Політичне маніпулювання ("Академвидав")
Бойко О. Д.

1. Маніпулювання як специфічна форма політичного впливу

1.1. Суть, зміст і функції політичного маніпулювання
1.2. Використання соціально-психологічних ефектів у політичному маніпулюванні
1.3. Принципи політичного маніпулювання


2. Типологія політичних маніпуляторів

2.1. Досвід типології суб’єктів маніпулятивного впливу
2.2. Соціоніка як основа типології політичних маніпуляторів
2.3. Характерні риси та особливості типів політичних маніпуляторів
Маніпулятори-гравці
Маніпулятори-прагматики
Маніпулятори-законники (бюрократи)
Ситуативні маніпулятори


3. Мішені та об’єкти політичного маніпулювання

3.1. Класифікація мішеней політичного маніпулювання
Мішені, що ґрунтуються на механізмах психічного відображення
Мішені, які ґрунтуються на механізмах психічного регулювання
Формування штучних мішеней
3.2. Об’єкти політичного маніпулювання


4. Механізми політичного маніпулювання

4.1. Стратагеми політичного маніпулювання
4.2. Методи політичного маніпулювання
4.3. Прийоми політичного маніпулювання
Суть і загальна характеристика прийомів маніпулювання
Прийоми політичного маніпулювання, націлені на механізми психічного відображення
Прийоми політичного маніпулювання, що діють на механізми психічного регулювання


5. Технологія реалізації маніпулятивного впливу

5.1. Основні фази процесу політичного маніпулювання
5.2. Пускові механізми політичного маніпулювання
Стереотипи
Політичний міф
Політичний імідж
Політичний ритуал
Чутка


6. Невербальне маніпулювання

6.1. Суть і функції невербального маніпулювання
6.2. Невербальні засоби спілкування
Просодія та екстралінгвістика
Кінесика
Такесика
Проксеміка
6.3. Технологія, засоби і прийоми невербального політичного маніпулювання
Невербальне формування політичного іміджу та імітація емоційних станів як інструменти маніпулювання
Сутність і використання невербальних маніпулятивних прийомів
6.4. Основи адекватної інтерпретації невербальної поведінки та викриття невербального маніпулювання


7. Нейро-лінгвістичне програмування у політичній сфері

7.1. Сутність нейролінгвістичного програмування і особливості його використання
7.2. Базові пресупозиції нейролінгвістичного програмування
7.3. Збирання інформації. Репрезентативні системи
7.4. Калібрування і підлаштовування
7.5. Приєднання та ведення
7.6. Основні прийоми НЛП


8. Політичний нейромаркетинг

8.1. Сутність і особливості застосування політичного нейромаркетингу


9. Виборчі технології як форма політичного маніпулювання

9.1. Види виборчих технологій та їх особливості
Сутність та особливості виборчих технологій
Класифікації виборчих технологій


10. Захист від політичного маніпулювання

10.1. Знання особливостей механізмів психічного відображення як основа захисту від маніпулятивних дій
10.2. Несвідома та свідома форми захисту від маніпулювання
Несвідомий (напівсвідомий) захист
Свідомий захист
10.3. Пасивний і активний захист від політичного маніпулювання
Пасивний захист
Активний захист
10.4. Комплексні моделі захисту


Додаток

Методика Кейрсі (John Keirsey)


Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника ("Політичне маніпулювання" Бойко О. Д.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Маніпулювання як специфічна форма політичного впливу

1.1. Суть, зміст і функції політичного маніпулювання

У політиці доводиться робити
багато такого, чого не слід робити.
                                 Теодор Рузвельт
Якщо ви брешете людям,
щоб отримати їхні гроші, — це шахрайство.
Якщо ви брешете людям,
щоб отримати їхні голоси, — це політика.
                                 Невідомий автор
Людина може піднестися
лише двома шляхами —
за допомогою власної спритності
або завдяки чужій дурості.
                                 Жан де Лабрюйєр

