Серії
Дисципліни
Літературознавство

Український фольклор. 2-ге видання, стереотипне ("Академія")
Руснак І. Є.

Український фольклор. 2-ге видання, стереотипне ("Академія")
Технічні параметри
Тип видання - навчальний посібник
Рік видання - 2012
Обсяг - 304 стор.
Формат - 135x206 мм (84х108/32)
Оправа - 7 (тверда, ламінована)
Стандарт упаковки - 16 прим.
Ціна: 45.00 грн.
Зробити замовлення

Додати коментар


Анотація

Людина пізнавала світ і символіку своїх вражень та досвіду втілювала у ритмічних рухах, словесних формулах, магічних дійствах. Із збагаченням знань, розвитком індивідуальних можливостей її емоції, відчуття, думки виражались у ритмічному слові, пісні, танці, інсценізаціях. Із часом усі ці види пізнавально-виражальної практики уяскравлювалися, урізноманітнювалися, набували специфічних етнонаціональних ознак, витворюючи дивовижні духовно-естетичні системи, які називають народною творчістю, фольклором. Унікальним явищем у цьому просторі є український фольклор, особливості, історію розвитку, родо-жанрову структуру, тематичну палітру якого розкрито у пропонованому навчальному посібнику. Виклад матеріалу супроводжується зразками аналізу фольклорних творів («Нотатки на полях хрестоматії»). Інформаційність видання збагачують додаткові матеріали.
Адресований навчальний посібник передусім студентам філологічних спеціальностей. Прислужиться історикам, культурологам, етнографам, етнологам, соціологам, усім, хто прагне пізнати духовно-естетичні джерела, ментальний досвід, традиції, культуру українського народу.

Зміст

1. Фольклор і фольклористика

1.1. Фольклор як феномен культури     
1.2. Роди і жанри фольклору    
1.3. Фольклоризм у літературі    
1.4. Фольклористика як галузь науки    
1.5. Школи і напрями у фольклористиці    
1.6. Періодизація українського фольклору    
Розвиток фольклору на українських землях у дохристиянську (міфологічну) епоху    
Історична епоха в розвитку українського фольклору

   
2. Українська народна усна словесність

2.1. Міфологія    
2.2. Замовляння     
2.3. Народна драма     
2.4. Обрядова поезія     
Календарно-обрядова поезія    
Родинно-обрядові пісні    
Сороміцький фольклор     
2.5. Епічні пісні     
Думи    
Історичні пісні    
Балади    
2.6. Ліричні пісні     
Соціально-побутові пісні    
Родинно-побутова лірика    
Пісні літературного походження    
Коломийки    
2.7. Народна проза    
Казки    
Літературні казки    
Байки    
Анекдоти    
Легенди і перекази    
Народні оповідання    
Паремійні жанри    
2.8. Дитячий фольклор     
Колискові пісні    
Дитячі ігри    


3. Український фольклор XX ст.

3.1. Усна словесність на західноукраїнських землях    
Емігрантські пісні    
Стрілецькі пісні    
Повстанський фольклор    
3.2. Народна творчість підрадянської України    
Радянський псевдофольклор    
Український фольклор про голодомор    
3.3. Cучасний міський фольклор    
3.4. Постфольклор    


Додатки

1. Українське кобзарство    
2. Видатні українські фольклористи    
3. Особливості збирання фольклорних творів 
  
Термінологічний словник    



Уривок із навчального посібника ("Український фольклор" Руснак І. Є.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.


1. Фольклор і фольклористика

Зрозуміти ментальність, психологічні особливості народу, осягнути джерела його духу, культурних традицій, початки різних видів мистецтв неможливо без пізнання глибин і обширів його самодіяльної творчості, означених поняттями «фольклор», «усна народна творчість». Із фольклору людина починала виражати своє розуміння світу, самовиражатися, фіксувати і передавати набуті знання і досвід виживання, формувати соціальні, культурні (в широкому сенсі) традиції своєї спільноти.


1.1. Фольклор як феномен культури

Мистецтво, культура кожного народу, вкорінені у фольклорні пласти його історії, починаються у намаганнях людини словом, танцем, піснею, магічним дійством виразити свої почуття, переживання, пояснити явища світу, індивідуальними чи колективними зусиллями вмилостивити сили природи тощо.
Термін «фольклор» запровадив у науковий обіг англійський археолог Вільям-Джон Томсон у статті «The Folklore» (1846) на позначення «неписаної історії, що фіксує залишки давніх вірувань, звичаїв і подібного в сучасній цивілізації». Офіційно це поняття було визнане англійським Фольклорним товариством (1879). У широкому значенні фольклор — уся неписана історія примітивних епох, у вузькому — давні звичаї, обряди, церемонії, які перетворилися на забобони чи традиції нижчих станів цивілізованого суспільства. Предметне поле фольклору то розширювалося, то звужувалося. Спершу ним позначали всі явища матеріальної та духовної культури народу, пізніше — тільки народну словесність, народну поезію, усну народну творчість.
Слов’янські дослідники надавали перевагу поняттям «усна народна словесність» (Ф. Буслаєв), «народна словесність» (О. Веселовський, О. Потебня), «народна поезія» (І. Франко); в українській науці превалювали терміни «усна народна творчість», «народна поетична творчість», «усна народнопоетична творчість». 1985 року на нараді (при ЮНЕСКО) урядових експертів зі збереження фольклору для подолання термінологічної невпорядкованості, притаманної новітнім дослідженням, було запропоновано таке тлумачення: «Фольклор (у широкому розумінні — частина народної культури) — це колективна, заснована на традиціях творчість груп чи індивідів, зумовлювана надіями і сподіваннями спільноти як адекватне вираження її культурної та соціальної самобутності; фольклорні зразки та цінності передаються усно, шляхом імітації та іншими каналами. Його форми охоплюють мову, слово, поезію, музику, танці, жести, міфи, обряди, ремесла, архітектуру та інші різновиди художньої творчості».
Сучасна наука застосовує поняття «фольклор» у широкому значенні (комплекс словесних, словесно-музичних, музично-хореографічних, ігрових і драматичних різновидів народної творчості, традицій, звичаїв, обрядів, поглядів) і у вузькому (мистецтво слова, у просторі якого реалізовується філологічна зацікавленість дослідників).

Фольклор (англ. folk — народ, lore — мудрість) — частина національної духовної культури, творчою домінантою якої є слово і прийоми його естетичного оформлення, котрим притаманні синкретизм, усне творення і передавання (з уст в уста), імпровізаційність (створення без попередньої підготовки), традиційність (дотримання усталених норм і форм творення), колективність (поєднання індивідуального і групового первнів творчості), багатоваріантність побутування (змінність тексту), анонімність (нефіксованість авторства) тощо.

