1267079884145

Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника («Академія»)

Процюк С.

Рік видання — 2010
Обсяг — 184 стор.
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Категорія:
Поділитися:   

Анотація

Цей психобіографічний роман є історією загадкового внутрішнього світу і харизми Василя Стефаника. Його манила й переслідувала троянда — символ життя і смерті. Ритуалом власної творчості він прагнув подолати трагізм і суперечності буття. У його житті і творчості чорне та біле, нехтуючи безпекою, часто опинялися поруч.

«Троянда ритуального болю» Степана Процюка — психоаналітичні версії історії загублених кохань, письменницьких страждань, палітра символів, дослідження творчого мовчання як втечі від перевтоми.


Резонанс

Степан Процюк: «Не хотів би ставати українським Моруа»

Ірина Славінська: Книжки травня: порно Ульяненка, околиці Дністрового, біль Процюка (уривок)

Богдан Пастух: Психоісторія Василя Стефаника від Степана Процюка

Євген Баран: Базилевс: у царстві Стефаника

Людмила Скорина: Біографічний триптих «Академії». Частина ІІІ. Троянда: Радість і біль Василя Стефаника



Уривок із книги («Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника» Процюк С.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1
Василю, ти боїшся весіль? Коли молода з молодим, заквітчані, як пава і павич, — і всі на них дивляться? Може, це тебе дратує? Чи ти — порпайся в собі, безжалісніше, як у своїх героях! — заздриш їхньому молодому талану? Може, ти виписуєш такі трагічні долі, бо тобі нестерпно дивитися на щасливих? Може, то мститься дух Євгенії? А може Калитовська, так само мертва, хоче, аби ти ні з ким не знайшов прихистку душею — так, щоб вона розкошувала, як майська ружа, а не палахкотіла вогнем ритуальних самоспалень?

Але чи ти винен, що ви не разом? Чи ти не любив її справдешньо, так, що забувалося за себе? Кожний її рух, погляд, інтонацію в голосі ти потім перебирав у пам’яті, наче дівка на виданню перебирає дорогі коралі… Вона мала чоловіка і двох дітей. Якби була пішла за тобою, то ви би, певне, були щасливими. Один раз у життю ти міг бути дійсно щасливим! Але не судилося.

Вони доскіпуються, чого твої твори такі сумні. Нащо ворушите мою таємницю? Коли тайна спить, то мені троха легше. Деколи зовсім добре — і здається, що так буде вічно. Але ся таїна, як звір. Вона роздряпує мою душу, б’є по ній лапами в найтяжчі хвилі. Приміром, люди на весіллю сміються, а мені хочеться ридати. Ридати так сильно, так тяжко, мов та невидима звірина, що роздряпує мою душу.

Це не я хочу плакати — а той моторошний звір всередині мене. Се він примушує мене видіти лише біду, тілько нещастя поміж загалом тихим і монотонним життям покутського люду. Мене не цікавлять щасливі. Мені нудно там, де радіють. Моє царство і мій світ — там, де плачуть. Кажуть, що у плачі нема краси. Та хіба ходить за то? Мужики своїм плачем вивергають із себе найліпше, весь прибитий буднем цвіт своїх душ. У минуту трагедії людина є направду великою. Тогди вона не гнеться до землі. Горе приближує її до неба. Чистить душі. А що ми варті без туги за чистою душею? Хто ми тоді? Завошивлена отара без пастуха, не більше…

Важко дивитися на весілля, до горла підступає клубок. У нього поволі… поволі… пропадає надія на щастя: плавай, плавай, шабелино, вчися плавати. Ольга йому як друг, зрештою, як сестра. Здавалося, що ще треба чоловікові? Ще й коли це не просто чоловік, а письменник. Це ж золота мрія — дружина-соратниця!.. А я піду, молод жовнір, жінку шукати, — вона йому як сестра, але він її не любить! Про це хочеться кричати на весь світ, але кому скажеш? Та й навіщо? Хіба не можете зрозуміти, як це — обнімати і пестити жінку, яка поруч, яку цінуєш як людину і господиню, але до якої не спалахує вогонь? І ходив до церкви, і крадькома молився вдома:

— Боже, змилосердься, дай мені полюбити Ольгу, аби я не грішив, заглядаючись на молодиць; чужі жони, як ягідки, як рожевий цвіт, а ти мені, шабе-шабелино, зав’язала світ, я не винен, що хочу, але не можу її полюбити; Господи, а може, винен, амінь.

