Етика. 2-ге видання, виправлене, доповнене ("Академія")
Тофтул М. Г.

1. Етика як галузь філософського знання

Етика належить до філософських дисциплін, оскільки вивчає не тільки стосунки між людьми, а й ставлення індивіда до світу (актуальність цієї проблеми визнавали ще мислителі Давньої Індії). Вона досліджує цінності життя і світу, вчить оцінювати різноманітні ситуації морального вибору, відповідність вчинків і дій нормам моралі, налаштовує людину на самооблагородження, вдосконалення свого буття і буття соціуму, до якого вона належить, а також буття людства, з’ясовує місце людини у світі, її призначення, сенс життя.


1.1. Загальні засади етики

Етика як філософська дисципліна і як система характерних для певних спільнот моральних норм і цінностей завжди зосереджена на пізнанні міжособистісних стосунків і відносин людини зі світом. Завдяки цьому вона постає як своєрідне осмислення і самоосмислення моралі.


Предмет етики

Термін «етика» походить від давньогрецького слова «еthos» («етос»), яке спершу означало спільне житло, домівку, звірине лігвище тощо, пізніше — звичай, норов, правило, характер. Античні філософи Емпедокл (прибл. 490 — прибл. 430 до н. е.), Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.) використовували його, характеризуючи тривку, усталену природу конкретних явищ: етос (сутність) першоелементів об’єктивного світу, людини.
Взявши за основу слово «еthos» у значенні характеру, давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до
н. е.) утворив прикметник «еthikos» («етичний») для позначення чеснот людської вдачі, душевних якостей. Він відрізняв їх від діаноетичних (інтелектуальних) чеснот, а також від афектів, вроджених здібностей: «Якщо чесноти не є ні афектами, ні здібностями, то залишається тільки визнати їх набутими якостями душі». Афектами Арістотель вважав гнів, страх, радість; властивостями розуму — пам’ять; етичними (моральними) чеснотами — помірність, мужність тощо. Науку, що вивчає етичні чесноти, він назвав етикою. Їй Арістотель присвятив праці «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика» (стислий конспект двох перших праць).
Намагаючись точно перекласти термін «еthos», давньоримський філософ Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) запровадив термін «moralis» («моральний») з огляду на латинське «mos», подібне до давньогрецького «еthos» («етос»). Термін «moralis» означав характер, темперамент, звичай тощо. Йшлося про терміни тієї галузі філософських знань, яку Арістотель (чи його учні) назвав етикою. Згодом, у ІV ст. н. е., виник термін «moralitas» — «мораль».
Обидва терміни («етика» і «мораль») увійшли до новоєвропейських мов, хоча й набули в них різного значення: етикою стали називати одну з філософських наук, а мораллю — реальні процеси, які вивчає ця наука. У повсякденному слововжитку ці терміни часто ототожнюють. Зокрема, ведучи мову про етику вчителя, медичного працівника тощо, мають на увазі специфіку їх моралі. Синоніми в науці, як правило, дезорієнтують, тому кожен науковий термін має бути закріплений за відповідним поняттям і денотатом (лат. denotatus — позначений) — предметом або класом предметів, позначених відповідним іменем.
Термін «мораль» використовують як у загальному, так і в особливому, вузькому значенні. У висловлюванні «етика — наука про мораль» він мислиться в загальному значенні, а в судженні «мораль є формою індивідуальної і суспільної свідомості» — у вузькому, оскільки з моралі в її широкому розумінні вилучено моральність — реальну поведінку людей і відповідну діяльність.
Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з’ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

Етика (лат. ethika, від грец. еthos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.
На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх нерозрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а непредставлене — з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Проте філософія (етика є філософською наукою) свідома того, що пізнаване (в цьому разі — мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об’єктивно, а знання про нього — суб’єктивно, тобто у свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, щоправда непринципово: пізнаване має безліч властивостей, а його теоретична модель репрезентує лише деякі з них, у кращому разі — загальні та істотні, що є підставою для визнання пізнаваності світу, зокрема й
морального феномену. Однак найдовершеніше знання моралі, осягнення глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль.
Співвідношення моралі й етики можна передати такою моделлю: «мораль у собі» (уявлення, почуття, емоції, суб’єктивні вияви волі) — «мораль для нас» (мораль, «одягнена» в матеріальну оболонку мови і мовлення, тобто «омовлена» мораль і моральність) — етика як теоретична модель моралі, її інтерпретація (тлумачення) та обґрунтування. Серцевиною цієї моделі є система категорій.
Ілюзія тотожності моралі й етики виникає у зв’язку з тим, що етика використовує ті самі терміни, що й «омовлена» мораль. Безпосередньо ця наука пов’язана з мовою моралі (прийомами і засобами обґрунтування моральних норм), а опосередковано — з «мораллю в собі» (відповідними уявленнями, почуттями, емоціями, вольовими актами, сутність і значущість яких розкривається шляхом інтерпретації термінів, якими позначають вияви моралі).
Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти до уваги: якщо в судженнях моралі моральні поняття, наприклад «добро», «зло», виконують роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в етиці вони посідають місце логічних підметів (суб’єктів), тобто невідомого. Приклад моральних суджень: «Правда є добро», «Обман є зло». Приклад етичних суджень: «“Добро” — категорія етики, яка...», «“Зло” — категорія етики, яка...» Отже, судження етики часто є дефінітивними, тобто судженнями-визначеннями. Однак те, що в системі моралі вважають відомим і завдяки чому будь-який вчинок людей набуває визначеності, в системі етики розглядають як невідоме, що потребує відповідного дослідження.
Структура предмета етики. З’ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред’являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.
Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які осягаються і переживаються з допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном «добро». Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в самовимогу (моральний обов’язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.
Таке розуміння предмета етики близьке арістотелівському, в якому етика посідала проміжне місце між психологією і політикою.
Отже, етика є наукою, яка досліджує мораль у всіх її вимірах і сферах функціонування. Послуговуючись відповідною системою категорій, вона обґрунтовує, інтерпретує мораль і її норми, нерідко стимулюючи її розвиток.


