Політична історія України ("Академвидав")
Танцюра В. І.

Уривок із навчального посібника ("Політична історія України " Танцюра В. І.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.


1. Політичні аспекти утворення Київської Русі — середньовічної Української держави (ІХ—Х ст.)

Києворуська держава — один із найяскравіших політичних феноменів IХ—Х століть — започаткувала державотворчу традицію українського народу. Вона ще не була державою в сучасному розумінні, адже більшість засад державності (державницька ідея, централізоване управління, бюрократична система, політичні інститути, політичні механізми розв’язання проблем і протиріч) тільки зароджувалися. Однак саме в цей період розпочався шлях українського народу до найвищого рівня своєї політичної організації — суверенної Української держави.


1.1. Слов’янські протодержавні утворення на українських землях

Початки політичної історії України пов’язані із зародженням державотворчих ідей і процесів у великих племінних об’єднаннях (союзах племен) передусім на заселених полянами землях (Подніпров’я) приблизно в VI—VIII ст. Вони були породжені започаткуванням і розвитком торгівлі, що вимагало певних зусиль для її налагодження, для охорони торговельних караванів, встановлення ділових відносин із сусідами. Забезпечити це могла певна політична інституція, якою була на той час влада князя, яка спиралася на дружину (військо). Дружина, виконуючи охоронні функції, часто вдавалася до військових походів, маючи з того здобич. Із політичного погляду тодішня влада мала зовнішні економічні (торгівля) і політичні (військові походи, замирення тощо) зносини.
Основним заняттям полян були орне землеробство, скотарство, промисли, ремесла. Головні міста: Київ (центр племінного князівства), Переяславль, Руський, Родня, Вишгород, Білгород, Канів. Вони займали вигідне геополітичне положення, оскільки були розташовані майже в центрі протоукраїнської людності на перехресті важливих торгових шляхів. Із середини І тис. поляни входили до антського союзу, а після його розпаду разом з іншими східнослов’янськими племенами утворили наприкінці VI— VII ст. у Середньому Подніпров’ї нове ранньодержавне об’єднання. У середині VIII ст. вони опинилися під владою Хозарського каганату. У 80-ті роки ІХ ст. полянські землі після захоплення їх князем Олегом стали ядром Давньоруської держави.
До полян економічно, політично й етнічно тяжіли сусідні племена. Найближчими до них були сіверяни, які осіли на території дніпровського лівобережжя: течії Десни, Сейму, верхів’я Сули, Псла, Ворскли і входили до союзу з полянами. Головні міста: Чернігів (центр племінного князівства), Любеч, Новгород-Сіверський. Деревляни займали Прип’ятське Полісся та басейн р. Тетерів. Їх політичний центр — м. Іскоростень. Союзи племен були вже етнополітичними об’єднаннями, своєрідними протодержавними утвореннями. З часом (VIII— XI ст.) вони еволюціонували у значно ширші й дещо чіткіше політично окреслені об’єднання — «союзи союзів», «надсоюзи». Арабські хроніки згадують про три з них: Куяби (Куявія) — очевидно, Київська земля, центром якої був Київ; Славія — мабуть, землі ільменських слов’ян, де головним містом у Х ст. став Новгород; Артанія, якою, за різними версіями, вважають Рязань, Тмутаракань, Чернігів, Білоозеро, Ростов Ярославський. Більшість сучасних учених схиляється до версії, що то була Ростово-Суздальська земля.
Традицію княжіння започаткували на київських землях Кий (приблизно V — початок VI ст.), який підтримував зв’язки з візантійським імператором і з великими почестями був прийнятий у Константинополі, Аскольд і Дир (династія Києвичів), які заснували перше східнослов’янське державне утворення у Наддніпрянщині. За свідченням літописця Нестора, у 860 р. вони здійснили похід на Константинополь. А організувати такий похід могла влада, що вже мала військо (у даному разі — флот), реалізовувала певні політичні інтереси, що теж засвідчує існування ранньої форми державності.
Могутня середньовічна Русь змусила Візантію до укладення союзницького договору, за яким Візантія платила Русі щорічну данину, а русичі зобов’язувалися надавати їй військову допомогу в боротьбі з арабами. Це дало змогу Русі швидко розвиватися, зміцнювати авторитет своєї держави. Вплив її на Півдні став настільки відчутним, що море Понт Евксинський почали називати Руським. З’явилися й інші географічні назви з коренем «рус».
Щодо назви «Русь» було багато суперечок. І донині це питання остаточно не з’ясоване. За однією з версій, фінно-угорські племена, які мешкали в районі Лагоди та Новгорода, називали «руссю» (routsi) шведів. Згодом ця назва поширилась на племена, які жили південніше, й прижилася як елемент назви Київської держави. За іншою версією, слово «русь» походить із Середнього Подніпров’я. Прибічники ще однієї версії вважають, що «руссю» називали тодішню верхівку суспільства — воїнів і купців.
На думку академіка П. Толочка, «Русь» — слово іраномовного походження, пов’язане з назвою сарматських племен (роси, росмани, роксолани). На межі VIII—IХ ст. воно поширилось на Середньому Дніпрі й почало означати назву місцевих слов’янських племен. Тому літописець зафіксував, що поляни стали називатись руссю. Тобто слов’янське плем’я, яке стало ядром давньоруської держави, спершу називали полянами, потім за ним закріпилася назва «русь». Із часом вона поширилася на всі слов’янські племена. Вже у ІХ—Х ст. колишні міжплемінні східнослов’янські союзи — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злились у велику спільність, яка отримала назву «Роду Руського», «Русі». Вірогідно, що зі словом «Русь» пов’язані й давні назви річок — Рось, Росави й Роставиці. У широкому значенні слово «Русь» вживали на означення всієї території Давньоруської держави; у вузькому — Середнього Подніпров’я. В епоху пізнього середньовіччя існувала назва Мала Русь, яка означала корінну етнічну територію держави.
На етапі формування держави «Русь» значно прискорилася інтеграція східнослов’янських племен. Однією з особливостей цього процесу була внутрішня міграція. Археологічні і писемні джерела свідчать про взаємопроникнення полян на лівий берег Дніпра, сіверян — на правий. У басейні Прип’яті такий самий процес відбувався між древлянами і дреговичами, в Західному Побужжі — між дреговичами і волинянами. Слов’янська Новгородщина колонізувалася переважно східними слов’янами з південних земель, хоч туди переселялися і західні слов’яни. У перші десятиліття Х ст. утверджується нова назва всіх східних слов’ян — «Русь», що рівнозначно стосувалася країни і її народу. Літописні висловлювання «Русь», «Руська земля», «Руські гради», «ми від роду Руського» засвідчують активний процес формування етнокультурної та етнополітичної спільності руського народу. В ХІ—ХІІ ст. назва «Русь» поширилася на всю територію східнослов’янського державного простору і стала єдиною, етновизначальною.
Отже, у межах державної території Київської Русі впродовж останніх десятиліть ІХ і до початку ХІІІ ст. сформувалася відносно єдина етнокультурна і етнополітична східнослов’янська спільність. Її етнічним і етнополітичним ядром була Русь у вузькому значенні слова, тобто «Внутрішня Русь» (за термінологією іноземних джерел).
Народ, держава і територія розселення мали єдину назву — Русь, під якою і були відомі світу. На півдні і південному сході Русі в її державну структуру інтегрувались тюркомовні торки, печеніги, чорні клубоки. Однак формування єдиної спільноти — давньоруської народності — тоді ще не відбувалося.
Дещо пізніше навколо Городища, поблизу Новгорода, сформувався осередок державності приільменських слов’ян. А сам Новгород було засновано на початку Х ст. Це протодержавне утворення контролювало також території кривичів, чуді, мері. Варязька експансія помітно прискорила процес формування державності у північному регіоні, хоча в соціально-економічному та культурному розвитку південноруські землі на сто-двісті років випереджали північні.
Варяги змусили місцеві племена платити їм данину, але ті згодом об’єдналися і вигнали поневолювачів. Однак протистояння серед слов’янських правителів, загострення між ними боротьби за владу спричинило у 862 р. запрошення на князювання, як свідчить літопис, норманського конунга Рюрика, який став правителем Північної Русі.
Отже, протодержави східних слов’ян сформувалися на власній основі задовго до IХ ст. внаслідок складного й тривалого соціально-економічного, культурного розвитку, хоч дотепер існують різні міркування щодо державотворення на Русі.


