1216748870796

Твого ім’я не вимовлю ніколи. Повість-есе про Івана Франка («Академія»)

30,00 грн.

Горак Роман

Рік видання — 2008
Обсяг — 224 с.
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Категорія:
Поділитися:   

Анотація

Свого часу Іван Франко переконував, що збірка «Зів’яле листя» написана під емоційним впливом від прочитання щоденника самогубця, який не зміг пережити нещасливе кохання. Чи можна було вірити Франкові, що до написання інтимних поезій, які спровокували гострі літературні суперечки, непорозуміння між ним і критикою, причетні чужі переживання, а не його особисті? Хто та незнайомка, яку покохав ліричний герой і взаємності якої не знайшов? Ім’я її так і не було відкрито — Франко вмів зберігати таємниці.
Після його смерті одні претендентки на титул героїні збірки зголошувалися з власної волі, інших називали дослідники. Та всі розуміли, що то були не вони. А на неї ніхто не міг і подумати…
У повісті-есе «Твого ім’я не вимовлю ніколи» Роман Горак переконує, що все-таки то була Вона.

Зміст

Резонанс

Людмила Скорина: Біографічний триптих «Академії». Частина ІІ. Зів’яле листя: І знову про таємниці Івана Франка

 

Уривок із книги («Твого ім’я не вимовлю ніколи. Повість-есе про Івана Франка» Горак Роман) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1.
Своє сімдесятиліття Уляна Кравченко відсвяткувала доволі скромно в родинному колі, яке було не таке вже й мале, і розпочала, як казала всім, свій сімдесят перший рік. «Широка ж українська освічена суспільність, — скаржився у 19-му номері «Жіночої долі» за 1930 р. Дмитро Николишин, — як це в нас буває, нічого про те не знала і залишила без уваги такий рідкий у нас ювілей: 70-ліття письменниці, з яких 50 літ перейшло на громадській і літературній роботі».
Українська суспільність почулась діткнутою таким несправедливим докором професора Перемишльської державної гімназії Дмитра Николишина. Як це нічого не знала? Як це могла забути, що нашій славній письменниці і емансипантці вже минуло сімдесят? Нічого подібного. Вона все пам’ятає, але в тому році з ювілеями та «усіма заслуговуючими на увагу датами» просто була біда. Бо ще не встиг відсвяткуватися ювілей покійної Наталії Кобринської, піонерки жіночого руху в Галичині, як підійшов ювілей «емансипантки і письменниці» Ольги Кобилянської. Ці торжества так розтягнулись, що вже на Уляну Кравченко не вистачало ні сил, ні, головне, коштів. Шановна ювілярка ще була при доброму здоров’ї, а тому могла потерпіти, поки суспільність «трохи перепічне», а потім з характерними для себе запопадливістю та енергією візьметься за роботу, щоб ніхто не посмів казати, ніби Галичина не вміє вшановувати своїх героїв, борців і ратоборок. Припізнені ювілейні торжества, як і слід було чекати, розпочалися у Перемишлі, де мешкала письменниця, а відтак перекинулись у Львів. Правда, тут, у столиці краю, торжества, на думку жіночої преси, отримали дещо небажаний характер. Менше за все на них ішлося про заслуги письменниці на «незораному перелозі» української літератури, все зводилося до проголошення короткого реферату про життя соленізантки, після чого розпочалась «смислова» частина, так званий комерс, на якому добре і довго пили за здоров’я «нашої незрівнянно славної писательки». Таке «поступування» львів’ян перемишльське товариство схвалити аж ніяк не могло.
Звинуватити Перемишль у чомусь подібному було б великим гріхом. Сюди на восьме травня з’їхались найвідоміші жінки майже з усіх куточків Галичини, щоб гідно, як писала тодішня преса, вшанувати одну з найбільш заслужених з-поміж себе і «вповні віддати їй належне», на що заслужила вона своєю 50-літньою невсипущою громадською та літературною працею.
Центром торжеств стали Народний дім та хата письменниці, куди «через брак місць» не так просто було потрапити. Уляна Кравченко, як виявилось, мало в чому змінилась: кого не хотіла бачити, того до себе й не запрошувала.