Взаємозв’язки етики з іншими науками

Сформувалася етика у лоні філософії, тому вона споріднена зі всіма основними її розділами — онтологією (вченням про буття), гносеологією (теорією пізнання), аксіологією (вченням про цінності), праксеологією (вченням про буттєву практику людини).
З’ясовуючи сенс життя, етика змушена вийти на основоположні онтологічні проблеми, зокрема буття людини як особистості. Етику як науку нормативну, що визначає поведінку індивіда в конкретних випадках, цікавить передусім потенційне буття, світ належного. Проте вона зважає і на реальні моральні стосунки людей, тобто на моральність.
Спорідненість етики з гносеологією зумовлена необхідністю осмислення природи, сутності, структури і функцій моралі, піднесення моральних уявлень, які загалом належать до буденної свідомості, до рівня наукових понять.
З аксіологією етику ріднить аналіз природи та сутності абсолютних, безумовних цінностей, до яких належить передусім добро.
Розв’язує етика і праксеологічні проблеми, зокрема створює зразкові і практичні моделі людських стосунків та засоби їх реалізації, пропонує певні рекомендації. Отже, вона є практичною філософією, перебуває в органічному зв’язку з праксеологією, яка досліджує активне, дійове, практичне ставлення людини до світу, можливості, способи й межі її діяльності, зокрема проблему свободи і необхідності та різні способи її розв’язання — фаталізм (панування над людиною невідворотних сил); волюнтаризм (проголошення волі як першооснови і творця дійсності); концепції, в яких переборюються крайнощі фаталізму й волюнтаризму.
Як наука про належне етика перебуває у взаємозв’язках із футурологією (лат. futurum — майбутнє і грец. logos — слово, вчення) — наукою про майбутнє людства.
Крім того, вона взаємодіє з естетикою, психологією, педагогікою, історією, етнографією, культурологією, мистецтвознавством, іншими науками, які досліджують буття людини. Проте координувати дослідження моралі може тільки етика.


Методологічні принципи етики

Методологічні проблеми етики стосуються насамперед загальних принципів, дослідження природи, сутності та функцій моралі, виявлення джерел і способів добування емпіричного (заснованого на досвіді) матеріалу, найефективніших методів обробки цього матеріалу, верифікації (перевірки істинності) пропонованих етичними концепціями узагальнень.
Етика, як і будь-яка дедуктивно побудована теорія, окремі положення якої логічно виводяться із загальних, ґрунтується на аксіоматичних принципах, фундаментальних положеннях. Проте не всі її аксіоми є істинними, хоч і вважаються такими без логічного обґрунтування. З розвитком людства вони зазнають перегляду. Адже навіть деякі аксіоми геометрії, запропоновані Евклідом і Лобачевським, виявилися відносними істинами.
Певний час визначальними принципами етики вважали матеріалізм (філософський напрям, який виходить з того, що буття є первинним) та ідеалізм (напрям у філософії, який визнає первинність ідеї, духу), трактування яких було надто ідеологізованим. Їх вплив на світорозуміння людей незаперечний. Однак немало матеріалістів та ідеалістів проповідували індивідуалістичні, егоїстичні ідеї. Про це свідчать хоча б такі висловлювання матеріалістів: «О прекрасна! Будемо їсти й пити, адже минуле, о прекрасностегна, не належить тобі.
О боязлива, воїстину минуле не повертається. Це тільки поєднання (елементів)»; «Єдиний сенс життя людини полягає в задоволеннях, які дають чуттєві насолоди». Серед ідеалістів теж було немало тих, хто ігнорував мораль, проповідував егоїстичні ідеї. Оскільки ні матеріалістична, ні ідеалістична позиції не гарантують гідного ставлення до моралі, визначальним для етики є принцип гуманізму (лат. humanus — людяний) як принцип світогляду, основою якого є переконання в безмежності творчих можливостей людини, її здатності до вдосконалення, вимога свободи і захисту гідності особистості, визнання права людини на щастя, проголошення основною метою діяльності суспільства задоволення потреб та інтересів людини, її всебічного розвитку, самореалізації.
Непересічне методологічне значення для аналізу моралі мають уявлення про природу, сутність і призначення людини. Гуманістична етика, стверджував німецько-американський філософ, психолог, соціолог Еріх Фромм (1900—1980), є прикладною наукою «мистецтва жити», яка ґрунтується на теоретичній науці про людину. Невипадково деякі вчені розпочинають аналіз сутності і функцій моралі із з’ясування природи людини.
Гуманістичні переконання не перебувають у жорсткій залежності ні від матеріалістичного, ні від ідеалістичного світоглядів. Однак принцип гуманізму переконливий тільки для людей, які послуговуються переважно буденною свідомістю. На теоретичному рівні свідомості він є імовірніше побажанням, ніж фундаментальним положенням етики як науки, тому потребує доповнення іншими принципами.
Не є абсолютним і принцип об’єктивності, оскільки стороннє проникає в наукову концепцію ще на етапі формування її засад, які мають аксіоматичний характер. Це особливо стосується науки про мораль. Скажімо, одні мислителі припускають, що людина має добру природу, а інші, навпаки, вважають, що вона від природи зла. Гедоністи (грец. hеdonе — насолода) найвищим критерієм моралі визнають потяг людини до насолод, а евдемоністи (грец. eudaіmonia — блаженство) — прагнення до блаженства, щастя. До того ж специфіка мови етики як науки, насамперед модальність її суджень, породжує значні труднощі при намаганнях перевірити її положення на істинність, виявити в ній стороннє.

