Філософія історії ("Академвидав") - ВЦ Академія, видавництво Академвидав

Філософське осмислення розвитку людства, його цілей, гіпотетичного фіналу залежить від підходу до тлумачення історії — як учителя життя, потоку хаотичних подій чи стадійного або полілінійного поступу тощо. Концептуальний плюралізм як засадничий принцип філософського осягнення світу є корінною передумовою різновимірного бачення, розуміння подоланого шляху і перспектив людської цивілізації. Саме з таких позицій у пропонованому підручнику розкрито сутність і сенс історії, форми її реалізації як утілення призначення людини, осмислено досвід філософського пізнання історичного процесу в різних парадигмах раціональності, становлення і сучасний стан методологічного інструментарію філософії історії.
Адресований підручник студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто прагне якомога глибше і повніше усвідомити закономірності розвитку людства і способи їх пізнання, роль філософії у становленні історичної науки, розумінні минулого і творенні уявлень про майбутнє.

Уривок із підручника ("Філософія історії" Габрієлян О. А., Кальной І. І., Цвєтков О. П.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Філософія історії як спосіб осмислення історичного

Поширена донедавна впевненість у прогресивному розвитку людства відсувала питання про сенс історії на задній план. Домінувало переконання, що у суспільстві відбувається еволюційний поступ від менш досконалого до досконалішого. Однак катаклізми XX ст. — руйнівні війни, диктатури, геноцид, криза природи — викликали сумніви щодо правильності цього переконання. У ХХI ст. за переходу суспільства від індустріального до інформаційного перестають діяти усталені цінності, що ґрунтувалися на пріоритеті антропоцентризму, а нові ще не сформувалися. У такій ситуації філософія історії як філософське трактування та осягнення історичного може відіграти важливу роль в усвідомленні суті історичного моменту та пошуках відповідей на виклики історії. Філософія історії повинна стати не лише засобом. освоєння історичної пам’яті, а й чинником формування історичної свідомості. Особливо актуалізується ця її роль у кризові періоди суспільного розвитку, коли руйнується сталий устрій життя.

1.1. Сутність, об’єкт і предмет філософії історії

Величезний емпіричний і теоретичний матеріал, накопичений філософією історії, потребує переосмислення і нових методологічних підходів. Необхідна не лише ефективніша теорія класифікації нагромадженого досвіду, а його актуалізація з метою затребуваності у майбутньому.
Історики, як правило, реконструюють образи історичної реальності відповідно до власного розуміння, що втілюється в різних комбінаціях фактів і їх інтерпретації. Філософи в межах певної картини світу намагаються відтворити історичну реальність, установити закони її розвитку, обираючи пріоритетним орієнтиром логіку. Філософська картина світу кожної епохи формує певну парадигму — дисциплінарну матрицю освоєння світу, яка має власні обсяг пізнання й можливості, правила й винятки, концептуальне бачення.
Усім науковцям можуть бути притаманні фантазії, погляди та уподобання (поширена думка, що філософи більш схильні до схематизму, формалізму, а історики — суб’єктивніші, бо на їхній світогляд впливає національна належність). Ще Публій Корнелій Тацит (прибл. 58 — прибл. 117) звертав увагу на факт зникнення з історії об’єктивної позиції, оскільки одні спотворюють історичні події із бажання полестити володареві, інші — з ненависті до правителя.
Крайнощів у осмисленні будь-якої історичної події можна уникнути, якщо звернутися до філософії історії. Вона здатна попередити схематизм і запобігти суб’єктивності. Щоб з’ясувати пізнавальні можливості філософії історії, слід уточнити її об’єкт і предмет, а також її еволюцію.
Термін «філософія історії» вперше використав французький філософ-просвітитель Вольтер (1694—1778) тоді, коли його сучасники вважали, що життя людини або народу є лише відображенням певних кліматичних чи географічних умов середовища існування, а історія як наука розвивається за законами природничих наук. Хоча за епохи Просвітництва були сформовані стандарти раціонального мислення, її мислителі були далекі від обґрунтування висновку про те, що людина є творцем історії. На духовному світі людини першим зосередився представник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724—1804).
Епоха Просвітництва заклала підвалини для новітньої філософії історії. Її об’єктом став історичний вимір людського буття, а предметом — уявлення про мету і сенс історії, її зв’язок із гуманітарними і природничими науками. Таке розуміння об’єкта і предмета філософії історії зробило її найважливішим чинником формування світогляду, який допомагає побачити ймовірні шляхи суспільного розвитку і, можливо, уникнути трагічних помилок.
Особливий статус філософії історії пояснюється тим, що вона досліджує розвиток соціуму, єдність і різноманіття історичного процесу; розглядає проблеми соціального детермінізму, встановлює істинність або вірогідність історичних фактів і подій. Все це і є підставою для сприйняття філософії історії як логіки розвитку суспільства.
Завдяки філософії історії у XIX ст. було сформовано уявлення про історію як процес, основою якого є певні тенденції (Гегель, Маркс, Дільтей, Віндельбанд, Ріккерт та ін.). За цими тенденціями приховані закони розвитку суспільства, особливості яких зумовлює єдність раціонального й ірраціонального в життєдіяльності людини, яка впливає на специфіку прояву загальних законів всесвіту і визначає принципову відмінність законів розвитку суспільства від законів розвитку природи.
Німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) заперечував саму можливість підпорядкування гуманітарної думки природничому знанню. У гуманітарній думці, що основана на абстрактних ідеях, він вбачав стрижень уявлень про історичний процес, але межі історії звужував до політичної історії. Німецький філософ і економіст Карл Маркс (1818—1883) істотно розширив їх за рахунок економічної історії, але він не звернув уваги на взаємозв’язок духовного життя суспільства та економіки. Більше того, Маркс вважав духовне життя суспільства одним із наслідків економічного життя.
У другій половині XIX ст. у філософії історії почали утверджуватися ідеї позитивізму, що тлумачить історію як емпіричну науку, яка реєструє факти, а філософію історії — як засіб установлення закономірностей у цьому банку даних. Оскільки закон розвитку трактували спрощено, без визначення специфіки розвитку суспільства і природи, то багато філософів повернулися до поглядів епохи Просвітництва, уявлень про історію як набір фактів, пов’язаних хронологічно.
У XX ст. активізувалося вивчення історії через дослідження проблеми людини в культурі (М. Данилевський, О. Шпенглер, М. Бердяєв, А.-Дж. Тойнбі, К. Ясперс та ін.). Було сформульовано концепції осягнення історії через аналіз соціокультурного простору, де здійснюється життєдіяльність людини як єдність прояву її раціональності й ірраціональності. Російський філософ Микола Бердяєв (1874—1948) наполягав, що основною проблемою історії, предметом її дослідження є доля людини і людства, а «таємниця історії» — це таємниця життя окремої людини або народу.
Тільки у XX ст. окреслилася принципова відмінність об’єкта гуманітарного знання (гуманістики) від об’єктів вивчення природничих наук. Вона полягає в тому, що будь-яке гуманітарне знання, в т. ч. історичне, на відміну від природничого, відзначається унікальністю, неповторністю, впливом особистості як творця, так і дослідника, містить певні елементи суб’єктивності. Отже, трактування унікального об’єкта, що має власну логіку, залежить від світогляду дослідника, який формуватиметься в діапазоні від стихійного становлення на рівні буденної свідомості до раціонального на рівні теоретичної. Роль базового чинника виконує філософський світогляд і його похідні (прикладні) форми: політичне і правове, етичне й естетичне, а також наукове. Світогляд на рівні буденної свідомості тяжіє до феноменального осягнення минулого, а теоретичної — виводить на сутнісне освоєння минулого й істотно знижує суб’єктивність його осягнення й аксіологічної інтерпретації.
Об’єктом історії є емпіричне (грец. empeiria — досвід) минуле, а предметом — історичний час у конкретних формах його прояву, основною з яких є історія самореалізації природних прав людини, особистості. Оскільки філософія як наука зосереджена на сутності суб’єктів, то суб’єктом і предметом філософії історії стають певні узагальнення.

