1273885907949

Українська література ХІ—ХVІІІ ст. («Академія»)

58,00 грн.

Білоус П. В., Білоус О. П.

ВЦ «Академія»
Рік видання — 2010
Обсяг — 360 стор.
Формат — 150×220 мм (60х90/16)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Категорія:
Поділитися:   

Анотація

Самостійна робота над творами давньої літератури, конкретизуючи зміст лекційного курсу, допомагає осягнути їх тематичну та художню специфіку, простежити найістотніші вияви смислів, образності, естетики давнього слова, застосувавши при його пізнанні методи текстуального аналізу. Читати, вивчати, інтерпретувати давні тексти — непроста справа, бо момент їх створення віддалений у часі, коли слово, розуміння і витлумачення його були іншими, ніж нині. У цьому допитливому студентові прислужиться пропонований навчальний посібник, який актуалізує основну проблематику курсу, розкриває найраціональніші способи організації самостійної роботи, містить плани практичних занять і семінарів, рекомендовану літературу і фрагменти найважливіших наукових текстів, методичні поради щодо опрацювання проблемних питань, цікаву додаткову інформацію, термінологічні означення, завдання та запитання для самоперевірки.

Навчальний посібник адресований студентам вищих навчальних закладів. Він стане науково-методичною опорою і для викладачів, учителів-словесників, прислужиться фахівцям з історії, філософії, культурології та ін.

Зміст

1. Наодинці з давньою словесністю

1.1. Особливості пізнання і розуміння давнього тексту
Естетичний горизонт давньої літератури
Як читати старослов’янські і давньоукраїнські тексти
Мовна модернізація давнього тексту
Декодування художнього змісту творів давнього письменства
Діапазон історико-літературних асоціацій

1.2. Самостійна робота з книгою
Шукаючи потрібну книгу
Конспектуючи навчальну і наукову літературу
Напередодні семінару, практичного заняття
За необхідності підготувати реферат
Читання художнього твору — не лише читання
Збирання мудрих думок
Збагачення власного словника

2. Середньовічна доба (ХІ — середина XVІ ст.)

2.1. Київське та галицько-волинське літописання XI—XIII ст.
2.2. Ораторсько-проповідницька проза
2.3. «Сказання про Бориса і Гліба»
2.4. «Слово про Ігорів похід»
2.5. Києво-Печерський патерик

3. Барокова доба (друга половина XVI—XVIII ст.)

3.1. Творчість Івана Вишенського
3.2. Віршова творчість XVI—XVII ст.
3.3. Козацька літописна проза
3.4. Трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича
3.5. Вертепна драма
3.6. Сатира і гумор XVIII ст.
3.7. Українська лірика XVIII ст.
3.8. Художня творчість Григорія Сковороди
3.9. Григорій Сковорода: випробування часом

4. Літературна творчість у сяйві Святого Письма

4.1. Біблія як літературний феномен
4.2. Біблія і давня українська література

Додатки

Твори, рекомендовані для вивчення напам’ять
Тематика рефератів
Теми наукових робіт
Тестові завдання
Відповіді на тестові завдання
Програма іспиту з давньої української літератури (ХІ—ХVІІ ст.)
Питання до заліку (ХVІІІ ст.)
Українські письменники ХІ—XVIII ст.

Термінологічний словник

Уривок із навчального посібника («Українська література ХІ—ХVІІІ ст.» Білоус П. В., Білоус О. П.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Наодинці з давньою словесністю

1.1. Особливості пізнання і розуміння давнього тексту

У сучасному навчальному процесі все більшої ваги набуває самостійна робота студентів, яка постійно видозмінюється та урізноманітнюється завдяки новим інформаційним технологіям. Для філолога центром самостійної роботи завжди є літературний текст, який, щоб його зрозуміти і тлумачити, необхідно читати. А книга, що містить потрібний текст, є основним об’єктом вивчення.
Призабуте поняття «словесник» виражає суть філологічної освіти, передбачає не просто роботу з текстом, а й зі словом. Таку роботу не замінить жодна інноваційна технологія, бо це діяльність індивідуальна, метою якої є інтелектуальне та естетичне збагачення особистості.

Читання і розуміння літературних творів — справа індивідуальна, а їх філологічне вивчення і застосування мають суттєву специфіку. Якщо тексти, написані впродовж ХІХ—ХХ ст., не викликають особливих пізнавальних труднощів, то українську літературу XI—XVIII ст. осягнути без попередньої підготовки і професійних настанов неможливо. Із творами цього періоду в розвитку вітчизняного письменства ознайомлюються на першому курсі, тому фахові поради щодо організації самостійної роботи на цьому етапі навчання можуть суттєво прислужитися у подальшому вивченні історії української літератури. При цьому сучасному читачеві доводиться долати мовний бар’єр, адже твори XI—XVIII ст. написано книжною (літературною) мовою, яка відрізняється від сучасної. Крім того, давнє письменство належить у своєму історичному розвитку до середньовічної та барокової доби, а це означає, що воно творилося за іншими, ніж новоєвропейські естетичні системи, канонами і правилами, мало свою жанрову систему та специфічний набір художніх засобів. Сучасному читачеві для того, щоб збагнути думку й емоцію у давньому творі, необхідно заглибитися у вітчизняну та світову історію, навчитися добувати шляхетний смисл та естетичну вишуканість у слові, яке колись було зафіксоване книжником.