Від імені галицького жіноцтва її гарною промовою привітала Ольга Ціпановська, про яку в ті часи знав майже кожен освічений українець, а сьогодні доводиться пояснювати, що була вона не тільки професором приватної жіночої гімназії у Перемишлі, письменницею, меценаткою української молоді, а й відомою громадською діячкою, яку глибоко і по-справжньому поважали. Промову Ольги Ціпановської преса обіцяла опублікувати в одному з найближчих номерів, але свого слова не дотримала, ну а громадськості не залишалось нічого іншого, як обурюватись за таку нечемність часописів. Шановну ювілярку, або як тоді було загальноприйнято писати і говорити — ювілятку, привітали учні та викладачі всіх українських шкіл у Перемишлі, а було їх на той час аж дві: школа імені Маркіяна Шашкевича та школа Святого Миколая з бурсою. Вітали Уляну Кравченко її ж віршами або власними. Професор гімназії Павло Волянський, стараннями якого пізніше вийшло багато творів Уляни Кравченко, доповів зібраним про «молодечі літа» письменниці, які назвав «загалом важкими», та дорогу, якою шановна ювілярка йшла довго і вперто, щоб дочекатись такого красного і величавого, хоч трохи і припізненого, ювілею.
Промова пана Волянського всіх схвилювала, навіть ювілярку. Після цієї промови під оплески залу було зачитано привітальні телеграми Уляні Кравченко від багатьох товариств, часописів, установ та «простих приватних» осіб.
Як би там не нарікала перемишльська громада на Львів, але й вона без комерсу обійтись не змогла. Правда, розпочався він не відразу з проголошенням тостів за здоров’я шановної ювілярки, а з промови Дмитра Николишина, котрий ще недавно допікав «освіченій суспільності» за неувагу до особи Уляни Кравченко і, зокрема, до її ювілеїв. Сьогодні він сипав шановній ювілярці комплімент за компліментом. Називав її то Прометеєм, який у богів украв вогонь і приніс людям, щоби не гибіли в темряві, то Великою піонеркою, яка «взяла собі за труд» вести за собою ще непросвітлене і здебільшого темне галицьке жіноцтво до вершин людської гуманності та освіти. Про те, чи вдалось це Уляні Кравченко, пан Николишин не казав.
Після цієї промови зі словами подяки до зібрання звернулась сама ювілярка. «Говорила, — звітували газети, — много і красно», промова, як писала, зокрема, «Жіноча доля», «плила з її уст чарівною струєю». Газети також обіцяли опублікувати її в найближчім номері, але швидко про цю обіцянку забули, за винятком хіба «Жіночої долі».
Цей часопис, починаючи з 12-го числа, з номера в номер друкував не тільки докладні звіти про заходи з нагоди ювілею Уляни Кравченко в Перемишлі, а й, як годиться популярному виданню, публікував нові і старі поезії самої ювілярки, а також вірші, присвячені їй. Зворушена тими віршами та увагою до своєї особи Уляна Кравченко вважала за необхідне виступити на сторінках цього жіночого часопису з подякою за пережиті хвилини радості та втіхи. Запевняла, що їх не забуде поки її віку. «Жіноча доля», зі свого боку, опублікувала багато фотографій ювілярки різних років, починаючи з «молодечих літ».
Дякуючи громадянству за увагу, що була їй «принаділена», Уляна Кравченко вважала за потрібне сказати йому, що дорога, якою вона йшла до своїх жнив, була справді страшною, самотньою, тернистою і небезпечною, але це не повинно застрашувати теперішню молодь робити те, що колись робила вона: до останнього віддиху служити свому народові, як служило її покоління, з якого багато хто не дочекався таких урочистостей і пишних ювілеїв, як вона…
Почувала вона себе втомленою і чомусь невдоволеною. Все її дратувало і виводило з рівноваги. Публіка списувала все це на рахунок того, що всі творчі люди такі, а гарними вони виглядають тільки на ювілеях, домашні спихали таку поведінку на вік і перевтому, зумовлену отими ювілейними торжествами.
На ювілей до Перемишля «Жіноча доля» відделегувала головного редактора Олену Кисілевську, а також Ольгу Дучимінську, яку не можна було назвати «сотрудником» часопису. Вона працювала, точніше допрацьовувала до свого вчительського стажу в селі Тяпче біля Долини, віддавна дописувала до різних газет та журналів, ще за австрійських часів випустила збірку віршів і мала опінію ерудованої та освіченої людини. Олена Кисілевська вже давно накинула на неї оком і тільки чекала того моменту, коли Ольга Дучимінська вийде на емеритуру, щоб узяти її до свого часопису і доручити їй вести в ньому відділ листів і критики.
Ольгу Дучимінську не потрібно було вмовляти поїхати на ювілей. Вона сама цього хотіла. Мала потребу особисто подякувати Уляні Кравченко за теплі слова про свою скромну письменницьку працю, зокрема про збірку «Китиця незабудків», а також вияснити для себе одну делікатну справу, яка мучила її віддавна.
