Екологія людини ("Академія")
Димань Т.М.

Теорія і практика антропоекологічних досліджень ґрунтуються на осмисленні, переробленні та удосконаленні методів інших дисциплін: природної і соціальної географії, демографії, економіки, соціології, біології, етнографії, медицини. Для створення методичних основ екології людини важливим є розуміння її як науки про закони розвитку просторово-часових систем, у яких формуються здоров’я населення і його демографічна поведінка і які виникли на земній поверхні у процесі взаємодії людських спільнот і природних комплексів (антропоекосистем), про методи регулювання цих систем і управління ними. Щоб у процесі вивчення антропоекосистем отримати виважену, комплексну характеристику цих специфічних територіальних утворень, необхідно наявну інформацію інтерпретувати в суто антропоекологічному аспекті з використанням ідей і прийомів, властивих саме екології людини.


1.1. Екологія людини як інтегральна дисципліна

Термін «екологія людини» запропонували у 1921 р. американські дослідники Роберт Парк (1864—1944) і Ернест Берджес (1886—1966). Він був використаний у соціологічних дослідженнях населення м. Чикаго. При цьому вивчали такі соціальні процеси і явища, як урбанізація, соціальна структура, політичні рухи, расові відносини, соціальні зміни, релігія, родина та ін. У 1922 р. американський учений Харлан Берроуз виступив на засіданні Асоціації американських географів з доповіддю «Географія як екологія людини». За його визначенням, екологія людини охоплює відносини між людьми і територією.

Екологія (грец. oikos — оселя, середовище і logos — слово, вчення) людини (антропоекологія) — міждисциплінарна наука, яка досліджує загальні закономірності взаємодії людини, популяції людей з довкіллям, вплив чинників зовнішнього середовища на функціонування людського організму, цілеспрямоване управління збереженням і поліпшенням здоров’я населення.

Цю науку можна розглядати як екологію, в центрі уваги якої перебуває людина. У цьому і полягає головна відмінність між загальною екологією і екологією людини: перша займається визначенням законів існування довкілля, друга — проблемою життєдіяльності людини у ньому.
Антропоекологію не можна ототожнювати з соціоекологією. Перша вивчає взаємодію з природою людини як біологічної істоти на рівні організму та популяції, що займають свою екологічну нішу в загальній екосистемі, а соціоекологія досліджує взаємодії з природою людського суспільства, яке впливає на довкілля господарською діяльністю.
Російський еколог Влаіль Казначеєв назвав екологію людини комплексним науковим напрямом, що досліджує закономірності взаємодії популяцій людей з навколишнім середовищем, питання розвитку народонаселення, збереження і розвитку здоров’я людей, удосконалення фізичних і психічних можливостей людини. Важливе значення екології людини полягає в науково-практичному розкритті закономірностей соціально-екологічного, виробничо-господарського освоєння регіонів планети Земля, особливостей їхнього перетворення з переходом біосфери в ноосферу, вивченні природно-історичних законів збереження і розвитку здоров’я людей у процесі такого освоєння. У космічному аспекті екологія людини стає космічною антропоекологією — комплексом наук про середовище існування людини на Землі та в умовах космічного простору, — вказував вчений.
Предметом екології людини як науки є вивчення взаємодії людського організму і людської популяції із середовищем їхнього існування як цілісної системи, а об’єктом дослідження цієї науки — антропоекосистема. Людина при цьому фігурує на рівнях окремого організму і популяції, а довкілля охоплює природні, культурні, техногенні компоненти.
Отже, метою екології людини є забезпечення суспільства відповідною інформацією, яка сприятиме оптимізації життєвого середовища людини і процесів, що відбуваються у людському суспільстві, гармонізації взаємодії людей між собою і з навколишнім середовищем.
Основне практичне завдання екології людини полягає у створенні здорового, екологічно чистого, безпечного і соціально комфортного середовища існування людини.
Екологія людини виконує численні функції (табл. 1.1).
В екології людини акумульовано надбання багатьох природничих і суспільних наук, унаслідок синтезу яких вона сформувалася у багатовимірну галузь знань, своєрідну філософію гармонійного буття людини у світі. Основна особливість екології людини полягає у виокремленні із загального контексту екології, охорони природи найскладнішого компонента — людини, в дослідженні різноманітних впливів на неї (природного, техногенного, культурного середовища), законів і закономірностей її гармонійного співіснування з довкіллям.