Естетичний горизонт давньої літератури

Вивчення давньої української літератури має свою пізнавальну специфіку. З одного боку, зрозумілою видається неможливість повноцінно перейнятися емоціями і думками, віддаленими у часі, бо з «переважної більшості літературних творів того часу для нас звітрився всякий аромат і всяке зачарування» (Й. Гейзінг). З іншого — сучасник здатний раціоналізовано, з певною прагматикою заглибитись у зміст давнього твору, що може залишити відчуття доторку до артефакту минулих часів або подивувати думку, збудити актуальні асоціації. У цьому разі є підстави з розумінням поставитися до гасла «Ad fontes!» («До джерел!»), погодитися з Франковим міркуванням про те, що й «перед Котляревським у нас було письменство, і були писателі, було духовне життя», а «повне та всестороннє відродження нашої національності неможливе без докладного пізнання та визискання того засобу духовної сили, яку маємо в нашім старім письменстві».
Пам’ятки давньої української літератури вже не викликають особливого читацького інтересу, навіть якщо спеціально акцентувати на тому, що вони представляють чималий етап у розвитку письменства, що в них джерела багатьох літературних традицій, художня та історична пам’ять українців. Художнє сприйняття сучасного читача сформоване в іншому історичному й естетичному середовищі, під впливом інших чинників, унаслідок чого літературна пам’ятка давнини може викликати достойні оцінні судження, а не яскраве естетичне враження.
Донедавна у ставленні до літературних творів минулого панували методологія позитивістської філології, історичний підхід, намагання побудувати «розмову з минулим» на традиціоналізмі та актуалізмі. Оманливість таких інтерпретацій давніх творів спричинена переконанням, що їх можна зрозуміти «історично», звернувшись до джерел і залучивши «документи» епох, а також осягнути «естетично» шляхом безпосереднього входження в текст, естетична цінність якого сприйнята позачасово. Унаслідок такого підходу до художньої вартості пам’яток українське літературне середньовіччя та бароко іноді тлумачилися своєрідно навіть «самим Франком», котрий житія називав «найприкрішою лектурою», давньоукраїнські прозові збірники — «смітником людського духу», Мелетія Смотрицького — «комедіантом стилю», а Інокентія Гізеля, Дмитра Туптала, Варлаама Ясинського, Феофана Прокоповича зараховував до «схоластичних вчених», книги яких «не мають ніякої літературної вартості». Тобто естетичні уявлення одного часу застосовуються до словесної творчості іншої доби. О. Веселовський в «Історичній поетиці» зазначав: «Ми твердимо про банальність і формалізм середньовічної поезії кохання, але це — наша оцінка: те, що до нас дійшло формулою, яка нічого не говорить уяві, було колись свіжим і викликало низку пристрасних асоціацій».
Пам’ятки давньої літератури викликають естетичне відчуття, переживання лише в тих, хто розуміється на мистецтві художнього слова, бо естетичні переживання — не тільки спонтанна емоція, а проникнення у художню структуру твору, розуміння, впізнавання образів і смислів. Словесні твори давнини естетичні не самі по собі, а можуть бути естетично реалізовані в художньому сприйманні читача. Отже, вирішальне значення має його естетичний досвід — необхідна база, яка уможливлює осягнення поетики тексту, естетичний відгук на нього, незважаючи на те що між моментом його створення і рецепцією читача — століття.
У підході до давніх пам’яток здебільшого переважали: апелювання до історичних, соціологічних джерел, з’ясовування «обставин», авторства, фактичної суми передумов появи твору, а не до його художності, закодованої в образах, стилі, пафосі. «Хто починає з того, — зазначав німецький професор романістики Ганс Яусс, — що реконструює суспільне становище із запозичених знань за історичними та економічними джерелами, власне, легко доходить до того, що знаходить підтвердження у дзеркалі літературних свідчень своїм знанням з історії. У той час характер відповіді, що його має література, можна пізнати тільки тоді, коли розкрити її поєднання, які стають прозорими тільки в середовищі літературного досвіду, а відчутними — тільки за допомогою розрізнення горизонтів».
Горизонтами Г. Яусс вважав категорії, що позначають рівень сприймання художнього тексту: крім «первинного горизонту» (естетично-смислові спроможності тексту в момент його створення) існують «пізніші горизонти»: «горизонт досвіду реципієнта», що вступає в контакт як із «первинним», так і з будь-яким іншим «чужим» горизонтом (наприклад, літературознавчі дискурси). Вирішальне значення в естетичному прочитанні давнього літературного твору має «горизонт сподіваного», — те, чого жде читач від твору, що в ньому шукає, у чому його інтерес. Залежить він від загальної культури реципієнта, його естетичного досвіду, здатності розуміти «мову мистецтва».

Як читати старослов’янські і давньоукраїнські тексти

Прийняте Руссю письмо принесло книжний варіант староболгарської (старослов’янської) мови, яка нині і в Болгарії, і в Україні є мертвою. Як і будь-яка мертва мова, старослов’янська має свої живі корені (мова південнослов’янських етносів), але як культурний та літературний феномен вона штучна, є книжним варіантом мови, покликаним обслуговувати християнські тексти. Саме такий варіант писемної мови в її вузькому призначенні і поширився на Русі із прийняттям християнства.
З утвердженням на Русі мови християнських текстів як офіційної (державної) почалося формування офіційно-ділової (літературної, писемної) мови, можливе тільки за умови її державного впровадження, передусім через освіту. Цю функцію взяла на себе інтенсивна церковна практика мововживання — через літургію, коли книжна мова звучала і запам’ятовувалась як «мова релігії». Засвоєння її вважають і засвоєнням Слова Божого. Такий спосіб популяризації привнесеної ззовні мови з усіма її структурними та семантичними особливостями сприяв творенню літературної мови, поширенню її і на літературну практику місцевих письменників.
Після того як Київська Русь припинила своє існування (друга половина ХІІІ ст.), розпочався процес формування давньоукраїнської літературної мови, в основу якої було покладено мову старослов’янську («словенську»), що постійно модифікувалася відповідно до особливостей автохтонного мовлення. Цей феномен уперше зафіксував Лаврентій Зизаній (?—1634), котрий у 1596 р. видав «Граматику словенську», а також буквар, основну частину якого займав «Лексис», що містив українські відповідники старослов’янських слів. Автор першої української граматики — Мелетій Смотрицький (1572—1633), праця якого вийшла друком 1619 р. і відобразила літературно-мовні норми доби бароко. У XVIII ст. під впливом демократизації літератури, передусім використання усної творчості, народнорозмовної мови, писемні тексти помітно змінилися, набувши нових мовних відтінків, розвиток яких сприяв утвердженню літературної мови на народній основі.
Щоб правильно читати літературні тексти середньовічної та барокової доби, необхідно знати особливості тогочасної фонетики та орфоепії, які можна почерпнути із підручників зі старослов’янської (церковнослов’янської) мови, історичної граматики української мови та зі спеціальних праць. Загалом їх зводять до таких правил читання та вимови звуків у давніх текстах:
1) літера е (ять) на українському ґрунті вимовляється як звук [і]: хлебъ — хліб, заветъ — завіт, речь — річ (мова), в деле — в ділі та ін.;
2) літера є (єсть) вимовляється як [йе] на початку слова та після голосного, а після приголосного — як [е]: прочеє, почиваєте, проливаємая, моєго, блажен, не может, рече, приде, єси, почиваєте, єму, тебі, моліте (виняток — запозичені слова, на початку яких вимовляється [е]: Едем, Ераст, Ефіопія);
3) літера и («иже») читається як [и]: книги, Ростислав, учитель, оставити, живущим, они (вони), письмена, пити, проливаємая, писано, ученики, Симон, помоли, почивати, мимо. Як [і] ця літера читається в окремих випадках: на початку слова (ім’я, іже, Ісус), після голосних (моіх, ізидоша, ідете, іже єси), у словах із заперечною часткою ні (ніже, нікто, нікогда), у відмінкових закінченнях деяких іменників (на землі, у брані, у церкві, на душі, на коні);
4) літера ы завжди відповідає звукові [и]: крати, паки, грішний, насущний, син, вина, владика, нині;
5) літера ь (єрь) у сильній (наголошеній) позиції читається як [е]: дьнь — день, отъвьрглъ — отвергл, пришьдъ — пришед; у слабкій (ненаголошеній) позиції позначає м’якість: напасть, аминь, єсть;
6) літера ъ (єръ) у сильній позиції вимовляється як [о]: съблазнять — соблазнять, възгласить — возгласить, възможєтє — возможете; у слабкій позиції — редукується (зникає): въздавъ — воздав, въ гору — в гору, азъ — аз, къ ученикомъ — к учеником.

