1224123691004

Соціологічна енциклопедія («Академвидав»)

150,00 грн.

Городяненко В. Г.

Рік видання — 2008
Обсяг — 456 стор.
Формат — 210×270 мм (84х108/16)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

«Соціологічна енциклопедія» репрезентує в поняттях і термінах суть, історію і структуру соціологічного знання, розуміння суспільства як складної і динамічної соціальної системи, особливості функціонування соціальних інститутів, буття соціальних спільностей, спільнот, груп та індивідів. У ній представлено основні напрями, течії, школи, теорії соціологічної науки, специфіку, методику прикладних соціологічних досліджень, надбання класиків соціологічної науки і провідних вітчизняних учених.
Прислужиться вченим-гуманітаріям, викладачам, аспірантам, студентам вищих навчальних закладів, усім, хто цікавиться соціологічною проблематикою.
Містить 1042 статті.

Зміст

Уривок з енциклопедії («Соціологічна енциклопедія» Городяненко В. Г.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

Аборигени (лат. аborigines, від ab origine — від початку) — автохтонне корінне населення значного за площею регіону, пов’язане з цим регіоном міцними економічними, соціальними та ін. відносинами.

Абсентеїзм (лат. absentiа — відсутність) — байдужість до реалізації своїх політичних прав, ухиляння від громадянських обов’язків (участі у голосуванні, виборчих кампаніях, акціях протесту, діяльності партій, груп інтересів тощо). А. може бути рисою характеру людини, життєвою позицією, що виявляється у відсутності потреби, звички, бажання політичної дії; світоглядом, зорієнтованим, наприклад, на внутрішнє вдосконалення. А. виник у Давній Греції, де деякі громадяни відмовлялися відвідувати народні збори і користуватися політичними правами. Натепер А. стає масовим явищем навіть у країнах із стійкими і давніми демократичними режимами. У політичному житті, як правило, беруть участь від 10 до 50% населення, що вважається нормальним для правової демократичної держави показником рівня електоральної (виборчої) активності. Вважають, що право не брати участі у виборах є невід’ємним правом людської свободи, як і право не віддавати свого голосу невиважено, вимагати поваги до нього. А. має двоїсту природу: об’єктивний аспект цього явища зумовлений стабільністю соціальної системи, соціальним благополуччям, схильністю до консерватизму; суб’єктивний — недовірою до політиків, владних інститутів, соціально-політичною апатією, розчаруванням, відразою виборців. А. зумовлюють низький рівень політичної культури, морально-психологічна неповноцінність, інфантильність, усвідомлення власного політичного безсилля, недовіра до політичних інститутів, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження політичних цінностей і потреб від можливості їх задовольнити, а також домінування у людини норм індивідуалізованої субкультури за майже повного ігнорування загальноприйнятих. Високий ступінь задоволення особистих потреб призводить до втрати інтересу до політики, оскільки здатність самостійно розв’язувати свої проблеми, відстоювати інтереси породжує впевненість у непотрібності політики. А. зумовлений втратою особистістю почуття належності до будь-якої соціальної групи, а отже, втратою цілей і цінностей соціального життя, а також відсутністю уявлень про зв’язок політики з приватним життям. Поширення А. свідчить про кризу легітимності політичної системи, її норм і цінностей. Роль А. в сучасному українському суспільстві неоднозначна: з одного боку, А. є стабілізуючим фактором у суспільстві, у якому відсутні ефективні механізми мирного розв’язання соціальних і політичних конфліктів, з іншого — за певних умов можливий різкий перехід від А. до радикальних форм політичної поведінки.
В. Зуєва

Абсолютизм(франц. absolutisme, від лат. absolutus — безумовний, необмежений) — 1) повний суверенітет суб’єкта, що править у державі; 2) абсолютна самодержавна влада, деспотична форма державного правління з максимальною централізацією державної влади. На означення А. використовують також поняття «абсолютна монархія». За А. політична влада (законодавча, виконавча, судова) належить одній особі (цареві, королю, імператору). Розгалужений бюрократичний апарат підпорядковується правителю; активно застосовуються постійна армія і репресивні органи; ліквідуються, втрачають значення, припиняють діяльність або виконують парадно-репрезентативну роль представницькі інституції. А. характерний для феодальних держав, на певному історичному етапі формує в суспільстві ідею, що найголовнішими суспільними цінностями є володар і держава, решта складових соціуму (особа, громада, народ) вважаються другорядними. А. зіграв прогресивну роль при формуванні впливових європейських націй Нового часу і боротьбі з сепаратизмом феодальної знаті, подолавши залишки роздробленості, посприявши економічній і політичній єдності певних країн, регіонів, розвитку нових суспільних відносин. За А. допускається, на відміну від деспотичних, тоталітарних режимів, наявність латентних (прихованих) обмежень влади: економічних (плюралізм власності), соціальних (різноманітна соціальна структура, спадкоємна аристократія), політичних (здатність до політичної динаміки, тобто до розширеного політичного відтворення), ідеологічних (ідеологічне різноманіття). Ідеалом А. вважали освічений А. У Західній Європі А. сформувався наприкінці XV — на початку ХVІ ст., у період розпаду феодалізму і зародження капіталістичних відносин. Занепадаючи, дворянство намагалося згуртуватися навколо центральної влади, щоб зберегти свій вплив. Деякі європейські феодальні держави намагалися пристосувати до нових історичних умов феодально-абсолютистські уряди шляхом реформ. А. підтримала буржуазія, зацікавлена у зміцненні централізованої влади. У XVIII ст. було висунуто ідею «освіченого монарха», здатного перебудувати суспільство за порадами філософів, яка відображала прагнення помірковано-ліберальних верств реформувати суспільство зверху. Феодально-абсолютистські держави Європи (Австрія, Данія, Португалія, Пруссія, Росія, Швеція) провели реформи в дусі освіченого А., обмеживши привілеї й скасувавши найвідсталіші форми феодального гноблення, що сприяло розвиткові капіталістичного ладу. Основою реформованого А. стала державна влада, підтримувана бюрократією, що надавала верствам суспільства певні громадянські блага, не надаючи політичних прав. Система А. передбачала примноження ієрархічних щаблів влади у державних органах (створення різноманітних установ, ускладнення структури армії, розшарування чиновників на ранги, а населення міст — на касти й стани тощо). Характерними ознаками А. були: проведення політики меркантилізму, політичний і військовий експансіонізм, асиміляція завойованих націй тощо. Еволюцію А. поділяють на кілька етапів: класичний (XVII — перша половина XVIII ст.), освічений (середина і друга половина XVIII — перша половина XIX ст.). Теоретичні основи апологетики класичного А. заклали Ж. Боден, Ж. Боссюет, а також певною мірою — кардинали А. де Рішельє, Дж. Мазаріні, що були практиками А. Теоретичні засади другого етапу А. розробляв також український мислитель Ф. Прокопович. Термін «освічений А.» першим використав М. де ля Рівера на позначення нового етапу розвитку західноєвропейського А., що дотримувався цінностей Просвітництва і поглядів теоретиків держави і права (Г. Гроція, Т. Гоббса та ін.). За освіченого А. формувався професійний державний апарат армії з елітним офіцерським корпусом, церква підпорядковувалася державі; він характеризувався розбудовою освіти, культури, монаршим меценатством, гуманізацією судів і тюрем, припиненням судів інквізиції тощо. У Пруссії освічений А. представляв Фрідріх Великий, в Австрії — Йосиф II, у Росії — Катерина II, в Іспанії — міністр Аранда за Карла III та ін. Класичного розвитку освічений А. набув в Австрії, куди входили землі Західної України. У Східній Україні за часів російського А. було майже ліквідовано політичну і культурно-національну автономію. У 1848 внаслідок буржуазних революцій, які прокотилися по всій Європі, почався процес руйнування самодержавно-абсолютистських режимів і ліквідації А. як форми державного правління.
В. Зуєва

