1316048682333

Філософія історії («Академвидав»)

50,00 грн.

Габрієлян О. А. , Кальной І. І. , Цвєтков О. П.

Тип видання — підручник
Рік видання — 2010
Обсяг — 216 стор.
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

Філософське осмислення розвитку людства, його цілей, гіпотетичного фіналу залежить від підходу до тлумачення історії — як учителя життя, потоку хаотичних подій чи стадійного або полілінійного поступу тощо. Концептуальний плюралізм як засадничий принцип філософського осягнення світу є корінною передумовою різновимірного бачення, розуміння подоланого шляху і перспектив людської цивілізації. Саме з таких позицій у пропонованому підручнику розкрито сутність і сенс історії, форми її реалізації як утілення призначення людини, осмислено досвід філософського пізнання історичного процесу в різних парадигмах раціональності, становлення і сучасний стан методологічного інструментарію філософії історії.
Адресований підручник студентам вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто прагне якомога глибше і повніше усвідомити закономірності розвитку людства і способи їх пізнання, роль філософії у становленні історичної науки, розумінні минулого і творенні уявлень про майбутнє.

Зміст

1. Філософія історії як спосіб осмислення історичного

1.1. Сутність, об’єкт і предмет філософії історії
1.2. Історичне як особливий вид буття у світі
1.3. Основна ідея, категорії і принципи філософії історії
1.4. Філософія історії як чинник становлення історичної науки
1.5. Історія як об’єкт філософського аналізу
1.6. Форми розуміння історичного процесу і уявлень про майбутнє
1.7. Модель всесвітньої історії. Єдність історичного процесу

2. Становлення методології філософії історії

2.1. Методологія історії у філософії Нового часу
2.2. Розвиток методології історії у філософії епохи Просвітництва
2.3. Питання методології історії в німецькій філософії XIX ст.
2.4. Методологія історії у філософії Р.-Дж. Коллінгвуда, М. Блока і Л. Февра
2.5. Методологія філософії історії і постмодерністський виклик
2.6. Сучасний стан методології філософії історії

3. Осягнення історії в різних парадигмах раціональності

3.1. Типи раціональності як передумова становлення філософії історії
3.2. Міфологія і релігія як ступені осягнення історії
3.3. Концептуальне осягнення історії в парадигмі посткласичної раціональності
Трактування Гегелем історії як прояву «хитрості світового розуму»
Матеріалістичне розуміння історії у філософії марксизму
Концепція розвитку світу П. Тейяра де Шардена

3.4. Філософія історії в парадигмі постнекласичної раціональності
Становлення постнекласичної раціональності
О. Конт про історію як форму відображення прогресу і порядку
Учення про еволюцію соціального світу Г. Спенсера
Аксіологічна інтерпретація історії у філософії неокантіанства
Концепція осягнення історії Р.-Дж. Коллінгвуда

3.5. Концепції освоєння історії у межах постнекласичної раціональності
Ф. Ніцше про історію як здійснення «волі до влади»
В. Дільтей про розуміння і вираження історії
Культурно-історичні типи М. Данилевського
О. Шпенглер про історію як самосповідання культури
Осягнення історії у спадщині А.-Дж. Тойнбі
Осьовий час К. Ясперса як початок історії
сучасного людства

3.6. Ноосферна концепція філософії історії
Ноосферна реальність
Формування теорії ноосфери
Ноосферна концепція всесвітньої історії

4. Сутність і сенс історії

4.1. Людина як суб’єкт і об’єкт пізнання
в історичному розвитку
4.2. Суть історії людства як відображення сутності людини
4.3. Проблема сенсу і призначення історії

Термінологічний словник
Література

Уривок із підручника («Філософія історії» Габрієлян О. А., Кальной І. І., Цвєтков О. П.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Філософія історії як спосіб осмислення історичного

