Український фольклор. 2-ге видання, стереотипне (“Академія”)

50,00 грн.

Руснак І. Є.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2012
Обсяг – 304 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Людина пізнавала світ і символіку своїх вражень та досвіду втілювала у ритмічних рухах, словесних формулах, магічних дійствах. Із збагаченням знань, розвитком індивідуальних можливостей її емоції, відчуття, думки виражались у ритмічному слові, пісні, танці, інсценізаціях. Із часом усі ці види пізнавально-виражальної практики уяскравлювалися, урізноманітнювалися, набували специфічних етнонаціональних ознак, витворюючи дивовижні духовно-естетичні системи, які називають народною творчістю, фольклором. Унікальним явищем у цьому просторі є український фольклор, особливості, історію розвитку, родо-жанрову структуру, тематичну палітру якого розкрито у пропонованому навчальному посібнику. Виклад матеріалу супроводжується зразками аналізу фольклорних творів («Нотатки на полях хрестоматії»). Інформаційність видання збагачують додаткові матеріали.
Адресований навчальний посібник передусім студентам філологічних спеціальностей. Прислужиться історикам, культурологам, етнографам, етнологам, соціологам, усім, хто прагне пізнати духовно-естетичні джерела, ментальний досвід, традиції, культуру українського народу.

Зміст

1. Фольклор і фольклористика

1.1. Фольклор як феномен культури
1.2. Роди і жанри фольклору
1.3. Фольклоризм у літературі
1.4. Фольклористика як галузь науки
1.5. Школи і напрями у фольклористиці
1.6. Періодизація українського фольклору
Розвиток фольклору на українських землях у дохристиянську (міфологічну) епоху
Історична епоха в розвитку українського фольклору

2. Українська народна усна словесність

2.1. Міфологія
2.2. Замовляння
2.3. Народна драма
2.4. Обрядова поезія
Календарно-обрядова поезія
Родинно-обрядові пісні
Сороміцький фольклор
2.5. Епічні пісні
Думи
Історичні пісні
Балади
2.6. Ліричні пісні
Соціально-побутові пісні
Родинно-побутова лірика
Пісні літературного походження
Коломийки
2.7. Народна проза
Казки
Літературні казки
Байки
Анекдоти
Легенди і перекази
Народні оповідання
Паремійні жанри
2.8. Дитячий фольклор
Колискові пісні
Дитячі ігри

3. Український фольклор XX ст.

3.1. Усна словесність на західноукраїнських землях
Емігрантські пісні
Стрілецькі пісні
Повстанський фольклор
3.2. Народна творчість підрадянської України
Радянський псевдофольклор
Український фольклор про голодомор
3.3. Cучасний міський фольклор
3.4. Постфольклор

Додатки

1. Українське кобзарство
2. Видатні українські фольклористи
3. Особливості збирання фольклорних творів

Термінологічний словник

Уривок із навчального посібника (“Український фольклор” Руснак І. Є.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Фольклор і фольклористика

Зрозуміти ментальність, психологічні особливості народу, осягнути джерела його духу, культурних традицій, початки різних видів мистецтв неможливо без пізнання глибин і обширів його самодіяльної творчості, означених поняттями «фольклор», «усна народна творчість». Із фольклору людина починала виражати своє розуміння світу, самовиражатися, фіксувати і передавати набуті знання і досвід виживання, формувати соціальні, культурні (в широкому сенсі) традиції своєї спільноти.

