1250298524251

Історія української літератури ХІ—ХVІІІ ст. 2-ге видання, стереотипне («Академія»)

50,00 грн.

Білоус П. В.

Тип видання — навчальний посібник
Рік видання — 2012
Обсяг — 376 стор.
Формат — 150×220 мм (60х90/16)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

Давня українська література охоплює у своєму розвитку вісім століть (XI—XVIII), відомих історії як середні віки і доба бароко. Процес її творення був неоднорідним, неоднозначним, не раз — парадоксальним. Художній світ її багатогранний і самобутній, а найкращі твори вражають масштабністю філософського мислення, силою духовних осяянь, яскравими сюжетами, оригінальним і пристрасним словом. Особливості її буття і розвитку зумовили зміст і структуру навчального посібника, автор якого намагався якомога органічніше поєднати сучасне прочитання творів давнього письменства з використанням цінних надбань у його інтерпретації вітчизняним літературознавством за всю історію його розвитку. Завдяки цьому студент-філолог матиме змогу глибше пізнати світоглядні пошуки, естетичну, моральну проблематику і дух тих часів, колорит словесності і специфіку творів, їхній вплив на письменників наступних епох.
Прислужиться це видання вчителям-словесникам, історикам вітчизняної культури і всім, хто цікавиться історією української літератури.
Зміст

1. Середньовічна доба (ХІ — середина ХVІ ст.)

1.1. Давнє письменство як об’єкт вивчення історії української літератури
Хронологічні межі давнього українського письменства
Особливості давньої літератури
Історичний досвід пізнання та інтерпретації давньої української літератури

1.2. Зародження української літератури
Термінологічні означення давнього письменства.
Передумови його виникнення
Мова давніх творів
«Перший південнослов’янський вплив»
Поширення книжності на Русі
Перекладна література Київської Русі

1.3. Старокиївське і галицько-волинське літописання
Етапи становлення літописання
«Повість минулих літ»
Київський літопис
Галицько-Волинський літопис

1.4. Ораторсько-проповідницька проза ХІ—ХІІ ст.
«Слово про Закон і Благодать» Іларіона
Проповіді Кирила Туровського

1.5. Рання агіографічна проза
«Сказання про Бориса і Гліба»

1.6. Повчальна проза Київської Русі
Дидактика повчань
Послання

1.7. «Благання» Данила Заточника
Індивідуальне начало у «Благанні». Образ Данила і його оточення
Амбівалентність мислення автора «Благання»

1.8. «Житіє і хоженіє» Данила Паломника
Зміст і композиція «Житія і хоженія»
Жанрово-стильові особливості пам’ятки. Художність твору

1.9. «Слово про Ігорів похід»
Авторство «Слова про Ігорів похід»
Літописне оповідання і «Слово про Ігорів похід»
Жанр і композиція «Слова про Ігорів похід». Художні образи
Поетика пам’ятки

1.10. Києво-Печерський патерик
Виникнення київського монастирського епосу
Жанрові особливості патерика
Сюжети, образи і моральні концепти патерикових новел

1.11. Українська література пізнього середньовіччя (друга половина ХІІІ — перша половина XVІ ст.)
«Другий південнослов’янський вплив»
Література і фольклор пізнього середньовіччя
Паломницька проза
Розвиток літературних жанрів

2. Барокова доба (друга половина XVI—XVIII ст.)

2.1. Культурно-національне відродження України (друга половина XVI — початок XVII ст.)

Історичні умови розвитку України в другій половині XVI — на початку XVIІ ст.
Роль братств, шкіл, друкарень у культурному русі
Проблема вибору у літературі
Полімовність української літератури доби бароко
Формування барокового стилю в українському письменстві

2.2. Полемічна проза
Передумови виникнення полемічної прози
Розвиток полемічної прози в Україні

2.3. Барокова поезія XVII ст.
Виникнення віршування в Україні
Основні жанри барокової поезії

2.4. Проповідницька проза
Бароковий стиль проповіді
Творчість письменників-проповідників

2.5. Агіографічна проза
Творчість Дмитра Туптала (Ростовського)

2.6. Історична проза другої половини XVII ст.
Монастирське літописання
Світські крайові літописи

2.7. Українська драматургія XVII ст.
Генеза давнього українського театру
Розвиток шкільної драматургії

2.8. Історична і мемуарна проза XVIII ст.
Козацькі літописи
Мемуарні твори

2.9. Паломницька проза XVIII ст.
Модифікація паломницького жанру
Творчість паломників XVIII ст.

2.10. Шкільна драма XVIII ст.
Основні тенденції розвитку шкільної драми
Репертуар шкільного театру
Жанрові особливості і тематика інтермедій

2.11. Вертепна драма
Художня специфіка вертепної драми

2.12. Творчість мандрівних дяків
Передумови розвитку творчості мандрівних дяків
Жанрова природа творчості мандрівних дяків

2.13. Сатиричні і гумористичні вірші та діалоги
Сатиричні твори
Гумористичні віршовані оповідання

2.14. Українська лірика XVIII ст.
Чинники впливу на формування поетичної творчості XVIII ст.
Жанрово-тематична своєрідність лірики XVIII ст.

2.15. Творчість Григорія Сковороди
Філософські погляди Григорія Сковороди
Поезія Григорія Сковороди як спосіб вираження світоглядних думок
Внесок Григорія Сковороди в утвердження жанру байки
Афористика Григорія Сковороди

2.16. Традиції давнього письменства у новій українській літературі
Від літописів — до нової історичної літератури
Поетичне відлуння «Слова про Ігорів похід»
Традиції житій у новій літературі
Необарокові тенденції в українській літературі
Давня сміхова культура в «Енеїді» І. Котляревського
Климентій Зиновіїв як предтеча нової літератури
Традиції давнього театру у новій драматургії
Вплив давньої лірики на романтичну поезію
Давні джерела авантюрної прози
Феномен Григорія Сковороди у художньо-літературних колізіях ХІХ—ХХ ст.

Короткий термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника («Історія української літератури ХІ—ХVІІІ ст.» Білоус П. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Середньовічна доба (ХІ — середина ХVІ ст.)

1.1. Давнє письменство як об’єкт вивчення історії української літератури

Вивчення давньої української літератури має суттєву специфіку і певні пізнавальні труднощі. Передусім дається взнаки мовний бар’єр, адже більшість пам’яток давнини написано книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від сучасної. Тому для читання і розуміння давніх текстів необхідні філологічні знання та навички. Давнє письменство належить до середньовічного типу літератур, однак розвивалося воно за іншими, ніж європейські естетичні системи, канонами і правилами. Література мала свою систему жанрів та специфічний набір художніх засобів. Художній світ тих часів не викликає у сучасного читача таких естетичних почуттів, як літературні твори ХІХ чи ХХ ст. Із цих причин дехто трактує давні писемні пам’ятки як непривабливі й неактуальні. І все-таки збагнути художній код літературних пам’яток можливо, цілеспрямовано і зацікавлено читаючи давні тексти.

