1293186431788

Філософія («Академвидав»)

58,00 грн.

Черній А. М.

Тип видання — навчальний посібник
Рік видання — 2011
Обсяг — 392 стор.
Формат — 150×220 мм (60х90/16)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Категорія:
Поділитися:   

Анотація

Кожна людина намагається по-своєму пізнати світ і себе в ньому, осягнути найзагальніші засади сущого і найвеличніші ідеї буття, прилучитися до світоглядної творчості. Такі обшири думки і духу відкриваються тим, хто спромігся опанувати філософські знання, вчення мислителів різних епох і народів, виробити культуру філософського мислення і розуміння, сформувати в собі гуманістичні настанови. Це потребує вміння самозаглиблюватись, бачити масштабне в деталях і деталі у глобальному. Формується таке світобачення роками. Одним із кроків до нього може стати самостійне опанування вміщеного у пропонованому навчальному посібнику матеріалу, який спрямовує на вивчення найважливіших теоретичних положень, найактуальніших філософських праць, прилучає до джерел мудрості, спонукає до роздумів, сприяє виробленню мисленнєвої культури, наближує до об’єктивних самооцінок, допомагає краще підготуватися до академічних занять.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Корисний буде всім, хто вчиться і прагне піднятися думкою над буденністю.

Зміст

1. Вступ до філософії

1.1. Сутність філософії та її роль у суспільстві

2. Історичні типи філософії

2.1. Філософія давнього світу
2.2. Філософія середньовіччя та епохи Відродження
2.3. Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)
2.4. Німецька класична філософія
2.5. Сучасна світова філософія
2.6. Українська філософія

3. Філософське розуміння світу

3.1. Онтологія
3.2. Свідомість
3.3. Філософія пізнання (гносеологія)

4. Філософія людини

4.1. Філософська антропологія
4.2. Філософія культури
4.3. Філософія релігії

5. Філософія і суспільство

5.1. Філософія суспільства
5.2. Філософія історії
5.3. Філософія економіки

Відповіді на тестові завдання
Відповіді на кросворди і словограми
Термінологічний словник

Уривок із навчального посібника («Філософія» Черній А. М.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Вступ до філософії

1.1. Сутність філософії та її роль у суспільстві

Коротко про основне

1. Термін «філософія» походить від давньогрецьких слів: «філео» — любов і «Софія» — мудрість. Означає він любов до глибоких теоретичних міркувань, дослівно — «любов до мудрості». Уперше цей термін використав давньогрецький учений-філософ Піфагор (прибл. 570—497 до н. е.), який вважав «мудрість» властивістю, притаманною лише богам, а люди, на його думку, здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити. Як до назви специфічної галузі знань вперше до нього вдався давньогрецький філософ Платон (427/або 428—347/або 348 до н. е.). Спочатку філософія охоплювала весь комплекс знань про світ, оскільки ці знання на той час були синкретичними, не мали дисциплінарної диференціації.
Філософія як універсальний спосіб усвідомлення людиною себе, сутності світу і свого призначення в ньому започаткувалась у VIІ—VI ст. до н. е. в давніх Індії та Китаї, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.
Покликали її до життя особливі умови устрою суспільного буття, передусім поділ праці на фізичну і розумову. Вона можлива в суспільстві вільних людей, якому притаманні толерантність до інакомислення, авторитет розуму. Адже філософія передбачає аргументацію, сумніви, дискусії.
Соціально-політичні умови можуть сприяти і гальмувати розвиток філософії, визначають проблеми, над розв’язанням яких доводиться працювати філософам. Вони окреслюють зміст філософії на конкретному етапі її буття.
Виникнення філософії є і результатом певного рівня розвитку культури, світогляду, інтелектуальних можливостей. Сприяли цьому винайдення письма і друкування книг, зародження наукового знання (математики, астрономії, механіки тощо), розвиток духовної культури, усвідомлення світоглядних опозицій (правда і кривда, добро і зло, життя і смерть тощо).
Філософія має у своїй основі думку як людське творіння і процес. Вона — жива сила, діяльність, яка себе породжує, виникає із себе, оскільки постійно бореться сама з собою (X. Ортега-і-Гассет).
2. Особливістю філософських знань є їх загальність, універсальність, тотальність (суцільність), сутнісність і світоглядність. На цій підставі філософію визначають як світоглядно-теоретичне знання, спрямоване на осмислення універсальності, сутності світу, місця в ньому людини.
3. Духовним тлом, горизонтом, у якому філософія виникає і розвивається, є релігія та міфологія. Однак філософія ґрунтується на розумі, а релігія — на вірі, міфологія — страхові; релігія і міфологія мають справу здебільшого з чуттєвими образами, філософія оперує абстрактними поняттями; міфологію і релігію людина приймає часто несвідомо і примусово, філософія є справою особистої творчої діяльності, ґрунтується на засадах свободи; міф і релігія є засобами соціального контролю, філософія позбавлена цього; міфологія і релігія пояснюють світ, спираючись на свої засади, філософія не обмежується поясненням світу — вона світ пізнає, а її пояснення світу ґрунтуються на пізнанні.
4. Споріднює філософію і науку пізнавальний пафос. У них спільний об’єкт пізнання — навколишній світ, однакова мета — осягнення істини. Вони ґрунтуються на розумі (передбачають аргументи і сумніви), є теоретичним, загальним знанням, оскільки побудовані на узагальненнях і правилах логіки. Деякий час філософія і наука існували як єдина система знань (натурфілософія).
Водночас між філософським і науковим знанням існують принципові відмінності: філософія має справу з найзагальнішими поняттями, які не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв’язати математичною формулою, що властиво поняттям науковим; основою наукових знань є математика, філософських — логіка; наукове знання має об’єктивний характер, мало залежить від переконань, ідеалів ученого, філософське — пройняте суб’єктивністю, має і національні вияви; твердження науки з часом можуть бути спростовані, у філософії поява нової ідеї не зумовлює визнання хибності попередніх — у ній діє механізм самоспростування.
5. Філософські знання, попри їх багатоманітність, міру узагальненості та спорідненості, мають певні рівні організації, форми вияву. З огляду на закономірності формоутворення в межах філософії можна виокремити такі форми буття філософських знань: філософська ідея, філософське вчення, філософська школа, філософська течія і філософський напрям.
6. Проблемне поле філософії постійно змінювалося й уточнювалося відповідно до вимог часу та вподобань філософів. Філософія завжди апелювала передусім до людини, її багатоманітних відносин зі світом, який є основним об’єктом задоволення людських потреб. Тому співвідношення «людина — світ» є головним предметом філософії. Навколо нього концентрується основна філософська проблематика.
На розв’язанні конкретних філософських питань і проблем зосереджені такі структурні підрозділи філософії:
а) онтологія (вчення про буття світу): обґрунтовує категоріальну картину світу і переймається буттям людини з її свідомістю в ньому;
б) гносеологія (епістемологія): з’ясовує механізм набуття знань, закономірності та можливості пізнання світу;
в) соціальна філософія: аналізує категоріальну картину суспільства як світу;
г) філософська антропологія: досліджує людину як соціобіодуховну і діяльну цілісність;
ґ) аксіологія: обґрунтовує шляхи реалізації життєвих сенсів, ключових цінностей людини;
д) філософія релігії: осмислює сутність релігійної картини світу, місце в ньому людини;
е) філософія історії: вивчає питання, пов’язані із сенсом і метою суспільної історії, її рушійними силами тощо;
є) філософія права: досліджує природу права, його онтологічні засади, цінності та значущість у житті людини;
ж) філософія економіки: вивчає сутність суспільства; економічного буття людини;
з) філософія техніки: досліджує техніку, її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства.
7. Значущість знань залежить від їх функцій — ролі та місця в суспільному бутті. Філософія виконує світоглядну, загальнометодологічну, прогностичну, критичну, аксіологічну, соціальну, гуманістичну та інші функції.
8. Історія філософської думки — процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і власної сутності. На різних етапах історії розуміння сутності світу і людини, їх відносин має конкретні особливості. Загальною особливістю є прагнення з’ясувати природу світу, місце і роль у ньому людини. Філософія, будучи налаштованою на пізнання, науковість, має внутрішню логіку розвитку. Тому історія філософії — це не співіснування філософських систем, а єдиний історичний процес її розвитку, в якому кожна наступна в часі філософська система ґрунтується на основі попередньої, заперечуючи або розвиваючи її.
У своєму розвитку філософія подолала такі етапи:
— давня філософія (VII ст. до н. е. — V ст. н. е.), яку найповніше репрезентують давньоіндійська, давньокитайська і давньогрецька філософії;
— середньовічна філософія (VІ—ХV ст.).
— філософія Нового часу (XVI — перша пол. XIX ст.), в якій виокремлюють добу Відродження, Просвітництво і бароко, німецьку класичну філософію;
— сучасна філософія (друга пол. ХІХ — поч. ХХІ ст.), яку репрезентують філософські течії: позитивізм, екзистенціалізм, філософія життя, філософія науки, філософська антропологія, неотомізм, феноменологія, герменевтика, структуралізм, прагматизм.
Філософія — закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