Приклади читання текстів:
1. По божью же устрою в се время розболелся Володимеръ очима, и не видяше ничтоже, и тужаше велми, и не домышляшеться, что створити. И посла к нему царица, рькуще: Аще хочеши избыти болезни сея, то въскоре крестися, аще ни, то не маши избыти недуга сего. Си слышав Володимеръ, рече: Да еще истина будет, то поистине великъ богъ будет хрестеянескъ. И повеле хрестити ся. Епископ же корсуньский с попы царицины, огласивъ, крести Володимира. Яко възложи руку на нь, абье прозре. Видевъ же се Володимеръ напрасное исцеление, и прослави бога, рекъ: Теперь увидехъ бога истиньного//» (Із «Повісті минулих літ»).
[по божйу же устройу в се же время розболілся володимер очима / и не видяше нічтоже / і тужаше велми / і не домишляшеться / что створити // і посла к нему царица ркуще / аще хочеши ізбити болізні сея / то вскорі крестися / аще ні / то не маши ізбити недуга сего // сі слишав володимер рече / да еще істина будет / то поістині велик бог будет хрестейанеск // і повелі хрестити ся // йепископ же корсуньский с попи царицини огласив / крести володимира // Йако возложи руку на не, абйе прозрі // Видев же се володимер напрасноє ісціленіє и прослави бога / рек / тепер увидіх бога істинного].
2. Ознаймую вам, яко земля, по которой ногами вашими ходите и в ней же в жизнь сию рождением произведени есте и ныне обитаете, на вас перед господом богом плачет, стогнет и вопиет, просячи сотворителя, яко же древле на содомляны, и всемирного потопу, который бы вас выгубыти и искоренити (яко да не скверните болшей оную антихристовым безбожным неверием и поганским, нечистым и несправедливым житием вашим) могл, — изволяючи лепше пуста в чистоте стояти, нежели вашим безбожством запустошона от хвалы всесильного бога, создателя и творца небеси и земли, быти (Іван Вишенський, «Тобе в земли зовемой Полской…»).
[ознаймуйу вам, йако земля / по которой ногами вашими ходите і в ней же в жизнь сію рожденійем проізведени єсте і нині обитаєте / на вас перед господом богом плачет, стогнет і вопийет / просячи сотворителя / йако же древле на содомляни / і всемирного потопу / которий би вас вигубити і іскоренити / йако да не скверните болшей онуйу антихристовим безбожним невірийем і поганським нечистим і несправедливим житійем вашим / могл / ізволяйучи ліпше пуста в чистоті стойати, нежелі вашим безбожством запустошона от хвали всесильного бога / создателя і творца небесі і землі / бити].
Читання текстів за правилами давньої орфоепії дає змогу ідентифікувати звучання мовного ряду, увести у звукову атмосферу тогочасної словесності.

Мовна модернізація давнього тексту

Мовна модернізація давньоукраїнських текстів можлива і необхідна, оскільки тодішнє письменство потребує наближення до сучасного читача. Особливо це актуально з тієї причини, що давня література — досі недостатньо освоєний восьмивіковий текст, який несе важливі громадські, етичні та естетичні цінності.
Мовна модернізація давнього письменства — один із способів їх інтерпретації. Як правило, перекладачі не лише подають текст у новій мовній версії, а й оснащують його примітками, коментарями, у яких тлумачаться призабуті давні реалії, імена, актуалізуються писані у давніх творах події. Так може трактувати старий текст сучасна людина, яка з віддалі часу прагне роздивитися історичний краєвид зображеного, пригадати те, що могло бути свіжим у пам’яті давнього автора, хвилювало його, але померкло у плині віків. У процесі перекладу з давньої мови бачиться не лише мова чи література, а й історія, суспільство, географія, мистецтво, культура.
Щоб адекватно перекладати (модернізувати) давній текст, необхідно мати відповідні словники та підручники, які дають уявлення про лексичне значення застарілих слів (архаїзмів, історизмів), знати морфологічні та синтаксичні особливості книжної мови давнини. Із цією метою можна скористатися такими працями: Белей Л., Белей О. Словник старослов’янсько-український. — Львів: Свічадо, 2001; Білецька-Свистович Л. В., Рибак Н. Р. Церковнослов’янська мова: Підручник зі словником. — К.: Криниця, 2000; Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.: У 2-х т. — К.: Наукова думка, 1978; Станівський М. Ф. Старослов’янська мова. — Львів, 1964; Майборода А. В. Старослов’янська мова. — К.: Вища школа, 1975; Жовтобрюх М. А та ін. Історична граматика української мови. — К.: Вища школа, 1980.
Наприклад, фразу із «Повісті минулих літ» «Аще поищеши въ книгахъ мудрости и прилежно, то обрящеши великую ползу души своей» можна перекласти сучасною українською мовою так: «А коли старанно пошукаєш у книгах мудрості, то знайдеш велику користь для душі своєї». У цьому перекладі труднощі становить хіба що слово «аще» («коли», «якщо»), яке вийшло з ужитку, а до слів «поищеши», «прилежно», «обрящеши» легко знайти українські відповідники: «пошукаєш», «старанно», «знайдеш». Слід звернути увагу на форму дієслів, які виражають минулий час — так має бути і в перекладі. Відповідно до сучасної стилістики варто змінити порядок слів у реченні («старанно пошукаєш»), а словосполучення «ползу души своей» передати як «користь для душі своєї».
Фрагмент із «Збірника Святослава» 1076 р. «Добро есть богатьство въ немь же несть греха а зъло есть ништета въ оустехъ нечьстиваго» можна модернізувати у такий спосіб: у словнику застарілих слів знайти відповідники до лексем «есть» («є») «несть» («нема»); «ништета» перекласти як «злиденність», зберегти дійсний спосіб дієслів теперішнього часу — «Добро є багатство, нема в ньому гріха, а злом є злиденність в устах нечестивого».
Модернізування рядків поета другої половини XVII ст. Климентія Зиновіїва відбувається із намаганням зберегти не тільки лексичну, морфологічну та синтаксичну відповідність, а й особливості силабічного віршування:
Бо если б праве могли все багатими быть,
То никому было бы и хлеба робить.
(Бо якби насправді могли всі багатими стать,
То нікому було б і хліба зароблять).
Приклади модернізації (перекладу) давніх текстів:
1. «Бе некто от Кіева пострижеся, именем Агапитъ, при блаженем отци нашем Антоніи, иже и последствоваше житію его аггельскому, самовидець бывь исправленіем его. Яко же бо онъ, великый, покрываа свою святость, болныа исцеляше от своея яди: мняся тем врачевное зеліе подава, и тако здрави бываху молитвою его; тако и сій блаженый Агапитъ, ревнуа святому тому старцю, помагаше болным. И егда кто от братіа разболяшеся, и тако остави келію свою, прихожаше къ болящему брату и служаше ему — и не бе бо ничто же крадомаго в келіи его — подымаа же и полагая его и на свою руку износя, и подавая ему от своея яди, яже варяше зеліе, и тако здравъ бываше болный молитвою его. Аще ли продолъжишеся недугь его, сице Богу благоволящу, да веру и молитву раба своего умножить, сій же блаженый Агапитъ пребывающе неотступно, моля за нь Бога непрестанно, дондеже Господь здравіе подасть болящему молитов ради его. И сего ради прозванъ бысть Лечець» (Із Києво-Печерського патерика; Слово 27).
Переклад: «Був один чоловік із Києва на ім’я Агапіт, котрий постригся в ченці при блаженному отці Антонії і наслідував його життя ангельське. Той Антоній, великий і святий, хворих зцілював, власноручно давав їм зілля лікувальне — і ті одужували завдяки його молитві. Так і цей блаженний Агапіт, слідуючи тому святому старцю, допомагав недужим. І коли хтось із братії хворував, полишав він свою келію, приходив до болящого брата і прислужував йому у келії порожній, де й злодіям нічого вкрасти. Руками своїми він допомагав йому підвестися, подавав йому ліки, які сам зварив — і ставав хворий здоровим завдяки молитві його. Коли ж недуга не відступала (так Богу було угодно, аби віра й молитва раба його міцніла), то блаженний Агапіт, перебуваючи коло хворого невідступно, молився Богу за нього, допоки Господь не подасть здоров’я тому, оскільки Бог дав йому дар зцілення. Через це і прозвали Агапіта лікарем».
2. Не жити, єже ясти,
Но ясти, єже жити.
Не того ради жити, єже пресищати
Утробу и многии брашна поглощати,
Но толико точію ясти, даби тело
Возмогло житіє си соблюдати цело.
Переклад: Не жити, аби їсти,
А їсти, аби жити.
Не для того жити, щоби набивати
Утробу і великі пироги ковтати,
А тільки для того їсти, аби тіло
Могло жити здоровим і цілим.