Автаркія (грец. аutarkeia — самозадоволення, самодостатність) — античний ідеал самодостатнього суспільного буття, що полягає у незалежності певного соціального утворення від зовнішнього світу, внутрішній завершеності його економічного і політичного ладу, морального стану і є необхідною умовою для досягнення щастя, гармонії. Ідеї автаркічного суспільного життя обґрунтовували середньовічні та новоєвропейські мислителі. І.-Г. Фіхте створив у 1800 філософський проект «замкнутої торговельної держави», яку розглядав як замкнуту сукупність людей, підпорядкованих однаковим законам і вищій примусовій владі; ізольований від інших країн юридично, політично і торгово державний устрій. Фіхте вважав А. основним способом забезпечення надійного миру, а причиною війн — штучні державні кордони. Держава, яка дотримується звичайної торговельної системи, заінтересована у збільшенні території для розвитку торгівлі і накопиченні багатства, яке знову спрямовують на завоювання. Замкнута торговельна держава цілком зорієнтована на свої природні розміри. За проектом Фіхте, унеможливлюються безпосередні контакти громадян держави з іноземцями, іноземні гроші вилучаються з внутрішнього ринку і обмінюються на місцеві, витісняються іноземні товари. Спробами побудови автаркічної національної економіки мілітаристського типу були тоталітарні режими нацистської Німеччини та фашистської Італії, однак, на відміну від Фіхте, ідеологи та практики фашизму використовували А. для підтримки агресивних планів. Ідеал А. став одним із світоглядних орієнтирів класичної континентальної геополітики. Її фундатор Ф. Ратцель вважав, що народ, який природно почуває себе у певних просторових межах, під їх впливом постійно відтворюватиме свої ознаки. Трактування Ратцелем держави як живого, просторового, вкоріненого організму стало стрижнем геополітичних науки та методики. Концепцію «великого простору» (Grossraum), підґрунтям якої були ідеї Ф. Ратцеля, розвинув К. Шмідт. Класик геополітики Р. Челлен також відстоював принцип А., сутність якої, на його думку, полягає в тому, що виробництво в державі не може бути ні суто аграрним, ні суто індустріальним, а повинно забезпечувати її економічну самодостатність. У протилежному разі держава не здатна боротися за нові території, джерела сировини та ринки. А. в такому економічному розумінні є протилежністю системі «відчинених дверей». Автаркічна модель світосприйняття властива євразійській геополітичній школі, представники якої вважають, що існує особливе цивілізаційне утворення — Євразія як географічно замкнутий і самодостатній культурний світ, за межами якого перебувають як Європа, так і Азія. Основоположник спорідненої з А. школи «світ-системного аналізу» Ф. Бродель запропонував поняття «світ-економіка», тобто «економіка, яка є (окремий) світ». «Світи-економіки», які існують здавна і формують загальну світову економіку та визначають динаміку світової системи, розглядаються ним як економічно самостійні, самодостатні утворення, внутрішні зв’язки та обміни забезпечують їх органічну цілісність. За сучасних умов ідеї А. переважно трактують як радикальні, екстремістські, такі, що заперечують взаємозалежність країн і народів світу та суперечать прогресивним процесам глобалізації. Однак глобалізовані держави, зокрема США, фактично є автаркічними, що дає їм змогу здійснювати активну інтервенціоністську політику.
М. Шепелєв
Автобіографічний (грец. аutos — сам, bios — життя і graphЬ — пишу)метод, або Метод біогрАборигени афічний, — метод дослідження, основою якого є вивчення особистих документів (листів, автобіографій, листівок, щоденників, нотаток, малюнків, фотографій, усних розповідей та ін.), які можуть бути джерелом даних для соціологічного аналізу. А. м. також визначають як метод особистих документів, психобіографічний, метод історії життя, життєвої дороги, метод траєкторії життя, метод пам’яток, метод історій опитаних. Спочатку А. м. використовували в мовознавстві та історії. Наприкінці ХІХ ст. одночасно з’явилися два психологічні методи: психобіографії і психологічного портрету. Перші психобіографії були створені В. Вітвіцьким у 1909 і З. Фройдом у 1910. Теорії, які спираються на біографічні дослідження, в психології найчастіше розглядають через призму психоаналізу. Особисті документи при проведенні соціологічних досліджень широко використовував психолог, соціолог і антрополог, один із засновників Чиказької школи В.-І. Томас. Він у 1908 розпочав дослідження в середовищі емігрантів, що поселилися в США; у 1909—1910 вивчав листи польських емігрантів, які стали основою зібрання листів польських емігрантів в п’яти томах «Польський селянин в Європі і Америці», виданого у співпраці з Ф.-В. Знанецьким. Я. Леонський виокремлює три етапи в розвитку А. м.: період між Першою і Другою світовими війнами — започаткування методу, розвиток його базових положень; кінець Другої світової війни — середина 60-х ХХ ст. — спад інтересу до біографічного методу; кінець 60-х ХХ ст. і дотепер — ренесанс, чи повторне відкриття і найширше застосування автобіографічного методу. Особисті документи, які використовують при А. м., поділяють на ті, які з’явилися незалежно від дослідницьких потреб, і ті, що виникли внаслідок впливу дослідника. За А. м. застосовують різноманітні методологічні підходи і різні способи аналізу. Я. Щепанський запропонував таку класифікацію методів аналізу особистих документів: конструкційний, що передбачає вивчення особистих документів в контексті досліджуваної проблеми; прикладу, який полягає в ілюструванні і обґрунтуванні прийнятих гіпотез прикладами з документів; аналізу змісту, за якого застосовують техніки, використовувані при контент-аналізі комунікаційних повідомлень; статистичний (типологічний), який дає змогу визначити на підставі документів або в самих особистих документах (автобіографіях) категорії, які цікавлять дослідника. А. м. критикують представники різних теоретичних і методологічних напрямів. Представники біхевіористичного напряму вказують на неможливість інтерсуб’єктивних тверджень і відповідно інтерсуб’єктивних результатів. Представники марксистського напряму констатували, що суспільство має об’єктивний характер, а отже, отримання узагальнень на основі суб’єктивного, другорядного є неаргументованим і невиправданим. Позитивісти основним недоліком методу вважають нерепрезентативність отриманих даних, оскільки автору документа може бракувати об’єктивізму, можливе спотворення фактів через обмеженість пам’яті, вплив емоцій, особистих установок, брак знань тощо; мова документа може бути незрозумілою, а документ може мати літературно-художній характер. Прихильники А. м., зокрема представники інтерпретативної (розуміючої) соціології, наголошують на значенні ролі індивіда при створенні соціальної реальності, а відтак — необхідності врахування в дослідженнях суб’єктивної перспективи. При використанні А. м. не слід оперувати категоріями «правда» і «неправда», оскільки досліджувана конструкція значення предмета є залежною від часу, нетрадиційної ситуації та інтересів учасників комунікацій. Не варто відмежовувати дані від контекстуальних обставин їх утворення, тим самим обмежуючи глибину теоретичного проникнення і можливість розуміння значень поточного мислення. Тому замість категорії «правда» при використанні А. м. вдаються до категорії «аутентичність». У сучасній соціології А. м. розвивається в руслі різних теоретичних напрямів (символічного інтеракціонізму, феноменології, етнометодології, когнітивної соціології, структуралізму тощо). Дослідження із застосуванням А. м. спрямовані на пошук типового стосовно індивідуальних та групових ситуацій зв’язку між індивідуальними біографіями та значними подіями суспільного життя.
І. Чудовська-Кандиба

