Історія зарубіжної літератури ХХ ст. 2-ге видання, стереотипне (“Академія”)

Кузьменко В. І.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2012
Обсяг – 432 стор.
Формат – 150×220 мм (60х90/16)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Зарубіжна література ХХ ст. — масштабний простір для творчих пошуків, увиразнених в естетиці модернізму і постмодернізму з усіма їх течіями, школами, концептуальними програмами і проектами. Над нею тяжів трагічний досвід людства, що пережило дві світові війни. Самобутність національних літератур розвивали письменники, які виводили слово на нові, часто несподівані орбіти осягнення світу і буття людини в ньому. З огляду на це в навчальному посібнику розкрито основні тенденції, явища зарубіжного письменства ХХ ст. на загальноестетичному, національному, індивідуальному рівнях, представлено яскраві письменницькі постаті і їхні знакові твори, важливу додаткову інформацію.

Адресований студентам філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів. Прислужиться всім, хто цікавиться зарубіжною літературою, намагається пізнати життя і творчість найвидатніших письменників ХХ ст., найзначущіші їхні надбання.

Резонанс

Михась Ткач: Приємна новина у царині українського освітянства


Зміст

1. Література першої половини ХХ ст.

1.1. Естетичні програми і творчі пошуки в літературі першої половини ХХ ст.

1.2. Література Великої Британії

  • Джордж-Бернард Шоу
  • Герберт Веллс
  • Джеймс Джойс
  • Вірджинія Вулф
  • Томас-Стернз Еліот
  • Джордж Оруел

1.3. Література Франції

  • Ромен Роллан
  • Марсель Пруст
  • Андре Жід
  • Андре Мальро
  • Жан-Поль Сартр
  • Альбер Камю
  • Антуан де Сент-Екзюпері

1.4. Література Німеччини

  • Томас Манн
  • Бертольт Брехт
  • Еріх-Марія Ремарк

1.5. Література Норвегії

  • Кнут Гамсун

1.6. Література Австрії

  • Райнер-Марія Рільке
  • Франц Кафка

1.7. Література Іспанії

  • Федеріко-Гарсіа Лорка

1.8. Література США

  • Теодор Драйзер
  • Ернест Хемінгуей

2. Література другої половини ХХ ст.

2.1. Під знаком постмодернізму

2.2. Література Великої Британії

  • Роалд Дал
  • Вільям-Джеральд Голдінг
  • Джон Фаулз
  • Том Стоппард

2.3. Література Франції

  • Семюел Беккет
  • Ежен Йонеско
  • Жан Ануй

2.4. Література Німеччини

  • Патрік Зюскінд

2.5. Література Італії

  • Умберто Еко

2.6. Література Польщі

  • Віслава Шимборська

2.7. Література США

  • Джером-Девід Селінджер
  • Кен Кізі
  • Генрі Міллер
  • Курт Воннегут
  • Сол Беллоу
  • Джон Беррімен
  • Джон Чівер

2.8. Література Латинської Америки

  • Габріель-Гарсіа Маркес
  • Хорхе-Луїс Борхес

 

Уривок із навчального посібника (“Історія зарубіжної літератури ХХ ст.” Кузьменко В. І.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Література першої половини ХХ ст.

1.1. Естетичні програми і творчі пошуки в літературі першої половини ХХ ст.

Західноєвропейська та американська літератури впродовж першої половини ХХ ст. розвивались під знаком двох світових війн, пов’язаної з ними кризи культури і моральних засад західного суспільства. Передчуття кризи з’явилося вже наприкінці ХІХ ст., визнаного золотою добою літератури. Про неї сигналізували деградація буржуазного ідеалу, заміна просвітницької концепції культури концепцією підприємницькою. На межі ХІХ—ХХ ст. у художнє письменство входить новий персонаж — «антигерой», філістер, позбавлений принципів дрібний «крамар», комерсант. Усі вони далекі від романтичного світосприйняття героїв ХІХ ст. Такими були герої англійського драматурга Дж.-Б. Шоу, американського прозаїка Т. Драйзера, французького романіста Р. Роллана, німецького — Т. Манна і багатьох інших. «Антигероєві» протистоять мрійники: митець — художник, музикант, скульптор, письменник; просто «маленька людина», здатна сприймати світ витончено-хворобливо, крізь призму самоаналізу, котрий здебільшого робить її жертвою сильної, жорстокої і безпринципної особистості диктатора. Ця тема хвилювала Ф. Кафку, Г. Ібсена, Г. Гессе і багатьох інших. Психологічна проза продовжувала традиції Ф. Достоєвського, якого вважав своїм учителем ідеолог культури занепаду і війни Ф. Ніцше. На питання Ф. Достоєвського про існування Господнє Ф. Ніцше зухвало заявляв про «смерть Бога», котра розв’язує руки злочину, адже якщо «Бог помер, значить, все дозволено» (Ф. Достоєвський). Та якщо Бога нема, хтось має зайняти його місце. На місце Бога Ф. Ніцше намагається поставити Людину, спроможну взяти на себе всі проблеми людства, — Надлюдину.