Історія розвитку екології як науки

Як наукова дисципліна екологія людини поєднала напрацювання дослідників минулого і сьогодення. Нині вчені говорять про розвиток екологічного мислення, пов’язуючи це явище з загрозою всесвітньої екологічної катастрофи.
«Стихійним антропоекологом» умовно можна вважати предка з палеоліту. Людина палеоліту, вибираючи печеру для житла, прагнула, щоб вона була зручною, захищала від стихійних лих, звірів і ворогів, знаходилася біля води для пиття, дрів для вогнища й угідь для полювання, рибалки, збирання їстівних рослин. Щоб вижити, необхідно було знати звички звірів і птахів, відрізняти їстівні рослини від отруйних, зміни погоди. Тобто прадавня людина розв’язувала безліч завдань, які можна вважати екологічними.
Античні вчені прагнули осмислити роль і місце окремої людини і груп людей у світі, зрозуміти, як на них впливають природні і господарсько-побутові умови. Особливо уважно взаємовідносини людини і середовища її існування досліджували у зв’язку з небезпекою виникнення різних захворювань. Трактат Гіппократа (460—377 до н. е.), якого називають батьком медицини і провісником екології людини, «Про повітря, води й місцевості» можна вважати однією з перших книг з екології людини.
Ідеї, які згодом стали надбанням антропоекології, римський філософ Лукрецій Кар (прибл. 99—95 — 55 до н. е.) висловив у праці «Про природу речей».
У давньоіндійських «Законах Ману» (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.) було записано, що руйнування довкілля вбиває разом з ним і людину — фізично і морально. У цих законах засуджувалася торгівля дарами природи, заподіяння шкоди всьому живому, забруднення води.
Схожими були й правові норми часів Аксумської цивілізації в Ефіопії — «Фетха нерест» (VI ст. н. е.). Цей документ забороняв продаж і купівлю річкової риби, птахів, степових і лісових звірів. Жителі високогір’я звільнялися від оброблення землі і випасання худоби, проте були зобов’язані зберігати стік чистої води в райони, розміщені нижче.
На Київській Русі ще у дохристиянський період діяли певні правила співіснування з природою. Селища будували на підвищеннях рельєфу, уникаючи багнистих низин. Джерела чистої води, криниці та ліси поблизу поселень охоронялися. Існували національні принципи загартовування, харчування, етики взаємовідносин і людської моралі. Онука Володимира Мономаха Євпраксія (XІІ ст.) була автором медичного трактату, що складався з 29 розділів, у т. ч. «Про спосіб життя в різні часи року», «Про їжу, питво, сон і відпочинок» та ін.
У середньовічному законодавстві можна знайти приписи щодо збереження чистоти у містах і поселенях. У 1382 р. у Франції, відповідно до едикту Карла VІ, було заборонено випускати в Парижі дим «нудотний і з поганим запахом». В Англії у XVІІ ст. було видано указ, який забороняв лондонцям розпалювати вогонь у камінах під час сесій парламенту, щоб захистити парламентаріїв від смогу. Російський цар Петро І піклувався про благоустрій і чистоту вулиць і ринків, про відведення стічних вод у Санкт-Петербурзі й Москві. У 1718 р. він видав указ «Про дотримання чистоти вулиць у Москві і про покарання за викидання сміття і калу на вулиці і провулки». Вимагалося, щоб «торговці їстівними припасами носили білий мундир і дотримувалися в усьому чистоти». Із 1722 р. російська поліція мала слідкувати за порядком торгівлі харчовими продуктами.
Особливості життя населення в різних природних та соціально-економічних умовах вивчав російський вчений Михайло Ломоносов (1711—1765). Його праці «Про збереження і розмноження російського народу» (1761) і «Короткий опис різних подорожей Північними морями і доведення можливого проходу Сибірським океаном у Східну Індію» (1763) вважали соціально-екологічними, оскільки вони містять не тільки цікаві відомості, а й пропонують конкретні шляхи розв’язання деяких екологічних проблем.
Значущою віхою у становленні знань про екологію людини стало утвердження у філософській думці антропоцентризму — філософського принципу, відповідно до якого людина є центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі. Він зафіксував переорієнтацію уваги мислителів на проблеми людини, зокрема на гармонізацію взаємодії в соціумі і світі природи.
Активно і цілеспрямовано екологія людини почала розвиватися лише у другій половині XX ст. Імпульсом до цього послужило усвідомлення багатьма дослідниками катастрофічних наслідків зростання кількості населення на Землі, інтенсивного впливу господарської діяльності на природу, на середовище існування людини, на саму людину, на її працю, побут, відпочинок, стан здоров’я. Величезний вплив на створення справді наукового підходу до розуміння і вирішення екологічних проблем мав науковий доробок академіка Володимира Вернадського (1863—1945), який сформував уявлення про ноосферу (сферу розуму), тобто такий етап розвитку людства, коли воно усвідомить себе як частину Всесвіту і стане нею.
Відомим антропоекологом був Микола Реймерс (1931—1993). Він вважав, що екологія людини слугує мостом, що поєднує в єдине ціле біологічні і соціально-демографічні та господарсько-технологічні розділи екології.
До розвитку екології людини як науки долучився Едвард Вілсон (нар. 1929). У 1975 р. він видав книгу «Соціобіологія: новий синтез», в якій розглянув проблеми співвідношення між соціальним та біологічним началом у житті людини. Людина — одночасно суспільна та біологічна істота, а тому її дії підпорядковано як соціальним, так і біологічним законам. Біологічні особливості життєдіяльності людини ще у 30-ті роки ХХ ст. детально дослідив Кондрад Лоренс (1903—1989), який заснував етологію (грец. ethos — характер, вдача, logos — слово, вчення) — науку про поведінку живих істот, у т. ч. й людини.
Найпродуктивніші ідеї, які належать до проблематики екології людини, були зосереджені в царині медичної географії. У 1972 р. у Стокгольмі відбулася І Міжнародна нарада з проблем навколишнього середовища, на якій розглядали питання екології людини. На цей період припадає зародження медико-фізіологічного напряму екології людини, покликаного оцінювати вплив різних компонентів навколишнього середовища на стан, поведінку і здоров’я людини. Необхідність вивчення впливу природного середовища на людину була зумовлена прогресуючим техногенезом, зростанням кількості захворювань, пов’язаних із несприятливими умовами проживання, активним освоєнням територій, екстремальними умовами праці та побуту тощо.
У Радянському Союзі екологічні дослідження перебували під політичним контролем, більшість їх результатів було засекречено, а екологію людини критикували радянські «спеціалісти» з вивчення «буржуазних теорій в біології і медицині». Під час розширення виробництв, освоєння нових територій екологічні, природоохоронні чинники мало брали до уваги, що спричинило порушення екологічної рівноваги в багатьох регіонах, техногенні катастрофи, погіршення національного здоров’я.
У європейських країнах поширився міждисциплінарний напрям, який розглядає екологію людини як єдність гуманітарних і природничих дисциплін. Цій ідеї відповідає сформульоване Міжнародним центром екології людини, до якого входять університети Франції, Бельгії, Швейцарії, Італії та Данії, таке визначення екології людини: «Екологію людини можна розглядати як початок нової дисципліни в науці або як відображення науки з її цінностями, або як метод вивчення суспільства у навколишньому середовищі». Представники цього напряму розглядають екологію людини як методологічний крок уперед на основі знань із різних дисциплін з урахуванням динаміки біокультурних взаємовідносин в екосистемах.
Українські дослідники проблем екології людини зосереджуються на таких теоретичних проблемах:
— дослідження еволюції механізмів адаптації на індивідуальному, груповому, популяційному рівнях (в основному на постчорнобильському матеріалі);
— дослідження специфічних і неспецифічних реакцій організму людини на вплив навколишнього середовища;
— вивчення генетичної типології та особливостей адаптаційних механізмів для створення екологічних портретів різних груп населення;
— дослідження впливу абіотичних, соціальних чинників на стан здоров’я людини;
— дослідження екологічних аспектів харчування людини;
— участь у міждержавному антропомоніторингу стану довкілля.
Кожна галузь сучасних фундаментальних, гуманітарних і прикладних наук певною мірою пов’язана з проблематикою взаємодії людини і навколишнього середовища. Це свідчить, що екологія людини є основним, стрижневим напрямом екологічних досліджень, підтверджує антропоцентричну модель сучасного світу.