Серед фольклорних надбань можна виокремити такі групи:
1) автентичний фольклор — усі види творчого спадку народу, що функціонують без ознак будь-яких літературних, композиторських чи режисерських обробок. Носії його безпосередньо пов’язані із середовищем живого побутування народної творчості, отримують фольклорні знання через усну традицію. Це сільські солісти, фольклорні колективи, зрідка ними є представники міської традиції. Професіональною реконструкцією автентичного фольклору займаються фольклорні ансамблі, театри, аматори;
2) вторинний фольклор — види й жанри, піддані словесно-музичному, хореографічному, театральному та іншим видам оброблення, які зберігають функції фольклорної першооснови і не є формами професійної творчості. Носії вторинного фольклору — переважно аматори, учасники самодіяльності, любителі народної творчості.
Фольклор упродовж свого тривалого існування був явищем динамічним, змінюваним, на кожному новому історичному щаблі розвитку набував нових особливостей та ознак, що залежало від змін усієї духовної культури. В історії його розвитку виокремлюють синкретичний, постсинкретичний і урбанізаційний етапи. Синкретичний етап характеризується існуванням фольклорних форм як частини багатокомпонентних комплексів, із яких пізніше виокремилися обряди, вірування, релігія, міфи, пісні, наративні жанри тощо. Усі традиційні словесні тексти, які за своєю структурою були складні та об’єднувалися в системи, науковці схильні розглядати на цьому етапі як фольклор. Він виконував комунікативні, пізнавальні, побутові, практичні та інші функції.
На постсинкретичному етапі відбувався поступовий перехід від однорідної монофольклорності до паралельного існування фольклору та професійної творчості. Фольклор переставав бути єдиною формою культури, пов’язаною з мовою, хоча продовжував домінувати в житті народу, відігравати важливу роль у повсякденні індивідів і спільнот. Усередині фольклорної системи відбувалася жанрова диференціація: виокремлювалися жанри з домінантною естетичною функцією (казка, епічна пісня, лірична пісня і т. д.) і жанри, які зберігали свою синкретичну природу, тісний зв’язок з побутом і продовжували виконувати неестетичні функції (замовляння, календарно- й родинно-обрядові пісні тощо). Фольклор поступово починав втрачати деякі функції і передавати їх професійній літературі.
Урбанізаційний етап розвитку фольклору пов’язаний з домінуванням у суспільстві міських цінностей, звуженням соціального ареалу фольклорних зразків. На цьому етапі не фольклорні, а професійні форми через книгу, пресу, радіо, телебачення, Інтернет та інші засоби технічної комунікації тотально входять у повсякденне життя народу. Фольклорна спадщина зберігається переважно в узагальнених чи вторинних формах.
Ускладнення соціального буття людини, інформатизація, технологізація її діяльності, підвищення ролі раціональних чинників нерідко супроводжуються зверненням людини до втілених у народній творчості основ буття, у чому виявляються її намагання просвітити серце і душу, звільнитися від агресії соціуму, відновити свої життєві сили.


1.2. Роди і жанри фольклору

Соціально-побутові функції, способи виконання, поєднання текстів з мелодією, інтонацією, рухами, танцями тощо зумовили родове, жанрове, тематичне, образне й поетикальне розмаїття словесного народного мистецтва. За науковою класифікацією рід — спосіб зображення дійсності (епічний, ліричний, драматичний); вид — підрозділ, що підпорядкований загальному розділу (роду) і посідає проміжну ланку між ним та одиничними предметами, явищами; жанр — тип художньої форми (казка, пісня, прислів’я). Поняття «вид» в науці про усну народну словесність трактується ширше, ніж поняття «жанр», і відрізняється від нього вищим ступенем узагальнення.
Як і в літературі, в усній народній творчості представлені три роди мистецтва:
1) епос, серед творів якого розрізняють казкову (культово-анімістичні казки, казки про тварин, чарівні, або фантастичні, казки, суспільно-побутові казки, анекдоти, притчі, небилиці) і неказкову, або документальну, прозу (легенди, перекази, народні оповідання, бувальщини);
2) лірика, основними пластами якої є обрядові і власне ліричні пісні. До обрядових пісень належать календарно-обрядові (колядки, щедрівки, посівальні, водохресні, веснянки, гаївки, риндзівки, великодні, волочебні, маївки, русальні, купальські, собіткові, петрівчані, царинні, жниварські, косарські, гребовицькі) та родинно-обрядові (весільні, похоронні, голосіння). До власне ліричних — родинно-побутові (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні та сатиричні пісні) та суспільно-побутові (козацькі, чумацькі, ремісницькі, рекрутські, солдатські, жовнірські, кріпацькі, наймитські, заробітчанські, строкарські, робітничі, емігрантські, тюремно-таборові) пісні. Окрему групу фольклорної лірики становлять пісні літературного походження і романси;
3) драма, яка об’єднує календарно-обрядові (вертеп, різдвяна драма, Маланка, великодня драма, весняно-літні ігри, Тополя, купальське дійство, царинні обходи, обжинкове дійство, вечорниці, вулиця) і родинно-обрядові (з нагоди народження дитини, новосілля, весільні, похоронні) фольклорні твори; рудименти давніх обрядів містять народні хороводи й ігри: «Дід», «Кострубонько», «Подоляночка», «Перепілка» тощо.
Чимало фольклорних творів органічно поєднують ліричні й епічні елементи, тому їх розглядають як ліро-епос, розрізняючи в ньому героїчні ліро-епічні твори (билини, думи, історичні пісні) і негероїчні (балади, пісні-хроніки).
Осібно розвивається дитячий фольклор, маючи у своїй структурі твори дорослих для дітей (колискові пісні, забавлянки, пестушки, утішки, небилиці, безкінечні казочки) і твори, що виникли в дитячому середовищі (заклички, лічилки, дражнилки, мирилки, страшилки, скоромовки).
Епічні, ліричні, драматичні та ліро-епічні твори поділяють на жанри — пісенні (колядки, щедрівки, думи, пісні, балади тощо) та прозові (казки, міфи та ін.), деякі з них мають багато різновидів. Наприклад, казка як вид має такі жанри, або жанрові різновиди: казки про тварин, казки чарівні, казки соціально-побутові та небилиці. Російський учений Володимир Пропп також долучав до них кумулятивні і докучні казки. Він стверджував, що жанр визначається його поетикою, побутовим застосуванням, формою виконання і співвідношенням з музикою. Тому поділ фольклорних творів на жанри відображає їх розрізнення за такими критеріями:
— належність до обрядово-ритуальних комплексів (календарно-обрядова і родинно-обрядова поезія);
— родові ознаки (епічні, ліричні, драматичні, ліро-епічні твори);
— середовище функціонування (суспільно-побутові і родинно-побутові пісні);
— специфіка нарації (казкова і неказкова проза);
— формальні ознаки (малі жанри) тощо.
Жанровий простір фольклору можна укласти в певну систему, що характеризується внутрішньо-типологічними ознаками.
На позначення малих прозових і віршових фольклорних творів використовують поняття «паремія». Діапазон паремійних жанрів досить широкий: прислів’я, приказки, примовки, загадки, вітання, прощання, побажання, подяки, поздоровлення, тости, формули чемності, дотепи, жарти, каламбури, скоромовки, афоризми, прикмети, прокльони тощо.
Далеко не всі фольклорні твори можна легко приписати до конкретних жанрів, родів, тому їх жанрова природа залишається нез’ясованою. Це зумовлено усною формою їх побутування, певною умовністю класифікаційних схем, а також міжжанровою дифузією — трансформацією творів з одного жанру в інший.
Зміни в жанровій структурі українського фольклору зумовлені якісними перетвореннями історичної реальності, зникненням умов, які підтримують інтерес до конкретного жанру. Втративши зв’язок зі зниклими реаліями, а відтак і свою актуальність, деякі жанри перетворилися на факт історії, живуть тільки як спогад або перейшли в репертуар професійних виконавців, модернізувалися чи трансформувалися в інші жанри. Цей процес творчий і тривалий, його наслідком є народження нової системи. Нині намітилася тенденція «затухання» традиційних жанрів, якій не піддається хіба що лірична пісня.


