1273885907949

Українська література ХІ—ХVІІІ ст. («Академія») «САМ»

60,00 грн.

Білоус П. В., Білоус О. П.

ВЦ «Академія»
Рік видання — 2010
Обсяг — 360 стор.
Формат — 150×220 мм (60х90/16)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Категорія:
Поділитися:   

Анотація

Самостійна робота над творами давньої літератури, конкретизуючи зміст лекційного курсу, допомагає осягнути їх тематичну та художню специфіку, простежити найістотніші вияви смислів, образності, естетики давнього слова, застосувавши при його пізнанні методи текстуального аналізу. Читати, вивчати, інтерпретувати давні тексти — непроста справа, бо момент їх створення віддалений у часі, коли слово, розуміння і витлумачення його були іншими, ніж нині. У цьому допитливому студентові прислужиться пропонований навчальний посібник, який актуалізує основну проблематику курсу, розкриває найраціональніші способи організації самостійної роботи, містить плани практичних занять і семінарів, рекомендовану літературу і фрагменти найважливіших наукових текстів, методичні поради щодо опрацювання проблемних питань, цікаву додаткову інформацію, термінологічні означення, завдання та запитання для самоперевірки.

Навчальний посібник адресований студентам вищих навчальних закладів. Він стане науково-методичною опорою і для викладачів, учителів-словесників, прислужиться фахівцям з історії, філософії, культурології та ін.

Зміст

1. Наодинці з давньою словесністю

1.1. Особливості пізнання і розуміння давнього тексту
Естетичний горизонт давньої літератури
Як читати старослов’янські і давньоукраїнські тексти
Мовна модернізація давнього тексту
Декодування художнього змісту творів давнього письменства
Діапазон історико-літературних асоціацій

1.2. Самостійна робота з книгою
Шукаючи потрібну книгу
Конспектуючи навчальну і наукову літературу
Напередодні семінару, практичного заняття
За необхідності підготувати реферат
Читання художнього твору — не лише читання
Збирання мудрих думок
Збагачення власного словника

2. Середньовічна доба (ХІ — середина XVІ ст.)

2.1. Київське та галицько-волинське літописання XI—XIII ст.
2.2. Ораторсько-проповідницька проза
2.3. «Сказання про Бориса і Гліба»
2.4. «Слово про Ігорів похід»
2.5. Києво-Печерський патерик

3. Барокова доба (друга половина XVI—XVIII ст.)

3.1. Творчість Івана Вишенського
3.2. Віршова творчість XVI—XVII ст.
3.3. Козацька літописна проза
3.4. Трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича
3.5. Вертепна драма
3.6. Сатира і гумор XVIII ст.
3.7. Українська лірика XVIII ст.
3.8. Художня творчість Григорія Сковороди
3.9. Григорій Сковорода: випробування часом

4. Літературна творчість у сяйві Святого Письма

4.1. Біблія як літературний феномен
4.2. Біблія і давня українська література

Додатки

Твори, рекомендовані для вивчення напам’ять
Тематика рефератів
Теми наукових робіт
Тестові завдання
Відповіді на тестові завдання
Програма іспиту з давньої української літератури (ХІ—ХVІІ ст.)
Питання до заліку (ХVІІІ ст.)
Українські письменники ХІ—XVIII ст.

Термінологічний словник

Уривок із навчального посібника («Українська література ХІ—ХVІІІ ст.» Білоус П. В., Білоус О. П.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Наодинці з давньою словесністю

1.1. Особливості пізнання і розуміння давнього тексту

У сучасному навчальному процесі все більшої ваги набуває самостійна робота студентів, яка постійно видозмінюється та урізноманітнюється завдяки новим інформаційним технологіям. Для філолога центром самостійної роботи завжди є літературний текст, який, щоб його зрозуміти і тлумачити, необхідно читати. А книга, що містить потрібний текст, є основним об’єктом вивчення.
Призабуте поняття «словесник» виражає суть філологічної освіти, передбачає не просто роботу з текстом, а й зі словом. Таку роботу не замінить жодна інноваційна технологія, бо це діяльність індивідуальна, метою якої є інтелектуальне та естетичне збагачення особистості.