До джерел

Знайти і прочитати

Балашов Л. Е. Что такое философия / Е. Балашов. — М., 1999. — 33 с.
Бузгалин А. В. Диалектика: реактуализация в мире глобальных трансформаций // Вопросы философии. — 2009. — № 5. — С. 20—35.
Борисов С. В. Человек философствующий: исследование современных моделей философской пропедевтики / С. В. Борисов. — М., 2005. — 240 с.
Делез Ж. Что такое философия? / Ж. Делез. — М., 1998. — 287 с.
Лекторский В. А. Философия как понимание и трансформирование // Вопросы философии. — 2009. — № 1. — С. 17—24.
Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию / М. К. Мамардашвили. — М., 1992. — 416 с.
Причепій Є. М. Філософія : підручник. / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. — К., 2009. — С. 592.
Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? / Х. Ортега-и-Гассет. — М., 1991. — С. 408.
Рассел Б. Мудрость Запада. Историческое исследование западной философии в связи с общественными и политическими условиями / Б. Рассел. — М., 1998. — 479 с.
Сломський В. Філософія в житті / В. Сломський. — Львів, 2003. — 213 с.
Хофмайстер Х. Что значит мыслить философски / Х. Хофмайстер. — СПб., 2000. — 511 с.
Христос Янарас. Нерозривна філософія : Нариси вступу до філософії / Янарас Христос. — К., 2000. — 314 с.