1.1. Фольклор як феномен культури

Мистецтво, культура кожного народу, вкорінені у фольклорні пласти його історії, починаються у намаганнях людини словом, танцем, піснею, магічним дійством виразити свої почуття, переживання, пояснити явища світу, індивідуальними чи колективними зусиллями вмилостивити сили природи тощо.
Термін «фольклор» запровадив у науковий обіг англійський археолог Вільям-Джон Томсон у статті «The Folklore» (1846) на позначення «неписаної історії, що фіксує залишки давніх вірувань, звичаїв і подібного в сучасній цивілізації». Офіційно це поняття було визнане англійським Фольклорним товариством (1879). У широкому значенні фольклор — уся неписана історія примітивних епох, у вузькому — давні звичаї, обряди, церемонії, які перетворилися на забобони чи традиції нижчих станів цивілізованого суспільства. Предметне поле фольклору то розширювалося, то звужувалося. Спершу ним позначали всі явища матеріальної та духовної культури народу, пізніше — тільки народну словесність, народну поезію, усну народну творчість.
Слов’янські дослідники надавали перевагу поняттям «усна народна словесність» (Ф. Буслаєв), «народна словесність» (О. Веселовський, О. Потебня), «народна поезія» (І. Франко); в українській науці превалювали терміни «усна народна творчість», «народна поетична творчість», «усна народнопоетична творчість». 1985 року на нараді (при ЮНЕСКО) урядових експертів зі збереження фольклору для подолання термінологічної невпорядкованості, притаманної новітнім дослідженням, було запропоновано таке тлумачення: «Фольклор (у широкому розумінні — частина народної культури) — це колективна, заснована на традиціях творчість груп чи індивідів, зумовлювана надіями і сподіваннями спільноти як адекватне вираження її культурної та соціальної самобутності; фольклорні зразки та цінності передаються усно, шляхом імітації та іншими каналами. Його форми охоплюють мову, слово, поезію, музику, танці, жести, міфи, обряди, ремесла, архітектуру та інші різновиди художньої творчості».
Сучасна наука застосовує поняття «фольклор» у широкому значенні (комплекс словесних, словесно-музичних, музично-хореографічних, ігрових і драматичних різновидів народної творчості, традицій, звичаїв, обрядів, поглядів) і у вузькому (мистецтво слова, у просторі якого реалізовується філологічна зацікавленість дослідників).

Фольклор (англ. folk — народ, lore — мудрість) — частина національної духовної культури, творчою домінантою якої є слово і прийоми його естетичного оформлення, котрим притаманні синкретизм, усне творення і передавання (з уст в уста), імпровізаційність (створення без попередньої підготовки), традиційність (дотримання усталених норм і форм творення), колективність (поєднання індивідуального і групового первнів творчості), багатоваріантність побутування (змінність тексту), анонімність (нефіксованість авторства) тощо.

Серед фольклорних надбань можна виокремити такі групи:
1) автентичний фольклор — усі види творчого спадку народу, що функціонують без ознак будь-яких літературних, композиторських чи режисерських обробок. Носії його безпосередньо пов’язані із середовищем живого побутування народної творчості, отримують фольклорні знання через усну традицію. Це сільські солісти, фольклорні колективи, зрідка ними є представники міської традиції. Професіональною реконструкцією автентичного фольклору займаються фольклорні ансамблі, театри, аматори;
2) вторинний фольклор — види й жанри, піддані словесно-музичному, хореографічному, театральному та іншим видам оброблення, які зберігають функції фольклорної першооснови і не є формами професійної творчості. Носії вторинного фольклору — переважно аматори, учасники самодіяльності, любителі народної творчості.
Фольклор упродовж свого тривалого існування був явищем динамічним, змінюваним, на кожному новому історичному щаблі розвитку набував нових особливостей та ознак, що залежало від змін усієї духовної культури. В історії його розвитку виокремлюють синкретичний, постсинкретичний і урбанізаційний етапи. Синкретичний етап характеризується існуванням фольклорних форм як частини багатокомпонентних комплексів, із яких пізніше виокремилися обряди, вірування, релігія, міфи, пісні, наративні жанри тощо. Усі традиційні словесні тексти, які за своєю структурою були складні та об’єднувалися в системи, науковці схильні розглядати на цьому етапі як фольклор. Він виконував комунікативні, пізнавальні, побутові, практичні та інші функції.
На постсинкретичному етапі відбувався поступовий перехід від однорідної монофольклорності до паралельного існування фольклору та професійної творчості. Фольклор переставав бути єдиною формою культури, пов’язаною з мовою, хоча продовжував домінувати в житті народу, відігравати важливу роль у повсякденні індивідів і спільнот. Усередині фольклорної системи відбувалася жанрова диференціація: виокремлювалися жанри з домінантною естетичною функцією (казка, епічна пісня, лірична пісня і т. д.) і жанри, які зберігали свою синкретичну природу, тісний зв’язок з побутом і продовжували виконувати неестетичні функції (замовляння, календарно- й родинно-обрядові пісні тощо). Фольклор поступово починав втрачати деякі функції і передавати їх професійній літературі.
Урбанізаційний етап розвитку фольклору пов’язаний з домінуванням у суспільстві міських цінностей, звуженням соціального ареалу фольклорних зразків. На цьому етапі не фольклорні, а професійні форми через книгу, пресу, радіо, телебачення, Інтернет та інші засоби технічної комунікації тотально входять у повсякденне життя народу. Фольклорна спадщина зберігається переважно в узагальнених чи вторинних формах.
Ускладнення соціального буття людини, інформатизація, технологізація її діяльності, підвищення ролі раціональних чинників нерідко супроводжуються зверненням людини до втілених у народній творчості основ буття, у чому виявляються її намагання просвітити серце і душу, звільнитися від агресії соціуму, відновити свої життєві сили.