Політичний вплив — один із ключових факторів у  процесі захоплення, використання та втримання влади. Його суть полягає у здатності політичного суб’єкта активно стимулювати процес змін мотивів та установок інших суб’єктів політики  з метою трансформації їх поведінки та дій. Політичний вплив можна здійснювати як свідомо та цілеспрямовано через механізми переконання та навіювання, так і  несвідомо (спонтанно), коли зміна поведінки, переконань та установок відбувається на основі психологічних  ефектів зараження та наслідування. Політична практика показала, що надзвичайно ефективним інструментом політичного впливу є маніпулювання.
Категорія «маніпулювання» різнопланова і неоднозначна. У психологічній літературі її визначають як: операцію руками, дію рук, зокрема демонстрацію фокуса, який ґрунтується на спритності рук; махінацію, обман, шахрайство; комунікативний вплив, що зумовлює актуалізацію в об’єкта впливу певних мотиваційних станів (водночас відчуттів, стереотипів тощо), що спонукають його до поведінки, бажаної (вигідної) для суб’єкта впливу. Певне узагальнення напрацювань різних авторів у сфері дослідження маніпулювання зробив сучасний російський психолог Є. Доценко. Він виокремив кілька критеріїв, які можна взяти за основу визначення поняття «маніпуляція»: родова ознака (психологічна дія); ставлення до об’єктів маніпулювання як до засобів досягнення власних цілей; прагнення отримати однобічний виграш; прихований характер дії (як самого факту дії, так і її спрямованості); використання сили (психологічної), гра на слабкостях (використання психологічної вразливості); спонукання, мотиваційне привнесення (формування штучних потреб і мотивів для зміни поведінки на користь ініціатора маніпулятивної дії); майстерність і вправність у здійсненні маніпулятивних дій.
З огляду на багатозначність, багатовекторність критеріїв Є. Доценко пропонує кілька визначень категорії «маніпулювання»:
— психологічна дія, майстерне виконання якої зумовлює приховане збудження в іншої людини намірів, що не збігаються з її актуальними бажаннями;
— психологічна дія, під час якої майстерність маніпулятора використовується для прихованого «введення» у психіку адресата цілей, бажань, намірів або установок, що збігаються з тими, які має адресат у той момент;
— психологічна дія, спрямована на зміну активності іншої людини, виконана так майстерно, що вона залишається непоміченою;
— психологічна дія, спрямована на приховане стимулювання іншого до здійснення визначених маніпулятором дій;
— майстерне спонукання іншої особи до досягнення (переслідування) нав’язаної маніпулятором мети;
— психологічна дія, яку використовують для досягнення виграшу за допомогою прихованого стимулювання іншої особи до здійснення певних дій.
У науковій та навчальній літературі існує декілька визначень терміна «політичне маніпулювання», у яких автори намагалися відобразити специфіку, ключові завдання, механізм цієї форми впливу на суспільство:
1) система засобів ідеологічного і духовно-психологічного впливу на масову свідомість з метою нав’язування певних ідей, цінностей; цілеспрямований вплив на громадську думку і політичну поведінку задля спрямування їх у потрібному напрямі (В. Воронкова);
2) частина технології влади, сутність якої полягає у програмуванні думок і устремлінь мас, їх настроїв і навіть психічного стану з метою забезпечення такої їхньої поведінки, яка потрібна тим, хто володіє засобами маніпуляції (С. Кара-Мурза);
3) система психологічної дії, орієнтована на впровадження ілюзорних уявлень; махінація (А. Деркач, В. Жуков);
4) дії суб’єкта, що приховано створюють умови для запланованої дії об’єкта маніпулювання (О. Савельєв);
5) загальнолюдський досвід творення, збереження і реалізації тіньової влади, цілеспрямована гра на людських забобонах і упередженнях (Ю. Єрмаков).
Ключовими елементами, притаманними цій категорії, є прихованість (маскування) дії, цілеспрямований вплив на масову аудиторію, бажання маніпулятора скерувати суспільні настрої та поведінку в потрібне русло.

Політичне маніпулювання (франц. manipulation, від лат. manipulus — жменя) — комплекс психологічних, ідеологічних та організаційних дій, спрямованих на приховане корегування масової свідомості з метою стимулювання суспільної активності у потрібному маніпуляторові напрямі в боротьбі за політичну владу, її захоплення, використання, утримання.

Маніпулювання як специфічна форма політичного впливу виконує декілька функцій:
— інформаційна функція: отримання, пристрасне інтерпретування, упереджене коментування та розповсюдження відомостей про найважливіші для громадян і органів влади події;
— функція набуття (посилення) впливу: стимулювання зміни мотивів та установок партнера по спілкуванню з метою трансформації його поведінки та дій;
— функція встановлення контролю над свідомістю: фіксація у суспільній свідомості необхідних стереотипів, іміджів, міфів тощо, які в потрібний момент включають дію механізмів психічного автоматизму;
— функція регулювання: спрямування поведінки та дій об’єкта політичного маніпулювання у потрібному для маніпулятора напрямі, відволікання жертви від достовірної інформації і переорієнтація її на сприйняття сфальсифікованої інформації;
— провокативна функція: інспірування у потрібний момент конфлікту з партнером по політичному спілкуванню або у таборі опонентів;
— функція маскування: камуфлювання справжніх намірів шляхом замовчування, приховування, перекручування достовірної інформації, яка необхідна партнерові по політичному спілкуванню для прийняття правильних рішень;
— захисна (оборонна) функція: використання маніпулятивних засобів та дій під час фронтальної атаки супротивника у ситуації дефіциту психологічних та інших ресурсів;
— адаптивна функція: пристосування маніпулятивної стратегії і тактики до конкретної ситуації та специфіки партнера по політичному спілкуванню;
— мобілізаційна функція: формування комплексу спонук (інформаційних, мотиваційних, емоційних тощо), які забезпечують необхідну політичному маніпуляторові дію чи бездіяльність об’єкта маніпулювання.
Процес маніпулювання, як правило, складається з семи послідовних фаз:
1) пробудження інтересу в потенційного об’єкта маніпулювання до дій, слів маніпулятора;
2) входження маніпулятора в довіру до об’єкта маніпулятивної дії;
3) зацікавлення інтригою (можливість виграти, ді-
знатися, отримати тощо);
4) маневр відволікання (перенесення уваги об’єкта маніпулювання на другорядну деталь; повідомлення сенсаційної звістки, яка не стосується справи, тощо);
5) підміна, приховування (слова, предмета, дії);
6) констатація сфабрикованого результату;
7) приховане або відверте спонукання об’єкта маніпулювання до дій, слів, поведінки, вчинків, необхідних маніпуляторові.
Політичні маніпуляції здійснюють на міжособистісному, внутрігруповому, міжгруповому, масовому рівнях.
На міжособистісному та внутрігруповому рівнях використовують набір певних маніпулятивних прийомів, а на міжгруповому та масовому — діють уже маніпулятивні технології. На думку російського політолога М. Василика, технологія загальнодержавного маніпулювання ґрунтується на цілеспрямованому, послідовному та систематичному впровадженні у масову свідомість соціально-політичних міфів, стереотипів, ілюзій, ідей, норм тощо, які повинні сприйматися без критичного осмислення, на віру. Можливість застосування цієї дії зумовлена суперечностями масової свідомості, бурхливим розвитком нової комунікаційної техніки, зростанням рівня витонченості маніпулятивних технологій, методів, прийомів.
Політолог зазначає, що політичні маніпулятори у своїх діях використовують комплекс специфічних закономірностей масової психології:
1. Масова свідомість різниться свідомим і несвідомим розумінням суспільно-політичної дійсності. З одного боку, зростання культури, освіти, поінформованості розширює можливості раціонального осмислення суспільних проблем, з іншого — нерівномірність цих процесів, ускладнення суспільного життя, його суперечності заважають людині створити системний образ соціальних подій і проблем. Через дефіцит часу на осмислення реальності у людей формується неадекватне, деформоване, несвідоме ставлення до суспільно-політичної дійсності. У політичній практиці поєднуються обидві сторони (свідома і несвідома), але маніпулювання здійснюється саме шляхом звернення до несвідомого (насадження несвідомих політичних поглядів, культивування сліпої віри тощо).
2. Масова свідомість характеризується догматичним і критичним ставленням до дійсності. Як свідчить історичний досвід, влада, яка використовує у своїй політичній практиці маніпулювання, як правило, зацікавлена в обмеженні (забороні) критичного ставлення до політичного процесу і культивуванні догматичного, щоб забезпечити стійкість власних позицій. Саме для посилення догматизації, уніфікації мислення суспільству нав’язують систему стереотипів, міфів, іміджів тощо.
3. Поєднання в масовій свідомості звичного, традиційного та незвичайного, інноваційного відкриває можливості для маніпулювання. Навіть бажаючи змін і проголошуючи реформи, правлячі кола можуть часто використовувати маніпулятивний прийом апелювання до традицій, звичаїв, звичок, які нерідко є фундаментом стійкості політичної влади. Крім того, інноваційні ідеї слугують будівельним матеріалом для створення нових міфів, нової паралельної реальності. Така гра формує ілюзорну картину світу, яка є сприятливим ґрунтом для ефективного політичного маніпулювання.
Отже, суть маніпулювання як специфічної форми політичного впливу, полягає у штучному створенні  додаткових психологічних важелів ефективної дії  у процесі боротьби за владу, а зміст — у прихованому коригуванні масової свідомості; вживленні у масову свідомість штучних стимулів (мотивацій) дії; спрямуванні суспільних настроїв та громадської активності у потрібному для маніпулятора напрямі. Залежно від обставин  політичне маніпулювання може виконувати інформаційну, регулювальну, провокативну, захисну, мобілізаційну, адаптивну та інші функції.
Специфічними ознаками цього виду психологічної дії є:  а) своєрідність  об’єкта маніпулювання: ним може бути не лише окремий громадянин або група (організація), а й усе суспільство в цілому; б) усвідомлений характер дії: на відміну від міжособового маніпулювання, яке може бути свідомим і несвідомим, політичне маніпулювання є ретельно спланованим,  організованим актом; в) чітка запрограмованість маніпулятивного результату: він спрямований переважно на створення сприятливих умов для виконання  одного з трьох завдань — завоювання влади, управління, втримання влади; г) активне залучення ЗМІ для впливу на суспільну свідомість: вони найефективніше поширюють необхідну маніпулятору інформацію.