1.3. Фольклоризм у літературі

Наприкінці ХІХ ст. французький фольклорист Поль Себійо різноманітні ненаукові заняття фольклором називав фольклоризмом. Нині цим поняттям позначають високохудожнє поєднання фольклору і літератури як наслідок тривалої взаємодії обох художніх систем, свідомого звернення професійних письменників до фольклорної естетики.

Фольклоризм — трансформація, переосмислення, розбудова традиційно фольклорних мотивів, образів, композиційних схем і художніх засобів у канві авторського художнього тексту.

Усне і писемне мистецтва слова живуть і розвиваються в постійній взаємодії, стимулюють і збагачують одне одного. Явище фольклоризму пов’язане з основними тенденціями розвитку літератури певної доби, інтерпретаціями (намірами, прагненнями) окремих авторів. У давній літературі відбувалося спорадичне використання фольклору, а письменники-романтики вважали його основним джерелом творчості. Новітня доба ознаменована його художньо-філософською конкретизацією.
Зацікавлення митців усною народною творчістю може реалізовуватися на різних функціональних рівнях: через запозичення, стилізацію, наслідування, переспів, цитування, включення до тексту фрагментів фольклорних творів без посилання на них (центон), символічне переосмислення міфологемних реліктів тощо. У зв’язку з цим розрізняють основні принципи фольклоризму в межах творчості одного письменника чи дослідження одного твору: 1) трансформацію, за якої художник слова творчо переосмислює, видозмінює фольклорний елемент; 2) максимальне збереження автентичних одиниць фольклору.
Особливо масштабно фольклоризм виявив себе в романтичну добу розвитку літератури, що засвідчує творчість представників Харківської школи романтиків, «Руської трійці». В концептуальній основі його — намагання дослідити, донести до суспільства знання, які увиразнюють національну самобутність українців, приваблюють до ціннісних, моральних, культурних джерел, життєвого досвіду народу. Ця домінанта знайшла свій розвиток у творах І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Франка, Ольги Кобилянської, Б. Лепкого, О. Ільченка, О. Довженка та ін. Елементами фольклоризму сповнена і творчість багатьох сучасних українських письменників (Вал. Шевчук, Галина Пагутяк, Галина Тарасюк, Ю. Винничук, С. Процюк та ін.).
У письменстві сучасної доби фольклоризм набуває символічного значення, адже фольклорний феномен позначений особливою художньо-філософською конкретизацією.


1.4. Фольклористика як галузь науки

Тривалий час фольклористику вважали проміжною ланкою між філологією й етнологією. Однак вона має власні історію, об’єкт дослідження, польову практику, методики, послуговується також пізнавальним інструментарієм інших наук.

Фольклористика — наука, що вивчає закономірності й особливості розвитку, характер і природу, сутність і тематику фольклору, його специфіку, спільність з іншими видами мистецтва.

Основними завданнями фольклористики є дослідження загальнотеоретичних проблем фольклору, його історії, етапів розвитку науки про фольклор, закономірностей і динаміки розвитку поетики, жанрів і видів художнього відтворення дійсності, генези художнього мислення, ідейно-художньої структури міфологічного мислення у традиційній культурі, ритуального контексту фольклорної жанрології, фольклоризму певного етапу літературного процесу чи творчості окремого письменника.
Залежно від вирішення конкретних завдань у структурі фольклористики розрізняють теорію фольклору, історію фольклору, текстологію фольклору, класифікацію та систематизацію фольклору, які тісно взаємопов’язані між собою.
Теорія фольклору вивчає сутність фольклору як специфічного синкретичного явища народної культури, художнього мислення народу; типологію фольклорних форм, що дає змогу виявляти загальнолюдські, національні, локальні та регіональні особливості фольклору; способи побутування, збереження й усної передачі фольклорних текстів у часопросторі. Зрештою, теорія фольклору розробляє термінологію (вдосконалює існуючу, окреслює предметне поле нових понять) і переймається змістом навчальних дисциплін.
Історія фольклору займається створенням загальної історії усної народної творчості; дослідженням поетики вербального, музичного і пластичного фольклору; реконструюванням архаїчних народнопоетичних пластів — палеофольклору; вивченням фольклору як системи в його видовому і жанровому розмаїтті; розвитком окремих напрямів фольклористики як філологічної науки (демонології, пареміології тощо); інтерпретацією сучасних фольклорних форм; дослідженням фольклорних взаємозв’язків на жанровому, міжжанровому, образному, стильовому та інших рівнях; осмисленням фольклору в контексті етнокультурного ландшафту (в історичному, етнографічному, культурному і природно-географічному середовищах).
Текстологія фольклору досліджує специфіку фольклорних текстів (варіантів, редакцій, версій, інваріантів, гіпертекстів тощо), зв’язок словесних текстів з музикою, драматичною грою, голосом, інтонацією, жестами, мімікою; розробляє спеціальні методики і принципи текстологічної експертизи і правила наукового фіксування фольклорних текстів на паперових, аудіо-, відеоносіях.
Окремий щабель у структурі фольклористики займають класифікація і систематизація фольклору, в компетенції яких — максимальне уточнення обсягу окремих розділів фольклору (вербального, музичного, хореографічного); розроблення різних класифікацій (наприклад, поділ на обрядовий і необрядовий фольклор, роди, жанри, види тощо) і систематизування сюжетів та інших елементів поетики; створення жанрових, хронологічних, тематичних, регіональних та інших фольклорних покажчиків; розроблення принципів формальної систематизації фольклору із застосуванням комп’ютерної техніки.
Фольклористика має тісні контакти з іншими науками, передусім з історією, літературознавством, мовознавством, етнографією, естетикою, етикою, музикознавством тощо.


