1347672164594

Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної (ВЦ «Академія»)

50,00 грн.

Редінґ Барбара

Рік видання — 2012
Обсяг — 184 стор.
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Категорія:
Поділитися:   

Анотація

Роман про таємниче кохання і драму двох людей — Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної.


Резонанс

Пристрасть Етика


Уривок із книги («Безумці». З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної. Барбара Редінг) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1

Ти до безуму кохатимеш мене у моєму ліжку і підеш. Ми так зустрічаємося. Це теж називається любов’ю. Я прикрию мокре простирадло і залишу хоча б якусь твою присутність побіля себе. Коли ти прийдеш наступного разу — навіть не здогадуюсь. Не знаю і, можливо, хотіла б щоб прийшов. І того, поки був зі мною в ліжку, теж хотіла.

Ти в іншому просторі, сповненому побутовим гамором або кабінетною відчуженістю.

Вулиця Сіверянська, 3: дерев’яний паркан, дерев’яні ворота, коло них дерев’яна комора. На стовпі біля хвіртки табличка з твоїм прізвищем. Серед двору — будинок, далі — сад. Од хвіртки до парадного ходу веде доріжка, обсаджена двома стінками якоїсь декоративної підстриженої рослини. Це — твоя (родинна) територія, до якої я нітрохи не причетна.

Не не любиш, а не можеш: твоя дружина знає про наш зв’язок і вимагає лишитися з нею. Не йдеться про вибір — так чи ні, коли старша за тебе на рік дружина, що ладна мене вбити (вона погрожувала), і четверо дітей, ще малих, ще залежних від тебе і твоїх (хоч якихось) статків.

Твоя дружина зізналася, що й досі кохає (у неї — шельмівські сірі очі, у неї — підстрижене темне волосся, у неї — постава впевненої у собі жінки). А ти розповів мені й у розпачі (плакав), бо був певен, що ніякої жіночої любові у неї вже нема. Принаймні тобі йшлося саме про це.

(Така твоя щирість зі мною, навіть якщо нестерпно болить. Чи це не одна з причин, які зв’язують нас назавше?)

Колись ти найбільше цінував дружні стосунки між тобою і нею (вашу духовну єдність). Колись, як дружина була коханою, ти зневажав шлюби, де разом живуть тільки за інерцією. Коли ти комусь говорив про радість від зустрічі з дружиною, на це дивувались, а ти дивувався їхньому дивуванню. Спостерігаючи за чужим родинним життям, ти сумував: брак кохання, нема задоволення одне одним, брак гармонії духовних інтересів. Цікаво, чи усвідомлюєш ти, чого наразі вам (тобі і дружині) бракує.
Ти думаєш, що я все розумію. І я розумію, тому пропоную стати чужими: твоя дружина розмовляла з моїми матір’ю і сестрою (моєю хворою матір’ю і моєю вкрай правильною сестрою). Вона була переконана, що вони вплинуть. Вони так само були переконані, що вплинуть.

Я роблю кострубаті спроби позбутися тебе і не позбуваюсь.
Ти почуваєшся винним увесь час і нестерпно (втомлений, хворий, розбитий). Я почуваюсь не ліпше й мовчу (втомлена, хвора, розбита).

У тебе — конфлікт між обов’язком і почуттями. У мене — …а хіба в мене є якісь конфлікти? Я молодша за тебе на шістнадцять років і не заміжня. Я доглядаю за шістьма молодшими дітьми й вимученою злиденним життям матір’ю. Я, врешті-решт, жінка, яку ненавидить уся твоя рідня. Так, а хіба в мене є якісь конфлікти…
До речі, про теперішній твій конфлікт ми свого часу говорили, не уявляючи, що він буде направду твоїм. Я про відвідини місцевого театру гастрольними акторами та їх виставу «Вогні Іванової ночі» за Завдерманом.