Модальність (лат. modus — міра, спосіб) — характеристика або оцінка висловлювання, що відповідає тій чи іншій точці зору; певний спосіб ставлення людини до власного висловлювання.

Модальність може стосуватися висловлювання загалом або характеризувати тип зв’язку між структурними компонентами простого висловлювання. Коли в етиці йдеться про цінності й оцінки, не можна ігнорувати суб’єктивного погляду автора. Однак це не повинно применшити значення принципу об’єктивності, який є моральною нормою. Це означає, що вчений має прагнути граничної об’єктивності, а невиправдана суб’єктивність є аморальним явищем.
Під час дослідження різних аспектів феномену моралі неможливо обійтися без принципів діалектики. Правда, останнім часом частіше йдеться про системний підхід як один із виявів діалектичного методу. З розвитком людства змінюється і мораль. До того ж моральний розвиток є саморозвитком, а моральне виховання — самовихованням. У розвитку моралі взаємодіють регрес і прогрес, який є визначальною тенденцією. Отже, розвиток має свої закони, враховувати які зобов’язує діалектичний метод. Усе це важливе і при дослідженні розвитку моралі.
Істотне методологічне значення мають уявлення про відношення «людина — суспільство». Як зазначав італійський філософ Нікколо Аббаньяно (1901—1977), мораль є завжди розв’язанням проблеми людини. Додамо — і суспільства. Існує дві протилежні точки зору на відносини «людина — суспільство». Одна з них визнає автономію людини, за іншою — людина є продуктом суспільства. Першої дотримуються прибічники теорії суспільного договору, стверджуючи, що в природному стані кожна людина є суверенною одиницею буття. Через неспроможність забезпечити свої вроджені права і безпеку люди вступили в договірні відносини. Внаслідок цього, мовляв, і виникли суспільство і держава. Християнська теологія (богослов’я) теж визнає пріоритет людини як носія душі та духу, а суспільство розглядає як похідне утворення. Згідно з марксистською теорією, визначальним є суспільство, а людина, точніше її сутність, — похідним. Буття сутності людини не тотожне буттю окремої людини (особистості, індивідуальності), оскільки її сутність німецький філософ Карл Маркс (1818—1883) визначав як «...сукупність усіх суспільних відносин». Однак жоден, навіть непересічний індивід, не може бути носієм усіх суспільних відносин. Зрозуміло, що прибічники цих поглядів по-різному тлумачать предмет етики, оскільки одні прагнуть виявити його в системі природних явищ, інші — в суспільно-історичних. Першу точку зору небезуспішно заперечували багато мислителів, друга (марксистська) поки що є об’єктом поверхової критики.
Непереконливість марксистського розуміння предмета етики зумовлена недооцінюванням, а то й відвертим ігноруванням людини як суверенної особистості, її автономності, права на захист від втручання держави і суспільства в особисте життя, а також індивідуальної неповторності, унікальності. Ілюстрацією цього є типова для марксизму, особливо радянського зразка, модель суспільства.
Марксизм моделює соціальну реальність то як суспільство, систему суспільних відносин, то як систему діяльностей чи функціональних місць. Людина фігурує в його моделі як наповнення конкретних функціональних місць. Потрапивши в певне місце, вона діє згідно з нормою, яка керує ним. Тому діяльність, поведінка людини, згідно з цією моделлю, приречені на несвободу. Така нормована поведінка є строго соціалізованою, навіть детермінованою (жорстко визначеною, обмеженою). Індивідуальність, унікальність особистості вважаються негативними явищами, які розладнують функціонування суспільства як системи.
Така модель певною мірою потрібна для осмислення суспільства як системи. Проте вона абстрагована від людини як відносно самостійної одиниці буття, тобто є моделлю людського буття, з якої вилучено те, що є предметом етики. Адже відсутність можливостей, простору для морального вибору, свободи, відповідальності за вибір унеможливлює існування самої моралі. Щоправда, марксизм визнає мораль, але переважно як форму суспільної свідомості, щодо якої людина є лише виконавцем відповідної функції у певному функціональному місці. Невипадково марксистська етика ігнорує чи принаймні спрощує складний, а часто й болісний процес інтеріоризації (формування внутрішніх структур людської психіки через засвоєння зовнішньої соціальної поведінки) моральної вимоги в моральний обов’язок.
Сповідуючи принцип плюралізму, західні філософи, соціологи, психологи і педагоги обґрунтували концепції соціалізації особистості, кожна з яких ґрунтується на певних принципах (засадах): технократичні, концепції авторитарного раціоналізму, психоаналітичні та неогуманістичні. Одні з них проповідують принцип насилля, а інші, навпаки, виступають проти примусу в процесі навчання і виховання, зокрема й морального.


