Регіональна економіка ("Академвидав") - ВЦ Академія, видавництво Академвидав

У підручнику розкрито сутність, предмет і об’єкт регіональної економіки як навчальної дисципліни, специфіку розвитку її теорії і методології дослідження, особливості управління регіональним розвитком, становлення просторово-економічного потенціалу регіональних економічних комплексів, конкурентоспроможності, інвестиційно-інноваційного розвитку регіонів. Детально проаналізовано економічну регіональну політику, узагальнено і систематизовано інформацію з регіонального розвитку України і її економічних районів. Засвоєнню теоретичних знань сприятимуть запитання, завдання, короткий термінологічний словник.
Адресований студентам вищих навчальних закладів, прислужиться фахівцям з менеджменту, економіки, географії.

Уривок із підручника ("Регіональна еконосіка" Жук М. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Теоретичні засади регіональної економіки

У сучасних трансформаційних процесах зростає значення територіальних аспектів розвитку національної економіки. Це зумовлено диспропорціями у рівнях соціально-економічного розвитку регіонів, які особливо гостро виявляються під час переходу до ринкових відносин. Спад виробництва, зростання безробіття, гіперурбанізація, екологічні негаразди і безліч інших соціально-економічних явищ вимагають раціонального науково обґрунтованого підходу до розв’язання проблем регіонального розвитку.

1.1. Сутність, предмет і об’єкт регіональної економіки як науки

Дослідження соціальних і економічних аспектів регіонального розвитку проводилися в Україні і за її межами ще на початку ХІХ ст. Відмова від адміністративно-планової системи господарювання актуалізувала необхідність делегування державою частини функцій щодо соціально-економічного розвитку територій регіональним органам влади, що і стало однією із передумов становлення нової навчальної дисципліни — регіональної економіки. Сучасну регіональну економіку можна вважати самостійним науковим напрямом.

Регіональна економіка — самостійний науковий напрям, основою якого є комплекс знань з економічних і суміжних наук, який вивчає особливості розвитку і взаємодії систем виробничої, соціальної, природно-екологічної сфери і регулювання соціально-економічних процесів на рівні регіонів, що історично склалися в межах держави або великих територій.

Метою розвитку і становлення регіональної економіки є забезпечення високого рівня і якості життя населення відповідного регіону. Основними завданнями при практичному застосуванні регіональної економіки вважають: виявлення впливу регіональних чинників на соціально-економічний розвиток; дослідження теоретичних засад регіональної економіки, методів регіональних досліджень; визначення сучасних проблем регіонального розвитку і національної регіональної політики; аналіз світового досвіду регіональних досліджень і регіональної політики; вивчення сучасних методів і технологій дослідження соціально-економічного розвитку регіону тощо.
Регіональна економіка ґрунтується на використанні трьох основних принципів:
1) урахування зростаючих потреб населення регіону, стану і динаміки сформованих ринків, інтересів держави і окремих суб’єктів господарювання;
2) створення умов для максимальної адаптації структури економіки регіону до впливу внутрішніх і зовнішніх чинників;
3) активна реалізація соціально-економічних інтересів регіону.
Регіональна економіка виконує низку функції:
— виробництво товарів і послуг за регіональними програмами для внутрішніх і зовнішніх ринків; суспільно необхідних продуктів (шляхи сполучення, утилізація відходів, озеленення тощо); суспільних послуг (освіта, медицина, культура, охорона здоров’я тощо);
— ціноутворення, регулювання цін і тарифів, запровадження пільг і штрафних санкцій, здійснення податкової політики;
— розподіл, який передбачає формування регіональних каналів розподілу товарів і послуг;
— обмін, тобто відпрацювання механізмів стимулювання реалізації товарів і послуг, організації сервісного обслуговування, реклами, формування системи суспільної інформації, регіональних систем телекомунікацій, статистичних баз даних тощо;
— споживання, що передбачає забезпечення раціонального рівня і стимулювання споживання.
Кожна система наукових знань виробила власні положення і понятійно-термінологічний апарат. У регіональній економіці основоположними є поняття території і регіону.
Територія — обмежена частина твердої поверхні землі, яка характеризується визначеною площею, географічним розташуванням та іншими ознаками. Категоріями, які доповнюють поняття «територія», є акваторія — обмежена частина водної поверхні і аероторія — частина повітряної оболонки Землі, поєднана з визначеною територією або акваторією. Об’єднує категорії «територія» і «акваторія» поняття «геоторія».
Об’єктом регіональної економіки є регіон як велика індивідуальна територіальна одиниця (природна, економічна, політична тощо), дещо відмінна від елементів існуючого політичного або адміністративного поділу.