1.5. Школи і напрями у фольклористиці

Формування шкіл, напрямів і методів дослідження фольклору пов’язано переважно з потребою узагальнити результати численних досліджень народної творчості. Майже до кінця ХVІІІ ст. фольклор не розглядали як предмет наукового осмислення, і тільки в епоху Просвітництва його було виокремлено з культури, ним зацікавилися збирачі старовини, представники різних наук.
Поняття «школа» і «напрям» у сучасній науці трактуються неоднозначно і не мають чіткого розмежування. В етнології ширшим за змістом є поняття «школа». Нею вважають групу дослідників, праці яких ґрунтуються на спільних філософських, науково-методологічних, соціологічних, культурологічних та інших засадах, відрізняючись конкретними висновками з досліджуваних проблем. У межах наукових шкіл розрізняють напрями, функціонування яких пов’язано з розробленням конкретних теорій, ідей, гіпотез, тяжінням до певних методологічних настанов. Школи тісно пов’язані між собою, іноді ідеї, що зароджувалися в одній, ставали основою розвитку інших. Бувало, що дослідник на різних етапах наукової діяльності міг популяризувати методи різних шкіл і напрямів фольклористики.
Міфологічна школа у фольклористиці. Сформувалася вона в добу Просвітництва. Основні концепти школи виробили брати Я. і В. Грімм. У праці «Німецька міфологія» (1835) Я. Грімм запропонував універсальні методи дослідження архаїчного світогляду, засновані на порівняльно-історичному принципі, при цьому дослідник висловив думку про існування єдиної прамови і єдиної міфосистеми. Його послідовники (В. Ган, А. де Губернатіс, Ж. Кокс, А. Кун, В. Маннгардт, М. Мюллер, В. Шварц) застосували ці положення для дослідження слов’янської міфології, зокрема «нижчих» її пластів — демонології. Вивченням міфології слов’янських народів активно зайнялися В. Караджич (Сербія), П. Шафарик і В. Ганка (Чехія), Я. Коллар (Словаччина), К. Бродзінський і В. Залеський (Польща) та ін. Вони активно цікавилися мовою і традиціями своїх народів, у їх віруваннях, звичаях, обрядових дійствах намагалися виявити спільний праслов’янський корінь, обстоювали самобутність кожного народу.
Основоположником російської міфологічної школи вважають Ф. Буслаєва, який у своїх студіях застосував ідею історичного розвитку, стверджував, що архаїчний світогляд наявний і в сучасній йому творчості. Його ідеї розвинув О. Афанасьєв, який основним завданням досліджень вважав реконструкцію архаїчних образів, відновлення доісторичного «ланцюжка» з метою забезпечення неперервності традиції.
Українська міфологічна школа розвивалася дещо осібно від європейської традиції. Дослідження її представників спиралися на мовні, уснопоетичні, обрядові, магічно-ритуальні джерела, що сприяло фіксації унікального фольклорного матеріалу. Найплідніше працювали в цьому напрямі Я. Головацький, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Чубинський, М. Сумцов. Досліджуючи міфи, залишки міфологічного світогляду в мові, звичаях, фольклорі, вони доводили національну самобутність українського народу, глибинність і неперервність його культурної традиції.
Міфологічні студії зарубіжних учених значно активізувалися у ХХ ст. Цей напрям досліджень називають неоміфологізмом, або ритуально-міфологічною школою, представниками якої були Е. Миро, П. Сентив (Франція), Н. Фрай (Канада), М. Бодкін (Англія). В українській фольклористиці це вчення не розвинулося належним чином.
Культурно-історична школа у фольклористиці. Характерна особливість її — використання порівняльних досліджень в етнології та фольклористиці. Багато ідей вона черпала у філософії позитивізму, представники якого виступали за побудову наукових дисциплін на об’єктивних засадах, конкретному соціальному знанні, уподібнення методології історико-філологічних наук до природничих, що зумовило застосування в гуманітаристиці історико-генетичного методу і поєднання всіх явищ і фактів у єдину систему.
Українська гілка культурно-історичної школи у фольклористиці почала формуватися в добу романтизму, подолавши шлях від захоплення старовиною, збирання фольклору, позитивістського впорядкування й осмислення народного скарбу першої половини ХІХ ст. до застосування історико-порівняльного й історико-генетичного методів на практиці. Романтично-народницький напрям і перехідну стадію від романтизму до позитивізму представляли З. Доленга-Ходаковський, М. Цертелєв, М. Максимович, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, А. Метлинський, І. Срезневський, О. Бодянський, а також М. Костомаров та П. Куліш на початку діяльності. У 60-ті роки ХІХ ст. викристалізувалася методологія «наукового реалізму», в якій переважали принцип історизму і нові раціоналістичні методи дослідження матеріалу. Її представляли О. Потебня, М. Драгоманов, І. Франко, М. Сумцов, М. Павлик, П. Житецький, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Гнатюк та ін.
Культурно-історична школа спричинилася до розвитку української теоретичної фольклористики з вагомим академічним арсеналом методів і прийомів. Із цим пов’язані намагання хронологізувати, класифікувати і систематизувати фольклорні надбання, визначити їх художньо-естетичну вартість, жанрову специфіку, стильові особливості, дослідити ритміку, строфіку, фоніку та ін.
Здобутки культурно-історичної школи пізніше використовували Ф. Колесса, К. Квітка, Д. Яворницький, А. Лобода, К. Грушевська, В. Петров. Її дослідницьку методологію застосовують і в сучасних фольклористичних студіях.
Представники культурно-історичної школи були прихильниками порівняльних методів дослідження (ХІХ ст.). Особливо популяризував їх М. Драгоманов, котрий намагався вийти в наукових студіях за межі національних інтересів. Свої погляди він виклав у праці «Становище і задачі давньої історії» (1874), у якій, посилаючись на здобутки Е. Тайлора й Е.-Г. Спенсера, пропагував єдність суспільних і природничих наук. На основі інтерпретації європейських фольклорних текстів на тему інцесту («Слов’янські переробки Едипової трагедії», 1874) він розробив методику порівняльних досліджень, а згодом обґрунтував теорію запозичень і компаративістський підхід до аналізу уснопоетичної епічної традиції: «Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена наша народна словесність методом інтернаціонального порівняння, можна буде говорити докладно про її національний елемент». Більшість висновків М. Драгоманова мала спільні ідеї з теорією зустрічних течій О. Веселовського і методом Фінської школи.
І. Франко у праці «Студії над українськими народними піснями» (1913) порівнював наявні у слов’янських баладах сюжети про турецько-татарський полон, розглядав історичні події крізь призму психологічних відносин. Його методологічна концепція представлена в статті «Етнологія та історія літератури» (1894), присвяченій дослідженню порівняно нової частини традиційної літератури «у такий самий спосіб і з застосуванням тих самих засобів історичної критики, якими ми досліджуємо історичні документи і явища писемної літератури, художньої. Так посуваючись назад, від явищ ближчих до дальших, від певніших до менш певних і не забуваючи ані на мить тієї засади, що цивілізація є справою міжнародною, продуктом діяльності всіх віків і багатьох народів, які в різний спосіб контактували між собою, а отже, продукти духовні є в значній мірі витвором цієї діяльності і відлунням цих взаємин, ми можемо з часом сягнути і в сивину передісторії з більшою, ніж нині, надією дійти до якихось певних результатів».
М. Драгоманов, І. Франко обстоювали об’єктивне пізнання явищ усної народної традиційної культури в розмаїтих взаємозв’язках, саморозвитку, трансформації жанрів, динаміці. Це спонукало до класифікування й систематизування фольклорного матеріалу, дослідження конкретно-історичної наповненості творів, їхньої художньо-естетичної значущості, жанрової специфіки, форми, ритміки, стилю тощо.
Прихильником історико-порівняльного методу був і М. Грушевський, про що свідчать праці «Історія України-Руси» й «Історія української літератури».
Еволюціонізм як напрям у фольклористиці. Цей напрям був найпопулярнішим у світовій етнографії й етнології в другій половині ХІХ ст. Його представники (Е.-Г. Спенсер, Е. Тайлор, Л. Морган, Дж. Мак-Леннан, Дж. Леббок, Дж. Фрезер, Т. Вайц) дотримувались поглядів, за якими ніщо не є незмінним, все набирає нових форм. Вони вважали, що суспільство розвивається за законами еволюції, тому явища матеріальної і духовної культури необхідно розглядати так само, як і біологічні види в природі.
Структурно-типологічний напрям у фольклористиці. Найяскравіше він виявився в українській фольклористиці завдяки працям О. Потебні, Ф. Колесси, К. Квітки. Основу фольклористичної концепції О. Потебні («Про деякі символи в слов’янській народній поезії», 1860; «Про зв’язок деяких уявлень у мові», 1864; «Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв», 1865; «Про долю і споріднені з нею істоти», 1867; «Про купальські вогні і споріднені з ними уявлення», 1867) становлять учення про семантику слова, знака, художній образ та символ; теорія міфу; усвідомлення невичерпних потенцій мовної, фольклорної діяльності народу, визнання його тисячолітніх традицій і віра в невмирущість народного генія. О. Потебня заперечував твердження про деградацію фольклору, не погоджувався з концепцією стадіальності словесної творчості, згідно з якою народна колективна словесність мала нижчий статус, ніж індивідуальна літературна. Цінними є його міркування про самобутність народної творчості, її відкритість до культурного обміну: все «чуже» кожен народ переплавляє у своїй душі, наближає до своїх духовних потреб і традицій.
О. Потебня сформулював основні засади теорії комунікації, діалогу, розуміння мови й спілкування як динамічного процесу; обґрунтував синкретизм архаїчної традиції, роль слова у формуванні культури і цивілізації. Його спостереження започаткували структурно-порівняльний аналіз пісні та метод вимірювання нашарувань смислів (бріколаж). Концепції О. Потебні покладені в основу структурно-типологічного методу і методу інтерпретації, які активно розробляли В. Пропп, К. Леві-Строс, Р. Якобсон, Я. Мукаржовський та ін.
З ідеями О. Потебні пов’язував свою діяльність щодо систематизації народної пісні за наспівами і силабічними розмірами вірша Ф. Колесса. У праці «Ритміка українських народних пісень» (1907) він уперше в слов’янській фольклористиці розробив засади морфологічного аналізу й класифікації пісні, доповнивши їх культурно-історичними студіями у працях про український епос: «Українські народні думи» (1920), «Про ґенезу українських народних дум» (1921). Концепцію історичної періодизації та культурних нашарувань у фольклорі Ф. Колесса обґрунтував у працях «Наверствування і характеристичні признаки українських народних мелодій» (1916), «Українська народна пісня на переломі ХVІІ—ХVІІІ вв.» (1928).
К. Квітка поєднав структурно-типологічні дослідження з вивченням особливостей географічного поширення структурних типів пісенного фольклору. У його працях «Українські народні мелодії» (1922), «Ритмічна форма АВВА у піснях слов’янських народів» (1923), «Професіональні співці й музиканти на Україні» (1924), «До вивчення побуту лірників» (1928) сформовано потужну базу для панівних у сучасній світовій фольклористиці кроскультурних (комплексних) досліджень фольклору.
Основний здобуток української фольклористики ХІХ — початку ХХ ст. полягає у виробленні й утвердженні наукової методології системного дослідження фольклорного матеріалу різних жанрів, співвідношення національного й інтернаціонального, колективного та індивідуального, понять «фольклор» і «нація», «фольклор» і «мова», «фольклор» і «цивілізація», «фольклор» і «література» тощо. Узагальнити надбання тогочасних українських дослідників можна словами О. Потебні: «І в нас є щось своє, нами і по-нашому зроблене для цивілізації світу; є своє і в науці, і в мистецтві, і в суспільності. Настане час, коли до нас будуть уважно прислухатися і на Заході».
У 20—30-ті роки ХХ ст. з української фольклористики було штучно вилучено наснажені національною ідеєю фундаментальні праці М. Грушевського, Ф. Вовка, С. Смаль-Стоцького, Ф. Колесси та інших учених, що завдало їй непоправної шкоди. У радянські часи подвижниками збирання українських народних перлин були О. Маркуш, І. Гурин, Г. Танцюра, Н. Присяжнюк, В. Вовкодав та ін. Великий внесок у збереження рідкісних фольклорних зразків зробили народні співачки Явдоха Зуїха з Поділля, Уляна Кот з Волині, подільський бандурист Володимир Перепелюк, закарпатські казкарі Михайло Фотул, Андрій Пряник, Пилип Опаленик, полтавський казкар Родіон Чмихало.
У другій половині ХХ ст. у вітчизняній фольклористиці плідно працювали О. Дей, Г. Нудьга, М. Грицай, М. Шубравська, Н. Шумада, М. Пазяк, Ф. Погребенник, Л. Дунаєвська, С. Мишанич, А. Іваницький, В. Качкан, М. Дмитренко, Г. Довженок, В. Давидюк, І. Хланта, С. Грица, О. Вертій, а за межами України — І. Панькевич, О. Зілинський, Ю. Костюк, М. Мушинка, М. Гиряк, М. Лесів, Я. Рудницький, О. Воропай, С. Килимник. Долучалися до цієї справи і зарубіжні вчені — Т. Ланге, Ж. Паулі, В. Залеський, О. Кольберґ, О. Пипін, О. Веселовський, К. Горалек, Р. Кайндль.