Джерела і способи добування етикою емпіричного матеріалу

Специфіка предмета етики полягає у неможливості виокремити його як будь-який об’єкт, описувати, вимірювати як окрему цілісність.
Усвідомлення специфіки предмета етики орієнтує на сферу пошуку емпіричного матеріалу, вибір ефективних засобів його збирання і оброблення. Водночас формування блоку емпіричного матеріалу етики сприяє конкретизації уявлень про її предмет і пов’язане з необхідністю утримувати в полі зору не тільки суще, а й належне (ідеальне).
Одним із джерел емпіричного матеріалу для етики є мова моралі.

Мова моралі — засіб передавання людьми своєї моральної позиції, вираженої в оцінно-нормативних висловлюваннях, які мають недискурсивний, тобто інтуїтивний, характер.

Опосередковано етика досліджує феномен, безпосередньою дійсністю якого є мова моралі та відповідне мовлення («омовлена» мораль). Навіть вчинки людей, маючи виокремлене існування, стають фактами теорії моралі лише за умови їх позначення відповідними мовними засобами. Тому одним з основних методів етики є герменевтика (грец. hermВneutikos — пояснюю) — теорія, мистецтво інтерпретації змісту основних моральних понять, суджень, відповідного тексту загалом. Герменевтичне тлумачення моральних суджень і міркувань необхідне, зокрема, для самозахисту етики як науки, яку нерідко запідозрюють у нездатності гарантувати істинність та достовірність своїх положень.
Оскільки мораль має свою мову (висловлювання, міркування), це надає їй дискурсивного (лат. disсursus — міркування, аргумент), тобто створеного шляхом логічних міркувань, понятійного характеру.
Оцінні уявлення про позначені конкретними іменами явища має лише та людина, яка здатна визначити відповідні поняття, вказавши на їх ознаки, кожна з яких є необхідною, а всі разом — достатніми, щоб відрізнити мислимі в цьому понятті явища від усіх інших. Наївно припускати, ніби пересічний суб’єкт моральних відносин послуговується лише тими термінами моралі, які мають понятійне навантаження. Навіть фахівці з етики часто скаржаться на труднощі у тлумаченні деяких понять, а іноді стверджують, що це взагалі неможливо. Тобто відомі всім поняття «добро», «зло», «совість», «честь», «гідність» тощо в системі моральної свідомості є лише мітками, які вказують на певний феномен. Етика прагне піднести уявлення, позначені термінами моралі, до рівня наукових понять, виявивши необхідне і загальне в їх змісті й оцінках.
Непростим є і тлумачення моральних термінів (імен), суджень (висловлювань), текстів. Жоден із використовуваних при цьому способів не є цілком надійним. Тому обмеженість одного з них має компенсуватися перевагами інших. Для буденної свідомості найпереконливішим методом розуміння змісту моральних уявлень і переживань, закріплених за відповідними термінами, є само-спостереження, яке також живить етику емпіричним
матеріалом. Бо навряд чи може хтось збагнути зрозуміліше і переконливіше (переконливіше психологічно, а не логічно), що таке совість, ніж людина, яка пережила муки совісті.
Віра в переконливість самоспостереження завдяки працям багатьох учених, зокрема німецького філософа, психолога Вільгельма Вундта (1832—1920) та американського психолога Едуарда-Бредфорда Тітченера (1867—1927), знайшла обґрунтування у психологічній концепції аналітичної інтроспекції (лат. intrоspecto — дивлюся всередину). Згодом наука відмовилася від інтроспективного методу, зокрема від аналітичної установки, процедура якої вимагала розчленування чуттєвого образу на елементи. Натомість пропонувалася природна, феноменологічна установка дослідника, яка передбачала вільний і неупереджений опис переживань в усій їх повноті й конкретності способів, якими вони виявляють себе спостерігачеві. Правда, і тепер не заперечується можливість одержання емпіричного матеріалу зі сфери свідомості методом самоспостереження. Однак цей метод не слід переоцінювати, як це робив французький філософ, математик і природодослідник Рене Декарт (1596—1650).
Інтерпретація моральних термінів завдяки проникненню в таємниці моральної свідомості інших людей теж пов’язана з різноманітними труднощами. Про це свідчать, зокрема, праці німецьких філософів Фрідріха-Ернста-Данієля Шлейєрмахера (1768—1834), який досліджував здатність людини розуміти іншу, та Вільгельма Дільтея (1833—1911), на думку якого душевне життя індивідуальності є ізольованим світом, а взаємопроникнення цих світів неможливе.
Пізнанню феноменів моралі певною мірою сприяє емпатія (грец. empatheia — співпереживання) — позараціональне пізнання людиною внутрішнього духовного світу інших людей, що ґрунтується на співпереживанні. Її спостереження мають певну цінність для етики. Однак цей спосіб проникнення в духовний світ інших людей з метою виявлення змісту моральних термінів теж є недосконалим, оскільки пізнане в такий спосіб майже неможливо перекласти на мову дискурсивного мислення. До того ж існує небезпідставна думка, що переживання людини, яка співчуває, відрізняються від переживань людини, якій співчувають (це твердження не заперечує, що здатність співпереживати є однією із сутнісних якостей людини як суб’єкта морального відношення).
Процес пізнання моралі відчутно збагачують етнографічні відомості, які дають змогу простежити виникнення і розвиток мови моралі, її термінів, а опосередковано — власне моралі. Правда, такий підхід іноді спричиняє релятивістське (відносне) розуміння сутності
моралі, про що свідчать, зокрема, наведені софістами суперечливі дані про звичаї та мораль різних народів. Щоб уникнути релятивізму, основну увагу слід звертати на загальні тенденції історичного розвитку моралі, насамперед простежити, як неписані норми співжиття різних народів поступово набували всезагального характеру, зберігаючи етнічну специфіку в тих аспектах, які не суперечать вселюдським нормам.
Найпереконливішими фактами для етики є моральні вчинки. Проте з’ясувати, які вчинки моральні, а які — позаморальні, неможливо без врахування того, що відбувається у свідомості суб’єкта діяльності, зокрема, якими мотивами він послуговувався, здійснюючи конкретний вчинок. Винятком щодо цього є життя знаменитих людей, мотиви діяльності яких відомі. Тому часто воно стає взірцем для інших, а також пояснює сутність моралі, розкриває масштабні, іноді безмежні можливості морального вдосконалення людини. Очевидно, ще вагомішу роль відіграють величні художні образи (Прометей) і, безперечно, життєписи духовних учителів людства (Ісус Христос, Мухаммед, Будда).
Будучи уважною до всіх джерел, з яких можна
почерпнути емпіричні факти, етика не абсолютизує жодного з них, часто вдається до різноманітних способів перевірки їх істинності, оскільки її цікавлять як універсальні форми буття моралі, так і локальні, ситуативні прояви.