Ця справа була пов’язана з Наталією Кобринською, з якою Ольга Дучимінська приятелювала, була для неї майже особистим секретарем, а по її смерті стала розпорядницею її заповіту. Ольга Дучимінська ніяк не змогла збагнути, чому її патронка постійно, коли тільки заходило про теперішню ювілярку, кривилась, називала її не інакше, як «та вчителька», і намагалась припинити будь-яку розмову про неї. Часом робила це настільки неделікатно, а то й просто грубо, що Ольга Дучимінська не могла надивуватись їй і не знала, чим це пояснити. Сама ж вона про Уляну Кравченко була щонайкращої думки, шанувала її талант, працю і скромність.
На той час Ольга Дучимінська задумала написати книжку про саму Наталію Кобринську, про початки жіночого руху в Галичині та про перше жіноче видання — альманах «Перший вінок». Вважала великим гріхом не зробити цього, бо майже з усіма авторками альманаху була особисто знайома, листувалася з ними, з багатьма дружила. Зібрала вона цікаві спогади, які так не вдалось опублікувати ні тоді, ні пізніше — сімдесятилітню Ольгу Дучимінську загнали на Північ будувати аеродром, а потім валити ліс у Сибіру. Певний час гадала, що ще не все зібрано, не все до кінця зрозуміло, а крім того, має ще час. Правда, книжку про Наталію Кобринську Ольга Дучимінська встигла випустити, про «Перший вінок» — ні.
Не мала Ольга якихось особливих клопотів з тим, як привітати ювілярку і подякувати їй за все. За те, що такою є в нашій літературі, за гарні слова про неї, Ольгу Дучимінську. Промову підготувала давно і знала її напам’ять. Клопіт був у іншому. Ювілярці годилось би подарувати квіти, але зробити це, а точніше вибрати їх для Уляни Кравченко, було не так просто. Всі знали, що ювілярка кохається у квітах і вони для неї не «просто хабаз», а своєрідна духовна візитна карточка того, хто дарує, і своєрідна безмовна промова до того, кому ці квіти даруються. Про цю делікатну обставину з квітами Ольга Дучимінська була попереджена не тільки організаторками ювілейних торжеств та шефом Оленою Кисілевською, а й Лідією Бурачинською, тодішнім редактором дуже популярного жіночого часопису «Нова хата», з якою дружила. Та й ювілярка, мов на зло, ще задовго до свого «ліття» розпочала публікувати по різних журналах не то новели, не то статті чи оповідання про квіти. Кожна квітка в тих статтях-новелах несла якісь спогади з життя письменниці, була символом і надприродною таємницею, пізнати яку дається не кожному. Дехто, як це часто буває, підсміювався над отим і називав Уляну Кравченко квітковим ворожбитом та квітковим астрологом. Однак вона на такі підсміювання не звертала уваги і мала намір видрукувати свої квіткові оповідання окремою книжкою. Лідія Бурачинська радила їй не робити цього, а краще написати спогади про пережите, які б, на її думку, мали велику пізнавальну вартість і принесли письменниці безумовний успіх. Уляна Кравченко всілякі поради, в тому числі й Лідії Бурачинської, пропускала повз вуха і продовжувала писати новели-статті про квіти, любов, містику і щось незбагненне.
«Це, може, недобре, — писала вона Лідії Бурачинській 10 квітня 1930 року, — що мішаю зміст і фахові відомості про квіти, і краще було в збірці лишити тільки оповідання, а проче хіба в замітках кінцевих пані напишуть».
Лідія Бурачинська, звичайно, написала свою думку про те, що зробити з тими квітами. Оповіді про них видались їй дуже цікавими і розумними, але не радила їх друкувати в такому часописі як «Нова хата». Як-не-як журнал призначений для домашніх господинь, котрі шукають у ньому поради, як вивести з шаф міль, замаринувати «найдешевшим способом» шинку, позбутись кротовини на городі або як дешево й гарно пошити собі вечірню візитову сукню…
Тому Лідія Бурачинська радила ті «квіти» друкувати в якихось інших, вишуканіших журналах. Крім того, одні оповідання радила друкувати під весну, інші — під зиму, залежно від того, про що в них ідеться. Уляна Кравченко на ті поради зважала, проте від послуг «Нової хати» не мала наміру відмовитись. «Тішитись буду, — писала Лідії Бурачинській, — коли ще і “Гвоздик” буде поміщений в “Н(овій) х(аті)”. Справді, оповідання надається до зими, але то все одно, добре було би, щоб порозділювати на два числа». Хотіла, щоб початок оповідання надрукували десь тепер, а кінець — під зиму. Переконувала вперту редакторку, що в тих оповіданнях про квіти не стільки «йдеться» про самі квіти та їх «арому», тобто аромат, а про щось інше. Вони є наскрізь автобіографічні і читачкам розкажуть про їх автора набагато більше, ніж звичайна біографія та спогади, котрі так настирливо домагається від неї пані редакторка. Зрештою, щоб дійти якогось консенсусу, потрібно обом в дечому поступитись. «“Дідик”, — погоджувалась Уляна Кравченко, — може, для Н(ової) Х(ати) надто націоналістичний, а “Омела” неясна… Ці оповідання поміщу де, але аж під зиму або, може, зачекають до збірки про квіти».