Ми побачилися з тобою у ложі. Ти поступився своїм місцем одній із жінок, а сам увесь час стояв. Я стояла так само. Ми мали змогу чи не вперше бути отак-от поруч, не помічаючи інших людей, далеких і нецікавих нам. Час від часу обмінювалися словами. І в мене було відчуття, що наближаю тебе до себе. (Наразі міркую, чи не мав ти тоді відчуття, що наближаєш до себе мене.)

Те, що відбувалося на сцені, вже не інтригувало. Спостерігала лише, як ти реагуєш: героїня, закохана в нареченого своєї зведеної сестри, мусить відмовитися від нього на користь честі та обов’язку перед батьками та сестрою. Тобі неприємна така розв’язка. Ти не приховуєш свого розчарування. А по завершенні вистави кажеш, що кінцівка мала би бути іншою: героїні варто було знехтувати своїми обов’язками і піти з ним. Я не знала, що відповісти, бо, навіть наближаючи тебе, погодитися в ту мить із таким твердженням не могла.

Попри те що переконуєш дружину, що наші стосунки розірвані, ти плануєш чергове побачення і розмову, аби пояснити; кинути родину та виїхати зі мною з Чернігова бракувало сил. Я думаю про чергові докори сумління: кинути родину та виїхати зі мною з Чернігова у тебе забракне сил. (Я знаю про це, я знала про це.)
Пригадую, на одній із зустрічей ти спитав, чи хочу виїхати з Чернігова прямо завтра, так, як стоїмо. Засміялася. Іншої реакції на твої слова не могло бути. Щоправда, її ти не очікував. Зболено подивився. Запитала, куди саме поїдемо. Ти був налаштований досить серйозно (мене це трохи злякало), відтак відповів, що байдуже куди, щоб лише вдвох. (Це така твоя безпросвітна мрія — мати мене поруч і не задихатися в тих умовах, що склалися. Мати мене поруч, аби писати і бути здоровим. Мати мене поруч, аби бути.)

Я усвідомлювала неможливість її, бо знала, з якими труднощами через політичну неблагонадійність і поліційний нагляд (жандарми й досі не позбавляють тебе своєї опіки, надовго прив’язуючи до певного місця та забороняючи всяку працю, крім фізичної, до якої ти не здатний) влаштувався на службу. Зрештою, з не меншими труднощами на посаді в статбюро опинилась і я. (Це правда, що в Чернігові статистичне бюро було чи не єдиним притулком для неблагонадійної інтелігенції і неавторитетного на ті часи жіноцтва.)
Для початку ми вирішили підшукати надійну місцину, а потім здійснити нереальний план. Але твій знайомий із Єкатеринодара — той, хто мав допомогти з надійною місциною, який направду виявився на лікуванні в Німеччині та й, урешті, незабаром помер, — нам аніскільки не допоміг. Хоча ти був переконаний, що станеться саме так, як задумав.

А далі… Далі — перспектива нашого спільного життя майже не обговорюватиметься. І я по-рабськи коритимуся цьому.
Мені доводиться змушувати себе не бачити у тобі порожнечі. Утім я її бачу — темну, аж діймає. При цьому зичу тобі щастя поза мною. Ти хочеш обійняти, мовляв, ніякого щастя поза тобою. Але обійми наразі недоступні, відтак — апатія і тупий біль, що посилюється, коли думаєш про мене. Твоє існування — суцільна рана, і ти цього не приховуєш: не говориш, не пишеш, не живеш. Принаймні саме це повідомляєш чи не щоденно. Мене діймають твої хвилювання, твоя невигойна спрага у мені: якщо я тобі необхідна — я буду, і я не висловлюватиму жодних жалів.

2

Ми удвох. Ти зрідка, як нині, у моєму ліжку. Хоча це аж занадто зрідка: у нас майже немає можливості на інтимну самоту. Єдине — нетривалі сходини, приміром на Болдиній горі або на цвинтарі у Березках. Чекаю я, часом — ти чекаєш. І так роками.