Регіон як основний об’єкт регіональної економіки

Основною методологічною проблемою дослідження регіонального розвитку вважають відсутність загальновизнаного трактування поняття «регіон» з точки зору економічної теорії. У економічній географії регіон трактують як єдність природи, населення і господарства на певній території, простір взаємодії економічних, соціальних, екологічних, культурних і політичних факторів і структур. У економістів підходи до визначення цього поняття варіюють від «великого підприємства» до «маленької держави». Існують твердження, що регіон — це насамперед населення, або, точніше, тільки регіон може стати головним виразником інтересів населення в економічній системі.
Більшість сучасних економістів-регіоналістів схильні визначати регіон як особливий суб’єкт економічної системи із такими завданнями:
— погодження рішень, які приймають підприємства за критеріями їх індивідуальної роботи (щоб урахувати вплив цих рішень на витрати інших підприємств і на загальний стан регіону);
— регулювання рівня і динаміки витрат всієї сукупності підприємств шляхом розвитку регіональної інфраструктури.
Однак, досліджуючи регіони, необхідно враховувати їх подвійну природу. З одного боку, це багатомірні еколого-соціально-економічні структури, що піддаються тільки міждисциплінарному вивченню, з іншого — це ланки просторової структури економіки, тобто особливий тип економічних систем, що виникає на основі взаємопов’язаного розвитку виробництва, населення і ресурсної сфери. Як багатомірні структури регіони об’єднують різноякісні підсистеми на основі взаємодії природних виробничих та соціальних процесів, економічних, демографічних, екологічних, культурних та політичних чинників. Територія — арена взаємодії визначених чинників, а сформовані на її підґрунті системи розглядаються як носії матеріальних умов життєдіяльності. Саме з таким економіко-географічним розумінням регіону пов’язані найпоширеніші його визначення: комплекс територіальних проблем (інформаційний зріз регіональної системи); розвиток системи розселення (соціальний зріз); виробничо-ресурсна система (економіко-географічний зріз).
Регіон не ототожнюється з традиційними категоріями мікро- або макрорівня. Складність його розуміння у цьому сенсі пов’язана з об’єктивною варіантністю економічних функцій регіону. Тому регіональна економіка, з одного боку, зводить задачі регіонального аналізу до просторового дезагрегування економічної інформації, з іншого — навпаки, розглядає регіон як самостійний суб’єкт економічного розвитку, який вносить в господарські процеси системний зв’язок та екологічну системність (йдеться про традицію комплексного регіонального розвитку).

Регіон (франц. region, від лат. region — область, район) — територія, яка відрізняється від інших територій за певними ознаками і характеризується цілісністю та взаємозв’язками її складових елементів.