1.6. Періодизація українського фольклору

З огляду на специфіку побутування і значною мірою ретроспективне дослідження важко запропонувати універсальну періодизацію фольклору, яка б відповідала справжній його історії і задовольняла представників різних дослідницьких шкіл. Більшість учених визнає доцільним виокремлення двох великих епох в історії українського фольклору:
1) доісторичної (міфологічної, дохристиянської), про яку не існує жодних писемних свідчень. Судження про її особливості ґрунтуються на результатах досліджень археологічних знахідок, інших предметних свідчень тієї епохи;
2) історичної (християнської), найхарактерніша ознака якої — розвиток писемності, що дало змогу письмово зафіксувати значну кількість фольклорних творів і артефактів.
Умовний поділ еволюції українського фольклору на періоди допоможе осмислити складний процес становлення родового, жанрового, ідейно-тематичного розмаїття уснопоетичної словесності.


Розвиток фольклору на українських землях у дохристиянську (міфологічну) епоху

У дохристиянський період первісна людина, живучи в родовій общині, сприймала світ наївно, зводячи у просторі своєї свідомості реальні враження від взаємодії з родом і довкіллям, примітивні оцінки явищ і процесів у навколишньому світі з нереалістичними, фантастичними уявленнями про нього. Такий характер її свідомості, за якого міф виконував функцію світогляду, виражаючи її оцінки світу, формуючи ціннісні засади й орієнтири, норми поведінки, життєдіяльності, названо міфологічним.

Міф (грец. mythos — слово, сказання) — символічне уявлення людей про світ; витвір наївної віри, колективного художньо-образного мислення; оповідання про дохристиянських богів, героїв та ін.

Міф не лише уособлював ранні вірування, а й був продуктом творчості тогочасної людини. Певна сукупність міфів витворювала специфічну світоглядну, духовну, естетичну системи, в яких фігурували життєві орієнтири, ціннісні критерії, моральні береги.

Міфологія (грец. mythos — слово, сказання і logos — вчення) — 1) сукупність міфів, нагромаджених архаїчною культурною традицією, сума виражених в оповіданнях, казках, легендах тощо первісних уявлень про навколишній світ; 2) наука про міфи і міфологічну свідомість різних народів.