Об’єкт філософії історії — соціокультурний світ, що відображається в історичній свідомості, узагальненість і тотальність історичних фактів та закономірностей.

Предметом філософії історії є знання про загальні, первинні витоки і причини всесвітньої або будь-якої локальної історії, знання про сенс фундаментальної ідеї, що розкриває детермінацію історичних процесів, а також про методологію пізнання історії.

Предмет філософії історії — стан історичної пам’яті з орієнтацією на розкриття граничних підстав минулого, розгляд історичного як особливого буття у світі, принципово іншого порівняно з інакшими рівнями організації світу.

Загалом філософія історії — це філософське тлумачення та оцінювання історії переважно через аналіз результатів історичного дослідження і викладення історії. Залежно від того, що вважати рушійною силою історії, сформувалися такі основні системи філософії історії: теологічна — рушійною силою історії вважає задум Бога; натуралістична — природу людини, що володіє спонуками, пристрастями, та її середовище; ідеалістична — ідеї, духовно-наукове або духовно-душевне життя людини; матеріалістично-економічна — економічні відносини; метафізична — трансцендентальну закономірність або долю, фортуну. Майже кожна із цих систем філософії історії незалежно від змісту за своєю формою є раціоналістичною, що свідчить про узагальненість і тотальність історичних фактів та закономірностей.
Філософія історії досліджує вічні проблеми людського життя, здійснює пошук і реконструкцію відповідей на запитання, що думали люди про загальну природу світу, якими були їх уявлення про світ інших народів, чи мала місце спадкоємність і адаптація чужого соціокультурного досвіду тощо. Як наслідок, вибудовується філософсько-історична картина світу, визначається місце в ній людства; формується загальне уявлення про світ і місце людини в ньому; складається система ціннісних орієнтирів; формулюється та заданість, яка забезпечує дослідження певного об’єкта в умовах конкретного часу.

Філософія історії — напрям філософії, що вивчає об’єктивні закономірності і духовно-етичний сенс історичного процесу, шляхи реалізації людських сутнісних сил в історії, можливості знаходження загальнолюдської єдності, а також встановлює істинність або достовірність історичних фактів і подій.