Поняття є ключовим у регіональній економіці і регіональній науці, а також в регіоналістиці, регіонології, регіонознавстві.
Основними ознаками регіону вважають: спільність народногосподарських і регіональних завдань, техніко-економічні особливості розвитку промисловості і сільського господарства, наявність суб’єктів господарювання, об’єднаних регіональними, економічними, політичними, соціальними, культурно-етнічними інтересами.
Території поділяють на регіони, виходячи із певних цілей і завдань, основним з яких є управління регіональним розвитком. Економічний розвиток будь-якої території зумовлений тісною взаємодією між природними, соціальними і економічними елементами суспільно-господарської системи. Така взаємодія простежується не тільки всередині кожного із елементів. Будь-який виробничий цикл бере початок із природних систем (видобуток сировини, палива, виробництво електроенергії тощо). У всіх виробничих процесах людина бере участь безпосередньо або опосередковано. Отже, регіон забезпечує цілісність природного і матеріального, створеного людиною середовища, а також соціуму.
Різні типи регіонів формуються і існують завдяки певним видам взаємозв’язків між цими трьома середовищами. Відповідно, кількість та міцність таких зв’язків, а також їх сталість залежить від просторових масштабів регіонів. Регіони можуть бути різного розміру — від міста (або району у місті) до великих регіонів всередині континенту. Для визначення територіального розміру застосовуються такі терміни, як «локальне регіональне утворення», «мікрорегіон», «мезорегіон», «макрорегіон» тощо. Регіони в межах країни розглядаються як основна складова частина державного територіального устрою. Вони визначені єдиною політикою державного регіоналізму і характеризуються організаційною відокремленістю, цілісністю, економічною і географічною самодостатністю, місцевим самоврядуванням, системою державних органів, що є елементами (підсистемою) державної структури влади і управління країною. У цьому разі регіон розглядають як найбільшу адміністративно-територіальну одиницю субнаціонального рівня, яка має представницьку владу, юридичну незалежність та власний бюджет. В умовах України — це рівень адміністративних областей та АР Крим. Також регіон може означати окрему територію країни, що історично склалася і характеризується специфічними природнокліматичними умовами, відносно сталими і постійними економічними зв’язками та соціально-демографічними особливостями, певною спрямованістю розвитку продуктивних сил.
Серед представників західної економічної науки поширена ідея, що економічні регіони — це території, які зосереджені навколо центрального міста. Економічна територія країни представлена у вигляді функціональної ключової одиниці, що складається з усіх економічних компонентів території. Кожна територія містить один або більше міських центрів та прилеглих округів, економічна активність яких зосереджена у містах. Кожна територія також містить гетерогенні промислові групи. Економічна територія об’єднує місце роботи і місце проживання робочої сили цієї території тощо. Економічні регіони мають одночасно внутрішньо- та експортоорієнтовану промисловість.
Характерними ознаками економічних регіонів можуть бути:
— охоплення усієї території країни;
— відповідність основним критеріям міських економічних територій (метрополії з містом в центрі та околицями, орієнтованими на домінантне промислове місто);
— неналежність до юрисдикції місцевих органів управління, незбігання з межами адміністративно-територіальних одиниць тощо.
Поняття «регіон» достатньо універсальне. Його часто розглядають як синонім поняття «район», маючи на увазі територію, виділену за сукупністю будь-яких взаємопов’язаних ознак або явищ. Останнім часом як регіон розуміють групу областей або адміністративно-територіальну область у складі країни. Це пояснюється тим, що вказані адміністративні одиниці виступають як відносно відокремлені територіальні і соціально-економічні комплекси, які охоплюють систему міст і адміністративних районів, кожен з яких має багатогалузеве господарство із складною системою внутрішніх і міжрегіональних зв’язків. За такого підходу і розуміння кожна область є мініатюрною моделлю всього господарського комплексу країни. Отже, при вивченні проблем області стає можливим пізнання основних закономірностей, зв’язків та взаємозв’язків, характерних для всієї економічної системи країни. При вивченні всього господарського комплексу країни дещо складно детально досліджувати будь-які соціально-економічні проблеми, натомість конкретну, детальну картину розкриває вивчення регіонально-галузевого аспекту на основі отриманої під час досліджень економічної та соціальної інформації.
Територіальна організація господарства країни з її природно-ресурсним потенціалом, масштабами та різноманітністю економічних відносин зумовлює необхідність подальшої раціоналізації її регіональної структури, під якою прийнято розуміти відносно відокремлені територіально-виробничі утворення та їх взаємозв’язки в межах єдиного господарського комплексу. Тому поряд з елементами та механізмами внутрішньої структури економіки регіону обов’язково вивчають економічні зв’язки регіону з іншими регіонами країни і державами світу. Завдяки міжрегіональним економічним зв’язкам формуються системи взаємодіючих регіонів, а економіка кожного регіону стає частиною однієї або кількох регіональних систем.
Різноманітні трактування поняття «регіон» зумовили і численні підходи до класифікацій, серед яких виділяють чотири основні групи.
У першій групі класифікацій виділяють прості регіони за однією ознакою, а саме: обсягом валового регіонального продукту; темпами економічного зростання; типом територіальної структури господарства; коефіцієнтом густоти населення; характером господарської спеціалізації регіону та ін.
За другою групою класифікацій виокремлюють складні регіони на основі сукупності (не менше двох) ознак, наприклад двох інтегральних показників: інвестиційного потенціалу та інвестиційного ризику;
Третя група класифікацій ґрунтується на визначенні ключових проблем регіонального розвитку. Цей підхід дає змогу виділити такі типи регіонів: депресивні, регіони стагнації, піонерні регіони, програмні (планові) регіони.
За четвертою групою класифікацій регіон розглядається з точки зору його можливостей здійснювати самостійну економічну політику.
Загальноприйнятий підхід до класифікації регіонів передбачає використання низки критеріїв:
— рівень економічного розвитку регіону;
— темпи економічного розвитку регіону;
— тип територіальної структури господарства;
— коефіцієнт густоти населення;
— темпи приросту населення;
— характер і коефіцієнт виробничої спеціалізації та ін.
Термінологія регіональних класифікацій, яка використовується в індустріально розвинутих країнах, набагато ширша. У ній виокремлюють:
1) депресивні регіони, в яких у минулому спостерігалися високі темпи розвитку;
2) регіони стагнації, що відзначаються дуже низькими або «нульовими» темпами розвитку;
3) піонерні регіони, або регіони нового освоєння;
4) мікрорегіони, або первинні економічні регіони, за подальшого подрібнення яких їх ознаки втрачаються;
5) економічні регіони першого порядку (генеральні), тобто регіони, які утворюють схеми регіонального макроподілу країни;
6) програмні (планові) регіони, на які поширюються цільові програми соціально-економічного розвитку і межі яких не збігаються за територією з регіонами єдиної мережі;
7) унікальні (проблемні і проектні) регіони, які виділяються в країнах, що розвиваються, і пов’язані із зведенням крупних новобудов (проектні регіони) або характеризуються дуже низьким рівнем розвитку (проблемні) тощо.
З точки зору управління можуть бути регіони, які мають свій орган господарського управління і самостійні плани соціально-економічного розвитку, та регіони, в яких такі органи і плани відсутні.
Отже, регіон — це цілісна соціально-економічна система із поєднанням підсистем та окремих елементів, при дослідженні якої необхідно враховувати комплекс особливостей її елементів та взаємозв’язків між ними.