Пішла на компроміс і «Нова хата». Вона надрукувала декілька оповідань про квіти, але за умови, що в цьому журналі будуть надруковані і спогади Уляни Кравченко про її «молодечі літа» та вчителювання, знайомство з Франком. Та через деякий час Уляна Кравченко повідомила Лідію Бурачинську, що ніяких спогадів та «автобіографій» для журналу писати не буде, бо її «все ще більше цікавить теперішність і майбутність», ніж пережите. «Я до минулого не вертаю», — заявила вона.
Лідія Бурачинська почулась ображеною, а «Нова хата» перестала видавати «квіти» Уляни Кравченко. Правда, після ювілею ці «квіти» почали друкувати інші видання. У травні 1931 року «Фіалка» вийшла в «Неділі», додатку до газети «Діло», а листопадовий номер «Літературно-наукового вісника» за той же рік опублікував «Senecio nemorensis», тобто «Дідика», який видався Уляні Кравченко надто «націоналістичним». Наступного року він надрукував «Hedera Helix», тобто «Плющ», який ще в старі часи називали «розпілем» або «блющем». У січні 1932 року «Час» випустив у світ «неясну» для «Нової хати» «Омелу» під назвою «Вінок омели». Решту оповідань, зокрема «Гвоздик», так ніде й не вдалось опублікувати, хоч Уляні Кравченко дуже хотілось, щоб воно побачило світ саме в «Новій хаті». Намагалася вже вкотре переконати Лідію Бурачинську в тому, що «Гвоздик» є автобіографічним оповіданням, а вона, Уляна Кравченко, колись Юлія Шнайдер, ще й досі зберігає зворушливі листи «цего Гвоздика», на яких залишаються незатертими «зауваги Франка, що є доказом, що Франко, пишучи “Зів’яле листя”, користав з тих листів».
Знаючи, що Уляна Кравченко не вміє дотримувати слова і «не раз давала свідоцтво фантазії», іншими словами — любить фантазувати, Лідія Бурачинська не спокусилась на зізнання в тому, що Франко для «Зів’ялого листя» використав листи «Гвоздика» і в опублікуванні оповідання відмовила. Була невблаганна. Будуть спогади «про молодечі літа» — надрукує «Гвоздик». А ні, то й оповідання не буде надрукованим… Врешті Уляна Кравченко всі опубліковані й неопубліковані оповідання про квіти зібрала під дах однієї збірки, назвала її «Мої квіти» і без особливих труднощів видала в Коломиї 1933 р. Критика, як опісля скаржилась, чогось зустріла цю небуденну збірку цілком спокійно. А вона вклала у неї стільки чуття і душі…
Ольга Дучимінська досі особисто ще не знала Уляни Кравченко. У 1911 р. вона отримала від неї теплого листа з нагоди виходу збірки «Китиця незабудків». Уляна Кравченко в тому листі бажала їй довгих літ, творчої наснаги, раділа, що в українську літературу в особі Ольги Дучимінської вливаються гарні юні сили. Невдовзі Уляна Кравченко сказала про цю збірку своє слово у пресі, що справді додало сил її авторці. Зі всього виходило, що тепер подарувати китицю незабудків Уляні Кравченко було б цілком оригінальним, розумним і виправданим кроком. Але біда! Згідно з етикетом, вважалось поганою ознакою — жінці дарувати незабудки іншій жінці.