Мова етики і її співвідношення з мовою моралі

Мова є системою знаків, яка забезпечує людське спілкування, мислення і вираження думок. У ній об’єктивується не тільки суспільна свідомість, а й самосвідомість людини. Це специфічний соціальний засіб збереження, передавання інформації та управління людською поведінкою. Завдяки мові здійснюється передавання соціального досвіду, культурних норм і традицій, забезпечується наступність поколінь та історичних епох.
Перебуваючи в найтіснішому зв’язку з мисленням, мова бере участь у здійсненні всіх вищих психічних функцій. Цей зв’язок іноді тлумачать як паралелізм мовленнєвих і розумових процесів. Відповідно встановлюється і взаємовідношення одиниць мови і мислення, зокрема слова та поняття, речення і судження. Таке тлумачення дещо спрощене, оскільки мовне значення при цьому розглядається як безпосереднє відбиття об’єкта у дзеркалі мови. Насправді, мовне значення є системою констант (постійних величин) мовленнєвої діяльності. Будучи засвоєним носієм мови, воно стає потенційним замінником усіх проявів діяльності. Формування і розвиток категоріальних структур мови перебуває в нерозривному зв’язку з формуванням і розвитком категоріальних структур мислення.
Мова є і знаряддям ідентифікації емоцій, оскільки вона опосередковує емоційну поведінку людини. Усі її особливості виявляються при з’ясуванні специфіки мови моралі й мови етики.
Намагання з’ясувати предмет етики, тобто окреслити коло явищ, яке вона досліджує, неминуче пов’язане з висновками про необхідність урахування специфіки мови моралі, оскільки мова є одним із способів існування моралі, її реалізації, виявом усезагального в моральному житті людей. Мовою моралі є безпосередня дійсність, тобто матеріальна оболонка моральної свідомості. Моральна діяльність теж знаходить своє відображення в мові моралі.
Об’єктом дослідження етики можуть бути тільки ті аспекти моралі, які зафіксовані в мові моралі. Те, що не набуло мовного позначення, залишається поза увагою науки про мораль як ідеальний феномен, оскільки інтелектуальна діяльність є цілковито духовною, глибоко внутрішньою, безслідною. Вона матеріалізується завдяки звукам в усному мовленні і знакам на письмі, стаючи доступною для чуттєвого сприйняття.
Розв’язуючи моральні проблеми, зокрема обґрунтовуючи свої моральні вимоги, захищаючи чи спростовуючи конкретні моральні позиції, люди вдаються до відповідних термінів («добро», «зло»), висловлювань («Правдивість — це добро»), засобів і форм міркування («Він вчинив справедливо, бо сказав правду, а правдивість є добром»). Усі вони належать до мови моралі. Вона спільна для всіх людей, оскільки не залежить від того, яких моральних засад вони дотримуються, яке значення вкладають у конкретні терміни моралі.
Мораль іноді розглядають як специфічний спосіб використання мови і мовлення. Такий підхід не є самодостатнім, універсальним, але він дає змогу розкрити деякі грані морального феномену.
Лінгвістичні можливості мови моралі не варто недооцінювати, ігнорувати, адже громадська думка певною мірою доходить до кожної людини. Проте недоцільно їх і переоцінювати, бо не завжди громадська думка є почутою. Багато чинників сучасного буття людства (етнічні й соціальні конфлікти, війни, тероризм, розпуста, наркоманія, бездушне ставлення до природи) свідчать про невідповідність мови моралі власне моралі. На цьому іноді спекулюють скептики, називаючи громадську думку «голосом волаючого в пустелі». Етика повинна виявляти виражальні можливості мови моралі, її сильні і слабкі аспекти.
Мова моралі є буденною, а тому істотно відрізняється від мови теорії моралі, тобто мови етики, хоч вони перебувають в єдності. Правда, представники аналітичної філософії заперечують цю єдність, намагаючись довести, що слова, якими послуговується філософська етика, нічого не описують зі сфери власне моралі.
Мова етики — дискурсивний (логічний, розсудковий) засіб інтерпретації мови моралі, завдяки якому у процесі з’ясування змісту термінів і висловлювань моралі відбувається осягнення природи, сутності і проявів моралі.
Спільною для моралі й етики є насамперед термінологія. Терміни «добро», «зло», «справедливість», «сумління», «гідність», «честь» та інші етика запозичила з буденної мови (мови моралі), а деякі створила сама. Окремі з них («моральний», «мораль») вкорінилися і в буденній мові.
