Український літературний європеїзм ("Академія")
Матвіїшин В. Г.

2.1. «Енеїда» Івана Котляревського як епохальне явище в зародженні українського перекладу
2.2. Європейське мистецтво у творчій рецепції Тараса Шевченка
2.3. Адам Міцкевич і літературний процес в Україні
2.4. Діяльність Павлина Свенцицького в контексті українсько-польських міжлітературних взаємин
2.5. Зарубіжна література у критичному трактуванні Івана Нечуя-Левицького
2.6. Василь Стефаник і новаторські пошуки західноєвропейських письменників
2.7. Західноєвропейська мала проза в новелістичному мисленні Марка Черемшини
2.8. Науковий реалізм Альфонса Доде в критичному осмисленні Івана Франка
2.9. Поетика натуралізму в критичній рецепції Івана Франка
2.10. Петро Гулак-Артемовський — зачинатель українського художнього перекладу
2.11. Польська література у транслятологічній проекції   Миколи Зерова
2.12. Михайло Драгоманов і європеїзація літературного процесу в Галичині 70—90-х років ХІХ ст.
2.13. Творчість Ольги Кобилянської у європейському літературному контексті
2.14. Англійський бард Джордж-Ноел-Гордон Байрон в українській проекції
2.15.  Світова література у перекладацькій, критичній і художній діяльності Івана Франка

3.1. Французька література й українське суспільно-політичне життя наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.
3.2. Слов’янські та козакофільські мотиви у творчій спадщині Проспера Меріме
3.3. Гетьман Іван Мазепа — романтичний герой у західноєвропейському письменстві
3.4. Українські шляхи Оноре де Бальзака
3.5. Естетичні концепції Жана-Жака Руссо у художніх модифікаціях українських духовних діячів
3.6. Морально-етична проблематика творчості Віктора Гюго та її сприйняття в Україні
3.7. Відтворення евфонічної домінанти першотвору в перекладах українською
3.8. Йозеф-Вацлав Фріч як захисник українства
3.9. Естетична функція ритму в перекладах зарубіжної художньої прози
3.10. «Гірка правда» Гі де Мопассана і розвиток психологічної прози в Україні
3.11. «Мужицька смерть» Леся Мартовича і Еміля Золя
3.12. Науково-публіцистична діяльність Ілька Борщака у Франції
3.13. В Україні його вважали «найліпшим французом»

1. Витоки інонаціонального буття зарубіжних літератур в Україні

Взаємозв’язки української літератури з літературами інших народів — актуальна проблема вітчизняного порівняльного літературознавства. Дослідження їх допомагає окреслити місце українського письменства серед інших культур світу. Література завжди органічно пов’язана з долею народу і ніколи не розвивається ізольовано. Певні закономірності мають творення власної ідентичності і розбудова зв’язків з іншими літературами.
У дослідженні місця української літератури у світовому контексті важливі не вишукування ремінісценцій — відгомону з тих чи інших національних літератур у творах українських письменників, не з’ясування впливу на українське письменство різних явищ зарубіжних літератур, а передусім пізнання складного процесу взаємодії самобутніх національних літературних систем, в якій українська література відіграла важливу роль.
Активне літературне життя, контакти із зарубіжними літературами на українських землях почалося з прийняттям християнства. У церковних богослужіннях використовувалася духовна література балканських та моравських слов’ян. Уже за князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) було згуртовано чималу групу перекладачів, котрі розгорнули велику тлумачну, переписувальну діяльність. У «Літописі» від 1037 р. ідеться, що Ярослав Мудрий «...зібрав багато писарів і вони перекладали з грецької на слов’янську мову та переписували багато книг».
Літературні та історичні зв’язки України і Західної Європи започатковані за Київської Русі, яка на той час була одним з найбільших державних утворень, важливим центром цивілізації. Активні історико-дипломатичні, культурні контакти Києва і Європи почалися, коли дочка великого князя Ярослава Мудрого княгиня Анна (прибл. 1024—1075) стала королевою Франції, вийшовши заміж за третього французького короля Анрі І. Вона привезла з собою слов’янське Євангеліє, назване згодом «реймським», на якому відтоді і до революції 1789—1794 рр. присягали королі Франції. Брати і сестри її породичалися із західноєвропейськими королівськими дворами Англії, Швеції, Норвегії, Угорщини.