1.2. Теорії походження Київської держави

Формування державності на території України відбувалося впродовж тривалого історичного періоду. Воно розпочалося з перетворення племен на феодальні князівства. До часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100 слов’янських племен, об’єднаних у 14 великих союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов’яни. Осередок Києворуської держави сформувався на території сучасної України, її основою стало Середнє Подніпров’я з Києвом, який був центром об’єднання слов’янських племен і столицею держави.


Давні літописи про походження Київської Русі

Найдавніший руський літопис Повість минулих літ заснування державності на східнослов’янських теренах приписує норманам (варягам), яких звали «русь». Запросили їх «княжити і володіти» ними племена чудь, словени, кривичі та весь. У відповідь на це норманські брати Рюрик, Синеус і Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували місто Ладогу, залишивши в ньому найстаршого Рюрика. Синеус оселився на Білім озері, а Трувер — в Ізборську. Тому ці землі стали називати руськими. Через два роки Синеус і Трувер померли, і всю владу перебрав Рюрик. На озері Ільмень він заклав Новгород і став там княжити. Першими поселенцями в Новгороді були словени, в Полоцьку — кривичі, в Ростові — весь, в Муромі — мурома. Були в Рюрика двоє бояр не його племені — Аскольд і Дир, — які, відпросившись до Царгорода, з родом своїм вирушили по Дніпру. У дорозі побачили вони городок, який поставили брати Кий, Щек і Хорив. Жителі того городка платили данину хозарам. Аскольд і Дир зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською землею.