В умовах радянського тоталітаризму впродовж багатьох десятиліть у літературознавстві панував погляд, згідно з яким у світовому художньому письменстві найбільш важливими та знаковими були митці, що поділяли соціалістичні переконання або принаймні симпатизували ідеалам соціалізму, підтримували комуністичний рух. В останні роки на пострадянському просторі превалює діаметрально протилежна тенденція: найбільшу популярність мають «антирадянські» письменники, автори антисоціалістичного спрямування.

Справжні витвори мистецтва, у т. ч. й літератури, ніколи не вкладалися в політико-ідеологічні категорії. Література звернена до людського, певною мірою і до вселенського буття в його цілісності. Сприймати творчість «батьків модернізму» в зарубіжній літературі — М. Пруста, Д. Джойса чи Ф. Кафки в межах політико-ідеологічних категорій — значить, втратити найсуттєвіше в її творах. У такому разі варто оперувати «вічними» категоріями — Любові й Ненависті, Добра і Зла, Правди і Брехні тощо.

Замість мистецтва, що реалістично відтворювало дійсність, на початку ХХ ст. з’явилося мистецтво, що вивчало та оспівувало винятково внутрішній світ художника, його рефлексуюче Я, котре ставало центром художнього всесвіту.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на Заході сформувався новий напрям у мистецтві й літературі — модернізм.

Модернізм (франц. moderne — сучасний) — сукупність мистецьких течій, які своїми естетичними програмами і творчою практикою заперечували реалізм, традиційні форми творчості, орієнтували на пошук нових естетичних принципів.

Знамените «бачити, відчувати, виражати» братів Гонкурів — таке завдання митця, що опановував нові можливості відтворення світу зовнішнього в безкінечних вібраціях, мінливості, переливах, лексичній грі і світу внутрішнього, що оголював потік свідомості, емоційне, несвідоме з опорою на інтуїцію.

У багатьох національних літературах тоді різноманітні модерністські напрями і течії були найбільш представницькими. Так, в російській літературі це був символізм.

Символізм (франц. symbole — символ) — течія модернізму, у творчій практиці представників якої переважають інтуїтивне осягнення й асоціативне мислення.

В основу поетики було покладено символ (звідси назва модерністського напряму), який розуміли як умовний знак, натяк на певну таємну сутність, протиставлену об’єктивному світові (К. Бальмонт, О. Блок, Ф. Сологуб, Д. Мережковський та ін.).

У надрах символізму, а точніше — у перші роки XX ст. сформувалася літературна течія — акмеїзм.

Акмеїзм (грец. akme — вершина) — модерністська течія, естетична програма якої заперечувала абстрактні форми, орієнтувалася на філігранну майстерність та формально-раціональні прийоми зображення.

Репрезентувала його творчість група «Цех поетів» — М. Гумільова, С. Городецького, Анни Ахматової, О. Мандельштама та ін. Проголошуючи себе оновлювачами й реформаторами символізму з його надзвичайною метафоричною ускладненістю, акмеїсти пропагували класичну ясність і простоту, повернення до реального світу речей. Один з основних їхніх постулатів пов’язаний з утвердженням культу первіснобіологічного начала в людині, протиставленого соціальності сучасного світу. Звідси — інші варіанти назви цієї літературної течії: адамізм (від імені біблійної першої людини — Адама) тощо.

Активно культивувався імпресіонізм як мистецтво передачі безпосередніх вражень.

Імпресіонізм (франц. impression — враження) — мистецький напрям, найхарактерніші ознаки якого — витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, мінливості життєвих передчуттів і переживань.