Екологія людини у системі наук

Постійно зростаючий інтерес до проблем навколишнього середовища, територіально-екологічних аспектів життєдіяльності населення зумовив дві протилежно спрямовані тенденції. З одного боку, відбувається інтеграція дисциплін, що вивчають систему «середовище існування — людина», а з іншого боку — їх диференціація. Інтеграція наук зумовлена бажанням вчених отримати цілісне уявлення про найскладніші процеси і явища, а диференціація пов’язана з ускладненням методів дослідження, колосальним збільшенням обсягу інформації тощо.
Екологія людини не обмежена дослідженням проблематики довкілля, збереження оптимальних параметрів природного, культурного, техногенного середовищ, а постає як синтез знань про людину і все, що її оточує, їх взаємозв’язки і взаємовпливи, збагачує антропогенними принципами інші галузі знань і людської діяльності, формує своєрідну філософію буття людини.
Проблеми впливу чинників середовища на населення стали предметом осмислення у філософії, навіть сформувався науковий напрям — філософія людини.
Найглибші зв’язки існують між екологією людини і демографією, оскільки вони вивчають споріднені аспекти життєдіяльності населення. Такі ключові для демографії поняття, як «народжуваність», «смертність», «дитяча смертність», «тривалість життя», «середній вік», водночас дуже важливі для екології людини, оскільки дають уявлення про рівень здоров’я і життєздатності населення певного регіону. Дослідження з екології людини проводять, спираючись на роботи демографів, використовуючи методологію, методику і технічні прийоми дослідження, прийняті в сучасній демографії.
Дуже близькими до демографії й екології людини є такі наукові напрями: населення і природні ресурси; населення і продовольче питання; населення і навколишнє середовище; населення й урбанізація; населення й охорона здоров’я; населення і війни.
Тісний взаємозв’язок простежується між антропоекологією і соціологією. Соціологія вивчає взаємозв’язок різних соціальних явищ і загальні закономірності соціальної поведінки людей. Низку соціологічних проблем розглядають й у межах екології людини: соціальні групи, колективи; етнічні спільноти; екологічні спільноти; соціально-демографічні та професійні спільноти; соціологія народонаселення; соціологія способу і якості життя; соціологія медицини й охорони здоров’я.
Логічні зв’язки екології людини з економічними науками простежуються у будь-якому антропоекологічному дослідженні. Антропоекологічні процеси обумовлені впливами економічних законів, закономірностей, чинників, економічних особливостей території. Екологія людини тісно пов’язана з такими напрямами економічної науки: світові природні ресурси; світова продовольча ситуація; міжнародний суспільний поділ праці; розміщення продуктивних сил; економічне районування та економічні райони; урбанізація, економіка міст; економіка охорони здоров’я; економіка охорони навколишнього середовища; рекреаційна економіка.
Така наукова сфера як районне планування і містобудування розвивається у тісному зв’язку з екологією людини. Тематика екології людини простежується у різних напрямах досліджень: теоретичні та наукові основи районного планування і містобудування; планування і забудова районів та великих територій; планування та забудова міст і населених пунктів; міста і міські агломерації; планування і забудова зон відпочинку, туристичних центрів і заповідних територій; реконструкція і відновлення міст та населених пунктів; благоустрій населених місць та ін.
Антропоекологи активно послуговуються інформацією з історичних джерел. Дані, що їх цікавлять, містяться у працях археологів, етнографів і фахівців з етнічної антропології. Остання дисципліна займає проміжне становище між історичними і біологічними науками. Особливо збагачують екологію людини такі наукові напрями, як археологія регіонів, етнічна екологія, етнічна антропологія, етнографія окремих країн і народів.
Необхідна тісна взаємодія між екологією людини і психологією як наукою про внутрішній світ людини. Важливу для антропоекологів інформацію містять такі напрями наукових досліджень: соціальна психологія, процеси соціалізації, соціальні норми і цінності, психологія класів і великих соціальних спільнот, психологія малих груп, етнопсихологія та ін.
Для визначання впливу компонентів і чинників навколишнього середовища на життєдіяльність населення використовують дані з таких напрямів географії: фізична географія, ландшафтознавство, економічна і соціальна географія, країнознавство, географія театрів військових дій, медична географія. Пов’язані з антропоекологією геодезія і картографія, геофізика, геологія, ґрунтознавство, водне господарство, космічне землезнавство (вивчення природних ресурсів Землі аерокосмічними засобами).
Існує тісний зв’язок між екологією і біологією — наукою про все живе. Деякі вчені навіть вважають екологію біологічною наукою. Біологічними дисциплінами, теорія, методи і здобутки яких становлять інтерес для екології людини, є теоретична біологія, популяційна генетика, екологічна генетика, вивчення хромосомних і спадкових хвороб й аномалій людини, екологічна фізіологія, імунодефіцитні стани, алергологія, екологічна токсикологія, наркологічна токсикологія, радіоекологія, біокібернетика.
Екологія людини тісно пов’язана з медициною, що вивчає методи поліпшення і збереження здоров’я, особливо з її гігієнічним напрямом. Антропоекологи широко використовують інформацію з історії медицини й охорони здоров’я, біологічних основ медицини, клінічної медицини, загальної, соціальної, комунальної гігієни і гігієни навколишнього середовища та харчування, радіаційної гігієни, епідеміології інфекційних і неінфекційних хвороб.
Екологія людини аналізує здоров’я, спосіб життя і довкілля у комплексі з чинниками, що зумовлюють їх у межах динамічних екосистем. Вона розглядає захворювання як порушення динамічної рівноваги в системі організму і прагне виявити чинники, ліквідація яких допоможе відновити цю рівновагу. За допомогою антропоекологічного моніторингу можна складати медико-географічні карти, порівнювати їх з картами забруднення довкілля, визначати гранично допустимі техногенні навантаження на людський організм.
Отже, екологія людини спрямована на розв’язання медико-гігієнічних проблем, що полягають у зміцненні здоров’я людей, запобіганні захворюванням, підвищенні працездатності та продовженні терміну активної життєдіяльності людини. Тому вчені-антропоекологи мають бути компетентними у різних галузях знань. Антропоекологія дає змогу пізнати і зрозуміти взаємозалежності матеріального, соціального, духовного розвитку цивілізації, взаємовпливи природних і соціальних чинників.


1.2. Антропоекосистема як основний об’єкт дослідження екології людини

Екологія людини, як і будь-яка інша наука, має свій об’єкт вивчення. Таким об’єктом є антропоекосистема.