3. Труда сущаго в писании, знати
Не может, иже сам не весть писати.
Мнить: легко писания дело —
Три персти пишуть, а все болить тело.
Переклад: Справжньої праці у писанні знати
Не може той,  хто сам не знає писати.
Гадає: легке писання діло —
Три пальці пишуть, а все болить тіло
(Із епіграм Івана Величковського).

Перекладання давніх текстів не тільки сприяє їх розумінню, а й формує у студентів філологічні навички роботи з літературним словом.

Декодування художнього змісту творів давнього письменства

Художньо-образному мисленню давньоукраїнської літератури властиві символізм та алегоризм (середньовічна доба), складна метафоризація й антитетика (барокова доба). Взявши за основу, наприклад, що «Слово про Ігорів похід» — не ілюстрація історичних подій, а художній твір, легше збагнути естетичні механізми творення, моделювання тексту, його глибину (підтекст), горизонти (образний контекст).
Так, уривки з тексту: «Третьяго дни к полудню падоша стязи Игореви, ту ся брата разлучиста на брезе быстрои Каялы»; «На реце на Каяле тьма свет покрыла»; «Немизе кровави брезе не бологом бяхуть посеяни — посеяни костьми руских сынов»; «На Дунаи Ярославнынь глас ся слышить, зегзицею, незнаема, рано кычеть»; «Омочу бебрян рукав в Каяле реце, утру князю кровавыя его раны»; «Река Стугна (…) уношу князю Ростиславу затвори дне при темне березе»; «А Игорь князь поскочи горностаем к тростию и белым гоголем на воду» об’єднує певна образна домінанта. Вихоплені з різних місць тексту, ці образи розкривають міфологічне світовідчуття автора, зокрема міф про ріку як символічну межу між світом живих і мертвих (така семантика «ріки забуття» залишилася хіба що в казках). Річки Каяла немає на географічній карті, це символічна ріка, на березі якої загинуло військо Ігоря, розлучилися брати (Всеволод пішов у «світ мертвих», а Ігор залишився жити). Річка Немига («криваві береги») також розділяє світ живих і мертвих, що постає у протиставленні «берег — річка» («суходіл — вода»). І Ростислав гине на березі Стугни; це «темний берег», як «темною» стає Каяла, бо момент переходу через «річку смерті» оповитий таємницею-темінню. У контексті міфу про «межову ріку» стає відчутнішим образ чайки-Ярославни як птахи смутку, що літає над річкою, яка розділяє живих і мертвих. Тут відображене архаїчне уявлення, що смерті можна запобігти, окропивши тіло «живою водою», що й збирається вчинити Ярославна. Після її молитви-благання-замовляння подано епізод втечі Ігоря з полону (на половецькій землі, яка уявлялася «потойбічним світом», іншим берегом щодо «поцейбічної» Руської Землі). Отже, відбувається зворотний перехід Ігоря з «того» світу в «цей», при чому знову з’являється образ річки: Ігор скаче до очерету, випливає на воду. Віра в те, що силою заклинання можна повернути небіжчика з потойбіччя, також органічно вписується в поетику давнини.
Збагнути художню самобутність «Слова про Ігорів похід» можна, будучи обізнаним із давньоукраїнською міфологією (не стільки з історією Русі, скільки з міфологією!). Це — основа для впізнавання в тексті «Слова…» міфологічних образів, осмислення їх художніх функцій (як наданих їм автором, так і додаткових, що асоціативно з’являються в естетичній свідомості реципієнта в процесі сприймання тексту).
Інший приклад — пісня 1 із «Саду божественних пісень» Григорія Сковороди:

Сложена 1757 лета в сію силу: «Блаженны непорочны, в путь ходящіи в законе Господнем».
Боится народ сойти гнить во гроб,
Чтоб не был после участный,
Где горит огнь неугасный;
А смерть есть святая, кончит наша злая,
Изводит злой войны в покой.
О, смерть сія свята!

Не боится совесть чиста ниже Перуна огниста, ни!

Сей огнем адским не жжется,
Сему жизнь райска живется.
О, грех-то смерть родит, живу смерть наводит,
Из смерти ад; душу жжет глад.
О, смерть сія люта!

Блажен, о блажен, кто в самых пелен
Посвяти себе Христови,
День, ночь мыслит в его слове,
Взя иго благое и бремя легкое,
К сему обык, к сему навык.
О, жребій сій святый!

Кто сея отвьдал сласти, век в мірски
Не может пасти, ни!
В наготах, в бедах не скучит;
Ни огнь, ни мечь не разлучит;
Все сладость разводит, ни сердце не всходит
Разве тому, естли кому.
Дал знать искус драгій.

Христе, жизнь моя, умерый за мя!
Должен был тебе начатки
Лет моих, даю остатки.
Сотри сердца камень; зажжи в нем твой пламень;
Да смерь страстям и злым сластям
Живу тебе мой свет.

А как от грехов воскресну, как одену плоть небесну,
Ты в мне, а я в тебе вселюся,
Сладости той насыщуся,
С тобой в беседе, с тобой в совете,
Как дня заход, как утра всход.
О, се златых век лет!