За походженням терміни етики поділяють на такі види:
— запозичені з мови моралі («добро», «зло», «повинний»);
— запозичені з інших наук та релігії («свобода», «вибір», «сором», «гріх», «заповідь»);
— створені етикою для позначення моралі та її виявів («мораль», «пуританство», «аскетизм»);
— створені історією етики для позначення різноманітних етичних концепцій («гедонізм», «евдемонізм», «утилітаризм») і принципів етичних систем («абсолютизм етичний», «волюнтаризм», «пробабілізм»).
Запозичуючи терміни зі сфери моралі, етика прагне піднести позначуваний ними зміст до рівня наукових понять. Найпростішим елементом мови моралі є слова, які позначають напівпоняття-напівуявлення. Аналогічним елементом мови етики вважають наукові терміни, за кожним з яких закріплено конкретний зміст (сукупність суттєвих ознак) і чітко окреслений обсяг (множина відповідних моральних явищ). Важливим елементом мови моралі є моральні висловлювання, з допомогою яких виражаються моральні норми, правила, приписи, смисл моральних почуттів. Моральні висловлювання поділяють на висловлювання-приписи, тобто імперативні (наказові) висловлювання («Люди повинні бути ввічливими», «Людина не повинна бути егоїстом») і висловлювання-оцінки, тобто аксіологічні висловлювання («Щедрість — добро», «Брутальність — зло»). Етика теж вдається до таких висловлювань, прагне обґрунтувати їх.
Однією з передумов виникнення етики вважають невизначеність мови моралі — її слів, висловлювань, недостовірність міркувань. Таємницею моралі володіє громадська думка, яка адресується людині далеко не в доскональній формі. Наприклад, спонукальне судження «Людина повинна бути справедливою» невизначене, оскільки більшість людей не знає змісту поняття «справедливість» (навіть фахівці з етики по-різному його тлумачать). Обґрунтовуючи цю тезу, як правило, додають оцінне судження: «бо справедливість — це добро». Проте такий аргумент у системі моралі є ще невизначенішим, ніж теза («Людина повинна бути справедливою»), а тому не може бути достатньою підставою для прийняття тези. На допомогу моралі приходить етика, яка ставить своїм завданням визначити основні поняття моралі, надавши їм статусу наукових.
Громадська думка вимагає від людини не лише певної дії, а й відповідного емоційного ставлення до неї. Логічними засобами передати це ставлення неможливо. Для цього потрібна інша, переконливіша, мова, відповідні виражальні засоби мовлення. Виражальні засоби мови моралі постійно вдосконалюються під впливом науки (насамперед етики), мистецтва (передусім фольклору), священних писань, риторики.
Для моральних висловлювань характерна особлива експресивність (виразність, інтонаційність). Адже слово без інтонації позбавлене значення, а інтонаційне мовлення є проекцією процесу мислення і життєвого вольового імпульсу. Це особливо стосується спонукальних і оцінних висловлювань. Завдяки різноманітним мовним засобам підвищується комунікативна здатність мови моралі. Вона стає зрозумілішою «серцю», посилюється її вплив на почуття, переконання людини. Однак при цьому існує загроза, що, прагнучи піднести уявлення моралі до рівня наукових понять, а інтуїтивні аргументи — до рівня раціональних, етика може абстрагуватись (і навіть зігнорувати) від зрозумілого «серцю» метафоричного аспекту мови моралі, її багатозначності, інакомовності, експресивності, символічного начала, амбівалентності.
Часто при з’ясуванні змісту категорій етики автори вдаються до метафор та інших художніх засобів,
порівнюючи, наприклад, добро із сонцем, світлом, а зло — з темрявою, тінню. Використання художніх образів і засобів публіцистики певною мірою компенсує неповноту теоретичних визначень. До того ж художні образи адресуються не тільки розуму, а й почуттям, уяві людини. Оскільки етика є наукою, почуття, уявлення вона сприймає лише як матеріал, з якого продукує справжнє, тобто понятійне знання. Однак у ХХ ст. вона зіткнулася з багатьма труднощами, що дало підстави скептикам засумніватися в можливості створення наукової етики. Йшлося навіть про заперечення можливості її існування.