Мене розпирає на ніжність, якщо ти помітив. Ми не бачилися одне в одному нескінченно, тому отримуєш надмір цієї нудотної жіночої солодкості й невиправної нав’язливості. Я пеститиму твоє тіло попри помітну фізичну втому — ти нерухливий, і ця непорушність викликає в мені відразливу дитячу агресію.

Своїм приємним, наче трохи надтріснутим, тихим голосом називаєш мене дитинкою. Гаразд, я — дитинка, нехай ти будеш певен у своїх батьківських спроможностях. Проте справжня дитинка — не я, а кволий, худенький хлопчик із блідим матовим лицем, що зріс під материнською опікою і назавше лишився її.
Я про тебе і твою божевільну матір, яка, незважаючи на вашу удавану схожість (звичками, уподобаннями, обличчям), абсолютно інакша. А божевілля її в хорошому розумінні, хоча не на користь. Свого часу вона наважилася на істинну непокору. Можливо, саме за це й була покарана — тим, заради кого ослухалася батьківських заборон, — чоловіком-п’яничкою, рядовим службовцем. Захищаючи матір, ти кидався на батька з ножем. Не знаю, чи бажав ти йому смерті, коли він залишив родину і прирік тебе на чорноробство замість навчання в університеті. Звісно ж, про це ти змовчав.

Поводжуся з тобою зголодніло і прагло. Так трапляється, але зовні не виказую. Мене пригнічує наша обопільна інтроверсія. Ти не виказуєш так само. І це добиває обох. Коли після всього затихаєш на кілька хвилин у мені, затуляю повіки і припиняю чекати далі. Далі — це того, що буде, коли рушиш за межі ліжка, а я нерухомо застигну в очікуванні на прийдешнє.

А поки злегка поціляю губами твого ребра, одного з них, зауважуючи між іншим чергову родимку, якими обростає улюблене тіло. Так, зауважую і цілую з метою приховати вже очікувану хвилю загальмованого мислення і рухів.

Я ніжу колись давно побиті твої ноги, що й досі болять. То їх болі, доповнені безкінечним ходінням тебе-філоксериста (Каменча, Джурджулешті, Рені, Пересічина, Ішновець, Ялта, Сімеїз, Алупка, Алушта…), твоїми поїздками півднем країни без теплого одягу, кутанням уночі на рубці в брезенти (в підсумку зароблені тяжкий ревматизм, хвороба серця), стають моєю журою.

Питаю, чи називав (називаєш, називатимеш) ти дитинкою свою дружину. Але твоя незворушність вкотре зависає покарою над моєю допитливістю. І я покірливо вмовкаю: ти називав дитинкою свою дружину, виконуючи обрядовий танок довічно чемного чоловіка довкола освіченої владної (безкомпромісної) жінки — колишньої вихованки природознавчого факультету Бестужівських вищих жіночих курсів, утримуваної у дев’яносто третьому у Варшавській цитаделі за поширення нелегальної літератури, яка й досі у зв’язку з цим перебуває під наглядом поліції, — Віри Дейші.
Ти чекав від неї теплого прихистку і маленького Юрка, а потім іще когось, кого вона не хотіла, чекав. Напевно, це мало бути свято життя. Але що я можу про це знати?

Що я можу знати, чи справляла вона собі весільну сукню? Що я можу знати, чи тобі не стачало її поцілунків, до яких ти так звик? Що я можу знати, чи ти пестив її у думках?.. Утім я знаю, що своєї самотності ти волів позбуватися. Тому була вона, чого була, вона і досі є — вона як запах потовченої жовтневої груші й мара ледь отримуваного сімейного затишку.

Дружина чи не щоночі привиджувалася тобі. Ти чи не щоночі викликав у пам’яті її образ, пригадував голос, вираз очей, рухи. Ти чекав, будучи далеким і, здавалося, нереальним: день перший без Віри, третій день без Віри, день дев’ятий без моєї дитини… Поганий день.