Автобіографія — текст, у якому людина описує своє життя або його найбільш значущі моменти. А. поділяють на формальні та рефлективні. Формальні А. пишуть на вимогу певних інституцій (наприклад, при вступі на роботу). Вони містять відомості про зовнішні події в житті людини — дату народження, набуту освіту, кар’єрний шлях тощо. Такий текст має достовірний фактичний матеріал, допомагає сформувати певний подієвий каркас при вивченні біографії особи. Оброблення великих масивів формальних А. дає змогу робити узагальнення щодо формування певних професійних та соціальних груп, ознак, які сприяють вертикальній мобільності тощо. Рефлективна А. є літературним жанром і створюється у зв’язку із усвідомленням особистістю значущості свого досвіду, прагненням поділитися власними міркуваннями та переживаннями. Жанр А. зародився за пізньої античності, коли була усвідомлена важливість особистості, індивід перестав сприйматися винятково як член певної групи. Твори Ксенофонта, Цезаря, Августа не сприймають як А., вони концентруються на зовнішніх подіях, що наближає ці тексти до мемуарів. А. можна вважати твір «Роздуми» римського імператора ІІ ст., стоїка Марка Аврелія, у якому він зосередився на своєму внутрішньому світі; «Сповідь» Августина Аврелія (Блаженного), А. якого є оповіддю про шлях до Бога. У середні віки у зв’язку із загальною тенденцією зменшення значущості особистості розвиток жанру А. послабився, проте винятки («Історія моїх бідувань», П. Абеляр) яскраво змальовують внутрішній світ середньовічного інтелектуала. Спалах інтересу до людини, властивий добі Відродження, позначився і на розвитку жанру А. Перу Ф. Петрарки належать дві А., одна з яких присвячена зовнішнім подіям, а друга, побудована у формі діалогу з Августином Аврелієм (Блаженним), — зосереджена на внутрішньому світі поета. В А. Б. Челліні аналізує зовнішні чинники, М. Монтень розмірковує над своїм внутрішнім світом. В епоху Просвітництва А. стали свого роду правилом, добрим тоном для освіченої людини (автобіографічні твори Ж.-Ж. Руссо). У ХХ ст. з’явилася велика кількість А., а також наукові способи їх осмислення. Спираючись на вчення В. Дільтея про «розуміння» як метод гуманітарних наук, Г. Міш у тритомній «Історії автобіографії» показував виняткове значення цього жанру для аналізу внутрішнього світу людини. Українська традиція біографістики простежується з давньоруських літописів, проте твори автобіографічного характеру виникли у XVІІ—XVІІІ ст. (твори св. Димитрія Ростовського (Туптала), «Життя і страждання своє…» священика І. Турчанівського). Наступне століття залишило низку яскравих творів В. Антоновича, Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Драгоманова. Сталий інтерес до А. пояснюється реакцією людини на формалізацію стосунків у суспільстві, прагненням побачити історію та сучасність живою. Українські інтелектуали (А. Валевський, І. Голубович, Л. Скокова, В. Чишко та ін.) активно розвивають сферу теоретичної біографістики та автобіографістики, розширюють можливості цього жанру у світлі як традиційних підходів, так і постмодерністських ідей у гуманітаристиці.
О. Репан