Студенти-українці у ХІV ст. навчалися в університетах Європи. Вони, наприклад, були не лише студентами Сорбоннського університету в Парижі, а й бакалаврами, ліценціатами, магістрами, брали участь у керівництві ним: лист від 6 квітня 1353 р. з Парижа (Сорбонни) у Рим підписано «Маґістр Петро Кордован та його товариш з Рутенії» (Нудьга Г. А. На літературних шляхах. Дослідження, пошуки, знахідки. — К., 1990. — С. 234.). У 1463 р. докторами богослов’я і філософії стали там Бенедикт Сервінус та Іван Тинкевич з Києва. Чимало українців, опанувавши європейські мови, були не байдужими і до перекладацької справи.
Духовна перекладна література давньоруською мовою відчутно вплинула на розвиток оригінальної словесності. Дослідники розшукали десятки перекладів із візантійської літератури, здійснених в Україні з грецької мови на церковнослов’янську ще до ХV ст.: «Житіє Андрія Юродивого», «Пандекти Нікона Чорногорця», «Християнська топографія Козми Індикоплова», «Історія жидівської війни Йосипа Флавія», «Бджола», «Чуда Миколи-чудотворця», «Студійний устав», «Повість про Девгенія» та ін. Є згадки про переклади апокрифічної літератури вже в Ізборнику Святослава (1073).
Перекладна література, як зауважив Д. Чижевський, «дала надзвичайно багато для розвитку літератури оригінальної: мова, стиль, композиція, зміст останньої діставали численні продуктивні спонуки від перекладної літератури. Цей вплив був значний навіть у сфері народної поезії...» (Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. — Тернопіль, 1994. — С. 50.).
Апокрифічна література позначилася на розвитку релігійної драми-містерії, вплив її простежується в «Божественній комедії» Данте, поемах «Утрачений рай» і «Повернений рай» Дж. Мільтона, поемі «Марія» Т. Шевченка.
У Київській Русі цікавились і світською науковою літературою — працями з античної та ранньої візантійської історії, хроніками, природознавчими, географічними та космографічними дослідженнями, які широко використовували у літописах. Відомими на той час були пригодницькі повісті з грецької та латинської мов про життя Александра Македонського, Трою, а також твори Гомера, Вергілія.
Особливою популярністю користувався філософський роман «Варлаам та Йоасаф», написаний приблизно в VI ст. до н. е. Окремі оповідання з нього використовували поети ХІХ ст., а І. Франко ще й присвятив йому магістерську працю «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про єдинорога» та докторську дисертацію, захищену у Віденському університеті, «Повість про Варлаама і Йоасафа. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія».
Активно використовувала біблійні теми, сюжети та образи Леся Українка: поеми «Самсон», «Вавилонський полон», «На руїнах», «В дому роботи — в країні неволі» та ін.
Біблійні теми та образи є у переспівах псалмів П. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка («Подражаніє 11 псалму», «Ісаія. Глава 35», «Во Іудеї во дні они», «Царі», «Осії». Глава ХІV», «Марія», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Саул») і в його малярській спадщині, у творчості П. Куліша («Мусієві / Мойсеєві/ пісні», книга Іова, весь Псалтир (150 пісень) та ін.). До біблійних мотивів зверталися М. Костомаров, Олена Пчілка, М. Старицький, М. Філянський, Б.-І. Антонич, Г. Хоткевич.
Церква не потребувала перекладів Святого Письма живою народною мовою, оскільки на той час лише церковнослов’янська мова в очах церкви мала ореол потрібної святості. Однак перекладачі бралися за відтворення Біблії мовою, доступною для загалу. З допомогою чеської Біблії білоруський першодрукар Георгій (Франциск) Скорина (1490—1540) здійснив 1517—1519 рр. переклад на «руську мову» Псалтиря і 22 книг Біблії. Видання Скорини згодом з’являються в українських списках Партена, В. Жугаєва, Дмитра із Зінькова. Всі вони були ранішими Острозької Біблії (1580—1581).