Я переконую себе, що не знаю твого іншого життя. Я не знаю твоїх колишніх ранків із дружиною, що мали для тебе стільки привабності. Все це сильніше за мої переконання — твій кримський чоловічий голод і сум дев’яносто шостого року за склянкою татарської кави в Шумській кав’ярні я відчуваю на смак.
Ти засмаглий і втомлений.
Ти куриш цілими днями.
Ти ходиш найглухішими вуличками Алушти, дахами.
Ти заходиш до татарської школи.
Ти вбираєш запахи чужого життя.
Ти мандруєш дорогою, обтиканою мальованими стовпами. Піднімаєшся вище і вище: Урага, Бабуган ростуть на очах. Ширшає горизонт. Чорні міжгір’я ховаються поміж вершин гір. Ти лізеш угору. Гола вершина Чатирдагу. Гора — суцільний камінь. Ти зупиняєш підводу і йдеш пішки. Зеленим бенгальським вогнем осяяне світло в лісі. Самий бук і бук. Перед тобою з’являється пірамідальна гора з білою скелистою вершиною. Це — Наратли. Тобі заступає дорогу височенний хребет (Хамни-Бурун). А далі, на найвищому пункті, ти знову сідаєш на підводу і несамовито спускаєшся з гори. Нічого не можна роздивитися. Дерева скачуть. Довкола — стіни. Міжгір’я вужчає. Попід колесами чорний струмок — Савлих-Су. Провалля. Тобі стає страшно (немов під землею)…
Мені лише шістнадцять, і я бачу сни, що мені не належать: я не знаю ні такої місцевості, ні таких розташувань.

Я вже живу тобою, хоча ще кілька років ми не знайомі.
Доходжу губами й твоїх утомлених карними роками рук, що не менший за мій жіночий смуток. (Здається, бачила тебе колись із відтятою правою рукою на вулицях свого міста. Однак це не міг бути ти — ти ніколи не був у моєму місті. А ще ти не міг бути у моєму житті до другого року.) Я б поцілувала і твоє хворе, але так люблене мною серце. Якби тільки мала змогу на це.

3

Ми не знайомі доти, доки не бачу тебе з дружиною в будинку Солонини, члена губернської земської управи, батька моєї знайомої. Я нетутешня. (Тутешньою зробить мене залежність від тебе.) Відтак почуваюся ніяково і ледь не рушаю з цього провінційного маскараду. Мене задовольняє домашня самота. Зрештою, мені більш стерпні материні розмови про побутові негаразди.

Те, що я не в захопленні від маскарадів — навіть таких, не костюмованих, а метонімічних, — тобі стане відомо. На початку четвертого року, зустрівши мене в коридорі службового приміщення, ти розповіси, що нещодавно був на маскараді, мовляв, інколи таке тебе цікавить. Із неймовірною спостережливістю (зазначиш багатоманіття суконь, кумедні деталі, рухи, за допомогою яких вони оживали) ти опишеш кілька забавних костюмів, а за цим тихенько додаси на вушко, що хотів там зустріти мене. Я відповім, що жодного разу не відвідувала маскарадів, бо мене в них ніщо не приваблює. На це ти скажеш, що до тебе підійшла маска, яка видалася мною. Проте, уважно придивившись і почувши голос, ти зрозумієш свою помилку. Ти зрозумієш, і тобі стане незручно. Ти дивитимешся в очі незнайомки-не-мене, щоб повідомити мені пізніше, що мої очі найкрасивіші, що ти чекатимеш і чекатимеш саме моїх очей. (Розуміння цього до мене дійде пізніше.)

Знайома Зіна пропонує лишитися ще на трохи, аргументуючи це появою цікавих людей, із якими можна зазнайомитися з користю. Якусь мить ще вагаюся: а чи в цьому така нагальна потреба? Врешті вирішую тут перебути ще деякий час. На щастя, це рішення було доречним. Усвідомлення цієї доречності прийде згодом — із першим твоїм безсоромно вимовленим люблю.