Поширена донедавна впевненість у прогресивному розвитку людства відсувала питання про сенс історії на задній план. Домінувало переконання, що у суспільстві відбувається еволюційний поступ від менш досконалого до досконалішого. Однак катаклізми XX ст. — руйнівні війни, диктатури, геноцид, криза природи — викликали сумніви щодо правильності цього переконання. У ХХI ст. за переходу суспільства від індустріального до інформаційного перестають діяти усталені цінності, що ґрунтувалися на пріоритеті антропоцентризму, а нові ще не сформувалися. У такій ситуації філософія історії як філософське трактування та осягнення історичного може відіграти важливу роль в усвідомленні суті історичного моменту та пошуках відповідей на виклики історії. Філософія історії повинна стати не лише засобом. освоєння історичної пам’яті, а й чинником формування історичної свідомості. Особливо актуалізується ця її роль у кризові періоди суспільного розвитку, коли руйнується сталий устрій життя.

1.1. Сутність, об’єкт і предмет філософії історії

Величезний емпіричний і теоретичний матеріал, накопичений філософією історії, потребує переосмислення і нових методологічних підходів. Необхідна не лише ефективніша теорія класифікації нагромадженого досвіду, а його актуалізація з метою затребуваності у майбутньому.
Історики, як правило, реконструюють образи історичної реальності відповідно до власного розуміння, що втілюється в різних комбінаціях фактів і їх інтерпретації. Філософи в межах певної картини світу намагаються відтворити історичну реальність, установити закони її розвитку, обираючи пріоритетним орієнтиром логіку. Філософська картина світу кожної епохи формує певну парадигму — дисциплінарну матрицю освоєння світу, яка має власні обсяг пізнання й можливості, правила й винятки, концептуальне бачення.
Усім науковцям можуть бути притаманні фантазії, погляди та уподобання (поширена думка, що філософи більш схильні до схематизму, формалізму, а історики — суб’єктивніші, бо на їхній світогляд впливає національна належність). Ще Публій Корнелій Тацит (прибл. 58 — прибл. 117) звертав увагу на факт зникнення з історії об’єктивної позиції, оскільки одні спотворюють історичні події із бажання полестити володареві, інші — з ненависті до правителя.
Крайнощів у осмисленні будь-якої історичної події можна уникнути, якщо звернутися до філософії історії. Вона здатна попередити схематизм і запобігти суб’єктивності. Щоб з’ясувати пізнавальні можливості філософії історії, слід уточнити її об’єкт і предмет, а також її еволюцію.
Термін «філософія історії» вперше використав французький філософ-просвітитель Вольтер (1694—1778) тоді, коли його сучасники вважали, що життя людини або народу є лише відображенням певних кліматичних чи географічних умов середовища існування, а історія як наука розвивається за законами природничих наук. Хоча за епохи Просвітництва були сформовані стандарти раціонального мислення, її мислителі були далекі від обґрунтування висновку про те, що людина є творцем історії. На духовному світі людини першим зосередився представник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724—1804).
Епоха Просвітництва заклала підвалини для новітньої філософії історії. Її об’єктом став історичний вимір людського буття, а предметом — уявлення про мету і сенс історії, її зв’язок із гуманітарними і природничими науками. Таке розуміння об’єкта і предмета філософії історії зробило її найважливішим чинником формування світогляду, який допомагає побачити ймовірні шляхи суспільного розвитку і, можливо, уникнути трагічних помилок.
Особливий статус філософії історії пояснюється тим, що вона досліджує розвиток соціуму, єдність і різноманіття історичного процесу; розглядає проблеми соціального детермінізму, встановлює істинність або вірогідність історичних фактів і подій. Все це і є підставою для сприйняття філософії історії як логіки розвитку суспільства.
Завдяки філософії історії у XIX ст. було сформовано уявлення про історію як процес, основою якого є певні тенденції (Гегель, Маркс, Дільтей, Віндельбанд, Ріккерт та ін.). За цими тенденціями приховані закони розвитку суспільства, особливості яких зумовлює єдність раціонального й ірраціонального в життєдіяльності людини, яка впливає на специфіку прояву загальних законів всесвіту і визначає принципову відмінність законів розвитку суспільства від законів розвитку природи.
Німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) заперечував саму можливість підпорядкування гуманітарної думки природничому знанню. У гуманітарній думці, що основана на абстрактних ідеях, він вбачав стрижень уявлень про історичний процес, але межі історії звужував до політичної історії. Німецький філософ і економіст Карл Маркс (1818—1883) істотно розширив їх за рахунок економічної історії, але він не звернув уваги на взаємозв’язок духовного життя суспільства та економіки. Більше того, Маркс вважав духовне життя суспільства одним із наслідків економічного життя.
У другій половині XIX ст. у філософії історії почали утверджуватися ідеї позитивізму, що тлумачить історію як емпіричну науку, яка реєструє факти, а філософію історії — як засіб установлення закономірностей у цьому банку даних. Оскільки закон розвитку трактували спрощено, без визначення специфіки розвитку суспільства і природи, то багато філософів повернулися до поглядів епохи Просвітництва, уявлень про історію як набір фактів, пов’язаних хронологічно.
У XX ст. активізувалося вивчення історії через дослідження проблеми людини в культурі (М. Данилевський, О. Шпенглер, М. Бердяєв, А.-Дж. Тойнбі, К. Ясперс та ін.). Було сформульовано концепції осягнення історії через аналіз соціокультурного простору, де здійснюється життєдіяльність людини як єдність прояву її раціональності й ірраціональності. Російський філософ Микола Бердяєв (1874—1948) наполягав, що основною проблемою історії, предметом її дослідження є доля людини і людства, а «таємниця історії» — це таємниця життя окремої людини або народу.
Тільки у XX ст. окреслилася принципова відмінність об’єкта гуманітарного знання (гуманістики) від об’єктів вивчення природничих наук. Вона полягає в тому, що будь-яке гуманітарне знання, в т. ч. історичне, на відміну від природничого, відзначається унікальністю, неповторністю, впливом особистості як творця, так і дослідника, містить певні елементи суб’єктивності. Отже, трактування унікального об’єкта, що має власну логіку, залежить від світогляду дослідника, який формуватиметься в діапазоні від стихійного становлення на рівні буденної свідомості до раціонального на рівні теоретичної. Роль базового чинника виконує філософський світогляд і його похідні (прикладні) форми: політичне і правове, етичне й естетичне, а також наукове. Світогляд на рівні буденної свідомості тяжіє до феноменального осягнення минулого, а теоретичної — виводить на сутнісне освоєння минулого й істотно знижує суб’єктивність його осягнення й аксіологічної інтерпретації.
Об’єктом історії є емпіричне (грец. empeiria — досвід) минуле, а предметом — історичний час у конкретних формах його прояву, основною з яких є історія самореалізації природних прав людини, особистості. Оскільки філософія як наука зосереджена на сутності суб’єктів, то суб’єктом і предметом філософії історії стають певні узагальнення.