Антропоекосистема (грец. antrЬpos — людина, oikos — оселя) — екосистема, в якій здійснюється життєдіяльність людини, соціальної групи.

Це просторовий підрозділ середовища існування людини, природні, соціально-економічні, виробничі, еколого-гігієнічні, культурно-побутові умови якого формують світосприйняття й екологічну свідомість, стан здоров’я, демографічну поведінку, фізичний вигляд, трудові навички, спосіб життя, традиції і звичаї, вибір релігії, професійні переваги та ін.
Кожна антропоекосистема характеризується певною внутрішньою однорідністю (гомогенністю) і вирізняється істотною різнорідністю (гетерогенністю) з-поміж сусідніх антропоекосистем. Типовим прикладом двох сусідніх антропоекосистем є місто і навколишня сільська місцевість.
Антропоекологічні дослідження на практиці передбачають вивчення різних антропоекосистем — міських, сільських, арктичних, тропічних, лісових, степових, сучасних, первісних, минулих епох, навіть можливих антропоекосистем близького чи віддаленого майбутнього.
Вивчення антропоекосистем переслідує певні цілі, які на основі теорії систем можна сформулювати у такий спосіб:
— виокремлення конкретної системи з безлічі інших об’єктів;
— вивчення її структури;
— вивчення поведінки системи;
— прогнозування її поведінки;
— управління системою.
Знання про антропоекосистему, отримані під час аналізування й оцінювання процесів, що відбуваються у ній загалом і в окремих її блоках, дають змогу прогнозувати поведінку системи, окреслювати методи управління якщо не всією системою, то, принаймні, окремими її блоками для оптимізації системи.


Структура антропоекосистеми

Для вивчення взаємодії окремої групи людей чи всього населення з навколишнім середовищем на обмеженій території на тлі конкретних зовнішніх умов розглядають різні процеси життєдіяльності населення. Складові життєдіяльності аналізують з огляду на такі показники середовища існування людей, як умови клімату, запаси і гідрологічний режим джерел водопостачання, їх хімічний склад, характер рельєфу й особливості рослинного світу, а також соціально-економічна ситуація в регіоні, місцеві і національні звичаї, релігія, ступінь забруднення довкілля, рівень благоустрою житла й забезпечення населення житлом, специфіка праці та її організація, тип харчування та ін.
Антропоекосистему утворює сукупність компонентів і поєднуючих їх процесів, що відбуваються у певному просторі і в конкретний проміжок часу. Для дослідницьких цілей зазвичай створюють моделі відповідних антропоекосистем (рис. 1.1). У центрі моделі знаходиться спільнота людей, що взаємодіє з природою, господарством, соціально-економічними умовами та населенням, частиною якого є (населення міста — частина населення регіону, населення регіону — частина населення країни, працездатне населення — частина всього населення та ін.). Суттєво впливає на людину забруднення довкілля. Водночас всі елементи зовнішнього оточення взаємодіють між собою, формуючи велику систему.