Думки авторитетів

Г. Щербацький. Про назву, значення та існування філософії. Філософія, коли б захотіти розкрити її зміст, є нічим іншим, як прагненням і любов’ю до мудрості, — сказав Туллій у кн. 2 свого твору «Про обов’язки» [De officiis]. Мудрість же, згідно з давніми філософами, у викладі того самого автора визначена як знання речей божественних і людських, а також причин, завдяки яким ці речі зберігаються, тобто певне уявлення як про самого Бога та його божественні діяння, так і про ті речі, які залежать від людей або стосуються їх. Під речами божественними ми розуміємо, безперечно, самого Бога і його божественні діяння. Під людськими ж — усе те, що залежить від людей. У цьому випадку — це розумові міркування, вольові акти, а також деякі мистецькі твори. При цьому про Бога з огляду на його духовну діяльність йдеться у метафізиці або, у кожному разі, в тій її частині, що називається пневматологією. Тілесні речі вивчають фізика і математичні дисципліни, які справедливо вважаються частинами фізики. І нарешті, логіка й етика займаються речами людськими, тобто тими речами, що залежать від людей. Такого типу є розмірковування розуму, які логіка спрямовує до істини, і вольові акти, яким етика надає форми доброчесності. Проте філософові не досить пізнати самі речі, він має осягнути також причини. Адже для того щоб річ уважалася пізнаною (згідно з доведенням Арістотеля у першій книзі «Другої аналітики», розділ 2), потрібно, щоб була розкрита причина, що приводить до того, що вона є ось такою, або, в кожному разі, приводить до впевненого стверджування чи заперечення, що вона є ось такою. Наприклад: я стверджую, що трикутник, вписаний у коло або вміщений у нього, менший від кола на тій підставі чи з тієї причини, що частина менша від цілого, а вміщене — від того, що його вміщує. У цьому випадку видається більш доцільним користуватися назвою причина, очевидно, в розумінні будь-якого принципу, на основі якого щось існує, коли нам напевно не відомо про його існування.
У такий же приблизно спосіб її слід розуміти у метафізиці чи математиці. Та й у фізиці річ навряд чи вважається відомою, якщо взагалі не виясняється причина, з якої вона є саме такою. Звідси до наведеного визначення додаються такі слова: а також причин, завдяки яким ці речі зберігаються. Ці причини ось такі: насамперед продукуюча [effectrix], за допомогою якої річ утворюється; далі матерія і форма, з яких вона складається, і нарешті, мета [finis], завдяки якій вона виникає, що ми й покажемо у першій частині метафізики. Далі у цьому визначенні мудрості ніщо не викликає заперечень, віддає воно належне і самій філософії. Хоча під назвою мудрості більшість воліла б розуміти воістину якесь сповнене високого значення знання або відомості про речі величні; після Арістотеля (кн. 6 «Етики», розділ 7) з’являється ясне світло [lumen certum], що колись вважалося мудрістю, а тепер називається філософією. На цій підставі Піфагор, вдовольнившись почесним званням філософа, вважав, що назву мудрого слід залишити лише для одного Бога.
Тому філософію, очевидно, слід розуміти як знання [notitia] речей божественних і людських, також як і включити до її складу всі дисципліни чи науки [scientia]. Адже філософом чи мудрецем треба вважати не того, хто опановує частину філософії або окремий розділ її знання, а лише того, який сповна віддається усім філософським дисциплінам. Очевидно, окрему науку, приміром логіку або етику, слід вважати не філософією, а лише її частиною, позаяк філософія охоплює всіляку науку чи дисципліну, є сукупністю і системою їх всіх.
Насамперед філософія пов’язує п’ять властивостей духу [habitus mentis] чи радше визначних якостей [virtutes] або досконалостей [perfectiones]. Арістотель перераховує їх (кн. 6 «Етики», розділ 3). Ними є: розум [intelligentia], мудрість [sapientia], наука [scientia], розсудливість [prudentia] і мистецтво [ars]. Це буде розкрито в процесі аналізу кожного зокрема.
Розум [intelligentia], безперечно, визначається як знання [notitia] перших принципів або загальних аксіом. Він є не так навиком, набутим мисленням [habitus], як самим мисленням, що природно налаштоване [naturaliter spectata].
Справді, загальні поняття або аксіоми на кшталт «неможливо, щоб те саме одночасно існувало і не існувало», «ціле більше від своєї частини» мислення сприймає й аналізує виключно під проводом природи. І це природне осягнення [perceptio] необхідне для окремих частин філософії, і, відповідно, немає жодної її частини, яка обходилася б без пізнавальної сили розуму.
Назва мудрості [sapientia] передбачає два виміри, а саме: під нею розуміють або саму філософію чи сукупність усіх дисциплін, або ж знання найвеличніших речей, тобто тих, що звичайно інтерпретуються як речі універсальні або речі найдосконаліші. А це складає предмет виключно метафізики або першої філософії, яка у першій своїй частині, онтології, зрозуміло, займається речами універсальними, тобто сутнім як таким [ens generatim] і його загальними атрибутами. У другій же, що називається пневматологією, докладно йдеться про речі найвеличніші, а саме про Бога і створених духів.
Наука [scientia] переважно визначається як істинне достовірне й очевидне пізнання будь-якої незаперечної і незмінної речі, виходячи з істинних і власних [рrорrіае] причин, що обумовлюють саме таку її визначеність [propter quast ita est] або які в кожному разі уможливлюють достовірне ствердження чи заперечення саме такої її визначеності. Окремі вислови цього визначення пояснюються звичайно в такий приблизно спосіб: по-перше, пізнання [cognitio], або здобування знання [notitia], принаймні вважається не актуальним, як кажуть, а набутим за допомогою навичок [habitualis], тобто вправністю у пізнанні [facilitas cognoscendi], а не готовністю і не прагненням того, що пізнає. Адже знання про якусь річ залишається дуже невиразним для людини, яка ще не бралася (до її розгляду). Коли ж вона (людина) попередньою ретельною працею здобуде собі право на цю річ, вона виразно постане у її свідомості, як тільки виникне бажання сконцентрувати на ній увагу.
Ця винагорода, як ми сказали, дається Богом за нашу працю для того, щоб речі, пізнання котрих ми досягли значними зусиллями, розкривалися нам після того, як сам Бог уможливлює їх осягнення, осяюючи наш розум, і ніби за якимось особливим правом підкорялися пізнавальним зусиллям нашого мислення, коли тільки ми виявляємо бажання зосередити (на них) свою увагу.
За допомогою цього вислову наука [scientia] протиставляється як незнанню, під яким розуміється (незнання) позбавлення і яке є позбавленням [privatio] або відсутністю того знання, яким повинен оволодіти кожен, приміром, з тих, що свідомі свого обов’язку, так і незнанню неправильної (дослідницької) настанови, котра, як вважають, пов’язана з помилкою. Проте наша наука, позаяк вона обмежена, не забезпечує нас від абсолютного незнання [ignorantia pural negantionis] або невідання чи необізнаності, з причини якої ми не знаємо багато такого, що нам не обов’язково знати або у пізнанні чого нам було відмовлено Богом. Приміром, ніхто з нас не повинен знати, парним чи непарним є число морських піщаних берегів.
Далі існує істинне пізнання не будь-якої речі, а незаперечної або речі, що не може поводитися в інший спосіб. Так той, хто дізнається, що затемнення Місяця виникає внаслідок знаходження Землі між Сонцем і Місяцем, усвідомлює те, що в інший спосіб воно не може відбутися, оскільки неможливо, щоб Місяць за умов проходження щільної маси Землі між ним і Сонцем не зазнавав затемнення. Тим-то вважається, що наука [scientia] відрізняється від розсудливості [prudentia], а також мистецтва [ars], адже вони дотичні до речей загалом і не завжди займаються речами незаперечними.
Окрім цього, буває пізнання речі через причини або принципи, завдяки яким ця річ існує чи завдяки яким достеменно стверджується або заперечується, що вона є саме такою. У цих словах роз’яснюється, що наука не є лише сприйняттям [perceptio] або осягненням [appraehensio], за шкільним висловом без стверджування чи заперечення, а пізнанням, побудованим на розмірковуванні та умовисновках [ratiotinatio] і відповідно пов’язаним з судженням, або ж є системою численних сприймань і суджень. Адже хоча згідно з загальною схемою викладу і опису, прийнятою будь-якими вченими: чи то давніми, чи ближчими до сучасності, «знати» [scire] є тим самим, що і «осягнути», або вважати щось відомим і осмисленим, і відповідно наука є чимсь тим самим, що й знання [notitia] чи осягнення [perspicientia], однак саме наука, окрім засвоєння інтелекту, що є пасивним, передбачає схвалення волі або судження, що є активним. Адже ми не лише проникаємо у суть будь-чого за допомогою науки, а й, крім цього, доводимо, що воно є таким, яким нам уявляється. Оскільки розуміти [реrсіреrе] є чимсь первинним для науки, а робити висновок або наводити докази чи задовольнятися ними — вторинним, то досвід переконав учених, що наука та інші властивості мислення [habitus], зокрема розум, мудрість, розсудливість і мистецтво, розвиваються шляхом осягнення або проникнення у суть (чогось), що є первинним завданням цього типу властивостей, а не за допомогою суджень, що стосовно них є вторинним, ніби засобом [per genus]. Звідси ці різновиди душевного ладу називаються, як правило, інтелектуальними не лише тому, що школи мають звичку інтелектові приписувати здатність судження, а передусім через те, що пізнання [cognitio], або осягнення [perspicientia], яке є найголовнішою властивістю цих різновидів душевного ладу, причетне до інтелекту. У зв’язку з цим Ціцерон у 1-й кн. «Про обов’язки» [De officiis] каже, що в осягненні істини задіяна розсудливість [prudentia]. А у 4-й кн. «Тускуланських бесід» він, спираючись на думку стародавніх, учить, що мудрість [sapientia] є знанням речей божественних і людських, а також пізнанням того, що є причиною кожної речі.