Хронологічні межі давнього українського письменства

Давня українська література охоплює вісім століть (ХІ—ХVІІІ ст.) із тисячолітньої історії вітчизняного письменства. За той час виникла, зміцніла і припинила своє існування Київська Русь; монголо-татарське нашестя зруйнувало і спустошило українські землі, на які згодом прийшли литовські князі і якими оволоділа Річ Посполита; на оборону України стало козацтво, воюючи проти шляхти, татар і турків; раз за разом спалахували війни і збройні повстання; зрештою, на українські землі прийшла влада російських царів. Тим часом розвивалася писемна словесна творчість, переживаючи піднесення, занепад, відроджуючись з новою силою розмаїттям жанрів, сюжетами, новими творами та літературними іменами. В історичній долі України можна знайти пояснення того, що давньоукраїнський літературний процес виявився неоднорідним, неоднозначним, часом парадоксальним. У ньому багато естетичної еклектики, він кількамовний, жанрово різноманітний, тематично місткий, пов’язаний із християнською ідеологією і гідний рівня європейських літератур.
У різні часи деякі вітчизняні вчені (М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Грушевський, автори 8-томної «Історії української літератури», В. Яременко) починали відлік історії української літератури від фольклору або розглядали усну народну творчість як ранній етап у розвитку письменства. Ці намагання означають ототожнення усної і писемної творчості, спробу (патріотичну, але не наукову) вважати джерелом давньої літератури фольклор, а не книжно-писемні візантійські традиції. Про найвіддаленішу хронологічну межу української літератури свідчать датовані писемні пам’ятки. Гіпотетичні версії про «дохристиянське письмо» (наприклад, про міфічну глаголицю) мають мало археологічних і фактичних даних, які б дали уявлення про цілісну систему письма.
Відтворити картину давньої писемності проблематично, оскільки частину пам’яток втрачено внаслідок драматичних конфліктів (війни, напади, розорення, пожежі, міжусобиці, політичні та міжконфесійні інтриги тощо), адже територія України-Русі постійно була епіцентром зіткнень між Сходом та Заходом.
До найдавніших датованих пам’яток української книжності належать:
1) Остромирове євангеліє, переписане київським дияконом Григорієм для новгородського боярина Остромира у 1056—1057 рр. Тут письмово відтворено старослов’янською (староболгарською) мовою Євангеліє від Іоанна;
2) Ізборник (збірник) Святослава 1073 року («Збірник від багатьох отців: виклади незрозумілих слів у Євангелії й Апостолі та в інших книгах, складені коротко на пам’ять і на готову відповідь»), який є своєрідним підручником християнської візантійської ученості. Існує гіпотеза, що він був привезений із Болгарії, де його переклали із грецької мови, і подарований чернігівському князю Святославу Ярославичу;
3) Ізборник (збірник) Святослава 1076 року, який також має болгарське походження і містить матеріали релігійно-дидактичного характеру (короткі виклади Святого Письма, молитви, повчання, афоризми, церковні правила тощо).
Ці писемні пам’ятки засвідчують зародження української літератури приблизно в середині ХІ ст. Надалі вона розвивалася як тип середньовічної літератури, як художня форма словесності, заснована на християнсько-візантійській ідеологічній та естетичній основі, старокнижній мовній традиції (з певними особливостями). Це тривало до другої половини ХVІІІ ст., коли активізувалися соціально-історичні, світоглядні, естетичні процеси, які призвели до якісних та бурхливих перетворень у літературі. Так за декілька десятиліть давнє українське письменство відійшло в історію, поступившись секуляризованій (світській) літературі з новими темами, проблемами, мотивами, сюжетами, образами, художніми засобами.
Проблема періодизації давньої української літератури і досі є неоднозначною. Існує багато схем, що виникли внаслідок різних підходів та критеріїв визначення етапів її розвитку (соціологічні, історико-функціональні, ідеологічні, естетичні, художньо-стильові тощо). Періодизація літературного процесу — умовна наукова операція, проте необхідна для чіткішого усвідомлення діалектики словесних форм, їх змістової наповненості, співмірності з іншими художніми явищами, зокрема зарубіжними. З нею пов’язані найскладніші проблемні питання у літературознавстві, оскільки неможливо врахувати всі фактори цього процесу, які через інтерпретаційні чинники постійно змінюються.
Серед найвідоміших у літературознавстві періодизацій варті уваги моделі, запропоновані І. Франком, М. Грушевським, С. Єфремовим, М. Гнатишаком, Б. Лепким, Д. Чижевським. Однак вони не були враховані у 8-томній «Історії української літератури» (1967—1971), яка репрезентує хронологічний принцип періодизації літературного процесу. Останнім часом цю усталену періодизацію переглянуто.
Сучасні дослідники Василь Яременко та Юрій Ісіченко співвідносять українське письменство ХІ—XVIII ст. з відповідними періодами у західноєвропейських літературах, таким чином виокремлюють у ньому Середньовіччя, Ренесанс, Бароко. Оксана Пахльовська у роботі «Українська літературна цивілізація», зважаючи на специфіку української культури, детермінованої насамперед її європейськими орієнтаціями, відводить давній літературі ІХ—ХVІІІ ст. і називає це «візантійською добою української цивілізації», у межах якої розрізняє «київську добу» (ХІ — перша половина ХІІІ ст.), «галицьку добу» та «католицьку Русь» (друга половина ХІІІ — середина ХVІ ст.), «перше відродження» (друга половина ХVІ — середина ХVІІ ст.), «між Бароко та Просвітництвом» (друга половина ХVІІ — кінець ХVІІІ ст.).
Специфіка історичного руху та функціонування давнього письменства полягає в тому, що в ньому чітко простежуються два основні періоди — середньовічний та бароковий. Середньовічний період тривав від ХІ до середини XVI ст., тобто від зародження української літератури до її «першого відродження», і характеризується як історичними (існування держави Київська Русь, перебування українських земель під владою Литовського князівства), так і світоглядно-естетичними особливостями (домінування християнської ідеології, символічно-алегоричне відображення дійсності, певна система жанрів, сформована під впливом візантійської естетики). Бароковий період у розвитку української літератури припадає на другу половину XVI—XVIII ст., коли активізувалася національно-визвольна боротьба українського народу, відбулося інтенсивне засвоєння культурно-освітніх надбань європейського Заходу, урізноманітнилися жанрово-стильові форми літератури, розширилася її тематика й увиразнилося світське начало.
Тож розвиток давньої літератури тривав від середини ХІ до кінця ХVІІІ ст. У цьому хронологічному рухові найпомітнішими є середньовічний та бароковий періоди.