На вулицях у Перемишлі того дня торгували здебільшого бузком, диким і щепленим, а також первоцвітом і тюльпанами «впрост з Голландії». Для подарунку вони теж не надавались. Одні означали пустослів’я, інші натякали на біблійних невіст, які вийшли зустрічати своїх суджених, а забули налити в лампадки олії. Потім не могла нажалітись Ольга Дучимінська, переповідаючи про свої відвідини Уляни Кравченко, що в той день не купила гвоздик. Були ж на базарі, а якесь циганча буквально не могло відчепитись від неї і все пропонувало їй купити в’язанку. Але гвоздики були визнані нефеміністичним цвітом, бо пахли «цинамоном» і нагадували про кухню, з якою кожна правдива прибічниця жіночого руху та ідеї розкріпачення жінки вперто й послідовно воювала. А, на біду, Ольга Дучимінська в ту пору була запеклою феміністкою і вірною послідовницею Наталії Кобринської. Де їй було до гвоздик! Так сталось, що не знайшовши відповідних квітів, прийшла до ювілярки голіруч, але з відкритим серцем, щирою усмішкою і щонайкращими побажаннями. Саме в той момент, коли рука потягнулась до шнурка, щоб подзвонити, нараз нагло пригадала, що у приготовленій промові зовсім випустила з уваги, як звертатись до шановної ювілярки. Говорити «шановна ювілярко» не випадало. Надто шаблонно, заїжджено і формально, а Ольга Дучимінська не хотіла, щоби про неї погано подумали. Не випадало говорити й «пані Нементовська», бо цим самим нагадувався не вельми приємний факт біографії Уляни Кравченко. Була до вух щирою українською патріоткою, а тут ні сіло ні впало, чогось вважала за краще вийти заміж не за українця, а за поляка. Правда, цей поляк, як казали, не був дуже «зацофаним» чоловіком, але був ревнивим, як уже розповідала сама Уляна Кравченко. Готовий був кожного застрелити, хто посмів би пофліртувати з його дружиною. Уляна Кравченко всім розказувала, що вийшла заміж за Яна Нементовського тільки тому, що він обіцяв застрелити «з місця» того, хто претендував би на її руку. Навіть Франка, якого, де правду діти, таки любила в молодечих літах. Таких жертв не хотіла. Яка б то українська література була без Франка! Не випадало Ользі Дучимінській говорити Уляні Кравченко й «шановна поетко», бо то зовсім якось дико звучить.
«Шановну ювілянтку» застала в кріслі з якимись зшитками в руці — сиділа на тлі великої піраміди квітів, подарованих з нагоди ювілею. Були в основному бузки і тюльпани, вона, Ольга Дучимінська, так необачно зрезигнувала їх… Звернула увагу, що квіти не просто звалені в купу чи порозпихані по вазах, а розставлені із якимось задумом. Китиці білого щепленого бузку природно вплітались у велике галуззя темнозеленого букшпану, а острівці яскравочервоних тюльпанів виглядали на цьому всьому як краплі жертвенної крові ювілярки за свій народ, за його будучність і славу. Кожна група квітів чимось виділялась із загальної маси, але одночасно була необхідним і природним елементом цієї цілісності. Згори донизу цю піраміду прорізувала синя стрічка, на якій золотистими буквами були виписані слова подяки шановній ювілярці від громади. Трохи заспокоївшись, Ольга Дучимінська зауважила, що для цієї піраміди були принесені в жертву робоче бюрко письменниці, софка та плетена з вербового пруття квіткова ніша. Щоби піраміда краще виглядала, з кімнати було винесено дещо з меблів, а решту розсунуто попід стіни.
На тлі гори квітів з патріотичним написом фігура Уляни Кравченко виглядала якось дуже поважно і монументально. Цю монументальність підсилювали виписані золотом лінії на стінах та виноградні лози, пущені місцевим малярем віртуозно, а головне — зі знанням справи, згори вниз. Ользі Дучимінській чогось у ту хвилину пригадався образ, коли Діву Марію прийшов сповістити про народження нею Сина архангел Гавриїл…
Збоку, на срібному підносі, лежали візитні карточки, листи і телеграми. І вони творили між собою якусь гармонійну єдність, як квіти в піраміді.
Однак не те все вразило Ольгу Дучимінську. Уляна Кравченко в свої поважні роки не мала ні однієї сивої волосини!