Культурний вплив Чехії на Україну засвідчує поява Пересопницького Євангелія (1556—1561), в якому помітні фонетичні, граматичні та лексичні ознаки живої народної української мови. Багато в ньому є елементів церковнослов’янської, української, білоруської, польської, чеської та інших мов.
Уперше повний текст Біблії був випущений у друкарні Києво-Печерської лаври 1758 р. Сучасною українською мовою її переклад здійснили наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. П. Куліш, І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. Це видання побачило світ 1903 р. у Відні. П. Куліш здійснив свій переклад Старого Завіту у вільному переказі, тому він мав відхилення від першотвору. Повноцінний україномовний переклад з давньоєврейської зробив І. Огієнко (1882—1972) — митрополит Іларіон, мовознавець, історик церкви. Над цим перекладом він працював понад двадцять років. Йому вдалося усунути багато допущених попередниками неточностей та сумнівних тлумачень, створити адекватний оригіналові переклад милозвучною літературною мовою. Свою працю І. Огієнко завершив у 1940 р., а друком перша повна україномовна Біблія вийшла у 1958 р. Авторитетний знавець Святого Письма К. Костів так оцінив її: «Українська Біблія в перекладі професора д-ра І. Огієнка — класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами» (Тимошик М. Невтомний сівач на українознавчій ниві // І. І. Огієнко. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. — С. 27.).
Важливу роль у запозиченні культурного надбання інших народів відігравало знання іноземних мов. Про глибоке розуміння цього свідчать листи студентів до своїх батьків у ХVІІІ ст. Микола Ханенко — автор мемуарів «Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка 1727—1753 рр.» — відправляючи свого сина на навчання в Європу, склав для нього спеціальний заповіт «Синові моєму Василію Ханенку напуття», в якому наказував: «Навчатися тобі латини і французької, не забуваючи й німецької, а якщо буде час — й інших мов, намагаючись досягти успіху в них, щоб вільно і статечно розмовляти й писати, до того ж і усіляких високих авторів тими мовами не тільки читати, а й переказати та тлумачити був би в змозі» (Нудьга Г. А. На літературних шляхах… — С. 234.).
Такі приклади свідчать, що Україна не була відірвана від загальносвітового розвитку, європейських тенденцій. В Галичині епохальною віхою в утвердженні української мови був вихід альманаху «Русалка Дністрова» у Будапешті в 1837 р. Зміст альманаху, зокрема розділ «Переклади», засвідчує тісний зв’язок його авторів з європейським культурно-просвітницьким рухом. Переклади з сербської, чеської мов, епіграфи з польської літератури засвідчують симпатію її авторів і укладачів до духовного надбання інших народів.
Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. — один із найскладніших і найплідніших періодів у розвитку та становленні української літератури. «Українці, — писав І. Франко у статті «Русько-український театр» (1894), — відкликаючись на віяння часу і потреби суспільності, почали й собі ж творити нову літературу на народній мові і пройняту новочасними гуманними та просвітними ідеалами. Ся література була дуже слаба, довгий час уважалася прищіпкою літератури російської і, певно, тілько яко така й була толерована» (Франко І. Русько-український театр (Історичні обриси) // Франко І. Твори: У 50-ти т. — К., 1981. — Т. 29. — С. 310.).
Вчасною була поява нових україномовних перекладів всесвітньовідомих творів, бо вони засвідчували, що «українська мова стосовно багатства, витонченості і гнучкості форм не поступається перед жодною з сучасних літературних мов слов’янства і ні в якому разі не бідна на поняття, щоб нею важко було передати глибину філософських думок і живописати високохудожні образи» (Драгоманов М. П. Гёте и Шекспир в переводе на украинский язык // Драгоманов М. П. — Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 145.). M. Драгоманов писав про переклади П. Кулішем п’єс Шекспіра «Отелло», «Троїл і Крессіда», «Комедія помилок», М. Старицьким — «Гамлет», а особливо І. Франком — «Фауста» Гете, що підтверджували статус української мови як мови «цілої нації, політичне майбутнє якої ще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в шерензі цивілізованих народів уже завойоване і не може бути зайнятим ніким іншим» (Драгоманов М. П. Гёте и Шекспир в переводе на украинский язык // Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 145.).