Особливості давньої літератури

Як художнє явище середньовічного типу давнє українське письменство має певні специфічні ознаки, що відображають загальні особливості середньовічних текстів, самобутність, автохтонний колорит літературної творчості.
1. Теоцентризм. Давня література тісно пов’язана з християнською релігією та церквою. Теоцентризм (грец. theos — бог і лат. centrum — осереддя) старого письменства зумовлений обставинами, за яких зародилася писемна творчість в Україні-Русі. Однією з них була християнізація руських земель, яка в культурному сенсі супроводжувалася поширенням візантійсько-болгарських традицій.
Тогочасна Русь намагалася прийняти твори, призначені обслуговувати церковне життя, пропагувати християнство і виховувати людей нової віри. Завдяки цьому було освоєно літературний пласт, який хронологічно відносять до ранньовізантійської доби (ІV—VІ ст.). Його апробували в Болгарії, а на Русі застосовували насамперед як ідеологічний інструмент. Водночас ця література засвідчила художні пошуки перших руських письменників. Головною книгою, з якої черпали світоглядні постулати і дидактичні настанови, мотиви, образи та художні топоси, стилістичні прийоми та жанрові взірці, була Біблія.
2. Символізм та алегоризм. Вони — невід’ємний елемент художньо-образного мислення давньоукраїнської літератури, що загалом характерно для середньовічних літературних текстів. Для їх розуміння і тлумачення необхідні особливий літературознавчий інструментарій, адекватна його художній природі методика, зокрема метод герменевтики (грец. hermВneutike — мистецтво тлумачення), складовою якої є екзегетика (грец. exВgetikos — той, хто тлумачить, роз’яснює). Християнська екзегетика зосереджувалась на тлумаченні Нового Завіту. Святе Письмо вона трактувала буквально і містично: 1) історично (аналіз біблійних фактів і подій як реальної історії); 2) алегорично (ті самі факти і події розглядали як аналог інших фактів і подій); 3) тропологічно (трактування факту чи події з погляду моральної настанови); 4) анагогічно (піднесено) (розкриття у подіях та фактах сакральної, тобто священної, релігійної істини). Християнську екзегетику широко застосовували для тлумачення середньовічних літературних текстів, сповнених біблійною алегорією та символікою.
У давньоукраїнській літературі кожен жанр мав своє семантичне поле, яке вбирало систему середньовічних понять та образів. Наприклад, паломницький твір обов’язково включав такі символічні та алегоричні образи: дорога — алегорія життєвого шляху, духовного очищення, звільнення від гріховності через подолання перешкод і страждань; Єрусалим — символ доцентрового руху душі і тіла; Гріб Господній — духовна мета дороги, зосередженість духовної сили, центральне святе місце, досягнення якого і поклоніння якому є кульмінацією всієї мандрівки; святі місця — сакральні опори, на яких тримається оповідь про Ісуса Христа; собор — символ світобудови; монастир — осередок благочинності, відданості вірі, молитви; хрест — символ одночасного руху «по горизонталі» — до Святої Землі, «по вертикалі» — до небес, духовного осягнення Бога.
3. Рукописний характер творчості. Навіть після запровадження друкарства (ХVІ ст.) більшість давніх творів писали від руки і в рукописній формі розповсюджували серед читачів. Часто літературний твір існував лише в одному екземплярі, з якого потім могли повністю або частково списувати (копіювати) нові примірники — списки. Ці тексти не завжди були ідентичними. Переважно вони фігурували як варіанти протографа —первинного тексту. Автори іноді робили своєрідні комбінації з різних текстів, унаслідок чого з’являвся нібито новий твір. Така тенденція була характерна для літописання. Компіляцію (лат. compilo — грабую, краду) у середні віки не вважали літературним гріхом, її часто практикували.
Багато давніх текстів відомо саме у списках (копіях): «Повість минулих літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, оповідання з Києво-Печерського патерика, «Слово про Ігорів похід» та ін. Тому нестійкість (неканонічність) є характерною їх ознакою, оскільки в процесі переписування щось вилучали, змінювали, додавали (здебільшого це залежало від волі переписувача). На цій підставі можна говорити про своєрідну плинність текстів у хронологічному вимірі. Вона донині заважає дослідникам давнього письменства, передусім текстологам, бо часто буває складно, навіть неможливо реконструювати текст у його первинному вигляді, визначити із багатьох його списків (варіантів) основний тощо. Книгодрукування дало змогу зафіксувати текст і сприяло розповсюдженню літературних творів.
Із запровадженням в Україні-Русі християнства практикували кириличний тип письма. Абетка кирилиці мала 43 літери: 24 — візантійського (грецького) алфавіту і 19 — для передавання фонетики слов’янських мов. Накреслення літер поступово еволюціонувало. Для ранньої кирилиці характерні літери, майже однакові за висотою і шириною, — так званий устав, близький за формою до візантійського унціального, тобто одновимірного, письма ІХ—ХІ ст. Він передавав філігранність кожної літери, яка мала б надавати письму урочистого характеру. Букви писали вертикально, розміщували на однаковій відстані, без інтервалів між словами, тому текст зливався в один безперервний рядок. Таке письмо дуже чітке і легке для читання, що на ту пору мало важливе значення, адже воно було призначене для переписування книг і читання у церквах під час літургії (грец. leiturgia, букв. — служіння).
Згодом устав змінився, на що вплинув характер матеріалу для книг: пергамент (спеціально вичинена шкіра телят чи овець) був дорогий, тому писець задля його економії «стискував» літери, внаслідок чого вони видовжувалися до прямокутної форми. Порушення геометричного принципу у накресленні літер призвело до інших деформацій: кривизни, гострокутності, асиметрії. Частіше почали застосовувати скорочення. У частовживаних словах таке скорочення позначали спеціальним значком — титлою. Коротшою стала відстань між літерами, хоч і була неоднаковою. Ці зміни помітні вже у текстах другої половини ХІІ ст. Устав поступово перетворювався на напівустав. Із часом цей шрифт кирилиці теж зазнав модифікації. На межі ХІV—ХV ст. з’явився скоропис, який культивували у рукописних книгах і документах, однак надбанням книгодрукування, яке незабаром зародилося, він не став.
Перші кириличні книги церковного призначення видрукував у Кракові 1491 р. німецький друкар Ш. Фіоль, якому допомагали українські студенти місцевого університету. Відтоді функціонували два різновиди кирилиці: рукописна і друкарська.
4. Авторська свідомість. Формування її відбувалося під впливом середньовічних уявлень. На одній із трьох мініатюр, які додано до тексту Остромирового євангелія (1056—1057), зображено євангеліста Луку: перед ним невеличкий столик, на ньому чорнильниця, письмове приладдя; вище — пюпітр із списаним аркушем; у правому кутку картини — наполовину бик, що передніми ногами спускає черговий аркуш до рук Луки, котрий уклінно його приймає. Ореол навколо голови бика свідчить, що ця тварина — священна, а вписаний поряд текст сповіщає: «В цьому образі тельця Дух Святий явився Луці». Давній ізограф-художник, наслідуючи візантійські взірці, на що вказує декоративний орнамент, який обрамлює картину, символічно відтворив образ середньовічного автора-книжника. На тлі побутово-реалістичних деталей у цій мініатюрі розкрито образ «списателя книг», котрий є лише виконавцем волі Бога, що явився йому у вигляді Духа Святого, який надихає книжника священним текстом. У цьому значенні автор постає не творцем, а саме виконавцем, бо єдиний Творець, зокрема і Святого Письма, — Господь.
Середньовічний автор не прагнув до індивідуалізованого самовираження. Він орієнтувався на апробовані в літературі взірці, вишукував цитати (здебільшого у Святому Письмі), запозичував готові словесні формули, штампи, кліше. Він був людиною свого часу, внутрішнє життя якої не мислилось організувальним центром, органічною цілістю. Тому й виражав себе лише через загальне, притаманне певній категорії людей, a не через власне внутрішнє життя. Російський учений-медієвіст Дмитро Лихачов (1906—1999) запропонував називати цю манеру літературної праці літературним етикетом: «Письменник прагне ввести свою творчість у рамки літературних канонів, намагається писати про все “як належить”, хоче підпорядкувати літературним канонам все те, про що він пише, проте переймає ці етикетні норми із різних сфер: із церковних уявлень, із уявлень дружинника-воїна, із уявлень придворного, з уявлень теолога і т. д.».
Давня українська література, особливо ХVІІ—ХVІІІ ст., представлена яскравими творчими індивідуальностями (Іван Вишенський, Іван Величковський, Георгій Кониський, Григорій Сковорода). Проте їхня творчість є винятком, оскільки загалом у тогочасному письменстві переважали анонімні твори, автори яких не вважали за потрібне підписувати їх своїм іменем, фіксувати біографії, акцентувати на власній індивідуальності.
5. Жанрова система. Давнє українське письменство має і своєрідну, сформовану під впливом середньовічних історичних, культурних та естетичних чинників жанрову систему. Серед усього розмаїття жанрів найпоширенішими були: азбуковник, алфавіт, епістолія, літопис, послання, «чтеніє», «начертаніє», «описаніє», книга, хронограф, бесіда, «двоєсловіє» (діалог), моління (благання-замовляння), повість, повчання, похвала, «преніє» («спор»), «речь», сказання, «слово», сповідь, «толкованіє». Важливим у диференціації жанрів є принцип ставлення їх до предмета зображення, який «програмує» специфіку жанру: «битіє», діяння, житіє, пам’ять («воспоминаніє»), «позорище», видіння, історія, «страсть», патерик («отечник»), ходіння, «чудо».
Світоглядна і художня специфіка давньої літератури зумовлює особливості її сприймання і тлумачення, ви-значає методологію її вивчення та осмислення як естетичного й історичного феномену.