Щербацький Г. Для більшої слави тричі всемилостивого і всемогутнього Бога, із сподіванням на успішне і плідне завершення 17 вересня 1751 року у Київській академіъ будуть запропоновані і викладені інтелектуальному цвітові молоді, коли Бог дасть сили, настанови, складені з метою полегшення читання старих і новітніх філософів // Історія філософії України : хрестоматія : навч. посіб. / упоряд. М. Ф. Тарасенко та ін. — К. : Либідь, 1993. — С. 218—222.

П. Ліницький. Загальний погляд на філософію. Ні одне визначення філософії не дає повної уяви про неї як про науку, бо саме не має своєї чітко визначеної сфери дослідження, а тому і свого предмета, чого не можна сказати про інші науки, які мають свій чітко фіксований предмет. Навіть сам термін «філософія» вказує не на предмет, а на особливе відношення між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається; саме це і складає сутність філософії. Що означає філософствувати? Насамперед філософствувати означає міркувати, але не будь-яке міркування є філософствуванням. Найчастіше людина філософствує над практичними потребами та пошуками шляхів та засобів їх задоволення. Метою такого розмірковування завжди постає тільки користь і власна вигода. Люди звикають до всього, і звичне виправдовує часто й те, що само по собі є нерозумним. Людина ж, яка міркує, тим і відрізняється від інших або від тих, хто зовсім не міркує, тим, що звички не панують над нею. Вона визнає одне і відкидає інше не тому, що одне звичне, а інше ні, а тільки тому, що переконана в істинності одного і хибності другого. Мабуть, діяльністю такої людини керує вже не бажання вигоди чи користі для себе, а виключно любов до істини, правди, користь для неї — питання другорядне… Роздумування стає філософським тільки тоді, коли воно доходить до філософських ідей, як швидко метою наших суджень постає єдине пізнання істини. Любов до істини та потяг до її пізнання не задовольняються знанням загальноприйнятих понять, уявлень та умов життя, бо в усьому цьому завжди є багато випадкового та невідповідного істині. Усвідомити істину означає мати поняття про те, що необхідно повинно бути і що не втрачає своєї сили і значення по відношенню до життя людського. По суті своїй філософія є розмірковуванням, яке має на меті пізнання істини і саме досягнення, наскільки воно можливе, всезагальних першоначальних основ, або начал життя… Початком будь-якого пізнання постає просте спостереження і приведення в порядок отриманих з досвіду знань. Тут іде просто ознайомлення з предметом, тобто пізнання про те, як він є в дійсності і як являється в різних положеннях та умовах. На цій стадії наукове пізнання керується тільки уявленням вигоди чи користі. Самі по собі вони не можуть задовольнити нашу зацікавленість, бо досвід показує нам тільки те, який предмет є в дійсності. Більше того, досвід і спостереження загалом були б неможливими, якби ми тільки спостерігали над явищами, а не думали про них. Будь-який досвід вже є предмет думки, цікавості, запитання. Таким чином, поки ми знаємо тільки дійсність чи явище предмета, знання наше не є ще повним. Тільки тоді, коли ми знаємо вже повністю предмет, ми можемо сказати, що є можливим, а що необхідним. А про це ми дізнаємося не із безпосереднього спостереження, а за допомогою розмірковування, мислення, в ході якого ми осягаємо природу, єство предмета, тобто те, що називається сутністю предмета. Знати сутність, чи природу, речі означає осягати (можна знати предмет і не розуміти його) ту первісну основу, за якою в ній дані ті чи інші характерні властивості, визначити причину в ній самій, чому вона саме так, а не інакше існує та являється нам. Мислення, яке має метою дослідження первинних основ буття, і є філософія. Отже, філософія є таке розмірковуванням, або мисленням, єдиною метою якого є досягнення первинних основ буття і життя. Звідси випливають головні завдання філософії: по-перше, якщо взагалі предметом філософії є переважне та основне в бутті речей, то при визначенні того, що складає це первинне, філософія повинна також показати, як відноситься це основне та первинне до наступного та умовного в бутті речей. По-друге, із того саме, що філософія, по суті своїй, є мислення, розмірковування про суть речей, випливає й друге важливе її завдання: це визначення та виявлення начал пізнання, або іншими словами: що саме складає істинне та дійсне пізнання речей і як воно набувається. Вирішення питання про те, що собою являє істинне філософське знання про буття речей і в якій мірі воно може бути досягнуто та як взагалі здобувається, — рішення цього питання визначає межі та метод дослідження для кожної філософської системи, а відповідь на питання про первинне та основне в бутті речей визначає сам зміст філософських систем.
Залежно від змісту філософських систем в історії філософії існувало два основних напрями — ідеалізм та емпіричний реалізм. Перший визнає існування в кожній речі ідеї, якою вона слугує в порядку буття, в силу чого мислення тут є не тільки органом, а й джерелом дійсного філософського знання, оскільки спостереження повинні виводитися з того, що мислиться. На відміну від ідеалізму емпіричний реалізм вважає, що наші загальні уявлення розуму, того, як ми їх мислимо, не є дещо, що має місце поза нами, в самому бутті речей, а самі речі є тільки привід до утворення їх в нашому мисленні, так що первинне існує, реальне існування яких не мислиться, і не мислення є початком пояснення по відношенню до спостереження; а навпаки, те, що ми мислимо, повинно бути виведене із спостереження і відповідати йому. Між ідеалізмом і емпіричним реалізмом можуть бути різні варіанти, але які б вони не були, все одно кінець кінцем буде чи перше, чи друге.
…Філософії призначено бути повторенням і постійною видозміною того, що вже було давно передумано й пережито кращими умами людства, що філософія не в змозі знайти для себе стійких основ, які б могли слугувати опорою для подальших досліджень, бо частіше філософські системи слугують не продовженням давно минулого, а навпаки, кожна філософська система починає знову робити ті спроби, які ще в минулому ні до чого позитивного не привели. І, недивлячись на багатовікове існування філософії в історії, її завдання залишаються завжди нерозв’язаними загадками… Філософія існує тільки в історії, і тому насамперед тільки в історії її і потрібно вивчати. Вона являє собою вираження розумової свідомості людства в різні історичні часи та у різних народів. Філософія неможлива в тому суспільстві, де відсутня цивілізація. І навіть у освічених народів не всюди і не завжди ми знаходимо філософію у власному розумінні цього слова. Навмисно було б відшукувати системне мислення у спогляданнях народів стародавнього Сходу: можна стверджувати, що їх світогляд не позбавлений глибокого філософського інтересу, але є плодом не методичного мислення, а наслідком випадкового поривання думки, надто напруженої надмірним впливом на неї фантазії… Народи Сходу завжди відрізнялись надмірною фантазією, яка розвивалась у них під впливом кліматичних умов на противагу спокійній діяльності мислення.
Необхідно й потрібно вивчати погляди мудреців стародавнього світу, можна дивуватись оригінальності та вражаючій глибині їх мислення, але марно намагатись осягнути сам процес виникнення цих поглядів, бо ця таємниця міститься у фантазії, якою там наснажені думки та образи цих народів. Коли діяльність мислення здійснюється спокійно, тобто без марних хвилювань, то вона проходить цілий ряд певних сходинок, перш ніж досягне певної визначеності, тобто ця діяльність є свідомою. Коли ж фантазія переважає над мисленням, тоді воно може бути проникливим і навіть передбачливим, але ні в якому разі не буде ніколи чітким та ясним. На своїх крилах фантазія відносить мислення далеко, до останньої межі між можливим та дійсним і не дає можливості мисленню уважно слідкувати за своїм власним рухом, фантазія освічує мислення, але зв’язок цей часто засліплює, власне, свідомість. Тому мислення, яке збуджене фантазією, хоча й може іноді натрапити на сліди високих ідей, але розвинути чи довести їх послідовно не в змозі. Зокрема, поети за допомогою фантазії швидше здатні висловлювати глибокі та оригінальні думки, але вони не в змозі систематично розвинути та обґрунтувати їх істинність. Таким чином, хоча ми знаходимо у народів стародавнього Сходу (у індійців, єгиптян, персів, китайців) оригінальне світосприймання, але це світосприймання не має історії, бо виникло воно не в ході історичної послідовності, а внаслідок творчого натхнення. Ось чому це світосприймання відоме нам не у вигляді цілісних систем, а у вигляді міфів, уривчастих положень та висловів; це пояснює також те, чому саме це світосприймання набуло релігійного значення… І якщо ми хочемо пізнати достеменну сутність філософії, то краще всього для цього звернутись до вивчення саме грецької філософії. Своєрідність мислення в античній філософії полягає саме в її самобутньо-діяльній силі. Філософське мислення в античній філософії не пригнічувалося фантазією, і саме це послугувало причиною її саморозвитку. У римлян філософії загалом не було, і це теж обумовлене відсутністю у них самобутньо-діяльної сили, тобто мислення у римського народу було підпорядковане виключно практичним інтересам суспільної думки, тому цей народ зміг виробити тільки систему громадянського права — філософія була замінена політикою.
…Філософські положення та елементи філософії мають ту особливість, що діють на душу збуджуючим чином. Філософські думки переживаються, тобто сприймаються не тільки розумом, але й почуттями, і діють також на волю, а тому і збуджують любов чи ненависть до себе.
Філософські ідеї слугують предметом не тільки теоретичних досліджень, але й простягаються на суспільство у вигляді палких пристрастей та завзятих суперечок.
Значення філософської культури в тому і полягає, що вона розпалює мислення. Філософія… не дає безперечних висновків, але зате вона тримає мислення в постійному збудженні, вона заставляє людину бути мислячою людиною. А мисляча людина — це така людина, яка діє не за потягом обставин, не за загальноприйнятими звичками, а на основі своїх власних переконань, отриманих в процесі мислення. Ця людина мало міркує про користь, та навіть щоб вміти з кожного положення дістати певну користь, для цього не потрібно плідно й завзято працювати та міркувати: для цього достатньо обачливості, хитрості і, можливо, безцеремонності. Мисляча людина зможе вести розумне життя всюди, в якому б становищі вона не опинилася через обставини. Вона панує над цими обставинами, а не обставини над нею… Ось в чому полягає головне значення філософської освіти…

