1211036701871

Вступ до слов’янської філології. 2-ге видання, виправлене, доповнене («Академія»)

60,00 грн.

Лучик В. В.

Тип видання — підручник
Рік видання — 2013
Обсяг — 344 сторінки
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

У другому виданні підручника розкрито становлення і розвиток слов’янської філології в її взаємозв’язках з історією, особливостями буття слов’янських народів, їх культурою (писемністю), а також представлено наукові теорії, що стосуються цієї проблематики. Філологічно цінними є відомості про лексичні, фонетичні, граматичні ознаки праслов’янської мови, відображені в ній матеріальні й духовні цінності давніх слов’ян, а також про літературні мови, мікромови і діалекти сучасних слов’янських народів. Важливу для розуміння означеної проблематики поняттєву основу подано у короткому термінологічному словнику.

Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться викладачам, учителям-словесникам, усім, хто цікавиться походженням, взаємозв’язками слов’янських мов і народів у давнину і сьогоденні.

Зміст

1. Слов’янська філологія як наука і навчальна дисципліна

Філологія як комплекс лінгвістичних і культурно-історичних дисциплін.
Слов’янська філологія як галузь філологічних знань.

2. Слов’янські народи і мови

Сучасні слов’янські народи, їхня етнічна спорідненість.
Слов’янські мови, їх генетична спорідненість.
Класифікація слов’янських мов.
Східнослов’янські літературні мови і діалекти.
Українська мова.
Російська мова.
Білоруська мова.
Західнослов’янські літературні мови і діалекти.
Польська мова.
Серболужицькі мови.
Верхньолужицька мова.
Нижньолужицька мова.
Чеська мова.
Словацька мова.
Полабська мова.
Південнослов’янські літературні мови і діалекти.
Болгарська мова.
Македонська мова.
Сербська мова.
Хорватська мова.
Словенська мова.
Старослов’янська мова.
Слов’янські літературні мікромови.

3. Праслов’янська мова

Періодизація історії праслов’янської мови.
Основні фонетичні, лексичні, граматичні ознаки праслов’янської мови.
Фонетична транскрипція праслов’янської мови.
Діалектне членування праслов’янської мови.
Пралехітський і прачесько-словацький піддіалекти.
Центральний і власне східний піддіалекти.

4. Слов’яни у давні часи

Теорії прабатьківщини слов’ян.
Розширення території праслов’ян на початку і у середині І тис. н. е.
Археологічні свідчення про слов’ян.
Писемні згадки античних авторів про слов’ян.
Свідчення мови про зв’язки давніх слов’ян з іншими народами.
Свідчення ономастики та етимології.
Лексичні запозичення.
Відображення у мові матеріальної культури давніх слов’ян.
Відображення у мові духовної культури давніх слов’ян.
Основні засади уявлень давніх слов’ян про навколишній світ.
Язичництво як вияв давніх уявлень про навколишній світ.
Язичницький пантеон богів і богинь.
Слов’янська демонологія.
Давній народний календар і християнські свята у слов’ян.

5. Виникнення писемності у слов’ян

Передумови виникнення писемності у слов’ян.
Створення слов’янської писемності.
Слов’янські абетки.
Пам’ятки слов’янської писемності.
Надписи на предметах матеріальної культури.
Рукописи, їхні копії та видання.
Інкунабули та інші першодруки.

6. Історія слов’янської філології

Зародження слов’янської філології.
Становлення слов’янської філології.
Становлення східнослов’янської філології.
Становлення західнослов’янської філології.
Становлення південнослов’янської філології.
Становлення зарубіжної слов’янської філології.
Розвиток слов’янської філології у першій половині ХХ — на початку ХХІ ст.
Слов’янська філологія в СРСР і пострадянських країнах.
Західнослов’янська філологія.
Південнослов’янська філологія.
Зарубіжна слов’янська філологія.