Історичний досвід пізнання та інтерпретації давньої української літератури

Літературної критики у давні часи не існувало, тому питання про самоусвідомлення літератури не виникало. Хоча у «Повісті минулих літ» під 1037 р. літописець, характеризуючи розбудовчу діяльність князя Ярослава, вказував на поширення книжності: «І зібрав він письців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і Письмо Святеє, і списали багато книг. І придбав він книги, що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова (…) Велика ж бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж бо учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь».
В Ізборнику Святослава 1076 року вміщено «Слово якогось калугера про читання книг», де хоч і йдеться передусім про книги церковні, але заохочується читання загалом: «Добре, братове, читати книжки», оскільки це «подвигає на добрі діла». Калугер (чернець) радить читати житія Василія, Іоанна Златоуста, Кирила Філософа, навчатися «ненастанно книжних словес, творячи волю їх».
Перший «бібліографічний нарис української історії літератури» створив викладач Києво-Могилянської колегії Єпіфаній Славинецький (?—1675). Він був виданий тільки 1846 р. в Москві під заголовком «Оглавленіе книг, кто их сложил». На думку І. Франка, «ся бібліографія має виразний південноруський характер і була продиктована тим духом, що відчував уже тоді органічний зв’язок старого південноруського письменства з греко-візантійським, староболгарським та мораво-паннонським».
Зародження медієвістики (лат. medium aerum — середній вік) — галузі історичної (і літературної) науки, що вивчає середньовіччя, — в українському літературознавстві відбулося в 20-ті — 40-ві роки ХІХ ст. Погляд на давнє письменство визначили два чинники: романтизм у літературі і народницький світогляд. Вони визнавали давнину тільки в певних межах. Звернення до джерел було вибірковим. Романтичний пафос живили події минувшини, войовничі князі та билинні герої, зокрема у «Слові про Ігорів похід». Принцип народності диктував відбір за такими ознаками, як «рідне», «селянське», «простонародне», залишаючи поза увагою «панське», «чужорідне», хоча це був значний масив давньоукраїнської літератури, пронизаної релігійно-церковним візантійським духом, створеної здебільшого за чужими зразками.
Одним із перших виявив активний інтерес до давньої словесності український етнограф Михайло Максимович (1804—1873). У передмові до збірки «Малоросійські пісні» (1827) він наголошував, що збирання і вивчення фольклору є пізнанням «справжньої народності», а фольклор — основа письмової словесності, яка забезпечує самобутність літератури. Акцентував він також на історичності народних пісень і дум, які мали б вказувати правильні орієнтири у висвітленні минулого. На основі абсолютизації «істинності» фольклору М. Максимович створив періодизацію давньої словесності:
1) найдавніший період самобутньої поезії на рідному ґрунті;
2) середній період, коли «чужинецькі впливи» заглушили народну творчість;
3) новий період, коли письменники, одвернувшись від чужих впливів, поклали в основу своїх творів народну словесність.
За цією класифікацією давнє письменство опинилося поза естетичним і тематичним полем фольклору, хоч і зазнавало певного його впливу. М. Максимович, будучи дослідником, який прагнув до об’єктивності у висвітленні культурного процесу, не міг не бачити, що давнє письменство — також самобутня сторінка в історії українського народу, його мистецький скарб. У листі до Г. Квітки-Основ’яненка він писав, що у нього є багато рукописів давнини із різних регіонів Південної Русі. Ними дослідник послуговувався, заперечуючи скептичне, часом нігілістичне ставлення до писемної спадщини минулого, доводячи, що словесність — не лише усна творчість, а й писемна література.
Важливим для розуміння спадковості в українському літературному процесі було висловлювання М. Максимовича у праці «Полемічний огляд малоросійської словесності» про те, що нова література є наслідком попередньої літературної спадщини: «Те, що написано малоросійською мовою в нинішньому столітті, тому й може називатися словесністю, оскільки воно є продовженням попередньої малоросійської словесності, яка процвітала в часи України козацької і, в свою чергу, була продовженням словесності, що існувала в часи України княжої». Міркування, що література Київської Русі є спадщиною, на основі якої розвивалося подальше українське письменство, наразилося на спротив російських критиків і науковців. Тому цієї думки М. Максимович спеціально не розвивав. Це зробили пізніше І. Франко, М. Грушевський, М. Возняк. Навпаки, він виявив певну непослідовність, зарахувавши в «Історії давньої руської словесності» (1839) пам’ятки періоду Київської Русі до російської літератури, хоча у роботі «Про народну історичну поезію в Давній Русі» (1845) нерозривно пов’язував києворуський епос із новоукраїнським.
На початку 40-х років ХІХ ст. український культурний діяч Іван Вагилевич (1811—1866) склав бібліографічні описи творів, написаних українськими авторами давньоукраїнською, польською та латинською мовами. Це були своєрідні матеріали, ескізи до задуманого ним «обозренія», «начертанія» історії вітчизняної словесності. Згодом він використав їх у статті «Замітки про руську літературу» (1848), де спробував оглянути літературну спадщину України від давнини до сучасності. Обмежившись переважно бібліографічним переліком авторів, що творили в Україні від часів «Повісті минулих літ» до 30—40-х років ХІХ ст., І. Вагилевич спромігся осмислити історичний шлях українського письменства як єдиний літературний процес.
У 1849 р. культурно-освітнє товариство Галицько-Руська матиця видало лекції українського діяча науки і культури Якова Головацького (1814—1888), прочитані у Львівському університеті, під назвою «Три вступительные преподавания о русськой словесности». Більша частина цієї праці присвячена огляду давньоукраїнського письменства. Автор переконаний, що його зародження майже не залежало від візантійського впливу, а було ближчим, передусім за лінгвістичною ознакою, до болгарської і сербської словесності. Центром просвіти і літератури був Києво-Печерський монастир, де творили письменники давньої доби — митрополит Іларіон, літописець Нестор, проповідник Кирило Туровський. До визначних явищ києворуської доби Я. Головацький зараховував «Повість минулих літ», Галицько-Волинський літопис, «Повчання» Володимира Мономаха, «Руську правду», «Паломник» ігумена Данила, «Слово про Ігорів похід». На його думку, «монгольська руїна» представлена незначною кількістю літературних явищ, осередками яких були Галич та Перемишль. Пожвавлення письменства розпочинається в середині ХVІ ст. із появою друкованих книг, полемічних творів, а згодом — козацького літописання.
В «Огляді творів, писаних малоросійською мовою» (1843) етнограф, історик і письменник Микола Костомаров (1817—1885) звернув свій погляд у найдавніші пласти, де починалася українська література. У його міркуваннях про «малоросійську писемність» наявні натяки про її окремішність і самобутність: «В Малій, як і в Великій Русі, була своя література, своя книжна мова, якою майже все писали, але навряд чи хто говорив: багато творів, і політичних, і ділових, і, зрештою, наукових, було написано цією мовою, багато перекладалося нею з інших мов, дещо видано; значна частина покоїться непробудним сном у бібліотеках». З погляду М. Костомарова, давня українська література починається відтоді, як письменники вдалися до «малоросійської народної мови», якою було створено народні пісні та казки. У праці «Про історичне значення руської народної поезії» він зазначав: «Припустімо, що в літературі немає самобутніх творів, все наслідуване, все чуже, — це означає, що суспільство, відображене літературою, не співчуває своїй народності, живе чужим». Із цього випливало, що давня література не була «своєнародною», оскільки не переймалася ідеєю народності у костомарівському тлумаченні.
Протиставлення давньої і нової літератур за ознакою народності помітне і в статті М. Костомарова «Думки про федеративне начало у Давній Русі» (1861), в якій він визнав, що в літературу тоді проникали народнопоетичні елементи. Цьому питанню присвячено окреме дослідження — «Сказання початкового руського літопису у зіставленні з руськими народними сказаннями у піснях, казках, звичаях» (1871). Розглядаючи деякі історичні епізоди, зокрема у недатованій частині «Повісті минулих літ», М. Костомаров виявив ознаки фольклорних переказів, оповідань, епічних творів. Акцентуючи на тому, що Україна «в житті історичному пережила занадто багато», він усе-таки недооцінював її культурно-літературної спадщини, звертаючись до неї спорадично, здебільшого для підтвердження своїх історичних поглядів.
Розгляд давнього українського письменства є частиною складної і неоднозначної позиції українського культурного діяча Пантелеймона Куліша (1819—1879). Вона обумовлена конкретними обставинами ідеологічних та естетичних змагань і змінювалася на різних етапах його творчої діяльності. У статті «Про відношення малоросійської словесності до загальноруської (Епілог до “Чорної ради”)» П. Куліш полемізував з тими, хто зараховував українську мову до «російського наріччя», зіпсованого польською мовою. Очевидно, йшлося про усну розмовну (народну) мову, а не мову літературних творів, що відрізнялася від розмовної своїм лексико-фонетичним складом і походженням. П. Куліш писав про книжну мову, а свідчення давньої розмовної знаходив у «пам’ятках південноруської народної словесності, яку постійно відкривають етнографи». Він не розглядав писемних пам’яток давнини. Лише в пізніших своїх роботах згадував літописи козацької доби, звертався до віршів Климентія Зиновіїва, але не надавав їм важливого значення, цікавився деякими творами Григорія Сковороди, проте лише їх філософським смислом.