Властивості окремих елементів і всієї сукупності чинників зовнішнього середовища та їхні перетворення зумовлюють зміни основних характеристик спільноти людей — демографічної поведінки, екологічної свідомості, рівня здоров’я, професійних переваг, рівня освіти і культури. Ці зміни можуть бути як позитивними, так і негативними.
Спільнота людей. Антропоекологічні дослідження зосереджено на вивченні умов, у яких здійснюється життєдіяльність спільноти людей, і тих процесів, що відбуваються усередині неї. Тому у представленій моделі цей блок розміщено у центрі.
Спільнота людей — об’єднання людей, у якому створено і збережено упродовж певного (навіть короткого) періоду соціальний зв’язок.
Залежно від цілей дослідження може бути обрано будь-яку спільноту людей: професійну (наприклад, шахтарі Донбасу), етнічну (кримські татари республіки Крим), вікову (літні жителі Закарпаття) та ін.
Людська спільнота, що взаємодіє з іншим населенням, бере участь у господарстві всього регіону і залежить від нього, а також перебуває у складних і суперечливих відносинах із довкіллям.
Вивчення життєдіяльності населення (праці, побуту, відпочинку, шлюбних відносин, культури, громадського життя, національних відносин) і чинників середовища, що впливають на неї, пов’язано з проблемами способу життя. Спосіб життя охоплює сукупність типових видів життєдіяльності соціальної групи. Під час його вивчення виявляють ціннісні орієнтації людей і причини їхньої поведінки, обумовлені укладом, рівнем та якістю життя.
Природа. Вона визначає найважливіші параметри господарства й умови життя населення, водночас перебуваючи під суттєвим впливом господарської діяльності людей. На життєдіяльність населення безпосередньо й опосредковано впливають як окремі компоненти природного середовища, так і їх сукупність. Серед них найістотнішими є: навколоземний шар атмосфери з усіма процесами і явищами, що відбуваються в ньому, природні води, ґрунтовий покрив, геологічна структура території. У регіонах, де господарська діяльність тісно пов’язана з експлуатацією біологічних ресурсів (мисливський промисел, заготівля цінної деревини та ін.), важливу роль у житті людей відіграє рослинний і тваринний світ. Біологічні компоненти ландшафту, що мають промислове значення, можуть бути джерелом небезпек. Можливі захворювання, зумовлені контактами з отруйними рослинами чи хворими і небезпечними тваринами, поширення інфекцій, збудники яких зберігаються у природі і переносяться тваринами.
У багатьох районах планети небезпеку для життя і здоров’я людей становлять стихійні явища — землетруси, повені, цунамі, урагани, зсуви, вулкани. У населення цих зон виробляється особливий стереотип поведінки, наприклад японці упродовж віків традиційно будують так звані паперові будинки — легкі конструкції, найменш травмонебезпечні під час частих землетрусів. У районах, де протягом тривалого періоду року утримуються дуже низькі температури повітря, формуються своєрідний ритм і спосіб життя, порушення яких призводить до тяжких наслідків для людей.
Вплив природних умов позначається не лише на рівні популяційного здоров’я, а й на демографічній поведінці населення.
Геохімічні дослідження показують, що надлишок чи нестача біологічно активних мікроелементів у ланцюгу «геологічні породи — ґрунт — сільськогосподарські культури — харчові продукти» призводять до тяжких захворювань (ендемічний зоб і його крайній прояв — кретинізм, гіпофлюороз, гіперфлюороз, ендемічна подагра та ін.), а серцево-судинні захворювання можуть спричинити ультрапрісні води.
Крім безпосереднього впливу на здоров’я, природні чинники впливають і на соціально-побутову інфраструктуру, покликану забезпечувати населенню життєвий комфорт.
Населення. Життєдіяльність будь-якої спільноти людей тісно пов’язана з іншим населенням, частиною якого вона є. Господарські навички, культурні традиції, релігія, система виховання, економічні процеси, торгівля, великі будівельні проекти, захист від зовнішнього ворога — усе це поєднує спільноти з іншими людьми, що живуть з ними в єдиному господарському, соціальному, політичному просторі.
Окремі людські спільноти можуть постраждати від ненавмисного чи навмисного втручання в їхню життєдіяльність інших людей. Корінні жителі ізольованих островів, не маючи імунітету до інфекційних хвороб, хворіли і навіть гинули внаслідок контактів з європейськими мореплавцями, серед яких були носії збудників таких захворювань.
Поширення інфекційних захворювань з одних регіонів в інші, від однієї групи людей до іншої і нині залишається нагальною проблемою. Епідемія СНІДу почалася на Африканському континенті й охопила увесь світ, пандемії різних форм грипу, виникаючи в певному регіоні, поширюються на всі континенти.
Відносини різних спільнот можуть ускладнюватися сутичками, протистояннями, навіть міжетнічними чи міжконфесійними (релігійними) війнами. Прикладом є багаторічний конфлікт між протестантами і католиками у Північній Ірландії, криваві сутички між племенами в Африці тощо. Сутички на побутовому ґрунті між різними групами населення спостерігаються у багатьох державах, навіть в Україні.
Отже, проблеми відносин окремих спільнот людей з іншим населенням є важливою складовою досліджень екології людини, взаємопов’язаних з такими дисциплінами, як політологія, соціальна психологія, етнографія, епідеміологія.
Господарство. Від рівня розвитку господарської системи у межах існуючої соціальної системи залежить якість життя населення. Господарство — процес взаємодії між людським суспільством і природою, унаслідок якого люди за допомогою своєї праці, використовуючи історично визначені знаряддя виробництва, в умовах конкретних виробничих відносин добувають необхідні засоби для існування і розвитку.
Господарську систему утворюють економічні об’єкти, у межах яких здійснюють виробництво і завершують його певний цикл у вигляді випуску готової продукції. Будь-який економічний об’єкт завжди містить елементи, необхідні для здійснення виробничого циклу: сукупність людей, пов’язаних із функціонуванням об’єкта, сукупність споруд, машин, комунікацій, а також специфічні форми громадської організації виробництва.
Різні типи людських спільнот характеризуються різним ступенем участі в господарстві населення, серед якого вони живуть. Історично існували спільноти людей, які можна впевнено ототожнювати з певним господарством, наприклад з натуральним виробництвом.
Господарство завжди пов’язане з культурою, носіями якої є представники спільноти. У вітчизняній етнографічній літературі сформульовано уявлення про господарсько-культурні типи, тобто про певні комплекси господарства і культури, що склалися в народів у визначених соціально-історичних та природно-географічних умовах. Ці типи завжди пов’язані зі способом виробництва кожного суспільства, оскільки саме він визначає характер взаємодії людей з навколишнім середовищем у різні історичні епохи.
Під час антропоекологічних досліджень сучасних спільнот людей, що живуть переважно на високоурбанізованих територіях і тією чи іншою мірою пов’язані з індустріальним виробництвом, зазвичай розглядають два аспекти єдиної проблеми:
— господарство як джерело матеріальних благ і життєвого комфорту;
— господарство як джерело деградації навколишнього середовища, виробничого травматизму, психологічної втоми, стресів тощо.
Суспільство має прагнути до максимального посилення виробничої функції господарства і мінімізації його негативних властивостей, однак ця проблема дуже складна. Наприклад, населення невеликого міста обслуговує єдине в місті підприємство, яке інтенсивно забруднює навколишнє середовище. Засоби на модернізацію підприємства відсутні, тому з метою захисту населення від шкідливих викидів приймають рішення підприємство закрити. Внаслідок екологічно правильного рішення населення міста залишають без засобів до існування. Саме тому фахівці з екології людини, які розглядають проблему системно, повинні здійснювати її всебічний аналіз, перш ніж пропонувати певні управлінські рішення.
Соціально-економічні умови. Цей блок поєднує велику кількість показників. Фахівці з екології людини використовують у своїх дослідженнях офіційні матеріали, опубліковані у збірниках Держкомстату України, які характеризують соціально-економічні умови життя населення. Серед них: розмір житлової площі на особу, рівень оплати праці, рівень безробіття, склад харчових раціонів, їх вартість та ін.
