її узгодження, з одного боку, з повсякденною людською мовою, а з іншого — з філософією.
Лінгвіста спонукає звертатись до філософії те, що ця наука стимулює пізнавальну діяльність дослідника мови, пояснюючи сутність фундаментальних світоглядних ідей, які лежать в її основі, дає змогу осмислити, зрозуміти й пояснити конкретні наукові факти.
Сучасному етапу розвитку науки про мову притаманна налаштованість на перехід від позитивного знання до глибинного осягнення сутності мови в широкому теоретико-методологічному контексті (філософія, логіка, когнітологія, психологія, теорія штучного інтелекту та інші науки). Значна кількість проблем і тем, які раніше сприймалися як позамовні, такі, що стосуються зовнішньої лінгвістики, стали сприйматися як власне мовні, внутрішні, важливі для розуміння мови не як системно-структурного іманентного творення, а як духовної енергії, когнітивної активності людини. Філософського роз’яснення вимагали і продовжують вимагати проблеми сутності і природи мови, виникнення й розвитку мови у зв’язку з розвитком людського суспільства, стосунків мови й реального світу, впливу мови на мислення і духовний розвиток людства, природи мовних знаків, типології мовних форм залежно від способів їх відношення до об’єктів, природи універсалій, співвідношення між природною та штучною мовами тощо.
Для багатьох напрямів сучасної філософії людська мова стала важливим об’єктом досліджень. Представники аналітичної філософії в мові знаходять усе багатство свідомості й людської практики. Для феноменології (грец. phainomenon — рідкісне, незвичайне явище і logos — вчення) мова є знаковим вираженням роботи свідомості; досліджуючи мову, філософ багато чого може сказати про роботу свідомості. Герменевтика (грец. hermВneutice — мистецтво тлумачення) вбачає у мові буття сутності, «оселю людського духу» (М. Гайдеґґер), «універсальне середовище, у котрому здійснюється розуміння» (Г.-Г. Гадамер). Постмодернізм витлумачує мову як середовище чуттєвості людини; філософія покликана вивільнити цю чуттєвість, надати їй вищого статусу.
Деякі філософи вважають мову основою світобачення, сутнісною ознакою людини. На думку Дж. Сьорла, у межах раціоналізму роль мови в людському житті визначають такі положення:
а) мова — виняткове надбання людини як homo sapiens; умова і засіб виділення роду людського із світу природи;
б) історичне формування і функціонування свідомості людини відбувалось і відбувається з опертям на слово, мову загалом;
в) мислення людини, насамперед креативне, нерозривно пов’язане з мовою. Абстрагувальна діяльність мислення можлива лише з опертям на засоби мови. Слово (мова) є тією підвалиною, на якій ґрунтуються свідомість, мислення і особистість людини;
г) мова — необхідний засіб соціалізації індивіда. Без спільної життєдіяльності з іншими людьми, без засвоєння соціальних норм, правил, спільної культури і знань, досягнень багатьох поколінь сучасна людина недієздатна;
ґ) мова — найважливіший засіб спілкування, основа, на якій вибудовуються міжлюдські стосунки і соціальна структура суспільства.
Зважаючи саме на таку роль мови в житті людини, у межах західної раціоналістичної традиції поняття «людина», «мова», «суспільство» сприймаються як одноплощинні: одне немислиме без іншого, одне розкривається через інше. Філософи-аналітики переконані, що жодна фундаментальна проблема людського буття не може бути ані поставлена, ані вирішена без звернення до мови, без урахування її ролі в житті людини і суспільства. Сприйняття, розуміння і перетворення реальності опосередковані символічним світом мови. На думку французького філософа Ж. Дерріди, проблема мови ще ніколи «не захоплювала такого глобального горизонту найрізноманітніших сфер досліджень, гетерогенних дискурсів, сфер різного і різноманітного, поряд з їхніми намірами, методами та ідеологіями».
Отже, в сучасній філософії мові надають самостійного значення як символу людського життя, так і самому життю. У другій половині ХХ ст. сформувались окремі напрями гуманітарних досліджень, пов’язаних із філософським осмисленням феномену людської мови, — філософія мови, лінгвістична філософія, філософія лінгвістики, численні філософські проблеми мовознавства тощо.