Автокомунікація (грец. аutos — сам і лат. communicatio — зв’язок) — тип передавання повідомлення у напрямі «Я — Я», в якому суб’єкт та об’єкт передавання інформації збігаються. А. протистоїть поширеному типу комунікації «Я — Він», за якого припускається, що до початку акту комунікації певне повідомлення відоме «мені» та не відоме «йому». Ситуація, коли суб’єкт передає повідомлення самому собі, тобто тому, кому воно й так вже відоме, видається парадоксальною. Тому у зв’язці «Я — Я» друге «Я», яке приймає інформацію, функціонально прирівнюється до третьої особи. Різниця полягає у тому, що в системі «Я — Він» інформація переміщується у просторі, а в системі «Я — Я» — у часі. За А. передавання інформації вже не відіграє мнемонічної ролі, а стає фактом психології та культури. А. відбувається, коли ранг повідомлення підвищується, наприклад, людина звертається до самої себе через щоденникові записи, зроблені не для запам’ятовування певних подій, а для з’ясування власного внутрішнього стану. Такий акт А. є складовою самосвідомості та культури. Повідомлення, що передається у системі «Я — Я», набуває певної додаткової інформації, переформульовується та набуває нового сенсу, внаслідок того, що вводиться додатковий код, висхідне повідомлення перекодовується в одиницях структури й отримує ознаки нового повідомлення. Схема А. має такий вигляд: «Я» — повідомлення 1 (код 1) — повідомлення 2 (код 2) — «Я». Комунікативна система «Я — Він» забезпечує передавання певного константного об’єму інформації, а в каналі «Я — Я» відбувається її якісна трансформація, яка зумовлює перебудову самого «Я». За А. «Я» внутрішньо перебудовує свою сутність, тому що сутність особистості можна трактувати як індивідуальний набір соціально значущих кодів, який у процесі А. змінюється. Передавання повідомлення каналом «Я — Я» не має іманентного характеру, тому що вторгнення ззовні додаткових кодів та зовнішніх поштовхів порушує контекстну ситуацію. Відомий російський дослідник Ю. Лотман наголошує, що при А. «йдеться про зростання інформації, її трансформацію, переформулювання за допомогою нових кодів, що сприймаються та передаються однією й тією самою особою». Людина як система, що саморегулюється, потребує інформації як щодо навколишнього середовища, так і щодо власного стану. Перероблення та зберігання такої інформації у свідомості передбачає не лише її кодування та зберігання у пам’яті, а й контролювання втіленого в послідовних інструкціях, завдяки яким ця інформація відбирається, зберігається та слугує поштовхом до дії. Інтенсивний інформаційний обмін між «Я» та зовнішнім середовищем супроводжується послабленням А. Культури, орієнтовані на повідомлення, мають більш динамічний характер, тенденцію до необмежено зростаючої кількості текстів, забезпечують швидкий приріст знань, наприклад європейська культура ХІХ ст. Зворотною стороною таких культур є різкий поділ суспільства на тих, які передають, та тих, котрі сприймають інформацію; домінування психологічної установки на отримання істини в якості готового повідомлення, що не потребує розумових зусиль; зростання соціальної пасивності отримувачів повідомлень. Тенденція до розумового споживання є небезпечною властивістю культури, тому культури, орієнтовані на А., можуть розвинути більшу духовну активність, однак виявляються менш динамічними, ніж потребує суспільство. Найстійкішими стають ті соціальні системи, у яких зберігається рівновага двох видів комунікації.
Н. Рєзанова
Автономія (грец. autonomia — самостійність, незалежність) релігійна (лат. religio — належність) — незалежність, самостійність релігійної громади у віросповіданні, дотриманні обрядів і ритуалів; один із виявів суверенітету народу й елемент системи цінностей демократії. Світові релігії за умови збереження загальноконфесійних ознак можуть мати своєрідні обрядово-ритуальні практики функціонування у національних спільнотах, і при цьому поєднується національне і релігійне. Вимога релігійної автономії може виявлятися внаслідок специфіки соціально-політичних ситуацій, особливостей національних відносин, наприклад православна автокефальна церква є адміністративно незалежною.
Н. Липовська
Авторитаризм (лат. autoritas — влада, вплив) — 1) політична концепція і політична практика, основою яких є зосередження монопольної чи переважаючої частки влади у руках однієї особи чи групи осіб; 2) політичний режим, встановлений або нав’язаний такою формою влади, що нівелює або унеможливлює діяльність представницьких інститутів влади; 3) тип політичної свідомості, що формується під впливом автократичних режимів. А. як методу управління притаманні: рекрутування політичної еліти шляхом кооптації (призначення згори); скасування або значне обмеження, звуження політичних прав і свобод громадян; обмеження діяльності політичних партій та ін. суспільних угруповань; невизнання народу головним джерелом і сувереном влади; сувора регламентація дій державних інститутів; зведення можливостей опозиції до мінімуму; можливе застосування політичних репресій; відсутність демократичного принципу поділу влади. За А. формалізується і вихолощується організаційний і регулятивний сенс політичних процедур та інститутів, що пов’язують державу і суспільство. А. сприяє пасивності мас, їхній відстороненості від політичних процесів. Опорою авторитарних режимів є домінуючі вертикальні силові структури влади: армія, каральні органи. Основою стилю діяльності є безапеляційно-командний метод керівництва, зокрема розпорядження, накази, директиви з вимогою їх безумовного виконання, а основним засобом подолання кризових ситуацій — свавілля і репресії. Тоталітаризму, на відміну від А., властиві певні елементи демократизму, наприклад автономія особистості і суспільства в неполітичних сферах. Пом’якшеними варіантами А. є олігархія та конституційні форми влади, за яких формально допускаються поділ влади, багатопартійність, існування профспілок та ін. суспільних організацій за умови їх підконтрольності, обмежені вибори парламенту за домінування виконавчої влади і зрощування правлячої партії з держапаратом, відмова від тотального контролю над суспільством і обмежене вторгнення до позаполітичних сфер, переважання харизматичних традицій. А. може набувати і крайніх форм деспотизму зі створенням жорсткого репресивного режиму. Авторитарним є будь-яке нав’язування волі влади суспільству, яке не прийняте добровільно і не є усвідомленою покірливістю народу. До А. призводять кардинальні способи розв’язання політичних проблем (реформи, суспільні перебудови, революції та війни), а також природні якості лідера та соціальні умови. Авторитарні режими виникають, як правило, за умов зламу старих соціальних структур, у процесі переходу від традиційного стану суспільства до індустріального рівня. Надалі передбачається і почасти досягається лібералізація елементів істеблішменту і поступове формування громадянського суспільства. Тому авторитарні політичні системи в історії людства в різних формах, в різні епохи і в різних країнах існували найчастіше. До них належать монархії, диктаторські режими, військові хунти, популістські системи правління тощо. Популярність А. зумовлена його перевагами, особливо відчутними в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, швидко реорганізувати суспільні структури, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні конкретних питань. Це спонукає владні структури й окремі політичні сили посттоталітарних країн (зокрема України) застосувати його методи як ефективний засіб проведення радикальних реформ. Теорію А. першими розробили ультраконсервативні теоретики Ж. де Ментр і Л. де Бональд на початку ХІХ ст. у відповідь на Французьку революцію і соціалістичні рухи. З розвитком індустріального суспільства ідея А. почала набувати ознак конструктивної політичної ідеології, контрреволюційна (у Ж. де Ментра) ідея порядку втратила монархічну орієнтацію. А. в ХІХ ст. став домінуючим напрямом німецької політичної думки, поповнився ідеями національної і державної єдності. Наприкінці ХІХ ст. А. розглядали як засіб національної і соціальної мобілізації та керівництва зверху процесом державного будівництва (Г. Трайчке). У першій половині ХХ ст. набула популярності доктрина правого французького ідеолога і політика Ш. Морраса, який вважав, що індустріалізація, проникнення держави в суспільство, високий ступінь мобілізації народу як засіб здійснення політики є об’єктивними умовами розвитку А. Надалі А. набув націоналістичного, антидемократичного характеру, став методом боротьби проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Наприклад, фашизм (Німеччина) і сталінізм (Радянський Союз) довели А. до крайніх тоталітарних форм. Після Другої світової війни сформувалися нові уявлення про елітарний і технократичний А., за якого роль авторитарного правління відіграють вищі адміністративні органи певної системи. А. став формою розв’язання політичних проблем (реформ, перебудов, перетворень) зверху, силами влади, у цьому сенсі почав залежати від ставлення суспільства.
В. Зуєва