Предмет, методи дослідження, закони і закономірності регіональної економіки

Об’єкт та предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне та часткове. Тому вивчення та аналіз регіону як системного цілісного об’єкту доцільно розглядати через його предмет.
Предмет вивчення регіональної економіки. Розрізняють такі аспекти соціально-економічного розвитку просторових утворень як складних систем із численними внутрішніми і зовнішніми взаємозв’язками, що вимагають визначення напрямів та механізмів вирішення назрілих проблем, а також оцінки наслідків реалізації запропонованих рішень є предметом регіональної економіки. Він складний і багатогранний, основними складовими предмета є:
— економіка окремого регіону;
— економічні зв’язки між регіонами;
— регіональні системи (національна економіка розглядається як система взаємодії регіонів);
— розміщення продуктивних сил;
— регіональні аспекти соціально-економічного життя, включаючи регіональні аспекти фінансів, інвестиційного процесу, трудової діяльності, рівня життя тощо;
— удосконалення механізмів і методів управління і регулювання господарською діяльністю у регіоні.
Методи вивчення регіональної економіки. У дослідженнях регіональна економіка послуговується загальними і спеціальними методами наукового пізнання, до яких належать системний аналіз, метод систематизації, балансовий метод, метод економіко-географічного дослідження та ін.
Системний аналіз — сукупність методів і засобів дослідження складних, багаторівневих і багатокомпонентних систем, об’єктів, процесів, що ґрунтується на комплексному підході, врахуванні взаємозв’язків і взаємодії між елементами системи. Цей метод спирається на принцип поетапності (визначення цілей і завдань, формування наукової гіпотези, комплексне вивчення особливостей оптимального варіанту розміщення галузей). За допомогою системного аналізу вивчають структури галузей господарства, їх внутрішні взаємозв’язки і взаємодії.
Метод систематизації пов’язаний із розчленуванням досліджуваних соціально-економічних явищ (з огляду на мету дослідження) та вибраних критеріїв сукупності, які характеризуються визначеними ознаками і спільністю. Складовими методу систематизації є: класифікація, типологія, концентрація тощо.
Балансовий метод полягає у зіставленні врівноважених систем показників і вимірюванні пропорцій в економіці у вартісній і натуральній формах. Основними системами таких показників і пропорцій є виробництво та розподіл, виробництво і споживання, доходи і витрати, заощадження і споживання, ресурси та їх використання. Цей метод дає змогу визначити оптимальне співвідношення між галузями спеціалізації регіону і галузями, які доповнюють територіальний комплекс, інфраструктурою (виробничою і соціальною). Побудова галузевих і регіональних балансів сприяє визначенню раціонального рівня комплексного розвитку регіону та виявленню диспропорцій у його розвитку. Баланси також необхідні для розроблення раціональних міжрайонних зв’язків.
Метод економіко-географічного дослідження поділяють на три складові: регіональний метод (дослідження напрямів формування і розвитку територій, вивчення розвитку і розміщення суспільного виробництва в регіональному розрізі); галузевий метод (дослідження напрямів формування і функціонування галузей економіки в географічному аспекті, вивчення розвитку і розміщення суспільного виробництва в галузевому розрізі); місцевий метод (дослідження напрямів формування і розвитку виробництва окремих міст, поселень та вивчення розвитку і розміщення виробництва за його первинними ланками).
Картографічний метод дає змогу наочно, за допомогою побудови карт, визначити особливості територіального розміщення виробництва тощо. Карта в регіональній економіці є не тільки об’єктом дослідження, а й джерелом отримання інформації про розміщення продуктивних сил і економіку регіону. Завдяки використанню карт, картосхем, картограм сприймаються і фіксуються не тільки особливості розміщення, а й статистичні матеріали, що характеризують рівні розвитку галузей і регіонів.
Метод соціально-економічного прогнозування — це комплекс способів та інструментів оброблення інформації про розвиток соціально-економічних явищ і процесів, функціонування систем у майбутньому. Він охоплює екстраполяцію, моделювання, метод експертних оцінок, які є взаємопов’язаними. У процесі прогнозування використовуються такі загальнонаукові елементи діалектичного методу, як індукція і дедукція, метод аналогії, прогнозні аналітичні і синтетичні оцінки тощо.
Метод економіко-математичного моделювання (моделювання територіальних пропорцій розвитку економіки регіону, моделювання за галузями господарства регіону, моделювання формування господарських комплексів регіону), ґрунтуючись на використанні сучасних електронних засобів, дає змогу з мінімальними затратами праці і часу опрацьовувати величезний масив статистичної інформації, вихідні дані, що характеризують рівень, структуру, особливості розвитку соціально-економічного комплексу регіону. Він сприяє прийняттю оптимальних рішень щодо варіантів і моделей відповідно до завдань і цілей регіональних досліджень.
Регіонометрикою називають науковий напрям в регіональній економіці, що застосовує математичні методи, регіональне моделювання.
Метод таксонування полягає у розчленуванні територій на споріднені або ієрархічно підпорядковані таксони (лат. taxere — оцінювати) — дискретні об’єкти, пов’язані певною мірою із загальними властивостями і ознаками, завдяки чому є підстави для надання їм визначеної таксономічної категорії. Таксони являють собою рівнозначні або ієрархічно підпорядковані ланки, наприклад адміністративний район, територіальна громада. Фактично процес районування на будь-якому рівні є таксонуванням. Оскільки об’єктом таксонування стають регіони, то можна застосовувати поняття «регіоналізація».
Варіантний метод розміщення продуктивних сил регіону застосовується при розробленні схем розміщення виробництва в межах регіону на початкових етапах планування і прогнозування. Він передбачає розгляд варіантів різних рівнів розвитку господарства тих чи інших регіонів, варіантів територіальних економічних пропорцій по регіонах.
Сучасна регіональна наука широко використовує методи соціологічних досліджень — стандартизовані інтерв’ю, індивідуальні співбесіди з представниками різних галузей і сфер соціально-економічного комплексу регіону; контент-аналіз інтерв’ю і публічних виступів управлінської еліти регіону, вчених і спеціалістів тощо.
Методи зіставлення рівня життя населення і прогнозування розвитку регіональної соціальної інфраструктури використовуються для аналізу рівня життя населення регіонів. Центральні економічні органи розробляють методику зіставлення на основі синтетичних та індивідуальних показників. Мета досліджень територіального рівня життя населення полягає у виявленні фактичних відмінностей у рівні життя, які безпосередньо пов’язані із розвитком регіональної інфраструктури.
Порівняльно-географічні методи використовують для зіставлення об’єктів, створених природою і перетворених у процесі господарської діяльності, а також створених людиною геотехнічних систем, які функціонують в природному середовищі. Кількість ознак, за якими порівнюють об’єкт, має бути достатньо великою. Для об’єднання об’єктів в одну групу або тип, підтип, клас тощо необхідно систематизувати дані за функціональним призначенням (наприклад, промисловий центр, транспортний вузол, центри торгівлі тощо), структурним призначенням (промисловий центр деревообробки), економіко-географічним розміщенням (прикордонний регіон).
Різновидом порівняльно-географічного методу є метод еталонів. Наприклад, в сільському господарстві еталоном є посіви на полях дослідних господарств. Їх урожайність слугує орієнтиром для інших господарств, розміщених у подібних природно-кліматичних зонах. Іноді, зокрема при комплексних регіональних дослідженнях, класифікувати об’єкти складно. За неможливості глибокого вивчення кожного із них використовують метод аналогій, зміст якого полягає у зіставленні однієї регіональної складової з іншою, розміщених в аналогічних природнокліматичних та соціально-економічних умовах.
Метод польових досліджень використовують для збирання соціально-економічної інформації на місці. За його допомогою досліджують планову структуру і межі досліджуваного об’єкта (процесу, явища), територіальні відмінності в умовах, спосіб і якість життя населення, рівень господарського освоєння території, специфіку взаємодії виробництва та населення з природним середовищем.
Статистичний метод дає змогу забезпечити систематизацію статистичної інформації, кількісно охарактеризувати фактори, які впливають на стан об’єкта, порівняти конкретні кількісні та якісні характеристики.
При характеристиці регіонів використовується метод визначення середніх величин. Як приклад можна навести визначення середньої густоти населення (Р/S, де Р — населення, S — площа), транспортної мережі:

де L’ — середнє значення транспортної мережі; Р — кількість населення; S — площа; L — протяжність транспортних шляхів; Q — об’єм вантажної маси. Використання цих величин дає змогу точніше охарактеризувати специфіку регіону, зробити висновок про насичення території тими чи іншими об’єктами. Середні величини розраховують при розміщенні і територіальній організації виробництва тощо.
Розрізняють декілька видів середніх величин: середня арифметична; середня гармонійна (застосовують у тих випадках, коли відомі індивідуальні значення явища, але невідома частота повторюваності явища); середня геометрична (застосовують для визначення коефіцієнта зростання явища, вираженого одиницею часу на певний географічний простір, — середньорічні темпи зростання); середня квадратична (використовують при накладанні показників на територію, яка вимірюється квадратними величинами (км²).
Характеристику відхилень індивідуальних величин від їх середніх визначають за методом дисперсного аналізу (дисперсія динамічного ряду дорівнює різниці між середнім квадратом значень ознаки і квадратом їх середньої). Дисперсія доповнює показник середньої арифметичної. Ступінь впливу на формування об’єкта одного фактора вивчається на основі однофакторного дисперсного аналізу, а двох факторів — на основі двофакторного дисперсного аналізу.
Метод «витрати-випуск», або метод розробки міжгалузевого балансу, застосовується при аналізі і прогнозуванні відтворювального процесу у регіоні — діагностиці його економіки з подальшим виходом на динаміку загальноекономічних показників (валовий регіональний продукт, внесок кожного сектору господарства у фінансову систему регіону, частка заробітної плати і прибутку у структурі виробництва, витрати на виробництво продукції тощо). Він займає проміжне місце між статистичним методом і методом математичного моделювання. Дослідження ґрунтуються на міжгалузевому балансі виробництва і розподілу продукції. У світовій практиці така модель відома під назвою «витрати-випуск» американського економіста, лауреата Нобелівської премії Василя Леонтьєва (1906—1999).
Метою міжгалузевого балансу (МГБ) є відображення процесу створення і розподілу суспільного продукту в межах країни, регіону. Аналіз МГБ допомагає охарактеризувати процес формування і використання сукупного суспільного продукту в галузевому вимірі. Основою вартісного балансу є поділ сукупного продукту на дві частини, які відіграють різну роль у процесі суспільного відтворення, — проміжний і кінцевий продукт.
Перший розділ МГБ (перший квадрат) представляє собою шахову таблицю міжгалузевих виробничих зв’язків. У рядках і стовпцях балансу в однаковому порядку перераховують одні й ті самі галузі матеріального виробництва; показники, розміщені на перетині рядків і стовпців, представляють собою величини міжгалузевих потоків продукції. В економіко-математичних моделях МГБ такі показники позначаються х_ij, де і — номер галузі-виробника, j — номер галузі-споживача продукції.
Якщо позначити кількість продукції однієї галузі, необхідної для виробництва одиниці продукції другої галузі, через a_ij, a через х_ij — обсяги продукції галузі-споживача, то міжгалузевий потік галузей і та j становитиме a_ij+ х_ij. Показники a_ijназивають коефіцієнтами прямих витрат.
У другому розділі балансу відображають структуру кінцевого продукту, в третьому — формування його вартості. Кінцевий продукт галузі позначають y_i. У четвертому квадраті відображають елементи перерозподілу і кінцевого використання національного доходу.
Для розрахунку вартісного балансу застосовується економіко-математична модель, яка являє собою систему лінійних рівнянь:

У матричному записі вона має вигляд:

АХ + У = Х,

де Х — вектор-стовпчик обсягів виробництва; У — вектор-стовпчик обсягів кінцевого продукту; А = а_ij— матриця коефіцієнтів прямих витрат.
Цю систему називають рівнянням Леонтьєва. Розв’язок системи відносно Х дає змогу виявити обсяги продукції кожної галузі, необхідні для отримання запланованої кількості кінцевої продукції (У), або, навпаки, визначити кінцевий продукт. За невідоме в рівнянні приймають Х чи У, залежно від поставленого завдання. Процес його розв’язку пов’язаний з розрахунком коефіцієнта повних витрат (b_ij) продукції і-ї галузі на одиницю продукції j-ї галузі. Включивши їх у наведене вище рівняння, перетворюють його на таке:

або на матричну формулу:

Х = ВУ.

У такий спосіб отримують розв’язок відносно Х. Якщо відомі коефіцієнти (b_ij), то можна розрахувати різні варіанти балансу на перспективний період, виходячи із заданих обсягів кінцевого продукту.
Вказані методи використовують насамперед при класифікації регіонів країни. Наприклад, враховуючи темпи і характер ринкових перетворень та поділ регіонів на якісно відмінні типи можна виокремити такі види: регіон центрального (або столичного) типу з диверсифікованою економікою та зростаючим фінансовим сектором; експортоорієнтовані, сировинні, металургійні або «транспортні» (спеціалізуються на обслуговуванні зовнішньоекономічних зв’язків) регіони; фінансово потужні регіони з розвинутою промисловістю; кризові (депресивні) регіони із галузями спеціалізації групи В; економічно слаборозвинені аграрні та периферійні регіони тощо. Кожна модель має найхарактерніші «еталонні» регіони, але більшість регіонів займає проміжне становище.
Закони і закономірності, що діють на регіональному рівні відтворення. Більшість вчених розглядають регіональну економіку як галузь економічної науки, яка вивчає закони і закономірності суспільного відтворення, механізми їх дії та реалізації на регіональному рівні. Складовими елементами процесу відтворення виступають саме виробництво, обмін, розподіл, споживання. Предметом є системні закони та закономірності, властиві усім сферам відтворення на регіональному рівні загалом і у кожній з цих сфер зокрема.
Базовим є закон відповідності виробничих відносин, або відносини економічної власності, що формуються на рівні регіону і відповідають рівню, характеру та структурі продуктивних сил. Диспропорції у регіональному розвитку та відмінності у рівнях соціально-економічного розвитку регіонів піддаються економічному аналізу через закони планомірного і пропорційного розвитку регіону тощо.
На рівні економіки регіонів чітко простежується дія законів і закономірностей окремих сфер суспільного відтворення, зокрема самого виробництва. На регіональному рівні безпосередньо свою дію виявляє закон концентрації виробництва, зміст якого полягає у концентрації промислових підприємств і окремих виробництв на обмежених територіях або у межах національної економіки, а також закон відповідності індивідуальних та речових чинників виробництва, який передбачає оптимальне співвідношення між кількісними показниками виробництва і споживання.
У сфері міжрегіональних і внутрірегіональних зв’язків та обміну проявляються закономірності ціноутворення на специфічні товари регіонального виробництва, а також особливості дії закону вартості відносно вироблених у регіоні товарів і послуг, на засадах якого формуються конкурентні переваги регіону. Закон обґрунтовує еквівалентний обмін товарів і послуг між виробниками певного регіону відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення.
Сфера розподілу регіонального продукту також має свої специфічні особливості, які кореспондуються і виявляються у закономірностях, наприклад формування вартості робочої сили у різних регіонах залежно від умов праці та попиту на неї тощо, а звідси — встановлення рівня заробітної плати, відтворення трудових ресурсів. На регіональному рівні яскраво виявляються закономірності формування вартості та ціни сільськогосподарської продукції залежно від агрокліматичних умов, а також розподілу ренти тощо.
Дослідження економіки регіонів як цілісної системи вимагає вивчення дії законів і закономірностей окремих підсистем всієї економічної системи. Серед них важливими є особливості функціонування законів і закономірностей розвитку продуктивних сил (засобів виробництва, залучених до господарського обігу природних ресурсів тощо); техніко-економічних відносин (відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва на рівні регіону). Єдність розвитку регіональних продуктивних сил і техніко-економічних відносин та їх взаємодія зумовлюють дію законів і закономірностей технологічного способу виробництва. Йдеться про закономірності інтеграційних процесів, міжгалузевих і внутрігалузевих зв’язків між регіонами або горизонтальних зв’язків за рахунок поглиблення спеціалізації й кооперування регіонів тощо. Крім того, дія цих законів має впливає на проблеми впорядкування, систематизації та поглиблення вертикальних зв’язків, тобто зв’язків центральних органів управління з регіонами на засадах удосконалення податкової, інвестиційної, зовнішньоекономічної та інших форм економічної політики.
Потребують вивчення відносини економічної власності (особливості приватизації і роздержавлення), на які впливає находження на території регіонів об’єктів загальнодержавної, регіональної та комунальної власності, а отже, особливості управління ними.
Регіональна економіка як галузь економічної науки ґрунтується на науково обґрунтованих концепціях економічного районування, що передбачають впровадження оптимальних форм територіальної організації виробництва. Теоретичною основою регіональної економіки є єдність предмету, методів та теоретичних положень системи економічних категорій, раціональних форм регіональної політики, вивчення практичного досвіду (в т.ч. зарубіжного) тощо.