1.2. Використання соціально-психологічних ефектів у політичному маніпулюванні


Суспільна практика засвідчує, що політичні маніпулятори активно та ефективно використовують соціально-психологічні ефекти, які пов’язані з реакцією людини на присутність інших людей, і виникають у групах, масі, натовпі. На перший погляд, кожна з цих категорій має свою специфіку, але оскільки основною «міні-цеглинкою» є людина, то ці феномени мають певною мірою розмиті краї та існують у режимі сполучених посудин: вони швидко перетворюються одна на одну (бригада робітників організовано прийшла на мітинг і швидко стала частиною маси, натовпу; після цього мітингу частина його учасників, які познайомилися у цей самий день, утворили ініціативну групу, неформальну організацію тощо). Водночас розмежування (хоч і умовне) все ж є, і попри зовнішню схожість соціально-психологічні ефекти, що виникають в організованих групах, певною мірою відрізняються від аналогічних явищ у масі, натовпі. Як правило, ця різниця полягає у темпах, часі, ступенях глибини та інтенсивності їх вияву.
Узагальнення наукових експериментів та досліджень Д. Майєрса, Н. Тріплетта, Р. Зайєнса, М. Рінгельмана, Г. Теджфела, Д. Тернера, С. Московічі, С. Аша, І. Джаніса, Б. Латане та інших вчених дають змогу виділити соціально-психологічні ефекти, які виникають в організованих групах:
1. Ефект «присутності інших» — посилення («ефект соціальної фасилітації») або послаблення («ефект соціальної інгібації») домінантних реакцій у присутності опонента, аудиторії. Цей ефект зумовлений посиленням (ослабленням) мотивації людини до дій, яка суттєво залежить від кількості людей, що її оточують; ступеня взаємної симпатії або антипатії всередині групи; значущості оцінки дій оточення для самої людини; діапазону просторової близькості між людьми.
2. Ефект групової (соціальної) ідентифікації (середньолат. identifico — ототожнюю) — формування у члена групи позитивних відчуттів з приводу перебування у певній групі; деперсоналізації, тобто усвідомлення себе невід’ємною частиною групи (Ми) і блокування відчуття індивідуальності (Я); відчуття залежності від групи, віри в те, що власний добробут і добробут групи тісно пов’язані між собою, почуття обов’язку перед групою; відчуття міжгрупової конкуренції — сприйняття іншої групи як такої, що суперничає з власною.
3. Ефект гомогенності (грец. homogenВs — однорідний) чужої групи — сприйняття членів чужих груп більш схожими один на одного, ніж членів власної групи; оцінювання інших на основі принципу «вони — схожі, ми — різні».
4. Ефект домінування групового мислення. Цей ефект ґрунтується на:
— ілюзії невразливості, засліпленні оптимізмом, невмінні або небажанні відчути небезпеку;
— самозакоханості групи, її сліпій вірі в абсолютну власну моральність;
— удаваній раціоналізації, що ґрунтується на недооцінюванні труднощів, колективному виправданні своїх рішень;
— стереотипному уявленні про опонентів; тиску конформізму;
— самоцензурі, суть якої полягає у відкиданні або приховуванні власних думок та сумнівів заради уникнення дискомфорту та збереження консенсусу;
— існуванні у межах об’єднання осіб, які виконують функції «поглиначів інформації», що сприймають, трансформують і нейтралізують інформацію, яка могла б поставити під сумнів питання існування групи та ефективність або моральність ухвалених нею рішень.
5. Ефект ослаблення самоусвідомлення — накладання високого рівня соціального збудження на «розмиту» відповідальність, за якого люди здатні забути, ігнорувати притаманну у звичайних обставинах стриманість і втрачати відчуття індивідуальності та персональної відповідальності.
6. Ефект групової поляризації (грец. polos — вісь) — радикалізація думок та позицій під впливом інформації, отриманої у процесі групової дискусії; прихованого нормативного тиску («необхідно бути як всі»); відчуттям, що у разі появи прихильників можна радикалізувати слова, поведінку, дії.
7. Ефект впливу меншості — відчутний вплив нечисленної частини групи на прийняття остаточного рішення, якщо вона діє послідовно, систематично, впевнено та цілеспрямовано.
8. Ефект «узгодженості у незгоді» (термін Х. Ортеги-і-Гасета) — основна формула (підстава) формування меншості (для консолідації меншості необхідно відмежуватися (відштовхнутися) від маси та об’єднатися на основі смаків, ідей, ідеалів, які не поширюються на масу).
9. Ефект наслідування — відтворення індивідуумом зовнішніх рис і зразків поведінки, манер, дій, вчинків, притаманних членам групи, до якої він належить; дотримання вироблених групою норм, звичаїв та ритуалів.
10. Ефект «пульсара» — залежність динаміки змін групової активності від реальних обставин чи поставленої мети. Групова активність, як правило, реалізується циклічно: зростання активності до оптимального рівня, необхідного для нормальної роботи групи, — максимальне піднесення активності — спад активності — повернення до оптимального рівня активності.
11. Ефект соціальної ліні, або колективної безвідповідальності, — прогресуючий процес зменшення середнього індивідуального внеску в загальногрупову роботу в міру збільшення кількості членів у групі. Він ґрунтується на наростаючій розмитості оцінки дій конкретної особи, а значить — різкому зниженні особистої відповідальності при збільшенні ступеня деперсоналізації результату.
12. Ефект «хвилі» — швидке, хвилеподібне, наростаюче поширення у групі ідей, цілей, норм і цінностей, якщо вони відповідають (не суперечать) інтересам людей. Основою цього ефекту є ланцюжок: зародження нової ідеї в голові однієї людини — передання у процесі спілкування її найближчому оточенню — обговорення, корегування, доповнення і розвиток запропонованої ідеї — поширення ідеї серед інших членів групи — групове оцінювання та обговорення — визнання та підтримка ідеї всією групою або її частиною.
13. Ефект «маятника» — циклічне чергування позитивних і негативних емоцій (емоційних станів), які переживає група залежно від значущих для її членів умов, обставин та подій (часу доби, дня тижня; особливостей психологічної структури групи, лідерських процесів; рівня дисципліни праці у групі; системи взаємин, які сформувалися в групі, рівня конфліктності або згуртованості).