Забруднення навколишнього середовища. На умови життя людей суттєво впливають чинники середовища, що виникли внаслідок технологічної діяльності людства. Цей вплив постійно збільшується. Забруднення навколишнього середовища призводить до погіршення стану здоров’я населення, зміни демографічної поведінки, до руйнування і знищення рекреаційних ресурсів (усихання лісів, забруднення водойм і пляжів тощо), зниження урожайності і якості харчових та технічних культур, зниження продуктивності лісових насаджень, втрати пам’яток національної і світової культури, руйнування житлового фонду, транспортних комунікацій та ін.
Культура. Її розглядають як соціальну систему видів людської діяльності, сформованих на основі функціонально корисних для суспільства норм і цінностей і закріплених в суспільній практиці та свідомості суспільства.
У повсякденному житті культуру представляють матеріальні предмети, соціальні установки (інститути, традиції), духовні цінності. Формується культура через узагальнення досвіду багатьох поколінь як результат матеріальної і духовної діяльності всіх класів, груп і особистостей, що утворюють суспільство. Вона перебуває під впливом усіх елементів антропоекосистеми, у т. ч. релігії. У свою чергу культура впливає на життєдіяльність людей, на господарство і соціально-економічні умови, на ставлення людей до природи, до інших людей, до культурної спадщини і до інших культур, до проблем війни і миру. Спільноти з високим рівнем культури піклуються не лише про свій добробут, їх хвилює доля всього людства, оскільки вони розуміють свою причетність до світових проблем, свою залежність від їхнього вирішення.
Релігія. Вона є творенням людського суспільства, особливою формою пізнання ним себе самого і навколишнього світу і виконує важливі функції: ілюзорно-компенсаторну — для віруючих релігія передусім компенсація усіх тягот земного буття; світоглядну — релігія намагається витворити власну картину світу, схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства; регулятивну — вона формує певну систему норм і цінностей; комунікативну — релігія сприяє підтримуванню зв’язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах; інтегрування — вона допомагає збереженню і зміцненню існуючої соціальної системи та ін.
Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі дедалі більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості загальнолюдських високоетичних моральних норм і цінностей. Релігія допомагає людям усвідомити, що зарозумілість і маніпулювання природою може обернутися проти них. Технологія надає людині фізичну владу створювати чи знищувати світ, релігія учить чеснотам, розвиваючи стриманість, скромність і звільняючи від егоїзму. Отже, прямо чи опосередковано релігія може бути могутнім джерелом екологічного захисту.
Демографічна поведінка. Ця система взаємозалежних дій чи вчинків спрямована на зміну чи збереження демографічного стану спільноти людей. Демографічна поведінка охоплює дії, пов’язані з відтворенням населення (шлюбна і репродуктивна поведінка), міграцією населення (міграційна поведінка), ставленням до свого здоров’я (поведінка самозбереження). Результати її виявляються через демографічні процеси, а найбільший інтерес вони становлять для регіональних антропоекологічних досліджень. Базові поняття демографії — «народжуваність», «смертність», «природний рух», «тривалість життя», «життєвий потенціал», «міграція населення» — мають ключове значення для екології людини. На демографічній поведінці населення, як і на будь-яких проявах його життєдіяльності, помітно позначаються зовнішні чинники. Наприклад, інтенсивне забруднення довкілля може суттєво вплинути на репродуктивну поведінку населення. Техногенні впливи призводять не тільки до безплідності й ранньої смертності, а й до того, що в дуже забруднених районах деякі люди побоюються народжувати через страх появи дитини з уродженими дефектами.
Екологічна свідомість. Вона полягає у здатності розуміти нерозривний зв’язок людської спільноти з природою, залежність благополуччя людей від цілісності природного середовища і використання цього розуміння в практичній діяльності.
На формуванні рівня екологічної свідомості позначаються пережиті людьми будь-які екологічні катаклізми, що змушують замислитися над наслідками впливу на природу. Передусім це пов’язано з виснаженням чи руйнуванням життєво важливих природних ресурсів: ерозією сільськогосподарських земель внаслідок неправильної агротехніки, пасовищною дигресією (зниження корисної цінності пасовища) від перевипасу худоби, скороченням чисельності або повним зникненням популяцій тварин чи промислових риб, різким зменшенням запасів дикорослих харчових, лікарських, вітамінних рослин та ін. Становлення екологічної свідомості є передумовою цілеспрямованої діяльності людської спільноти для збереження природи чи докладання зусиль з метою виправити екологічний дисбаланс.
Рівень здоров’я населення. Він є показником адаптованості конкретної спільноти людей до певних умов життя (антропоекологічної ситуації). Цей рівень можна оцінити чи «виміряти» за допомогою медико-демографічних коефіцієнтів захворюваності, інвалідності, смертності та ін. Рівень здоров’я залежить від природних, соціальних, еколого-гігієнічних умов і вказує, наскільки вони придатні для нормальної життєдіяльності.
Вплив природних чинників на здоров’я може призводити до метеостресів, загострення серцево-судинних захворювань, виникнення деяких форм онкологічної патології (наприклад, рак шкіри в районах з інтенсивною інсоляцією), розвитку ендемічних захворювань, зараження інфекціями, травматизму та ін.
Вплив шкідливих техногенних чинників на здоров’я населення зумовлює зниження працездатності і соціальної активності в умовно здорових людей; появу генетичних порушень, що зумовлюють виникнення спадкових хвороб (генотоксичний ефект); онкологічні захворювання; погіршення здоров’я дітей; збільшення кількості гострих і хронічних захворювань у працездатного населення, зростання кількості випадків невиходу на роботу з причин хвороби; скорочення тривалості життя людей і погіршення його якості.
Вибір фаху. Як природні, так і соціально-економічні умови життя суттєво впливають на вибір професій (мешканець тундри не може стати хліборобом, а мешканець пустелі — лісорубом). Природні ресурси в ареалі проживання людської спільноти визначають характер діяльності людей. Вичерпування ресурсу спричиняє перебудову професійної структури спільноти. Обміління Аральського моря призвело до зникнення споконвічних для цієї території занять — рибальства, ремонту суден, перероблення риби та ін. За короткий проміжок часу структура трудових ресурсів суттєво змінилася.
У минулому можливості вибору професійної діяльності були обмежені. У громаді скотарів-кочівників людина, як правило, могла стати лише скотарем, у громаді хліборобів — землеробом. Поява міст розширила кількість професій, але цеховий принцип жорстко обмежував можливості: народжена у родині гончарів дитина ставала гончарем, а син шевця — шевцем.
Соціальна структура суспільства також звужувала варіанти вибору виду діяльності. Представники заможних верств могли обирати вид діяльності, а кріпаки — ні.
Науковий прогрес, вирівнювання соціальних умов життя, поліпшення доступу до життєвих благ розширили вибір діяльності. Однак певні перешкоди у виборі професійної кар’єри продовжують існувати (національні, общинні, сімейні традиції, поділ роботи на престижну і непрестижну, почесну і принизливу тощо).
Освіта. У контексті аналізу структури антропоекосистеми її розглядають як соціальний інститут, що виконує в суспільстві такі важливі функції:
1) економічна. Вона полягає у створенні та підтриманні професійної структури суспільства. Освіта формує працівників, що мають необхідні знання і навички для виконання необхідної для суспільства діяльності;
2) соціальна. Ця функція передбачає соціалізацію особистості, тобто засвоєння нею у процесі становлення духовних і культурних цінностей, норм, установок, зразків поведінки, притаманних суспільству, соціальній групі чи спільноті людей;
3) культурна. Полягає ця функція в тому, щоб використовувати накопичену культуру з метою виховання людей, формування їх творчих здібностей. Тому закономірно, що освіта виступає важливим чинником, який визначає поведінку людей.
Важливою складовою сучасної освіти є екологічна. Високий рівень освіти дає змогу ефективніше працювати, з максимальним ефектом використовуючи устаткування і природні ресурси без завдання шкоди довкіллю. 
Отже, всі компоненти анропоекосистеми перебувають у тісному взаємозв’язку, формують її властивості і визначають життєздатність.