Конкретизація події на сутнісному рівні допомагає подолати хибну думку про те, що «речі світу» (матеріальні втілення історії) можуть сказати про минуле більше, ніж люди. Помилковий пріоритет «речей світу» призводить до того, що дослідник вивчає історичне минуле дещо перекручено. Спочатку він зосереджується на результатах, потім — на засобах, умовах і, нарешті, — на процесах життєдіяльності людей, що зумовили конкретну історичну подію.
Бачення історії у зворотній проекції, коли життєдіяльність людей розкривається тільки через її результати, залежні від збігу обставин, реальних умов і наявних чинників, створює методологічну колізію, яку важко подолати.
Образ епохи, втілений у конкретному суспільстві, можна сформувати, враховуючи сенс людської діяльності (вчинків), рухаючись при дослідженні від людей до речей, від людини через речі (текст, пам’ятки культури, знаряддя праці й побуту) до іншої людини, розкриваючи весь спектр відносин між особистостями. Лише у такий спосіб можна отримати адекватне уявлення про устрій конкретного соціального буття, де суспільне виробництво продукує не лише речі (товар, матеріальні й духовні блага), а й людину як представника конкретного суспільства, як уособлення ідентифікованих реальних суспільних відносин у діапазоні від політичних до релігійних, у т. ч. правових, етичних, естетичних, філософських і наукових.
Філософія історії з допомогою методологічної культури долає недоліки бінарного (лат. binarius — двоїстість) мислення, що будується за формальною логікою супідрядності відповідно до схеми «якщо..., то...». Унаслідок такого способу пояснення фактів події вибудовують через їх підпорядкування: природа підкоряється культурі, індивідуальне — соціальному, суб’єктивне — об’єктивному, особа — суспільству. Насправді цей взаємозв’язок має складний характер, що припускає зміну домінанти, коли культура стає залежною від природи, а особа за певних умов визначає вектор соціальної реальності, забезпечуючи її розвиток або регрес.
Закони розвитку суспільства, де єдність об’єктивного і суб’єктивного значною мірою залежить від волі людей, не можна трактувати так прямолінійно й однозначно, як закони розвитку природи. Лише уроки історії можуть ослабити тиск невизначеності та допомогти в пошуку оптимальних варіантів подальшого розвитку цивілізації.
Отже, по-різному трактують не лише філософію історії, її об’єкт і предмет, а й саму історію, її сенс і призначення. Об’єкт філософії історії тісно пов’язаний з уявленнями про сутність історії; спонукальні причини історичного процесу і ступінь його передбачуваності; роль і місце в історії духовного життя суспільства; взаємозв’язок раціонального й ірраціонального в життєдіяльності людини, яка творить історію, реалізуючи свої цілі; взаємозв’язок особи і суспільства, індивідуального і колективного; формування колективної свідомості, колективної волі, колективної згоди і колективної дії. Відповіді на ці питання можуть допомогти прогнозувати майбутнє, визначати тенденції розвитку суспільства.

1.2. Історичне як особливий вид буття у світі

Кожна історична епоха зробила свій внесок до осмислення та опрацювання ідеї буття світу і буття у світі, рівнів структурної організації буття світу, способу існування, форми прояву і форми здійснення буття у світі.
Для мислителів Давньої Індії першоосновою світу був Брахман — священна сила, що все творить, все підтримує і все зберігає. У Давньому Китаї — Дао як мати всіх речей, початок і завершення всього сущого. В обох випадках першооснова надто невизначена. Мислителі Давньої Греції намагалися з позиції раціональності вступити в діалог із цією першоосновою через систему гносеологічного (грец. gnЬsis — пізнання і logos — учення) зв’язку суб’єкта і об’єкта, розгледіти першооснову як об’єкт дослідження, розшифрувати її невизначеність і встановити суть. Першооснова постає як вища абстракція, як «щось», про яке можна сказати тільки те, що воно є. У цьому сенсі буття світу є онтологічною характеристикою світу і початковим поняттям гносеології. Констатація факту буття світу і його абсолютних характеристик допомагає в конкретному випадку виділити його види й рівні організації; розгледіти спосіб існування, форму прояву і форму здійснення буття у світі, а саме — рух, простір і час. За цими характеристиками постає гносеологічна проблема співвідношення загального й одиничного, нескінченного і кінцевого. Людина є одним із рівнів буття і прагне пізнати все буття світу, що надзвичайно складно з погляду як чуттєвого сприйняття, так і логічного осмислення.
Давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.), намагаючись розв’язати проблему співвідношення загального й одиничного, запровадив поняття «активна форма» та «пасивна матерія», єдність яких, на його думку, і формує дійсність. Ця єдність припускає наявність своєї причини, першоявища, що забезпечує не лише взаємозв’язок форми і матерії, а й надає цій єдності рух. Рух, у свою чергу, стає способом існування конкретної єдності, яка виявляється через свій простір і здійснюється свого часу. Такою першоосновою є Бог.
Середньовічні філософи виокремили буття, що творить (Бог), і буття створене (тлінний світ), розмежовуючи явище і суть, можливість і дійсність.
В епоху Нового часу теологічне розуміння проблеми буття світу і буття у світі було замінено фізичним. Сформувалася традиція розглядати буття світу як субстанцію, на противагу чуттєво сприйманому буттю у світі. Відповідно до загальної спрямованості певної філософської концепції розглядають існування або однієї субстанції (монізм), або двох (дуалізм), або безлічі (плюралізм).
Девід Юм (1711—1776), англійський фахівець у сферах методології і гносеології, висловив сумнів у доцільності вчення про субстанцію як прообраз буття світу і запропонував розглядати субстанцію винятково як гіпотетичну асоціацію цілісного сприйняття світу. Це стало приводом для мислителів епохи Просвітництва замінити невизначену субстанцію поняттям «матерія», яка виявилася через протиставлення свідомості. Її ототожнювали з фізичною реальністю, а рух обмежували тільки механічною формою. Той факт, що світ розвивається, було визнано, однак механізму цього розвитку тоді не з’ясували.
Представники німецької класичної філософії з позиції тотожності буття і мислення в межах парадигми панраціоналізму (абсолютизації раціонального) та панлогізму (абсолютизації розуму) пояснили механізми розвитку світу. У методологічному і гносеологічному плані це був істотний крок в осмисленні проблеми взаємозв’язку буття світу і буття у світі. Звичне розуміння субстанції як метафізичної невизначеності або матерії як фізичної реальності замінили поняттями «абсолютна ідея» і «світовий розум». Ці поняття у процесі розвитку здатні породжувати форми свого відчуження та нові смисли. Певні (упредметнені, такі, що об’єктивувалися) форми цього відчуження поставали як буття у світі або продукт діяльності духу (свідомості), здатного не лише відображати буття світу, а й творити ті або інші рівні буття у світі.
Абсолютизація можливостей свідомості, панраціоналізм в онтології і панлогізм у гносеології стали об’єктами критики з боку різних філософських напрямів у другій половині XIX і впродовж майже всього XX ст., коли теорія раціональності на практиці трансформувалася у формальну раціональність зі всіма її недоліками. Тотальне заперечення раціональності загальмувало подальше осмислення онтологічної проблеми взаємозв’язку нескінченного й кінцевого, тому це завдання стоїть перед сучасними вченими.
Складовою проблеми співвідношення нескінченного й кінцевого є питання про історичне як особливий рівень буття у світі.