Ліницький П. Загальний погляд на філософію // Ю. О. Федів, Н. Г. Мозгова. Історія української філософії : навч. посіб. — К. : Україна, 2001. — С. 372—377.

О. Гіляров. Значення філософії (Вступна лекція, прочитана в університеті Св. Володимира 12 вересня 1887 року.). Серед інших проявів духовної діяльності філософія посідає своєрідне місце. Вона бажає бути вершителькою наук, але за своїм змістом відрізняється від науки: вона ставить за мету наближення до істини, але приховує істину за вигадкою; вона береться за розв’язання найскладніших питань, але замість вирішення дає переважно мало обґрунтовані припущення і то у формі, яка мало зрозуміла для більшості людей, іноді темній і для самого творця філософської системи. Вища мудрість, на думку одних, в очах інших не більш як низка дзвінких і вибагливих, але таких, що нічого не значать, непотрібних фраз. Це подвійне ставлення до неї цілковито виправдовується нею ж самою. Серед філософів бувають люди геніальні, для яких творчість є нагальною потребою їх генія; але бувають і такі, яких Платон називає «маленькими лисими ковалями», — люди, які займаються філософією лише тому, що полоняться блиском і бундючністю слів, які у ній зустрічаються. Втім, якщо неупереджено зважити і системи геніальних мислителів, то й ці системи виявляться не набагато спроможними, ніж філософське мислення «маленьких лисих ковалів». Безперервна зміна взаємозаперечливих філософських поглядів здатна і за наших часів справити таке враження, яке дві тисячі років тому справили на Сократа суперечливі вчення грецьких фізиків, що, займаючись філософією, філософи божеволіють; а незбагненна навіть і для пересічного розуму темінь філософських витворів змушує мимохідь замислюватись, чи не є справедливим погляд, якого здобувся, випробовуючи мудрих людей, Сократ і якого виніс зі студіювання філософії Декарт, що значно більше глузду можна знайти у міркуваннях простих людей, аніж у розумуванні мудрих. Якщо ж докори у неспроможності висувають проти філософії самі ж філософи, то постає питання: чи має філософія якесь значення і її студіювання якийсь сенс? Я спробую дати відповідь на ці запитання; але необхідно визначити, що слід зрозуміти під словом «філософія».
Слово «філософувати» вперше зустрічається у Геродота, але за легендою веде початок від Піфагора. Цей філософ (говорить легенда) вважав, що мудрість притаманна одному лише Богові, а людині досить називатися любомудрою. Значення філософа він пояснював уподібненням життя до свята. Як на свято стікаються усілякого роду люди — одні для змагання, інші для торгівлі, а найкращі, щоб бути глядачами, так само у житті одні бувають рабами слави і пожадливості, а філософи прагнуть тільки істини. Правдивий цей переказ чи ні, невідомо; але й достовірні ті, що як до Піфагора, так і після нього до V століття, всіх людей, котрі відзначилися розумовою обдарованістю, називали то мудрецями, то софістами, але не філософами. Одні з цих мудреців (як Піттак, Біас, Солон, Хілон та ін.) вбачали мудрість у суто практичній досвідченості та завбачливості, інші (як Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Піфагор, Геракліт та ін.) — в осягненні загальних засад всесвітнього життя. До середини V століття, внаслідок складних історичних і психологічних причин, слово отримало питливий відтінок, воно закріпилося за посталими на той час платними вчителями доброчесності, котрі готували молодих людей до практичного життя, а слово стало постійним найменуванням більш давніх мудрих людей. Родоначальник другого періоду грецької філософії, Сократ, вбачав мету життя у пізнанні себе та інших. Він заперечував у собі всіляку мудрість, але усвідомлював свою відмінність від інших людей і виражав свою відмінність словами, що він людина самопостала у філософії. У цьому виразі Сократа ми вперше чуємо слово «філософія» з уст філософа стосовно його власного заняття. У Платона слова «філософія», «філософ», «філософувати» зустрічаються доволі часто. Філософ, згідно з Платоном, займає середину між мудрим і немудрим. Бути любомудром (міркував Платон) не може ні мудрий, ні неук; перший тому, що володіє мудрістю, другий тому, що вважає себе мудрим. Філософія, за Платоном, є надбанням мудрості, а мудрість є те ж саме, що наука. Предмет останнього — досягнення істинно сущого. Думка філософа цілком спрямовується до цього осягнення; тому філософ той, хто вітає істинно суще. Втім у Платона значення слова «філософія» коливається між наукою про істинно суще і наукою взагалі. Те саме і в Арістотеля. Арістотель під філософією розуміє всіляку науку, але посеред інших відзначає так звану першу філософію, завдання якої полягає в осягненні буття як буття. Стоїки визначали мудрість як знання про божественні та людські справи, а філософію, як прагнення до доброчесності, або досвід чесності у трьох галузях знання: логіці, етиці, фізиці. Епікур під філософією розумів діяльність, що веде до щастя шляхом роздумів і міркування. У середні віки філософією називались абстрактні мудрування, поставлені у тісний зв’язок з релігією — спочатку спрямовані на те, щоб довести згоду розуму з одкровенням, і зрештою, щоб пояснити одкровення з розуму — і причетні, так чи інакше, до суперечки між реалізмом і номіналізмом, що виникла на підставі вчень Платона й Арістотеля. У новий час