Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника ("Академія")
Процюк С.

Уривок із книги ("Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника" Процюк С.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.



1
Василю, ти боїшся весіль? Коли молода з молодим, заквітчані, як пава і павич, — і всі на них дивляться? Може, це тебе дратує? Чи ти — порпайся в собі, безжалісніше, як у своїх героях! — заздриш їхньому молодому талану? Може, ти виписуєш такі трагічні долі, бо тобі нестерпно дивитися на щасливих? Може, то мститься дух Євгенії? А може Калитовська, так само мертва, хоче, аби ти ні з ким не знайшов прихистку душею — так, щоб вона розкошувала, як майська ружа, а не палахкотіла вогнем ритуальних самоспалень?
Але чи ти винен, що ви не разом? Чи ти не любив її справдешньо, так, що забувалося за себе? Кожний її рух, погляд, інтонацію в голосі ти потім перебирав у пам’яті, наче дівка на виданню перебирає дорогі коралі... Вона мала чоловіка і двох дітей. Якби була пішла за тобою, то ви би, певне, були щасливими. Один раз у життю ти міг бути дійсно щасливим! Але не судилося.
Вони доскіпуються, чого твої твори такі сумні. Нащо ворушите мою таємницю? Коли тайна спить, то мені троха легше. Деколи зовсім добре — і здається, що так буде вічно. Але ся таїна, як звір. Вона роздряпує мою душу, б’є по ній лапами в найтяжчі хвилі. Приміром, люди на весіллю сміються, а мені хочеться ридати. Ридати так сильно, так тяжко, мов та невидима звірина, що роздряпує мою душу.
Це не я хочу плакати — а той моторошний звір всередині мене. Се він примушує мене видіти лише біду, тілько нещастя поміж загалом тихим і монотонним життям покутського люду. Мене не цікавлять щасливі. Мені нудно там, де радіють. Моє царство і мій світ — там, де плачуть. Кажуть, що у плачі нема краси. Та хіба ходить за то? Мужики своїм плачем вивергають із себе найліпше, весь прибитий буднем цвіт своїх душ. У минуту трагедії людина є направду великою. Тогди вона не гнеться до землі. Горе приближує її до неба. Чистить душі. А що ми варті без туги за чистою душею? Хто ми тоді? Завошивлена отара без пастуха, не більше...
Важко дивитися на весілля, до горла підступає клубок. У нього поволі... поволі... пропадає надія на щастя: плавай, плавай, шабелино, вчися плавати. Ольга йому як друг, зрештою, як сестра. Здавалося, що ще треба чоловікові? Ще й коли це не просто чоловік, а письменник. Це ж золота мрія — дружина-соратниця!.. А я піду, молод жовнір, жінку шукати, — вона йому як сестра, але він її не любить! Про це хочеться кричати на весь світ, але кому скажеш? Та й навіщо? Хіба не можете зрозуміти, як це — обнімати і пестити жінку, яка поруч, яку цінуєш як людину і господиню, але до якої не спалахує вогонь? І ходив до церкви, і крадькома молився вдома:
— Боже, змилосердься, дай мені полюбити Ольгу, аби я не грішив, заглядаючись на молодиць; чужі жони, як ягідки, як рожевий цвіт, а ти мені, шабе-шабелино, зав’язала світ, я не винен, що хочу, але не можу її полюбити; Господи, а може, винен, амінь.
Мені треба палкого вогню, може і троха біснуватого, а не Ольжиного рівного несильного віддиху. Межи продажними жінками того вогню не буде і близько, а твої дві Євгенії вже у могилі, хіба що на їхніх гробиках знайдеш містичний відсвіт того загадкового вогню...
А як я си, молод жовнір, жіночку знайду, — де ж я знайду її, я вже батько, а дасть Біг, ще діти будуть, хотів-бим донечку, я би заплітав у її русявеньке, трошки покручене, як у ангелика, волоссячко, чічки. Заплів-бим її червону ружу... Ся квітка має багато любовного смальцю, але біля моєї дочечки вона би на хвилю звільнилася від важких чоловічих і жіночих пристрастей.
...Ми би ходили з тобою осінніми полями. Тато розповідав би тобі казки про діда-всевіда і недобру босорканю, а ти би тулилася до тата, як херувимчик. Ти би розуміла тата із півслова, із півжесту. Маленькою ти би замінила татові і маму, і сестру, і дружину. Ти би була для тата раєм, доки би-с була маленька, доки би до тебе не залицялися кавалєри. Як би ми находилися з тобою, як би наговорилися, насміялися і наплакалися! Тогди я тя, шабе-шабелино, до боку припну...
Моя донечко — маленька і непорочна! Моя квіточко із кучериками у білих льолях, де ти, де? Так само на тім світі, як обидві Євгенії? Тобі там добре, донечко моя найрідніша? Хто там замість тата і мами вдягає тебе, як принцесу, у білі льолі?
Василеві поволі гіршало. До горла підкочувався неконтрольований клубок. Ставало так жаль, так по-моторошному сумно за чимось дорогим і найріднішим, якого вже не буде ніколи-ніколи. Чого жаль? Що жиє у Русові? Що ставиться до Ольги, як до сестри? Оплакує ненароджених дітей? Свої ненаписані новели?
Навколо ставало безнадійно. Василь курив, але це нині допомагало мало. Куриво його заспокоює, хоча лікарі кажуть, що воно шкідливе для здоров’я. Плювати на те, що кажуть. Побули би у його шкурі, не так би заспівали...
Василь згадав про самогубців у його родині. Певне, їм бувало так зле, як йому зараз. Якась звірина вгніздилася у грудях і ріже, ріже, доконує тим повільним садистським різанням... Який він був щасливий маленьким, не знаючи про ту звірину.... А зараз... Життя не таке, як він хотів... Все не так... Не знаючи, що робити із своїм тілом, Василь вдарив кілька разів кулаком по кріслі. Аж кров виступила... Нічого, кров — се любов...
Зненацька ним почало трясти. Але він не переймався. Се не вперше. Добре, що не чорна хвороба, котра кидає людиною до землі і крутить у конвульсіях... Се би було нестерпно — мати таку болість. Досить вже того, що чутливі, як у гімназистки, нерви вже самим фактом є ознакою обраності. Але се інша бесіда...
Василевим тілом потрясали спазматичні ридання. Покровавлена від удару кулаком права рука безсило звисала, мовби кликала на допомогу когось найріднішого, незримого...