Із 50-х років ХІХ ст. П. Куліш підтримував тісні творчі контакти з Галичиною, де згодом з’явились за посередництва І. Франка його численні переклади творів Шекспіра та Байрона. Він ознайомлював також українського читача з німецькою літературою (Шиллер, Гете, Гейне, Ауербах), іспанською (казки для дітей). І. Франко високо оцінював його доробок в царині перекладу: »Куліш — перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів...» (Франко І. Шекспір в українців // Франко І. Твори: У 50-ти т. — К., 1981. — Т. 34. — С. 382.). Водночас критикував деякі мовні вади перекладених ним творів.
Активно працював на перекладацькій ниві М. Костомаров, що дало йому змогу ширше познайомитися зі світовою культурою й літературою. Під час жорстоких гонінь на українську самобутню культуру та мову М. Костомаров використовував свій авторитет для її захисту від шовіністичних зазіхань великодержавників. У праці «Образ сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) він сміливо зауважував: «Мова, що має назву звичайно малоросійської, якою розмовляють в південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є частиною мови російської /…/, вона існувала давно і нині існує як мова слов’янського кореня…»
Володіючи багатьма мовами, М. Костомаров з великою шаною ставився до всіх національних культур, захищав право народів на захист й утвердження своєї духовності. З особливим пієтетом висловлювався він про українську мову та літературу. В «Автобіографії» (1875) писав, що його охопила якась пристрасть до всього українського, його дратувало, коли невігласи зневажливо відгукувались про «хохлів» і будь-яке «малоросійське» слово викликало тільки сміх. Українську мову М. Костомаров утверджував у своїх поетичних та драматургійних творах, у тому числі й перекладних (з чеської, польської (А. Міцкевич), з англійської (пісня Дездемони «Верба» з трагедії Шекспіра «Отелло». Саме переклади М. Костомарова є першими українськими інтерпретаціями лірики англійського барда Дж.-Г. Байрона. Дивовижна пам’ять та незвичайна ерудиція допомагали М. Костомарову самотужки опановувати за два-три місяці іноземну мову, читати іншомовні твори у першотворі. Своєю творчою та публіцистичною діяльністю М. Костомаров показав, що тільки глибоке пізнання і творче засвоєння духовної спадщини інших народів сприяє збагаченню власної національної культури, ставить на відповідний світовий рівень її розвиток.
Гідним продовжувачем патріотичного зачину своїх попередників був Борис Грінченко (1863—1910). Разом з дружиною — письменницею Марією Грінченко (псевд. Марія Загірня, М. Чайченко та ін.), дочкою Настею (псевд. Гаєнко Н., Сагайдачна Настя та ін.) перекладав твори російських поетів і прозаїків, вірші Г. Гейне, Ф. Шиллера, Й.-В. Гете, В. Гюго, А. Франса, Д. Дефо, Г. Гауптмана, А. Шніцлера, Дж.-Г. Байрона, Г. Андерсена, А. Доде,
Г. Бічер-Стоу, Г. Ібсена, Г. Зудермана, М. Метерлінка, К. Гольдоні, М. Твена, О. Мірбо, В. Сарду, Г. Брандеса, Е. де Амічіса, О. Шрейнера.
