Організація і проведення туристсько-краєзнавчих подорожей ("Академвидав")

Туристсько-краєзнавчі подорожі відновлюють і розвивають сили, волю людини, збагачують її знання про себе, свій край і світ. При їх підготовці однаково відповідально продумують маршрут, програму, організаційне забезпечення, дбають про спорядження, фізичну, технічну, психологічну придатність, мотивацію учасників. У навчальних закладах організуванням і координуванням цієї роботи переймаються фахівці з фізичної підготовки і туризму, які залежно від обставин співпрацюють із викладачами відповідних навчальних дисциплін. Тим, хто прагне стати такими фахівцями, пропонований навчальний посібник допоможе пізнати особливості різних видів туризму й основні засади організації туристсько-краєзнавчих подорожей, з’ясувати специфіку їх підготовки за основними напрямами, вимоги щодо індивідуальної та групової готовності учасників, осягнути методологію краєзнавчих досліджень і документування їх результатів.
Адресований студентам факультетів фізичного виховання і туризму вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто організовує туристсько-краєзнавчі подорожі, є або збирається бути їх учасником.

Уривок із навчального посібника ("Організація і проведення туристсько-краєзнавчих подорожей" Пангелов Б. П.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Основні засади організації та проведення туристсько-краєзнавчих подорожей учнівської і студентської молоді

Навчально-виховна робота в освітніх закладах України спрямована на відродження народних традицій, звичаїв, вивчення історії та сучасних проблем соціально-економічного розвитку рідного краю. Надзвичайно дієвим засобом виховання любові до своєї країни, джерелом знань про неї є туристсько-краєзнавчі подорожі. Тому туристсько-краєзнавча підготовка і виховання учнів і студентів є одним із важливих завдань кожного сучасного навчального закладу.

1.1. Виникнення і розвиток туризму та краєзнавства

Туризм і краєзнавство, які виникли і розвивались як об’єктивна суспільна потреба у давнину, поступово затвердились у ролі одного із важливих засобів виховання. У їх розвитку можна виокремити такі етапи: створення передумов для організованих групових (колективних) походів і подорожей; утвердження походів і подорожей як засобів виховання; становлення і розвиток туристсько-краєзнавчої діяльності як суспільного явища, яке сприяє комплексному розв’язанню виховних, освітніх і оздоровчих завдань.

Зародження туристсько-краєзнавчої діяльності у давньому світі

Свідчення про перші організовані подорожі з метою ознайомлення з культурою і природою інших народів дійшли до нас із давнього світу. Першими мандрівниками були купці. Подорожі давніх греків і римлян до Єгипту із VІ ст. до н. е. не були винятковим явищем, оскільки їх приваблювала незвичайна природа, давня історія, культура та велич єгипетських споруд.
Відвідуючи Єгипет, грецькі та римські мандрівники залишали графіті — короткі записи із нагадуваннями свого імені на стінах будівель, металевих виробах, посудинах тощо. Одним із таких мандрівників був «батько історії» — Геродот (прибл. 485 — прибл. 425 до н. е.). Свої численні тривалі подорожі різними землями він описав у дев’яти книгах. Друга книга присвячена Давньому Єгипту, який Геродот відвідав після 459 р. до н. е. Він описав свій маршрут долиною Нілу. Геродот — перший грецький турист, про якого збереглися достовірні дані. Мандрівкою своєю державою для давніх греків були поїздки в Олімпію на Олімпійські ігри. Нерідко римляни і греки здійснювали далекі подорожі до цілющих джерел. Із виникненням основних релігійних течій з’явилися паломники до святих місць (пілігрими).
Грецькі філософи давнини — Арістотель, Демокріт, Квінтіліан та інші у своїх трактатах про виховання вказували на необхідність спілкування з природою, пізнання її шляхом безпосереднього спілкування.
Наприкінці ХVІІ і на початку ХVІІІ ст. у європейських державах при вивченні окремих предметів деякі вчителі використовували в роботі з учнями пішохідні прогулянки і мандрівки в навколишні визначні місця. Такі найпростіші форми мандрівок називали екскурсіями.
У другій половині ХVІІІ ст. у Західній Європі почали створювати центри туризму.
Передумови подальшого розвитку туризму були пов’язані з потребою організації і проведення тривалих пізнавальних мандрівок задля вивчення віддалених та важкодоступних куточків Земної кулі.
Із метою удосконалення рухових умінь і навичок учасників мандрівок проводили їх попередню підготовку, перевіряли соціально-психологічну відповідність і погодженість, випробовували необхідне для мандрівок спорядження. У такий спосіб виникли своєрідні методичні прийоми і правила підготовки учасників мандрівок та експедицій. Досвід складних подорожей і мандрівок із виховною метою постійно накопичувався і вдосконалювався.
Тривалі подорожі і експедиції спочатку мали прикладний характер, а їх мета і завдання були обмеженими. Із часом характер і зміст подорожей і мандрівок збагатився, і вони затвердилися як ефективні засоби фізичного виховання, за допомогою яких розв’язували освітні, виховні та оздоровчі завдання.
Організація і проведення мандрівок потребували розроблення теоретичних основ і методичних рекомендацій щодо підготовки учасників мандрівок. Унаслідок цього з’явилися основи розділів спеціальної теоретичної і фізичної підготовки учасників мандрівок, чіткіше визначили їх цілі і завдання. У цей період постала необхідність класифікації мандрівок і маршрутів на окремі види, на якій донині ґрунтується система туризму.