2

Знову той сон. Він сидить на якомусь дорогому кріслі із височенними бильцями. Крісло нагадує трон. Біля нього безшелесна прислуга. Десь у куточку скорчився блазень. Але він поки що непотрібний. Вродлива дівчина у дуже легкому вбранні підходить до його крісла. Охоронці вишикувалися у коридор із двох сторін чи то крісла, чи трону. Дівчина йде коридором, не змигнувши. «Смілива», — думає він, недбало кидаючи червоні троянди їй, багряноносній королеві. Б’ють барабани.
Навколо тихо, як на цвинтарі. Навіть він поважніє. У повітрі розлитий дурман східних пахощів. Десь доноситься крик катованого раба. Він наказує подарувати йому життя, піднімаючи доверху великий палець правої руки. Багряна підійшла. Барабани шаленіють до безтями.
Вродлива дівчина повільно бере його руку. Обличчя прислуги та охорони нагадують маски. Дівчина своїми повільними рухами подібна до мумії. Що зараз буде? Вона перетне вену базилевса лезом? Буде віддаватися йому на очах у всіх? Віддаватися всім перед його очима? Задрижить у припадку чорної хвороби? Виконуватиме інший ритуал? Може, вона є Першою жрицею? Високооплачуваною жінкою-отрутою?
Вона припадає до його руки і повільно обціловує кожен палець. Почергово три рази. Його лице ледь помітно світліє. Ліву руку обціловувати заборонено. На нього також заборонено дивитися під час обціловування правої руки, що творить, руйнуючи.
Безтямний бій барабанів поволі стихає. Базилевс і багрянородна переповнені взаємною вдячністю. Можливо, і ніжністю. Вона повертається коридором із охоронців, топчучи червоний смалець кохання, тобто розпластані на долівці прекрасні, але вже неживі троянди. Настає час закінчення ритуалу.
Троянда ритуального болю відлітає до небес, туди, де високе і синє.
Всі поволі розходяться. На місце дівчини несміливо підкрадається блазень...