Ця модерністська течія виявилася передовсім у малярстві та літературі (назва походить від назви картини французького живописця К. Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873), відзначалась ушляхетненим відтворенням особистісних переживань, миттєвих відчуттів, настроїв та емоційних вихлюпів. Для французького художнього письменства, зокрема для братів Ж. та Е. Гонкурів, А. Доде, Гі де Мопассана, П. Верлена, імпресіонізм став порубіжним явищем, з’єднувальною ланкою між класичним реалізмом другої половини XIX ст., з його вірою в можливість раціонального пізнання й пояснення світу, і періодом активного утвердження на переломі століть суб’єктивних стилів і напрямів, добою модернізму. Саме імпресіонізм від своїх вершинних досягнень С. Цвейга, А. Шніцлера (Австрія), С. Жеромського (Польща) був зразком нового, модерного.

В історичному аспекті ХХ ст. найрадикальнішим відгалуженням модернізму літературознавці вважають авангардизм.

Авангардизм (франц. avant-gardisme — передова сторона) — антитрадиційний напрям у літературі і мистецтві ХХ ст., зорієнтований на руйнування звичних художніх форм і канонів.

Його представляли італійський футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, французький «новий роман», абстракціонізм, конструктивізм та ін. Щоправда, авангардистська література значно цікавіша в своїх теоретичних пошуках, ніж у реальних здобутках. Авангардисти безапеляційно заперечували традиції, афішували епатаж, що найбільше виявилося в поезії та драматургії. Категоричне заперечення унормованої естетики супроводжувалося вимогами негайно розмити її «береги», розчинити у речах або в соціальній дійсності.

Авангард розпочався з «Першого маніфесту футуризму» (1909) італійця Ф. Марінетті, з пристрасних закликів «вирватися з прогнилої мушлі Здорового Глузду», наповнитись «відразою до Розуму», «раз і назавжди плюнути на Алтар Мистецтва й сміливо зробити крок у неозору далечінь інтуїтивного сприйняття!» («Технічний маніфест футуристичної літератури», 1912).

Філософське та формотвірне новаторство авангардизму найповніше і найяскравіше було втілено в поезії італійських футуристів П. Буцці, Дж. Лучіні, Л. Фольгоре, К. Каррі та інших. Для їхньої творчості характерне захоплення звуконаслідуваннями, руйнуванням канонічного образу, сюжету, синтаксису з метою вираження «завихреного життя сталі, гордості, лихоманки та швидкості», застосування різноманітних шрифтів, шпалер, обгорткового паперу тощо. На відміну від експресіонізму та кубізму, представники яких досить мінорно, песимістично сприймали цивілізацію, футуризм привертав увагу мажорним тонусом, поривом у машинізоване майбутнє, задля якого руйнувалося минуле та сучасне.
Крім Італії, футуризм найбільше поширився в Росії: егофутуризм І. Северянина («Пролог егофутуризму», 1911), Г. Іванова, П. Широкова та кубофутуризм Д. Бурлюка, В. Маяковського, В. Хлєбнікова та ін. Ще в 1914 р. М. Асєєв та Г. Петніков оприлюднили збірку «Літорей», а в 1916 р. В. Хлєбніков, Г. Петніков, М. Асєєв і Божидар опублікували в Харкові маніфест «Сурма марсіан», пронизаний передчуттям революції, ненависті до «дикого полону війни».

Російські футуристи, як і італійські, відмежовувалися від минулого, скидали з «пароплава сучасності» Рафаеля та Пушкіна, проголошували себе єдиними представниками мистецтва майбутнього. Так, російськомовний поет із Криму Г. Петніков іменувався «головою Земної кулі», належав до організованого В. Хлєбніковим «Товариства 317». Товариство ставило перед собою утопічне завдання — зусиллями поетів, художників, учених, політичних діячів домогтися всесвітнього братерства народів, говорити від імені всіх чесних людей планети. Та вже незабаром Г. Петніков від утопічних декларацій і закликів остаточно перейде на позиції поезії більшовизму. Поступово російський футуризм видозмінювався у запрограмоване ним квазімистецтво. І все-таки належним до нього авторам удалося розкрити драматизм особистості, яку історичні обставини відчужують від світоглядних, моральних, естетичних основ буття і яка неспроможна повністю прийняти нову дійсність.

Вираженням абсолютного бунту творчої особистості митця став сюрреалізм («надреалізм»).

Сюрреалізм (франц. surrеalisme — надреалізм) — авангардистська течія, представники якої наголошували на важливості у творчій практиці підсвідомого та несвідомого, використовували прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо.