Авторитет (нім. Autoritаt, від. лат. аuсtoritas — влада) — загальновизнаний вплив, повага, якими користується особа, група осіб, організація тощо завдяки притаманним їм особливостям і заслугам (розум, професіоналізм, знання, досвід, моральні чесноти тощо), матеріальному, соціальному становищу, історичним або іншим умовам (наприклад, А. батьків), що втілюється в здатності носія А. скеровувати думки і настрої інших людей, не вдаючись до примусу. А. може бути науковим, діловим, моральним, релігійним тощо, а також статусним, обумовленим повагою до посади; у політології — формою здійснення влади (А. закону, соціальної норми, будь-якого правила, що означає визнання їх необхідності більшістю людей, на яких поширюється їх дія). Сфери дії, форми втілення А. зумовлюються історичним етапом розвитку суспільства, ідеологічними і політичними настановами, які визначають джерела і критерії законності влади. Так, в утилітаризмі проблема А. розглядалася як дилема «свобода» — «авторитет», де останній інтерпретувався лише як А. верховної влади, «суверенний А.», засіб порятунку суспільства від анархії, від «війни всіх проти всіх» (Т. Гоббс). М. Вебер ототожнював А. з формами влади і виділяв такі його типи: традиційний (заснований на передаванні та успадкуванні норм і цінностей, що історично сформувалися, як природних і непорушних), харизматичний (виникає як уособлення виключно особистих якостей лідера, його здатності навіювати віру в особливий, месіанський характер власного покликання) і раціональний (підтримується системою формальних законів і правил, які визначають засоби набуття влади та межі її застосування), що є домінуючим за сучасних умов. Набуття державною владою А. є важливою умовою її легітимності, стабільності й ефективності.
М. Лукашевич, М. Недюха

Автохтони (грец. autochthоn — місцевий), або Аборигени (лат. ab origine — від початку), — корінне населення певної території (на відміну від прибулого). Для розмежування корінного і прибулого населення з методологічної точки зору обирають такі критерії, як початок відліку часу та регіональні межі території розселення А.

Агітація (лат. agitatio — приводити в дію) — поширення різноманітної пропагандистської інформації, переконань, цінностей, ідей тощо, що передбачає всебічний вплив на суспільну свідомість людей. А. іноді помилково ототожнюють з пропагандою, але, хоча вони тісно пов’язані, зокрема часто мають спільні цілі та вихідні принципи, їм все ж притаманні різні задачі, методи і технології впливу на населення. Основним завданням пропаганди є поширення теорії, роз’яснення стратегії, формування ідеології та світогляду, а А. переважно зорієнтована на вплив через роз’яснення актуальних завдань, що виникають перед організацією, політичною партією, регіоном, суспільством (поширення конкретних гасел, інформації, порад та ін.) Залежно від сфери функціонування в суспільстві виокремлюють політичну, націоналістичну, екологічну та ін. А. За способом подання розрізняють: усну, друковану та аудіовізуальну А. Усна А. (виступи політиків і керівників на зборах, мітингах, лекції, бесіди тощо) прямо впливає на аудиторію, друкована (різноманітні плакати, листівки, газети, брошури, Інтернет) — опосередковано, аудіовізуальна А. здійснюється із використанням виступів, дискусій, оглядів, різноманітних передач по телебаченню. А. дає змогу маніпулювати свідомістю, поведінкою людей, тобто здійснювати прихований психологічний вплив з метою управління поведінкою людини, використовувати технології, що порушують норми етики та законодавства. Отже, на тих, хто використовує А., покладається відповідальність за моральність та законність методів, що застосовуються. А. активно використовують у політичному маркетингу, піарі, рекламі, її методи і технології застосовують на етапах організації безпосереднього впливу на населення, виборців, споживачів.
В. Полторак

Агітація передвиборча — етап організації виборчої кампанії, який полягає у впливі на потенційних виборців з метою переконання їх у наданні підтримки кандидату на виборчу посаду чи політичній партії. Ефективність А. п. залежить від змісту та форми агітаційних звернень і повідомлень; їх відповідності інтересам, менталітету, психологічному стану аудиторії чи населення, до якого вони спрямовані; різновиду комунікації, за допомогою якої здійснюється агітаційний вплив. Основним принципом А. п. є принцип «розсіювання агітаційної концепції»: чим більша аудиторія, до якої спрямовується агітаційне повідомлення, тим менш привабливим воно стає для кожного її сегмента. Ефективність агітаційного впливу на виборців потребує обов’язкового сегментування «електорального ринку», а саме: виокремлення груп виборців, що мають схожі інтереси та електоральну поведінку. До основних форм А. п. зараховують: усну (мітинги та збори, де перед виборцями виступає кандидат чи представники політичної партії, поїздки кандидата та його виступи перед виборцями, кампанії «від дверей до дверей», «підштовхуючі» опитування, відвідування агітаторами виборців вдома чи на підприємствах); друковану (спеціально розроблені плакати, листівки, брошури та ін.); аудіовізуальну (виступи кандидатів на телебаченні, теледебати, відеокліпи, телевізійні рекламні передачі). Агітаційне повідомлення характеризується актуальністю, лаконічністю, достовірністю, переконливістю, контрастністю, емоційністю, спрямованістю на цільову групу виборців, багатократною повторюваністю (але без надмірності, що може викликати негативне ставлення). Основну роботу з А. п. виконують групи агітаторів: активісти, що безкоштовно агітують за того чи іншого кандидата на виборчу посаду (агітатори), волонтери, які виконують роботу з А. п. за певну платню. Традиційними формами роботи агітаторів у період передвиборчої кампанії є: збирання підписів на підтримку кандидата чи партії; агітаційні програми «від дверей до дверей»; телефонна агітація; кампанії т. зв. агітаційних пікетів, наприклад робота вуличних пунктів розповсюдження агітаційних матеріалів, листівок; забезпечення зустрічей кандидатів із виборцями; агітаційна робота, спрямована на підвищення явки виборців на дільниці та ін. У ході А. п. використовуються такі типи агітаційних матеріалів: меседж (тобто «послання» до виборців, де формулюється основна ідея виборчої кампанії); офіційні фотографія та біографія кандидата (програма партії); набір листівок (основна листівка кандидата, що містить його фотографію, коротку біографію, слоган кампанії; листівка «Основи передвиборчої платформи кандидата» та ін.); опитувальний лист (основне інтерв’ю), що містить 30—40 основних запитань до кандидата, які можуть виникнути у виборців, відповіді на них; рекламні постери, щити, що розміщують на вулицях, у місцях, де здебільшого проходять потенційні виборці кандидата; різноманітні плакати, що розповсюджують різними способами; малі форми агітації (візитки кандидата, спеціальні календарики, наклейки, сувенірна продукція: футболки, брелоки, авторучки тощо); нестандартні форми агітації (графіті, усний фольклор: чутки чи анекдоти та ін.).
В. Полторак

Агломерація(лат. agglomerare — приєднувати, наповнювати) — 1) сукупність взаємозв’язаних та взаємодіючих поселень (міст і сіл), що виникли на основі єдиного територіально-виробничого комплексу і мають спільну містоутворюючу і містообслуговуючу основу, спосіб життя, специфічне структурне мешкання. Розвиток науки, виробництва призводить від точкової до регіональної концентрації розміщення нових ланок регіонального науково-виробничого комплексу на територіях суміжних мешкань. А. є багатогалузевим і багатофункціональним центром національного значення, спеціалізованим у передових галузях виробництва; 2) підготовка шихтових матеріалів (агломерату) до доменної плавки методом спікання потрібних компонентів (дрібних фракцій руди, рудного пилу, дрібнороздрібненого коксу та вапняку), що підвищує продуктивність доменної печі.
А. Бєліченко