Розвиток туристсько-краєзнавчої діяльності у ХVІІІ—ХІХ ст.

Наприкінці ХVІІІ — у першій половині ХІХ ст. у державах Західної Європи розпочався рух «Назад до природи», що сприяло практичному застосуванню мандрівок із метою фізичного вдосконалення людини.
Ураховуючи прикладне значення туризму у формуванні життєво необхідних людині рухових умінь і навичок, їх вплив на всебічний та гармонійний розвиток функціональних систем і органів людини, багато педагогів (І. Базедов, Г. Фіт та ін.) рекомендували туристські вправи як безпосередню складову фізичного виховання. Туризм зарахували до програми фізичної підготовки у багатьох школах. Почали створювати регіональні спілки аматорів туристських мандрівок.
Перші самодіяльні туристські об’єднання з’явились у різних країнах приблизно одночасно (друга половина ХІХ ст.) у вигляді альпійських клубів і товариств. Перший клуб виник в Англії (1857), відтак — в Австрії (1862), Італії і Швейцарії (1863), Німеччині (1869), а наприкінці 70-х років ХІХ ст. — у Франції, Росії та інших державах.
У 1895 р. з ініціативи віденської газети «Arbeiterzeitung» («Робітнича газета») було засновано туристське товариство «Die Natur Freunde» («Друзі природи»), невдовзі — створено перші гуртки товариства за межами Австро-Угорщини. Їх поширення викликало формування у Відні в 1908 р. Міжнародного центру туризму.
Туристські союзи і клуби, які виникли у різних країнах, розробляли маршрути туристських подорожей, визначали категорії їх оцінювання, тобто створювалася туристська класифікація. Поступово розробили і встановили єдині правила проходження маршрутів, з’явилося наукове підґрунтя туристських вправ як засобів військово-прикладної фізичної підготовки людей.
У Росії розвиток туризму започаткували шкільні екскурсії. Одним із перших організаторів і ентузіастів екскурсійної роботи з дітьми і туризму був декабрист Іван Якушкін (1793—1857). Працюючи у Ялуторовській (Тюменська обл.) жіночій школі з часу її створення, він практикував літні подорожі і екскурсії зі своїми вихованками для вивчення рослинності Сибіру.
Екскурсію як метод навчання у практику викладання природознавства у 1866 р. запровадив російський педагог Олександр Герд (1841—1888).
Перша дальня екскурсія в Росії відбулась у 1876 р. Тоді група студентів Новоросійського університету (м. Одеса) під керівництвом російського професора геології Миколи Головкінського (1834—1897) здійснила екскурсію по гірському Криму.
У 1877 р. у Тбілісі при Кавказькому товаристві природознавства виник перший російський альпійський клуб. Членом цього клубу був дослідник Кавказу Андрій Пастухов (1860—1899). Його ім’ям названо розташований на висоті приблизно 5000 м на Ельбрусі кам’яний майданчик («Притулок Пастухова»).
У Ялті в 1878 р. було створено гурток любителів природи, гірського спорту і кримських гір, а у 1890 р. — перший туристський клуб. Ініціатором його створення і першим головою був друг А. Чехова місцевий лікар Володимир Дмитрієв (1839—1904).
За ініціативою ентузіастів туризму в Одесі у 1891 р. створили Кримський гірський клуб. Його відділення були в Севастополі і Ялті, на Кавказі, де проводили добре налагоджену екскурсійну роботу. Діяльність клубу регулювалась статутом, який визначав його мету: «наукове дослідження місцевості, вивчення місцевих галузей сільського господарства, охорона зникаючих гірських видів рослин і тварин, історичних пам’яток і різних визначних пам’яток, заохочення відвідування цих місць ученими, художниками і туристами з наданням їм всілякої співпраці». Клуб мав свої прапор, печатку, видавав «Записки», у яких висвітлювали питання туризму і екскурсійної справи в Росії та за кордоном.
Водночас у багатьох містах Росії створювали подібні клуби, а у 1895 р. — Російське товариство туристів (РТТ). При ньому працювала комісія з екскурсій для середніх навчальних закладів. Товариство видавало посібники для мандрівок, випускало почесні знаки, журнал «Російський турист».
У 1900 р. у Санкт-Петербурзі вчені Д. Анучин, В. Вернадський, Й. Мушкетов, П. Семенов-Тянь-Шанський, Б. Федченко заснували Російське гірське товариство. У його роботі брали участь письменник В. Гіляровський, географи В. Шуровський і Ю. Шокальський. Товариство розробляло маршрути, будувало притулки (Єрмоловська хатина на Кавказі), мало свої відділення у Владикавказі, Сочі, Вірному (Алмати).
На початку ХХ ст. продовжувалося розширення літньої оздоровчої роботи з учнями. Серед учительства були ентузіасти цієї роботи з дітьми (колонія А. Зеленка і С. Шацького біля Щолкіного (Москва), організована в 1905 р.).
Розвитку краєзнавства і туризму в Росії сприяло також Товариство любителів природознавства, яке займалось вивченням географії, геології, етнографії, фауни і флори рідного краю. Його осередки розташувались у Москві, Петербурзі, Казані, Томську та інших містах. Одним із найактивніших підрозділів товариства було Уральське відділення, до якого входили діячі науки і культури: історик Н. Чупін, геолог А. Карпінський, письменник Д. Мамин-Сибіряк; серед його почесних членів — учені К. Тимірязєв, Д. Менделєєв, І. Павлов, географи М. Пржевальський і Н. Норденшельд. Завдяки роботі однієї з експедицій товариства на річці Білій (Урал) було знайдено природний вихід нафти, де за радянських часів розпочався її видобуток.
Створене у 1919 р. у Москві Центральне бюро шкільних екскурсій надало вчителям суттєву допомогу в ознайомленні школярів зі столицею. У 30-ті роки ХХ ст. його перетворили на Центральну дитячу екскурсійно-туристську станцію СРСР, яка відіграла важливу роль у розвитку шкільного туризму.
У 1925—1926 рр. ХХ ст. виникло акціонерне товариство «Радянський турист», яке займалось організацією дальніх поїздок на потягах і пароплавах за путівками. Члени-акціонери його (державні, профспілкові і господарські організації) матеріально забезпечували ці поїздки.
На території України краєзнавство розвинулось у XIX ст. Воно мало різні напрями, висвітлювалося у працях Т. Шевченка, П. Куліша, А. Метлинського, Я. Марковича, В. Полетики.
Краєзнавчі ідеї пропагувало Кирило-Мефодіївське братство (1845—1847). У публікаціях кирило-мефодіївців (В. Білозерського, М. Гулака, М. Костомарова, П. Куліша, О. Маркевича), а з квітня 1848 р. і Т. Шевченка постають ідеї українського національного відродження і панславізму, побудови майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, зрівняння у правах усіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури й освіти. Члени братства вели активну громадську діяльність, піклувалися про розвиток народної освіти, поширювали ідеї краєзнавчого вивчення міст і сіл України, зокрема Києва, традицій, історичних пам’яток, мовних діалектів тощо.
У 70-ті роки ХІХ ст. у Києві було засновано Товариство Нестора Літописця, а в 1872—1878 рр. працювала етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського, яка започаткувала систематичну краєзнавчу роботу в Україні.
Значний внесок у розвиток краєзнавства зробили діячі «Руської Трійці» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). Під час народознавчих мандрівок вони вивчали ремесла і архітектуру, одяг і господарство, торгівлю і релігію, розшифровували рукописні книги та давні документи, у краєзнавчих, фольклорних, археологічних, лінгвістичних, етнографічних матеріалах відкривали для сучасників історичний розвиток українського народу.