14. Ефект конформізму — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.
15. Ефект свідка — різке зниження у людини бажання надавати допомогу кому-небудь у присутності інших.
На основі висновків та напрацювань науковців (Г. Лебон, Г. Тард, Г. Теджфел, С. Сігеле, З. Фройд, Х. Ортега-і-Гасет, Е. Канетті, Г. Блуммер, С. Московічі, В. Бехтєрев та ін.), які досліджували цю проблему, можна виділити систему соціально-психологічних ефектів, що виникають у масі (натовпі):
1. Ефект деіндивідуалізації (анонімність) — втрата людиною у тісному зіткненні з іншими людьми не лише персонального простору, а й статі, віку, національності, соціального статусу; накладання психологічного збудження, відчуття сили, могутності, непереможності на відсутність особистої відповідальності та розмивання загальноприйнятих норм; перетворення інстинктів на провідні регулятори поведінки.
2. Ефект зараження («соціальної інфекції») — швидке несвідоме і нераціональне поширення психічного стану, настроїв, устремлінь, форм поведінки одних людей на інших. Механізм зараження зводиться до ефекту потужного взаємного посилення емоційних дій людей, які спілкуються. Фахівці виокремлюють два типи «епідемій соціальної інфекції»: «астенічну епідемію», що ґрунтується на страху, навіяному словом, жестом, прикладом, і поширюється взаємонавіюванням; «активну епідемію», в основі якої — фанатизм, зумовлений готовністю людей до сприйняття суспільної ідеї, яка є предметом «соціальної інфекції», оскільки ця ідея визріла в душі народу.
3. Ефект навіювання — різке зростання ступеня здатності людини, яка перебуває у натовпі, до навіювання з боку оточення і некритичного сприйняття нею будь-яких стимулів і закликів до дії; розкол раціонального та ірраціонального в особі, втрата зв’язку з реальністю і віри в себе; наростаюча уніфікація мислення у людей, які утворюють натовп.
4. Ефект автоматизму — формування мислення натовпу (точніше людини у натовпі) на основі стереотипних асоціацій, міфів, кліше, конкретних, узагальнених образів, які в потрібний момент включають дію механізмів психічного автоматизму.
5. Ефект домінування емоційного відчуття над логічним мисленням — різна активізація в поведінці людини поривів та емоцій, більшість з яких у звичайній ситуації пригнічені; цілковита або часткова втрата особою самоконтролю і здатності до критичної думки під впливом навіювання, наказу, прикладу, а не логічного переконання.
6. Ефект екзальтації (лат. exaltus — дуже високий) та поляризації відчуттів — втрата людиною у натовпі культурно відпрацьованих механізмів регуляції поведінки (ціннісних орієнтацій, норм і правил етикету тощо), здатності контролювати свої інстинкти; домінування імпульсивної, мінливої та дратівливої емоційної реакції та інстинктивної поведінки.
7. Ефект перебільшення та однобічності відчуттів — наростання під впливом зараження, навіювання, втрати волі процесів уніфікації і поляризації поглядів та радикалізації оцінок і установок у людей, які створюють натовп; домінування у натовпі простих та крайніх відчуттів і тяжіння до швидких, простих і радикальних рішень.
8.  Ефект нетерпимості — захисна реакція маси (натовпу), спрямована на нейтралізацію, усунення фактора (людини, гасла, дії тощо), який загрожує втратою єдності, уніфікації, монолітності.
9. Ефект консерватизму — схильність натовпу через певний час до відновлення того, що було знищено революційною дією, оскільки для нього минуле є більш значущим, ніж сьогодення.
10. Ефект моральності — здатність натовпу за певних умов та обставин на повагу до соціальних рішень і постійне вгамування інстинктів.
11. Ефект обожнювання лідера — фанатичне (релігійне) ставлення до особи керманича; страх перед магічною силою, яку йому приписують; сліпе підпорядкування його розпорядженням; канонічність висловлених ним догматів, бажання їх поширювати, прагнення дивитися як на ворогів на тих, хто їх не визнає.
12. Ефект дзеркала — емоційна, бурхлива, одностайна підтримка натовпом свого лідера, який слугує своєрідним дзеркалом для маси, що в момент тріумфу керманича захоплюється сама собою; ідентифікація натовпу з її лідером, покладена в основу цього ефекту, означає, що люди під впливом навіювання потрапляють під цілковитий контроль лідера, опиняються у повній залежності від його рішень і виконують будь-яку його вказівку. Цим обумовлена єдність натовпу, однорідність людей, їх здатність реалізувати дії, які для кожного окремо були б неможливі.
13. Ефект кількості — інтенсифікація та активізація дій натовпу в міру його зростання, тобто збільшення кількості осіб, які поділяють оцінки, думки, гасла в один і той самий час і в одному й тому самому місці. Чисельність дає людям, з одного боку, відчуття їх раптової і надзвичайної могутності, з іншого — забезпечує водночас анонімність вчинків, що звужує дію моральних норм і розширює поле для негативних емоцій та акцій.
14. Ефект необмеженого зростання — схильність натовпу до процесів спонтанного, неконтрольованого та необмеженого зростання.
15. Ефект «масового кристала» (термін Е. Канетті) — існування і функціонування в натовпі своєрідного ініціатора активності, тобто осередку, який характеризується чітким розподілом функцій, організаційною структурою, субординацією, оперативністю та скоординованістю дій і мобілізаційною єдністю (ведучі, оратори на трибуні, оркестранти та ін.).
16. Ефект схильності до узгоджених рухів та ритмічних дій — збудження, яке індивід відчуває та переживає в експресивному натовпі, знижує його самоконтроль, породжує схильність до імпульсивних дій. Як наслідок, індивид розряджається, отримує задоволення від спільних (колективних) емоцій.
17. Ефект прямого фізичного контакту — суттєве посилення і пришвидшення процесу ідентифікації людей один з одним через скупчення в одному місці значної кількості народу, поява та розгортання таких механізмів взаємодії, як наслідування і психічне зараження.