Читання і розуміння літературних творів — справа індивідуальна, а їх філологічне вивчення і застосування мають суттєву специфіку. Якщо тексти, написані впродовж ХІХ—ХХ ст., не викликають особливих пізнавальних труднощів, то українську літературу XI—XVIII ст. осягнути без попередньої підготовки і професійних настанов неможливо. Із творами цього періоду в розвитку вітчизняного письменства ознайомлюються на першому курсі, тому фахові поради щодо організації самостійної роботи на цьому етапі навчання можуть суттєво прислужитися у подальшому вивченні історії української літератури. При цьому сучасному читачеві доводиться долати мовний бар’єр, адже твори XI—XVIII ст. написано книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від сучасної. Крім того, давнє письменство належить у своєму історичному розвитку до середньовічної та барокової доби, а це означає, що воно творилося за іншими, ніж новоєвропейські естетичні системи, канонами і правилами, мало свою жанрову систему та специфічний набір художніх засобів. Сучасному читачеві для того, щоб збагнути думку й емоцію у давньому творі, необхідно заглибитися у вітчизняну та світову історію, навчитися добувати шляхетний смисл та естетичну вишуканість у слові, яке колись було зафіксоване книжником.

Естетичний горизонт давньої літератури

Вивчення давньої української літератури має свою пізнавальну специфіку. З одного боку, зрозумілою видається неможливість повноцінно перейнятися емоціями і думками, віддаленими у часі, бо з «переважної більшості літературних творів того часу для нас звітрився всякий аромат і всяке зачарування» (Й. Гейзінг). З іншого — сучасник здатний раціоналізовано, з певною прагматикою заглибитись у зміст давнього твору, що може залишити відчуття доторку до артефакту минулих часів або подивувати думку, збудити актуальні асоціації. У цьому разі є підстави з розумінням поставитися до гасла «Ad fontes!» («До джерел!»), погодитися з Франковим міркуванням про те, що й «перед Котляревським у нас було письменство, і були писателі, було духовне життя», а «повне та всестороннє відродження нашої національності неможливе без докладного пізнання та визискання того засобу духовної сили, яку маємо в нашім старім письменстві».
Пам’ятки давньої української літератури вже не викликають особливого читацького інтересу, навіть якщо спеціально акцентувати на тому, що вони представляють чималий етап у розвитку письменства, що в них джерела багатьох літературних традицій, художня та історична пам’ять українців. Художнє сприйняття сучасного читача сформоване в іншому історичному й естетичному середовищі, під впливом інших чинників, унаслідок чого літературна пам’ятка давнини може викликати достойні оцінні судження, а не яскраве естетичне враження.
Донедавна у ставленні до літературних творів минулого панували методологія позитивістської філології, історичний підхід, намагання побудувати «розмову з минулим» на традиціоналізмі та актуалізмі. Оманливість таких інтерпретацій давніх творів спричинена переконанням, що їх можна зрозуміти «історично», звернувшись до джерел і залучивши «документи» епох, а також осягнути «естетично» шляхом безпосереднього входження в текст, естетична цінність якого сприйнята позачасово. Унаслідок такого підходу до художньої вартості пам’яток українське літературне середньовіччя та бароко іноді тлумачилися своєрідно навіть «самим Франком», котрий житія називав «найприкрішою лектурою», давньоукраїнські прозові збірники — «смітником людського духу», Мелетія Смотрицького — «комедіантом стилю», а Інокентія Гізеля, Дмитра Туптала, Варлаама Ясинського, Феофана Прокоповича зараховував до «схоластичних вчених», книги яких «не мають ніякої літературної вартості». Тобто естетичні уявлення одного часу застосовуються до словесної творчості іншої доби. О. Веселовський в «Історичній поетиці» зазначав: «Ми твердимо про банальність і формалізм середньовічної поезії кохання, але це — наша оцінка: те, що до нас дійшло формулою, яка нічого не говорить уяві, було колись свіжим і викликало низку пристрасних асоціацій».
Пам’ятки давньої літератури викликають естетичне відчуття, переживання лише в тих, хто розуміється на мистецтві художнього слова, бо естетичні переживання — не тільки спонтанна емоція, а проникнення у художню структуру твору, розуміння, впізнавання образів і смислів. Словесні твори давнини естетичні не самі по собі, а можуть бути естетично реалізовані в художньому сприйманні читача. Отже, вирішальне значення має його естетичний досвід — необхідна база, яка уможливлює осягнення поетики тексту, естетичний відгук на нього, незважаючи на те що між моментом його створення і рецепцією читача — століття.
У підході до давніх пам’яток здебільшого переважали: апелювання до історичних, соціологічних джерел, з’ясовування «обставин», авторства, фактичної суми передумов появи твору, а не до його художності, закодованої в образах, стилі, пафосі. «Хто починає з того, — зазначав німецький професор романістики Ганс Яусс, — що реконструює суспільне становище із запозичених знань за історичними та економічними джерелами, власне, легко доходить до того, що знаходить підтвердження у дзеркалі літературних свідчень своїм знанням з історії. У той час характер відповіді, що його має література, можна пізнати тільки тоді, коли розкрити її поєднання, які стають прозорими тільки в середовищі літературного досвіду, а відчутними — тільки за допомогою розрізнення горизонтів».
Горизонтами Г. Яусс вважав категорії, що позначають рівень сприймання художнього тексту: крім «первинного горизонту» (естетично-смислові спроможності тексту в момент його створення) існують «пізніші горизонти»: «горизонт досвіду реципієнта», що вступає в контакт як із «первинним», так і з будь-яким іншим «чужим» горизонтом (наприклад, літературознавчі дискурси). Вирішальне значення в естетичному прочитанні давнього літературного твору має «горизонт сподіваного», — те, чого жде читач від твору, що в ньому шукає, у чому його інтерес. Залежить він від загальної культури реципієнта, його естетичного досвіду, здатності розуміти «мову мистецтва».