Основні тенденції розвитку туристсько-краєзнавчої діяльності від початку ХХ ст. до сьогодення

В Україні на початку ХХ ст. важливого значення надавали науковим краєзнавчим дослідженням українські вчені Павло Тутковський (1850—1930), Степан Рудницький (1877—1938). На необхідність дослідження своєї місцевості, свого краю вказували перший президент України Михайло Грушевський (1866—1934), українська культурно-освітня діячка Софія Русова (1856—1940). В Україні існували особливі тенденції щодо проведення краєзнавчих досліджень.
У 1925 р. у Харкові було проведено Першу всеукраїнську краєзнавчу конференцію, на якій утворили державний централізований орган — Український комітет краєзнавства. Серед його фундаторів і активістів — діячі української науки та культури Д. Багалій, Д. Яворницький, В. Геринович, М. Криворотченко, Б. Пилипенко, С. Рудницький, М. Шарлемань, М. Яворницький, О. Яната. Краєзнавці, педагоги, дослідники дійшли згоди стосовно того, що саме під час шкільного навчання мають формуватися вміння вивчати історію, географію, природу рідного краю.
На туристсько-краєзнавчій роботі ґрунтується педагогічна діяльність Антона Макаренка (1888—1939). Він щорічно з вихованцями комуни проводив літні туристські подорожі, перетворюючи їх на важливий засіб пізнання і виховання.
Основи краєзнавства як науки почали розробляти у 30-ті роки ХХ ст., що сприяло популяризації краєзнавчого руху. За постановою VІ сесії Центрального бюро краєзнавства (1926) було визначено, що воно є методом синтетичного вивчення будь-якої реальної, виокремленої за адміністративними, політичними чи господарськими ознаками порівняно невеликої території. У 1923—1929 рр. бюро видавало журнал «Краєзнавство». На третій конференції з краєзнавства і туризму (1930) було оголошено про перехід краєзнавчого руху на наукову основу, а при деяких педагогічних інститутах створено кафедри краєзнавства.
У зв’язку зі скасуванням системи державного краєзнавства у середині 30-х років ХХ ст. відбулося призупинення розвитку шкільного краєзнавства. У 1937 р. ліквідували центральні і місцеві краєзнавчі органи, а краєзнавство у середніх школах відмінили, ним продовжували займатися лише ентузіасти, деякі краєзнавці, любителі, вчителі. Однак, незважаючи на політичні негаразди в країні, залишалися люди, які розуміли важливе значення краєзнавства. Так, вітчизняний фізик, академік і президент АН СРСР Сергій Вавилов (1891—1951), звертаючись на шпальтах газет до учнів, запитував про те, чи відомі їм рослини рідної місцевості, чи знають вони, які з них корисні людині, а які — шкідливі. Тим учням, які дізнаються про навколишнє середовище лише з книг, учений радив спостерігати і вивчати природу навколо себе, оскільки їхні дослідження можуть бути корисними ученим, краєзнавчим музеям, підприємствам.
Згодом, виходячи з ідеї зв’язку навчання із життям, педагог Станіслав Шацький (1878—1934) запропонував програму вивчення мікросередовища з метою його педагогізації. Програма містила такі розділи: загальні відомості про сім’ю і навколишній світ, економіку, педагогіку сім’ї і навколишнього світу, режим і організацію вільного часу, ставлення до праці, авторитет батьків та ін. Він наголошував, що навколишнє середовище, економічні, культурні явища мають значний вплив на розвиток людини і без їх аналізу педагоги обійтися не можуть.
У роки Другої світової війни краєзнавство не могло розвиватися. У післявоєнні роки, незважаючи на підвищений інтерес до краєзнавства і дитячого туризму, наукове узагальнення набутого досвіду здійснювалося занадто повільно.
У 60-ті роки ХХ ст. краєзнавство знову актуалізувалося у педагогіці, виникла потреба переглянути його принципові дидактичні питання. Більшість учених, педагогів, краєзнавців-аматорів підтверджувала думку про необхідність дослідження рідного краю. Науково-педагогічні проблеми шкільного краєзнавства того часу розробляли у своїх ґрунтовних працях М. Баранський, І. Іванов, К. Строєв та ін.
Швидкими темпами краєзнавча робота розвивалась у 1950—1980 рр. У той час із метою виконання завдань дослідницького характеру в різні місця Радянського Союзу вирушали туристсько-краєзнавчі експедиції учнів, які досліджували територію на державному рівні за напрямами: місця бойової слави, географічні, історичні, екологічні та інші місця, що вимагав закон «Про зв’язок школи з життям» (1958). Незважаючи на заідеологізованість краєзнавців, їх досвід необхідно вивчати і використовувати у процесі підготовки фахівців, а кращі ідеї втілювати у сучасній школі.
Важливого значення педагогічним основам краєзнавства у навчанні і вихованні школярів надавав вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918—1970). Його досвід роботи став взірцем для краєзнавців. Він відкривав перед вихованцями всі джерела любові до Батьківщини: природу рідного краю, рідне село, підприємство, установу, де працюють батьки, тощо. «Кожний тиждень ми присвячували декілька уроків “мандрівкам” до джерел думки і рідного слова — спостереженням. Це було безпосереднє спілкування з природою, без якого криниця розумових сил і нервової енергії пересохла б. Розповіді про природу, про предмети і явища навколишнього світу вже пробудили у дітей допитливість, і я змушений був відповідати на багато запитань». У 80-ті роки ХХ ст. опубліковано праці з методики організації краєзнавчих досліджень (М. Костриця), туристсько-краєзнавчої роботи (М. Крачило), розвитку краєзнавчої культури (В. Біленкін, В. Левін).
Із 90-х років, пов’язаних із здобуттям Україною незалежності, у суспільстві відбувається переоцінювання цінностей, переорієнтація на вивчення учнями території, на якій вони безпосередньо проживають.
Краєзнавчо-туристську діяльність можна розглядати як об’єктивну потребу суспільства, пов’язувати навчально-виховний процес із актуальними питаннями соціально-економічного будівництва, культурно-духовного відродження України.
За визначенням сучасних вітчизняних педагогів (Б. Ковбас, Ю. Данилюк, О. Савчук, В. Пірка, Ю. Штюрмер), краєзнавство у поєднанні з туризмом — це організована під керівництвом учителя багатогранна навчально-освітня, пошуково-дослідницька та суспільно корисна діяльність школярів у процесі комплексного вивчення краю.
Краєзнавство має важливе значення для міцного засвоєння учнями основ наук; розширює і поглиблює їх знання, сприяє розвитку в них творчих здібностей, допитливості, активно формує світогляд.

Краєзнавство — всебічне вивчення рідного краю, накопичення досвіду емоційно позитивного ставлення та активного дослідження певної території.