Адаптація (лат. adaptation — пристосування) — 1) сукупність морфологічних, поведінкових, популяційних та ін. особливостей організму, які дають змогу вести специфічний спосіб життя в певних умовах; 2) процес пристосування організмів до умов існування, що відбувається під впливом основних чинників органічної еволюції — мінливості, спадковості, природного чи штучного добору і забезпечує формування комплексу морфологічних, поведінкових і популяційних особливостей виду, які дають змогу вести певний спосіб життя в специфічних умовах; 3) вид взаємодії особистості чи соціальної групи із соціальним середовищем, у процесі якого узгоджуються вимоги і очікування його учасників. Поняття «А.» виникло в біології на позначення пристосування організмів до умов існування. Його використовують також при аналізуванні систем «людина — машина». У деяких сферах застосовується термін «реадаптація». Іноді А. трактують у вузькому сенсі як процес пристосування суб’єкта до певних зовнішніх умов і впливів; як різні процеси пристосування індивіда (соціальної групи) до соціального середовища; як інтеграцію індивідів у нове соціальне оточення. А. розглядає соціалізацію як низку криз, до яких людині необхідно пристосуватися. Трудова А. полягає у процесі і результаті перебудови функціонування організму і поведінки у відповідь на нові вимоги виробничого середовища з метою забезпечення їх взаємодії та розвитку. Вона є необхідною умовою і провідним механізмом соціалізації особистості. У контексті соціології А. — це двосторонній процес, у якому індивід не лише пристосовується до навколишнього середовища, змінюваних умов буття, а й сам змінює їх, чим забезпечується еволюційний перехід від одного рівня функціонування суспільства до іншого, найчастіше — вищого. Основними ознаками соціальної А. вважають активне, творче включення індивіда у процес створення умов для реалізації його потреб, життєвих цілей; пристосування до міжособистісних стосунків, властивих наявному середовищу, екологічного та культурного оточення тощо. Психологічна А. визначається активністю особи чи групи і є єдністю акомодації (засвоєння правил середовища, «уподібнення» до нього) і асиміляції («уподібнення» собі, модернізація середовища). З боку соціального середовища А. визначається цілями діяльності, соціальними нормами (способами їх досягнення і санкціями за відхилення від них); з боку особистості чи групи А. залежить передусім від сприйняття й оцінки цих цілей, норм і санкцій. Найважливіший компонент А. — узгодження самооцінок, тяжіння і очікувань суб’єкта з його можливостями і реальністю соціального середовища. Розрізняють такі варіанти адаптаційної взаємодії, що залежать від ступеня активності і напряму діяльності особистості і групи: підкорення середовищу, за якого власні цілі особистості чи групи і способи їх досягнення загальновизнані, традиційні, повністю відповідають соціальним нормам; оновлення середовища, за якого для досягнення загальноприйнятих і схвалених цілей використовують нешаблонні, несхвалені чи невідомі раніше способи; ритуалізм, за якого, намагаючись досягти незагальноприйнятих цілей, особистість чи група використовує схвалювані чи загальноприйняті способи, дотримуючись традицій і ритуалів. Забезпечує успішну А. оптимальне співвідношення адаптивної і адаптуючої діяльностей відповідно до конкретних умов, ситуацій. Творча діяльність, безперервний змістовний обмін із соціальним середовищем і суспільством загалом сприяє якісному зростанню особистості чи групи. Гармонійне поєднання виважених потреб особистості чи групи із задачами соціального середовища можливе лише за належних соціальних умов. У суспільстві, де цілі особистості не поєднуються із суспільними, успішна А. в багатьох випадках неможлива, внаслідок чого виникають різні форми неадекватної поведінки (крайні форми виявляються у дезадаптації соціального суб’єкта, розбіжностях у вимогах і очікуваннях соціального середовища і суб’єкта), що призводить до повного розладу, унеможливлення спільної діяльності. Найвищою формою А. людини до середовища вважають її творчість, яка є універсальною родовою ознакою і сутнісним проявом людської діяльності, підсумком активності цілісної людської істоти, переробки енергії та інформації шляхом практичної діяльності, активізації духовних процесів через звернення до зовнішніх виявів і надбань духовності (трансцендентування), мобілізації внутрішніх духовних ресурсів суб’єкта (віртуалізація). На біологічному рівні А. відбувається інстинктивним, несвідомим шляхом, на соціальному — завдяки виробленню стратегії, що передбачає накопичення певного роду знань. Стратегія визначає домінанту — напрям діяльності, який забезпечує життєдіяльність організму в умовах стресу або його наслідків.
І. Дуднікова