Історичне — особливий вид буття у світі, який має свій спосіб існування, а також форми прояву і здійснення, що робить його самодостатнім об’єктом дослідницької практики.

Цей конструкт виник ще за античності, а його дослідження актуальне і дотепер. Людина, яка прожила життя без знання історії, володіє досвідом тільки свого покоління, свого короткого життя, а та, яка пізнала історію, — досвідом людства. Ця аксіома не потребувала б доказів, якби не питання про розмежування достовірного і правдоподібного в історії.
Історичне і на рівні свідомості, і на рівні упредметнюваної пам’яті є такою суб’єктивною реальністю, яка є базовою підставою штучної природи єдності культури і цивілізації.
В упредметнюваному стані можна фіксувати конкретну діяльність людей у межах певного способу виробництва як існування історичної реальності; визначити простір як форму прояву історичного, тобто конкретний історичний соціокультурний центр — фіксовану в результатах єдність культури і цивілізації; нарешті, в упредметнюваному стані життєдіяльності людей можна встановити її час як форму здійснення історичного — конкретний історичний час.
Специфіка упредметнюваного стану минулого на рівнях способу його існування, форми прояву і форми здійснення обумовлює статус історичного як особливого виду буття у світі. Цей статус визначає особливості освоєння і збагнення історичного, вимагає відповідної методології.
Із позицій суб’єктивного підходу історичне є творчою конструкцією історика, зміст і форми якої визначені метою і завданнями дослідника. Історик у комплексі інформації відстежує й оцінює історичне через унікальну, знакову персону або розглядає минуле, використовуючи аналогії з природою. Дослідник може свідомо чи несвідомо фальсифікувати історичне з огляду на власні переконання, політичну кон’юнктуру, соціальне замовлення.
За об’єктивним підходом, історичне — це особливий вид буття у світі, яке треба приймати таким, яким воно є. За Гегелем, розвиток уявлень про історичне має такі етапи: об’єктивний процес становлення і розвитку первинної історії; рефлексія історії; філософсько-історичне освоєння минулого.
На першому етапі фіксують емпіричні події, прикладом може бути історія в записах Геродота (між 490 і 480 — 425 до н. е.) і Фукідіда (прибл. 460—400 до н. е.), Плутарха (прибл. 45 — прибл. 127) і Тацита. На цьому етапі історик, «заражений» духом своєї епохи, включений у буття безпосередньо, а тому ще не може виокремити історичне як особливий вид буття. На другому етапі здійснюють історичну реконструкцію з позиції уявлень іншої епохи, через її ціннісні орієнтири, суб’єктивність її історика. При цьому історичне зберігає свою невизначеність, його адекватний образ ще не можна отримати. І лише на третьому етапі, вже у межах філософії історії, з’являється можливість проникнути в суть історичного й уявити історичний процес як особливе буття, що втілюється в просторі і розвивається в часі; як ціле, що має свою логіку становлення, об’єктивну суперечність як джерело розвитку, механізм розвитку і перспективу.
За Гегелем, тільки філософія історії забезпечує адекватне знання історичного, втілюючи збіг онтології (грец. on (ontos) — єство і logos — учення) і епістемології (грец. epistВmologia — теорія пізнання), історичного і логічного. Тільки через філософію історії історичне заявляє про себе як про реалізацію людини у сфері духу (свідомості) із демонстрацією переходу людини із «царства необхідності» в «царство свободи», зі стану передісторії в стан історії з підготовкою до переходу в постісторію.
Усе різноманіття підходів до осмислення історичного можна звести до розроблення всеосяжних концепцій із претензією визначити суб’єкт історії, її рушійні сили, сенс і призначення. Ці концепції об’єднують такі ознаки:
а) формування всіх концепцій у межах раціонального освоєння взаємозв’язку буття світу і буття у світі, але на основі тієї філософської парадигми, яка домінує на момент становлення певної концепції;
б) зорієнтованість на розкриття сенсу історії і її призначення, що дає змогу впорядковувати концепції;
в) обмеження можливостями свого часу, рівнем теорії і практики, станом методологічної культури.
Залишається актуальною і проблема пошуку оптимальних способів пояснення історичних подій у зв’язку зі специфікою історичного знання і його принциповою відмінністю від природничого. Тому перед філософією історії постають особливі завдання:
— вивчення досвіду осмислення історії, представленого у найавторитетніших концепціях;
— з’ясування специфіки соціального пізнання і особливостей історичного пізнання;
— інтерпретація чинників гіпотетичного тлумачення історії і виявлення можливості перетворення процедури пояснення на теоретичне обґрунтування;
— вивчення підстав варіативного підходу до історії, що дасть змогу бачити історію не лише в ретроспективі, а й у перспективі, забезпечуючи її затребуваність для осмислення ймовірного майбутнього.
Соціальне значення історії полягає в тому, що вона покликана розширювати поле соціальної пам’яті й редагувати історичну свідомість суспільства. Якщо соціальна пам’ять забезпечує можливість інтерпретації сьогодення через минуле, то історична свідомість орієнтована на формування психологічної установки на ставлення до сьогодення через призму минулого, забезпечуючи акт ідентифікації людей або, навпаки, закладаючи підстави «масової патології ідентичності». Тому результати всіх досліджень історичного як рівня буття повинні проходити перевірку на достовірність. Тільки достовірне історичне дає змогу виробляти відчуття ідентичності й адекватно оцінювати напрям розвитку суспільства на даний час.
Історична свідомість була властива суспільству завжди. Сумніви викликає ступінь достовірності історичного як джерела формування історичної свідомості. Історична свідомість істориків-дослідників, ймовірно, сформувалася тільки у XIX ст. завдяки зусиллям мислителів епохи Просвітництва і праці німецького філософа Йоганна-Готфріда Гердера (1744—1803), який обґрунтував і сформулював принцип історицизму, що орієнтує на сприйняття самоцінності будь-якої епохи як унікального творіння людського розуму, людської культури, яке історикові-дослідникові не потрібно ні поліпшувати, ні погіршувати. Він повинен зрозуміти і сприйняти будь-яку епоху, будь-яке історичне поле.