Значення етики

Буття людини як істоти, що уявляє, радіє, страждає, зокрема й під впливом моральних ситуацій, істотно відрізняється від буття, яким його знає розум, теоретичне мислення. Та якщо почуття людини є байдужими до теоретичної картини буття як системи абстракцій, то розум не може собі цього дозволити. Людина все виносить на суд розуму. Його суд над моральною свідомістю породжує моральні конфлікти, трапляються випадки, коли мораль «не спрацьовує». За таких обставин розум намагається з’ясувати причину неефективності моралі. Численні прояви недосконалості моралі й зумовили появу етики, яка виконує такі функції:
— з’ясування необхідного і загального в нескінченній багатоманітності виявів моралі, визначення сутності моралі;
— обґрунтування на основі знання сутності моралі ідеалів, орієнтуючись на які можна критично оцінити існуючу мораль і запропонувати нові досконаліші моральні орієнтири. Та оскільки ідеал може існувати лише у формі художнього образу, доречніше твердити про теоретичну модель зразкової моралі;
— поступовий вплив на зміну способу життя, вироблення звичок, що сприяє моральному вдосконаленню людини. Безумовно, знання етики не впливає безпосередньо на мораль людини, проте воно включає силу розуму, волю у регулювання поведінки людини;
— аналіз суміжних проблем, зокрема питання походження моралі, виникнення й розвитку етичної теорії, що є необхідною умовою з’ясування сутності та історичних перспектив моралі;
— формулювання принципів етики — її фундаментальних вихідних положень.
Однак значення етики для людства і знання етики для самовдосконалення моралі особистості не варто переоцінювати. Найдосконаліші знання моралі не можуть замінити людині мораль, бути мораллю, не мають безпосереднього впливу на неї. Мораль значно багатша від її теоретичної, абстрактної моделі, яку створює етика. Ця модель подає лише загальні й необхідні властивості, грані моралі. До того ж елементи моралі, які ще не знайшли мовного вираження, залишаються поза увагою етики. Враховуючи ці особливості, деякі автори прагнуть її удосконалити нетеоретичними засобами.