Воно сприяє моральному, фізичному, трудовому, естетичному, екологічному вихованню учнів і студентів, розширює світогляд і розвиває пізнавальні інтереси, допомагає забезпечити необхідний зв’язок глобальних, національних і регіональних аспектів у розв’язанні сучасних проблем краю. Крім того, використання краєзнавчого матеріалу у викладанні допомагає кращому засвоєнню навчальних предметів та сприяє практичному застосуванню набутих знань.
Пізнавальному, дослідницькому розвитку краєзнавства значною мірою сприяє туризм. Між ними існує тісний зв’язок і єдність цілей, тому в умовах рідного краю туристи часто стають краєзнавцями, а краєзнавці — туристами. Туризм — складна соціально-економічна система, він забезпечує ефективний відпочинок і розв’язує певні освітні завдання, а за вмілого поєднання з краєзнавчими дослідженнями виконує виховну і пізнавальну функції. Отже, туризм є багатогранним і впливає на суспільство, свідомість його членів, особливо підростаючого покоління.
У науковій літературі нині немає єдиного визначення туризму, оскільки цей термін відображає багато функцій подорожування. Це свідчить про те, що туризм є не лише способом проведення вільного часу, а й формою виховного впливу на особистість. У походах і поїздках крім відпочинку, зміцнення здоров’я підвищується загальний культурний рівень мандрівників.

Туризм (франц. tourisme, від tour — обхід, об’їзд) — прогулянка, подорож у вільний час, пов’язані з виїздом за межі постійного місця проживання; вид активного відпочинку, який поєднує відновлення сил людини з оздоровчими, спортивними, культурними та розважальними цілями.

Учені Ю. Грабовський, О Скалій та Т. Скалій наголошують, що найповніше визначення туризму репрезентує його як один із видів активного відпочинку, що здійснюється у процесі подорожі у вільний від трудової діяльності час, протягом якої відбувається духовний, культурний, соціальний розвиток особистості та задоволення її рекреаційних потреб (оскільки він поєднує різні види рекреаційної діяльності: оздоровлення, пізнання, відновлення виробничих сил), є складовою охорони здоров’я та фізичної культури.
Туризм у своєму розвитку і становленні пройшов п’ять етапів (О. Тімець, В. Серебрій, Ю. Грабовський, А. Шипко):
1) дотуристський період (період первісного суспільства — XV ст.);
2) період зародження туризму як галузі (епоха Відродження (XV—XVI ст.) — виникнення перших туристських агентств 60—70 роки ХІХ ст.);
3) період становлення туризму як галузі (від виникнення перших турагентств у 50—70-х роках ХІХ ст. до початку ХХ ст.);
4) період формування індустрії туризму (від початку ХХ ст. до 50-х років ХХ ст.);
5) період масового туризму (від середини ХХ ст. до сьогодні).
Чинники, які сприяли розвитку туризму, збігаються з тими чинниками, на яких ґрунтується розвиток краєзнавства:
а) розвиток суспільства, виникнення торгівлі, поділ праці;
б) поява людей, не зайнятих у суспільному виробництві й управлінні, які могли б подорожувати;
в) здійснення віруючими релігійних обрядів і паломництв до святих місць, що сприяло створенню у цих місцях необхідних умов для проживання;
г) розвиток культури, науки, мистецтва, що зумовило появу мандрівників, бажаючих ознайомитися з визначними пам’ятками мистецтва, а також здобути освіту в інших країнах, вивчати іноземні мови;
ґ) пізнання природи, відкриття ресурсів її впливу на здоров’я людини, що сприяло популяризуванню подорожей із метою оздоровлення;
д) збільшення вільного часу, що дало можливість людині раціонально і корисно використати його для пізнання світу;
е) збільшення кількості населення та різні демографічні процеси;
є) погіршення екологічного стану довкілля та потреба у його вивченні.