Об’єкт філософії історії — соціокультурний світ, що відображається в історичній свідомості, узагальненість і тотальність історичних фактів та закономірностей.

Предметом філософії історії є знання про загальні, первинні витоки і причини всесвітньої або будь-якої локальної історії, знання про сенс фундаментальної ідеї, що розкриває детермінацію історичних процесів, а також про методологію пізнання історії.

Предмет філософії історії — стан історичної пам’яті з орієнтацією на розкриття граничних підстав минулого, розгляд історичного як особливого буття у світі, принципово іншого порівняно з інакшими рівнями організації світу.

Загалом філософія історії — це філософське тлумачення та оцінювання історії переважно через аналіз результатів історичного дослідження і викладення історії. Залежно від того, що вважати рушійною силою історії, сформувалися такі основні системи філософії історії: теологічна — рушійною силою історії вважає задум Бога; натуралістична — природу людини, що володіє спонуками, пристрастями, та її середовище; ідеалістична — ідеї, духовно-наукове або духовно-душевне життя людини; матеріалістично-економічна — економічні відносини; метафізична — трансцендентальну закономірність або долю, фортуну. Майже кожна із цих систем філософії історії незалежно від змісту за своєю формою є раціоналістичною, що свідчить про узагальненість і тотальність історичних фактів та закономірностей.
Філософія історії досліджує вічні проблеми людського життя, здійснює пошук і реконструкцію відповідей на запитання, що думали люди про загальну природу світу, якими були їх уявлення про світ інших народів, чи мала місце спадкоємність і адаптація чужого соціокультурного досвіду тощо. Як наслідок, вибудовується філософсько-історична картина світу, визначається місце в ній людства; формується загальне уявлення про світ і місце людини в ньому; складається система ціннісних орієнтирів; формулюється та заданість, яка забезпечує дослідження певного об’єкта в умовах конкретного часу.