У пісні 1 поетично розгорнуто роздуми на філософську тему життя і смерті. Подано їх у християнській традиції, тому панорамно зринає протиставлення «рай — пекло»; то є архетипні символи післяжиттєвого існування, вибір якого залежить від характеру земного буття людини. Як християнський мораліст, Григорій Сковорода застерігає від пекла, куди потрапляють після смерті неправедні душі. Там «горит огнь неугасный» — так з’являється архетипний символ пекельного вогню. Вогонь — то найдавніший архетип, який у процесі культурного поступу розгортався у різних семантичних напрямах. У вірші Сковороди простежується своєрідна дихотомія цього образу: вогонь пекельний, що спалює грішні душі, символізуючи покарання, і Перунів вогонь («Перун огнист»), тобто язичницький символ вогню, оскільки Перун уявлявся богом блискавиць і грому, який давав людям вогонь, але міг ним і карати. Співіснування християнського і язичницького образів в одному тексті — річ звичайна для українських барокових авторів.
Семантика вогню у вірші більше схиляється до значення руйнування («жжения»), знищення, покарання й асоціюється із символікою смерті і післясмертних мук, страждань. Убезпеченням від такої злої долі є інший вибір людини — присвятити себе Христові: «День, ночь мыслит его в слове // Взя иго благое и бремя легкое». Смерті, «страстям и злым сластям» протиставляється «слово» (благовісне, священне) і близьке до нього за своїм значенням світло («свет»). Смерть (темрява, тьма) і світло у тексті Сковороди є антонімами, а за художньою суттю — архетипними символами.
Ще одна антиномічна пара — вогонь і камінь. Авторський голос просить Христа: «Сотри с серца камень, зажжи в нем твой пламень». Вогонь набуває ще іншого значення — божественна енергія, яка має витіснити «камінь», що є символом «темного» у душі, яке підсвідомо здатне провокувати на гріх, «злые сласти». Закінчення пісні 1 виражає сподівання на перемогу світлої енергії: «Живу тебе, мой свет».
Розгадування та інтерпретація образності у давніх творах має на меті проникнення у художній світ тексту, добування у ньому не лише смислу, а й естетичного переживання.

Діапазон історико-літературних асоціацій

Читаючи давні твори, сучасний читач тримає у своїй свідомості і художній досвід української літератури ХІХ—ХХ ст., тому закономірно, що у нього в процесі сприйняття літературного слова давнини виникають асоціації, пов’язані з творами новочасного письменства. Можна змоделювати такі рецептивні ситуації, коли мотиви, образи, сюжети давніх словесних пам’яток ведуть до певних зіставлень і порівнянь із творами, що з’явились у нових історичних обставинах.
Наприклад, в «овруцькому епізоді» в «Повісті минулих літ»: «У рік 6485 (977) пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Деревлянську землю. І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зітнулися війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями в город, що зветься Вручий. А був міст через рів до воріт городських, і люди, давлячи один одного, спихнули Олега з мосту в урвище. І падало багато людей з мосту, і подавили тут і коней, і людей.
І ввійшовши Ярополк у город Олегів, узяв волость його і послав шукати брата свого. І, шукавши, його не знайшли, та сказав один древлянин: «Я бачив учора, як спихнули його з моста». І послав Ярополк шукати його. І волочили трупи з рову од ранку й до полудня, і знайшли Олега насподі під трупами, і, винісши, поклали його на коврі. І прийшов Ярополк до нього, і плакав, і сказав Свенельду: «Дивись, адже ти сього хотів». І погребли Олега на високому місці коло города Вручого, і єсть могила його коло Вручого й до сьогодні».
В іншому фрагменті з цього твору зазначено: (978 рік) «Пішов тоді Ярополк, і сказав йому боярин його Варяжко: “Не ходи, княже. Уб’ють тебе. Утікай в Печеніги і ти приведеш воїв”. І не послухав він його, і прибув Ярополк до Володимира. І коли входив він у двері, підняли його два варяги двома мечами під груди, а Блуд зачинив двері і не дав услід за ним увійти своїм. І так убитий був Ярополк (…) Володимир же став жити з жоною брата, грекинею, а була вона вагітна»2.
Обидва літописні фрагменти об’єднує мотив братовбивства, який у писемній творчості бере початок від біблійної оповіді про вбивство Каїном Авеля. У цьому разі літературна асоціація має регресивний характер. Прогресивні асоціації виникають при огляді літератури XVIII ст., зокрема трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, який використав мотив братовбивства, розгорнутий у «Повісті минулих літ». На початку п’єси з’являється тінь убитого Володимиром Ярополка і дорікає братові за тяжкий гріх, за який брат не тільки не розкаявся, а й утвердився на троні, має славу і почесті від свого оточення. Літературна асоціація веде хронологічно ще далі — до повісті «Земля» О. Кобилянської (кінець ХІХ ст.), у якій ідеться про те, як із заздрості селянин Сава убив свого брата Михайла, щоб відібрати у нього землю, передану батьком.
У Києво-Печерському патерику зображено спорудження монастирського храму. «Четверо мужів із Царгорода» прийшли споруджувати церкву у печерському монастирі. Вони розповіли Антонію та Феодосію дивну історію про те, що в Царгороді покликала їх цариця у Влахерну (місце у Константинополі, де збудовано церкву Богородиці), дала їм багато золота і звеліла йти на Русь, щоб поставити там храм. Ще й вручила ікону Богородиці, щоб їй у тому храмі поклонялися. Антоній відразу розтлумачив їхню історію: цариця у Влахерні — то сама Матір Божа.
Так у літературному просторі Київської Русі з’явився образ Богородиці, перейнятий не тільки з новозавітних оповідей про Діву Марію, а й із численних апокрифічних легенд, що активно поширювалися впродовж століть на українських землях (І. Франко зібрав десятки таких легенд, які опублікував у 5-томному виданні «Апокрифи і легенди»). До образу Богородиці у свій час зверталися Т. Шевченко (поема «Марія»), Ю. Федькович (вірш «Пречиста діво, радуйся, Маріє»), П. Тичина (поема «Скорбна мати»), Є. Маланюк (книга «Земна Мадонна»), У. Самчук (роман «Марія»), І. Драч (поема «Чорнобильська Мадонна»), В. Яворівський (повість «Марія з полином в кінці століття») та ін. І хоч у цих творах змальовано різні періоди в історії України, відтворено неоднакові соціальні обставини та життєві реалії, проте їх смисловою і художньою домінантою є образ Богородиці.
Письменник і дослідник історії української літератури Валерій Шевчук у своїй художній творчості не раз звертався до сюжетів та образів давнього письменства. Діапазон сприймання і розуміння «Житія і страданія» Іллі Турчиновського (друга половина XVIII ст.) може бути розширений читанням повісті Вал. Шевчука «Ілля Турчиновський», яка є частиною його трилогії «Три листки за вікном» (1986). У повісті він подає власну літературно-художню версію образу мандрівного дяка, людини пізнього бароко, але при цьому використовує основну сюжетну лінію автобіографії Турчиновського. Окремі сюжети і людські характери розробляє Вал. Шевчук у романі «На полі смиренному», звернувшись до Києво-Печерського патерика. У романі сучасний читач матиме справу не з ілюстрацією давнини, переказом чернецьких оповідок, а з травестією (перелицюванням) монастирського буття та його персонажів, у чому вгадуватимуться у завуальованій формі реалії і соціальні типи радянського часу (твір написаний 1978). Ознайомившись з повістю Вал. Шевчука «У пащу дракона», читач матиме змогу знайти її сюжетно-образні джерела в українській літературі XVII ст., тобто вдатися до хронологічно регресивної асоціації. Адже твір, який було взято за основу цієї повісті, написав Афанасій Филипович (прибл. 1592—1648) — автобіографічні записки «Діаріуш берестейського ігумена Афанасія Филиповича», в якому розповідається про його подорож до Москви для зібрання коштів на відбудову монастиря. За сюжетною лінією, композицією, ірраціональними мотивами твір належить до барокового стилю. Вал. Шевчук винахідливо, у дусі бароко виклав життєві пригоди Афанасія, надавши і сюжету, і головному персонажу актуального для сучасності змісту.
Читання давніх літературних пам’яток має на меті не лише засвоєння певної суми знань з історії українського письменства, а й інтелектуальне та естетичне збагачення читача. Робота з текстом (читання, перекладання, трансформація, декодування, інтерпретація) сприяє проникненню в образний світ художніх фономенів, які хоч і віддалені в часі, проте здатні дарувати задоволення від тексту.