Норманська і антинорманська теорії походження Київської Русі

У середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій академії наук у полеміці Г. Мюллер доводив, що Київську Русь заснували нормани, а М. Ломоносов рішуче спростовував це. Майже одразу полеміка, що спершу претендувала на науковість, переросла в ідеологічне протистояння.
Норманісти й антинорманісти виникнення держави вважали кульмінаційним одномоментним актом, безпосереднім наслідком діяльності конкретної історичної особи. Під впливом цієї доктрини опинилися історики ХІХ — першої половини ХХ ст. У центрі дискусій фігурували питання про походження назви «Русь», про те, до якого етносу могли належати згадувані в літописах варяги і хто були перші руські князі. Скоріше за все літописець «варягами» вважав сукупність народів, що жили поза Руссю полянською, київською, в т. ч. й тих, що осіли в Західній Європі. Однак Русь вважалась варязькою, себто закордонною, а київська — корінною, метропольною. «Варязьку Русь» і вивів у ІХ ст. Рюрик у Подніпров’я.
Назва держави не завжди відображає сутність її походження. У європейській історії часто назви держав виникали під впливом прийшлих етносів, які з часом асимілювалися з місцевим. Так, назва Болгарії походить від назви кочівників-завойовників тюркського походження — булгар; Франції — від імені германського племінного союзу, очолюваного франками, які захопили Галлію; Британії — від германського племені бритів, що завоювало місцеве кельтське населення.
Не має принципового значення й етнічне походження вояків-ватажків, причетних до створення держави. Як соціальний інститут, що виникає тільки на певній стадії розвитку суспільства, держава нівелює етнічні ознаки правлячої династії, висуваючи на чільне місце не племінні, а територіальні, надплемінні структури. Більше того, розмиванню особливих етнічних, ментальних рис норманської знаті сприяло ослов’янення скандинавів завдяки приватним, особливо шлюбним, зв’язкам. Про глибину цього процесу свідчить хоча б те, що син Ігоря та Ольги став першим князем, названим слов’янським іменем — Святослав. Найдовше зберігалась мовна ознака, що свідчила про належність прийшлого етносу. Деякий час існувала двомовність, яка побутувала ще при дворі Ярослава Мудрого. Його сини були останніми київськими князями, котрі знали і шведську мову. Тому незалежно від того, ким були Аскольд і Дир — норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість учених, — у часи Аскольда (за літописом, між 862—882) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, деревлян, дреговичів та південно-західних сіверян.
Це дає підстави вважати норманську теорію спростованою. Без сумніву, нормани в ІХ—ХІ ст. відігравали на Русі активну політичну роль. Безперечне також скандинавське походження Рюрикової династії. Проте східне слов’янство ще до приходу варягів мало свої протодержавні утворення. Перша руська держава постала з поєднання багатьох чинників; варязький був лише одним із них. Руська історія тільки завдяки варягам є фікцією, як і руська історія без них.


Хозарська гіпотеза походження Київської Русі

У середині VII ст. тюркомовні племена утворили в пониззях Дону, Волги та на Північному Кавказі могутню державу — Хозарський каганат. У VIII ст. він підкорив слов’янські племена полян, сіверян, радимичів та в’ятичів. Ці факти були використані для обґрунтування положення про хозарське походження Київської держави. Наприклад, у Конституції Пилипа Орлика (1710) ствержувалось, що хозари-козаки першими прийняли християнство ще до Володимира. Це означало, що протоукраїнська держава, де головною силою були хозари-козаки, раніше за Володимира прилучилася до європейської цивілізації. Постала ця гіпотеза за конкретної політичної ситуації на основі пошуку протидії політиці Москви. Щоб уникнути будь-яких намагань довести спорідненість історії України та Московії, в т. ч. і щодо віри, П. Орлик і висунув тезу про хрещення «хозар-козаків», наголошуючи, що вони зійшлися з цивілізованим світом, не маючи ніякого відношення до азійського деспотизму Москви.
Така точка зору істориками не була сприйнята, як і твердження сучасного дослідника О. Пріцака про те, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спадкоємницею роду Кия. Археологічні дослідження давнього Києва свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.
Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах, а ті слов’янські племена, які підкорялися Хозарії, у процесі становлення Київської Русі поступово переходили під її владу. До того ж руси неодноразово вторгалися у хозарські землі. У 60-ті роки Х ст. внаслідок війни з русами Хозарська держава перестала існувати. З IХ ст. в Європі домінувала Давньоруська держава.


1.3. Основні етапи розвитку державності в Київській Русі

Утворення Київської держави визначило подальший розвиток українського народу. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки і політичної культури. За територією і населенням Київська держава була однією з найбільших у Європі.