у безпосередній залежності від цієї суперечки у філософії відокремлюються два напрями: раціоналістичний та емпіричний. Перший, панівний, переважно на континенті, притримується традиції реалізму; другий, що має найвидатніших представників в Англії, залишається відданим духу номіналізму. Для першого доказовим предметом філософії залишається теж саме, що було таким для Платона і Арістотеля, істинно суще, яке у новій філософії переважно називається абсолютним; для другого філософія не відрізняється від науки. Втім представники раціоналізму не вважають за необхідне зупинятися на питанні, що слід розуміти під філософією: їх визначення плутані і тьмяні і нерідко суперечать змісту їхніх же систем. Так, наприклад, за Кантом, філософія є пізнанням розуму з понять; але під це визначення не підпадають «Критики» самого Канта, що ставлять за мету не пізнання розуму, але лише з’ясування можливості такого пізнання. Згідно погляду Фіхте, філософія є наукослів’ям або наукою про науку взагалі; ця наука, однак, виявляється у Фіхте вченням про розвиток абсолютного Я. Але найкращим взірцем тьмяності раціоналістичних визначень філософії можуть слугувати ті, які дає Шеллінг: то для нього філософія означає «науку всілякого знання», як той абсолютний в усіх відношеннях рід «пізнання, що має за свої підвалини і предмет першознання безпосередньо і в ньому самому»; то для нього вона — «пізнання речей, як вони існують у собі, тобто як вони існують в абсолютному розумі»; то вона є «пізнанням буття, як воно є у всій його чистоті і повноті» і т. д.
Гегель (наскільки можливо судити з його натяків в «Енциклопедії») розуміє під філософією пізнання абсолютного у формі діалектичного розвитку або науку про розум, що осягає самого себе. За Шопенгауером, завданням філософії є пізнання сутності світу, — як в цілому, так і в деталях, висловлення у небагатьох абстрактних поняттях того, що таке світ в усій його різноманітності. Осібно стоїть Гербарт, котрий вважає завданням філософії переробку понять з метою усунення з них суперечностей. З емпіриків Бекон вбачав у філософії вищу науку, що поєднує у собі всі науки і навчає про Бога, природу і людину. Гоббс розуміє філософію як пізнання через правильні умовиводи, причин із спостережень за явищами і, навпаки, — явищ, що можуть виникнути з причин. Для Конта філософія є загальною системою людських знань. Нарешті, Спенсер визначає філософію як цілком об’єднане знання. «Знання ненаукове (говорить він) є знанням об’єднаним; наука є знанням, об’єднаним частково, філософія є знанням, що цілком об’єднане». Підвести всі ці визначення під одне загальне нема можливості.
Раціоналістичне визначення, незважаючи на вигадану всеосяжність, не може бути визнане задовільним, позаяк не проводить межі між філософією і наукою з одного боку і богослов’ям і філософією з іншого. Єдиний висновок, до якого уповноважують суперечливі визначення філософії, той, що філософія, хоча і називає себе наукою, не є нею, бо всіляка наука, якими б не були її представники, завжди визначає завдання однаково. Вирішити у позитивному смислі питання про те, що таке філософія, можливо тільки одним чином: звернути увагу на самий її зміст і подивитися, яку потребу людського духу цей зміст прагне задовольнити. Розум з боку змісту задовольняється тим, що є; з боку форми — єдністю у різноманітності; серце з боку змісту задовольняється тим, що повинно бути; з боку форми — різноманітністю в єдності. Назустріч потребам розуму йде переважно наука, що зводить усю різноманітність дійсності до єдності загальних законів; назустріч потребам серця йде переважно мистецтво, що поєднує докладну різноманітність явищ в єдність образів. Найвищу насолоду людина може відчути тоді, коли обидві сторони її життя — розум і серце — вдоволені цілком і водночас. Такий стан називається естетичним, або станом краси. Досягнення цього стану як стану надзвичайного задоволення людина несвідомо прагне усією своєю діяльністю: практичною, теоретичною, художньою. Але практична діяльність, що викликана переважно нагальними потребами, зустрічає перешкоду в самих цих потребах, що не справляються з піднесеним бажанням духу; наука служить красі тільки за формою, але за змістом не відповідає мріям серця; мистецтво, хоча і здатне на мить внести в духовне життя повну рівновагу, не спроможне утримати її надовго, бо не відповідає на допитливі закиди розуму. Здійснити вищою мірою закон краси була б спроможною лише така діяльність, яка прагнула б об’єднати собою, наскільки можливо, і теоретичну, і творчу. Така діяльність існує і втілюється у двох вищих формах духовного життя — релігії і філософії. Як релігія, так і філософія психологічно зумовлені прагненням духу до вищої втіленої єдності, як одна, так і інша мають за мету дати людині такий світогляд, в якому б усе зводилося до єдності і все тлумачилось із єдності і який, відповідаючи на запити розуму, водночас задовольняв би потреби серця. У нездійсненності завдання, яке покладає собі філософія, полягає причина внутрішньої неспроможності філософських систем, їх плутаність і неясність; близькістю філософії і до науки, і до поезії пояснюються постійні коливання філософських побудов між поетичними і науковими; але у прагненні виконання великого у цій близькості приховане і велике значення філософії.