Сутність філософії мови. Представлення сутності мови у науково зорієнтованій філософії мови

Термін «філософія мови» вперше увійшов до наукового обігу в німецькомовному просторі другої половини XVIII ст. завдяки працям таких філософів, як Г.-К. Ліхтенберг (1742—1799), І.-Г. Гаман (1730—1788), І.-Г. Гердер (1744—1803), Г. Якобі (1743—1819), В. фон Гумбольдт (1767—1835). Саме у філософських роздумах і творчості цих мислителів мова посідала ключове місце.
Однак у структурі сучасного гуманітарного знання (насамперед логіко-філософського і лінгвістичного) статус філософії мови до сьогодні не визначений. Одні вчені вважають філософію мови окремим напрямом досліджень живої людської мови (чи спеціальних штучних мов), інші — розділом філософії, логіки або лінгвістики; суміжною сферою досліджень згаданих наук; спеціальним підходом до мови загалом та її одиниць і категорій; методологією мовознавчих досліджень; аналізом окремих філософських і лінгвістичних проблем тощо.
До 50-х років ХХ ст. у світовому мовознавстві філософія мови найчастіше асоціювалася з лінгвістичним структуралізмом, дещо пізніше — з генеративною граматикою, теорією штучного інтелекту. У 60-х — середині 80-х років ХХ ст. найповнішим утіленням філософії мови вважались прагматичні студії живих мов, здійснювані в межах дослідження значення виразів мови, контекстного вживання мови та її одиниць (праці Г.-П. Грайса, Д. Девідсона, Дж.-Р. Остіна, П. Стросона, Н. Малкольма та ін.), вивчення мовленнєвих актів і, відповідно, ілокутивних сил, закладених у них (праці Дж. Остіна, Дж.-Сьорла, З. Вендлера, Д. Вандервекена та ін.), імплікацій та імплікатур дискурсу (праці Г.-П. Грайса, Дж.-Р. Ліча, Г. Парре та ін.).
У 60-х роках ХХ ст. проблемою визначення поняття «філософія мови» переймалися Дж. Остін («Перформативи — констативи»), П.-Ф. Стросон («Намір і конвенція в мовленнєвих актах»), Дж.-Р. Сьорл («Що таке мовленнєвий акт?»), Г.-П. Грайс («Значення мовця, значення речення і значення слова»), Н. Хомський («Питання теорії породжувальної граматики»), Дж. Катц («Філософська релевантність мовної теорії»), а також точилася дискусія щодо теорії вроджених ідей Н. Хомського.
Чітка орієнтація на проблематику аналітичної філософії та філософії лінгвістики представлена у відомій праці Ю. Хартнака «Мова і філософія». У ній розглядаються питання, пов’язані із значенням мовних виразів у різних контекстах, інтенціональністю (лат. intention — прагнення, намір) мовленнєвих актів, роллю мови у сприйнятті людиною об’єктів світу, проблемами існування, моралі тощо. Американський філософ мови Дж. Ламарк стверджує, що справжній розвиток лінгвофілософських ідей почався лише в 70—80-ті роки ХХ ст. як поступове «перетікання» від лінгвістичної філософії оксфордської й кембріджської шкіл до власне філософії мови, тобто такої, що вивчає проблеми значення, правил, репрезентації, засвоєння мови тощо.
Здобутки вчених аналітичного та постаналітичного напряму в філософії так чи інакше торкнулися важливих аспектів сутності мови, проте не сформували цілісний предмет дослідження, який міг свідчити про окремий науковий напрям дослідження мови.