1.2. Самостійна робота з книгою

У давніх книжників був особливий пієтет до книги. «Велика бо користь буває людині од учення книжного, — зазначено у «Повісті минулих літ». — Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо у книгах незмірна глибина». Книга і нині потребує сумлінного та уважного ставлення. Це стосується й давніх літературних творів, які студент-філолог має прочитати, щоб засвоїти їх зміст, збагнути художню форму, витворити із себе культурну сучасну людину, інтелектуала і фахівця. У навчальній практиці склалися певні традиції і різновиди роботи з книгою, які передбачають всебічне і глибоке вивчення художнього і наукового текстів, уміння вести читацький щоденник, писати реферати, складати конспект, збагачувати свій лексичний запас.

Шукаючи потрібну книгу

Найпростіше знайти книгу, яка зацікавила, в бібліотеці. Щоб з’ясувати, чи є там вона, слід звернутися до алфавітного каталогу, у якому в алфавітному порядку систематизовано наявні в бібліотеці друковані видання. Потрібно знайти теку з необхідною літерою (за прізвищем автора книги, якщо її написав колектив авторів — за назвою). В окремій картці вказано автора, назву книги, місце і рік її видання, загальну кількість сторінок. Упевнившись, що ця книга є у фондах бібліотеки, слід звернути увагу на шифр у лівому верхньому кутку картки, виписати його разом з ім’ям автора і назвою книги, внести у бланк замовлень. Шифр допоможе бібліотекарю швидко знайти потрібну книгу. Багато бібліотек має електронні каталоги книг. Це дає змогу дізнатися про наявність у бібліотеці потрібної книги, не виходячи з дому.
Наприклад, у художній структурі «Слова про Ігорів похід» є міфологічні образи. Глибше зануритись у дивовижний світ української міфології допоможе систематичний каталог, який складається з рубрик, що позначають галузі знання. У теці з написом: «Ш 2/3 — Фольклор. Фольклористика» необхідно проглянути картки, згруповані під рубрикою «Міфи» чи «Міфологія». Якщо вони не виділені, потрібно переглянути всі наявні картки і виписати джерела (із шифрами), які зацікавили.
У систематичному каталозі є інші рубрики, до яких за потреби можна звернутися: «Філологічні науки. Художня література», Літературознавство», «Мовознавство», «Ораторське мистецтво», «Дитяча література» тощо.
У великих бібліотеках наявна також картотека журнальних і газетних статей, краєзнавчих матеріалів, які можуть прислужитися при підготовці до семінарів, практичних занять.

Застереження від помилок:
а) якщо у списку рекомендованої літератури (чи з усної подачі викладача) вказано журнальну або газетну статтю, потрібно шукати не статтю, а журнал (газету), зазначаючи його назву, рік і номер видання;
б) не варто замовляти книгу чи статтю, коли немає впевненості у точності її назви або імені автора. Перед тим як звернутися в бібліотеку із замовленням, слід перевірити, уточнити повну назву літературного джерела (ім’я автора);
в) якщо відомо назву книги, але невідомо ім’я автора (чи навпаки), перед тим як звертатися до бібліотеки, необхідно проконсультуватися у компетентних людей — це полегшить пошуки потрібної книги.
Шлях до навчальної інформації не завжди простий, але його необхідно долати у прагненні пізнати якомога більше для власного інтелектуального збагачення.

Конспектуючи навчальну і наукову літературу

Протягом усього часу навчання конспектування є для студента однією з основних форм нагромадження і фіксування інформації. Конспект — короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції. Відповідно до джерел інформації розрізняють конспектування письмових текстів (монографії, статті, трактату та ін.) та усного мовлення (лекції, доповіді, повідомлення).
Передумовами ґрунтовного осмислення наукового тексту є такі:
1) текст краще читати уривками (абзац, глава, параграф, розділ), щоб зрозуміти його загалом, а потім детальніше розібратися у суті викладених думок і суджень;
2) до кожного з фрагментів варто ставити запитання «Про що цей текст?», тобто визначати, в чому суть висловленого;
3) у кожному уривку слід виокремлювати основний смисл і стисло його передавати на письмі — в конспекті;
4) ключові фрази можна занотовувати без змін;
5) опрацьовуючи фрагменти послідовно, необхідно намагатися зрозуміти логіку всього конспектованого тексту;
6) основні поняття, важливі формулювання варто особливо акцентувати в конспекті (підкреслювати, локалізувати, писати іншим кольором);
7) у конспекті бажано залишати вільне поле, де можна робити власні позначки, виражаючи ставлення до законспектованого: NB (nota bene) — дуже важливо; sic! — так!; знак оклику — !; знак питання — ?; здивування (незрозуміло) — !?; Х — неправильно; # — завчити; // — виділити; ~~  — сумнівно та ін. Ці позначки поширені, але можна мати й свою систему.

Застереження від помилок:
а) читаючи текст для конспектування, нічого не можна пропускати в ньому;
б) формальне конспектування (з кожного абзацу по реченню) — марнування часу;
в) не слід переписувати з чужого конспекту, необхідно звертатися тільки до першоджерел;
г) потрібно обов’язково вказувати в конспекті назву книги (статті), ім’я автора, рік видання, сторінки; це допоможе, коли доведеться щось уточнити, поглибити.
Конспектування — це не занудна формальність, а важлива чорнова робота у здобуванні потрібних знань.