Взаємопов’язаний і комплексний розвиток краєзнавства й туризму визначає суть та зміст туристськокраєзнавчої діяльності. Вона полягає у тому, що освітньо-виховний комплекс знань об’єднує поняття «краєзнавство» і «туризм» як засіб, який допомагає реалізувати краєзнавчо-оздоровчий напрям і активно впливає на формування здорового способу життя і високих моральних якостей людини. Крім того, у краєзнавчій освіті туризм відіграє важливу роль, тому що основною його перевагою є масовість. Саме це сприяє комунікації людини з людиною, переданню історичних і культурних цінностей.
Шкільна туристсько-краєзнавча діяльність є формою раціональної системи зв’язків із навчанням і вихованням. Адже через неї учитель творить особистість учня, впливаючи на нього засобами емоційно забарвленого міжособистісного спілкування, причому робить це ґрунтовно, створюючи умови для пізнання учнем себе як особистості і світу. Успішна реалізація цих можливостей залежить від підготовленості самого учителя як керівника краєзнавчо-туристської роботи.
На думку українських вчених-краєзнавців Миколи Костриці й Василя Обозного, «учителі застосовують різноманітні форми краєзнавчо-туристської роботи з учнями, пам’ятаючи, що краєзнавство не існує без туризму, а туризм — без краєзнавства. Адже тільки туризм надає шкільному краєзнавству дійового творчого, суспільного характеру». Щодо шкільної краєзнавчо-туристської діяльності Олександр Остапець (1929—2002) зауважував, що вона залучає підростаючі покоління до соціального середовища (макросередовища), ознайомлюючи з ним, що прискорює процес виховання.
Туристсько-краєзнавчу роботу розглядали як засіб гармонійного розвитку підлітків і юнацтва, характерними структурними компонентами якого є похід, подорож, екскурсія. У сучасних дослідженнях її вважають інтегративною формою навчально-виховного процесу, що сприяє вибору оптимального комплексу психолого-педагогічних умов і засобів усебічного впливу на особистість.
Краєзнавчий матеріал є органічною частиною багатьох навчальних предметів. Нині більшість педагогічних інститутів та університетів України готує спеціалістів із туристської і краєзнавчої роботи. В Україні є федерація спортивного туризму, найбільші осередки якої розташовані у Харкові, Одесі, Львові, Херсоні, Києві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Івано-Франківську та Автономній Республіці Крим. Створено навчально-методичні лабораторії з краєзнавчо-туристської роботи в університетах Києва, Херсона, Запоріжжя, Львова. Зокрема, лабораторія Переяслав-Хмельницького ДТУ (Київська обл.) співпрацює з Науково-дослідним інститутом фізичної культури і спорту Республіки Білорусь та Московською міжнародною академією дитячо-юнацького туризму і краєзнавства. Протягом останніх років у цьому університеті проводять міжнародні конференції «Проблеми розвитку спортивно-оздоровчого туризму і краєзнавства в закладах освіти».
Суттєву допомогу освітянам та спеціалістам з туризму і краєзнавства надає газета «Краєзнавство. Географія. Туризм», яка щотижнево висвітлює багато питань соціального, пізнавального, навчального, виховного і оздоровчого напрямів. Редакція газети активно спілкується і співпрацює з усіма закладами освіти, у яких вивчають і вирішують питання туризму та краєзнавства.
Отже, туризм зародився у XV ст., коли людина здійснювала перші маршрутні мандрівки. У своєму становленні туристична діяльність від початку нерозривно пов’язана з краєзнавчою, тому виокремлюють спільні чинники, які сприяють їх розвитку. Із часом мета і завдання подорожей розширилися, а їх зміст і характер — збагатилися. Нині туризм передбачає добровільні мандрівки, не пов’язані зі зміною постійного місця проживання, які проводять у вільний час для поглиблення знань, відпочинку, зміцнення здоров’я, зі спортивною метою чи для ознайомлення з новими місцями. Такі подорожі є краєзнавчими, адже під час них діти вивчають особливості рідного краю: традиції, історичні пам’ятки, мовні діалекти, ремесла, архітектуру, господарство, релігію тощо.