3

Сидів із сестрою Марією на печі. Обоє були у білих сорочечках. Було Різдво. Завивав вітер, нашіптуючи перші ірраціональні видіння. Той, хто роздає словесні царства, вже вибрав його. Але Маленький Білий Хлопчик ще нічого не знав про втручання вищої волі, яка запалила його серце. І ніхто ще не знав, крім Нього.
Мама чекала на братів. Вони мали колядувати. Білі дитячі сорочки літали хатою, мов ангелики. Перша дитяча віра вибілювала і світ, і Русів. Навколо все було білим, як борода древнього пророка.
...дорослим він ще не раз побачить чорний сніг — і вжахнеться — бо цього не бачитиме більше ніхто. Чорний сніг буде випалювати із його серця вогонь, а білий вступатиме із чорним у смертельний поєдинок...
Вуйки співали — або йому так здавалося — про зрадливого лицаря і вірного коня, продаш ти мене, згадаш ти мене. За конем гриміли гармати і свистіли кулі, але він так любив свого лицаря, що був готовий до смерті
(це було легше) і до життя, присвяченого до скону своєму господарю. Але лицар хоче продати свого коня. І рука йому не здригнеться, і серце нічого не підкаже... Так потім продадуть його — бо за кожне блюзнірство існує розплата. І він згадає свого неживого коня, і потечуть із його каламутних очниць перші червоні сльози. Але вже буде пізно.
Білий Хлопчик у білій сорочці плакав. Йому було так шкода коня, що був готовий власною смертю змити із лицаря ганьбу зради.
...він помирає, а оживає кінь. Кінь підходить до віроломного лицаря і ледь чутно каже: «Бачиш, що ти наробив? Помер хлопчик, щоб змити чорну кров твоєї зради... Хто мені тепер поверне мого хлопчика?» Кінь зводить два копита догори — і б’є лицаря в лице. Той труситься від жаху. Кінь підлітає до неба, просячи ангеликів оживити хлопчика...
Мамині родичі, а батькові брати, Іван, Лесь, Федір і Максим, колядували. Їхні калачі були велетенськими, як хати. Їхні просвітлені колядою і снігом лиця нагадували лики запорізьких козаків... ще би оселедця вуйкови Іванови... він би пасував йому... а вуйкови Максимови не дуже... Хлопчик у білій сорочці засміявся... Його сестричка Марія — аякже, вона старша і розумніша! — сказала:
— Ти все дурний! — і отримала від хлопчика стусана.
Заплакала. Хлопчикові стало її шкода. Він теж тихенько розплакався, гладячи малу Маріїну ручку. Заспокоювалися, повиті чаром колядок і пісень.
Хлопчикові здавалося, що всі ці пісні і колядки він звідкись знає. Може, колись складав їх сам... коли був древнім жерцем у довгій лляній сорочці, то складав пісні... коли був білобородим пророком, то складав колядки... вічні обриси його роду сходилися до хати і благословляли того різдвяного вечора...
Цілував вуйкам руку. Кожному. А може, йому лише так здавалося, бо ніколи не пам’ятав цілунків чиєїсь руки, крім материної. Може, цілував — так було заведено, — але не хотів. Проте Той, що запалив його серце, наказав подякувати за благословення родичів. Лесь та Федір, Максим та Іван, що вмів грати на сопілці, підкидаючи вогню до хлопчикового серця, давали йому по крейцару. Мама збирала ті гроші у велику червону хустку.
Вуйки відтак гостилися. Він знову думав про коня і лицаря...
Потім тато заніс його на піч. Пізніше він забув, яка була доля крейцарів від його родичів. Засинав таким щасливим, як ранкове сонечко недільної днини.
Вірний кінь уже стукотів копитами в його серце. Хлопчик прийняв його — із усією незаплямованою щирістю. І кінь оселився там, здобувши назавше іншого — незрадливого — лицаря.
Коли Хлопчик виріс, він часто зустрічався із підленькими і малодушними лицарями. Вони з’являлися і зникали у веремії років та весен. Вірний кінь ніколи не покидав його. Навіть після смерті. Хлопчикова дружба із дитячим символом була міцнішою від клятви на крові.