Чорний, ефектно пошитий комір, зап’ятий срібною брошкою з дрібними камінцями, вільна, неприталена сукенка, яка нагадувала формою тогу, і діткнуті ревматизмом пальці, прибрані в перстені, досить скромні, але з платини і золота, наче засвідчували, що Уляні Кравченко справді ще завчасно писати спогади про минуле. Перед нею, як впевняла в ті дні, ще «ясніли дороги у нове майбутнє»…
Мимоволі пригадався портрет, який нещодавно опублікувала «Жіноча доля». Між тим портретом і теперішньою матроною в тозі було щось неймовірно однакове і незнищенне. Щоправда, в отої молодої дівчини на фотографії було густе волосся з модною у ті часи в провінції гривкою волосся над чолом, коса, навмисне стиснута так, щоб на фотографії виглядала товстішою. У теперішньої матрони коси не було, а не таке вже густе волосся зіп’яте ззаду в невеликий вузол. Але — голова! Вона була повернута вбік на стільки ж градусів, що й на фотографії з тих далеких літ! Там ще щічку підпирав палець. Тепер Уляна Кравченко не ризикувала зробити цього, щоби не виявити на обличчі нових і небажаних у такому віці зморщок. Та й руки… Вони цілком відповідали своєму віку…
Колишню молоду Юлію Шнайдер і теперішню Уляну Кравченко в одне ціле в’язала… поза. Проти неї безсилим виявився час і терниста дорога, якою ювілярка, згідно з її запевненнями, йшла до своїх жнив.
Поздоровлення Ольги Дучимінської і звертання через «шановна ювілярко» були сприйняті Уляною Кравченко цілком спокійно. Не виявила й особливого зворушення від почутої промови. Можливо, тлумачила собі Ольга Дучимінська, не хотіла цим вирізняти когось. Усі гості для неї були бажаними, всім засвідчувала однакову шанобу і всіх уважно слухала.
Друга половина зустрічі, яка розпочалась після промови, пройшла надзвичайно мило і тепло, з чаєм на дві особи, хоча філіжанки були доста грубі і з товстими стінками, що не дуже-то гармоніювало з витонченими почуттями, які панували в кімнаті. Дуже швидко знайшли спільну мову, несподівано виявивши для себе, що вони «вже не ті», якими були колись, і що «від тих часів» минуло багато часу. Виявилось, що обидві вважають себе ученицями Івана Франка. Уляна Кравченко називала його не тільки «великим учителем», як Ольга Дучимінська, а й «щирим другом», чого Ольга Дучимінська дозволити собі не могла.
Ольга познайомилась з Франком ще дівчам у Кулині біля Крехова, де вчителював її батько, відомий в околиці москвофіл Василь Решетилович. Лазила з дружиною Франка по горищах, вишукуючи закинуті туди різні старі речі, та щиро дивувалась, як то пани вміють гарно тратити свій час. Франко просив малу Ольгу збирати для нього не тільки пісні, а й різні оповідання, записувати цікаві слова, які побутують серед селян Кулина. Вона робила це охоче, зібрала цілий зшиток, подарувала його Франкові, а в нагороду за це отримала від нього «Лиса Микиту» з присвятою. Потім, коли вже вчителювала, набралася відваги і надіслала Франкові «для оцінки» свої вірші. Боялась, що може бути трохи поблажливим до неї, а тому підписалась псевдонімом. Була водночас і щиро здивована, і щаслива, коли побачила їх надрукованими в «Ділі»…
Розмова затягнулась до вечора. Уляна Кравченко вже зуміла поскаржитися на молодь, на теперішні важкі часи, бо раніше все було інакше, та на теперішні журнали, які перебирають і не хочуть її друкувати.
Ольга Дучимінська відчула, що настав момент запитати Уляну Кравченко про її участь у «Першому вінку», а також чому не вийшла обіцяна друга книга альманаху. Уляна Кравченко ніби чекала на це питання. Вона не була задоволена з того альманаху. Мала в ньому бути опублікована її повість з учительського життя, проте цього не відбулося. Через Франка і злі язики, які розпускали плітки, буцімто Франко пише вірші за неї. Вона готова й зараз присягнути, що такого й близько не було. Від того, що Франко був великим майстром, подітись нікуди. Він був дуже вимогливим до форми і техніки, наполягав, щоб у віршах не пурхали пташки, а була думка. Це чиста правда. А вона, ще нікому не відома вчителька з Бібрки, тільки починала писати. Не все, звичайно, вдавалось, і не без того, аби десь колись Франко щось не підправив, але що він писав за неї! Це вже чиста брехня. І її могла придумати, вибачте шановна пані, тільки покійна Кобринська, царство їй небесне! Вона найперше була винна в тому, що та повість у «Вінку» не вийшла.
Ольга Дучимінська почала здогадуватись, звідки бере початок неприязнь між Уляною Кравченко та Наталією Кобринською. Ледве стрималась, аби не нагадати шановній ювілярці, що ще кілька літ тому вона, Уляна Кравченко, твердила цілком протилежне. У спогадах про Наталію Кобринську, видрукуваних у збірці «Першому українському борцеві за права жінки», вона запевняла, що саме з ініціативи «і при всілякому заохочуванні» Кобринської написала спогади про вчительську працю, але в альманасі забракло місця на таку «велику річ». Той збірник і ті спогади Ольга Дучимінська не тільки читала, а й редагувала, готуючи до друку.