Цей напрям був проголошений його ідеологом А. Бретоном у «Маніфесті сюрреалізму», в якому висловлювалися сподівання на відкриття шляху звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності крізь призму «надреального», спроможного не тільки оновити художню діяльність, а й життя. Вперше термін «сюрреалізм» використав французький поет Г. Аполлінер в одному із своїх творів, вкладаючи в нього значення «нового реалізму». Вплив сюрреалізму доволі відчутний у ранній творчості Л. Арагона та П. Елюара, малярських полотнах С. Далі. Естетичну платформу цієї течії поділяли чеський поет В. Незвал, іспанський лірик Ф.-Г. Лорка та ін. Проте в 30-ті роки вони відійшли від сюрреалізму, а сама течія припинила своє існування.

Експерименти авангардистів не завжди були вдалими. І все ж італійські та російські футуристи, німецькі експресіоністи, французькі сюрреалісти зробили помітний внесок в оновлення й збагачення зображувально-виражальних засобів мистецтва. Зокрема, поети-футуристи, розвиваючи тонічне віршування, збагатили систему версифікації, знайшли нові поетичні структури і жанри, омолодили кров поезії свіжою лексикою та оригінальними метафорами.

Упродовж наступних десятиліть усі шокуючі експерименти авангардизму стали нормою. Напади на ідеали та форми традиційного мистецтва починалися з молодечого виклику, зі спроби матеріалізувати ідею, зробити її такою самою наочною та реальною, як запах квашеної капусти чи смаженої картоплі (молодий конструктивіст М. Ушаков нарочито оспівував не цвітіння троянди, а картоплі: «На понизовье картофель цвел, // Губерния пахла патокой…»). Проте всі спроби розчинити літературу в реальному житті виявилися безперспективними, бо за певною гранню спрощення форми, застосування «автоматичного письма» літературне слово втрачає свій естетичний вплив і навіть комунікативне значення. А література, яка є насамперед осмисленням і перетворенням у художніх образах реальної дійсності, просто розпадається, перестає існувати. Отже, спроби авангардистів перетворити літературу на чисту практику з плином часу утворюють своєрідну традицію нігілістичного заперечення, а тотальне заперечення не може бути плідною основою для творчості, воно веде «в Нікуди».

Модернізм утверджувався на Заході у боротьбі з реалізмом.

Реалізм (лат. realis — речовий, дійсний) — напрям у літературі та мистецтві, основні засади якого зводились до об’єктивного розкриття явищ дійсності, впливу соціально-історичних обставин на духовний світ, характер особистості.

Прихильники реалізму прагнули зберегти класичну літературу ХІХ ст. (передовсім Стендаля, Г. Флобера, О. де Бальзака, Ч. Діккенса, В. Теккерея, Ф. Достоєвського, Л. Толстого) як еталон. Однак уже німецький драматург Б. Брехт порушує питання про зміну характеру реалізму, про право митця-реаліста використовувати будь-які художні засоби у своїй творчості. Авторитет реалістичного прозописьма, насамперед у царині романістики, підтримали у першій половині ХХ ст. Т. Манн, Дж. Голсуорсі, Р. Роллан, Максим Горький, Т. Драйзер та багато інших письменників. Усупереч розмовам про занепад роману, які виникли з певного часу, він усе-таки був основним літературним жанром усього ХХ ст. Зарубіжний роман першої його половини — твір поліфонічний, що єднає в монолітну художню цілість розвиток сюжету, в якому розгортаються й переплітаються долі героїв з авторськими філософськими роздумами над безліччю актуальних проблем життя. Постійний розвиток і видозміна, здатність зберігати й розширювати можливості художнього пізнання світу — ознаки життєздатності жанру, а не його приреченості. З’являються нові жанрові різновиди роману: роман-казка, або казкова історія людства («Острів пінгвінів» Анатоля Франса); роман-ріка («Жан-Крістоф» Р. Роллана); інтелектуальний роман («Чарівна гора» Т. Манна); філософсько-сатиричний роман («Вірнопідданий» Г. Манна, «Майстер і Маргарита» М. Булгакова); модерністський роман («Улісс» Дж. Джойса) тощо.

Найцікавіші зрушення в історії зарубіжної літератури першої половини ХХ ст. відбулися якраз під знаком модернізму. Довго будучи дивним літературним явищем, модернізм поступово завойовував прихильність читачів та критичне визнання науковців, а вже із 60-х років ХХ ст. твори письменників-модерністів почали вивчати в університетських курсах літератури, а тексти М. Пруста, Дж. Джойса, Ф. Кафки, А. Камю та багатьох інших друкувати без купюр.