1293186431788

Філософія («Академвидав») «САМ»

60,00 грн.

Черній А. М.

Тип видання — навчальний посібник
Рік видання — 2011
Обсяг — 392 стор.
Формат — 150×220 мм (60х90/16)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Категорія:
Поділитися:   

Анотація

Кожна людина намагається по-своєму пізнати світ і себе в ньому, осягнути найзагальніші засади сущого і найвеличніші ідеї буття, прилучитися до світоглядної творчості. Такі обшири думки і духу відкриваються тим, хто спромігся опанувати філософські знання, вчення мислителів різних епох і народів, виробити культуру філософського мислення і розуміння, сформувати в собі гуманістичні настанови. Це потребує вміння самозаглиблюватись, бачити масштабне в деталях і деталі у глобальному. Формується таке світобачення роками. Одним із кроків до нього може стати самостійне опанування вміщеного у пропонованому навчальному посібнику матеріалу, який спрямовує на вивчення найважливіших теоретичних положень, найактуальніших філософських праць, прилучає до джерел мудрості, спонукає до роздумів, сприяє виробленню мисленнєвої культури, наближує до об’єктивних самооцінок, допомагає краще підготуватися до академічних занять.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Корисний буде всім, хто вчиться і прагне піднятися думкою над буденністю.

Зміст

1. Вступ до філософії

1.1. Сутність філософії та її роль у суспільстві

2. Історичні типи філософії

2.1. Філософія давнього світу
2.2. Філософія середньовіччя та епохи Відродження
2.3. Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)
2.4. Німецька класична філософія
2.5. Сучасна світова філософія
2.6. Українська філософія

3. Філософське розуміння світу

3.1. Онтологія
3.2. Свідомість
3.3. Філософія пізнання (гносеологія)

4. Філософія людини

4.1. Філософська антропологія
4.2. Філософія культури
4.3. Філософія релігії

5. Філософія і суспільство

5.1. Філософія суспільства
5.2. Філософія історії
5.3. Філософія економіки

Відповіді на тестові завдання
Відповіді на кросворди і словограми
Термінологічний словник

Уривок із навчального посібника («Філософія» Черній А. М.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Вступ до філософії