1.2. Становлення теорії регіональної економіки

Регіональна економіка взаємопов’язана з економічною теорією, макроекономічним прогнозуванням, галузевими економіками (економіка промисловості, сільського господарства, транспорту тощо), статистикою, теорією управління та іншими соціально-економічними науками. Вона ефективно використовує результати досліджень демографії, соціології, географії, етнографії, управління.
Місце регіональної економіки в сучасній науці розглядають у двох аспектах: з одного боку, регіональна економіка входить в систему наук про регіони, з іншого — вона є складовою системи економічних наук.
Класики економічної теорії зосереджували увагу на проблемах економічного зростання і сталого розвитку, а не на питаннях оптимального розміщення виробництва. Багато сучасних економістів не заперечують значення регіональних проблем, але вважають, що вони заслуговують на увагу в разі настання кризи або спаду виробництва.
У національній економічній науці ще в радянський період сформувались відомі наукові школи, зокрема школа Західного наукового центру при Інституті регіональних досліджень НАН України під керівництвом академіка М. Долішнього.
Проблеми економічного розвитку у просторовому вимірі намагалися вивчати ще античні філософи Арістотель (384—322 до н. е.), Платон (прибл. 428—348 до н. е.) і автори соціальних утопій Томас Мор (1478—1535), Томазо Кампанелла (1568—1639). У XVII—XVIII ст. їх частково розглядали англійські економісти Джордж Стюарт (1806—1873), Адам Смітт (1840—1876), Дені Рікардо (1772—1823). Однак фактор простору не був об’єктом економічних досліджень і предметом економічної теорії. Економічна наука абстрагувалася від просторового виміру економіки, а розвивалася як теорія «точкової» економіки або замкнутої країни без визначених географічних меж.
Ігнорування економічного простору, позбавлення економічної теорії цілісності і гармонійності спричиняли суттєві прорахунки і необґрунтовані спрощення. Наприклад, при дослідженні механізмів конкуренції і торгівлі ігнорувалися відстань і транспортні витрати, конкурентні переваги розміщення виробництва, немобільність природних ресурсів тощо.
Системні засади регіональної економіки почали розробляти засновник теорії використання простору, англійський вчений Йоган Генріх фон Тюнен (1783—1850), німецький економіст Альфред Вебер (1868—1958), німецький географ Вальтер Крісталлер (1883—1969).
Й. Тюнен визначив вплив фактора простору на витрати і прибуток, а отже, на спеціалізацію підприємства.
А. Вебер з’ясував основні чинники, які впливають на розміщення промислового підприємства (транспортна орієнтація, робоча орієнтація, агломерація). Він також висунув ідею створення загальної теорії, яка б дала змогу вирішити проблему розміщення всіх підприємств.
В. Крісталлер розпочав дослідження не з об’єкта (підприємства), а з місця, точки розташування. Він створив і обґрунтував цілісну концепцію — теорію центральних місць, визначив роль і значення міст і агломерацій у формуванні ієрархічної територіальної структури країни.
А. Льош поєднав ідеї Вебера і Крісталлера в новій концепції економічного районування (економічного ландшафту).
На Заході у другій половині ХХ ст. сформувався напрям регіональної науки, ідеологом-організатором якої вважають американського економіста та географа Вільяма Ізарда (нар. 1919). Цей синтетичний науковий напрям вивчає регіони як цілісні системи, надаючи перевагу міждисциплінарним дослідженням. Економістів, географів, соціологів, політологів, інженерів та інших дослідників об’єднує вивчення регіону як багатогранного об’єкта дослідження.
Для визначення комплексу знань про регіони використовують також терміни «регіонознавство», «регіонологія», «регіонолістика». Регіональна економіка взаємопов’язана з галузями інших наук про регіони: економічними аспектами демографії, економікою природокористування і виробництва, соціологією, культурологією, політологією та іншими науками про людину і суспільство, а також геологією, біологією, екологією тощо.
У структурі економічної науки виокремлюють два полюси: макроекономіку і мікроекономіку. Поступово формується і третій полюс як третій напрям — регіональна економіка. Побудова триполюсної системи економіки (макроекономіка, мікроекономіка, регіональна економіка) дасть змогу доповнити економічну теорію просторовим аспектом, сприяючи дослідженню питань оптимізації розміщення господарства. Регіональну економіку не слід вважати мезаекономікою, що займає проміжне місце між макро- і мікроекономікою, оскільки предмет вивчення регіональної економіки є самостійним.
Термін «регіональна економіка» як наукову категорію почав використовувати В. Ізард. Він вважав, що регіональна наука набагато ширша від регіональної економіки і тому вона повинна вивчати простір, регіони, локації та їх системи.
Визначними представниками сучасної регіональної науки вважають В. Леонтьєва, П. Хагетта та ін. Їхні наукові дослідження присвячені проблемам в галузях планування, прогнозування, створення сучасних економічних моделей розвитку окремих сфер господарських комплексів і регіонів (країн). В. Ізард і В. Леонтьєв у середині ХХ ст. розробили перші багатогалузеві моделі міжрайонних зв’язків.
Проблемам регіоналізації присвячені численні наукові дослідження українських вчених. Основним завданням, яке постає перед науковцями у галузі регіональної економіки, є з’ясування сутності і механізму регіонального розвитку територіальних соціально-економічних систем.
Із сукупності теоретичних надбань минулого можна виділити два магістральні напрями: теорії, які визначають спеціалізацію регіонів у територіальному поділі праці; теорії, які визначають принципи розміщення господарської діяльності.