Мені треба палкого вогню, може і троха біснуватого, а не Ольжиного рівного несильного віддиху. Межи продажними жінками того вогню не буде і близько, а твої дві Євгенії вже у могилі, хіба що на їхніх гробиках знайдеш містичний відсвіт того загадкового вогню…

А як я си, молод жовнір, жіночку знайду, — де ж я знайду її, я вже батько, а дасть Біг, ще діти будуть, хотів-бим донечку, я би заплітав у її русявеньке, трошки покручене, як у ангелика, волоссячко, чічки. Заплів-бим її червону ружу… Ся квітка має багато любовного смальцю, але біля моєї дочечки вона би на хвилю звільнилася від важких чоловічих і жіночих пристрастей.

…Ми би ходили з тобою осінніми полями. Тато розповідав би тобі казки про діда-всевіда і недобру босорканю, а ти би тулилася до тата, як херувимчик. Ти би розуміла тата із півслова, із півжесту. Маленькою ти би замінила татові і маму, і сестру, і дружину. Ти би була для тата раєм, доки би-с була маленька, доки би до тебе не залицялися кавалєри. Як би ми находилися з тобою, як би наговорилися, насміялися і наплакалися! Тогди я тя, шабе-шабелино, до боку припну…

Моя донечко — маленька і непорочна! Моя квіточко із кучериками у білих льолях, де ти, де? Так само на тім світі, як обидві Євгенії? Тобі там добре, донечко моя найрідніша? Хто там замість тата і мами вдягає тебе, як принцесу, у білі льолі?

Василеві поволі гіршало. До горла підкочувався неконтрольований клубок. Ставало так жаль, так по-моторошному сумно за чимось дорогим і найріднішим, якого вже не буде ніколи-ніколи. Чого жаль? Що жиє у Русові? Що ставиться до Ольги, як до сестри? Оплакує ненароджених дітей? Свої ненаписані новели?

Навколо ставало безнадійно. Василь курив, але це нині допомагало мало. Куриво його заспокоює, хоча лікарі кажуть, що воно шкідливе для здоров’я. Плювати на те, що кажуть. Побули би у його шкурі, не так би заспівали…

Василь згадав про самогубців у його родині. Певне, їм бувало так зле, як йому зараз. Якась звірина вгніздилася у грудях і ріже, ріже, доконує тим повільним садистським різанням… Який він був щасливий маленьким, не знаючи про ту звірину…. А зараз… Життя не таке, як він хотів… Все не так… Не знаючи, що робити із своїм тілом, Василь вдарив кілька разів кулаком по кріслі. Аж кров виступила… Нічого, кров — се любов…

Зненацька ним почало трясти. Але він не переймався. Се не вперше. Добре, що не чорна хвороба, котра кидає людиною до землі і крутить у конвульсіях… Се би було нестерпно — мати таку болість. Досить вже того, що чутливі, як у гімназистки, нерви вже самим фактом є ознакою обраності. Але се інша бесіда…

Василевим тілом потрясали спазматичні ридання. Покровавлена від удару кулаком права рука безсило звисала, мовби кликала на допомогу когось найріднішого, незримого…

2
Знову той сон. Він сидить на якомусь дорогому кріслі із височенними бильцями. Крісло нагадує трон. Біля нього безшелесна прислуга. Десь у куточку скорчився блазень. Але він поки що непотрібний. Вродлива дівчина у дуже легкому вбранні підходить до його крісла. Охоронці вишикувалися у коридор із двох сторін чи то крісла, чи трону. Дівчина йде коридором, не змигнувши. «Смілива», — думає він, недбало кидаючи червоні троянди їй, багряноносній королеві. Б’ють барабани.

Навколо тихо, як на цвинтарі. Навіть він поважніє. У повітрі розлитий дурман східних пахощів. Десь доноситься крик катованого раба. Він наказує подарувати йому життя, піднімаючи доверху великий палець правої руки. Багряна підійшла. Барабани шаленіють до безтями.

Вродлива дівчина повільно бере його руку. Обличчя прислуги та охорони нагадують маски. Дівчина своїми повільними рухами подібна до мумії. Що зараз буде? Вона перетне вену базилевса лезом? Буде віддаватися йому на очах у всіх? Віддаватися всім перед його очима? Задрижить у припадку чорної хвороби? Виконуватиме інший ритуал? Може, вона є Першою жрицею? Високооплачуваною жінкою-отрутою?

Вона припадає до його руки і повільно обціловує кожен палець. Почергово три рази. Його лице ледь помітно світліє. Ліву руку обціловувати заборонено. На нього також заборонено дивитися під час обціловування правої руки, що творить, руйнуючи.

