1233194894806

МУСУЛЬМАНСЬКЕ ПРАВО: Сутність, джерела, структура («Академвидав»)

50,00 грн.

Лубська М. В.

Рік видання — 2009
Обсяг — 256 стор.
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Категорії: ,
Поділитися:   

Анотація

У монографії вперше в Україні здійснено цілісний аналіз мусульманського права як правового і філософсько-релігієзнавчого феномену. З цією метою розкрито особливості застосування священних і віроповчальних текстів ісламу як головних джерел мусульманського права, співвідношення та взаємозв’язок таких феноменів, як шаріат, фікх і мусульманське право, з’ясовано методи вирішення правових питань у релігійно-правових школах (мазхабах) сунітського та шиїтського спрямування. Значну увагу приділено дослідженню сутності мусульманського права в умовах сучасного цивілізаційного процесу.
Прислужиться філософам-релігієзнавцям, правникам, історикам, усім, хто цікавиться минулим і сьогоденням мусульманського світу.

Зміст

Мусульманське право як визначальна складова інституалізації ісламу

Методологічні засади розгляду проблем мусульманського права
Співвідношення та взаємозв’язок понять «шаріат», «фікх», «мусульманське право»
Коран і суна як головні джерела мусульманського права

Взаємозв’язок філософсько-релігійної та релігійно-правової думок у ранньому ісламі
Ісламське теоретичне богослов’я і фікх
Філософсько раціоналізовані й містичні погляди на шаріат та фікх
Утворення ранніх релігійно-правових шкіл і методів вирішення духовно-правових питань

Релігійно-правові школи (мазхаби) сунітського та шиїтського спрямування
Ханафітський і малікітський мазхаби
Шафіїтський і ханбалітський мазхаби
Шиїтські мазхаби

«Муватта» Маліка Ібн Анаса — визначний документ мусульманських правової та релігійної думок
Текст і редакції «Муватти»
Амаль мединців як складова «Муватти»
Коран як джерело моральних і релігійно-правових суджень у «Муватті»
Засоби інтерпретації Корану і суни у «Муватті»

Мусульманське право у контексті сучасного цивілізаційного процесу
Джерела реформ сучасного мусульманського права
Застосування ісламських принципів і норм у сучасному мусульманському праві

Література

Уривок із монографії («МУСУЛЬМАНСЬКЕ ПРАВО: Сутність, джерела, структура» Лубська М. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