Історицизм — філософська доктрина, згідно з якою знання про людську діяльність має переважно історичний характер, а неісторичного розуміння природи людини і суспільства не існує.

У зв’язку з цим необхідне філософське пояснення історичного знання, яке є квінтесенцією всього знання про справи людини. Принцип історицизму осмислював російський філософ Олексій Лосєв (1893—1988), який наполягав, що жодну логічну ідею, жодну художню форму, жодну наукову теорему неможливо зрозуміти поза історією.
До пояснення історичного як особливого рівня буття у світі історицизм першим застосував професор Берлінського університету Леопольд фон Ранке (1795—1886). Він прагнув показати, як усе відбувалося насправді, реконструюючи середовище і менталітет людей минулого. Історик має ставити себе на місце людей минулого, дивитися на світ їхніми очима й оцінювати його через їхню шкалу цінностей, щоб відповісти правильно на питання, чому вони поводилися так, а не інакше.
Історична свідомість дослідника (історика) опирається на такі принципи:
— встановлення відмінностей між сьогоденням і минулим. Історичне відрізняється від сучасного буття у світі, що стосується насамперед ціннісних орієнтирів як стрижня певного світогляду;
— відтворення контексту історичної події з огляду на те, що предмет дослідження не можна «виривати» із загального. Наприклад, для дослідника сімейна історія — це не стільки генеалогія сім’ї, скільки місце її в конкретному суспільстві;
— розуміння історії як процесу в межах взаємозв’язку, взаємодії і взаємообумовленості з іншими явищами конкретних простору і часу.
Дотримання цих принципів дає змогу знаходити відмінність між сьогоденням і минулим; розшифровувати контекст і розглядати минуле як процес, що допомагає виявити можливості і механізм переходу з минулого в сьогодення, з’ясувавши цінності минулого й усвідомивши, що сьогодення в певному значенні є продуктом минулого. Однак дослідження механізму переходу від минулого до сьогодення супроводжує аберація (лат. aberratio — відхилення) в різних формах. Це може бути некритичне (аполітичне) ставлення до традицій, ностальгія за минулим способом життя і звичними ціннісними орієнтирами або абсолютна віра в прогрес, що породжує самовпевненість і відчуття переваги сьогодення над минулим.
Знання минулого допомагає осмислити сьогодення і частково передбачати майбутнє. Тому філософія історії повинна плекати культуру історичної свідомості, яка забезпечує здатність адекватно оцінювати сьогодення (сучасність).
Філософію історії цікавить історичне як особливий рівень буття у світі, що є об’єктом її пізнання, бо історія — особлива реальність минулого й одночасно наука про цю реальність. Історик вивчає переважно історичні факти, а філософія історії націлена насамперед на історичну свідомість, процес пізнання і пояснення минулого. І тут прихована небезпека трансформації філософії історії в історичну епістемологію, що зосереджена на вивченні пізнання як такого.
Для отримання знання про загальне історик повинен вивчати одиничне, зважаючи на онтологічний статус історіософії (грец. historia — дослідження і sophia — мудрість) — концепції філософії історії, коли конкретні історичні події дослідник розглядає із суб’єктивної точки зору через розкриття в них деякого універсального закону або надісторичного сенсу. Тільки у межах онтологічного знання можливий діалог філософії історії та історії як такої, коли відповіді на питання «чим було минуле до нас і без нас?» доповнюються відповідями на питання «чим є минуле для нас і у зв’язку з нами?». Отже, для професійного історика інтерес до минулого має теоретичний характер, а у філософії історії знання про минуле набуває практичного значення, бо минуле є умовою сучасного і передумовою майбутнього.
Історіософія як цілісне осягнення суті історії опирається на три основи: «початок історії», «становлення», «кінець історії».
Виникнення поняття «історіософія» пов’язане з концепцією світового духу Г.-В.-Ф. Гегеля. Історіософію почали асоціювати з гегелівською традицією трактування історичного процесу, рушієм якого є основна першопричина (онтологізм), об’єктивно і однозначно обумовленого (детермінізм), такого, що розвивається в єдиному напрямі (прогресизм), загального для всього людства (універсалізм) і раціонально пізнаваного (позитивізм). Ці положення пізніше стали основами класичної філософії історії.
Важливим завданням філософії історії є пошук ідей розвитку, прогресу, кінця історії, що не є продуктом тільки філософської уяви. Ці ідеї спочатку стихійно виникають як пануючий умонастрій певної епохи, а вже потім філософськи осмислюються. Умонастрої становлять початковий матеріал для філософського аналізу, узагальнення і з’ясування тієї основоположної ідеї, яка визначає спрямованість історичного розвитку.
Для філософії історії основна драма історії перебуває не в минулому, а в сьогоденні, яке відстежується через зв’язок із минулим, бо історія твориться «тут і зараз». Минуле стає історичним рівнем буття у світі настільки, наскільки воно пов’язане із сьогоденням. Розривання зв’язку між сьогоденням, минулим і майбутнім швидше є умовним, ніж безумовним. Для знання про події минулого достатньо зусиль історії як науки, а для осмислення людського існування в історії необхідна філософська творчість із вироблення (виокремлення) основоположних ідей історії.
Великого значення набуває логіка історії, яка дає змогу зв’язати в єдине ціле сьогодення, минуле і майбутнє. Абсолютною характеристикою буття світу і відносною характеристикою на рівні буття у світі є історичний час. Йому властива синкретичність (грец. synkrВtismos — об’єднання), тобто єдність справжнього минулого, справжнього сьогодення і справжнього майбутнього, яке, на відміну від інших часів, існує тільки в досвіді дослідника, що ускладнює освоєння історичного.
Історія досліджує минуле через сьогодення, а філософія історії через метафізику історичного дивиться в майбутнє, критикуючи суще і рефлексуючи належне. Філософія історії не абсолютизує знання одиничного. Вона досліджує взаємозв’язок одиничного і загального, виокремлюючи в одиничному відображення загального, розглядаючи одиничне (конкретне) як фрагмент всесвіту, у якому втілений як порядок, так і хаос.