1.1. Сутність філософії та її роль у суспільстві

Коротко про основне

1. Термін «філософія» походить від давньогрецьких слів: «філео» — любов і «Софія» — мудрість. Означає він любов до глибоких теоретичних міркувань, дослівно — «любов до мудрості». Уперше цей термін використав давньогрецький учений-філософ Піфагор (прибл. 570—497 до н. е.), який вважав «мудрість» властивістю, притаманною лише богам, а люди, на його думку, здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити. Як до назви специфічної галузі знань вперше до нього вдався давньогрецький філософ Платон (427/або 428—347/або 348 до н. е.). Спочатку філософія охоплювала весь комплекс знань про світ, оскільки ці знання на той час були синкретичними, не мали дисциплінарної диференціації.
Філософія як універсальний спосіб усвідомлення людиною себе, сутності світу і свого призначення в ньому започаткувалась у VIІ—VI ст. до н. е. в давніх Індії та Китаї, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.
Покликали її до життя особливі умови устрою суспільного буття, передусім поділ праці на фізичну і розумову. Вона можлива в суспільстві вільних людей, якому притаманні толерантність до інакомислення, авторитет розуму. Адже філософія передбачає аргументацію, сумніви, дискусії.
Соціально-політичні умови можуть сприяти і гальмувати розвиток філософії, визначають проблеми, над розв’язанням яких доводиться працювати філософам. Вони окреслюють зміст філософії на конкретному етапі її буття.
Виникнення філософії є і результатом певного рівня розвитку культури, світогляду, інтелектуальних можливостей. Сприяли цьому винайдення письма і друкування книг, зародження наукового знання (математики, астрономії, механіки тощо), розвиток духовної культури, усвідомлення світоглядних опозицій (правда і кривда, добро і зло, життя і смерть тощо).
Філософія має у своїй основі думку як людське творіння і процес. Вона — жива сила, діяльність, яка себе породжує, виникає із себе, оскільки постійно бореться сама з собою (X. Ортега-і-Гассет).
2. Особливістю філософських знань є їх загальність, універсальність, тотальність (суцільність), сутнісність і світоглядність. На цій підставі філософію визначають як світоглядно-теоретичне знання, спрямоване на осмислення універсальності, сутності світу, місця в ньому людини.
3. Духовним тлом, горизонтом, у якому філософія виникає і розвивається, є релігія та міфологія. Однак філософія ґрунтується на розумі, а релігія — на вірі, міфологія — страхові; релігія і міфологія мають справу здебільшого з чуттєвими образами, філософія оперує абстрактними поняттями; міфологію і релігію людина приймає часто несвідомо і примусово, філософія є справою особистої творчої діяльності, ґрунтується на засадах свободи; міф і релігія є засобами соціального контролю, філософія позбавлена цього; міфологія і релігія пояснюють світ, спираючись на свої засади, філософія не обмежується поясненням світу — вона світ пізнає, а її пояснення світу ґрунтуються на пізнанні.
4. Споріднює філософію і науку пізнавальний пафос. У них спільний об’єкт пізнання — навколишній світ, однакова мета — осягнення істини. Вони ґрунтуються на розумі (передбачають аргументи і сумніви), є теоретичним, загальним знанням, оскільки побудовані на узагальненнях і правилах логіки. Деякий час філософія і наука існували як єдина система знань (натурфілософія).
Водночас між філософським і науковим знанням існують принципові відмінності: філософія має справу з найзагальнішими поняттями, які не можна звести до емпіричного досвіду (фактів) чи зв’язати математичною формулою, що властиво поняттям науковим; основою наукових знань є математика, філософських — логіка; наукове знання має об’єктивний характер, мало залежить від переконань, ідеалів ученого, філософське — пройняте суб’єктивністю, має і національні вияви; твердження науки з часом можуть бути спростовані, у філософії поява нової ідеї не зумовлює визнання хибності попередніх — у ній діє механізм самоспростування.
5. Філософські знання, попри їх багатоманітність, міру узагальненості та спорідненості, мають певні рівні організації, форми вияву. З огляду на закономірності формоутворення в межах філософії можна виокремити такі форми буття філософських знань: філософська ідея, філософське вчення, філософська школа, філософська течія і філософський напрям.
6. Проблемне поле філософії постійно змінювалося й уточнювалося відповідно до вимог часу та вподобань філософів. Філософія завжди апелювала передусім до людини, її багатоманітних відносин зі світом, який є основним об’єктом задоволення людських потреб. Тому співвідношення «людина — світ» є головним предметом філософії. Навколо нього концентрується основна філософська проблематика.
На розв’язанні конкретних філософських питань і проблем зосереджені такі структурні підрозділи філософії:
а) онтологія (вчення про буття світу): обґрунтовує категоріальну картину світу і переймається буттям людини з її свідомістю в ньому;
б) гносеологія (епістемологія): з’ясовує механізм набуття знань, закономірності та можливості пізнання світу;
в) соціальна філософія: аналізує категоріальну картину суспільства як світу;
г) філософська антропологія: досліджує людину як соціобіодуховну і діяльну цілісність;
ґ) аксіологія: обґрунтовує шляхи реалізації життєвих сенсів, ключових цінностей людини;
д) філософія релігії: осмислює сутність релігійної картини світу, місце в ньому людини;
е) філософія історії: вивчає питання, пов’язані із сенсом і метою суспільної історії, її рушійними силами тощо;
є) філософія права: досліджує природу права, його онтологічні засади, цінності та значущість у житті людини;
ж) філософія економіки: вивчає сутність суспільства; економічного буття людини;
з) філософія техніки: досліджує техніку, її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства.
7. Значущість знань залежить від їх функцій — ролі та місця в суспільному бутті. Філософія виконує світоглядну, загальнометодологічну, прогностичну, критичну, аксіологічну, соціальну, гуманістичну та інші функції.
8. Історія філософської думки — процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і власної сутності. На різних етапах історії розуміння сутності світу і людини, їх відносин має конкретні особливості. Загальною особливістю є прагнення з’ясувати природу світу, місце і роль у ньому людини. Філософія, будучи налаштованою на пізнання, науковість, має внутрішню логіку розвитку. Тому історія філософії — це не співіснування філософських систем, а єдиний історичний процес її розвитку, в якому кожна наступна в часі філософська система ґрунтується на основі попередньої, заперечуючи або розвиваючи її.
У своєму розвитку філософія подолала такі етапи:
— давня філософія (VII ст. до н. е. — V ст. н. е.), яку найповніше репрезентують давньоіндійська, давньокитайська і давньогрецька філософії;
— середньовічна філософія (VІ—ХV ст.).
— філософія Нового часу (XVI — перша пол. XIX ст.), в якій виокремлюють добу Відродження, Просвітництво і бароко, німецьку класичну філософію;
— сучасна філософія (друга пол. ХІХ — поч. ХХІ ст.), яку репрезентують філософські течії: позитивізм, екзистенціалізм, філософія життя, філософія науки, філософська антропологія, неотомізм, феноменологія, герменевтика, структуралізм, прагматизм.
Філософія — закономірний продукт людського розуму, вища форма його вияву.