Наприкінці 80-х років ХХ ст. філософія мови почала стійко асоціюватися (принаймні у середовищі мовознавців) із когнітивними напрямами досліджень. Зміна проблематики, пов’язана з когнітивною переорієнтацією філософів мови у 80-х — середині 90-х років ХХ ст., визначається як перехід від філософії мови до філософії свідомості. У наукових розвідках Дж. Скорупскі («Значення, вживання і верифікація»), Ч. Тревіса («Прагматики»), Е. Крейга («Значення і особистість») та інших філософів мова розглядається як носій одного з типів знань поряд зі знаннями про світ і людину в ньому. Досліджуються категорії мови у тісних зв’язках із свідомістю, мисленням, усією сутністю людини як соціальної та біологічної істоти. Дехто з науковців цього періоду постулює можливість існування когнітивної філософії мови. Філософія мови уже не сприймається дослідниками як щось цілісне; йдеться про різні філософії мови з різною дослідницькою проблематикою.
Про невизначеність поняття «філософія мови» свідчать дані багатьох авторитетних філософських енциклопедій. В. Альстон, наприклад, зазначає, що сфера дії філософії мови найкраще продемонстрована переліком її основних проблем, до яких входять теорія розуміння, значення, концептуальний аналіз тощо. Подібна невизначеність предмета дослідження філософії мови спостерігаться і сьогодні. Російський філософ мови М. Лебедєв, розглядаючи розвиток філософії загалом, навіть не робить спроб визначити сутність філософії мови, обмежуючись переліком абстракцій мови в логіці, аналітичній філософії, філології, герменевтиці, структуралізмі, семіотиці й лінгвістиці. До філософії мови він зараховує праці власне філософів, логіків, семіологів, лінгвістів, в яких розглядаються проблеми сутності й природи мови.
Серед найважливіших чинників невизначеності об’єкта і предмета філософії мови є:
а) невизначеність предмета і меж власне філософії;
б) сумніви щодо існування мови як предмета філософської рефлексії. Німецький лінгвіст і лінгвофілософ 30—40-х років ХХ ст. Г. Іпсен писав: «Особливе буття мови насправді можна зрозуміти з великими труднощами. Мова не предметна в тому сенсі, що вона виявляється як чиста актуальність; і вона парадоксальним чином одночасно обмежена і всюдисуща, одночасно визначена і безкінечна».
Відсутність концептуальних засад філософії мови, а також чітко окресленого предмета дослідження спричинені:
1) нігілістичним ставленням до самого поняття «філософія мови». Радянський лінгвіст В. Панфілов наголошував: «Очевидно, що говорити про філософію мови як об’єктивно існуюче явище такою ж мірою неправомірно, як, наприклад, про філософію каменя або крісла». Такі аналогії свідчать про повне нерозуміння сутності мови, яка, на думку деяких учених, є системою символів разом з притаманною їй філософією і в якій виявляє себе світ. Мовний досвід світу є абсолютним. Він домінує над відносністю всіх буттєвих осмислень, оскільки охоплює собою всяке
в-собі-буття, в якому б зв’язку (співвідношенні) воно не поставало. Мовний характер досвіду світу передує всьому, що людина пізнає і висловлює. Те, що є предметом пізнання й висловлення, завжди вже оточене світовим горизонтом мови;
2) повною відмовою від пошуків предмета філософії мови. Ця тенденція найповніше втілилась у величезній кількості досліджень філософських проблем мовознавства, різноманітних як за матеріалом, який аналізується, так і за підходом до нього.
У 60-ті роки ХХ ст. в історії розвитку лінгвофілософських ідей була здійснена одна з перших спроб визначення предмета філософії мови в межах авторитетної на Заході аналітичної філософії, зокрема в її розділі «лінгвістична філософія». Для філософів-аналітиків уся філософія і є філософією мови. На їхню думку, структури мови дають змогу виявити онтологічні структури буття, якщо правильно вживати відповідні методики аналізу живої природної мови. Однак осмислення об’єкта філософії мови як мовної онтології (грец. on (ontos) — єство і logos — учення; вчення про буття) певною мірою нівелює предмет самої філософії, оскільки він редукується до аналізу лише мовної онтології. Щодо лінгвістики, за пошуками «філософії світу» губиться специфіка власне мови, оскільки досліджується не мова як така, а спосіб онтологізації за її допомогою найзагальніших філософських категорій.