4

Дорога курилася білим. Невідомо, чи це був сніг, чи ілюзія щастя. Санки ковзали так легко, що можна було проїхати ними землю, а потім зачудовано сказати: «Де я? Де мама? Де Марія?». Маленький Білий Хлопчик міг опинитися у країні, де володарює невикривлене дзеркало. А якщо би він не захотів мати справу із дзеркалами, то санки занесли би його до князівства ожини і королівства малини. Там багато солодощів і три добрих гноми.
Щоправда, Василько хотів, щоб сани полетіли до зірок. Безкровні золоті парсуни зір нагадували хлопчикові великий збір фараонів. Він читав про їхні подвиги і їхню жорстокість. Зорі також далекі, манливі і трохи жорстокі. Бо їхнє світло не гріє. Напевне, навколишній люд теж колись не зігрівали подвиги пихатих фараонів.
Але ж... Біля курей чи коней тепло. Конюхи завжди у теплі. Та це тепло не гріє. Воно бридке. Поміж курми і зорями зависає порожнеча, де немає ні справжнього тепла, ні справжнього холоду. Там вогко. І там живуть люди. Ті, що ближче до курей, є курокрадами. Ті, які ближчі до зір, — зореловами. Але Маленького Білого Хлопчика не притягує середина. Краще вже бути біля курей, аніж завислим у безколірній середині. Але кури поклюють, а зорі спалять своїм безособистісним холодом. Проте ліпше біла жалоба зоряного світла, ніж сіра рутина тих, що плентаються по-курячому, носячи у душах пародію на крила. Хлопчик не може цього висловити, але достеменно це знає...
Також він любить різні кольори, бо вони всі гарні. Та найдужче — білий і чорний. Білий такий урочистий і незаплямований. Чорний по-своєму подібний до білого. Але його урочистість — інша. Вона появлюється за межею профанного досвіду. Білий — це урочистість хлопчика і дівчинки. Чорний — мудреця. Це основні кольори, що народили всі інші. Але хто із них — батько, а хто — мати? Хлопчик не знав. Він ще не чув про андрогінність...
Також він не чув про смертельні бої кольорів і паразитарні бенкети їхніх відтінків. Він ще не знав ні про сховане існування тіні, ні про те, як тінь може закопати в землю навіть найбілішу хмаринку чи найчорнішу афину. Він ще не тямив, наскільки інші кольори легші від чорного і білого. Не здогадувався, що відтінки провідних кольорів взагалі не мають ваги, бо вони є імітаторами. А все імітаторське може мати вагу у суспільстві, але ніколи — у королівстві дитячої метафізики. Пасіонарність білого і чорного притягувала хлопчика і відлякувала... Він уже був закоханим у ці кольори. І це було перше кохання, не пов’язане з любов’ю до рідних. А найперше — до мами Оксани.
Мама була за межею уявлень. Якщо інші люди, навіть батько чи сестра, ще нагадували якісь переплетіння кольорів, то мама вбирала усі можливі основи і відтінки. Вчора він молився на ніч разом із нею до Богородиці. Просив у Боженьки, щоб маму не боліла голова. Також просив нові санчата. Решта все влаштовувало хлопчика. І русівські пагорби, і сусідські приятелі, і зоряне холодне небо над головою, що так багатообіцяюче сповнювало надією на щось незнане... таке гарне... чудодійне...
А те незнане і гарне буде таке велике і священне, як Божі образи у хаті, таке радісне, як мамині руки і мамин голос. Його переповнювало почуття щастя. Хотілося плакати від радощів.
Хлопчик ще не знав про смуток, який зачаївся у найдальшому кутику його кімнатки. Смуток теж любив зорі і боготворив чорне і біле. Він теж був файним хлопаком. Тільки колись смуток не послухав Боженьки — і відокремився від радості. Через те він ховається, бо йому соромно. Він тужить за радощами, ходячи за ними услід. Вони проганяють його за непослух. Але він йде і повертається, бо якщо би не ходив услід за ними, то і радощі не були би такими світанковими і викупаними у травах. Приблизно так Василько думав про смуток. Особливо, коли батько був лютим. Чому той смуток чіпляється до нього, а не йде кудись на поля, далеко від людських осель? Але довго про це думати неможливо. Бо вже швидко весна — і треба ховати санчата.
Весна ще добріша від зими. Сонце, вітер і верби вже чекають на неї. Але найбільше чекає один хлопчик. Він не може сам зродити весну, бо не знає як. Але може нетерпляче молитися до Бога, щоб швидше роздмухував сніги. Бо вчора до обіду завіяло таким теплом, що малюкове серце аж здригнулося від нової надії. І заболіло. Хлопчина зблід. Він ще не знав, що колись на його слово хтось чекатиме, наче він — на весну. Ще не розумів, який тягар накладе на його душу прийдешня весна. Адже сієї весни він почав складати казки.
Воно прийшло саме. Нізвідки. Навколо було так гарно, що він зблід від несподіваного страху: це ж рай! Маленькі груди не змогли умістити всієї радості — і так прорвалася перша казка. Про хлопчика, що його весна вбила. А земля з’їла. Але се було дуже давно. Проте він звідкись про се знає, ніби бачить, як весна віддає хлопчика у глибини землі. А та радіє. «Чому ж вона радіє?» — розпачливо подумав Василько. Це був його перший сум. Він прийшов нізвідки, а потім втік. Але вже ніколи не покидав назовсім.