1.2. Краєзнавство і туризм у системі навчально-виховної роботи освітніх закладів

У системі навчально-виховної роботи освітніх закладів туризм постає діяльністю, що поєднує подорож та пізнання довкілля. З огляду на це туристсько-краєзнавчу діяльність О. Остапець визначав як комплексний засіб гармонійного розвитку дітей та юнацтва, що полягає в активному пізнанні і покращенні навколишнього середовища і самих себе в процесі туристичних подорожей.

Об’єкт, предмет і завдання туристсько-краєзнавчої діяльності

Туристсько-краєзнавча діяльність полягає у пошуку, обґрунтуванні і розкритті у взаємозв’язках і взаємо залежностях сукупності особливостей певної території, комплексному оцінюванні її у природно-історичному і соціально-економічному аспектах.
Об’єктом туристсько-краєзнавчої діяльності є сукупність географічних, історичних об’єктів і явищ суспільного життя та їх взаємозв’язків на певній території. М. Откаленко зазначав, що об’єктом туристсько-краєзнавчої діяльності є суспільно-територіальний комплекс, який підтверджує географічний характер краєзнавчих знань, але не вичерпує їх. Краєзнавство також містить знання історії, демографічного складу, духовної і матеріальної культури населення певної території. М. Міронов розглядає об’єкт краєзнавства як соціально-економічний, політичний, історичний і культурний розвиток мікрорайону, села, міста, району, області, природні умови.
Територія, етнічний простір, що складається з менших за розміром історико-географічних одиниць (село, місто тощо), є предметом туристсько-краєзнавчої діяльності. За визначенням академіка Є. Колесника, краєзнавство всебічно вивчає малі території. При цьому всі факти, явища і процеси досліджують комплексно, тобто у причинно-наслідкових зв’язках.
Туристсько-краєзнавча діяльність передбачає виконання таких завдань:
— сприяти відродженню духовності, національної свідомості, любові до рідної країни у підростаючого покоління;
— виховувати повагу до людини та її праці;
— підвищувати результативність навчання й виховання за допомогою яскравих прикладів із навколишнього середовища;
— збагачувати досвідом спільної діяльності, спілкування;
— здійснювати особистісний розвиток кожного учня і студента;
— сприяти оздоровленню, підвищенню рівня фізичної підготовленості дітей, підлітків і молоді;
— навчити раціонально, без заподіяння шкоди природі збирати колекції, цінні природні матеріали;
— розвивати вміння поповнювати зібраними під час походів і екскурсій матеріалами краєзнавчі музеї чи куточки, створювати нові;
— навчити постійно стежити за екологічним станом довкілля та вчасно ознайомлювати з результатами досліджень громадськість.
Особливої актуальності туристсько-краєзнавча діяльність у системі навчально-виховної роботи в освітніх закладах набуває нині. Вона передбачає дослідження рідного краю у взаємозв’язку із вивченням глобальних і регіональних особливостей довкілля, створює умови для використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховній роботі школи і ВНЗ, забезпечує застосування набутих знань, умінь і навичок (як результат безпосереднього розвитку школярів і студентів, забезпечення їхнього життєвого досвіду).