Філософія історії — напрям філософії, що вивчає об’єктивні закономірності і духовно-етичний сенс історичного процесу, шляхи реалізації людських сутнісних сил в історії, можливості знаходження загальнолюдської єдності, а також встановлює істинність або достовірність історичних фактів і подій.

Конкретизація події на сутнісному рівні допомагає подолати хибну думку про те, що «речі світу» (матеріальні втілення історії) можуть сказати про минуле більше, ніж люди. Помилковий пріоритет «речей світу» призводить до того, що дослідник вивчає історичне минуле дещо перекручено. Спочатку він зосереджується на результатах, потім — на засобах, умовах і, нарешті, — на процесах життєдіяльності людей, що зумовили конкретну історичну подію.
Бачення історії у зворотній проекції, коли життєдіяльність людей розкривається тільки через її результати, залежні від збігу обставин, реальних умов і наявних чинників, створює методологічну колізію, яку важко подолати.
Образ епохи, втілений у конкретному суспільстві, можна сформувати, враховуючи сенс людської діяльності (вчинків), рухаючись при дослідженні від людей до речей, від людини через речі (текст, пам’ятки культури, знаряддя праці й побуту) до іншої людини, розкриваючи весь спектр відносин між особистостями. Лише у такий спосіб можна отримати адекватне уявлення про устрій конкретного соціального буття, де суспільне виробництво продукує не лише речі (товар, матеріальні й духовні блага), а й людину як представника конкретного суспільства, як уособлення ідентифікованих реальних суспільних відносин у діапазоні від політичних до релігійних, у т. ч. правових, етичних, естетичних, філософських і наукових.
Філософія історії з допомогою методологічної культури долає недоліки бінарного (лат. binarius — двоїстість) мислення, що будується за формальною логікою супідрядності відповідно до схеми «якщо…, то…». Унаслідок такого способу пояснення фактів події вибудовують через їх підпорядкування: природа підкоряється культурі, індивідуальне — соціальному, суб’єктивне — об’єктивному, особа — суспільству. Насправді цей взаємозв’язок має складний характер, що припускає зміну домінанти, коли культура стає залежною від природи, а особа за певних умов визначає вектор соціальної реальності, забезпечуючи її розвиток або регрес.
Закони розвитку суспільства, де єдність об’єктивного і суб’єктивного значною мірою залежить від волі людей, не можна трактувати так прямолінійно й однозначно, як закони розвитку природи. Лише уроки історії можуть ослабити тиск невизначеності та допомогти в пошуку оптимальних варіантів подальшого розвитку цивілізації.
Отже, по-різному трактують не лише філософію історії, її об’єкт і предмет, а й саму історію, її сенс і призначення. Об’єкт філософії історії тісно пов’язаний з уявленнями про сутність історії; спонукальні причини історичного процесу і ступінь його передбачуваності; роль і місце в історії духовного життя суспільства; взаємозв’язок раціонального й ірраціонального в життєдіяльності людини, яка творить історію, реалізуючи свої цілі; взаємозв’язок особи і суспільства, індивідуального і колективного; формування колективної свідомості, колективної волі, колективної згоди і колективної дії. Відповіді на ці питання можуть допомогти прогнозувати майбутнє, визначати тенденції розвитку суспільства.