5

Він ще нічого не знав про педагогіку карликів, яка будується на приниженні. Він ще не знав, що якби його батько був потрібен деяким вчителям, то вони би розпластувалися перед сином ріжками і ніжками.
Знав найважливіше — він є маленькою людиною, що має гідність. Сам нікого не кривдив. У школі містечка Снятина вчитися не хотілося, бо там не було любові. Зате було багато парнокопитних (як серед вчителів, так і учнів), що лише мали людську подобизну. Зате гострими ніздрями відчували його інакшість. І ця білість його інакшості дратувала їх. Хотілося затоптати її у багнюку. Осквернити хіхоньками і знущанням.
— Ти хлоп? Хлоп!
— А ти хто?
— Єстем шляхтич! — гордо пищав якийсь парнокопитець.
— Іди до сраки, шляхтичу...
— Ох, скурвий сину! Мало тобі не буде! — і починалася бійка.
Діставалося і йому, і «панам». Сморід соціальних
ієрархій найнижчого ґатунку не давав жити правдою.
...на вітрі тріпотіла біла мамина сорочка — чиста, сумна і нещасна. Він боявся глуму з сорочки, як глуму з матері. Траурна блідість сорочки не могла протистояти кіптяві кишенькового балагана. Спершу він пробував змиритися. Але чув підлість за тихий хід, і кров моя діточа із серця капала. Там, де замішана кров бунту, відступає сором за покірно нагнуту волячу голову. Кров проростає трояндово, кров згортається бентежливо, кров розквітає полум’яно...
Мама приходила до нього пішки. На дорозі від Русова до Снятина стояв камінний хрест. Василько йшов до нього від Снятина, мама — від Русова. Невідомо, чи ще колись так калатало його серце, як тоді, коли спішив зустрітися із Головною Жінкою свого життя. Намагався не показувати хвилювання. Не скаржився. Мама здогадувалася про все, просвічуючи його душу своїми рентгенами. Приносила любов, їжу, білі сорочки і приховані від батька гроші.
...він купається у якомусь світлому чарівному морі. Творчі води змивають печаль і додають сили. Лагідне лице господині води і повелительки радості світиться добром. Її любов глибоко западає у душу, щоб потім рятувати його у ті хвилини, коли вже не могло порятувати ніщо. Радуйся, селянська царице, своїм первородним сином. Радуйся, сину, із долею, уготованою на небесах, що тебе породила — під іконою Богоматері на рушниках — селянська царівна із житієм страстотерпиці...
Не могли наговоритися. Не встигали наслухатися. Він їв, а мама дивилася на нього, сповнена благоговійного трепету. Навколо не було нікого і нічого, окрім цього переливання душ сина і матері.
— Дитино, вертайся, бо так і до Русова дійдеш...
Цілував материну руку.
...пізніше цілування руки стане одним із символів його життя і творчості. Йому цілував руку жрець штуки Пшибишевський, вважаючи причетним до касти. А як ще засвідчити пошану до жерця? Йому цілувала руку Та, що добровільно зійшла на підмостки жертовника для мазохісток. Йому цілували руку підпилі друзі, бачачи у цьому жесті пошану до богопомазаника. Він не цілував руки більше нікому, окрім матері...
Вертався, сміючись і мружачи оченята. Все довкілля ще було освячене її присутністю.
Мати верталася — і її очі набрякали слізьми. Напевно, вона передчувала мученицькі зигзаги долі свого первородного царевича Василія.
Перед смертю мати скаже:
— Відай, нещасливий мій син, коли люди так плачут над його писаннями...