Тепер Ользі Дучимінській ставало зрозуміло, чого так згірдливо Наталія Кобринська називала Уляну Кравченко «о, та вчителька!»… Як-не-як Наталія Кобринська була дуже далекою від вчительської роботи, не мала про неї й зеленого поняття і не знала, який це шматок хліба… Того вечора Ольга Дучимінська постановила собі, що напише про вчительку якщо не «якусь більшу річ», то хоч би повість.
З часом здійснила задум. Свою повість про вчительську роботу Ольга Дучимінська назвала «Весняні дні». Влітку 1989 р. занесла її в Наукове Товариство
ім. Шевченка для надрукування у «Віснику». Редактор повість прийняв, але невдовзі розпочалась війна. Повість так і залишилась ненадрукованою.
Власне, візит можна було вважати завершеним. Ольга Дучимінська дізналася те, що хотіла. За дверима вже чувся шум домашніх, кілька разів хтось відчиняв двері, даючи цим знати, що візит затягнувся. Ставало якось незручно. Першою, як і годиться, встала ювілярка. Мала намір відкланятись і подякувати дорогій гості за відвідини. Та в ту мить з її коліна зсунувся якийсь зшиток і впав на підлогу, вичищену до блиску. Ользі Дучимінській, як молодшій і ще не ювілярці, пасувало зігнутись і підняти його. Вона так і зробила. Підняла і простягнула зшиток Уляні Кравченко.
— Чи пані знають, що тримають у руках? — спитала Уляна Кравченко.
— Можу тільки здогадуватись, — скромно відповіла Ольга Дучимінська.
— Ну і що?
— Вірші, які пані приготували для нашого журналу.
Всміхнулась:
— О, цілком ні. Не вірші. Моїми віршами і так рябить у кожному часописі, що вже-м втратила інтерес до читання нашої преси.
«Скромносте, скромносте!», — твердила про себе Ольга Дучимінська, але мусила признати, що все ж таки Уляна Кравченко має рацію. Справді, того ювілейного року майже ні один номер будь-якого жіночого чи патріотичного часопису не обходився без її віршів, написаних з нагоди Різдва, Благовіщення, Великодня, річниці боїв на Маківці та під Крутами. Писала також про перший дощ і перший грім, вербові котики і душний день у селі, а юним читачам оповідала про те, що у Великій Україні дуже погано жити, бо там ґаздують большевики. Писала багато. Найгірше було те, що все друкували.
— Пані жартують. Ваші вірші завжди бажані, і на них постійно чекають наші читачки.
— Ах, облиште, — перебила ювілярка. — Тепер нікого нічо не цікавить, а якщо й цікавить, то тільки якісь плітки, інтриги, інсинуації. — А по хвилі прикрої мовчанки додала: — Чи пізнають почерк на обгортці? — і протягнула зшиток.
Ольга Дучимінська без вагань пізнала руку Франка:

О milosci
Lamiesz kosci,
Niech ci nikto
Nie zazdrosci.
(О любове.
Ламаєш кості,
Нехай тобі ніхто
Не заздрить (польс.))

— На жаль, — продовжувала Уляна Кравченко, — тільки цих кілька рядків належать йому. Решта ні. — І замовкла.
Ольга Дучимінська мовчала.
— A propo (Між іншим), — обізвалась знову Уляна Кравченко, — пані Кисілевська мені казала, що пані мають написати для її журналу статтю про мене. Цікава-м, що пані скажуть, коли прочитають той зшиток, що маєте в руках.
На першій сторінці гарним каліграфічним почерком було виведено: «Kilka chwil z zycia nieszczesliwego poswiecone w czesc wiernosci dozgonnej mojej najdroszej Julii, ktora blaskiem zacmila wszystkie gwiazdy na firmanencie niebeskim» (Кілька хвиль з життя нещасливого, присвячені в честь дожиттєвої вірності моїй найдорожчій Юлії, яка блиском затьмарила всі зірки на небеснім небосхилі (польс.).).
Через декілька років Ольга Дучимінська прочитала той заголовок у «Спогадах учительки», що все ж таки вийшли окремою книжкою. Відразу зорієнтувалася, що заголовок був інакшим. Їй здалося, що там не було слів «przewyzszyla slonce wdziekiem kwiaty i slowiki» (Чарівністю затьмила сонце, квіти й соловейків (польс.).), як написала Уляна Кравченко.