Мусульманське право як визначальна складова інституалізації ісламу

Методологічні засади розгляду проблем
мусульманського права

Правовий та філософсько-релігієзнавчий аналіз феномену «мусульманське право» потребує широкого розгляду ісламу як релігії загалом. Генезис шаріатського законодавства, правову доктрину і практику середньовічного ісламу, а також мусульманське право в сучасному світі (до 50-х років ХХ ст.) ґрунтовно розглянув у своїй праці професор Лондонського університету Ноель Коулсон. Видана вона була у 1964 р., витримала більше семи перевидань [421]. Суттєвий внесок у розроблення теорії мусульманського права зробили Н. Агнайдес [386], Дж. Андерсен [388, 389, 390], Р. Девід [425], Н. Коулсон [421, 423], Р. Шарль [364], Дж. Шахт [531, 532, 533, 538].
Дослідники мусульманського права часто звертають увагу на такі його характерні і взаємообумовлені особливості, як релігійне походження й тісний (за іншими твердженнями — нерозривний) зв’язок юридичних приписів із мусульманською догматикою, моральними нормами, релігійною практикою. Так, сучасні вчені М.-Й. Муса [661] і С. Махмасані [667] зазначають, що мусульманське право є релігійним за походженням, тому правовірні ставляться до нього як до Божественного одкровення. Подібної точки зору дотримуються й авторитетні західні дослідники мусульманського права. Наприклад, Дж. Шахт зауважив, що для мусульманського права характерний дуалізм релігії та держави [531, с. 2]; на думку Р. Шарля, мусульманське право є насамперед релігією, а потім — державою і культурою [364, с. 11]. За твердженням Р. Девіда, іслам — це релігія закону, а мусульманське право має не раціональну, а релігійну природу [425].
Багато дослідників вважає, що юридичні норми тотожні релігійній догматиці. Щодо цього, Абд аль-Азіз Амір стверджує, що мусульманське право для правовірних є частиною релігійної догматики [569, ч. 2, с. 7]; Субхі ас Саліх зауважив, що Божественне одкровення не є чимось чужим для права і часто превалює над ним [666, с. 113—121]; Мухаммад Фарук ан Набхан, відзначаючи тісний взаємозв’язок у мусульманському праві юридичних правил поведінки з нормами моралі, а також із загальними цілями та інтересами ісламу, підсумовує, що в загальному контексті нормативних приписів шаріату релігійні та світські норми не розрізняються, оскільки на державу покладаються функції забезпечення рівною мірою всіх положень шаріату — як тих, що визначають порядок дотримання релігійних обов’язків, так і тих, що регулюють взаємовідносини мусульман [662, с. 25, 28].
Подібної думки дотримуються і західні вчені. Так, Р. Девід стверджує, що мусульманське право не відіграє самостійної ролі, оскільки в ньому не розрізняються обов’язки людини щодо Аллаха і щодо людей [69, с. 386]. Із такою оцінкою погоджується і А. Массе, який зазначає, що у мусульманському праві питання ритуалу поєднуються з правовими нормами [214, с. 80]. Не знаходить чіткої межі між юридичними й релігійними приписами Р. Шарль [364, с. 16].
Простежити взаємозв’язок в ісламі правових, моральних і релігійних правил поведінки можна і під час розгляду обов’язковості дотримання норм та наслідків порушення цього. Сучасні мусульманські дослідники переконані, що обов’язковість юридичних приписів шаріату обумовлена вірою в Аллаха і вимогами ісламської моралі [661, с. 189]. Багато з них дотримується думки, що поведінка мусульманина отримує передусім релігійну оцінку, а головним засобом забезпечення норм мусульманського права є релігійні санкції за їх порушення [662, с. 28; 450, с. 15]. Дж. Шахт кваліфікує невиконання норм мусульманського права як порушення приписів релігії, наголошуючи, що мусульманське право ніколи не підтримувалось тільки організованою силою [531, с. 3—4]. Однак цілковите ототожнення релігійної і правової складових ісламу на рівні мусульмансько-правової ідеології не враховує усієї складності співвідношення в ісламі правових і релігійних приписів.
Різноманітні питання мусульманського права висвітлено у книзі Шейха Юсуфа Кардаві «Дозволене і заборонене в ісламі» [134], в якій більшість сучасних дослідників ісламу зараховано до тих, хто «засліплений чарами західної цивілізації» (якщо якийсь аспект ісламу відповідає її основам, вони вихваляють і підносять його, а якщо суперечить — намагаються припасувати його до них), і тих, які застигли у своїх консервативних поглядах на питання дозволеного і забороненого, буквально розуміють текст Корану і суни [134, с. 13]. Себе автор не зараховує до жодної з цих груп, не вважає прибічником жодної школи мусульманського права: «Істина не належить повною мірою жодній з цих шкіл. Їх провідні представники ніколи не заявляли про свою безгрішність, хоча й були налаштовані на пошук істини» [134, с. 14], а свій виклад матеріалу у книзі намагається подати у формі аргументованих тез, що мають докази і порівняння. У ній розглядаються імперативи ісламу, основою яких є дозволене і заборонене у житті мусульманина (їжа і напої, правила забиття тварин, одяг і прикраси, шлюб і взаємовідносини у шлюбі тощо).
Із сучасних праць ісламських правознавців, присвячених теорії мусульманського права, заслуговує на увагу дослідження А.-Н.-Р. Дої «Ісламський шаріат» [78]. Автор здобув богословську і світську (у західних університетах) освіту, виконував наукове дослідження у Кембриджському університеті. Свою книгу він будує на основі Корану і суни, а не на практиці судових рішень, визначаючи шаріат як служіння Аллаху: «…лише Шаріат звільняє людину від служіння будь-кому, крім Аллаха. Це єдина причина, через яку мусульмани мають прагнути прямувати цим шляхом, а не жодним іншим» [78, с. 3]. Розглядаючи Коран і суну як головні джерела мусульманського права, він не оминає таких методів вирішення духовно-правових питань, як іджма (одностайна думка учнів), кійяс (судження за аналогією). На його думку, кійяс є логічним висновком із будь-якого закону щодо конкретного спірного питання, пов’язаного з благополуччям мусульман. Проте він має ґрунтуватися на Корані, суні та іджмі [78, с. 58]. Використанням «людського розуму у розробці й поясненні законів шаріату» є іджтіхад, а кійяс — його «специфічна форма, метод, за допомогою якого встановлені Кораном і суною принципи (іджма) слід поширювати й застосовувати до вирішення нових проблем, які раніше не були чітко впорядкованими [78, с. 65]. Автор не залишає поза увагою і такий метод як істісхан (істіслах, масаліх аль-мурсала), що позначає інтереси громади, а також — істісхаб (правову презумпцію).