У 70—80-х роках ХХ ст. філософія мови починає сприйматися як один із складників аналітичної філософії поряд із філософією науки, свідомості і філософськими проблемами теорії дій. Предметом дослідження філософії мови стає аналіз понять осмисленості/неосмисленості, істини, суперечності, стверджування, слідування тощо. Проте питання про сутність мови та її природу перебувають поза розглядом цього напряму наукових знань.
Паралельно у зарубіжному і колишньому радянському мовознавстві цього періоду проводилися дослідження, в основі яких лежало розуміння філософії мови як методології науки про мову в аспекті насамперед визначення та конструювання самого предмета вивчення, а також окремих аспектів мови, найбільш потрібних для аналізу деяких проблем онтології та гносеології. Та, оскільки такі дослідження здійснювались у межах одного філософського напряму, це унеможливлювало діалог між філософськими та лінгвістичними школами, синтезування інших лінгвофілософських ідей, плюралізм наукових думок та підходів.
На Заході методологічні проблеми мовознавства вивчали Г. Фреге, Б. Рассел, К. Айдукевич, В. Квін, Н. Хомський та ін. Саме цей напрям досліджень можна назвати філософією лінгвістики (англ. philosophy of linguistics) і сприймати як розділ наукової метатеорії, об’єктом якої є не стільки мова, скільки наука про мову.
Коло проблем, що розглядаються в межах філософії мови чи напрямів, близьких до неї, не збігається з проблемами загального мовознавства — одного із розділів сучасної лінгвістики, який узагальнює дані окремих мов (з позицій певної методології) і часткових та прикладних мовознавств, теоретично вивищує їх, робить висновки про будову та функціонування людської мови загалом, пропонує конкретним (частковим і прикладним) мовознавствам результати своїх узагальнень, залишаючись у межах науки про мову.
Філософію мови не можна ототожнювати ні з лінгвістичною філософією, ні з філософією лінгвістики, ні з методологією мовознавчих досліджень, ні з загальним мовознавством. Вона має власний предмет досліджень, розглядає питання про сутність і природу мови. Філософія мови з позицій лінгвіста є складником теорії мови, у межах якої досліджуються питання природи і сутності людської мови, пов’язані з її відношенням до дійсності, суспільства, свідомості, мислення, або людина у її стосунках зі світом. При цьому сфери буття і свідомості (мислення) в лінгвофілософських дослідженнях розглядаються не самі по собі, а в аспектах їх співвідношення з мовою.
У певний період у межах тієї або іншої філософської традиції конкретна «вершина» цього трикутника буде вважатися найбільш актуальною; усі ж разом вони формують структуру філософії мови.
Другим важливим аспектом вивчення філософії мови є те, що сутність і природа мови повинні визначатися, виходячи з категорій самої мови, а не апріорно їй нав’язуватись, з урахуванням засад і специфіки предмета дослідження тих наук, що вивчають мову. Третій аспект дослідження філософії мови (відсутній у несцієнтичних напрямах і підходах до мови) — необхідність формування методу дослідження.
Жива людська мова, що розглядається з позиції її внутрішнього влаштування, має три найважливіші категорії, без яких її функціонування неможливе: ім’я, предикат (лат. praedicatum — сказане; те саме, що й присудок) і егоцентричні (лат. ego — я і centrum — центр; ставлення до себе як до центру Всесвіту) слова. Відповідно до цього філософію мови характеризують три основні парадигми представлення мови: семантична, синтактична і прагматична.
Отже, філософія мови, яка розглядається з позицій науковості, на противагу ненауковим (несцієнтичним) підходам до мови, постає як широка сфера гуманітарних досліджень, спрямованих на вивчення сутності й природи живої людської мови, її взаємозв’язків з буттям (реальністю, дійсністю, світом), свідомістю, мисленням, а також сфера власне теоретико-методологічного знання, що охоплює й інтерпретує подібні взаємозв’язки. При цьому сфери буття і свідомості (мислення) цікавлять філософію мови лише в аспекті їх співвідношення з мовою.

Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень ("Академія") Бацевич Ф. С.

Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень ("Академія")
Бацевич Ф. С.