На формування естетико-літературних уподобань Б. Грінченка вплинули Скотт, Байрон, Еркман-Шатріан, Гюго, Дюма-батько, інші зарубіжні письменики. Перекладацькі зацікавлення Б. Грінченка були фаховими. Його активна діяльність як перекладача та популяризатора літературної спадщини інших народів спиралася на переконання, що «всяка справа культурна тільки тоді буває певна і міцна, коли вона /.../, зростаючи на рідному ґрунті, живиться живущим духом з великої скарбниці духовних здобутків народів усього світу...» (Грінченко Б. Твори: У 2-х т. — К., 1963. — С. 588.). Він вільно володів німецькою, французькою, слов’янськими мовами, вивчав італійську та норвезьку. Його проникнення у світ інонаціональних літератур було глибоким і творчим, а переклади належать до кращих взірців української перекладацької справи. За його словами, «обсяг ідей, що посувають наперед людність, не вичерпується межами минулого й сьогочасного життя рідного народу», а тому закликав не обмежуватись тільки українською літературою, а дати народові «багато, багато українських перекладів зі світової літературної скарбниці» (Зоря. — 1891. — Ч. 24. — С. 476.).
У своїй перекладацькій діяльності Б. Грінченко особливу увагу звертав на світову драматургію, про що писав Панасу Мирному: «Що наше письменство треба збагачувати перекладами кращих творів світових письменників, — про це нема що й казати. Так само цілком зрозуміло, що нашому театрові треба дати якомога швидше світовий репертуар, щоб театр цей … міг розвиватися в повній мірі і зробитися рівноправним членом у великій сім’ї національних театрів світу. Оці дві причини найбільше й примусили мене подбати про переклади драм» (Погрібний А. Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості. — К., 1988. — С. 266.). І все це він робив, коли у Російській імперії царськими указами україномовну культуру і освітню діяльність в Україні було визнано шкідливою для безпеки.
Активними діячами на просвітянській ниві були Алчевські — Христина Данилівна та її дочка Христина Олексіївна. У творчому доробку Х. Алчевської — понад 1150 статей, що ввійшли у колективну (за її редакцією) тритомну працю «Что читать народу?» (1884—1906), яка містила анотації вчителів та відгуки читачів на 4188 книжок зі світової літератури. Цю працю високо оцінили І. Франко, Леся Українка, В. Короленко, С. Ковалевська, Е. Ожежко та ін. (Матвіїшин В. Світове красне письменство у педагогічній діяльності Х. Д. Алчевської // Українська педагогіка на межі тисячоліть: Матеріали педагогіч. читань на пошану члена-кореспондента АПН України, докт. пед. наук, проф. Б. М. Ступарика. — Івано-Франківськ, 2003. — С. 121—124.) Дочка її перекладала пісні П.-Ж. Беранже, вірші Вольтера, П. Корнеля, А. де Ла-мартіна, уривок з «Мізантропа» Мольєра, романи В. Гюго «Бюг-Жаргаль», «93-й рік», «Трудівники моря». Французькою мовою вона переклала вірші Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини. Значна частина її літературного набутку дотепер ще не опублікована.
Упродовж усього свого творчого шляху І. Франко невтомно перекладав художні, наукові, публіцистичні твори з різних мов, усвідомлюючи їх велике соціально-політичне та духовне значення у збагаченні культури рідного народу. Оволодівши п’ятнадцятьма іноземними мовами, він склав своїми перекладами грандіозну антологію поезій різних епох і народів, розвиваючи українську літературну традицію.
І. Франко прагнув не лише впливати на розвиток української духовної культури, виводячи її на загальносвітовий рівень, зміцнювати літературні взаємини з найрозвиненішими національними літературами, а й заявляти світові про українське письменство. Як перекладач, теоретик, критик, редактор і видавець перекладів І. Франко керувався концепцією розвитку духовної світової культури, що спиралася на подолання національної іманентності, розширення географічного діапазону у використанні творчих здобутків різних народів.