У статті «Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті» (1858) П. Куліш категорично заперечував літературну спадщину давніх віків: «Не інако ж розуміємо ми й історію словесності южноруської української. Не було її, опріч пісні, тогді, як Южна Русь була могущим варязьким царством; не процвіла вона й тогді, як боролись ми з Польщею і “розлилась козацька слава по всій Україні”; ніхто не здумав написати книжку по-народному ні за Мазепи, ні за Розумовського». За його словами, українська література починається творами Г. Квітки-Основ’яненка, навіть не «Енеїдою» — «бурлацьким юродством Котляревського». Цю думку він розвивав і в «Передньому слові до громади (погляд на українську словесність)», надрукованому в «Хаті» 1860 р.: «Дивне отсе в нас діло, панове громадо, наша словесность українська! Не було, не було її тоді, як наші дуки великим коштом громадським академії да школи споряджали, і до німців дітей у науку посилали». Тому основою його концепції літератури були народні твори.
При розгляді літературного процесу П. Куліш застосовував принцип класовості, диференціював поняття «рідне — чуже», внаслідок чого відкидав письменство від Нестора Літописця до Квітки-Основ’яненка. Він міркував, що чужа, ворожа народові влада князів-варягів принесла із собою чужу освіту, ненародну мову, словесність, що не відповідали ні уявленням, ні потребам народу. Давні освіта, книжність, словесність були привілеєм панства. У «Нарисі історії словесності русько-української» (1869) П. Куліш писав: «Всі ті писання, що втереблено проміж народ за князів-варягів, нехтували його рідну мову, його предківські звичаї й життя його громадське (…) Чуже було в князьких апостолів слово; чужим воно зосталося народові українському й досі. По тих церковних школах, бурсах і академіях, де загодовувано дітвору мертвою церковнослов’янською мовою, а від живої мови одучувано, не появила поезія ні єдиного животворного слова».
Пізніше П. Куліш змінив свою концепцію. У 80—90-ті роки ХІХ ст. він звернувся до «старорущини», розглядаючи її як новий спосіб утвердження національного. Найважливішу роль дослідник відводив теорії старослов’янської мови, яка стала антитезою костомарівській — «спільноруської мови». Завдяки «народному духові» та характеру він намагався відновити повнометражність зредукованої літописної історії, наповнити її образно-чуттєвим змістом, а історією вивірити особливості народного характеру.
Загалом давнє українське письменство ранні народники сприймали як ненародне, здебільшого «панське», чуже, протиставляли його усній словесності і новій літературі від Квітки до Шевченка. Така концепція виявилася живучою, і була розвинута пізніми народниками. Відкинувши деякі постулати своїх попередників (літературно-лінгвістичний підхід, ототожнення народу і селянства, проголошення одвічності народного духу, «своєнародність»), вони виокремили на тлі реалістичного типу творчості в літературі позитивізм, релятивізм, еволюціонізм. Завдяки цьому було переглянуто ставлення до давнього письменства, включено його в загальну історію літератури.
Російський історик літератури Олександр Пипін (1833—1904) у своїй «Історії слов’янських літератур» (1879) одним із перших висловив ідею «спільної колиски» щодо письменства Київської Русі, а початок українського виводив від литовської доби. Професор Київської духовної академії Микола Петров (1840—1921) написав «Нариси з історії української літератури 17 і 18 ст.» (1880), намагаючись дослідити її витоки. На відміну від О. Пипіна, український учений-філолог Омелян Огоновський (1833—1894) включав книжну літературу Київської Русі до загальної історії української літератури, але не наважувався визнати її народною: «До Івана Котляревського література письменна не була народною, тому що розвій її спиняли три елементи: навперед церковнослов’янська візантійщина, відтак культура польська з середньовічною наукою схоластичною, а накінець просвітна кормига царства московського». Зате він завершив своєю працею «збиральницький період» в осмисленні давньої літератури, хоч І. Франко скептично оцінював ці зусилля, причину чого вбачав у неспроможності О. Огоновського охопити весь відомий на той час обсяг пам’яток.
Першим це зробив саме український письменник, літературознавець Іван Франко (1856—1916), виклавши свої погляди на давнє письменство у працях «План викладів історії літератури руської: Спеціальні курси. Мотиви» (1898—1899), «Южноруська література» (1904), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910), «Історія української літератури» (1907—1908), «Українці» (1911), а також у монографічних роботах, статтях про перекладну літературу, апокрифи, Івана Вишенського, «Слово про Ігорів похід», «Слово про Лазареве воскресіння», вертеп, літописи та ін.
Наукова рецепція давньої літературної спадщини має в І. Франка певні домінанти. З одного боку, він ви-
явив титанічні зусилля для пошуку, зібрання, публікації, осмислення давніх пам’яток, з іншого — часто підходив до їх оцінювання з позицій, які застосовував до літературних явищ ХІХ ст. Зокрема, житія він називав «найприкрішою лектурою», бо не знаходив там боротьби з аскетичним духом. Перекладні прозові збірники були для нього «смітником людського духу» . Недооцінював І. Франко історико-літературне значення української прози ХVІ—ХVІІІ ст., яка, на його переконання, не могла розбудити ні духовного руху, ні оживлення літературної творчості. Критично він висловлювався про «Апокрисис» Христофора Філалета — за надто важку літературну мову; прозу Мелетія Смотрицького, котрого називав «комедіантом стилю». Зарахувавши Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Інокентія Гізеля, Дмитра Туптала, Варлаама Ясинського, Феофана Прокоповича до «схоластичних вчених», І. Франко стверджував, що їх «здоровенні книги» не мають ніякої літературної вартості.
Крім систематизації, вивчення та моделювання «розвою» (історії) давньої української літератури І. Франко досліджував національну ідентифікацію літератури, що виводило його у простір полеміки з російськими істориками письменства. У цьому контексті важливе значення має його переконаність у неперервності українського літературного процесу від найдавніших часів. Цілком природно він включав літературу Київської Русі до загальної історії українського письменства, називаючи її «староруською». Такий підхід підтверджений науковим обґрунтуванням самобутності української літератури, котра ніколи не була частиною «спільноруської» або «відділенням» великоросійської літератури.
Заперечуючи російським історикам, які розглядали принаймні твори часів Київської Русі як «древньоруські», І. Франко заявляв: «Се не одна література, але дві, південна і північна, українсько-руська і великоруська». В «Історії української літератури» він з почуттям гідності та наукової правоти стверджував: «Щодо нашої, української, або південноруської, історії літератури, то ми не будемо полемізувати з тими, хто з упертістю, гідною ліпшої справи, твердить, що коли нема ніякої української мови, то не може бути й її літератури. Трактуємо свою тему як літературу, що виросла на території, заселеній українським народом, і в тісному зв’язку з історією того народу. Розбираємо її усну традицію, багату й різнородну як мало в якого європейського народу, і її писемні пам’ятки від самих початків».
Для українського історика, громадського діяча Михайла Грушевського (1866—1934) найважливішим завданням у висвітленні історії літератури було пізнання фактів творчості «в історичнім розвої». Він засвідчив свою прихильність до культурно-історичної школи і визначив основні критерії дослідження літературних явищ давньої доби: філологічно-естетичне трактування, яке полягає у «студії словесної форми літературних творів»; «по авторам», тобто так, як радили класики біографічного методу — «пізнати автора як продукт соціального процесу»; соціологічне трактування — розглядати «словесність як функцію людського соціального життя, відбиття в словесній творчості реального буття, взаємовідносин творця й його соціального окруження». Дослідник наголошував на соціологічному критерію, зокрема: «Історія літератури, взята з такого соціологічного становища, набирає величезного значення». Позитивістський підхід був заявлений М. Грушевським уже на перших сторінках його «Історії української літератури». Цей підхід він послідовно реалізовував і апробовував під впливом народницьких уподобань.
М. Грушевський визнавав переважно церковний характер «старої книжності», що, на його думку, зумовило класовий характер літератури: давні пам’ятки виявилися «соціально безбарвними», «оминали дражливі соціальні теми». Він зараховував усну творчість до історії літератури, вбачав у ній глибинні корені українського письменства, тобто не тільки не зауважував принципової відмінності між усною та писемною творчістю, а й виводив одне з іншого, шукав впливи фольклору як своєрідного рушія народності у давній літературі. Літературні факти давнини були для М. Грушевського основою для ілюстрування історичних процесів, тому часом студії над писемними пам’ятками перетворювалися на історичні екскурси. І хоча «Історія української літератури» М. Грушевського залишилася незавершеною, його заслугою, як і І. Франка, є подана масштабна, систематизована картина розвитку давнього українського письменства, характеристика численних літературних пам’яток давнини.
Принципово важливою є позиція М. Грушевського щодо місця літературних пам’яток доби Київської Русі у східнослов’янській культурі. Він опротестував імперські погляди на цей період у розвитку письменства російських медієвістів С. Калтуяли та В. Істріна. Наприклад, С. Калтуяла висловив тезу про розпад у ХІІ ст. літератури київської доби на місцеві літератури (новгородську, смоленську, туровську, чернігівську, київську, ростово-суздальську, галицько-волинську), котрі не мали «загальноруського значення». В. Істрін, який ще з початку ХХ ст. полемізував з українськими літературознавцями, зокрема І. Франком, заперечив поняття «київська література», вибудував модель «володимиро-суздальської літератури» і почав доводити її вищість за «роботою мислі», ідейністю, зв’язком із життям, політичною і національною свідомістю. «Виглядало так, — писав М. Грушевський, — що київська література, яка попередніми поколіннями істориків і істориків літератури однодушно вважалась незмінно багатшою, яскравішою, культурнішою в порівнянні із пізнішою північною, поки вона вважалась інтегральною частиною руського, себто московського, добра, тепер для декого стратила всі свої чесноти, коли на нього заявили претензії “малороси”».