Адаптація культурна — 1) процес культурного пристосування особистості до умов конкретного культурного середовища, що визначає певні характеристики культурного буття; 2) внутрішнє прагнення особистості до удосконалення; 3) активна взаємодія людини з культурним середовищем, етнокультурою, що визначає поведінку людини; 4) результат взаємодії у системі «людина — культурне середовище»; 5) мета, до якої прагне організм, оскільки людина — це біосоціальна і культурна істота, елемент культурної макросистеми; функціональний культурний стан як комплекс, що створює можливість культурної діяльності; адекватний вплив індивіда на культурне середовище. А. к. — це культурно-психологічні механізми, що формують стереотипи культурної поведінки та сприйняття певного типу культурного спілкування, належність до певної етнокультурної групи, використання можливостей певного суспільства, в якому діють традиційні установи культури. А. к. пов’язана з такими механізмами адаптації, як комунікація, цінності, норми, ідентифікація, традиції, фольклор, освіта, релігія, сім’я, родинні зв’язки. Сутність А. к. полягає у забезпеченні захисту індивіда в інформаційному просторі; впливі соціокультурного середовища на особистість в умовах постійної мінливості суспільства. Інформаційна модель передбачає підтримку етнічної ідентичності за рахунок відновлення етнічної культури, що є символом етносу; забезпечення адаптації етносу до нових соціально-культурних, соціально-політичних та економічних умов, вироблення необхідних культурних звичок з урахуванням специфіки розвитку певного етносу. В основі А. к. лежить принцип комплементарності (схожості життєвих настанов) та стереотипів поведінки, які виникають у процесі історичного розвитку. А. к. відбувається у контексті певної етнічної групи, що являє собою тип культурної спільноти, детермінованої історичними та символіко-культурними атрибутами етнічної ідентичності. Культурологічна парадигма розглядає адаптацію людини у двох аспектах: з позицій традиціоналізму та адаптованого діючого принципу, культура формує людську індивідуальність. Традиція як форма А. к., оскільки пов’язана з різними станами самої культури, є механізмом, який завдяки селекції життєвого досвіду, його акумуляції і просторово-часовій трансмісії дає змогу досягти необхідної адекватної поведінки для існування соціальних організмів стабільного суспільства. Традиції як адаптивний механізм представляють собою звичаї, ритуали та ін. стереотипізовані форми людської діяльності. А. к. дає змогу пристосуватися до загальної системи цінностей народу як своєрідної семантики основних сфер його життєдіяльності та розвитку. В основі А. к. — культурно-етнічний код нації, до якого пристосовується індивід. Попри всі суспільно-політичні катаклізми, А. к. відбувається завдяки тому, що функціонують певні інституціональні структури, наприклад культурно-освітні товариства, освітні і культурні установи, зберігаються певні традиції (виховання дітей), які передаються через механізми умовного рефлексу, сигнальної спадковості. Ці традиції засвоюються членами певної спільноти в процесі етнізації, становлення та розвитку в особистостях таких якостей, що відображають особливості певної національної спільноти. На першому етапі А. к. особа засвоює етнокультуру у вигляді спресованого досвіду минулих поколінь, що має вигляд матеріалізованого, опредмеченого, речового світу і комплексу психологічних особливостей сприйняття навколишнього світу та спілкування, які стають органічним змістом самої особи. На другому етапі особа, володіючи в т. ч. і знаннями про культуру інших етносів, здатністю до практичного сприйняття навколишнього світу та інформації про нього, сприймає вплив етнокультури більш вибірково. В результаті А. к. реалізуються можливості для культурної акультурації, культурних змін, які відбуваються в результаті контакту з іншими етнічними особами. У процесі адаптації особа набуває здатності бачити іншомовний світ, один і той же спосіб його категоризації, систематизації, типізації, завдяки чому виявляється тотожність засобів інтепретації природного соціального світу, їх етнічна схожість. Все це дає змогу провести процес ототожнення особи з певною етнічною спільнотою, що розгортається як переживання особою укоріненості в цю спільність, відчуття себе його частиною, оскільки відбувається процес самоідентифікації, усвідомлення себе членом певної етнічної спільноти, з’ясування свого місця серед інших спільнот, своєї позиції в системі міжетнічних відносин. А. к. досягають за умови етнокультурної компетентності особи, її здатності вільно орієнтуватися у світі значень етнокультури, користуватися нею у своєму житті, що дає змогу людині формувати свою поведінку всередині певної культури і одночасно відчувати її кордони, початок світу іншої культури. Певні механізми А. к. формуються за допомогою таких соціокультурних регуляцій, як мораль, право, релігія, ідеологія, економічне регулювання тощо.
В. Мельник

Адаптація мігрантів (лат. migratio — переселення) — процес пристосування мігрантів до нового національного середовища з намаганням зберегти традиційні інститути; подолання національно-територіальних бар’єрів етнокультурної замкнутості; створення власних стратегій поведінки; задоволення потреб індивіда в іншому національному середовищі, прийняття індивідом нових соціальних і культурних ролей з метою вироблення соціальних механізмів, які дадуть змогу вижити в інонаціональному середовищі; вироблення певної комформної поведінки із застосуванням конструктивних механізмів адаптації, що дає змогу забезпечити цілісність особистості, послабити дезадаптаційні процеси з метою гармонійного розвитку. Успішність А. м. залежить від фізіологічних, психологічних, культурних, демографічних, соціальних, економічних та ін. факторів. Внутрішня адаптація впливає на всі структури особистості і трансформує середовище, а зовнішня — зберігає самостійність людини. А. м., як правило, супроводжують психофізіологічні втрати внутрішніх ресурсів людини. Інтенсивна економічна, етнічна, трудова міграції є ознакою глобалізації, а частка іммігрантів відображає включення населення в глобалізаційні процеси. Імміграційні потоки, які прямують до розвинутих країн, зменшують частку титульних націй. Останнім часом причини, природа і структура переміщень між країнами значно змінилися, нелегальні переміщення стали ознакою сучасного етапу розвитку міграції, а національні і міжнародні закони і механізми управління міграційними потоками практично залишилися на старому рівні. А. м. пов’язана з явищами зіткнення і дифузії різноманітних культур. Трудова міграція призвела до сегментації ринків праці у розвинутих країнах, виявлення секторів, зайнятих переважно мігрантами (непрестижні робочі місця з тяжкими умовами праці і низькою оплатою, що не потребують високої кваліфікації), і тіньових сегментів зайнятості. Країни-реципієнти повинні формувати особливі механізми А. м., що подолали віковий, емоційно-психологічний, світоглядний, інформаційний, ситуативний, національно-культурний, режимний, часовий та ін. бар’єри. До механізмів А. м. зараховують: комунікативні адаптаційні механізми; ціннісно-нормативні; життєзабезпечення; підтримання специфічних, духовних форм культури; наслідування; самореалізації особистості. А. м. повинна бути спрямована на просування особистості на фізіологічному, психологічному, соціальному, культурному рівнях, у складних умовах кризового соціуму, що забезпечить стійкість до умов зовнішнього середовища, здатність індивіда витримувати соціальні навантаження.
В. Мельник