1.3. Основна ідея, категорії і принципи філософії історії

Центральною ідеєю філософії історії є ідея розвитку як здійснення певного сенсу. Щоб оцінити її значущість, слід розмежувати поняття «зміна» і «розвиток». Мінливість світу не підлягає сумніву. Рух можна розглядати як абсолютну характеристику буття світу, спосіб існування структурно організованих рівнів буття в ньому, а будь-яку зміну — як модифікацію руху в різноманітті його проявів.
Зміна є основною підставою руху як способу буття світу, що виявляється в різних модифікаціях на рівні мікро-, макро- і мегасвіту, охоплюючи явні й неявні форми. Це може бути взаємодія часток, атомів, молекул, хімічні, фізичні процеси, механічні переміщення об’єктів, активність живої природи, нарешті, діяльність людей або вчинки окремої особи. У всіх випадках змінюється або місце розташування об’єкта, або його ознаки чи властивості. Розрізняють такі типи змін:
а) кількісні — зміни із збереженням якості об’єкта;
б) циклічні — істотні, але тимчасові зміни, за яких об’єкт через певний час повертається до початкового стану;
в) зміни, які ототожнюються з розвитком, — зміни з набуттям об’єктом нової якості.
Розвиток — це цілеспрямована, закономірна зміна, яка зумовлює виникнення нової якості. Йому властиві трансформація структури, незворотний характер, певний напрям, спадкоємність, зміна попередньої якості.
Точкою відліку для філософії історії є тільки ті зміни, що тотожні розвитку. Такий підхід дає змогу, розглядаючи історичне, знайти джерело розвитку, виявити його механізм і спрямованість. Для цього методологія філософії як інструментарієм послуговується категоріями «становлення», «здійснене», «діяльність». У єдності вони формують категоріальний каркас історичного та методологічну основу його дослідження.

Становлення — перехід від однієї визначеності буття до іншої в процесі формування нової якості.

Філософія історії запозичила категорію «становлення» із філософії, де вона втілювала принцип перетворення можливості на дійсність. У сучасній філософії категорія «становлення» відображає відокремленість розвитку від простої зміни, процесу від результату і характеризує необоротність розвитку, його спрямованість.

Здійснене — фіксований результат переходу від однієї визначеності буття до іншої, коли йдеться не про процес, а про результат, констатацію нової якості єдності об’єктивних умов і суб’єктивного чинника тієї діяльності людей, яка формує історію.