Теорії спеціалізації регіональної економіки

До теорій, пов’язаних зі спеціалізацією регіональної економіки, зараховують теорію абсолютних переваг, теорію порівняльних переваг, теорію Хекшера — Оліна.
Теорія абсолютних переваг. Представники напряму меркантилізму (Т. Мун, В. Петті, Дж.-В. Колберт та ін.) стверджували, що джерелом багатства території є нееквівалентний обмін. Вважаючи, що багатство території визначається кількістю золота і срібла, меркантилісти доводили, що зовнішня торгівля забезпечує їх збільшення. Для цього необхідно стимулювати експорт і обмежувати імпорт, заборонити вивезення сировини, яка використовується у виробництві експортних товарів, безмитно імпортувати сировину для експортоорієнтованого виробництва та обмежити вивіз золота і срібла. Визнання важливої ролі зовнішньої торгівлі в забезпеченні економічного зростання поєднувалося з обмеженнями і жорсткою регламентацією зовнішньої торгівлі з боку держави. Однак А. Смітт довів, що добробут території залежить не стільки від кількості золота і срібла, скільки від рівня розвитку виробництва за рахунок поділу праці і кооперації.
Спеціалізація регіону у зовнішній торгівлі повинна ґрунтуватися на принципі абсолютних переваг. Відповідно до цього принципу регіон експортує товари, які виробляє із найменшими витратами, а імпортує ті, що виробляються іншими регіонами з меншими витратами. Товаровиробники повинні діяти за умов вільної конкуренції і невтручання держави в економіку.
Проте теорія абсолютних переваг не дає відповіді на питання про спосіб участі у зовнішній торгівлі регіонів, що таких переваг не мають.
Теорія порівняльних переваг. Автор цієї теорії Д. Рікардо довів, що торгівля може бути взаємовигідною навіть якщо один із регіонів не має абсолютних переваг при виробництві конкретного товару.
Принцип порівняльних переваг полягає в тому, що регіони повинні спеціалізуватись на тих товарах, які вони можуть виробляти з мінімальними витратами порівняно з іншими регіонами. Порівняльні (відносні) витрати показують, від якої кількості одного із товарів, що виробляється в регіоні, необхідно відмовитися у разі збільшення виробництва іншого товару на одну одиницю.
Теорія Хекшера — Оліна. Причини наявності переваг дослідили шведські економісти Елі Хекшер (1879—1952) і Бертін Олін (1899—1979). Вони довели, що порівняльні переваги з’являються внаслідок відмінностей у забезпеченні регіонів факторами виробництва. Зовнішня торгівля має спеціалізуватися на товарах, при виробництві яких найбільші витрати припадають на ресурси, якими найкраще забезпечений регіон. Рух товарів компенсують обмеження на нерозміщення ресурсів, що призводить до вирівнювання доходів від факторів виробництва. На практиці таке співвідношення не завжди виконується, і реальна спеціалізація регіону у зовнішній торгівлі може відрізнятися від наявної структури факторів виробництва. Ця парадигма отримала назву «парадокс Леонтьєва» за ім’ям американського економіста В. Леонтьєва, який вперше його дослідив.

Регіональна економіка ("Академвидав") Жук М. В.

Регіональна економіка ("Академвидав")
Жук М. В.