1.2. Роди і жанри фольклору

Соціально-побутові функції, способи виконання, поєднання текстів з мелодією, інтонацією, рухами, танцями тощо зумовили родове, жанрове, тематичне, образне й поетикальне розмаїття словесного народного мистецтва. За науковою класифікацією рід — спосіб зображення дійсності (епічний, ліричний, драматичний); вид — підрозділ, що підпорядкований загальному розділу (роду) і посідає проміжну ланку між ним та одиничними предметами, явищами; жанр — тип художньої форми (казка, пісня, прислів’я). Поняття «вид» в науці про усну народну словесність трактується ширше, ніж поняття «жанр», і відрізняється від нього вищим ступенем узагальнення.
Як і в літературі, в усній народній творчості представлені три роди мистецтва:
1) епос, серед творів якого розрізняють казкову (культово-анімістичні казки, казки про тварин, чарівні, або фантастичні, казки, суспільно-побутові казки, анекдоти, притчі, небилиці) і неказкову, або документальну, прозу (легенди, перекази, народні оповідання, бувальщини);
2) лірика, основними пластами якої є обрядові і власне ліричні пісні. До обрядових пісень належать календарно-обрядові (колядки, щедрівки, посівальні, водохресні, веснянки, гаївки, риндзівки, великодні, волочебні, маївки, русальні, купальські, собіткові, петрівчані, царинні, жниварські, косарські, гребовицькі) та родинно-обрядові (весільні, похоронні, голосіння). До власне ліричних — родинно-побутові (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні та сатиричні пісні) та суспільно-побутові (козацькі, чумацькі, ремісницькі, рекрутські, солдатські, жовнірські, кріпацькі, наймитські, заробітчанські, строкарські, робітничі, емігрантські, тюремно-таборові) пісні. Окрему групу фольклорної лірики становлять пісні літературного походження і романси;
3) драма, яка об’єднує календарно-обрядові (вертеп, різдвяна драма, Маланка, великодня драма, весняно-літні ігри, Тополя, купальське дійство, царинні обходи, обжинкове дійство, вечорниці, вулиця) і родинно-обрядові (з нагоди народження дитини, новосілля, весільні, похоронні) фольклорні твори; рудименти давніх обрядів містять народні хороводи й ігри: «Дід», «Кострубонько», «Подоляночка», «Перепілка» тощо.
Чимало фольклорних творів органічно поєднують ліричні й епічні елементи, тому їх розглядають як ліро-епос, розрізняючи в ньому героїчні ліро-епічні твори (билини, думи, історичні пісні) і негероїчні (балади, пісні-хроніки).
Осібно розвивається дитячий фольклор, маючи у своїй структурі твори дорослих для дітей (колискові пісні, забавлянки, пестушки, утішки, небилиці, безкінечні казочки) і твори, що виникли в дитячому середовищі (заклички, лічилки, дражнилки, мирилки, страшилки, скоромовки).
Епічні, ліричні, драматичні та ліро-епічні твори поділяють на жанри — пісенні (колядки, щедрівки, думи, пісні, балади тощо) та прозові (казки, міфи та ін.), деякі з них мають багато різновидів. Наприклад, казка як вид має такі жанри, або жанрові різновиди: казки про тварин, казки чарівні, казки соціально-побутові та небилиці. Російський учений Володимир Пропп також долучав до них кумулятивні і докучні казки. Він стверджував, що жанр визначається його поетикою, побутовим застосуванням, формою виконання і співвідношенням з музикою. Тому поділ фольклорних творів на жанри відображає їх розрізнення за такими критеріями:
— належність до обрядово-ритуальних комплексів (календарно-обрядова і родинно-обрядова поезія);
— родові ознаки (епічні, ліричні, драматичні, ліро-епічні твори);
— середовище функціонування (суспільно-побутові і родинно-побутові пісні);
— специфіка нарації (казкова і неказкова проза);
— формальні ознаки (малі жанри) тощо.