Об’єднання земель і племен східних слов’ян

За твердженням деяких істориків, перший етап києворуської державності був «варязьким». Починається він з убивства Аскольда і завершується хрещенням Русі. Його особливість — панування чужоземної політичної еліти з її об’єднавчо-централістичними устремліннями. Мимовільно її автори виявляють прихильність до норманської теорії, ігноруючи інші визначальні ознаки політичної історії Київської Русі.
Процеси одержавлення території Русі розпочалися ще за Аскольда і Дира. Літопис повідомляє, що вони здійснювали окняжіння територій уличів і деревлян, обкладаючи їх даниною. Київське князівство Аскольда було етносоціальним і політичним середовищем, навколо якого почала формуватися Давньоруська держава. Суперечки стосовно того, звідкіля — з Півночі чи з Півдня — «пішла Руська земля», вирішуються однозначно на користь Півдня. Південні землі були розвинутіші, ніж північні. Зрештою, в ІХ ст., коли зароджувалася східнослов’янська державність у Подніпров’ї, Новгорода ще не було. У племінному княжінні ільменських слов’ян, центром якого Новгород став у Х ст., історичні джерела про події ІХ ст. не фіксують соціально-політичних процесів, які можна було б вважати державотворчими. Це було наслідком того, що словени відносно пізно (наприкінці VII — у VIII ст.) прийшли на Північ з історичної прабатьківщини. Тому фахівці схильні вважати часом народження першої східнослов’янської (не загальноруської) держави середину ІХ ст.
Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кроком на шляху державного будівництва в Східній Європі і мало надзвичайно важливі політичні наслідки. Це був перший на Русі двірцевий династичний переворот, результатом якого було повалення династії Києвичів. Саме з відомостей про взяття Олегом Києва літописці починають історію єдиної східнослов’янської держави — Київської Русі. Руська Північ була об’єднана з руським Півднем, а Київ проголошено столицею Давньоруської держави. Якщо до Олега Руська земля була федерацією племен, то з цього часу вона почала свій шлях до централізованої держави із самодержавною формою правління. Олег запровадив збір данини на підкорених землях, створював опорні пункти своєї влади у племінних княжіннях.
Повість минулих літ розповідає про послідовне поширення центральної влади на землі племінних княжінь — деревлян, сіверян і радимичів. Збирання і консолідація руських земель здійснювалися силою. Приєднані землі одержавлювалися поширенням на них системи збору данини, судочинства й адміністрації. Спершу данина була ненормованою. Її розмір був засобом економічного і політичного тиску на непокірних, оскільки тодішнє державне утворення ще не було міцним та організаційно завершеним. На думку сучасного історика В. Рички, спроби датувати час створення Давньоруської держави 882 р. є спрощення проблеми хоча б тому, що ґрунтуються на сформованих літописцями кінця ХІ — початку ХІІ ст. уявленнях про поділ Русі на Новгородську і Київську «половини». Віддалені одне від одного сотнями кілометрів, покритих густими лісами і непрохідними болотами, ці протодержавні утворення були різними за соціально-економічним, політичним, культурним досвідом і за етнічним складом.
З огляду на це М. Горєлов, О. Моця, О. Рафальський переконують у недоцільності вести мову про цілісність держави не лише за князювання Аскольда і Дира, а й після приходу до влади Олега. Вона більше була подібна до вісімки, оскільки складалася з двох половинок — «зовнішньої і внутрішньої» Русі, що сходилися на Верхньому Дніпрі.
За правління Ігоря, Ольги та Святослава політична ситуація швидко змінювалася. Коли племена деревлян та уличів відмовилися сплачувати данину, Ігор силою скорив деревлян, у трирічному протистоянні переміг уличів, які, не бажаючи коритися, мігрували у Подунав’я. Під час повстання деревлян у 945 р. Ігоря було вбито. Його вдова Ольга жорстоко помстилася за це: кількох деревлянських князів було вбито, а центр князівства — Іскоростень — спалено. Саме з правлінням у Києві княгині Ольги (945—969) В. Ричка пов’язує початок існування Київської Русі як держави.
За княжіння Ольги політична структура Київської держави набуває більш чітких обрисів: вона стає консолідованішою, формується адміністративна система, організовуються опорні пункти князівської влади в землях племінних княжінь (погости і стоянки), регламентується розмір данини (переважно у формі полюддя). Далекоглядні й цілеспрямовані дії Ольги вирішально вплинули на одержавлення племінних княжінь (перетворення їх на державну територію), що стабілізувало внутрішню ситуацію. Ользі вдалося утримати у покорі деревлян, і їх землі остаточно перейшли до Київської держави. Однак ті реформи були спрямовані передусім на зміцнення системи визиску підлеглих земель.
Ольга відмовилась від привнесеної войовничими варягами практики організації збройних походів на Візантію, а спорядила мирне посольство у 1054—1055 рр. до Царгорода. Ця подія мала визначальне значення для легітимації Київської держави у тогочасному християнському світі. Ставши хрещеницею імператриці Олени, київська княгиня продемонструвала свою духовну спорідненість з Візантійським імператорським домом. Для східних і південних слов’ян це означало, що їхня державність походить від Візантії.