6

Може, той звір із червоною пащекою вдруге підкрався до нього у коломийській гімназії? Він перейшов у тіло вчителя природознавства Вайгеля. Вчитель був подібний чи то до мавпи, чи до бульдога. Напевне, він любив теорію Дарвіна, адже вона хоч якось виправдовувала його кумедну парсуну...
Василь вже вчився у польській коломийській гімназії. Сільські хлопці сиділи на останній, «ослячій», лавці. У польському за духом осередку провінційної Коломиї Василько наслухався і про хамів, що мають пасти свиней, і про гонорових високородних лицарів-шляхтичів.
Урок. У Вайгеля поганий настрій. Вчора йому остаточно відмовила жінка, до якої він довго і безуспішно залицявся. Припадок люті наростав. Ну що йому до цих хрунів за партами, скажіть, люди добрі? Вони молоді, сволоти, у них ще будуть жінки. Їхні надії лише починають цвісти. Що їм до печалей бідного Вайгеля? Та у дупі він мав і свій предмет, і цих хрунів, і гімназію! У дупі! Йому відмовила Катерина, солодка душка! Лише раз був скуштував її принад — але як то було солодко, скажу я вам, як то було файно! А я маю охотоньку побавити вашу доньку// високу, чорненьку, солодоньку, але і вона, і її мама, тупа коломийська мотрона, гордуют мною. Раз скуштував — і хочу ще! Як мені зле, а зараз ще з малими хрунями треба ставати до бесіди...
Вайгель палко ненавидів чужу юність. Він старів. Йому часто снилася власна сивина. Він бачив зморшки на своєму кінському лиці. На жорсткому, як дріт, чорному волоссі вчителя сивина була помітна особливо... Він би хтів передати свою сивину цим малолітнім хруням, а собі забрати їх напіврозквітлу силу, усміх, навіть їхню дурнувату радість. Він би навіть поділився із ними своїми посередніми знаннями — лише би випити силу їхніх сердець, висмоктати їхнє тупе отроцьке щастя! Тоді би Катерина ніколи не відмовила йому — і він би куштував її принад, скільки душа забажає...
Особливо вчитель із парсуною, подібною до бульдожої, ненавидів красивих юнаків. Ще коли хлопець плохенький, не вийшов фізією, то се якось мож витерпіти... він свого в життю хлебне... Дарвін добре описав, хто така людина... і нехай тут мені не замакітрюють голови всілякі ксьондзи... я знаю ліпше... але мушу тихонько сидіти, щоб не вигнали з роботи...
— Стефаник, ану досягни образок з гієною! — раптом зверескнув бульдог, почуваючи припадок неконтрольованого гніву до цього вродливого хлопчини із сумними очима.
Василь силкувався, але не міг. Був ще замалий:
— Я не можу... не мо...
— Яких ще «немо»? Яких ще «немо», хлопе від плуга?!
— Високо...
Але Вайгель уже не слухав. Якась гостра куля залетіла йому до мозку. Він ударив Василька тростиною по руках. Цього мало для смердючого хлопа, що не йде пасти свиней! Мало!
Він підняв хлопчикові сорочку. Не рукою, а прутом. О, Вайгель добре знав, як можна вимістити свою ненависть до гарного і здорового... Голий живіт хлопця блиснув, як тіло неживої рибини.
Вайгель зареготав, наче мавпа у книжках бородатого мавполюбця:
— Ха-ха-ха!
Дві третини класу послужливо підхопили:
— Ха-ха-ха! Хі-хі-хі! Хо-хо-хо!
Василько відчув, що мусить вийти із класу, інакше помре тут на місці від ганьби. І здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв. Він нічого не бачив перед собою. Не чув під ногами землі. У вухах стояло:
— Ха-ха-ха!Хі-хі-хі! Хо-хо-хо!
Йшов на квартиру до господині Томашевої. Навколо все було чорним. Чорні хмари, чорна Коломия, чорний біль. Байдужі перехожі, байдуже сонце. Може, його би втішив місяць, але ще був день.
Під плотом господининого будинку побачив сліпу жебрачку. Се була Павлина. Вночі господиня давала їй куток на кухні.