Дискусії щодо існування етики як науки

Упродовж двох тисячоліть більшість мислителів не сумнівалась у можливості створення наукової етики. Особливий оптимізм щодо цього виявляв нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677), який був переконаний, що етика може досягти високого ступеня точності й наукової строгості. Він навіть спробував вибудувати етику на зразок геометрії, вдаючись до відповідних аксіом, постулатів, теорем тощо. Сучасник Спінози англійський філософ Джон Локк (1632—1704) теж не сумнівався в можливості створення наукової етики, такої очевидної і точної, як математика.
Проте останнім часом усі попередні етичні системи були піддані критиці. Історії філософії відомі і значно раніші сумніви щодо можливості наукового пізнання, особливо у сфері людських відносин, смаків тощо. Наприклад, софісти (давньогрецькі мудреці, які послуговувались у полеміці хитромудрими, схожими на істинні умовиводами), обґрунтовуючи принцип релятивізму, який є несумісним з визнанням наукового статусу етики, зверталися до таких фактів із життя різних народів: «У лакедемонян, наприклад, вважається прекрасним, щоб дівчата вправлялися і приходили з відкритими руками й без хітонів; в іонійців це потворно. У лакедемонян чудово дітям не вчитися музики й письма; в іонійців не знати всього цього — обурливо. У фесалійців дуже добре, взявши коней зі стада і мулів, приборкувати їх, а биків поїдати, обдирати й убивати; у сицилійців — це потворно і є справою рабів. У македонян вважається прекрасним, щоб дівчата до заміжжя були коханими і сходилися з чоловіками, а коли вийдуть заміж — це обурливо; у греків те й інше — огидно. У фракійців татуювання — прикраса для дівчат, в інших — це знаки покарання для винних...
Гадаю, що коли б хто-небудь наказав усім людям віднести до єдиного потворного, що кожен вважає (таким), і знову з цієї купи взяти прекрасне, що кожен визнає, то нічого не залишилося б, адже всі люди все розібрали б, оскільки всі думають по-різному».
Спростовуючи погляди софістів, можна довести, що історія людства є історією виявлення і визнання вселюдських цінностей, справжньої краси і добра. Таких фактів значно більше, і вони переконливіші, ніж факти, тенденційно підібрані софістами.
Скептики (мислителі, які піддавали сумніву можливість пізнання світу) теж спекулювали на відмінностях естетичних смаків і моральних норм різних народів, робили висновок про рівносильність протилежних тверджень і необхідність утримуватися від суджень. Такий принцип не визнає жодної з наук.
Відчутного удару традиційній етиці завдав відомий англійський філософ Джордж-Едвард Мур (1873—1958), назвавши всі попередні етичні концепції натуралістичними й помилковими, оскільки їм властиве «змішування понять». Добро, за його словами, ототожнюють з іншими властивостями речей і явищ. Значення слів, якими позначають ці властивості, підганяється під зміст терміна «добро», і це помилково видається за автентичне (справжнє) його визначення. А насправді, мовляв, усе зводиться до перелічення або речей і явищ, котрі, як правило, називають добром, або властивостей, на підставі яких предмети і явища включають до сфери добра. Проте ні таких предметів, ні їх властивостей чітко окреслити неможливо. Дж.-Е. Мур вважав усі етичні концепції, автори яких прагнули з’ясувати сутність моралі, беручи за основу зовнішні щодо неї начала, натуралістичними і неприйнятними. Етика, на його думку, повинна бути автономною, а не гетерономною.

Гетерономна (грец. heteros — інший і nomos — закон) етика — етика, що ґрунтується не на власних принципах, а на запозичених з інших наук.

Дж.-Е. Мур, правда, не заперечував етики як науки, хоч і применшував її значення.
Недосконалість мови етики, її невідповідність мові моралі використовувались як основні аргументи на підтримку тверджень про неможливість створення наукової етики. Так, на думку австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889—1951), слова, що використовують у науці, є судинами, здатними містити й переносити природне значення і смисл. Етика, якщо вона взагалі є чимось, надприродна.
Деякі прибічники аналітичної філософії оголосили всю попередню філософію, зокрема й практичну, тобто етику, патологією мови, а всі філософські проблеми звели до нерозуміння мови. До цієї точки зору схилялись і прибічники інших філософських шкіл. Так, німецький філософ Фрідріх-Вільгельм Ніцше (1844—1900) історію розвитку понять моралі пов’язував зі змінами в мові. Наприклад, слово «бідний» він назвав синонімом слів «святий» і «друг».
Проблема визнання наукової етики має і логічний аспект. Суть його зводиться до того, наскільки можна послідовно і неупереджено міркувати про добре і погане, обов’язкове і заборонене; чи можливо бути логічно послідовним у сфері моралі; чи випливають з оцінок і норм інші оцінки. На думку сучасного російського логіка Олександра Івіна, «...якби виявилося, що логіка незастосовна до моралі, то ні про яку науку етику не могло бути й мови». Ще англійський філософ Девід Юм (1711—1776) звернув увагу на те, що люди у своїх міркуваннях часто переходять від суджень зі словом «є» (дескриптивні судження) до суджень зі словами «повинно бути» (судження норм, або деонтичні судження). А це неправильно, оскільки світ сущого відрізняється від світу належного. Так, із засновків «Усі люди повинні бути справедливими» і «Цей убивця — людина» не випливає висновок «Цей убивця — справедливий».
Загалом результати лінгвістики, насамперед у сфері мови моралі та мови етики, а також логіки, зокрема логіки оцінок і логіки норм, свідчать, що наукова етика можлива. Вона може дати точні результати, характерні саме для етики й інших наук, що досліджують норми й цінності.