На думку С. Мишанича, саме на міфологічному сприйнятті навколишнього світу і міфологічному світогляді ґрунтується розвиток фольклору — однієї з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу. Створена у сиву давнину міфологічна система уявлялася адекватним відтворенням реального світу. Міфологічний період — один з найважливіших в історії людства.
В доісторичному розвитку українського фольклору виокремлюють кілька періодів залежно від характерних особливостей історичного поступу, специфіки творчих надбань народу:
1. Палеоліт (2,6 млн. років до н. е. — 10 тис. років до н. е.). Домінуючим видом людської діяльності тоді було мисливство. З ним пов’язані основні вірування, культові уявлення (магія, фетишизм, тотемізм, анімалізм) і відповідні їм спроби художнього відображення дійсності: зображення тварин, фігур мисливців при виконанні магічних танців та інших ритуалів. Дослідники зараховують їх до оріньякської (оріньяцької) культури, яка побутувала 20—30 тис. років тому. Сліди її збереглися у печері Оріньяк (Франція), в Україні — Радомишльська (Житомирщина) і Пушкарівська (Чернігівщина) стоянки. Знайдені вони також на Дністрі, в Криму.
2. Мезоліт (10—7 тис. років до н. е.). У ту пору людина почала використовувати камінь при виготовленні знарядь праці. Більш розвинутими стали культи тварин, рослин, природних явищ. Залишковими формами чуттєво-надчуттєвих вірувань тієї епохи були фетишизм (порт. fetico — амулет, зачарована річ) — віра в надприродні властивості матеріальних об’єктів; магія (грец. mageia — чаклунство) — сукупність уявлень та обрядів, заснованих на вірі у можливість впливу на природний світ через неприродне (фетишів, духів) завдяки чаклунським дійствам.
В мезоліті зародився демонічний тип вірувань, який умовно поділяють на вірування в духів (уявлення про упирів, відьом, вовкулаків, русалок, домовиків, лісовиків, польовиків, берегинь) і вірування в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика та ін. Ці вірування були найважливішою формою релігійного вростання праслов’ян у світ. У межах демоністичної релігійності започаткувався теїстичний тип вірувань, що існував спочатку у вигляді політеїзму, а пізніше набув монотеїстичного змісту. Для нього характерними були уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту — Бога.
Саме з теїстичним типом вірування вчені пов’язують виокремлення Триглава — божественного принципу триєдності світу. Розрізняють Великий Триглав і Малі Триглави. Великий Триглав — це сукупність різних Богів (наприклад, у Києві він об’єднував Сварога, Перуна і Дажбога, в Новгороді — Сварога, Перуна і Свентовита). До Малих Триглавів входили боги, які за ієрархією стояли нижче.
3. Протонеоліт (пізній мезоліт) (40—8 тис. років до н. е.). Для нього характерний перехід до осілого способу життя, зумовленого розвитком тваринництва, землеробства. На той час припадає створення перших міфів про природу, людину, навколишній світ; відтоді збереглися імена найважливіших слов’янських божеств.
4. Неоліт (прибл. 4—3 тис. років тому). Більш досконалою стала виробнича діяльність людини, урізноманітнилося використання вогню. У системі вірувань оформилися культи предків, сонця, землі, води, землеробських культур, з якими пов’язана міфотворчість людини. На останній стадії неоліту на теренах сучасної України зародилася трипільська культура (V—III тис. до н. е.). Радянська історична наука не визнавала трипільців давніми предками українців, однак відомо чимало доказів, які засвідчують важливу роль трипільської культури у формуванні українського етносу. Пам’ятки цієї культури відкрив археолог Вікентій Хвойка наприкінці ХІХ ст. поблизу с. Трипілля (сучасна Київська область). Найбільші трипільські протоміста розміщувалися у межиріччі Дніпра та Південного Бугу: Майданецьке, Доброводи, Талянки та інші, кількість жителів яких іноді сягала більше десяти тисяч осіб.
Носії трипільської культури займалися землеробством, скотарством, рибальством, збиральництвом. Із самородної міді вони виготовляли знаряддя, зброю, прикраси, як матеріали використовували також камінь, кремінь, кістку та ріг. Широко відомі трипільські гончарні вироби: посуд, прясла, статуетки, писанки. Суспільною організацією був переважно патріархальний рід.
У трипільців остаточно сформувалися ритуальні дійства календарно-обрядових циклів; їхня ідеологія була тісно пов’язана з культом предків; з доби неоліту до нашого часу дійшли залишки розвинутої міфології, унікальним зразком якої є міф про священний шлюб.
5. Бронзовий вік (післятрипільська доба, II тис. до н. е. — VIII ст. до н. е). Після занепаду трипільської культури на зміну землеробським прийшли войовничі племена, для яких чорнозем не мав особливої цінності. Важливу роль у їхньому господарюванні відігравало бронзоливарне виробництво. Селилися ці племена у добре захищених, малодоступних місцях, обносячи свої поселення валами та ровами. Внаслідок переорієнтації господарювання особливої важливості набули ролі чоловіка-скотаря, чоловіка-воїна. Зберігала свою значущість і роль жінки-берегині.
Культуру трипільців успадкували племена зрубної культури — археологічної культури бронзового віку, поширеної у степовій і лісостеповій зонах Європи, для якої характерні курганні поховання, часто в зрубах-ямах, облицьованих деревом. На той час припадають поява голосінь, різних жанрів календарно-обрядової та родинно-обрядової поезії, виокремлення легенд і казок.
6. Залізний вік. Він охоплює: кіммерійську добу (ІХ ст. до н. е. — перша половина VІІ ст. до н. е.), скіфську добу (VІІ ст. до н. е. — III ст. до н. е.) і сарматську добу (II ст. до н. е. — III ст. н. е.).
Кіммерійці жили патріархально-родовим ладом, займалися скотарством і землеробством. Для релігійного світогляду цих племен характерна віра в душу та життя після смерті, що підтверджують розкопки курганів. Особливо поширеними були культи Богині-матері та Богині-Діви (в українському фольклорі донині збереглися згадки про Діву — царицю русалок).
Згодом територію, на якій проживали кіммерійці, успадкували скіфські племена. Скіфська держава займала територію від українських степів до Волги й Уралу. Складалася вона з кількох етнічних утворень, т. зв. союзів племен. Наймогутнішим і найчисленнішим племенем, зазначав Геродот (V ст. до н. е.), були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники; між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками — скіфи-землероби; у басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія (давньогрец. «щаслива») — елліно-скіфи (калліпіди); на північ від царських скіфів (мабуть, у степовій смузі України) — скіфи-хлібороби (орачі). Цю спільноту античні автори називали Скіфією, Великою Скіфією. У часи Геродота на Побужжі й Подніпров’ї почали з’являтися великі городища, укріплені земляними валами. Найвідоміші з них — Немирівське (Вінниччина), Мотронинське (Київщина) і Більське (Полтавщина).
Знайдені в похованнях пам’ятки прикладного мистецтва скіфів — прикраси, зброя, кінська упряж, посуд, золота пектораль з кургану Товста Могила на Дніпропетровщині тощо — прикрашені зображеннями оленів, лосів, ведмедів, коней, птахів, риб. Зроблено це за певними закономірностями: рибу, наприклад, зображали тільки на кінських налобниках, що свідчить і про магічне значення зображень.
Елементи релігійних вірувань скіфів — культів предків, героїв, вождів, поховального культу і культу родючості, об’єктами якого були вода, земля, рослини, тварини і сонце, — вплинули на слов’янський культ Роду, пов’язаний із відчуттями присутності предків, вірою в життя після смерті.
Про значний вплив скіфської світоглядної системи на становлення східнослов’янського релігійно-міфологічного світогляду писала Н. Полонська-Василенко: «Скіфи продовжують розробку трипільської міфології в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через анто-слов’ян селу: це — образи матері-богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв’язок дає наша хата з її піччю». Вогнищу, вмістилищем якого була піч, слов’яни приписували чудодійні сили покровителя Роду. Піч була священним місцем народження дитини, місцем перебування померлих членів родини.
Українці успадкували зі скіфської культури шанобливе ставлення до гостей, поминальну тризну (завершальну частину похоронного обряду, що супроводжувалася іграми, змаганнями, поминальною учтою на честь покійника), вишиваний одяг, окремі мовні особливості. Так, давні українці, як і скіфи, не мали звука «ф»; навіть і тепер подекуди в українських селах його вимовляють як «хв»: «хвігура», «хверма», «хвартух».
Східними сусідами скіфів були сарматські племена (язиги, алани, роксолани, аорси, сіраки), які теж залишили яскравий слід у генетичній пам’яті українців. Вірування сарматів майже не відрізнялися від скіфських, що засвідчило спадковість релігійних традицій. Панували культи сонця, вогню, Великої Богині-матері Астарти — покровительки коней, а також культ бога війни, уособленням якого був меч. У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта витворила етногенетичний міф походження від сарматського племені роксоланів. У козацьких літописах XVIІ—ХVІІІ ст. досить часто зустрічаються словосполучення: «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «наші козако-сарматські предки» та ін.
Релігійна система стародавніх слов’ян увібрала багато елементів вірувань фракійських племен, частина яких у І тис. до н. е. населяла південно-західні території України (Галичину, Поділля, Південну Волинь). Разом із слов’янськими та сарматськими племенами фракійці формували черняхівську культуру, яка створила історичні передумови виникнення Руської держави та українського етносу.
Фракійці вірили, що тіло можна вилікувати лише за умови попереднього оздоровлення душі молитвою та піснею з добрими порадами. У різних регіонах України збереглися молитви, заговори, відмовляння, віра в перебування людських душ під землею і звертання до померлих родичів покійника з проханням відчинити ворота, через які він має потрапити на той світ, тощо.
Подібність релігійних систем фракійців і давніх слов’ян засвідчують схожі імена бога війни (у фракійців — Арес, у слов’ян — Яр, Ярий, Ярун, Ярило, Яровит). Фракійського бога сонця Дія, якого не можна ототожнювати з Дивом зі «Слова про Ігорів похід», греки називали Діонісом, а римляни — Сабасієм. В українців його ім’я пов’язане із назвою свята Івана Купала — Собітка. У пошані в слов’ян була також фракійська богиня щастя, весни, веселощів і кохання Лада, чоловічим уособленням якої є Ладо. Лада і Ладо — символи вірного подружжя. Фракійська богиня місяця та ловів Мендіда (Артеміда) відома у слов’ян як Дана (Дівиця, Діванна, Дівонія). Нагадують про давній культ географічні назви: Дівин, Дівингород, Дівич-гора. Фракійських жриць сонця Сивил наші предки називали Вилами.
У релігійній системі давніх слов’ян фракійське божество сонця Пел називали Білобогом. Це творець землі, води і світла, батько Перуна. Білобогові протистояв Чорнобог — уособлення зла, а їх боротьба символізувала боротьбу добра і зла. Не випадково в казках бог постає в образі дідуся з білою бородою, в білому одязі, з білим києм тощо.
Становлення світоглядної системи наших предків було тісно пов’язане з асиміляцією складових релігійності інших народів, зокрема кельтів, германців, гуннів-булгар та ін.
7. Праслов’янська доба (І тис. н. е.). Предки слов’ян жили в районі басейнів Одри, Вісли і середнього Дніпра. Звідти вони розселилися на схід, південь і північ Європи. На початку нашої ери завершився поділ слов’ян на східних і західних. У VI—VІІ ст. н. е. деякі племена заселили і Балканський півострів, створивши південну групу. Відомості про розселення наших предків є в «Повісті минулих літ»: «Також ті слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші — древлянами, тому що вони оселилися в лісах, а ще інші сіли між Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами… Ті ж слов’яни, які поселилися біля озера Ільмень, назвалися своїм іменем — словенами і збудували місто, і нарекли його Новгородом. А інші сіли на Десні і на Сеймі, і на Сулі і найменувалися сіверянами. Так розселився слов’янський народ».
Заселяючи нові території, слов’яни приносили на освоєні землі і свою культуру, свідченням чого на теренах сучасної України стали залишки зарубинецької (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), черняхівської (II—V ст.) та київської (VI—VIII ст.) археологічних культур. Давні слов’яни, залишаючись язичниками, успадкували деякі вірування, звичаї та мовні особливості своїх попередників.