У категорії «здійснене» простежуються такі взаємопов’язані види втілення, або упредметнювання:
— перехід від однієї визначеності буття до іншої, від старої якості до нової;
— «діалог» наявних умов і реального суб’єктивного чинника, у процесі якого здійснюється об’єктивування суб’єктивного (упредметнювання) і суб’єктивізація об’єктивного (розпредметнювання);
— матеріалізація інтелектуальної активності й фізичних зусиль унаслідок суспільної діяльності людей;
— виникнення події як самостійної об’єктивної реальності, яка може виходити з-під контролю учасників події.
Коли люди перестають контролювати події, починає діяти механізм персоніфікації суспільних відносин і деперсоніфікації людей, а упредметнювання трансформується у відчуження. Події починають керувати людьми.
Використання філософських категорій «загальне» і «одиничне» допомагає з’ясувати, коли упредметнювання стає тотожним відчуженню, а категорії «форма» і «зміст» сприяють розшифруванню стану нової визначеності.
Такі парні філософські категорії, як «необхідність» і «випадковість», «можливість» і «дійсність», «причина» і «наслідок», та врахування вірогідності як невизначеності ситуації в діапазоні від можливого до дійсного, від локального до тотального дають змогу адекватно осягнути та інтерпретувати подію, подолати суб’єктивність дослідника, можливі аберації.

Діяльність — спосіб буття людей, освоєння світу, здійснення інтересів людей і задоволення їх матеріальних та духовних потреб.