Спростовував Грушевський і деякі антиукраїнські твердження В. Ягича, М. Погодіна, О. Шахматова, О. Соболевського. У своїй «Історії української літератури» він акцентував: «Культура ХІ—ХІІ вв. була українська (…) Відтинати ж її від пізнішої галицько-волинської і новішої київсько-галицької літератури, а пришивати, під назвою “общерусскої”, знов-таки до “русскої” — великоруської — се завсігди зостанеться операцією не науковою і науковим інтересам противною».
Засадничим принципом тритомної «Історії української літератури» (1920—1924) українського літературознавця Михайла Возняка (1881—1954) є переконання: «Література народу — це внутрішнє духовне життя народу». Історизм, реалізм та пов’язаність літератури з ідеями доби — основні постулати його методології: «Історія літератури студіює і пояснює факти, вона з’ясовує, як постав якийсь твір, як означився якийсь напрям, наскільки достовірно в літературних творах висловлені настрої доби». Він був солідарним із М. Грушевським у тому, що «могилянська доба» у розвитку літератури (ХVІІ — перша половина ХVІІІ ст.) «легковажила народні традиції та спроваджувала українське культурне життя на чужі йому дороги, тому не була розквітом, а скоріше дальшим періодом занепаду. Представники цього нового курсу були далекі й чужі також і соціальним змаганням народним». Ідеться про розквіт стилю бароко в українській літературі.
Вихід у світ «Начерку історії української літератури» (1909—1912) українського літературного діяча Богдана Лепкого (1872—1941) припав на час дискусій про розподіл історії, культури і літератури київської доби між спадкоємцями — Україною та Росією. Він послідовно наголошував на окремішності та самостійності розвитку української літератури від найдавнішого її періоду. Важливою методологічною засадою в інтерпретації художнього життя України-Русі Х—ХІІІ ст. є ви-
знання ним двох чинників, які мали значний вплив на становлення давнього письменства: 1) наявність багатої і різноманітної культури предків українського народу, представленої жанрово розгалуженою усною словесною творчістю: обрядова й героїчна дружинна поезія, пісні й билини, міфологічні легенди та перекази; 2) існування дохристиянських писемності і літератури, яка «загибла в боротьбі з новою вірою, як загибло письмо». Б. Лепкий не розмежовував фольклор і літературу («література складається з двох частин: з творів неосвіченого народу і з творів образованих одиниць»), дотримувався думки про симбіоз усної і писемної словесності, звертав увагу на взаємодію фольклорних і літературних жанрів у період становлення української літератури.
Акцентуючи на самобутності давньої української художньої творчості, Б. Лепкий враховував також зовнішні культурні впливи та запозичення. Зокрема, йшлося про орієнтальні впливи (індійські, хозарські, гебрейські), що виявили себе передусім у билинах і казках, скандинавські та західноєвропейські чинники. Проте найсильнішими на межі двох тисячоліть були впливи візантійські, завдяки яким Україна прилучилася до античності.
На думку Б. Лепкого, рецепція візантійської культури мала і позитивне, і негативне значення для Русі, оскільки духовні світи України-Русі та Візантії різнилися. Сподівання Володимира, що могутня сусідня держава послужить багатим інтелектуальним джерелом, справдилися не повністю, а запровадження християнства «спинило живу народну мову в її природнім розвитку», перервало природну еволюцію словесної художньої творчості, проте стимулювало завдяки поширенню книжності швидке становлення літературних жанрів.
Важливим етапом у висвітленні давньої української літератури була «Історія українського письменства» (1924) українського публіциста, літературознавця Сергія Єфремова (1876—1939). У програмній «Передмові» він постійно варіював думку про те, що історія літератури — не історія книг, а історія ідей: «Історія письменства — це твердо повинні ми пам’ятати — є насамперед історія в людській творчості ідей (…) Тим-то історія письменства повинна давати огляд усіх ідей, що захоплювали в той чи інший час людськість і виявлялись у письменстві». Головним об’єктом вивчення давньої літератури, на його погляд, мають бути «ідеї», а естетична її суть — другорядна. З цього приводу С. Єфремов полемізував із Б. Лепким, котрий «безумовним постулатом літератури» вважав красу. Не погоджувався він і з І. Франком, який, на його думку, обрав у «Нарисі історії українсько-руської літератури» бібліографічний принцип. На думку С. Єфремова, для українського письменства найважливішою була ідея визвольна, яка повинна стати основою кожної літератури. Його методологічний принцип, який він переносив і на ставлення до давньої літератури, сформульовано так: «Одкидаючи вузький естетичний принцип і широкий з погляду бібліографічно-естетичний, натомість провідною думкою своїх нарисів кладу принцип громадського служіння письменства народові».
Народницьке літературознавство зазнавало критики, яку започаткував український публіцист, фольклорист Михайло Драгоманов (1841—1895), протиставляючи «хуторянству» «всесвітянство», закликаючи «на українській ниві служити всесвітнім інтересам». Знаковою подією у цьому сенсі була стаття українського літературознавця Володимира Дорошенка (1879—1963), якою він відгукнувся на «Історію українського письменства» С. Єфремова. Автор указував, що українській літературі із самого початку властива не народність, а елітарність; що це література не мужицька, а панська, принаймні це стосується більшості творів давнини. Такі міркування були висловлені у контексті кризи реалізму та наступу модерного мистецтва слова.
Антинародницькі настрої у літературознавстві на початку ХХ ст. дезавуювали (заперечили) «неповноту» українського літературного процесу, охопленого реалізмоцентризмом, фольклорно-етнографічними інтенціями, ідеологією просвітянства і класової боротьби. Злам у поглядах на давнє письменство спричинили праці професора Київського університету, літературознавця Володимира Перетца (1870—1935), котрий у вивченні літературних явищ на перше місце поставив не зміст, а форму. Його однодумці та послідовники (В. Адріанова-Перетц, М. Гудзій, Н. Кістяківська, І. Єрьомін та ін.), інші дослідники (С. Маслов, К. Студинський, П. Попов, І. Огієнко, В. Рєзанов, Д. Багалій) сформували філологічний метод у медієвістиці, основним завданням якого було виявлення, збирання, систематизація пам’яток, текстологічні студії, що дало змогу по-новому висвітлити явища давньої літератури, поглянути на них як на специфічний, зумовлений історичною добою текст. За радянського часу цей метод не був розвинутий, його витіснили нові ідеологічні орієнтири та догми, на які спирались у вивченні давнього письменства.
У 20-ті роки ХХ ст. було підготовлено підручники з української літератури, укладено хрестоматії, у яких відводилося місце і давньому письменству: «Підручник історії української літератури» (1924) О. Дорошкевича, «Короткий курс українського письменства» (1922)
В. Радзикевича, «Історія українського письменства» (1923) М. Сулими, «Хрестоматія по українській літературі для народних учителів» (1918) М. Сумцова, М. Плевако, Д. Багалія, «Хрестоматія української літератури» (1926) М. Плевако, «Хрестоматія по історії української літератури» (1918) О. Дорошкевича та Л. Білецького, хрестоматія «Старе українське письменство» (1924) М. Возняка, «Українська література» (1927) М. Шамрая, «Нарис історії української літератури» (1925) В. Коряка.
Українська літературна медієвістика впродовж 30—70-х років ХХ ст. майже не розвивалася. Дослідженням давньої літератури фактично займались російські науковці, котрі, зробивши значний внесок у філологічне опрацювання та видання пам’яток, у своїх тлумаченнях спирались на офіційні ідеологічні настанови, а в методології — на класовість, народність, партійну тенденційність. Цим спричинені возвеличення окремих історичних постатей (у дусі культу особи) у «Слові про Ігорів похід», літописах, гіперболізація перемоги Олександра Невського до масштабів національної події, виявлення «революційності» та «атеїзму» аскета Івана Вишенського та християнського мораліста Григорія Сковороди.
Політичний інцидент з «Нарисом історії української літератури» (1945) не свідчив, що українське радянське літературознавство по-іншому підійшло до висвітлення літературного процесу, зокрема давньої доби. У розділах про давнє письменство, написаних М. Ткаченком та С. Масловим, в основу трактування покладено періодичні схеми та методологічні засади І. Франка, М. Грушевського, М. Возняка, С. Єфремова, хоч цих імен автори не згадували. До того ж вони не наголошували на зв’язку з російською літературою, марксистсько-ленінською ідеологією, називали період Київської Русі українським («період давньої української літератури продовжується з ХІ до кінця ХVІІІ ст.»), за що були розкритиковані партійними ідеологами, а їхня праця відкинута як ідеологічно шкідлива.
Пошуки нових підходів та критеріїв відбувалися поза межами України, в еміграції. В «Історії української літератури» (1941) літературознавця Миколи Гнатишака (1902—1940), який встиг написати першу частину — від початків літератури до ХV—ХVІ ст., запропоновано три методологічні принципи: 1) структуральний зв’язок літературного твору зі словом; 2) літературний формалізм; 3) ідейно-етичний естетизм, конкретизований у сенсі українського націоналізму й християнської етики. Автор спирався на психолінгвістичну теорію О. Потебні, історико-культурну концепцію М. Грушевського і «стилістичний аналіз» Д. Чижевського, про що свідчать розглянуті ним періоди: «староукраїнський стиль» (фольклор), «візантійський стиль» (Х— ХІІ ст.), «пізньовізантійський стиль» (ХІІІ—ХV ст.).