Напередодні семінару, практичного заняття

На розгляд семінару виносять ключові теми, які мають теоретичне і практичне значення для осмислення навчальної дисципліни. Семінар — форма колективної навчальної роботи під керівництвом викладача. Семінари відбуваються за заздалегідь визначеною темою, чітким переліком питань (тезами), які студенти розкривають у формі виступів (міні-доповідей) та обговорення висловлених положень, думок, міркувань. Вони мають засвідчити підготовленість до сприймання складних проблем курсу, сприяти виробленню практичних навичок (виголошення промови, участь у дискусії тощо).
Щоб участь у семінарі була ефективною, корисною, успішною, необхідно:
— ознайомитися із його темою, планом, адже інформація про нього подана заздалегідь у робочій навчальній програмі, яку зазвичай тепер можна знайти на сайті кафедри;
— переглянути список рекомендованої до семінару літератури і розпочати її опрацювання, розрахувавши свої сили, можливості і час;
— у процесі дослідження рекомендованої літератури робити нотатки, формулювати основні тези, виписувати цитати, іншу інформацію, фіксувати власні думки;
— текст доповіді на семінар готувати за схемою: «вступ — головна теза — аргументація тези — висновки»;
— стежити, щоб доповідь (виступ) на семінарі чітко відповідала темі, хоча допускаються імпровізація, експромт, асоціативні пропозиції; важливо, щоб у кожному випадку це були посутні розмірковування, аргументовані судження;
— будь-якої миті бути готовим взяти участь у дискусії на семінарі, оскільки модульно-рейтингова система вимагає активного демонстрування знань;
— не зводити участі в дискусії до схоластичної балаканини, повторення сказаного — слід бути уважним до змісту того, про що вже йшлося;
— доповідаючи за темою семінару, беручи участь у дискусії, дбати про культуру мовлення — говорити грамотно і виразно;
— розвивати письмове та усне мовлення, мобільно і чітко формулювати думки, оперативно відшукувати аргументи, гідно триматися перед публікою, збагачувати свої знання.
Орієнтирами при підготовці до семінару є перелік питань, список рекомендованої літератури. Потрібно бути готовим до відповіді на кожне питання. Наприклад, тема семінару «“Слово про Ігорів похід” — визначна пам’ятка української літератури», одне з його питань: «Історична основа пам’ятки». Джерела дослідження — підручник із давньої української літератури, текст «Слова про Ігорів похід», додаткова література згідно з рекомендованим переліком.
Насамперед бажано ознайомитися з відповідним текстом підручника, щоб мати загальне уявлення про суть питання. Текст твору (у цьому випадку — «Слова про Ігорів похід») слід прочитати заздалегідь. Відтак необхідно переглянути літописне оповідання («Повість минулих літ») про похід Ігоря. Після цього можна скласти план відповіді:
1. Загальна політична ситуація в Київській Русі у 80-ті роки ХІІ ст.
2. Зміст літописного оповідання, адекватність його тогочасній політичній ситуації.
3. Порівняння змісту «Слова про Ігорів похід» і літописного оповідання.
4. Аналіз історичних діячів у літописному оповіданні.
5. «Слово про Ігорів похід», написане за історичними мотивами, — не історичний, а художній твір.
Ґрунтовність, аргументованість відповіді підсилить використання додаткової літератури, яка допоможе збагатити її фактами, історичними датами, міркуваннями, висновками істориків і літературознавців. Варто занести виписки у зошит для підготовки до семінарів, щоб скористатися ними під час відповіді.
Весь розглянутий матеріал із цього питання немає потреби дослівно записувати в конспект — зручніше скласти тези відповіді, тобто короткий виклад її змісту. Наприклад:
1. Друга половина ХІІ ст.: набіги половців; розорення південної частини Руської Землі; складні відносини Русі із сусідніми державами; спроби Святослава дати відсіч половцям (похід 1183); авантюрний похід Ігоря до Дону; тяжкі наслідки його поразки; Русь напередодні військової загрози зі Сходу.
2. Зміст літописного оповідання: початок походу; перша битва; друга битва; монолог Ігоря; наслідки поразки; нові походи половців на Русь; втеча Ігоря з полону.
3. Спільне у «Слові про Ігорів похід» та літописній оповіді: збір Ігорем війська, шлях до Дону; поразка; втеча з полону. Відмінне: у літописі конкретизовано наслідки поразки; Ігор із полону повертається не до Києва, а в Новгород-Сіверський; у літописі відсутні політичні оцінки зображених подій; у «Слові про Ігорів похід» домислено монолог Святослава, уведено образ Ярославни, м’якше оцінено вину Ігоря у втраті війська.
4. Самооцінка Ігоря в літописі: каяття за гріхи (кровопролиття, загарбання чужих земель), поразка усвідомлюється ним як кара Божа. Висока оцінка Святослава — за політичну мудрість, Всеволода — за воїнську доблесть (зачитати уривки з тексту).

Застереження від помилок:
а) не слід покладатися на власну пам’ять — потрібно занотовувати чужі і свої думки;
б) не можна користуватися чужими записами під час відповіді — не розібравшись у них, існує ризик опинитися в проблемному становищі;
в) не варто позбуватися конспектів відразу після іспитів — здобутий матеріал знадобиться ще не один раз.
Семінари і практичні заняття поглиблюють пізнання і розуміння літературної епохи, окремих творів і письменників. Сумлінне ставлення до них є запорукою успішного здобування знань.

За необхідності підготувати реферат

Письмовий огляд або усний виступ на будь-яку тему, що складається з характеристики літературних та інших джерел, називається рефератом.
Студентові, якому, наприклад, необхідно підготувати реферат на тему «Вивчення козацьких літописів», найкраще розділити роботу на кілька етапів:
1. Пошуки друкованих джерел за темою текстів козацьких літописів або літературознавчих та історичних матеріалів про літописи. Для цього доведеться знайти потрібну літературу. Найпростіше передусім звернутися до підручника з давньої української літератури, в якому до кожного розділу подана бібліографія. Тут є джерела з обраної теми: Величко Самійло. Літопис: У 2-х кн. / Пер. Вал. Шевчук. — К., 1991; Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. Р. Іванченко. — К., 1992; Літопис Самовидця. — К., 1971; Українська література ХVІІІ ст. — К., 1983 (уривки з літописів).
Оцінка козацьких літописів викладена у підручнику з давньої української літератури, а також: Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. — Львів, 1992. — Кн. 2. — С. 369—385; Єфремов С. Історія українського письменства — К., 1995. — С. 206—210; Чижевський Д. Історія української літератури.— Т.: Феміна, 1994. — С. 288—292.
Варто переглянути і бібліотечну картотеку «Історія української літератури. Давня література», у якій можна знайти такі джерела: Грицай М. Давня українська проза. — К., 1975; Шевчук Вал. Самійло Величко та його літопис // Дорога в тисячу років. — К., 1990; Шевчук Вал. Про давню українську прозу, зокрема про літописи // Слово і Час. — 1993. — № 10. — С. 57—65; Соболь В. Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко. — Донецьк, 1996 та ін.
2. Реферат має бути побудований за чітким планом. Наприклад:
1) козацькі літописи початку ХVІІІ ст. як історико-літературне явище;
2) час створення літописів, їх автори;
3) видання літописів у ХІХ—ХХ ст. (огляд);
4) вивчення козацьких літописів у ХІХ ст.;
5) сучасні дослідження про літописи (нові підходи, дискусії);
6) використання козацьких літописів у художній літературі (Т. Шевченко, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, П. Панч, О. Ільченко, В. Малик та ін.);
7) список використаної літератури.
Кожен пункт плану розкривається послідовно, чітко, аргументовано.
Обсяг реферату залежить від теми, традиційно він має в середньому 10—12 сторінок.

Застереження від помилок:
а) не потрібно намагатися охопити неосяжне: слід використовувати в рефераті найзначніші, найґрунтовніші джерела;
б) не варто позбуватися чорнових записів, зроблених під час підготовки реферату — вони можуть знадобитися в подальшій роботі (написання курсової, дипломної роботи тощо).
Підготовка реферату дає змогу сконцентруватися на окремій темі і водночас навчитися працювати з літературою, узагальнювати і викладати словесний матеріал.