18. Ефект бажання швидкої радикальної дії — нестримне прагнення до мети, бажання її досягти будь-якою ціною, що ґрунтується на безмежному ентузіазмі натовпу, вірі в невичерпність власних сил, ілюзії всемогутності. Це спричинено зниженням раціонально-логічного мислення. Домінування ірраціональних основ поведінки призводить до актуалізації стадних інстинктів.
19. Ефект синдрому паніки — існування притаманного натовпу комплексу факторів (велике скупчення людей, тісний фізичний контакт, можливість емоційного зараження тощо), які потенційно утворюють механізм раптового виникнення страху та панічних настроїв і дій.
Чіткої межі між соціально-психологічними ефектами, притаманними групі і масі, немає, оскільки вони, як правило, змінюють свою природу відповідно до філософського закону переходу кількості в якість. Однак усі ці ефекти все ж зумовлюють певну своєрідність процесу використання політичного маніпулювання на рівнях «людина — група — маса». Кожному з рівнів відповідає специфічна модель, що характеризується певними особливостями.
Особливості моделі «людина — особистість»: чітка адресність маніпулятивної дії; відносна легкість залучення та переключення уваги; врахування особливостей темпераменту і характеру людини; наявність соціальної та індивідуально-особистісної орієнтації спілкування; домінування спонтанного характеру маніпулювання в комунікативному процесі над організованим; відсутність посередника у процесі маніпулятивної дії; існування прямого зворотного зв’язку; індивідуальний характер комунікативної дії; відсутність періодичності інформації й відносно «вільне» ставлення до прийнятих норм спілкування; вільна зміна комунікативних ролей, комунікатора та реципієнта у процесі маніпулятивної дії; використання широкої палітри маніпулятивних прийомів.
Особливості моделі «група — колектив»: сегментування адресності маніпулятивної дії (за професійними, віковими, етнічними та іншими ознаками); ускладнене подолання зосередження уваги колективу на вузькогрупових інтересах; ослаблення прямого зворотного зв’язку; зростання ролі організованого маніпулювання у процесі комунікації порівняно зі спонтанним; виконання технічними засобами ролі посередника під час маніпулятивної дії; врахування особливостей характеру колективу; обмежена зміна комунікативних ролей, комунікатора та реципієнта у процесі маніпулятивної дії (наприклад, у спілкуванні керівника та підлеглого); зростання рівня періодичності інформації і посилення вимог до дотримання прийнятих норм спілкування; включення механізму емоційного зараження.
Особливості моделі «маса — суспільство»: розмита адресність маніпулятивної дії; формування інформаційного потоку на основі принципів актуальності для великих соціальних груп, оперативності, універсальності; практична втрата прямого зворотного зв’язку («гарячі лінії» ток-шоу — це певною мірою лише імітація його існування); поява фактора інертності уваги (інтересу до вже не актуального); домінування організованого характеру маніпулювання в комунікативному процесі над спонтанним; врахування особливостей ментальності (менталітету); звуження маніпулятивного арсеналу (порівняно із задіяними на рівнях «людина» та «група»), його примітивізація, використання узагальнених прийомів психологічної дії, здатних ефективно впливати на широкі маси (при сегментуванні маси (суспільства) спектр маніпулятивних прийомів, які можуть бути ефективними, помітно зростає); експлуатація рис знеособленості, зростаючої емоційності, безвідповідальності, втрати особистої відповідальності, які притаманні поведінці людині у масі; фіксованість, незмінність ролей комунікатора та реципієнта; зростання масштабів емоційного зараження; домінування в комунікативній взаємодії ЗМІ, які відіграють роль посередника у процесі маніпулятивної дії; налагоджена періодичність інформації і підвищена вимогливість щодо дотримання прийнятих норм спілкування; набуття комунікатором, який здійснює маніпуляцію, у межах масової комунікації «колективного» характеру (наприклад, диктор радіо чи телебачення виконує роль ретранслятора інформації, підготовленої редакторами, випускаючими технічними працівниками тощо); зростання рівня анонімності аудиторії, на яку спрямована маніпулятивна дія.
Власні висновки щодо специфіки та наслідків впливу політичної маніпуляції на широкі маси запропонував Йозеф Шумпетер:
1) тільки-но звичайний громадянин починає порушувати політичні питання, він опускається на нижчий рівень розумової діяльності і знову стає дикуном — його мислення стає асоціативним і афективним;
2) звичайний громадянин у політичних питаннях більш схильний до нераціональних або ірраціональних забобонів та імпульсів;
3) слабкість логічного елементу в політиці, відсутність раціональної критики відкривають широкі можливості для груп, які переслідують свої корисливі інтереси. Інакше кажучи, створюють умови для здійснення політичних маніпуляцій.
Учений застерігає від спрощеного сприйняття політичних колізій: «...під час аналізу політичних процесів ми більшою мірою стикаємося не із справжньою, а із сфабрикованою волею.., воля народу є продукт, а не рушійна сила політичного процесу».
Отже, у практиці політичного маніпулювання враховують та використовують соціально-психологічні ефекти, що виникають у  групах людей (ефекти «присутності інших», гомогенності, впливу меншості, наслідування, конформізму, зараження тощо). Застосування  як важелів впливу цих ефектів має свою специфіку  на рівнях «людина — група — маса», суть якої полягає в тому, що зі збільшенням кількості людей, на яких націлена маніпулятивна дія,  розмивається її адресність, звужується, примітивізується маніпулятивний арсенал, зростають масштаби емоційного зараження тощо. Однак, попри всі особливості, формула успіху політичного маніпулювання залишається незмінною і  ґрунтується на «трьох китах»: привертанні уваги об’єкта маніпуляції;  жонглюванні аргументами (фактами, доказами) з метою відволікання або зміщення уваги та подальшої жорсткої концентрації  її на другорядній деталі (впродовж процесу відбувається підміна чогось суттєвого на несуттєве); стимулюванні, підштовхуванні об’єкта маніпуляції до дії, яка цілком «логічно» випливає зі  штучно створеної ситуації.