Довго дивився на неї. Врешті розповів. У гнаних і упосліджених нерідко є більше співчуття до ближнього, ніж у тих, що мають нормальну долю. Павлина мовчки витягнула із торби кілька яблук і жменю монет.
— Бери, дитино! Се тобі.
— Тето, мені не треба!
— Бери, дитино. Се тобі, — спокійно повторила жебрачка.
Брав не монети і яблука. Брав милосердя. Вперше в житті.
На довгій середині віку ще не раз прийме милосердя від друзів і близьких.
...якщо зважати, що чимало подій відбуваються синхронно, але обтяжені іншими обставинами, то колись він, старий і немічний, відмовиться від пенсії з голограмою серпа і молота, пишучи ввічливі, із прихованим розпачем, листи до Золотого Серця — митрополита Андрея Шептицького. У тих листах йтиметься про сина Юрія, що виїжджав на еміграцію до Канади, про 50, 100 чи 200 злотих, які необхідно вислати. Важко було просити старому письменнику, але Золоте Серце був окрім високого сану ще і добрим інтуїтивістом. Він давав так, що було неважко взяти. Наївний письменник — тут не допоміг і певний посольський вишкіл — думав, що його книги швидко розійдуться між канадськими українцями, над емігрантською долею яких бився, ніби чайка над морем... Спершу син довго не міг виїхати, потім твори розходилися погано, а потім старий письменник помер... Але Золоте Серце не офірував йому милостиню. Він передбачав, що віддавати не буде звідки. Він намагався полегшити долю письменника окрім молитви ще і матеріальною підтримкою...
Павлина вечором розказала господині про садиста із бульдожою парсуною. Написали до батька.
Семен мав гонір. Його се влютило. Він приїхав до Коломиї і заскаржив вчителя директорові. Той був розумним чоловіком. Він не любив Вайгеля, відчуваючи у ньому багато спільного із гієною. Пригрозивши увільненням, директор Емануель Вольф надовго заткав йому писка. Вайгель, попри тваринячу ненависть, був страхопудом. Коли потім він дивився на Василька, то блід від ненависті. Але не смів її показувати.
Семен купив синові іншу одіж. Як він казав, «панську». Видко, що сукно того одіння не було першого сорту. Бо я не міг стерпіти запаху того сукна й дуже високо носив голову.
...вже у Кракові студент медицини Стефаник став одним із найелегантніших студентів університету. Назавше йому запам’ятався перший «панський» одяг... Бездоганний естетичний смак плюс немалі кошти, виділені батьком на його навчання, робили Василя модником і звабником жінок, хоча ні одного, ні іншого він ніколи не прагнув...
До скону пам’ятатиме, як зайшов до гімназіальної кляси у новому вбранні.
— Ха-ха-ха! Хі-хі-хі! Хо-хо-хо! — регіт охопив увесь світ.
Повз до останньої лавки, як смертник на ешафот. У голові гуділо і хрускало. Вся гідність і сором свого роду за двома лініями вступили у двобій між собою.
— Ха-ха-ха! Хі-хі-хі! Хо-хо-хо! — йому здавалося, що із перших лавок не хіхікають, а кричать: «Хлапе! Хліпе! Хлопе!».
...дебелий лицар у латах піднімає його за чуб, високо-високо: «Видиш, мудю, небо? Небо файне, ньи? Тепер лети вниз, там твоє місце, лайдаку! Гієна вище від тебе! Ти не годен дотягнутися до неба, навіть до гієни на вершечку дошки! Вниз, посмітюху! На землю!». Промайнула щаслива кінська парсуна Вайгеля, ще кілька вчительських мармиз, задоволених його падінням... він лежав на землі... навколо, як грім, лунали згуки глумливого реготу...
Сидів за лавкою білий, як мамина сорочка. Чорні мармизи реготунів були попереду. Позаду — стіна.
Але до нього на невидимих крилах вже летів вірний коник із першої осмисленої фантазії...