Прихильником стильових критеріїв в оцінюванні давніх явищ у літературі був і славіст, філософ Дмитро Чижевський (1894—1977), продемонструвавши це у своїй «Історії української літератури» (1942). Наголошуючи, що покладається на всі попередні досягнення істориків літератури (огляди романтиків, науковий позитивізм, філологічний напрям, соціально-політичні, духовно-історичні, культурно-історичні дослідження, стилістичний аналіз), перевагу він надавав «питанням формальним та питанням періодизації». Д. Чижевський поділив давню літературу на добу монументального стилю (ХІ ст.), добу орнаментального стилю (ХІІ—ХІІІ ст.), «переходову добу», еклектичну і невиразну за стилем (ХIV—ХV ст.), ренесанс та реформацію (кінець ХVІ ст.), бароко (ХVІІ—ХVІІІ ст.). Відповідно, давнє письменство постало у його тлумаченні як рух форм, плинність стилів. Д. Чижевський подав художньо-стильову інтерпретацію багатьох літературних пам’яток давнини, увиразнюючи теоретично окреслені ознаки кожного типу стилетворчості, завдяки чому давня література набула яскравих естетичних відтінків, перестала сприйматися як скам’яніла форма архаїчних словес.
Такий підхід, якщо зважати на праці попередників Д. Чижевського, виявився новим, продуктивнішим, ближчим до естетичної природи літератури, рішуче заперечив політичне, ідеологічне, соціологічне оцінювання літературного процесу. Його слушні міркування про найдавніші твори української літератури дотепер не втратили актуальності. Проте історико-літературні розвідки М. Гнатишака, Д. Чижевського не стали основою вивчення давньої літератури в Україні.
Стаття українського літературознавця Олександра Білецького (1884—1961) «Проблеми вивчення старовинної української літератури до кінця ХVІІІ ст.» (1936), доповнена та ідеологічно підсилена у її пізнішому варіанті («Стан і проблеми вивчення давньої української літератури», 1956), на тривалий час визначила «координати» вивчення літературної спадщини: класовий підхід, боротьба з українським буржуазним націоналізмом тощо. Проте деякі його медієвістичні студії (про перекладну літературу, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово про Ігорів похід», Києво-Печерський патерик), коментарі та примітки до впорядкованої ним хрестоматії позначені високою науковою професійністю, не втратили філологічного значення дотепер.
Певні зрушення у вивченні давньої української літератури відбулися по виході академічних кількатомників «Історії української літератури»: 8-томне видання, в якому давній літературі відведено 1-й том і частину 2-го (1967); 2-томне видання (1987—1988). Автори наукового тексту про розвиток давнього письменства — В. Колосова, В. Крекотень, Л. Махновець, О. Мишанич — намагалися розкрити ідейно-естетичну суть пам’яток, їх художні, мистецькі особливості. На високому історико-літературному рівні прочитано та прокоментовано «Слово про Ігорів похід», давню літописну, ораторсько-проповідницьку прозу другої половини ХVІІ ст., творчість Климентія Зиновіїва, Івана Величковського, Лазаря Барановича, Феофана Прокоповича, сатирично-гумористичну літературу ХVІІІ ст. у її зв’язках із усною народною творчістю, філософський та художньо-літературний здобуток Григорія Сковороди. Проте ключові методологічні принципи у рецепції давнього письменства не уникли ідеологічної заангажованості, а ґрунтовні роботи М. Грушевського, М. Возняка, Д. Чижевського не були враховані.
Лише у 80-ті роки ХХ ст. в українській медієвістиці помітно активізувався інтерес до художньої спадщини давньої України, про що свідчать відновлення в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України відділу давньої літератури, видання збірників наукових статей «Літературна спадщина Київської Русі та українська література ХVІ—ХVІІІ ст.» (1981), «Писемність Київської Русі і становлення української літератури» (1988), художніх текстів «Українська література ХVІІІ ст.» (1983), «Українська література ХVІІ ст.» (1987), «Українська література ХІV—ХVІ ст.» (1988), антологій та збірників давньої української поезії тощо. Публікація давніх текстів та нагромадження наукових студій із медієвістики потребували й оновленого бачення наскрізного руху художніх форм в історичному часі.
Важливе методологічне значення мала навчальна програма для університетів «Історія української літератури Х—ХVІІІ століть» (1988) Ю. Ісіченка та В. Яременка, у якій запропоновано принципово нову періодизацію давньої української літератури. Автори відмовилися від хронологічного методу періодизації, вдавшись до стадіального, врахувавши те, що рання українська література (до середини ХV ст.) належала до типу середньовічних. На їхню думку, українська література другої половини ХV — кінця ХVІ ст. відповідає Ренесансу, а література ХVІІ—ХVІІІ ст. — бароко. Так вітчизняне давнє письменство включено до загальноєвропейських естетичних координат, а його розуміння виведено на співмірність із європейською художньою практикою (відмінність полягала тільки в тривалості і певній зміщеності періодів).
Після проголошення незалежності України плідно працюють над вивченням творів давнини відділ давньої літератури в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (О. Мишанич, В. Крекотень, В. Микитась, М. Сулима, Р. Радишевський, Г. Павленко, Ю. Пелешенко), кафедра української літератури в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (В. Яременко, О. Сліпушко), виникають регіональні осередки медієвістичних студій у Львові, Харкові, Одесі, Донецьку, Житомирі, Тернополі, Переяславі-Хмельницькому (Б. Криса, Л. Ушкалов, О. Александров, В. Соболь, П. Білоус, Н. Поплавська, М. Корпанюк). З’явилися роботи про вітчизняне літописання, паломницьку прозу, житійну літературу, «Слово про Ігорів похід», Києво-Печерський патерик, пізнє літературне середньовіччя, барокову поезію та прозу, драматургію XVII—XVIII ст. Опорою у здійсненні медієвістичних студій є праці вітчизняних мовознавців (В. Німчук, Г. Півторак), істориків (М. Брайчевський, С. Висоцький, Н. Яковенко, Ю. Мицик), філософів (В. Нічик, В. Горський, С. Кримський, М. Кашуба, Я. Стратій, І. Захара, В. Литвинов, І. Паславський), культурологів (Н. Нікітенко, Д. Степовик, Л. Корній).
В останні десятиліття надруковано тематичні збірники статей, у яких досліджено історико-культурні обставини функціонування художніх феноменів, зокрема літературної творчості. Конкретизації виявлених процесів сприяли публікація давніх текстів (деякі з них оприлюднені вперше) та їх систематизація — за періодами, стилями, жанрами: «Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя ІХ—ХV ст.: У 2-х кн. / За ред. В. Яременка» (2002), «Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури XV—XVIII ст.: У 4-х кн. / Упорядники В. Яременко, Вал. Шевчук» (2006), антологія «Українські гуманісти епохи Відродження: У 2-х ч. / За ред. В. Нічик» (1995) тощо, з метою популяризації цих текстів здійснено численні переклади (мовні модернізації) давньоукраїнських літературних пам’яток.
На початку ХХІ ст. помітними працями у вивченні українського літературного середньовіччя та бароко стали книги О. Александрова «Старокиївська агіографічна проза ХІ — першої третини ХІІІ ст.» (1999), Ю. Пелешенка «Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ—ХV ст.)» (2004), Вал. Шевчука «Муза Роксоланська» (2005—2006), О. Пахльовської «Українська літературна цивілізація» (2000), О. Сліпушко «Софія Київська. Українська література Середньовіччя: доба Київської Русі (Х—ХІІІ ст.)» (2002),
Л. Ушкалова «Есеї про українське бароко» (2006), книги М. Корпанюка про літописання XVI—XVIII ст. «Слово. Хрест. Шабля» (2005) та ін. Актуальним у цих дослідженнях є питання генези української літератури, зокрема у світлі «критичної ревізії» усталених тверджень у російській та зарубіжній славістиці про письменство києворуської доби як «пролог» російської літератури. Для них характерний принциповий підхід до атрибуції літературних явищ давнього періоду: не за лінгвістичним чи географічним принципом, а зважаючи на систему цінностей, вироблених київською традицією. Науково продуктивними є положення про вплив візантійства на українську літературу Х—ХV ст., формування «Київської цивілізації» та «Московської цивілізації», роль України як «медіума» між західним світом та слов’янством.
З урахуванням сучасних досягнень світового літературознавства дослідники працюють над проблемами наукової методології у вивченні пам’яток давнього письменства. Донині панували позитивістська доктрина, філологічний та історичний підходи, намагання побудувати «розмову з минулим» на традиціоналізмі та актуалізмі. Недоліки таких інтерпретацій давніх творів спричинені переконанням, що їх можна зрозуміти «історично», звернувшись до джерел і залучивши документи епохи; осягнути «естетично» шляхом безпосереднього входження у текст, естетична цінність якого сприйнята позачасово (художнє слово — вічне). Насправді естетичні уявлення певного часу іноді застосовували до давнини, внаслідок чого створювалося враження про неповноцінність, примітивізм літературних пам’яток. Щодо цього О. Веселовський писав в «Історичній поетиці»:
«Ми твердимо про банальність і формалізм середньовічної поезії кохання, але це — наша оцінка: те, що до нас дійшло формулою, яка нічого не говорить уяві, було колись свіжим і викликало ряд пристрасних асоціацій».
Домінування у дослідженні давньоукраїнських літературних пам’яток історико-культурного, історико-порівняльного методів поступається сучасним методологічним практикам — міфологічному аналізу, рецептивній естетиці, структурно-семіотичному, герменевтичному, феноменологічному методам.
Нині українська медієвістика вийшла на якісно інший рівень осмислення основного предмета своїх досліджень — давнього письменства. Сучасні медієвісти, враховуючи двохсотлітній досвід аналізу давньої української літератури, публікацій пам’яток писемної словесності, розв’язують важливу проблему ретельного наукового вивчення, вписування в національну історію та культуру, реконструкції загальної картини найдавніших сторінок української книжності та словесності.