1.2. Історичне як особливий вид буття у світі

Кожна історична епоха зробила свій внесок до осмислення та опрацювання ідеї буття світу і буття у світі, рівнів структурної організації буття світу, способу існування, форми прояву і форми здійснення буття у світі.
Для мислителів Давньої Індії першоосновою світу був Брахман — священна сила, що все творить, все підтримує і все зберігає. У Давньому Китаї — Дао як мати всіх речей, початок і завершення всього сущого. В обох випадках першооснова надто невизначена. Мислителі Давньої Греції намагалися з позиції раціональності вступити в діалог із цією першоосновою через систему гносеологічного (грец. gnЬsis — пізнання і logos — учення) зв’язку суб’єкта і об’єкта, розгледіти першооснову як об’єкт дослідження, розшифрувати її невизначеність і встановити суть. Першооснова постає як вища абстракція, як «щось», про яке можна сказати тільки те, що воно є. У цьому сенсі буття світу є онтологічною характеристикою світу і початковим поняттям гносеології. Констатація факту буття світу і його абсолютних характеристик допомагає в конкретному випадку виділити його види й рівні організації; розгледіти спосіб існування, форму прояву і форму здійснення буття у світі, а саме — рух, простір і час. За цими характеристиками постає гносеологічна проблема співвідношення загального й одиничного, нескінченного і кінцевого. Людина є одним із рівнів буття і прагне пізнати все буття світу, що надзвичайно складно з погляду як чуттєвого сприйняття, так і логічного осмислення.
Давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.), намагаючись розв’язати проблему співвідношення загального й одиничного, запровадив поняття «активна форма» та «пасивна матерія», єдність яких, на його думку, і формує дійсність. Ця єдність припускає наявність своєї причини, першоявища, що забезпечує не лише взаємозв’язок форми і матерії, а й надає цій єдності рух. Рух, у свою чергу, стає способом існування конкретної єдності, яка виявляється через свій простір і здійснюється свого часу. Такою першоосновою є Бог.
Середньовічні філософи виокремили буття, що творить (Бог), і буття створене (тлінний світ), розмежовуючи явище і суть, можливість і дійсність.
В епоху Нового часу теологічне розуміння проблеми буття світу і буття у світі було замінено фізичним. Сформувалася традиція розглядати буття світу як субстанцію, на противагу чуттєво сприйманому буттю у світі. Відповідно до загальної спрямованості певної філософської концепції розглядають існування або однієї субстанції (монізм), або двох (дуалізм), або безлічі (плюралізм).
Девід Юм (1711—1776), англійський фахівець у сферах методології і гносеології, висловив сумнів у доцільності вчення про субстанцію як прообраз буття світу і запропонував розглядати субстанцію винятково як гіпотетичну асоціацію цілісного сприйняття світу. Це стало приводом для мислителів епохи Просвітництва замінити невизначену субстанцію поняттям «матерія», яка виявилася через протиставлення свідомості. Її ототожнювали з фізичною реальністю, а рух обмежували тільки механічною формою. Той факт, що світ розвивається, було визнано, однак механізму цього розвитку тоді не з’ясували.
Представники німецької класичної філософії з позиції тотожності буття і мислення в межах парадигми панраціоналізму (абсолютизації раціонального) та панлогізму (абсолютизації розуму) пояснили механізми розвитку світу. У методологічному і гносеологічному плані це був істотний крок в осмисленні проблеми взаємозв’язку буття світу і буття у світі. Звичне розуміння субстанції як метафізичної невизначеності або матерії як фізичної реальності замінили поняттями «абсолютна ідея» і «світовий розум». Ці поняття у процесі розвитку здатні породжувати форми свого відчуження та нові смисли. Певні (упредметнені, такі, що об’єктивувалися) форми цього відчуження поставали як буття у світі або продукт діяльності духу (свідомості), здатного не лише відображати буття світу, а й творити ті або інші рівні буття у світі.
Абсолютизація можливостей свідомості, панраціоналізм в онтології і панлогізм у гносеології стали об’єктами критики з боку різних філософських напрямів у другій половині XIX і впродовж майже всього XX ст., коли теорія раціональності на практиці трансформувалася у формальну раціональність зі всіма її недоліками. Тотальне заперечення раціональності загальмувало подальше осмислення онтологічної проблеми взаємозв’язку нескінченного й кінцевого, тому це завдання стоїть перед сучасними вченими.
Складовою проблеми співвідношення нескінченного й кінцевого є питання про історичне як особливий рівень буття у світі.