1.3. Принципи політичного маніпулювання


Вивчаючи методики і стратегії «психології впливу», американський психолог Р. Чалдіні дійшов висновку, що всі тактики переконання (маніпулювання) можна згрупувати. Кожна з груп відповідає одному з фундаментальних психологічних принципів: послідовності, взаємного обміну, соціального доказу, прихильності, авторитету, дефіциту.
Принцип послідовності. Історичний досвід показує, що більшість людей намагається бути послідовною у своїх словах, думках і справах. Послідовність у поведінці завжди високо цінувала громадськість, оскільки зрозумілі і цілком прогнозовані дії окремого індивіда сприяли зміцненню суспільної стабільності. Крім того, людина, яка дотримувалась цього принципу, у всі часи почувалася комфортніше в потоці інформації, оскільки могла не аналізувати її детально, а, потрапивши в стандартну ситуацію, діяти за шаблоном, стереотипно («так, як усі»). Підсвідоме прагнення до послідовності, з одного боку, є формою захисту мозку від перевантажень, з іншого — благодатним ґрунтом для політичного маніпулювання, оскільки послідовність як форма поведінки основана на стереотипній дії, що виключає фазу критичного аналізу й осмислення інформації.
Ключовим чинником, який стимулює послідовність поведінки, є зобов’язання. Найефективніші письмові й публічні зобов’язання. Психологи зазначають, що рішення про ухвалення зобов’язань, навіть помилкові, мають тенденцію до «самозбереження». Наприклад, виборці, які публічно засвідчили навіть у дуже вузькому колі свої політичні симпатії до партії N і проголосували за неї на виборах, фактично взяли на себе певні зобов’язання (майже непомітно для себе). Саме тому, навіть розчарувавшись у цій партії, вони часто вигадують нові причини й виправдання правильності власного вибору, щоб переконати самих себе в необхідності виконання вже прийнятих зобов’язань — підтримувати відповідно до принципу послідовності партію N.
Принцип взаємного обміну. Цей принцип є однією із фундаментальних основ людського спілкування. Його суть полягає в тому, що людина прагне адекватно віддячити іншій людині за те, що вона для неї зробила (надала послугу, гроші, інформацію та ін.). Реалізація принципу взаємного обміну сприяла цивілізаційному прогресу, оскільки уможливлювала розвиток різних видів тривалих взаємин, взаємодій і обмінів (торгівля, дипломатія тощо).
Щодо політичного життя, то воно теж тримається на обміні взаємними послугами, голосами, зобов’язаннями, позиками. Саме тому впливовий політик — це не лише той, хто має зв’язки, а насамперед той, кому зобов’язані інші (кар’єрним зростанням, сприянням у бізнесі тощо). Це простежується у взаємодії різних гілок і рівнів влади, у процесі лобіювання, ухвалення законів, у міждержавних переговорах.
Для практичної реалізації принципу взаємного обміну найчастіше використовують дві тактики. Перша ґрунтується на тезі «перш ніж попросити про якусь послугу, варто щось людині дати» (класичний приклад реалізації принципу «я — тобі, ти — мені» у вітчизняній політичній практиці — це обмін пакета з продуктами на голос виборця). На думку Р. Чалдіні, ця тактика ефективна завдяки трьом аспектам правила взаємного обміну: 1) це правило є універсальним, і його вплив часто перевершує вплив інших факторів; 2) воно вступає в силу навіть тоді, коли людині надають послуги, про які вона не просила; отже, знижується її здатність самостійно ухвалювати рішення і вибір за неї роблять ті, кому вона чимось зобов’язана; 3) це правило може підштовхнути до нерівноцінного обміну. Щоб звільнитися від неприємного відчуття морального зобов’язання, люди часто погоджуються надати значно серйознішу послугу, ніж та, яка була їм надана.
Другою ефективною тактикою реалізації принципу взаємного обміну є тактика завищених вимог. Її суть полягає у висуненні вимог, які протилежна сторона обов’язково відхилить. Формально це змушує ініціатора завищених вимог відступити, і він відступає, зробивши нову пропозицію з нижчими показниками (саме вони йому були потрібні). Політична практика засвідчує, що формула «завищені вимоги — відмова — поступка — згода» дуже часто спрацьовує під час політичних торгів.
Принцип соціального доказу. Людина за своєю природою схильна до наслідування, яке дає їй змогу швидко освоювати нові технології, прогресивні форми організації тощо, а також уникати конфліктів і зберігати стабільність у суспільстві («я роблю так, як усі»). Саме тому під час прийняття рішення, як діяти і поводитися в певній ситуації, люди орієнтуються переважно на моделі поведінки таких самих, як вони, в аналогічних ситуаціях. Цей принцип може бути використаний політичними маніпуляторами з метою змусити людину підкоритися певній вимозі, зайняти певну позицію. Прикладом застосування цього принципу є опитування, рейтинги, широко і систематично тиражовані ЗМІ. Суть маніпулятивного навіювання полягає в тому, що людина, навіть маючи власну думку стосовно політичних лідерів або партій, може істотно змінити її, побачивши на екрані або почувши по радіо, що значна кількість її співвітчизників дотримується іншої думки.
Своєрідними каталізаторами реалізації принципу соціального доказу є:
а) кризовість, нестабільність, невизначеність суспільного розвитку, які зумовлюють наростання невпевненості. За цих обставин люди схильні звертати увагу на дії інших і вважати ці дії правильними;
б) подібність, оскільки люди, як правило, наслідують поведінку тих, хто на них подібний.
Принцип прихильності. Професійні політичні маніпулятори розуміють, що однією з ключових підвалин ефективного впливу на пересічних громадян є сприйняття ними особистості, яка їх у чомусь переконує, як привабливої або принаймні знайомої («свій хлопець», «він (вона) — такі самі, як я»). Цей принцип має такі форми реалізації:
1. Фізична привабливість. Вона є могутнім чинником, який часто перетворюється на спусковий гачок формування ілюзії в електорату («такий симпатичний політик просто не може бути нерозумним і непрофесійним»), призводить до завищення оцінки інших людських якостей, таких як талановитість, доброта, порядність тощо. Ще Ф. Бекон зазначав: «Красиве обличчя є безмовною рекомендацією». Соціологічні дослідження результатів виборів підтверджують це правило, засвідчуючи, що за кандидатів з гармонійними та симпатичними обличчями і фігурами виборці віддають в середньому в 2,5 раза більше голосів, ніж за непривабливих.
2. Подібність до об’єкта маніпулювання. Політик, який зображає «людину з народу», часто бере гору над політиком, який демонструє свою належність до рафінованої еліти. Електорат більше довіряє «своєму хлопцеві», більш того, пишається, що «один із нас» досяг висот влади, тому обстоюватиме саме «наші» інтереси. Цим зумовлені мімікрія (здатність залежно від обставин змінювати свої погляди, думки) деяких політиків, намагання набути схожості зі своїми виборцями у зачісці, одязі, марці цигарок, поглядах на життя, хобі. Заради політичного результату деякі політики навіть носять кепки і приїжджають на зустріч із виборцями на дешевих автомобілях («я — як народ»). Посиленню маніпулятивної дії, формуванню іміджу «свій хлопець» сприяють компліменти, обіцянки, адресовані аудиторії, які часто електорат приймає за чисту монету («Він справедливо нас оцінює», «Він розуміє наше життя», «Він знає наші проблеми»); близьке знайомство виборців із політиком або активна (часто імітаційна) демонстрація маніпулятором того, що він сприймає свій електорат як старих знайомих, заради яких готовий на подвиги, «якщо його оберуть»; акцентоване асоціювання політика з певним успіхом («вдалий бізнесмен», «блискучий спортсмен», «відома співачка»), адже «якщо вони зуміли всього цього досягти, то під їх керівництвом ми досягнемо ще більшого».
Принцип авторитету. Суспільство не може існувати без лідерів, тобто без тих авторитетних осіб, які здатні, ведучи за собою людей, адекватно аналізувати ситуацію, приймати оптимальні рішення і досягати успіху. В широкому розумінні авторитет — це загальновизнаний вплив особи або організації на переконання і поведінку людини у різних сферах суспільного життя, заснований на знаннях, моральних якостях, соціальному статусі, досвіді або міфах. Підпорядкування авторитетам сприймається як раціональна дія, оскільки підґрунтям впливовості авторитетів є, як правило, розум, знання, досвід, сила. Крім того, підпорядкування авторитетам дає змогу частині людей відчувати себе комфортно, оскільки воно позбавляє від мук самостійного ухвалення рішень і знімає відповідальність за наслідки їх реалізації («я виконував наказ»). Психологи зазначають, що під час сприйняття масами інформації вирішальну роль відіграє не авторитет сам по собі, а сукупність символів авторитетності — титули, одяг, манера поведінки, атрибути. Часто у процесі політичних маніпуляцій саме ці символи стають потужними важелями впливу на громадську думку. Їх сила як знарядь маніпулювання значно зростає завдяки тому, що вони потужно впливають на рівні підсвідомості: як показали дослідження, до індивідів, які володіють тим або іншим символом авторитету, будь-яке оточення, як правило, автоматично ставиться з великою пошаною.
Принцип дефіциту. Сутність цього принципу полягає в тому, що люди найбільше цінують те, чого їм бракує. Принцип дефіциту стає важелем маніпулювання завдяки дії кількох чинників:
1. Існує думка, що дефіцитний товар важко придбати саме тому, що він якісний, цінний, унікальний; правдивою і переконливою є саме та інформація, до якої з різних причин немає доступу.
2. Коли у будь-якій сфері суспільного життя з’являється дефіцит і щось стає менш доступним, люди розцінюють це як посягання на їхню свободу. Згідно з теорією психологічного реактивного опору, людина реагує на обмеження свободи посиленням бажання мати саме те, що недоступне у певний момент у повному обсязі.
3. Дефіцитні предмети та інформація зростають у ціні саме тоді, коли з’ясовується, що вони щойно стали такими. Інакше кажучи, люди більше цінують ті речі, яких не вистачає віднедавна, ніж ті, яких завжди не вистачало.
4. Обмежені ресурси люди цінують найбільше тоді, коли вони стають об’єктом конкуренції.
Принцип дефіциту є одним із найпотужніших важелів діяльності політичних маніпуляторів, адже будь-які заборони та обмеження неодмінно породжують дефіцит. З огляду на це спритний політтехнолог «підсовує» окремій людині чи громадськості саме той товар (ідею, лідера, інформацію тощо), заради проштовхування і реалізації якого штучно створювався ажіотаж дефіциту.
Отже, практичне застосування принципів психологічного впливу має на меті послідовне, цілеспрямоване формування однобічної системи залежностей між суб’єктом та об’єктом маніпулювання. Зокрема, принцип прихильності зумовлює завоювання довіри до маніпулятора за рахунок його фізичної привабливості або схожості з об’єктом маніпулювання; принцип дефіциту штучно стимулює інтерес (потяг) до необхідного маніпуляторові об’єкта (інформації) за рахунок обмеження доступу до нього; принцип авторитету зумовлює концентрацію уваги об’єкта маніпулювання, зниження критичності його мислення, схильності під впливом (тиском) відомих осіб до необхідних маніпуляторові думок та поведінки; принцип соціального доказу спричиняє підпорядкування особистості масі, спрацьовування ефекту «психічного зараження», стимулює стереотипне мислення та поведінку; принцип взаємного обміну вводить об’єкт маніпулювання у систему «я — тобі, ти — мені», інспіруючи некомфортне відчуття заборгованості; принцип послідовності фіксує та ілюструє результативність маніпулятивних дій, стимулюючи послідовність, прогнозованість у поведінці та вчинках жертви, яка (часто непомітно для себе, проти своєї волі) рухається у потрібному для маніпулятора напрямі. Система взаємопов’язаних принципів психологічного впливу є основою процесу політичного маніпулювання, яка визначає його форми, методи, прийоми, специфіку, характерні ознаки та особливості їх впровадження на практиці.