Політична ситуація в Київській державі ускладнилася за правління сина Ольги — Святослава, який вважав своїм завданням зміцнення військової могутності держави, мало переймався проблемами її внутрішнього життя. Більшість часу він проводив у військових походах, які рідко відповідали інтересам Київської держави. Постійне відволікання людей від господарських справ, витрати на військові цілі матеріальних ресурсів ослабили Русь. Навряд чи потрібною була війна проти Хозарського каганату, який об’єктивно відігравав позитивну роль для Київської землі, затримуючи на підступах до неї ворожі кочові племена. Історики вважають недоцільними і походи Святослава на Дунай, бо ці авантюри дорого обійшлися Київській державі. Було втрачено опорні пункти в Надчорномор’ї. Договір з греками, укладений в 971 р. після Доростольської поразки, позбавив Русь переваг у зовнішньополітичних зносинах. Печенізька навала, дорогу якій відкрив Святослав хозарським походом 966 р., спричинила спустошення земель на Півдні — печенізькі орди стояли за 30 км від Києва. Матеріальні втрати катастрофічно позначались на економічному житті держави, погіршилася демографічна ситуація. Посилилися відцентрові явища в «племінних землях». Нічим не можна виправдати й антихристиянський терор Святослава.
Унаслідок цього почалися розпад Київської держави, посилення в ній варязького елементу. Так, на землях полоцьких кривичів заснував своє княжіння Рогволд, а дреговичів і кривичів — Тур. Після Святослава на Русі не залишилось ні сильної централізованої влади, ні державної єдності. Молодші його сини — Олег і Володимир — не визнавали «отцем і господином» свого старшого брата Ярополка, який змінив батька в Києві. Про самовладдя київського князя і мови не могло бути, бо далеко не всі племінні княжіння підкорялися центру. Зміна князя в Києві, коли замість Ярополка внаслідок громадянської війни став княжити Володимир (червень 978), призвела до того, що частина княжінь вийшла з покори. Перед Володимиром постало завдання зміцнити самовладдя, консолідувати державу. Тому свою державну діяльність він розпочав з походів на «відколені» княжіння. Завдяки його старанням Київська Русь з часом стала найбільшою за розмірами державою в Європі. Ця могутня імперія складалася з різномовних племен, що сповідували різні релігії.
Дбаючи про зміцнення своєї влади, захист території, київські князі виходили не з ідеї створення могутньої держави (їх політична свідомість ще не сягала такого рівня), а передусім намагалися приростити свої багатства. Адже великий князь, попри все, був найзаможнішим купцем, організовуючи торгівлю між містами. Його залоги (військові дружини) збирали данину, силою забезпечуючи порядок.
І все ж Русь середини — другої половини Х ст. мала такі стабільні ознаки державної організації:
—    інкорпорованість до її складу основних східнослов’янських земель (на початок ХІ ст. її територія становила 1,1 млн кв. км з населенням до 4,5 млн осіб);
—    регламентованість данини, наявність державного апарату із князівських дружинників;
—    функціонування усного звичаєвого права (звід норм «Закон Руський»);
— наявність стратегії зовнішньої політики, зорієнтованої на Візантію.
Отже, політичний лад Київської Русі утворювали:
1) князь і київська знать. Вони були вищими представниками державної монархічної влади. Князівські дружинники у процесі розпаду родів ставали великими землевласниками, будучи водночас опорою великокняжої влади;
2) військо («вої»). Воно ще не було регулярним, а збиралося у разі потреби (для походів у чужі землі, упокорення підвладних територій). Військо було підпорядковане князеві, але й він залежав від нього. Саме цей чинник був основою політичної організації ранньої Київської держави (ІХ—Х ст.);
3) влада і право. Вони стали вагомими за князювання Володимира, який зосередив їх у руках своєї династії, приборкавши місцевих князів. Водночас він спрямовував зусилля на розвиток, зміцнення та систематизацію внутрішніх зв’язків у країні.
Рівень консолідації держави доволодимирової епохи, однак, був невисоким, малоефективним було управління нею. Велика територія, розпорошеність населення ускладнювали процес централізації держави, вимагали значних зусиль для захисту земель від пожадливих сусідів, утримання в покорі племінних князів. Тому Русь до Володимира і в перші роки його правління була ще аморфною державою.
Володимир зробив спробу політичної реставрації держави. Він, розгортаючи реформи, мав на меті посилити великокняжу владу і передусім зосередився на зміцненні адміністративної влади, спрямованої на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу країни на уділи — землі довкола найбільших міст. Їх було вісім: Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков і Володимир-Волинський. Південна Руська земля з центром у Києві перебувала під безпосереднім керівництвом Володимира. Міста, в які він послав намісниками своїх синів, обрано не випадково. Здебільшого вони були розташовані на окраїнах держави, потребували особливого захисту від зовнішньої агресії. У міста в середині країни (Чернігів, Переяславль, Любич) нікого зі своїх синів Володимир не відправив. У цих його рішеннях простежувалась тенденція до створення великокняжого домену (спадкового володіння), факт існування якого в Давній Русі піддається сумніву.
Своєю діяльністю Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки мають володіти Руською державою, що на той час відігравало консолідуючу роль.