Історична епоха в розвитку українського фольклору

Характерна ознака християнської епохи розвитку усної народної творчості — побутування фольклорних творів і поява писемних текстів. Ця історична епоха також має свої періоди:
1) доба Русі-України (VІІ—ХІV ст.). На тоді припадає виокремлення українців з маси слов’янських народів шляхом консолідації племен в одній державі — Київській Русі, що радикально змінило політичне, духовне життя народу. Чимало фольклорних і літописних текстів засвідчили характер та особливості східнослов’янського політеїзму (наприклад, системний виклад Ігумена Данила — сучасника Володимира Мономаха — слов’янського язичництва чи розповідь книжника Нестора про язичницький пантеон богів, з-поміж яких названо Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокошу). Політеїстичні вірування літописних слов’ян стали надійним підґрунтям для становлення релігійності вищого порядку — монотеїзму.
Усна народна словесність цієї доби досягла високого рівня розвитку і виробила нову художню систему. Передусім змінилася її тематична палітра, що було спричинено новими політичними і соціальними реаліями, зокрема боротьбою за зміцнення руської єдності, потребою в уславленні перемог і звитяжності у боях. Саме в ту пору зародився і розквіт усний героїчний епос, представлений легендами, переказами, билинами. У центрі цих творів перебувала не общинна група, а окрема героїчна особистість.
Фольклорна традиція зазнала суттєвих змін наприкінці Х ст. у зв’язку із запровадженням на Русі християнства. Це зумовило не лише боротьбу, а й змішування, взаємопроникнення язичницьких і християнських культів, що, безперечно, було зафіксовано в усній народній творчості. Фольклор поступово почав утрачати утилітарну природу (магію, фетишизм), у ньому все яскравіше пробивалися естетичні, розважальні, пізнавальні, виховні, примітивні психо-терапевтичні елементи. Відбувся перехід усної народної творчості від ритуально-магічного до художнього призначення. У надрах цієї епохи зародився і почав активно розвиватися героїчний пісенний епос (билини, думи, пісні), в центрі якого — історичні події та герої. Нових ознак набула весільна обрядовість, адже саме із цієї епохи походять традиції називати нареченого князем, наречену — княгинею, дружок — боярами і використовувати особливо пишний одяг;
2) козацька доба (XV—XVIII ст.). У процесі свого розвитку козацтво стало справжнім виразником і захисником прагнень українського народу, що виявилося в його політичних, релігійних, мілітарно-захисних намаганнях, національно-визвольних змаганнях. Тоді особливо розвинувся український героїчний епос — думи й історичні пісні. Активно заявили про себе прозові жанри (легенди, перекази), соціально-побутові пісні, а також балади, в яких прижилися елементи історичного епосу та побутова тематика. Цікавий феномен тогочасного фольклору — народна драма, яку все настійніше витісняла драма християнська;
3) бездержавний період (XVIII—XIX ст.). Українські землі були розірвані між імперіями, що сформувалися на сході і на заході; український народ не лише опинився під соціальним визиском, а й став об’єктом імперської асиміляторської політики. Усе це позначилося і на усній народній творчості, в якій почали стихати героїчні інтонації, поступаючись родинно-побутовим, баладним мотивам. У цьому ключі зазнали трансформації думи, пісні, прозові жанри.
У зв’язку з утвердженням романтичних тенденцій у літературі, активізацією уваги до української культури, духовності, політичної думки в середовищі патріотично налаштованої інтелігенції (перша половина ХІХ ст.) дещо по-новому зазвучали призабуті інтонації та мотиви. Вони пронизували літературну творчість, збагачуючи її, натомість фольклорна палітра вбирала в себе найближчі народові літературні зразки;
4) новітній період (ХХ ст. — дотепер). Усі грані народного життя на українських землях зафіксовані у фольклорних надбаннях: випробування війнами, індустріалізацією і колективізацією; голодомор; трудова і політична еміграція; політика періоду «застою» тощо. Увесь час урізноманітнювалася тематика, розвивалася фольклорна палітра, відбувалося взаємозбагачення фольклору і професійного мистецтва. На сучасному етапі досить гостро відчувається «затухання» окремих традиційних фольклорних жанрів, що пов’язано з тотальною урбанізацією та глобалізацією всіх культурних шарів.
Ця періодизація українського фольклору умовна, однак дає змогу осмислити складний культурний поступ наших предків.