Ольга Дучимінська відразу зрозуміла, що «Юлія» — це вона, Уляна Кравченко, а ці «Кілька хвиль з життя нещасливого… » будуть для неї. Не знала, як бути. Уляна Кравченко вийшла. Вернулась аж тоді, коли гостя дочитувала останню сторінку. Там, де мав бути підпис, картка була обірвана.
— Але хто є автором цього твору? — запитала Дучимінська Уляну Кравченко.
— Твору? Пані назвали це твором?!
— Так, у мене від самого початку було враження, що це — твір.
Уляна Кравченко довго не відповідала.
— Боже мій, Боже мій! — промовила. — Невже пані ніколи не діставала листів від закоханого? Невже ми поставали такими, що не можемо відрізнити крик душі від того, що пані назвала твором. Може, пані неуважно прочитала заголовок? Правда, в теперішніх часах заголовків не читають, але… То, прошу ясної пані, лист. До мене. Мене ще звуть Юлією…
Ользі Дучимінській здалось, що від тих слів вона почервоніла.
— Чи, може, пані не хочуть вірити, що я колись була молода… Так, так, молода, і все минулося. Тільки один він і залишився. Один. Зрештою, великих душ, отих людей Плутарха, ніхто ніколи не розумів.
Ольга не сміла запитати, кого має стосунок оте «один».
Уляна Кравченко поклала руки собі на рамена і стала походжати біля піраміди з квітів:
— Ця вся історія заслуговує на один великий роман, якого ще не знала наша література і який так часто знаходимо в чужих літературах. У нас таких речей чогось бояться, ніби ми не люди і нам не властиве те, що іншим. Не маємо своїх Цвейгів.
— Але ж пані ювілярка можуть самі написати такий роман…
Уляна Кравченко не відповіла. Стояла мовчки і гладила зшиток, як гладять маленьких дітей по голівці старі-старі бабусі…
«Справоздання» з поїздки Ольга Дучимінська склала самій Олені Кисілевській. Оповіла про все. І про зшиток також. Не знала, як тепер бути. Виглядало так, ніби Уляна Кравченко спеціально хотіла, щоб ця історія дісталась на сторінки преси.
Олена Кисілевська порадила обмежитись тільки описом торжеств. Про зшиток не варто згадувати. До ювілею він не мав жодного відношення.
Писати роман про Уляну Кравченко Ольга Дучимінська не мала часу. Треба було їхати в Тяпче і вчити дітей…
Була здивована і розчарована, коли виявилось, що все, що знала і вважала великою таємницею чужої душі, нараз стало відоме всім. Наприкінці 1936 р. Ольга Дучимінська отримала від Уляни Кравченко невеличку бандероль з книжкою «Спогади учительки», яка нещодавно вийшла у Коломиї. Листа не було. Навіть не було присвяти.
На лист з подякою за надіслану книжку Уляна Кравченко не відповіла…
Завжди молода Уляна Кравченко відчула себе забутою і всіма покинутою. Минув ювілей і згас інтерес до неї. Правда, час від часу її турбували деякі настирливі дослідники та журналісти, які дуже хотіли дізнатися, що в’язало її з Іваном Франком та Михайлом Павликом. Особливо їх цікавило, чи мали вони якийсь вплив на її творчість та формування світогляду. Тоді вона зі злістю відписувала: «Я не прийняла ідей соціалізму від других, які не боролися з собою, щоб ці ідеї прийняти, — противно1 — вони були мої і я зі всім боролася, що ідеям тим противно було… Про таких, як Павлик, Франко, чула далеко пізніше і вже пізніше знакомилася з ними, але без їх впливу, без намови, була такою ж, як і в поезіях “На новий шлях”». Вже опісля, коли їй довелось самій скуштувати отого «соціалізму», який, як твердила, прийняла без чийогось впливу, Уляна Кравченко у своїх спогадах почне твердити, що нав’язали їй соціалістичний світогляд Іван Франко та Михайло Павлик, за що вона їм дуже вдячна, бо вони відкрили їй очі на світ.
Через той «соціалізм», знайомство з Франком та Павликом, як писала на допитах працівникам НКВС, вона страждала, не могла знайти порядної роботи і звідусіль її гнали.

Роман у стилі Цвейга не написала.
Ніхто не звернувся до неї з проханням оповісти
про отой зшиток «пана Супруна», про
який писала у «Спогадах учительки»
і про те, які сліди залишив
той зшиток у «Зів’ялому
листі» Івана Франка…
А вона на це так
чекала…