Володимир Святославич (Володимир Великий; після хрещення — Василій; (? — 1015) — син Святослава Ігоровича, великий князь Київський (прибл. 980— 1015), один із найвидатніших державно-політичних діячів Київської Русі. В 969—978 рр. князював у Новгороді, а через два роки, перемігши свого брата Ярополка, став великим князем у Києві. Значно зміцнив і розширив кордони Київської Русі (зайняв Перемишль, Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань). Завершив об’єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Здійснив релігійну реформу (запровадження християнства). Розвивав політичні, економічні, культурні зв’язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Домагався зміцнення міжнародних позицій своєї держави: саме за нього Київська Русь досягла найбільшої політичної могутності. Після смерті канонізований церквою.

Адміністративна реформа зовсім не означала поділ держави на удільні князівства. Навпаки, державна єдність Русі зміцніла. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя, повністю залежними від нього, і цим принципово відрізнялись від своїх попередників — племінних князів і старійшин, які спиралися на місцеві сили, ресурси і традиції, протидіючи централізації країни.
Унаслідок адміністративної реформи основними містами держави управляли, збираючи данину і здійснюючи судочинство, намісники київського князя, які мали в підпорядкуванні чиновників нижчого рангу. Ті заправляли справами у волостях (підпорядкованих територіях). Все це сприяло консолідації державної території, зміцненню кордонів Русі.
Володимир був першим реформатором Русі. Прогнавши скандинавів, опираючись на міцне місцеве управління, він докорінно змінив орієнтацію Київської держави. Якщо його батько і дід ставили понад усе військові походи, менше переймаючись внутрідержавними справами, то Володимир і діяльність за межами Русі підпорядкував завданням внутрішнього впорядкування. На відміну від Олега, Ігоря, Святослава, які були типовими володарями дофеодальної (родоплемінної) епохи, Володимир об’єднав потрібні для його політики тенденції родоплемінної та феодальної епох.
Він усвідомив необхідність та ініціював проведення правової реформи. У Повісті минулих літ йдеться про те, що він думав про ратні справи і про «устав земний», про державне будівництво, тобто вироблення закону, який би регулював суспільно-правові відносини в державі. Цим він продовжував політичну лінію, намічену «уроками» й «уставами» Ольги щодо зміцнення влади над общинниками-данниками, які жили на землях, що вважалися власністю київських князів, тобто державними. Передбачалося й улаштування вотчинного господарства на землях, які перейшли в двірцеву князівську власність.
Володимир був помітною політичною фігурою і на міжнародній арені. Шлюб із сестрою візантійського імператора принцесою Анною, укладений під його тиском (військовий похід на Херсонес, нині — Корсунь біля Севастополя), зробив Володимира рівним імператорові.
Найвагомішою його історичною заслугою є здійснення релігійної реформи. Ще з 980 р. Володимир вів інтенсивні пошуки оптимальної, з точки зору об’єднавчих, централізаторських інтересів Київської держави, релігійної структури. Ці пошуки завершилися наверненням Русі у християнство за візантійським (східним) обрядом, у віровченні якого втілився суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Володимир не був обізнаним у християнських догматах та обрядовості, однак знав про підпорядкованість церкви інтересам світської влади. Це, мабуть, було вирішальним чинником у запровадженні християнства за візантійським взірцем, який щонайкраще відповідав політичному устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою права посісти чільне місце в політичній структурі тогочасного світу, входження до світової християнської спільноти. Завдяки цьому Київська держава стала ідеологічним партнером більшості країн середньовічної Європи.
Прийняття християнства було передусім результатом соціально-економічного, політичного й культурного розвитку східного слов’янства, відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління Володимира опинилося на переломі історичного розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний побут слов’ян, утверджувалися прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного та духовного життя. Завершувалося об’єднання східнослов’янських земель у складі Київської держави, стабілізувалася ситуація на її зовнішніх кордонах. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка орієнтувала політику київських князів на далекі військові походи, через що стримувався внутрішній, передусім соціально-економічний, розвиток держави. Тому від грабіжницьких війн із сусідніми народами місцева знать переходила до освоєння власних земель, експлуатації своєї челяді. Так народжувалася нова аристократія, об’єднана матеріальною основою буття (землеволодінням) та спільними ознаками соціальної психології. Пошуки ідеологічних засобів консолідації цієї еліти, поширення її влади на всі верстви тогочасного суспільства спричинилися до проголошення наприкінці Х ст. християнства офіційною релігією.
За правління Володимира не всі давньоруські землі було християнізовано, але більшість населення навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і вшир, вона об’єктивно визначила єдину для всього населення Київської держави релігійну належність. Церква сприяла територіально-адміністративному зміцненню держави, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах — князівствах. Усе це відповідало потребам об’єднавчої політики Володимира. Однак християнізація держави відбувалася повільно, інколи в гострих конфліктах (надто у віддалених землях). Населення не завжди схвально реагувало на нові ідеологічні віяння. Християнські проповідники наштовхувалися на прихований чи прямий опір, який подекуди переростав у фізичне протистояння. Ініціаторами й організаторами опору християнству були передусім служителі язичницького культу — волхви. Вони спровокували заворушення у Суздальській (1024), Ростовській (1071) землях та на Білоозері. Очолювані волхвами народні рухи мали ознаки релігійно-політичної боротьби, їх важко трактувати як рухи, спрямовані проти феодальних порядків.
Церква в тогочасному суспільстві провадила гнучку соціальну політику, виступаючи проти свавілля феодалів, утисків народу та інших крайнощів суспільного життя. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення морально-етичних норм. Розвиваючи східнохристиянську концепцію верховної державної влади, церква працювала на утвердження в давньоруському суспільстві нової політичної моралі. Її діяльність позитивно вплинула на розвиток суспільної думки, писемності, літератури, книжництва,  архітектури, іконопису, духовної культури загалом. Яскраве свідчення цього — спорудження в Києві величного Софійського собору, який став монументальним втіленням політико-ідеологічних уявлень давньоруського суспільства про місце Києва і великокняжого дому в тогочасній цивілізації. Київський храм не був простим відтворенням образу Софії Константинопольської. Однак, як і вона, Софія Київська стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Християнство пов’язало образ Софії з ідеалом соборності, централізованої держави.
Загалом наприкінці Х ст. завершився процес формування Київської держави, кордони якої проходили у верхів’ях Оки і Волги на сході; Сули, Сіверського Дінця, Росі — на південному сході та півдні; Дністра, Прута, Західного Бугу, Двіни й Неману, а також охоплювали Карпати на заході, простягалися через Чудське озеро, Фінську затоку, Ладозьке і Онезьке озера на півночі. У сфері політичного впливу Русі були окремі райони в Криму та Приазов’ї.