Гіляров О. Значення філософії // Філософія : хрестоматія / упоряд. І. Демчик. — Кам’янець-Подільський: Абетка, 2000. — С. 6—10.

Варто знати й це

Езоп (прибл. 640 — прибл. 560 до н. е.):
Відстань від влади має бути такою, як і від вогню: і не зовсім близько, щоб не згоріти, і не занадто далеко, щоб не замерзнути.
Якщо щось можна довести справою, то нічого витрачати слова.
Нічого немає настільки досконалого, щоб бути вільним від будь-яких докорів.
Хто заздрить, той собі робить гірше.
Не соромся вчитись у зрілому віці, краще навчитися пізніше, ніж ніколи.
Краще добро залишити ворогам, ніж самому старцювати.
З ким маєш справу, з тим будь поступливим і чемним: адже і собака, виляючи, бачить ласку, а лякаючись — палицю.
Намагайся стати розумним, а не багатим: багатство можна втратити, розумність — завжди з тобою.
Якщо багато грошей — не радій, якщо мало — не сумуй.

Лао-Цзи (579—499 до н. е.):
Хто знає міру, в того не буде невдачі.
По собі можна пізнати інших.
Хто багато обіцяє, той не вартий довіри.
Якщо хочеш, щоб люди йшли за тобою, йди за ними.
Будьте уважні до своїх думок — вони початок дій.

Є над чим подумати

1. «Немає людини, яка була б вільною від філософії, хоча б примітивної, дитячої, безпосередньої, несвідомої» (М. Бердяєв).
На чому, по-вашому, ґрунтуються ці слова? Що зумовлює потребу людини філософувати?
2. «Філософія — з точки зору здорового глузду — є “перевернутим світом”» (Г.-В.-Ф. Гегель).
Чи згодні ви з цим твердженням? У чому проявляється ця особливість філософії?
3. «Філософія — це світоглядне універсальне знання, спрямоване на тотальність і сутність буття» (О. Кульчицький).
Чи не йдеться в цих словах про ототожнення філософії зі світоглядом? Як вони співвідносяться?
4. «Мудрість полягає в тому, щоб казати правду, діяти відповідно до природи, прислухаючись до неї» (Геракліт); «Мудрість — це істинне розуміння» (Платон); «Мудрість — це знання причин і наслідків» (Арістотель).
Що об’єднує ці судження про мудрість?
5. «Наука — те, що ми знаємо, філософія — те, чого ми не знаємо» (Б. Рассел).
На чому ґрунтуються такі висновки? Чи згодні ви з ними? У чому, на ваш погляд, принципова відмінність між наукою і філософією?

Напередодні семінарського заняття

План

1. Соціальні умови та джерела формування філософії.
2. Специфіка філософії серед інших форм культури.
3. Структура філософського знання.
4. Основні методи філософування.
5. Функції філософського знання.

Шукаючи опорні точки

1. Прочитайте фрагменти праць Г. Щербацького «Про назву, значення та існування філософії», О. Гілярова і П. Ліницького «Загальний погляд на філософію». Доведіть, що предметом філософії є, з одного боку, «переважне та основне в бутті речей», а з іншого — «визначення та виявлення начал пізнання».
2. Іспанський мислитель Х. Ортега-і-Гассет у своїй праці «Що таке філософія?» так зазначав про предмет філософії: «…філософська проблема безмежна не лише за обсягом — оскільки вона охоплює все без винятку, а й за своєю проблемною інтенсивністю. Це не тільки проблема абсолютного, а й абсолютна проблема…». Обґрунтуйте вашу точку зору з цього приводу.
3. Чи міг Арістотель погодитись із Г.-В.-Ф. Гегелем у тому, що для виникнення філософії необхідна свобода — як політична, так і духовна?
4. Філософська думка є думкою про вічне. Однак це не означає, що філософія є позаісторичною. Як і будь-яке теоретичне знання, філософське знання розвивається, збагачується новими змістом і відкриттями. При цьому зберігається спадкоємність пізнань. Проте філософська свідомість — це не тільки теорія. Науково-теоретичне знання становить лише один аспект ідейного змісту філософії. Інший, домінуючий, аспект утворює духовно-практичний компонент свідомості. Він виражає смисложиттєвий, ціннісний, тобто світоглядний, тип філософської свідомості загалом. Зверніть увагу на цю особливість філософії.
5. Прочитайте в підручнику про єдність філософії та науки. Зверніть увагу на їх об’єкти пізнання і мету. Розкрийте принципову відмінність між філософськими і науковими знаннями. Порівняйте підходи до цього питання Е. Гуссерля і Г.-В.-Ф. Гегеля.
6. Зверніть увагу на таку особливість філософії як національна належність. Не може йтися, наприклад, про українську, німецьку, французьку фізику, хімію чи біологію, про національну таблицю множення чи таблиці тригонометричних функцій. Проте українська, німецька, французька та інші філософії — поняття не лише допустимі, а й справді необхідні для того, щоб вести мову про реальний процес народження і життя філософських ідей у світі культури.
7. Складіть тези відповіді на кожне питання, винесене на семінарське обговорення. Випишіть найцікавіші висловлювання з текстів першоджерел.