Багато і плідно працювали на перекладацькій ниві Олена Пчілка та Леся Українка, яка у передмові до своїх перекладів з М. Гоголя писала: «Трудно вважати, що більше розвива мову: чи переклади, чи первотвори? Либонь, треба сказати так: ті й другі однаково». В її перекладацькому доробку — українські інтерпретації поетичних творів Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Фета, Кольцова, Єсеніна; зі світової літератури — Міцкевича, Сирокомлі, Словацького, Сватоплука Чеха, Гюго, Шиллера, Гете, Гейне, Лонгфелло, Сапфо, Овідія; прозові переклади творів Гоголя, Л. Толстого, Свіфта, Діккенса, Вайльда, Андерсена, Бретгарта, Мопассана, Доде, Лагерлеф. Не відчуженість потрібна людям, вважала вона, а сприяння тому, щоб «рідне й чуже поєдналося щільно», щоб «навік затихнули ворожнеча і болі», щоб «не діймала вже ганьба неволі» (вірш «Lѕgende des siАcles» — франц. «Легенда віків») (Українка Леся. Твори: У 12 т. — Т. 10. — К.: Наукова думка, 1978. —  С. 348.).
У перекладацькому доробку Лесі Українки особливе місце займає поетична спадщина Генріха Гейне. Вона встигла опублікувати тільки три свої переклади з Байрона (одну строфу з «Шільйонського сонета», яким розпочала свій оригінальний цикл «Невільничих пісень», вірш «Коли сниться мені, що ти любиш мене...», уривок із філософської містерії «Каїн»). Членам групи молодих літераторів «Плеяда», які мали на меті якнайшвидше заповнити прогалини в царині українського перекладу, Леся Українка радила звернути увагу передусім на ліро-епічну поему «Паломництво Чайльд-Гарольда» та поему «Манфред».
Активну участь у розвитку українсько-зарубіжних зв’язків брав Іван Белей — письменник, журналіст, перекладач, який разом з І. Франком видавав журнали «Друг», «Світ», «Дрібну бібліотеку», редагував газету «Діло» та літературний додаток «Бібліотека найзнаменитших повістей». У цих виданнях були опубліковані переклади оповідань Педро де Апаркона, Еркмана-Шатріана «Добрі давні часи», «Виховання феодала», Ч. Діккенса «Новорічні дзвони» тощо.
Стараннями Василя Щурата — педагога, літературознавця, поета й перекладача з французької, німецької, англійської, польської, румунської, угорської, чеської, російської та білоруської мов побачив світ перший україномовний переклад старофранцузького епосу «Пісня про Роланда».
Плідним перекладачем не лише «Слова про Ігорів похід» польською та українською мовами був Богдан Лепкий. Виняткова працездатність давала йому змогу поєднувати оригінальну творчу діяльність з широким охопленням і засвоєнням спадщини багатьох представників світової літератури. Для дітей він переклав: казки Гауфа, братів Грімм, «Казки 1001 ночі», «Мюнхгаузен», «Робінзон Крузо», «Снігуронька», «Хатка дядька Тома», «Червона шапочка», казки Ж. Лафонтена, Андерсена, Фенелона, твори Оскара Вайльда, І. Крилова.
Для польських читачів він переклав збірку оповідань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906). Видавав твори Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка польською та німецькою мовами, писав у польській пресі огляди про новини української літератури та суспільно-культурні події. Його твори свого часу були перекладені польською, російською, чеською, німецькою, угорською та сербською мовами. В поезії Б. Лепкого помітні ремінісценції з творчості багатьох всесвітньовідомих поетів. Водночас у своїй історичній тетралогії «Мазепа» він змальовує образ гетьмана набагато реалістичніше, ніж представники західноєвропейської літератури, які теж зверталися до цієї теми (Байрон, Гюго, Словацький та ін.). Беручи участь в осередку «Молодої музи», Б. Лепкий мав на меті прилучитися до нових ідей у світовій літературі, не втрачаючи національної основи мистецтва: «Ми всі любили нашу пісню народну, нашу літературу й театр..., а все ж бачили, що не стільки сонця, що у вікні. Чогось-то нового бажалося...» (Лепкий Б. Три портрети. — Львів, 1937. — С. 57.).
Знавцями української та світової культури були М. Старицький, Марко Вовчок, Михайло та Марія Грушевські, К. Студинський, Олександр Олесь, Панас Мирний, О. Маковей, Гнат Хоткевич, В. Самійленко, О. Кобилянська, В. Стефаник, Марко Черемшина, Максим Рильський, В. Підмогильний, М. Зеров, Д. Загул, М. Лукаш, Г. Кочур та ін.