Короткий термінологічний словник
Література

Уривок із підручника («Вступ до слов’янської філології» Лучик В. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Слов’янська філологія як наука і навчальна дисципліна

Філологія як комплекс лінгвістичних і культурно-історичних дисциплін

Людина як розумна істота завжди прагнула пізнати навколишній світ, іншу людину, саму себе через створені нею знаки матеріальної та духовної культур. Пізнанню людської культури різних епох служить філологія (грец. philologia, від phileЬ — любити і logos — слово) — сукупність гуманітарних наук, які вивчають духовну культуру людства чи окремих народів шляхом мовного і лінгвостилістичного аналізу писемних текстів. Цей термін у вузькому значенні охоплює мовознавство (лінгвістику) і літературознавство, які є основою філологічної науки, оскільки вона вивчає мову, слово в найширшому розумінні, а також мову, слово в тексті авторської чи народної (фольклорної) літератури. Термін «філологія» має і ширше (традиційне) значення, адже писемне слово, текст є об’єктом вивчення й інших гуманітарних наук: текстології — науки про зв’язні писемні тексти давньої літератури; джерелознавства — історико-філологічної науки про джерела писемності; палеографії — історико-філологічної науки, що вивчає зовнішній вигляд і письмо стародавніх рукописів з метою їх правильного прочитання та встановлення часу й місця написання; нумізматики — науки, що вивчає стародавні монети, медалі; епіграфіки — історико-філологічної дисципліни, яка вивчає написи, вирізьблені на твердих матеріалах.
Отже, основою, що об’єднує в одну науку низку лінгвістичних і культурно-історичних дисциплін, є текст з усіма внутрішніми аспектами і зовнішніми зв’язками, без якого неможливі зародження, розвиток і функціонування філології.
Аналізуючи тексти й роблячи спеціальні коментарі (а саме така форма є класичною в науковому філологічному дослідженні), філологія у такий спосіб слугує пізнанню та усвідомленню культури як ознаки розвитку суспільства. Внутрішня структура філології двопланова. З одного боку, вона покликана глибоко вивчати тексти, не допускаючи фантазій і відходів від їх конкретності (в цьому її «буденність»), з іншого — через зміст накопичених текстів вона є акумулятором людської думки про розвиток матеріальної й духовної культур (в цьому її універсальність).
Філологія як наука виникла на відносно зрілій стадії розвитку суспільств, які користувалися письмом. Наявність філології характеризує не лише рівень цивілізації, а й її тип. Так, високорозвинуті давні культури Близького Сходу не мали філології як науки, а в країнах західноєвропейського середньовіччя вона була слаборозвинута. Зате у цей самий період (середина І тис. до н. е.) вона швидко формувалася в Давніх Індії та Греції. Становлення давньоіндійської філології зумовлене необхідністю тлумачити священні гімни вед і внормовувати санскрит як писемну літературну мову цих релігійних текстів, а давньогрецька мала на меті тлумачення античних творів («Іліади», «Одіссеї» та ін.) і розвивалася як певна відповідність пізнавальній рефлексії над мисленням, словом і мовленням і як наслідок безпосереднього ставлення до них.
Давня індійська філологія представлена граматистами Паніні (V—IV ст. до н. е.), Вараручі Катьян (III ст. до н. е.), Панаджалі (II ст. до н. е.), а пізніше теоретиками орфоепії та стилю. Вона відкрила неоціненні пам’ятки, написані спочатку мовою вед (середина ІІ тис. до н. е.), а відтак — санскритом (початок І тис. до н. е.), вивчення якого в Європі дало поштовх зародженню на початку XIX ст. порівняльно-історичного мовознавства.
Глибоку філологічну традицію мала також культура давнього Китаю, однак через генетичну відмінність мови і писемних текстів вона не справила такого впливу на європейську й, зокрема, слов’янську філологію, як давньоіндійська. Переважно з тих самих причин не мала істотного впливу на розвиток гуманітарних наук у Європі і високорозвинута давньоарабська філологія VII—XII ст.