До джерел

Знайти і прочитати

Балашов Л. Е. Что такое философия / Е. Балашов. — М., 1999. — 33 с.
Бузгалин А. В. Диалектика: реактуализация в мире глобальных трансформаций // Вопросы философии. — 2009. — № 5. — С. 20—35.
Борисов С. В. Человек философствующий: исследование современных моделей философской пропедевтики / С. В. Борисов. — М., 2005. — 240 с.
Делез Ж. Что такое философия? / Ж. Делез. — М., 1998. — 287 с.
Лекторский В. А. Философия как понимание и трансформирование // Вопросы философии. — 2009. — № 1. — С. 17—24.
Мамардашвили М. К. Как я понимаю философию / М. К. Мамардашвили. — М., 1992. — 416 с.
Причепій Є. М. Філософія : підручник. / Є. М. Причепій, А. М. Черній, Л. А. Чекаль. — К., 2009. — С. 592.
Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? / Х. Ортега-и-Гассет. — М., 1991. — С. 408.
Рассел Б. Мудрость Запада. Историческое исследование западной философии в связи с общественными и политическими условиями / Б. Рассел. — М., 1998. — 479 с.
Сломський В. Філософія в житті / В. Сломський. — Львів, 2003. — 213 с.
Хофмайстер Х. Что значит мыслить философски / Х. Хофмайстер. — СПб., 2000. — 511 с.
Христос Янарас. Нерозривна філософія : Нариси вступу до філософії / Янарас Христос. — К., 2000. — 314 с.