Рівні дослідження антропоекосистем

Екологія людини вивчає антропоекосистеми різного рівня — від глобального (чи світового) до місцевого (невелике село чи район у місті) і навіть до окремого «точкового» (житловий будинок, цех заводу та ін.). Уся планета Земля з її повітряною оболонкою і ближнім космосом може бути єдиним об’єктом вивчення екології людини (наприклад, за необхідності порівняти умови життя людей на Землі та на іншій планеті). Глобальна антропоекосистема охоплює всю поверхню Землі і складається з біосфери (у трактуванні
В. Вернадського) та усього населення планети (людського суспільства), що використовує природні ресурси планети за допомогою технічних засобів. Господарська діяльність забезпечує його існування і прогресуючий розвиток людства, але завдає біосфері істотних екологічних збитків, внаслідок чого страждає не тільки природа, а й саме людство.
Антропоекосфера сформована з антропоекосистем нижчого рівня, від суцільної до елементарної, якою може бути обмежений простір із невеликою групою людей, наприклад кабіна космічного корабля з екіпажем. Проте найчастіше об’єктом антропоекологічних досліджень є територіальні комплекси різного масштабу.
Для розв’язання різних наукових і прикладних завдань з екології людини дослідження проводять на трьох основних просторових рівнях: локальному, регіональному і глобальному. Кожному з цих рівнів відповідає своя специфіка дослідження і властива лише певному рівню широта і глибина розкриття процесів, власний масштаб використовуваних картографічних джерел і картографічного оформлення результатів дослідження.
Локальні антропоекологічні дослідження. Їх застосовують для вивчення конкретних популяцій людей у реальній обстановці невеликого регіону чи окремо взятого району великого міста. Розміри досліджуваного територіального об’єкта зумовлюють мета роботи, можливості дослідницького колективу, густота населення, ступінь різноманітності антропоекологічної ситуації в досліджуваному регіоні.
Вивчення території з позицій екології людини спирається на картографічний матеріал. Під час локальних досліджень доцільно використовувати масштаби 1:10 000—1:50 000. Саме в цих масштабах складають, наприклад, генеральні плани міст. Локальні антропоекологічні дослідження дають змогу розв’язати низку проблем:
1) встановлення оптимальних відстаней між екологічно шкідливими підприємствами і житловими кварталами. У разі занадто близького розміщення жилих зон до промислових об’єктів виникає небезпека шкідливого впливу промислових викидів на здоров’я, а за надто віддаленого — знижується працездатність внаслідок втоми від трудових поїздок;
2) планування транспортних потоків у час-пік. Транспортні потоки мають бути організовані у такий спосіб, щоб забезпечити населенню максимум зручностей, мінімізувати час перебування в дорозі, уникнути забруднення житлових кварталів вихлопними газами;
3) розміщення інфраструктури. Установи сфери обслуговування розміщують так, щоб відвідування магазинів, майстерень, перукарень, кінотеатрів та бібліотек було не лише зручним для населення, а й сприяло рухальній активності людей, необхідній за сучасної гіподинамії.
В архітектурі та містобудуванні існує безліч інших проблем, що потребують комплексного антропоекологічного підходу. Окремо питання взаємозв’язку населення з міським та сільським середовищем аналізують різні фахівці — санітарні лікарі, соціологи, архітектори-проектувальники, транспортники та ін. Синтез усіх цих досліджень належить до компетенції лише архітекторів і проектантів-містобудівників, хоча на цьому етапі роботи особливо необхідна участь антропоекологів, що сприяло б істотному поліпшенню проектів і оптимізації умов життя загалом.
Як правило, кращі рішення є витратнішими. Найчастіше еколог пропонує складніші для архітекторів і будівельників, але кращі для життєдіяльності населення рішення, які здорожчують проект внаслідок ускладнення архітектурних і проектних рішень (наприклад, через збільшення кількості розглянутих варіантів проекту), складніших будівельних робіт, створення оптимальнішої санітарної інфраструктури в районах житлової забудови та ефективних очисних споруд на промислових підприємствах, збереження природної рослинності тощо. Однак поліпшення проекту на стадії розроблення набагато дешевше, ніж перепланування і перебудова готових об’єктів інфраструктури.
Регіональні антропоекологічні дослідження. Такі дослідження здійснюють на великих територіях з використанням географічних карт масштабу 1:100 000—1:500 000 для фіксації матеріалів і кінцевого подання інформації. Вони призначені для задоволення потреб регіонального проектування і планування, оскільки охоплюють територію в кілька десятків тисяч квадратних кілометрів, що приблизно відповідає розмірам індустріально розвинутої адміністративної області.
Глобальні антропоекологічні дослідження. Їх виконують із використанням картографічних матеріалів масштабом від 1:1 000 000 і менше. Під час вивчення таких великих територій, як, наприклад, уся Україна чи великі її регіони, можна скористатися картами масштабу 1:1 0000 000—1:25 000 000. Основою глобальних досліджень є аналіз статистичних матеріалів, використання різноманітних атласів і тематичних карт, довідників, каталогів, щорічників та ін.
Розв’язання завдань, пов’язаних із характеристикою великих територій, ускладнюється необхідністю переходу від одного масштабу дослідження до іншого. Наявність детальної інформації про кілька невеликих ділянок території не захищає від помилок чи неправильних оцінок під час опису великих просторів. Не можна одразу охарактеризувати великий регіон, не маючи уяви про процеси, що відбуваються у різних його точках. Тому єдиним надійним способом отримання антропологоекологічної характеристики великої території є проведення досліджень на усіх рівнях у найтиповіших частинах регіону.