Читання художнього твору — не лише читання

Для студента-філолога читання художньої літератури є професійною справою. Проте навчально-професійне читання має суттєві особливості. Передусім важлива мета читання літературного твору: його належить осмислити як художній факт, явище у творчому доробку письменника, літературному процесі епохи, історії національної і світової літератур. Засвоюючи художній текст, слід урахувати і ймовірні ситуації в перспективі: практичне (семінарське) заняття, екзамен, пізніше — уроки літератури.
Сприймання художнього твору залежить від мотивації, внутрішньої готовності, літературного досвіду читача, відтворення прочитаного — від ґрунтовності опрацювання тексту, осмислення його художньої системи, здатності панорамно побачити твір, властивостей пам’яті й уваги.
Ознайомлення і читання художнього твору супроводжуються й завершуються з’ясуванням деталей, які увиразнюють таку суттєву інформацію:
а) авторство твору;
б) жанр твору;
в) час, обставини написання твору;
г) сюжет, композиція, образи і засоби їх творення, тропіка (художні засоби), стиль, віршові розміри, вид строфи, римування, художня деталь та ін.;
ґ) технічний обсяг твору (читання великого прозового, драматичного твору потребує більше часу і зусиль пам’яті; ліричний твір, займаючи небагато часу для прочитання, спонукає до ширших роздумів).
Професійне читання художнього твору здебільшого відбувається з олівцем. Під час першого прочитання роблять помітки, виокремлюють у тексті важливі місця. Завдяки цьому здійснюються первинна робота над текстом, роздумування над ним.
За період навчання і в подальшому житті доводиться засвоювати не один десяток художніх текстів, до змісту яких необхідно буде повертатися. Єдиний вихід — ведення читацького щоденника. Для цього може знадобитися загальний зошит. Записи у ньому роблять у довільній формі. Наприклад: «Слово про Ігорів похід» — пам’ятка героїчного епосу кінця ХІІ ст.:
1. Вступ. Не пов’язаний із загальним розгортанням розповіді. Це — своєрідний зачин, заспів, у якому автор викладає принципи художнього зображення.
2. Експозиція. Характеристика Ігоря, наголошено, що його похід був здійснений в ім’я Руської Землі.
3. Зав’язка. Вирушають у похід. Сонячне затемнення, картини природи, які мають символічне значення.
4. Розвиток подій. Дуже стрімкий. Перше зіткнення з половцями — перемога. Друга битва.
5. Кульмінація. Спроба Ігоря організувати, завернути військо від утечі.
6. Розв’язка. Поразка війська Ігоревого.
7. Відступ перший. «Золоте слово» Святослава — пристрасний заклик автора постояти «за землю Руську», помститися «за рани Ігореві», припинити міжусобиці.
8. Відступ другий (ліричний). Замовляння-плач Ярославни.
9. Епілог. Втеча Ігоря з полону.
10. Кінцівка (славослів’я). Проголошення «слави» на честь князів та їх воїнів.
Григорій Сковорода. «Всякому городу нрав і права» (пісня 10 із збірки «Сад божественних пісень»):
1. Філософський роздум про відносність і суб’єктивність смаків.
2. Перелік індивідуальних вад — пристосовництво, обман, марнослав’я, лихварство.
3. Викриття загребущості, гоноровитості, безцільного життя.
4. Засудження беззаконня, схоластичного навчання, пошуків пригод. Підсумок: «всякому голову мучить свой дур». Тут же — відповідь  на запитання трьох попередніх строф: «как би умерти мні не без ума» (проголошено ідеал «просвіщенного» розуму).
5. Філософське узагальнення: перед смертю всі рівні, але не боїться її той, «чия совість, як чистий кришталь» (ідеал чистої совісті).
Для зручності на останніх сторінках щоденника можна завести реєстр прочитаних творів із посиланням на порядковий номер сторінки, які варто пронумерувати. У нотатках доречно виділяти імена письменників, творів, назви розділів, частин та ін. Бажано висловлювати і власні судження про твір.

Застереження від помилок:
а) слід точно вказувати ім’я письменника і назву твору;
б) користування чужим щоденником — малоефективне і зрадливе.
Читання художнього твору — це його пізнання і відображення у свідомості того, що може стати корисним і ефективним у навчальному процесі.

Збирання мудрих думок

Кожна книга — неповторний світ, який відкриває багато мудрого і повчального:

Книги — морська глибина.
Хто в них пірне аж до дна,
Той хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить (І. Франко).

«Дивнії перли» — це мудрі думки, влучні вислови, афоризми. Вони знаходять тих, хто звертається до книг. «Велика ж бо користь від читання книжного», — занотував літописець ще в ХІ ст. «Verba volant, scripta manent» («Сказане звітрюється, а написане залишається») — мовить латинське прислів’я. Такі висловлювання є в багатьох книгах. Їх також варто систематизовано занотовувати. Наприклад, вивчаючи творчість Григорія Сковороди (вірші, байки, притчі), обов’язково пощастить натрапити на мудрі думки: «Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись, ні за ким не турбуватись — значить  не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це  рух»; «Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?»; «Любов виникає з любові: коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю»; «З усіх утрат втрата часу найтяжча»; «Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга»; «Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти».
У «Повчанні» Володимира Мономаха бажано не пропустити вислови «Лінощі всьому мати: хто вміє, той забуде, а хто не вміє, той не навчиться», «Стережися брехні, пияцтва і блуду, бо в тому гине душа і тіло».
Результати занотовування не раз прислужаться упродовж усього життя.

Застереження від помилок:
а) вислів необхідно передавати точно: якщо є, наприклад, відповідник іноземною мовою, потрібно записати і його;
б) слід вказувати автора вислову; якщо це приказка, прислів’я анонімного походження, можна обмежитися зазначенням «латинське прислів’я», «антична мудрість», «східна приказка»;
в) доречно вказати, з якої книги взято вислів.
Зібрані і занотовані мудрі думки можуть надалі згодитися як у письмовому, так і усному мовленні, під час виступів, промов, дискусій.

Збагачення власного словника

Кожен фахівець використовує крім кількох тисяч загальновживаних слів спеціальну лексику. На початку навчання студент переживає «інформаційний шок», надалі, звикши до інформаційної насиченості лекцій, семінарів, практичних занять, активно засвоює нову термінологію. Щоб цей процес був максимально продуктивним, доречно завести словник нових слів.
Слухаючи лекції, виступи колег на семінарських заняттях, конспектуючи тексти, необхідно заносити у словник (за алфавітом) незнайомі слова. Наприклад, атрибуція — визначення  достовірності твору, автора, місця й часу створення; автентичний — справжній; медієвістика — наука про середньовічну (давню) літературу; трансплантація — перенесення, пересадження (наприклад, староболгарських творів на руський ґрунт); рецепція — сприймання; графіті — давні написи та малюнки, видряпані на скелі, посуді, стінах; Євангеліє — буквально: добра (блага) звістка; компіляція — несамостійна літературна праця, використання чужих творів; метафраст — переповідач та ін.
Якщо нове слово прозвучало без пояснення, його відразу слід записати, знайшовши самостійно тлумачення у відповідному словнику (словник іншомовних слів, тлумачний словник).
Самостійне з’ясування значення слів, систематичне перечитування словника — форми засвоєння знань, їх активне використання у навчанні, на практиці. Це – розширення словникового запасу і водночас формування лексикону майбутнього спеціаліста.