Адаптація соціальна — процес і результат активного пристосування індивіда чи соціальної системи до умов нового або зміненого соціального середовища через узгодження вимог та очікувань її учасників. Суб’єктом А. с. може бути окрема особистість чи соціальна група. На рівні особистості А. с. пов’язана з процесом соціалізації, засвоєнням притаманних навколишньому середовищу культурних норм, цінностей та взірців поведінки, а на рівні соціальної спільноти — з регулюванням соціальних відносин, відповідною їх інституціоналізацією. Проблеми адаптації у контексті соціології почали досліджувати представники органістичної школи (Г. Спенсер, П. Лілієнфельд, А. Шефле, Р. Вормс, А. Еспінас та ін.). Вони запровадили у соціологічний лексикон поняття «адаптація» на рубежі ХІХ—ХХ ст., провівши аналогію між суспільством і людським організмом. Над питанням А. с. працював представник структурно-функціонального напряму — американський соціолог Т. Парсонс, який у 50-х ХХ ст. заклав основи теорії А. с., ґрунтовно проаналізував механізми цього процесу. У теорії Т. Парсонса А. с. розглядається з точки зору інтеграції соціальної системи, забезпечення соціального порядку і тлумачиться як речовинно-енергетична взаємодія із зовнішнім середовищем, одна з функціональних умов існування соціальної системи поряд з інтеграцією, досягненням цілі та збереженням ціннісних взірців. На думку вченого, суспільство тяжітиме до рівноваги лише за таких умов, коли індивіди будуть здатні пристосовуватись до суспільних змін самі й пристосовувати свої ідеали до нових вимог, у протилежному разі — у суспільстві виникатимуть конфлікти і напруга. Представник структурного функціоналізму Р. Мертон класифікував типи поведінки людей і адаптації до суспільного життя за критеріями їх ставлення до суспільних цілей та соціально схвалюваних засобів їх досягнення, виділивши при цьому конформізм, ритуалізм, інновацію, ретризм і бунт. Вітчизняні соціологи почали приділяти увагу А. с. з 60-х ХХ ст. Протягом 60—80-х досліджували теоретичну і емпіричну проблематику А. с. індивіда до усталених і маловаріантних умов життя у вузьких межах (виробництво, навчання тощо). Багато праць з А. с. були присвячені проблемам молоді (молоді працівники, спеціалісти, учні). Накопичений науковий досвід з питань А. с. в умовах трансформації суспільства для прогнозування і пояснення негативних проявів у свідомості і поведінці людей, спричинених надзвичайно швидкими темпами суспільних змін, виявився недостатнім, оскільки кризові суспільні ситуації та А. с. людини в цих умовах за радянського періоду майже не вивчалася. Кардинальні зміни трансформаційних процесів протягом 90-х ХХ ст. активізували дослідження А. с. Центральною стала проблема адаптації людини до кризових суспільних умов, змінного соціального середовища. Запорукою успішної А. с. за таких умов є творча діяльність, безперервна взаємодія, взаємообмін із соціальним середовищем, суспільством загалом. За класифікацією Я. Щепанського, А. с. є чотириступеневим процесом, який охоплює психологічну переорієнтацію на основі цілеспрямованого конформізму, стадію взаємної терпимості, акомодації (терпимість і вчинки) та асиміляції. Початку процесу адаптації передує стан фрустрації, спричинений порушенням існуючої рівноваги, зміною усталених форм життя індивіда. На думку вченого, кожна особистість має індивідуальну комбінацію прийомів для подолання труднощів, які розглядаються як стратегії адаптації, тобто способи і шляхи включення та пристосування до нового соціального середовища. Виокремлюють активну і пасивну стратегії. Перша характеризується переважанням активного впливу на соціальне середовище, прагненням змінити його, друга — пасивним, конформним прийняттям цілей та цінностей нового середовища. Однак другий вид є пасивним умовно, оскільки прийняття ціннісних орієнтацій середовища без активної самозміни неможливе, якщо йдеться про А. с. На практиці найчастіше зустрічається ймовірнісно-комбінований тип адаптації, який ґрунтується на поєднанні обох стратегій. Вибір того чи іншого варіанта здійснюється у результаті оцінки особистістю ймовірності успішної адаптації за різних типів адаптаційної стратегії. Як психологічні механізми А. с. З. Фройд виокремлював імітацію, ідентифікацію, відчуття сорому та провини. Т. Парсонс, застосувавши ці поняття у теорії соціальної дії, визначив імітацію як процес засвоєння елементів культури шляхом наслідування, а ідентифікацію — як прийняття цінностей. Е. Фромм у концепції «соціального характеру» вказує п’ять способів адаптації до соціуму: рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий, продуктивний. Основою кожного з них є своєрідний психологічний механізм, за допомогою якого індивіди вирішують проблему людського існування, соціалізації, що є захисною реакцією на фруструючу ситуацію: мазохізм, садизм, деструктивізм, конформізм, любов. Г. Тард вбачає механізм А. с. індивідів у наслідуванні. А. с. детермінується дією великої кількості різних за походженням, складністю та спрямованістю впливу факторів, які можна класифікувати на такі, що визначають адаптаційний потенціал особистості (групи), і такі, що формують адаптаційну здатність соціального середовища. Адаптаційний потенціал особистості (групи) є синтезом соціально-психологічних, соціальних, економічних ресурсів, якими володіє особистість (група), що забезпечують її ефективну А. с. до нового соціального середовища, тобто визначається потребами, установками, мотивами діяльності особистості, її інтересами, рівнем домагань, психологічними якостями, віком, статтю, освітою, соціальним статусом, соціальними зв’язками, професійною підготовкою та ін. Адаптаційна здатність соціального середовища відображає об’єктивну сприятливість середовища для засвоєння його індивідом чи групою, визначається рівнем розвитку цього середовища, системою відносин у ньому. Це середовище формується під впливом сукупності соціальних, економічних, політичних, психологічних факторів. У період суспільних потрясінь і криз вирішальну роль у процесі А. с. відіграють деструктивні фактори соціального середовища. Найбільше фруструє особистість зовнішня депривація, тобто втрати соціальним середовищем такого стану, з яким попередньо була досягнута соціально-психологічна єдність. Неможливість особистості ефективно включитися у соціальне середовище призводить до перетворення адаптації на дезадаптацію. Умовою успішної А. с. є трудова адаптація — процес засвоєння особистістю (групою) нової трудової ситуації, який характеризується активною взаємодією особистості (групи) і трудового середовища, охоплює організаційні, професійні та соціально-психологічні аспекти входження індивіда в нове трудове середовище. Про рівень А. с. свідчить здатність особи без особливих зовнішніх і внутрішніх (психологічних) конфліктів задовольняти свої соціогенні потреби, продуктивно здійснювати професійну діяльність. Індикатором рівня А. с. є задоволеність як найбільш загальна суб’єктивна характеристика особистості, що є основою спонукальних мотивів до взаємодії з середовищем. У кризовому чи трансформаційному суспільстві А. с. є проблематичною, оскільки існуючі структури, цінності та норми порушуються. Більшість людей використовує ситуаційне пристосування — т. зв. соціальну мімікрію. Цей вид А. с. розглядають як вимушений засіб захисту в складних умовах зовнішнього середовища, за яких зовнішня пристосовуваність поєднується з негативним ставленням до норм і вимог макросистеми. Важливою умовою успішної А. с. у змінюваному середовищі є креативна адаптація, гнучко організована пошукова активність, вихід за межі певних кліше.
С. Щудло

Адепт (лат. adeptus — той, хто чогось досяг) — 1) той, хто володіє таємницею якогось вчення, секти; 2) ревний прихильник вчення чи ідеї. У політиці поняття «А.» звичайно пов’язане з виробленням і пропагандою державної, партійної або корпоративної ідеології і застосовується для позначення осіб, безпосередньо залучених до цього процесу. А. називають політичних діячів, що присвятили себе служінню певній ідеї, готові відстоювати її в ідеологічних суперечках або навіть боротися за неї насильницькими методами. А. вважається ідейний, переконаний прихильник якого-небудь суспільно-політичного вчення, що сповідує його в силу внутрішньої потреби і повної згоди з усіма його положеннями. Застосовується поняття «А.» також і на позначення осіб, що цілком поділяють певні погляди на те або інше коло питань. За потреби А. може не тільки демонструвати, але і приховувати свою прихильність. Оскільки найважливіше місце в системі тоталітаризму приділяється ідеологічному контролю над свідомістю людини, її думками, почуттями, внутрішнім світом, тоталітарний режим потребує постійного культивування пануючої ідеології, чому сприяє залучення А. Вони, як правило, посідають ієрархічно високе або навіть привілейоване становище і формують когорту ортодоксальних послідовників вождя-ідеолога. За ідеологічного монізму і повного контролю над механізмами державного управління зазвичай відбувається перетворення частини А. на професійних функціонерів, що охороняють ідейні основи режиму.
Н. Липовська