Думки авторитетів

Г. Щербацький. Про назву, значення та існування філософії. Філософія, коли б захотіти розкрити її зміст, є нічим іншим, як прагненням і любов’ю до мудрості, — сказав Туллій у кн. 2 свого твору «Про обов’язки» [De officiis]. Мудрість же, згідно з давніми філософами, у викладі того самого автора визначена як знання речей божественних і людських, а також причин, завдяки яким ці речі зберігаються, тобто певне уявлення як про самого Бога та його божественні діяння, так і про ті речі, які залежать від людей або стосуються їх. Під речами божественними ми розуміємо, безперечно, самого Бога і його божественні діяння. Під людськими ж — усе те, що залежить від людей. У цьому випадку — це розумові міркування, вольові акти, а також деякі мистецькі твори. При цьому про Бога з огляду на його духовну діяльність йдеться у метафізиці або, у кожному разі, в тій її частині, що називається пневматологією. Тілесні речі вивчають фізика і математичні дисципліни, які справедливо вважаються частинами фізики. І нарешті, логіка й етика займаються речами людськими, тобто тими речами, що залежать від людей. Такого типу є розмірковування розуму, які логіка спрямовує до істини, і вольові акти, яким етика надає форми доброчесності. Проте філософові не досить пізнати самі речі, він має осягнути також причини. Адже для того щоб річ уважалася пізнаною (згідно з доведенням Арістотеля у першій книзі «Другої аналітики», розділ 2), потрібно, щоб була розкрита причина, що приводить до того, що вона є ось такою, або, в кожному разі, приводить до впевненого стверджування чи заперечення, що вона є ось такою. Наприклад: я стверджую, що трикутник, вписаний у коло або вміщений у нього, менший від кола на тій підставі чи з тієї причини, що частина менша від цілого, а вміщене — від того, що його вміщує. У цьому випадку видається більш доцільним користуватися назвою причина, очевидно, в розумінні будь-якого принципу, на основі якого щось існує, коли нам напевно не відомо про його існування.
У такий же приблизно спосіб її слід розуміти у метафізиці чи математиці. Та й у фізиці річ навряд чи вважається відомою, якщо взагалі не виясняється причина, з якої вона є саме такою. Звідси до наведеного визначення додаються такі слова: а також причин, завдяки яким ці речі зберігаються. Ці причини ось такі: насамперед продукуюча [effectrix], за допомогою якої річ утворюється; далі матерія і форма, з яких вона складається, і нарешті, мета [finis], завдяки якій вона виникає, що ми й покажемо у першій частині метафізики. Далі у цьому визначенні мудрості ніщо не викликає заперечень, віддає воно належне і самій філософії. Хоча під назвою мудрості більшість воліла б розуміти воістину якесь сповнене високого значення знання або відомості про речі величні; після Арістотеля (кн. 6 «Етики», розділ 7) з’являється ясне світло [lumen certum], що колись вважалося мудрістю, а тепер називається філософією. На цій підставі Піфагор, вдовольнившись почесним званням філософа, вважав, що назву мудрого слід залишити лише для одного Бога.
Тому філософію, очевидно, слід розуміти як знання [notitia] речей божественних і людських, також як і включити до її складу всі дисципліни чи науки [scientia]. Адже філософом чи мудрецем треба вважати не того, хто опановує частину філософії або окремий розділ її знання, а лише того, який сповна віддається усім філософським дисциплінам. Очевидно, окрему науку, приміром логіку або етику, слід вважати не філософією, а лише її частиною, позаяк філософія охоплює всіляку науку чи дисципліну, є сукупністю і системою їх всіх.
Насамперед філософія пов’язує п’ять властивостей духу [habitus mentis] чи радше визначних якостей [virtutes] або досконалостей [perfectiones]. Арістотель перераховує їх (кн. 6 «Етики», розділ 3). Ними є: розум [intelligentia], мудрість [sapientia], наука [scientia], розсудливість [prudentia] і мистецтво [ars]. Це буде розкрито в процесі аналізу кожного зокрема.
Розум [intelligentia], безперечно, визначається як знання [notitia] перших принципів або загальних аксіом. Він є не так навиком, набутим мисленням [habitus], як самим мисленням, що природно налаштоване [naturaliter spectata].
Справді, загальні поняття або аксіоми на кшталт «неможливо, щоб те саме одночасно існувало і не існувало», «ціле більше від своєї частини» мислення сприймає й аналізує виключно під проводом природи. І це природне осягнення [perceptio] необхідне для окремих частин філософії, і, відповідно, немає жодної її частини, яка обходилася б без пізнавальної сили розуму.
Назва мудрості [sapientia] передбачає два виміри, а саме: під нею розуміють або саму філософію чи сукупність усіх дисциплін, або ж знання найвеличніших речей, тобто тих, що звичайно інтерпретуються як речі універсальні або речі найдосконаліші. А це складає предмет виключно метафізики або першої філософії, яка у першій своїй частині, онтології, зрозуміло, займається речами універсальними, тобто сутнім як таким [ens generatim] і його загальними атрибутами. У другій же, що називається пневматологією, докладно йдеться про речі найвеличніші, а саме про Бога і створених духів.
Наука [scientia] переважно визначається як істинне достовірне й очевидне пізнання будь-якої незаперечної і незмінної речі, виходячи з істинних і власних [рrорrіае] причин, що обумовлюють саме таку її визначеність [propter quast ita est] або які в кожному разі уможливлюють достовірне ствердження чи заперечення саме такої її визначеності. Окремі вислови цього визначення пояснюються звичайно в такий приблизно спосіб: по-перше, пізнання [cognitio], або здобування знання [notitia], принаймні вважається не актуальним, як кажуть, а набутим за допомогою навичок [habitualis], тобто вправністю у пізнанні [facilitas cognoscendi], а не готовністю і не прагненням того, що пізнає. Адже знання про якусь річ залишається дуже невиразним для людини, яка ще не бралася (до її розгляду). Коли ж вона (людина) попередньою ретельною працею здобуде собі право на цю річ, вона виразно постане у її свідомості, як тільки виникне бажання сконцентрувати на ній увагу.