1.4. Політичні наслідки феодального роздрібнення Русі (друга пол. ХІ — поч. ХІІ ст.)

До середини ХІ ст. у Київській Русі панувала державна власність на землю. Верховним землевласником був великий князь київський, який роздавав маєтки своїм сподвижникам на правах васальної залежності. Так сформувалася складна піраміда землеволодіння. Власник маєтку в межах своїх володінь був цілковитим господарем, чия воля ніким не могла бути обмежена. Існував інститут феодального імунітету. Це сприяло підвищенню продуктивності господарювання, але породжувало небезпечні для цілісності держави тенденції у сфері політичних відносин. Залежність удільних феодалів від великого князя ставала значно слабшою, почалися численні усобиці, збройні змагання за землю, владу.
Початок удільному устрою поклав Ярослав Мудрий, запровадивши спільне управління державою всім князівським родом. Київ він заповів старшому синові Ізяславові, Чернігів — Святославові, Переяславль — Всеволодові. Це був необачний хід, що позбавляв владу великого князя економічної основи й посилював його залежність від уділів.

Ярослав Мудрий (прибл. 978—1054) — син великого князя київського Володимира Святославича, видатний державний діяч і полководець Київської Русі. У 1019 р. в результаті перемоги над дружиною брата Святополка Окаянного посів Київський престол. Активно займався зміцненням південних кордонів держави від набігів кочівників. Налагоджував і розвивав відносини Київської держави з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Скандинавськими країнами. Зміцнював династичні зв’язки з європейськими королівськими дворами. Його дочки були дружинами європейських монархів: Єлизавета — норвезького короля Геральда Суворого; Анна — французького короля Генріха ІІ, Анастасія — угорського короля Андраша І. За його княжіння було укладено збірник законів — «Правда Ярослава», що є найдавнішою частиною «Руської правди»; остаточно на Русі утвердилося християнство, в Києві затверджено митрополичу кафедру, засновано перші монастирі; набули розвитку освіта і бібліотечна справа.