Безтямний бій барабанів поволі стихає. Базилевс і багрянородна переповнені взаємною вдячністю. Можливо, і ніжністю. Вона повертається коридором із охоронців, топчучи червоний смалець кохання, тобто розпластані на долівці прекрасні, але вже неживі троянди. Настає час закінчення ритуалу.

Троянда ритуального болю відлітає до небес, туди, де високе і синє.

Всі поволі розходяться. На місце дівчини несміливо підкрадається блазень…

3
Сидів із сестрою Марією на печі. Обоє були у білих сорочечках. Було Різдво. Завивав вітер, нашіптуючи перші ірраціональні видіння. Той, хто роздає словесні царства, вже вибрав його. Але Маленький Білий Хлопчик ще нічого не знав про втручання вищої волі, яка запалила його серце. І ніхто ще не знав, крім Нього.

Мама чекала на братів. Вони мали колядувати. Білі дитячі сорочки літали хатою, мов ангелики. Перша дитяча віра вибілювала і світ, і Русів. Навколо все було білим, як борода древнього пророка.

…дорослим він ще не раз побачить чорний сніг — і вжахнеться — бо цього не бачитиме більше ніхто. Чорний сніг буде випалювати із його серця вогонь, а білий вступатиме із чорним у смертельний поєдинок…

Вуйки співали — або йому так здавалося — про зрадливого лицаря і вірного коня, продаш ти мене, згадаш ти мене. За конем гриміли гармати і свистіли кулі, але він так любив свого лицаря, що був готовий до смерті (це було легше) і до життя, присвяченого до скону своєму господарю. Але лицар хоче продати свого коня. І рука йому не здригнеться, і серце нічого не підкаже… Так потім продадуть його — бо за кожне блюзнірство існує розплата. І він згадає свого неживого коня, і потечуть із його каламутних очниць перші червоні сльози. Але вже буде пізно.

Білий Хлопчик у білій сорочці плакав. Йому було так шкода коня, що був готовий власною смертю змити із лицаря ганьбу зради.

…він помирає, а оживає кінь. Кінь підходить до віроломного лицаря і ледь чутно каже: «Бачиш, що ти наробив? Помер хлопчик, щоб змити чорну кров твоєї зради… Хто мені тепер поверне мого хлопчика?» Кінь зводить два копита догори — і б’є лицаря в лице. Той труситься від жаху. Кінь підлітає до неба, просячи ангеликів оживити хлопчика…

Мамині родичі, а батькові брати, Іван, Лесь, Федір і Максим, колядували. Їхні калачі були велетенськими, як хати. Їхні просвітлені колядою і снігом лиця нагадували лики запорізьких козаків… ще би оселедця вуйкови Іванови… він би пасував йому… а вуйкови Максимови не дуже… Хлопчик у білій сорочці засміявся… Його сестричка Марія — аякже, вона старша і розумніша! — сказала:

— Ти все дурний! — і отримала від хлопчика стусана.

Заплакала. Хлопчикові стало її шкода. Він теж тихенько розплакався, гладячи малу Маріїну ручку. Заспокоювалися, повиті чаром колядок і пісень.

Хлопчикові здавалося, що всі ці пісні і колядки він звідкись знає. Може, колись складав їх сам… коли був древнім жерцем у довгій лляній сорочці, то складав пісні… коли був білобородим пророком, то складав колядки… вічні обриси його роду сходилися до хати і благословляли того різдвяного вечора…

Цілував вуйкам руку. Кожному. А може, йому лише так здавалося, бо ніколи не пам’ятав цілунків чиєїсь руки, крім материної. Може, цілував — так було заведено, — але не хотів. Проте Той, що запалив його серце, наказав подякувати за благословення родичів. Лесь та Федір, Максим та Іван, що вмів грати на сопілці, підкидаючи вогню до хлопчикового серця, давали йому по крейцару. Мама збирала ті гроші у велику червону хустку.

Вуйки відтак гостилися. Він знову думав про коня і лицаря…

Потім тато заніс його на піч. Пізніше він забув, яка була доля крейцарів від його родичів. Засинав таким щасливим, як ранкове сонечко недільної днини.

Вірний кінь уже стукотів копитами в його серце. Хлопчик прийняв його — із усією незаплямованою щирістю. І кінь оселився там, здобувши назавше іншого — незрадливого — лицаря.

Коли Хлопчик виріс, він часто зустрічався із підленькими і малодушними лицарями. Вони з’являлися і зникали у веремії років та весен. Вірний кінь ніколи не покидав його. Навіть після смерті. Хлопчикова дружба із дитячим символом була міцнішою від клятви на крові.