Динаміка і функціонування антропоекосистеми

Під час дослідження структури і динаміки антропоекосистеми, вивчення і прогнозування її поведінки, управління нею особливу увагу слід зосередити на вивченні потоків інформації, речовини і енергії, які поєднують блоки систем зі спільнотами людей, а також на змінах просторово-часових характеристик антропоекосистеми.
Територіальні межі антропоекосистеми. Будь-яка антропоекосистема займає певний простір, існує на конкретній території. Зміни її площі зумовлюють зміни самої антропоекосистеми. Трансформація однієї системи в іншу може відбуватися еволюційним шляхом, поступово. Зміна території антропоекосистеми найчастіше відбувається упродовж тривалих історичних проміжків часу і пов’язана з її саморозвитком, тобто йдеться про просторово-часову динаміку. Наприклад, Київ виник із кількох поселень, розміщених на пагорбах, що здіймалися над Дніпром. Згодом він став столицею давньоруської держави. Наприкінці XVIII ст. три частини Києва — Подол, Верхнє місто і Печерськ — ще не були поєднані між собою, а в долині нинішнього Хрещатика протікав струмок, схили якого були вкриті густим лісом. Із часом формувалися антропоекосистеми, що було пов’язано зі змінами площі, історичними перетвореннями в економіці, культурі, чисельності та структурі населення. Сучасний Київ займає територію понад 800 км².
Іноді швидке збільшення чи зменшення площі досліджуваної антропоекосистеми зумовлює зміну її характеристик і, відтак, появу цілком нової антропоекосистеми на місці зниклої. Такі зміни зазвичай спричинюють інтенсивні зовнішні чи внутрішні процеси, що переважно призводить до небажаних, а часто і трагічних для людських спільнот явищ. Наприклад, Югославія кілька десятиліть тому була стабільним політико-адміністративним утворенням, складною антропоекосистемою регіонального рівня, об’єднаною єдиним державним ладом, економікою, інформаційним полем, культурою, історією та ін. Внутрішні суперечності, що зруйнували Югославію, призвели до зникнення цієї країни, тяжких наслідків для її жителів. Ймовірно, своєчасне антропоекологічне вивчення цієї країни на високому науковому рівні і реалізація пропозицій, які б на ньому ґрунтувалися, допомогли б уникнути багатьох з них.
Причиною зміни кордонів антропоекосистем можуть бути й інші процеси, зокрема економічне освоєння нових районів. Наприклад, освоєння родовищ вуглеводневої сировини в північних регіонах Західного Сибіру змінило кордони територій традиційного природокористування корінного населення: скоротилися площі пасовищ, мисливських і рибальських угідь, місць збирання ягід, лікарських рослин. Внаслідок цього з’явилися нові антропоекосистеми, змінилося і навіть погіршилося життя корінного населення.
Тривалість існування антропоекосистеми. Її обмежують і обумовлюють соціальні та господарські перетворення. Суттєві зміни кожного з основних елементів антропоекосистеми (природи, господарства, спільноти людей) призводять до змін і появи іншої антропоекосистеми. Це можна проілюструвати простим прикладом. Однією з найбільших річок Європи був Дніпро зі стабільною екосистемою, яка нормально функціонувала тисячоліттями. Давньогрецький історик Геродот у V ст. до н. е. писав: «Серед інших же річок Борисфен (Дніпро) найприбутковіший: він має найпрекрасніші та найрозкішніші пасовиська для худоби, чудову рибу у великій кількості, вода на смак дуже приємна, чиста…». Будівництво на Дніпрі каскаду водосховищ, великомасштабна меліорація, спорудження численних промислових комплексів у басейні річки призвели до затоплення ріллі, косовиць, забруднення підземних вод, засолення ґрунтів і зменшення вмісту в них гумусу, численні мисливські і рибальські угіддя загинули. Людська спільнота, що формувалася кілька століть, практично зникла за кілька років, її замінила зовсім інша. Замість тваринницько-зернових утворилися господарства приміського типу з виробництва молока, овочів, картоплі і яєць. Унаслідок цих перетворень змінилися структура населення, його демографічна поведінка, рівень культури й освіти, професійні переваги і, як наслідок, змінився характер захворюваності, інвалідності, причини смертності. Отже, утворилася принципово нова антропоекосистема з іншим населенням, господарством, природою (замість широких річкових долин з характерною рослинністю і тваринним світом виникли озера, змінився мікроклімат прибережної зони, активізувалися карстові процеси та ін.).
Хронологічну трансформацію антропоекосистеми можна розглянути на прикладі Києва. Тут послідовно замінили одна одну кілька різних антропоекосистем. Кожна мала свою територію, інакше населення (за віковою, статевою, професійною структурою і чисельністю), господарство, зберігалася лише назва — Київ. Розвиток Києва як господарсько-торгово-адміністративного центру відбувався у часі практично без перерви (континуально), але, розглядаючи Київ у різні історичні епохи, можна переконатися, що антропоекологічні системи були неповторними в часі (дискретними).
Будь-який часовий зріз (наприклад: Київ 978 р. — Київ 1036 р. — Київ 1113 р. — Київ 1654 р. — Київ 1811 р. — Київ 1917 р. — Київ 1941 р. — Київ 1960 р. — Київ 2005 р.) показує, що кожного разу постає інша антропоекосистема, яка існує і розвивається за своїми правилами: займає різну площу, змінюються чисельність, структура населення, умови його життя, спосіб мислення та ін. Отже, розглядаючи визначені тимчасові ряди для будь-яких антропоекологічних явищ і процесів, необхідно зважено вибирати часові відрізки, у межах яких можна буде коректно здійснювати порівняння чи будувати прогнози.
Інформаційне поле антропоекосистеми. Інформаційні потоки формують інформаційне поле антропоекосистеми. Інформацію, яка циркулює усередині неї, можна поділити на кілька рівнів. Першим є етнічний рівень, тобто запас культурних цінностей, релігійно-магічних, філософських, етичних уявлень, що формують етнічну самосвідомість спільноти як частини визначеного народу. Другий рівень формують ті знання і уявлення, що пов’язані зі ставленням системи до інших антропоекосистем подібного чи, навпаки, протилежного типу. Як третій рівень можна виділити конкретні знання, які накопичено в колективі і становлять його локальну специфіку: агротехнічні навички і спостереження, отримані у процесі ведення землеробського господарства на місцевих ґрунтах, навички випасання тварин в умовах конкретного ландшафту, знайомство з мисливськими угіддями тощо.
Інформаційне поле є самобутнім феноменом. Господарську діяльність колективу можна охарактеризувати кількістю його працездатних членів з невеликими модифікаціями, що стосуються рівня їхньої господарської кваліфікації, а обсяг інформаційного поля не пов’язаний з цією величиною. Запас і обсяг накопиченого традиційного виробничого досвіду набагато важливіші, ніж кількість людей, що ним володіють. Великий обсяг інформаційного поля навіть у нечисленного колективу буде сприяти його господарському процвітанню, забезпечуючи високу продуктивність праці і ефективніше використання експлуатованої території. Обсяг інформаційного поля чутливо реагує на інформаційне поле сусідніх колективів і обмін виробничим досвідом між ними.