Запитання. Завдання

1. Які значення охоплює поняття «фольклор»? Сформулюйте сучасне визначення цього терміна.
2. Розкрийте предметне поле понять «усна народна словесність», «народна словесність», «народна поезія», «усна народна творчість», «народна поетична творчість», «усна народнопоетична творчість».
3. Чим різняться між собою автентичний і вторинний фольклор?
4. Охарактеризуйте етапи розвитку української усної народнопоетичної творчості.
5. Які принципи покладено в основу поділу фольклорних творів на роди, жанри?
6. Наведіть конкретні приклади міжжанрової дифузії.
7. Опишіть взаємодію професійної авторської творчості з фольклором.
8. Що вивчає наука фольклористика? Охарактеризуйте її структуру.
9. Чи різняться між собою фольклористичні напрями і школи?
10. Охарактеризуйте засади найвідоміших шкіл у фольклористиці.
11. Підготуйте усне повідомлення про відомих фольклористів краю.







Ви маєте бути зареєстрованим користувачем для того, щоб додавати коментарі.


Логін:
Пароль:
запам'ятати мене
Реєстрація | Забув пароль



Історія українського літературознавства і критики ("Академія")
Зробити замовлення Історія українського літературознавства і критики ("Академія")
Наєнко М. К.

Обсяг - 520 стор.
Серія - Альма-матер
Ціна - 58.00 грн
Детальніше

I ката, і героя він любив... МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ. Літературний портрет ("Академія")
Зробити замовлення I ката, і героя він любив... МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ. Літературний портрет ("Академія")
Поліщук Ярослав

Обсяг - 304 стор.
Серія - Життя і слово
Ціна - 32.00 грн
Детальніше

Історія російської літератури ХІХ століття. Романтизм  ("Академія")
Зробити замовлення Історія російської літератури ХІХ століття. Романтизм ("Академія")
Чижевський Д. І.

Обсяг - 216 стор.
Серія - Альма-матер
Ціна - 33.00 грн
Детальніше

Твого ім’я не вимовлю ніколи. Повість-есе про Івана Франка  ("Академія")
Зробити замовлення Твого ім’я не вимовлю ніколи. Повість-есе про Івана Франка ("Академія")
Горак Роман

Обсяг - 224 с.
Серія - Автографи часу
Ціна - 30.00 грн
Детальніше

Лісоруб у пустелі ("Академвидав")
Зробити замовлення Лісоруб у пустелі ("Академвидав")
Даниленко В. Г.

Обсяг - 352 сторінки
Серія - Позасерійні видання
Ціна - 32.00 грн
Детальніше

Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника ("Академія")
Зробити замовлення Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника ("Академія")
Процюк С.

Обсяг - 184 стор.
Серія - Автографи часу
Ціна - 32.00 грн
Детальніше

Відбиток часу у дзеркалі буття ("Академвидав")
Зробити замовлення Відбиток часу у дзеркалі буття ("Академвидав")
Огнєва Т.

Обсяг - 216 стор.
Серія - Монограф
Ціна - 26.00 грн
Детальніше

Історія зарубіжної літератури ХХ ст.  2-ге видання, стереотипне ("Академія")
Зробити замовлення Історія зарубіжної літератури ХХ ст. 2-ге видання, стереотипне ("Академія")
Кузьменко В. І.

Обсяг - 432 стор.
Серія - Альма-матер
Ціна - 60.00 грн
Детальніше

Література як геокультурний проект
Зробити замовлення Література як геокультурний проект
Поліщук Я. О.

Обсяг - 304 сторiнки
Серія - Монограф
Ціна - 30.00 грн
Детальніше

Літературознавча енциклопедія. У 2-х томах. Том 1 ("Академія")
Зробити замовлення Літературознавча енциклопедія. У 2-х томах. Том 1 ("Академія")
Ковалів Ю. І.

Обсяг - 608 сторiнок
Серія - Енциклопедія ерудита
Ціна - 150.00 грн
Детальніше


ДУХОВНА СИНЕРГЕТИКА РІДНОЇ МОВИ. Лінгвофілософські нариси  ("Академія")
Зробити замовлення ДУХОВНА СИНЕРГЕТИКА РІДНОЇ МОВИ. Лінгвофілософські нариси ("Академія")
Бацевич Ф. С.

Обсяг - 192 стор.
Серія - Монограф
Ціна - 30.00 грн
Детальніше

Український літературний європеїзм ("Академія")
Зробити замовлення Український літературний європеїзм ("Академія")
Матвіїшин В. Г.

Обсяг - 264 стор.
Серія - Монограф
Ціна - 32.00 грн
Детальніше

КРОВ НА ЧОРНІЙ РІЛЛІ. Есе-біографія Василя Стефаника  ("Академія")
Зробити замовлення КРОВ НА ЧОРНІЙ РІЛЛІ. Есе-біографія Василя Стефаника ("Академія")
Горак Роман

Обсяг - 608 стор.
Серія - Позасерійні видання
Ціна - 60.00 грн
Детальніше

Українська література ХІ—ХVІІІ ст. ("Академія")
Зробити замовлення Українська література ХІ—ХVІІІ ст. ("Академія")
Білоус П. В., Білоус О. П.

Обсяг - 360 стор.
Серія - Сам
Ціна - 58.00 грн
Детальніше

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА  ДЛЯ ДІТЕЙ. Хрестоматія ("Академія")
Зробити замовлення УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДІТЕЙ. Хрестоматія ("Академія")
Гарачковська О. О.

Обсяг - 800 стор.
Серія - Позасерійні видання
Ціна - 120.00 грн
Детальніше

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА  ХI—XVIII СТ. Хрестоматія. 2-ге видання, стереотипне ("Академія")
Зробити замовлення УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХI—XVIII СТ. Хрестоматія. 2-ге видання, стереотипне ("Академія")
Білоус П. В.

Обсяг - 688 стор.
Серія - Позасерійні видання
Ціна - 120.00 грн
Детальніше



Головна | Каталог видань | Прайс | Автори | Рецензії і публікації | Події | Про компанії | Контакти
© 2008 Видавничий центр "Академія". Усі права захищені.