Запитання. Завдання

1. Які критерії слід враховувати при визначенні хронологічних меж давньої української літератури?
2. Чи правомірно відносити фольклор до історії літератури?
3. Чим зумовлений теоцентризм давнього письменства України-Русі?
4. Що таке «список» у контексті літературного життя давнього часу?
5. Охарактеризуйте еволюцію кириличного типу письма протягом ХІ—ХVIII ст.
6. Які чинники визначали авторську свідомість давнього письменника?
7. Чому більшість давніх творів є анонімними?
8. Визначте найпоширеніші жанри давнього письменства.
9. Чим зумовлене скептичне ставлення П. Куліша до давніх пам’яток літератури?
10. У чому полягають особливості методологічного підходу І. Франка до давньої української літератури?
11. Визначте методологічні засади дослідження писемних пам’яток в «Історії української літератури» М. Грушевського.
12. Зіставте наукові підходи до вивчення давньої літератури М. Возняка та С. Єфремова.
13. Охарактеризуйте стильові принципи у моделюванні давнього літературного процесу М. Гнатишаком та Д. Чижевським.
14. Чому праці з історії української літератури М. Грушевського, М. Возняка, С. Єфремова, Д. Чижевського не були актуальними в радянській Україні?
15. На які ідеологеми та міфи спиралося радянське літературознавство у тлумаченні давнього українського письменства?
16. Яку текстуальну роботу здійснює сучасна українська медієвістика?
17. Які проблеми порушують сучасні українські дослідники давньої літератури?