Акценти

Політик нагадує мені людину, яка вбила батька і матір, а потім, коли йому ухвалюють вирок, просить його помилувати на тій підставі, що він — сирота.

Ви володієте владою, якщо інші думають, що ви володієте владою.

Уявний світ приносить цілком реальні вигоди, якщо примусити жити у ньому інших.

Політика — мистецтво створювати факти, жартома підпорядковувати собі події і людей. Вигода — її мета, інтрига — засіб... Перешкодити  їй може лише порядність.

Народу потрібні не абстракті  ідеї, а прописні істини.

Немає нікчемнішої, дурнішої, ганебнішої, жалюгіднішої, найбільш себелюбної, злопам’ятної, заздрісної і невдячної тварини, ніж Натовп.

Ніхто не знає, як учинить Натовп, тим більше — він сам.


Запитання. Завдання

1. Поясніть існування значної кількості трактувань поняття «політичне маніпулювання».
2. У чому полягають  суть і зміст  категорії «політичне маніпулювання»?
3. Які функції виконує політичне маніпулювання як інструмент політичного впливу? Які з цих функцій домінують?
4. Вкажіть, які із соціально-психологічних ефектів  найчастіше використовують політичні маніпулятори.
5. Чим відрізняються моделі маніпулятивного впливу на окрему людину, групу, масу?
6. Як ви вважаєте, Р. Чалдіні дав  вичерпний  перелік принципів  психологічного (маніпулятивного) впливу? Обґрунтуйте свою відповідь.
7. Чи існує зв’язок між принципами політичного маніпулювання?  Чи можливе застосування на практиці політичного маніпулювання комплексу цих принципів?