Перевірте себе

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні складові світогляду та його структурні рівні.
2. Обґрунтуйте думку, що світогляд є вищою формою систематизації знань.
3. Які світоглядні функції виконують віра, надія, любов?
4. Які можливі типи світогляду?
5. У чому полягають спорідненість і відмінність міфологічного, релігійного, філософського світоглядів?
6. Які соціально-історичні обставини прислужилися зародженню філософської думки і філософських знань? Де і коли виникла філософія?
7. З’ясуйте спільне і відмінне в релігії та філософії.
8. У чому полягає подібність і відмінність між філософією і наукою? В якому розумінні філософія «більше ніж наука»?
9. Охарактеризуйте особливості філософського знання.
10. Розкрийте основні форми буття філософських знань і проілюструйте їх прикладами.
11. Обґрунтуйте основний предмет вивчення філософії і розкрийте її структурні розділи.
12. Охарактеризуйте основні функції філософії.

Тестові завдання

1. Світогляд — це:

а) сукупність знань, якими володіє людина;
б) система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу і себе;
в) відображення людською свідомістю суспільних відносин, які об’єктивно існують у суспільстві;
г) сукупність найзагальніших знань про світ, історію людства.

2. Центральною проблемою світогляду є:

а) відношення людини до світу;
б) ставлення людини до себе;
в) система адекватних переваг зрілої особи;
г) система оцінювання соціальних явищ.

3. З давньогрецької мови слово «філософія» перекладається як:

а) любов до істини;
б) вчення про світ;
в) любов до мудрості;
г) вчення про Бога.

4. Уперше термін «філософія» використав:

а) Епікур;
б) Демокріт;
в) Сократ;
г) Піфагор.

5. Предметом філософії є:

а) світ у його цілісності;
б) філософські вчення;
в) наукові відкриття;
г) світогляд.

6. Найсуттєвішим елементом мови філософії є:

а) питання;
б) терміни;
в) категорії;
г) відповіді.

7. Необхідною передумовою виникнення філософії є:

а) демократія;
б) любов до знань;
в) любов до мистецтва;
г) розвиток науки.

8. Початком філософії Платон вважав:

а) сумніви;
б) іронію;
в) подив;
г) роздуми.

9. Загальною ознакою будь-якої філософської рефлексії є:

а) критика;
б) діалог;
в) розуміння;
г) проблематизація.

10. Онтологія — це:

а) вчення про всезагальність обумовленості явищ;
б) вчення про сутність і природу науки;
в) вчення про першооснови буття і його фундаментальні принципи;
г) вчення про правильні форми мислення.

11. Гносеологія — це:

а) вчення про розвиток і функціонування науки;
б) теорія, яка досліджує закономірності процесу пізнання;
в) вчення про логічні форми й закони мислення;
г) вчення про сутність світу.

12. Аксіологія — це:

а) вчення про побудову сфери цінностей;
б) вчення про розвиток;
в) теорія справедливості;
г) практичне ставлення людини до світу.

13. Філософська антропологія — це:

а) вчення про розвиток;
б) вчення про сутність людини, співвідношення в ній природи та культури;
в) філософське вчення про суспільство;
г) наука про поведінку тварин в природних умовах.

14. Етика — це:

а) вчення про прекрасне;
б) вчення про буття;
в) теорія про моральну вищість одних людей над іншими;
г) вчення про мораль і моральні цінності.

15. Що споріднює філософію і науку?

а) теоретичність;
б) єдність фактів;
в) математичні методи;
г) практичність.

16. Між філософським і науковим знанням існує принципова відмінність:

а) націленість на пізнання істини;
б) неможливість звести поняття до емпіричного досвіду;
в) поняття передбачають аргументи і сумніви;
г) знання побудовані за правилами логіки.

17. Філософський метод — це:

а) пошук правильного знання;
б) сукупність правил дії, спосіб, знаряддя, які сприяють розв’язанню проблем;
в) механізм практичних дій;
г) пошук реальних фактів.

18. У діалектичному методі Г.-В.-Ф. Гегеля протилежності зіштовхуються, а потім діляться в:

а) синтезі;
б) аналізі;
в) категорії;
г) понятті.

19. Герменевтика як метод передбачає:

а) інтуїтивне схоплення сутності в одиничному;
б) визначення сущого через розкриття суб’єктивних умов його конституювання;
в) проникнення в сенс деяких феноменів на основі з’ясування їх місця та функцій у культурі;
г) розгляд будь-яких явищ у процесі змін, розвитку.

20. Функція, що полягає в поясненні найзагальніших принципів буття та вихідних основ мислення:

а) гносеологічна;
б) загальнометодологічна;
в) світоглядна;
г) аксіологічна.

21. Основним завданням філософії є:

а) пояснення того, що вже здійснилося в житті;
б) революційне перетворення світу;
в) духовне вдосконалення особи;
г) засвоєння певної суми знань.

22. Система поглядів, які визначають розуміння світу, місця в ньому людини, ціннісні орієнтації, стратегії поведінки і діяльності:

а) точка зору;
б) знання;
в) світогляд;
г) філософія.

Крок у науку

Інтелектуальні виклики (теми наукових досліджень)

Студентам бакалаврату
1. Світогляд як спосіб орієнтації людини у світі.
2. Природа та структура світогляду.
3. Виникнення філософії: від «міфу» до «логосу».
4. Історичні типи світогляду.

Студентам магістратури
1. Софійний та епістемний способи філософського мислення.
2. Віра і знання: проблеми розмежування.
3. Філософія як методологія наукового пізнання.
4. Філософія і наука: форми взаємозв’язку.

Аспірантам
1. Особистість філософа (філософія як спосіб життя).
2. Філософія і мистецтво.
3. Філософія і релігія.
4. Єдність і відмінність у виконанні філософією і міфологією регулятивної функції в суспільстві.
5. Філософська і наукова картина світу ХХ ст.: єдність і відмінність.