Усупереч багатьом перешкодам кращі твори письменників світу прокладали шлях до українського читача, збагачували українську літературу актуальними темами, образами та художніми засобами, пробуджували громадянські почуття, сприяли формуванню і розвитку мистецьких напрямів. Послуговуючись світовим досвідом, українська література залишалась глибоко національною, запозичуючи водночас найкращі літературні надбання європейських сучасників, збагачувала і їх своїми унікальними здобутками.
Зарубіжна література — вікно у світ, на чому слушно наголошує В. Шевчук: «Не вірю в духовну силу того митця, який добре знає світову культуру, а свою зневажає, тобто не знає її, водночас не вірю й у потугу хуторянської літератури, яка живиться тільки власними соками, не виходить духовно на світові простори, адже пізнання свого народу і його культури неодмінно включає в себе пізнання й бачення цілого духовного всесвіту» (Всесвіт. — 1994. — №11—12. — С. 183.).
За останні десятиріччя в Україні видано немало теоретичних та історико-літературних праць українських літературознавців-компаративістів. На особливу увагу заслуговує монографія Д. Наливайка «Спільність і своєрідність. Українська література в контексті європейського літературного процесу» (К.,1988), в якій розкрито контактно-генетичні зв’язки української літератури з європейським літературним процесом, виявляються типологічні моменти спільності цього процесу, а також відмінності, що зумовлюють національну своєрідність літератури. Широко використано зарубіжні історико-літературні джерела і в його праці «Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках)» (К., 1992). У 1998 р. побачила світ нова фундаментальна монографія Д. Наливайка — «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХІ—ХVІІІ ст.», в якій досліджено маловідомі та невідомі історико-літературні розвідки німецькою, англійською, французькою, італійською, польською, чеською, російською мовами. Праця Д. Наливайка закладає міцну основу для розвитку української імагології (лат. imago — образ, зображення) — галузі сучасної компаративістики, що вивчає національні образи, сприйняття одних народів іншими. Фундаментальне значення має і видання статей-розвідок Д. Наливайка «Теорія літератури й компаративістика» (К., 2006), в якому українсько-європейські відносини досліджуються на принципах взаємодії літературної теорії і компаративістики. Поєднуючи науково-історичний і літературознавчий методи аналізу, автор глибоко висвітлює розвиток західноєвропейської україніки у загальному руслі європейської думки й культури.
Важливим етапом в дослідженні взаємозв’язків української літератури слід вважати випуск у світ п’ятитомного видання «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» (К., 1987—1994), а також «Української літературної енциклопедії», «Лексикон загального та порівняльного літературознавства» (Чернівці, 2001). Суттєвий елемент новизни в дослідження внесли компаративістські видання: навчальний посібник «Літературознавча компаративістика» (Тернопіль, 2002.), книга «Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс» (за редакцією Р. Гром’яка. — Тернопіль, 2004), збірник наукових праць «Теорія літератури. Компаративістика. Україністика» (Тернопіль, 2007), підручник В. Будного та М. Ільницького «Порівняльне літературознавство» (К., 2008).
Розвиток української компаративістики пов’язаний із порівняльно-історичними, типологічними студіями М. Возняка, Д. Чижевського, О. Білецького, Д. Затонського, Г. Вервеса, Ніни Крутікової, О. Чичеріна, О. Домбровського, І. Денисюка, Д. Наливайка, Тамари Денисової, М. Ільницького, Ф. Погребенника, Ярослави Погребенник, Іди Журавської, Є. Нахліка, Оксани Пахльовської, Соломії Павличко, Людмили Грицик, Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Марини Новікової, Роксолани Зорівчак, А. Волкова, А. Войтюка, М. Гольберга, О. Астаф’єва, Ю. Коваліва, С. Хороба, Р. Голода, Л. Шпака, М. Наєнка, В. Полєка, Кіри Шахової, Р. Гром’яка, Оксани Веретюк, М. Ткачука, А. Нямцу, С. Пригодія, П. Рихла, В. Будного, І. Папуші та ін.