Окремим аспектам теорії, історії мусульманського права як юридичного явища присвячені монографії радянських авторів М. Садагдара [276] і М. Муллаєва [222], Г. Керімова [139], які відображають панівну на ті часи атеїстичну ідеологію.
Цікавим правовим дослідженням, у якому висвітлено юридичні особливості мусульманського права, є монографія Л. Сюкіяйнена «Мусульманське право. Питання теорії і практики» [312]. Тому, як зазначає автор, у центрі роботи — «проблеми загальної теорії мусульманського права як юридичного феномену» [312, с. 6]. При цьому автор розглядав деякі питання співвідношення права з релігійною системою ісламу. Наприклад, те, що відповідно до мусульманського цивільного права (муаталат), яке регулює режим власності, верховне право на будь-яке майно належить Аллаху, а мусульманське державне право вимагає, щоб правитель обов’язково був мусульманином. Значна частина повноважень глави держави пов’язана з першочерговим захистом інтересів ісламу, контролем за виконанням правовірними своїх релігійних обов’язків. Ісламське судово-процесуальне право містить норми, згідно з якими посаду судді може обіймати лише мусульманин, який суворо дотримується релігійних і моральних приписів ісламу, а мусульманське кримінальне право (укубат) до найнебезпечніших правопорушень зараховує зазіхання на «права Аллаха», особливо відступництво від віри, яке карається смертю.
Однак Л. Сюкіяйнен не завжди виважено й коректно розглядає співвідношення релігійного і правового аспектів у мусульманському праві, стверджуючи, що «раціональні шляхи розвитку мусульманського права рядились в релігійний одяг» [312, с. 17].
Проблему прав жінки в ісламі розкрито в упорядкованому Г. Нурулліною збірнику праць [93], згрупованих за такими питаннями, як статус жінки в ісламі, поклоніння Аллаху, шлюб і виховання дітей, розлучення. Окремий розділ — біографії видатних жінок ісламу.
Цінні матеріали щодо певних питань мусульманського права містять статті сходознавців ХІХ ст. В. Гіргаса [55],
А. Мюллера [232], Н. Торнау [318, 319], радянських сходознавців Є. Беляєва [31], Л. Гордон-Полонської [57], Є. Дорошенко [79], Л. Климовича [146, 147], Л. Надірадзе [235], І. Петрушевського [246], Л. Семенової [288], М. Смирнова [298, 299].
Покарання у мусульманському праві [36] досліджував А. Боголюбов, охарактеризувавши покарання, що існували у VIII—ІХ ст.: кісас — покарання за принципом таліона (око за око, зуб за зуб); дійя — викуп за вбивство чи кровопролиття; хадд — побиття палицями чи батогом від 40 до 100 ударів; та’зір — упереджувальне покарання, побиття батогом не більше 39 ударів; хабс — позбавлення волі у в’язниці; абад і да’ва — попередження, застереження, громадський осуд, що передбачали розкаяння у скоєному. Крім цього, описано смертний вирок, штрафи.
Особливу цінність для розуміння мусульманського права становлять Коран і суна, збірки хадисів, першоджерела з фікху, створені у межах різних ісламських релігійно-правових шкіл (кодифікований звід законів з мусульманського права, що застосовувався в Оттоманській імперії «Меджелле» [230]; звід мусульманських законів ханафітського мазхабу [233]; праця Аль-Кудурія у перекладі Мухаммада Ашика «Фікх. Необхідне спрощення питань Аль-Кудурія» [231]), праці засновників різних релігійно-правових шкіл — мазхабів (Ібн Ханбали [648], Абу Ханіфи [578], аш-Шафії [641, 539], Маліка ібн Анаса [654, 656]).
Важливий фактичний матеріал містять арабські, перські і турецькі джерела, особливо «Рісале» іранського богослова Хусейна Таба-Табаї Бурутжерді [674], у якому наявні більше 2800 питань щодо шаріату, взяті з праць засновників юридичних шкіл середньовічного ортодоксального сунізму Абу Ханіфи, Маліка ібн Анаса, аш-Шафії, Ібн Ханбали та шиїтських правознавців; перекладені з арабської мови документи з мусульманського права, вміщені у «Хрестоматії з ісламу»; «Книга про харадж» представника ханафітського мазхабу Абу Юсуфа, у якій висвітлено правові принципи побудови ісламської держави; «Хрестоматія з історії халіфату», створена Л. Надірадзе [353], в якій подано цінні матеріали про податки у шаріаті.
Окрема група джерел — твори з основ ісламського віровчення: «Програми з вивчення шаріатських наук» [251], де викладено основи ісламського віровчення; «Макалат» Х. Баші [29], в якому розглянуто питання ісламської віри і людини, співвідношення мазхабів.
Важливим аспектом аналізу є періодизація мусульманського права, щодо якої існує кілька підходів, запропонованих Н. Коулсоном [421], А.-А.-Б. Філіпсом [334], Б. Тібі [549].
Так, Н. Коулсон вбачає у розвитку мусульманського права три періоди: 1) посткоранічний (до ІХ ст.), охарактеризований як період формування ісламської правової системи; 2) період стагнації (з Х до початку ХХ ст.), коли мусульманське право застосовували як випробуване часом і модифіковане історією; 3) запозичення у ХХ ст. мусульманським правом деяких моделей європейського законодавства, спричинене неспроможністю сучасних ісламських держав керувати відносинами лише за допомогою класичного мусульманського права.
Б. Тібі [549] пропонує до класифікації Н. Коулсона додати четвертий період — період «девестернізації» мусульманського права, пов’язаний із кризою національних держав, відродженням антизахідного фундаменталізму.