Функції та види туристсько-краєзнавчої діяльності

Із огляду на те що туристсько-краєзнавча діяльність є не лише способом проведення вільного часу, а й формою виховного впливу на особистість, виокремлюють різноманітні її функції і види. Основними функціями сучасного туризму є:
1) виховна функція. Кожна туристська подорож формує певний досвід терплячого долання незручностей, виховує любов і повагу до людей, рідного краю, учить шанобливо ставитися до традицій, вірувань, світогляду інших народів тощо;
2) розвивальна функція. У процесі подорожей відбуваються розвиток пізнавальної активності, забезпечення можливості адекватного самопізнання, озброєння комунікативними вміннями і навичками;
3) пізнавальна функція. Вона полягає у пізнанні світу, накопиченні досвіду, формуванні світогляду кожного мандрівника. Здійснюючи похід чи екскурсію рідним краєм, юні краєзнавці отримують знання про географічні, історичні, екологічні тощо особливості довкілля, вчаться зберігати їх для наступних поколінь, що сприяє розвитку науки, культури, мистецтва та інших галузей людського суспільства;
4) соціалізуюча функція. Відбувається оволодіння навичками взаємодії з іншими людьми, правилами поведінки в колективі тощо;
5) рекреаційна функція. Туристські подорожі сприяють поліпшенню фізичного і психологічного здоров’я юних дослідників, які отримують нові враження.
Відповідно до основних функцій туризму, які мають педагогічне значення, у теорії та практиці туризму виокремлюють такі його види (В. Ганапольський, Є. Безносиков, В. Булатов, 1987):
а) за характером подорожей — гірський, сухопутно-рівнинний, підземний (печерний), водний, підводний, комбінований;
б) за способом пересування — пішохідний, гірсько-пішохідний, лижний, велосипедний, водний, вітрильний, автомобільний, мотоциклетний, кінний;
в) за змістом — прогулянки, подорожі, екскурсії, експедиції, табори, зльоти;
г) за тривалістю — одноденні походи, дводенні (походи вихідного дня без нічного відпочинку і з відпочинком) і багатоденні;
ґ) за масштабом — місцеві мандрівки (у межах району, області, краю) і дальні (райони, віддалені від місця проживання);
д) за організацією мандрівок — плановий (організовують через туристсько-екскурсійні бюро, ради добровільних і спортивних товариств, спортивні клуби і колективи фізичної культури за сплаченими путівками із забезпеченням учасників харчуванням, обслуговуванням, транспортними засобами) і самодіяльний (організовані зусиллями і засобами самих туристів);
е) за метою — пізнавальний (спрямований на вивчення рідного краю, його рельєфу, клімату, флори і фауни, господарства; передбачає ознайомлення з передовими підприємствами, зустрічі з героями і ветеранами Другої світової війни і праці, делегатами районних, обласних і Верховної рад, відвідування музеїв і пам’ятних місць); оздоровчий (загартування організму, розвиток рухових якостей підвищує працездатність, оптимізує активний відпочинок); спортивний (покращує фізичну підготовку, сприяє вихованню морально-вольових якостей, фізичному вдосконаленню) та агітаційно-масовий (пропагує туризм, агітує широкі маси населення до походів і обміну досвідом туристської роботи).
Із розвитком суспільства з’являються й розвиваються нові види туризму. При цьому деякі з них відокремлюються від туризму, це такі види спорту, як альпінізм, скелелазіння, спортивне орієнтування та ін. Водночас і туризм поповнюється елементами інших видів спорту, що сприяє удосконаленню техніки туристичних походів і подорожей.