Категорія «діяльність» особливо важлива при осмисленні історичного минулого, оскільки вказує спосіб існування історичного як буття у світі, надає йому сенс і окреслює його значення.
«Діяльність» як категорія соціальної (практичної) філософії має цільовий характер і тенденцію до вдосконалення, припускає можливість самокорегування, орієнтована на пізнання і перетворення світу.
Людина стає суб’єктом діяльності завдяки активності, до якої її спонукають певні потреби й інтереси. Одиницею діяльності є вчинки — елементи життєдіяльності людини, що, як правило, усвідомлює свою відповідальність за них. Оскільки потреби й інтереси можна класифікувати за різними критеріями, «діяльність» як категорія філософії історії разом з категоріями «становлення» і «здійснене» дає змогу розшифровувати історичні події, знаходити їх конкретний зміст. Суспільство як певний рівень буття у світі є аналогом буття світу, тому в ньому можна виявити всі види буттєвої реальності: об’єктивну, суб’єктивну і трансцендентну, що є підставою вказувати на наявність таких видів діяльності, як пізнання і самопізнання, освоєння і перетворення світу, глибинне, невербальне спілкування і залучення до вічного та безкінечного, що є складовими розвитку суспільства і людини в ньому. Будучи всеосяжною і всепроникливою, діяльність забезпечує подію, наповнює історичне конкретним змістом. Через категорію «діяльність» можна в історичній події визначити його сенс, виявити ознаки майбутнього.
Історична подія розвивається від фази «становлення» до «здійснене», виявляючи себе у формі упредметненої історичної пам’яті.
Ідея розвитку історичного ґрунтується на аксіомі, що початковий стан об’єкта історії недосконалий і потребує подолання своєї неповноцінності. Однак беззаперечність аксіом сумнівна, адже її критерії, що апелюють до світової історії, вимагають виходу за звичні межі емпіричного матеріалу регіональної історії. Історичний розвиток не можна сприймати так, як його трактують у природничих науках, що переймаються законами розвитку природи. Оскільки історик постійно вивчає прояви обмеженої або необмеженої свободи суб’єктів соціальної активності, він повинен дотримуватися таких основних принципів учення про розвиток:
1) чітке визначення об’єкта розвитку, який підлягає філософському осмисленню. Об’єктом історичного розвитку є те, що у потоці інформаційного матеріалу про минуле характеризують як історичне. Об’єктом можуть бути самоздійснення духу (Гегель), закони суспільного виробництва (Маркс), ступінь самодостатності людини (класична філософська антропологія), але у будь-якому разі історичним може бути тільки результат процесу розвитку загалом або його фрагментів;
2) розкриття джерела, мотивів і стимулів розвитку конкретного об’єкта. Пізнання процесу неможливе без з’ясування джерела розвитку. Необхідно знайти основну суперечність, виявити мотиви і стимули розвитку. Ключовою суперечністю історичного розвитку є класична суперечність між сущим і належним, але форма її в кожному випадку завжди конкретна, бо обумовлена недосконалістю суспільства й людини, а також їх відносинами з природою та ступенем свободи людей, яка спонукає до вчинків, соціальної активності і забезпечує їх життєдіяльність.
На відміну від природи, що перебуває в постійному кругообігу з орієнтацією на просте відтворення, людина спрямована на майбутнє. Процес історичного розвитку припускає включення конкретних мотивів і стимулів, які можуть прискорювати або гальмувати розвиток, направляти його в певний бік;
3) дослідження механізму розвитку, переходу кількісних змін у якісні. Існує думка, що історія — це процес свідомої і доцільної діяльності людей. Проте парадокс історичного розвитку полягає в тому, що результат свідомої, цілеспрямованої діяльності людей не завжди передбачуваний. Складається враження, що зусилля людей марні, бо не вони визначають хід історії. Насправді світовий історичний процес детермінують об’єктивні умови, які не залежать від свідомості й волі людей, і суб’єктивні чинники, що в певній ситуації можуть кардинально вплинути на результат розвитку. Суб’єктивні чинники реалізуються через діяльність історично значущих осіб, затребуваних у відповідь на виклики суспільства;
4) виявлення перспектив розвитку через прогнозування мети, напряму, ідеалу розвитку. Домінує погляд про історичний розвиток як шлях до вдосконалення. До визначення мети й сенсу історії вироблено різні підходи й відповіді. В античності існувала думка, що людство деградує від золотого віку до залізного, а також концепція «пульсації» історії як вічного вогню, який то гасне, то займається. Її розвивали Дж. Віко, М. Данилевський, О. Шпенглер, А.-Дж. Тойнбі та ін. У біблійному варіанті історія людства — це інтервал від створення світу до Страшного суду. Поширеними були уявлення про історію як поступ до досконаліших форм (Вольтер, Тюрго, Кондорсе, Гегель, Конт, Маркс) та взаємопов’язаність світової і регіональної історії з домінуванням світової.
Із проблемою сенсу і мети безпосередньо пов’язана проблема «кінця історії», яка буденною свідомістю трактується як кінець світу. Однак ідеться не про загибель світу, а про реалізацію сенсу історії, коли людство подолає свою недосконалість і перейде на етап історичного построзвитку.
Історія людства починається з його переходу із «царства необхідності» в «царство свободи». У фазі передісторії — торжества царства необхідності і повної залежності від місця існування — люди існують як частка природи й зорієнтовані на просте відтворення буття у світі. Коли місце культури міфу займають культура релігії і культура філософії, коли формуються архетипи світогляду як системи поглядів на світ і місце людини в ньому, на її відносини зі світом, постає «царство свободи». Людство бореться за виживання, перетворює природу на об’єкт експлуатації, яка на рівні суспільства обертається експлуатацією людини. Реальністю стає перманентна війна всіх проти всіх.
У XXI ст. відбувся перехід від традиційного та індустріального суспільства до постіндустріального, інформаційного. Йому передують етапи трансформації суспільної свідомості в процесі переоцінювання ціннісних орієнтирів, виокремлення основоположної ідеї подальшого розвитку і створення нової якості системи «природа — суспільство — людина».
Перехідний період — це початок постісторії, коли людство отримає нові можливості, що забезпечать оптимальні умови самовираження й самореалізації людського роду й людини в системі «природа — суспільство — людина», будуть встановлені паритетні відносини.
Важливе значення в методології філософії історії мають принципи когерентності, синергії і каузальності як основні принципи розвитку людства.
Принцип когерентності (лат. cohaerentia — зв’язок) (взаємозв’язку) є методологічною підставою висновку про те, що взаємозв’язок явищ, речей, процесів — це істотна ознака, яка відрізняє космос від хаосу всесвіту, номос від аномії в суспільстві. Закон є істотним, стійким, необхідним, відтворним типом зв’язку. Отже, методологічне значення принципу когерентності полягає у вимозі розглядати всі зв’язки досліджуваної події. Тільки виявивши внутрішні й зовнішні зв’язки, генетичні й функціональні, причинно-наслідкові та ін., можна відокремити закономірні зв’язки від випадкових, знайти їх підстави і уникнути похибок в оцінюванні досліджуваної події на рівні її реконструкції та інтерпретації.
Принцип синергії (грец. synergos — той, що діє разом) (взаємодії) становить методологічну підставу для висновку про те, що явища, речі світу не лише взаємопов’язані, а й активно впливають одні на одних. Взаємодія є вже не умовою, а чинником інтеграції частини у єдине ціле. Ця тенденція виявляється як на рівні електромагнітної взаємодії ядра й електронів, так і на рівні інформаційної взаємодії людей або регіональних історій у контексті світової історії.
Взаємодії, як і взаємозв’язки, також ускладнюються залежно від рівня структурної організації буття у світі. Методологічне значення принципу синергії в історичному вимірі полягає в тому, що він дає змогу з’ясувати суть події. Тільки в процесі взаємодії досліджуваний об’єкт виявляє свою якісну визначеність, демонструє свій розвиток, розкриває свій зміст.
Принцип каузальності (лат. causa — причина) (взаємної обумовленості) — це методологічна підстава для з’ясування причинно-наслідкових зв’язків. Він орієнтує дослідника не обмежуватися констатацією факту взаємозв’язку і взаємодії частин, що формують цілісність історичної події, шукати і знаходити її реальні причини, умови, які їй передували, досліджувати її становлення, розвиток і результат. Методологічне значення принципу каузальності зводиться до того, що він спонукає дослідників історичної події усвідомлювати, що нема явищ без причини. Причина і наслідок взаємопов’язані. Кожна причина має свою конкретну підставу, а час указує інтервал причинно-наслідкового зв’язку, визначає спрямованість і необоротність історичної події.
Отже, орієнтуючись на ідею розвитку та спираючись насамперед на категорії «становлення», «здійснене», «діяльність», керуючись принципами когерентності, синергії і каузальності, філософія історії знаходить у ній внутрішній сенс, логіку, що і допомагає адекватно досліджувати історичне й реконструювати його, розшифровувати конкретні взаємозв’язки частини й цілого, одиничного й загального, регіональної і світової історії, фізики і метафізики.
Отже, сучасна історична наука перебуває в кризовому стані, що зумовлено її активним розвитком. Накопичений величезний емпіричний і теоретичний матеріал вимагають нового методологічного осмислення. Це, у свою чергу, ставить історичну науку перед необхідністю пошуку відповідей на базові онтологічні, гносеологічні, праксеологічні, аксіологічні питання, на які здатна відповісти філософія історії.

Філософія історії ("Академвидав") Габрієлян О. А. , Кальной І. І. , Цвєтков О. П.

Філософія історії ("Академвидав")
Габрієлян О. А. , Кальной І. І. , Цвєтков О. П.