7

Багато людей любили і поважали його. Він володів харизмою. Харизма — це рівновеликий дар і тягар. За харизму смертній людині доводиться розплачуватися. Різним — розладнаними нервами, випробуваннями долі, гримасами таланту. Бо харизма — це завжди великий талант.
У нього закохувалися жінки. Чоловіки прагнули дружби із ним. Він, за незначними винятками, почувався самотнім.
До нього була прихильною метафізика, залишивши його творам енергетику, непідвладну ані скаправілості часом, ані тлінню. Він же спалював сотні аркушів. Серед них, безсумнівно, були шедеври.
Він жив, де хотів: то у віддаленому покутському селі, то в європейських культурних чи географічних столицях. Місце перебування не впливало на стан його душі, розтерзуваної болісними пристрастями.
Один раз закохався він. Вона теж любила його. Канони традиції і фатум виявилися сильнішими від кохання.
Його називали безнадійним песимістом. Така доля всіх, чиї душі одягнені у білу сорочку. Бо її непомітно, видно лише тіні від її світла.
Його ідеалізм непідвладний ні рокам, ні фізичному в’яненню. Він — один із найяскравіших літературних ідеалістів світу.
Він часто бував нестерпним у приватному житті. Світло найбільших зірок має найбільше болю.


8

Трагедійні таланти — це нагадування людині про її тлінність і проминальність. Це — оздоровлення мистецтва і велика господня рівновага. Дух трагедії зародився ще на світанку. Таке мистецтво ошляхетнює людину. Воно не лякає її. Навіщо? Для ляку є цілий арсенал низової культури, що апелює до інстинкту збереження. Трагедія — рідна сестра сльози. Саме сльоза веде нас якнайдалі від варварської фауни і безпристрасної флори. Сльоза — це ритуальна богиня, що займається великим очищенням. Всі наші шляхетні вчинки виростають із архетипів трагічного.
Сміх — це здоров’я, але він не має співчуття. Сльоза робить людей солідарними. Нехай тимчасово, але її ніщо не може замінити. Митці-трагіки дорого розплачуються перед вівтарем господньої рівноваги. Вони можуть бути у житті навіть... веселими, актуалізуючи для порятунку інші свої «я»... Бо жодна смертна людина не здатна постійно витримати поруч дію крижаного катарсису сльози. Служителі сльози дарують цю катарсичну радість, як гомеопати, — крихітними дозами — для того, щоб вона не заморозила. Самі ж пропускають крізь себе значно більше...
Сльоза супроводжує навіть у хвилини радощів. Вона — незрима і може навіть прикриватися сміхом. І тільки надто чутливе вухо може вловити у тому сміхові передгроззя. Думаєте, вони хотіли би носити такі тягарі? Та нізащо! Але вже при народженні, коли над їхньою головою появляються якісь знаки, їх не питають про це... Вони є знаряддям вищої волі.
Їхня особиста доля часто є важкою. Крок вправо, крок вліво — і прірва. Пустеля без кінця і краю. Крижана зірка, зіткана із господнього болю. Але той, хто посилає знаки і натяки при їхньому народженні, переважно милостивий до слуг його волі, бо не раз вони відчувають його незриму опіку, яка додає їм сили.
Їх незрідка називають песимістами, невротиками і навіть божевільними. Особливо за життя. Вони таки часто бувають нестерпними, бо дія крижаного катарсису сльози може не лише очищувати, а й морозити. А вони — лише люди, що можуть боятися то бритви, як Шопенгавер, то дружньої руки із їжею, як Осьмачка.
Але не думайте про шопенгаверського перукаря (який нагадував йому вбивцю) чи осьмаччин хліб (що видавався йому отруйним). Це їхня розплата за шанс катарсису для нас. Скажете, чому вони не очистили себе? Напевне, їм і подібним до них було суджено жити ходячими душевними ранами, бо яке ж тоді було би із них вмістилище для ошляхетнення інших? Внутрішня гармонія не спонукає до творчості... Ох, пані і панове, навіщо запитуєте? Облишмо цю таємницю живої крові, не порпаймося у ній руками, щоб не заплямити її херувимських шат...
Трагедійність світосприймання є не завжди виквітом перевтомлених і високорозвинутих культур, як це кимось заведено вважати. Буває і навпаки — підліткові культури, покликані відроджувати нашу змеханізованість і дріб’язкові дулі в кишенях, раптом заходяться не пубертатним реготом, а риданнями. Хоча таки частіше блазенським життєлюбним реготом... Але менше з тим.
Плач переважно дратує, викликаючи спротив. Бо він нагадує нам про все, що силкуємося забувати протягом життя.
Але там, де є вроджене відчуття трагедійного, є і відчуття урочистості та святковості, що пов’язане із уламками дитячого ідеального світу, його повітряних замків і власної могутності. Реальність методично руйнує такі ілюзії...
Він був людиною, схильною до ієрархічності. У Стефаника є багато кольорів, але всі вони підпорядковані чорно-білому чи біло-чорному кольоровому царству. Чорний — це строгість, жалоба і біль. Білий — сподівання, урочистість і святковість. Поміж них і поміщаються основні віхи людського життя. Це складні символи, де чорний не завше є злом, а білий добром. Хоча частіше чорний таки тяжіє до тривоги, розпачу і невідомості, а білий — до спогаду дитинства, ласки і відпочинку душі. Чорно-біла кольорова гама надає світовідчуттю чіткості, але і протистоїть спонтанності переливів. Чорно-біла гама — це, коли хочете, символ елегантного невротизму. Адже строга готика чорного сприяє депресивності, а строга шляхетність білого додає стриманої надії.
...йому подобалися такі ж жінки — безквітчасті, меланхолійно-готичні, в чорну днину мене мати на світ привела... напевне, ці жінки мусили мати здатність до жертовності, щоб співати колір чорний, взяла б голос твій, і навіть до самозречення, одному тобі покорна, я співаю колір чорний, вони повинні бути не ексцентричними акторками, а хранительками, бо то колір мій...