Як читати старослов’янські і давньоукраїнські тексти

Прийняте Руссю письмо принесло книжний варіант староболгарської (старослов’янської) мови, яка нині і в Болгарії, і в Україні є мертвою. Як і будь-яка мертва мова, старослов’янська має свої живі корені (мова південнослов’янських етносів), але як культурний та літературний феномен вона штучна, є книжним варіантом мови, покликаним обслуговувати християнські тексти. Саме такий варіант писемної мови в її вузькому призначенні і поширився на Русі із прийняттям християнства.
З утвердженням на Русі мови християнських текстів як офіційної (державної) почалося формування офіційно-ділової (літературної, писемної) мови, можливе тільки за умови її державного впровадження, передусім через освіту. Цю функцію взяла на себе інтенсивна церковна практика мововживання — через літургію, коли книжна мова звучала і запам’ятовувалась як «мова релігії». Засвоєння її вважають і засвоєнням Слова Божого. Такий спосіб популяризації привнесеної ззовні мови з усіма її структурними та семантичними особливостями сприяв творенню літературної мови, поширенню її і на літературну практику місцевих письменників.
Після того як Київська Русь припинила своє існування (друга половина ХІІІ ст.), розпочався процес формування давньоукраїнської літературної мови, в основу якої було покладено мову старослов’янську («словенську»), що постійно модифікувалася відповідно до особливостей автохтонного мовлення. Цей феномен уперше зафіксував Лаврентій Зизаній (?—1634), котрий у 1596 р. видав «Граматику словенську», а також буквар, основну частину якого займав «Лексис», що містив українські відповідники старослов’янських слів. Автор першої української граматики — Мелетій Смотрицький (1572—1633), праця якого вийшла друком 1619 р. і відобразила літературно-мовні норми доби бароко. У XVIII ст. під впливом демократизації літератури, передусім використання усної творчості, народнорозмовної мови, писемні тексти помітно змінилися, набувши нових мовних відтінків, розвиток яких сприяв утвердженню літературної мови на народній основі.
Щоб правильно читати літературні тексти середньовічної та барокової доби, необхідно знати особливості тогочасної фонетики та орфоепії, які можна почерпнути із підручників зі старослов’янської (церковнослов’янської) мови, історичної граматики української мови та зі спеціальних праць. Загалом їх зводять до таких правил читання та вимови звуків у давніх текстах:
1) літера е (ять) на українському ґрунті вимовляється як звук [і]: хлебъ — хліб, заветъ — завіт, речь — річ (мова), в деле — в ділі та ін.;
2) літера є (єсть) вимовляється як [йе] на початку слова та після голосного, а після приголосного — як [е]: прочеє, почиваєте, проливаємая, моєго, блажен, не может, рече, приде, єси, почиваєте, єму, тебі, моліте (виняток — запозичені слова, на початку яких вимовляється [е]: Едем, Ераст, Ефіопія);
3) літера и («иже») читається як [и]: книги, Ростислав, учитель, оставити, живущим, они (вони), письмена, пити, проливаємая, писано, ученики, Симон, помоли, почивати, мимо. Як [і] ця літера читається в окремих випадках: на початку слова (ім’я, іже, Ісус), після голосних (моіх, ізидоша, ідете, іже єси), у словах із заперечною часткою ні (ніже, нікто, нікогда), у відмінкових закінченнях деяких іменників (на землі, у брані, у церкві, на душі, на коні);
4) літера ы завжди відповідає звукові [и]: крати, паки, грішний, насущний, син, вина, владика, нині;
5) літера ь (єрь) у сильній (наголошеній) позиції читається як [е]: дьнь — день, отъвьрглъ — отвергл, пришьдъ — пришед; у слабкій (ненаголошеній) позиції позначає м’якість: напасть, аминь, єсть;
6) літера ъ (єръ) у сильній позиції вимовляється як [о]: съблазнять — соблазнять, възгласить — возгласить, възможєтє — возможете; у слабкій позиції — редукується (зникає): въздавъ — воздав, въ гору — в гору, азъ — аз, къ ученикомъ — к учеником.