Форми і напрями туристсько-краєзнавчої діяльності

Кожна подорож потребує певних знань, умінь та навичок туриста, що обумовлено вимогами безпечного проведення подорожі та педагогічною доцільністю. Заздалегідь не підготовлена подорож може призвести до негативних педагогічних наслідків, а можливо, і до загрози життю та здоров’ю туристів. Нині виокремлюють масовий дитячо-юнацький туризм, який охоплює практично всіх дітей та молодь і має епізодичний характер, та туристсько-краєзнавчу діяльність, яка реалізується в постійній роботі туристських гуртків, клубів, краєзнавчих об’єднань тощо.
Прогулянка. Це найпростіша короткочасна форма туристичної роботи (пересування пішки, на лижах, велосипедах, човнах), яка доступна для широких мас, з метою оздоровлення та загартування організму, яка має елементи техніки туризму (подолання нескладних природних перешкод, елементи орієнтування на місцевості, елементи туристичного побуту). Туристичні прогулянки спрямовані на формування туристичних навичок, необхідних при підготовці спортивних походів.
Похід. Ця форма включення людини в природне середовище пов’язана з активними способами пересування, автономністю існування туристської групи. Залежно від складності походи бувають одноденними (походи вихідного дня), багатоденними, категорійними.
У туристсько-краєзнавчій діяльності найчастіше організовують походи вихідного дня з метою активного відпочинку, вони мають спортивно-тренувальну спрямованість і актуальні для будь-якої пори року.
Одноденні походи умовно можна поділити на прогулянково-оздоровчі, навчально-екскурсійні, тренувально-спортивні. Їх розрізняють за відстанню, швидкістю руху, характером дороги і природних перешкод, метою проведення та ін.
Багатоденні переходи характеризуються активними формами пересування за визначеним маршрутом, під час проходження якого можливе подолання природних перешкод (перевалів, порогів, печер тощо). Тривалість багатоденних переходів (піших) охоплює 3—20 днів, протяжність маршруту — 60—300 км. Залежно від виду туризму (лижний, гірський, водний та ін.) протяжність маршруту змінюється.
Залежно від технічної складності, кількості природних перешкод, протяжності, тривалості походи поділяють на категорії (з I до VI категорії складності) та некатегорійні. До некатегорійних належать походи, що мають складність, протяжність або тривалість, менші від установлених для маршруту І категорії складності, 1—3-денні походи (походи вихідного дня) та походи 1, 2, 3 ступеня складності (див. Додатки, табл. 3).
Категорію складності походу визначають відповідно до класифікації маршрутів (переліку класифікованих туристичних маршрутів), перевалів, печер тощо.
Будь-який похід повинен бути насамперед цікавим, тобто мати емоційний центр. Ним можуть бути мальовничі береги річок, пам’ятки природи, архітектури, культури, історії та ін. Спочатку бажано організувати походи рідним краєм, районом, областю.
Залежно від мети існує кілька видів туристичних походів. Серед них слід вирізняти агітаційно-масові походи, підготовчі та спортивні.
Агітаційно-масові походи проводять на честь суспільно-політичних чи спортивних подій із метою залучення широких мас населення до туристичного руху та обміну досвідом. Наприклад, щорічні підйоми на гору Говерлу у День Незалежності України.
Підготовчі походи здебільшого організовують для формування та розвитку спеціальних умінь, необхідних у походах, а також для поступової підготовки організму до великих і тривалих навантажень у майбутніх спортивних походах. Основним змістом підготовчих походів є ознайомлення з туристичним екіпіруванням, режимом дня у поході; вдосконалення техніки пересування; навчання спеціальним діям, пов’язаним з розвідуванням шляху, вибором і підготовкою місця розташування табору, організацією ночівлі, розведенням багаття тощо; виховання витривалості, сили, швидкості та інших якостей, необхідних для участі в складних і тривалих походах. За тривалістю підготовчі походи класифікують як походи вихідного дня.
Спортивні туристичні походи — це групове або командне проходження туристичного спортивного маршруту певної протяжності з подоланням природних перешкод (перевалів, порогів, печер тощо) різної складності за нормативний час. Вони можуть бути організовані з пішохідного туризму, лижного, гірського, водного, велосипедного, спелео, вітрильного, автомобільного, мотоциклетного тощо. Можливе проведення комбінованих походів з елементами різних видів туризму (наприклад, пішохідна частина доповнюється водним сплавом).
За участь у спортивних походах та керівництво ними присуджуються спортивні розряди та звання (див. Додатки).
Екскурсія. Вона є колективним відвідуванням певного об’єкта з пізнавальною чи навчальною метою для загального культурного розвитку. Основне завдання її — навчити учнів не тільки розглядати, а й допитливо вивчати довкілля, знаходити нове й цікаве у щоденному оточенні. Особливістю екскурсії є домінування показу екскурсійного об’єкта над поясненням та розповіддю. Успіх екскурсії залежить від її організації. Учитель відвідує екскурсійний об’єкт чи місцевість, визначає найважливіший матеріал, що буде запропонований для вивчення учням. Заздалегідь необхідно повідомляти навчально-виховну мету й конкретні завдання екскурсії.
Екскурсії поділяють на навчальні, які передбачені у програмах різних шкільних предметів, та позанавчальні — добровільні, але вчитель має дбати, щоб більшість учнів побувала на всіх краєзнавчих об’єктах. Для місцевих позанавчальних екскурсій до групи повинно входити не більше 30 осіб, вона може бути різновіковою.
Сучасна екскурсія є цілеспрямованим ознайомленням екскурсантів із пам’ятками історії, культури, природи, місцями історичних подій, предметами, процесами тощо під керівництвом спеціально підготовленого фахівця — екскурсовода.
Найсуттєвішим елементом екскурсії є показ об’єктів та розповідь про них. Розповідь має розкривати сутність того, що бачать екскурсанти. Екскурсійний об’єкт цікавий для них не тільки своїм зовнішнім виглядом, а й у зв’язку з конкретними подіями та людьми, які в цих подіях брали участь.

Організація і проведення туристсько-краєзнавчих подорожей ("Академвидав") Пангелов Б. П.

Організація і проведення туристсько-краєзнавчих подорожей ("Академвидав")
Пангелов Б. П.