Регулювання внутрішнього життя відбувалося на основі «Руської правди» — зводу правових норм, який передусім оберігав життя і честь вищих верств суспільства. Окремі його статті визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентували становище ізгоїв — нових жителів міста, котрі порвали стосунки зі своїми общинами, оберігали життя і честь передусім вищих прошарків суспільства. Цей закон зберігав свою юридичну силу впродовж кількох віків.
Діяльність Ярослава Мудрого вивела Київську Русь на одне з центральних місць в системі європейських політичних відносин. Розширення політичних контактів з країнами Західної і Центральної Європи зумовлювалося потребами економіки, безпеки.
Політику батька намагалися продовжувати його сини, а потім онуки і пізніші нащадки. Проте у зв’язку з подальшим розвитком земель-князівств почалося їх поступове віддалення від Києва.
У другій половині ХІ ст. у Київській Русі сформувався порядок престолонаступництва за встановленою чергою, згідно з ієрархією уділів: якщо помирав київський князь, його місце посідав чернігівський, до Чернігова переходив переяславський, до Переяслава — волинський і т. д. Ця громіздка система, в якій смерть володаря розворушувала майже весь княжий дім, не була життєздатною. Через деякий час всі генеологічні лінії переплелися. Це провокувало численні конфлікти, вирішувати які нерідко доводилося за допомогою зброї. Непорозуміння почалися вже за перших Ярославичів, кожен з яких вважав себе претендентом на київський престол. Далі стосунки ще більше ускладнилися. Володимир Мономах, його син Мстислав Великий ще якось стримували дії відцентрових сил, але з 30-х років ХІІ ст. роздрібнення було відчутне в усіх сферах суспільного життя.
Певний час в українській історіографії панувала думка, що Київська Русь у середині ХІІ ст. взагалі припинила існування. З нею пов’язана теорія про перенесення столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі, але вона не витримує критики. Насправді відбувалося формування на північному сході держави (в суздальській і ростовській землях) другого великого княжіння. Цей процес зачіпав глибинні пласти соціального буття, зокрема й етнічний.
До середини ХІІ ст. Північно-Східна Русь не становила осібного уділу, а входила до складу Чернігівського та Переяславльського князівств. Населяли її народи угро-фінського походження. Соціальна колонізація тільки починалася. У середині ХІІ ст. ситуація суттєво змінилася. Завдяки енергійній діяльності Юрія Долгорукого суздальська та ростовська землі оформилися в окреме княжіння, перспективне як економічно, так і політично. Сам Юрій Долгорукий вважав свою вотчину трампліном для захоплення великокнязівського столу. Тому останнє десятиліття свого життя він присвятив відчайдушній боротьбі за Київ і закінчив свій земний шлях, будучи отруєним київськими боярами (1157).
Син Юрія — Андрій Боголюбський — докорінно змінив вектор політики, відмовившись від міжусобної колотнечі за київський престол і зайнявшись розбудовою на північному сході незалежної держави. В 1162 р. він прогнав з ростово-суздальської землі трьох своїх братів, двох племінників і мачуху. Так були закладені основи його необмеженої деспотичної влади, а сам Андрій присвоїв собі титул «Царя і великого князя». Учинений ним погром Києва (1169) був проявом деспотичної політики, мета якої — підірвати могутність та авторитет Києва як загальноруського центру. У наступному (1173) поході він втягнув у протистояння з Києвом загони ростовчан, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, новгородців, рязанців, дружини туровського, полоцького, пінського, чернігівського, новгород-сіверського, путивльського, курського, торчеського, смоленського та інших князів. Попри те, що цей похід закінчився невдачею, Київ зазнав непоправного удару. В 1203 р. він знову був пограбований внаслідок спільного походу Рюрика Ростиславича, Ольговичів і половців. Навала монгольських орд 1240 р. завершила розпочатий північно-східними князями занепад могутності Києва як політичного центру. І все-таки в південних руських землях ще довго існували традиції, сформовані в Київській Русі, згідно з якими влада князя опиралася на силу дружини й контролювалася міським віче.
Очевидно, що на Русі не прижився монархічний устрій у завершеній формі. Впродовж усієї своєї історії вона тяжіла до республіканських форм організації влади. Поширеним був принцип політичного заповіту, коли верховний правитель особисто призначав свого наступника. Однак й він застосовувався непослідовно.
Приблизно в 1202—1203 рр. волинський князь Роман Мстиславович запропонував обирати великого князя київського шістьма найбільшими уділами, а всередині уділів запровадити майорат (успадкування влади, власності від батька до старшого сина). Поданий Романом перелік уділів відображав етнічну структуру Русі на початку ХІІІ ст. Українські землі представляли Чернігів і Галич, білоруські — Полоцьк і Смоленськ, російські — Суздаль і Рязань. Так передбачалося забезпечити необхідну політичну рівновагу. Романів план не був реалізований через опір суздальського князя Всеволода Юрійовича. Русь до самої монгольської навали так і не спромоглася виробити ефективну систему престолонаступництва.
Феодальна роздрібненість тяжко позначилася на загальному становищі держави. Численні усобиці й феодальні війни, що точилися за місцеві, а то й особисті інтереси, спричиняли політичну, соціальну дестабілізацію, руйнування продуктивних сил країни, фізичне винищення населення. Усе це послаблювало державу, чим неодноразово намагалися скористатись половці, яких давньоруські князі нерідко залучали до збройних протистоянь.
Після кожного спалаху збройної боротьби в середині країни давньоруські правителі були змушені законодавчо унормовувати відносини в країні. У середині Х ст. Ольга після придушення деревлянського повстання регламентувала феодальні повинності. Після повстання 1068— 1069 рр. з’являється «Правда Ярославичів» — доповнення до «Руської правди». Після повстання 1113 р. Володимир Мономах видав «Устав про закони», маючи на меті полегшити становище феодально залежних верств.
Тим часом у надрах феодального ладу визрівала нова сила, якій належало відіграти значну роль в розвитку країни — міський патриціат. Це була реміснича, торговельна та фінансова еліта, яка поступово й наполегливо перебирала до своїх рук економічні важелі, виявляла свої соціально-політичні претензії, створюючи фахові й територіальні об’єднання, що стали зачатками майбутніх цехів та гільдій. Проте Батиєва навала надовго затримала цей процес.