Витоки традицій європейської філології йдуть з давньогрецьких джерел і значною мірою через давньоримське посередництво. Зароджувалася давньогрецька філологія із шкільного коментування поем Гомера, звідки і тлумачення філології як дослідження давніх писемних творів. У софістичну добу (V—IV ст. до н. е.) література відокремилася від позалітературної реальності і стала об’єктом теоретичної поетики та філології. Серед софістів («словоблудів») найбільші заслуги в розробленні філологічних методів і прийомів належать Плутагору, Горгію, Продіку. Але найвищої зрілості давньогрецька теорія літератури досягла в «Поетиці» Арістотеля (384—322 до н. е.). Наприкінці III ст. до н. е. елліністична філологія поступово починає відходити від філософії, в надрах якої вона розвивалася, і наприкінці II — на початку I ст. до н. е. остаточно відокремилася від неї. У цей час філологією займалися граматисти з бібліотек Александрії та Пергами, які встановлювали коректні тексти і їх коментували. Приблизно в 170—90 рр. до н. е. представник Александрійської школи Діонісій Фракійський остаточно оформив на граматичній основі вчення про частини мови, яке зберігається й понині.
Ранньохристиянські вчені Оріген (прибл. 185—254) та Ієронім (прибл. 340—420) переклали Біблію грецькою мовою, а Ієронім створив ще й латинський переклад. Традиції давньогрецької філології розвивалися в Давньому Римі і в середньовічній Візантії, після падіння якої спадщину візантійської філології в середині XV ст. перебрала Італія епохи Відродження. Гуманісти цієї доби прагнули не просто оволодіти змістом авторитетних античних джерел, а й «переселитися» в стародавній світ, заговорити його мовою, реконструювати його творчу енергію і використати її для боротьби з інерцією середньовічної латини, яка вже фактично перетворилася на мертву мову.
Нова доба у філології започаткована «неогуманізмом» німецького вченого, основоположника естетики класицизму Йоганна-Йоахима Вінкельмана (1717—1768). Вченими було порушено наукову проблему цілісного образу античного світу. Німецький філолог Фрідріх-Август Вольф (1759—1824) запровадив термін «філологія» як назву науки про античність. У першій половині XIX ст. німецькі вчені Г. Узенер, Е. Роде, У. фон Віламовиць-Мелендорф та інші відмежували від філології давню історію. У цей час під впливом романтизму виникла «нова філологія» (неофілологія): германістика (Ф. Бопп, Я. і В. Грімм, В. фон Гумбольдт, А. Шлейхер та ін.), романістика (Ф. Ренуар, Ф. Діц), славістика (чех Й. Добровський, словак П.-Й. Шафарик, словенці В. Копітар і Ф. Міклошич, серб В. Караджич, росіяни О. Востоков, Ф. Буслаєв, українці О. Бодянський, М. Максимович, О. Потебня) та ін.
Розпад філології як цілісної історико-філологічної науки, яка вивчала лише привілейовані тексти класичної (античної) та біблійної («священної») літератур, спричинився до автономного функціонування мовознавства, літературознавства, фольклористики і текстології. Однак єдність філології як синкретичної науки зберігається й нині завдяки особливому способу аналізувати текст. Філологія продовжує існувати й розвиватися як форма комплексного знання, що визначається не так межами предмета, як специфічним підходом до нього. Будучи засобом пізнання закодованого в тексті змісту, вона допомагає зрозуміти іншу людину, інший народ, іншу культуру, іншу епоху.
Отже, філологія охоплює комплекс лінгвістичних і культурно-історичних знань людства про суспільство й природу, відображених у писемних текстах. Через пізнання змісту текстів вона забезпечує розуміння матеріальних і морально-інтелектуальних цінностей, створених носіями різних культур у попередні епохи.