У яскраво освітленій кімнаті будинку Солонини ти і твоя дружина привертаєте мою увагу — рішуча, цікава вона, стрункий, елегантний ти. Вона — із ледь помітною посмішкою на тонкому обличчі. Ти — із обличчям благородного обрису, коротко підстриженою чорною борідкою. В обох інтелігентні манери.
Ти, чиї пальці наразі я неквапом цілую, вимолюючи дрібку взаємності, яку обережно даєш. Моя повільність зависає в напруженому від ледь чутого хрипоту повітрі — ти знаєш, що мені добре, і я не благатиму більше жодного з благ.

Тобі представляють мене як майбутню співробітницю статбюро (що на вулиці Петербурзькій у садибі скасованого жіночого земського сирітського дому), де впродовж кількох років виконуєш обов’язки завідувача відділу сільськогосподарської поточної статистики. Утім тобі не цікаво, байдуже. (На цю байдужість я зреагую при першій-ліпшій зустрічі на робочому місці: вітаючись, ти назвеш своє прізвище, а я пригадаю вечір у Солонин і затамую образу.) Ти не одповідаєш.

Я роблю висновок, що ти — просто статист.

Я ще не знаю, що ти (насправді) — письменник. Я ще не знаю, що ти написав «Цвіт яблуні». (Утім я знатиму, що ти написав «Тіні…». Ти читатимеш мені про неможливе кохання, тепло і самітність у віковічній тиші. Ти говоритимеш про смертельний танець червоних масок. Ти збентежиш мене, коли заридають сумно трембіти. А я ще довго повторюватиму просту і тривожну співанку: «Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину…».)

Утім, можливо, ти не одповідаєш, бо у дійсності тобі завчасно шкода оцю маленьку анітрохи не привабливу (те, якою спокусливою сприйматимеш ти мене, я пам’ятаю) пані, що потрапить, як і ти свого часу, в цей одноманітний колобіг життя статиста бюро (саме це я зрозумію досить швидко), розбавленого хіба що місцевими чутками й подеколи привабливими жінками.
Про привабливих жінок, яких ти не міг уникати, мені стало відомо через плітки. Так, я дізналася про твоє захоплення Вірою Божко. Проте — ані докору, мені достатньо відчувати те, що нині твої обійми стосуються саме мого існування.

Врешті, жінка завше була для тебе особливим створінням, яке виявляло твою надмірну чуттєвість і певну емоційну безпорадність. Навіть тоді, коли робила боляче. А боляче вона робила тобі неодноразово. Це й перша юнацька закоханість у старшу за тебе на п’ять років дівчину, яку прагнув привернути до себе знаннями, поклавши собі зробитися великою людиною. Це й почуття до польської панни, що поставилася до тебе з погордою, тим самим довівши до спроби покінчити життя самогубством у вісімнадцять років. Це й нереалізований шлюб із донькою сільського священика Марією Міхневич та нетривале зближення з її молодшою сестрою Таїсією. Марія, щоправда, не стільки виявила твої учнівські здібності в чуттєвості, скільки стала об’єктом для реалізації твого потенціалу як управлінця: тобі вдалося переконати дівчину в тому, що їй необхідна самостійність, незалежність від батьківського сану та його старосвітських настанов. А те, що Марія не стала твоєю дружиною у вісімдесят сьомому році, ніби не бажаючи псувати життя молодому письменнику, який утримував свою родину, свідчило лише про її неспроможність бути тобі сестрою по-справжньому.

Ти надмір серйозний і спокійний, коли отак — із заплющеними очима. Веду вологим пальчиком по твоїх шиї, щоці, заплющені очі покриваю цілунками і шаленію. Цей шал багнеться виказати, випроменити. Але я стримана. Я така, що не володіє, а дає володіти. Тому внутрішній шал виявляється зовнішньою рівновагою і покорою. Якби я мала змогу, то лишила б довічно тебе на розтерзання своїм шаленим маренням.

Відсторонено (я ближча до відлюдників) спостерігаю за тим, як (відсторонено, з увічливості) говориш із господарем будинку: тебе не спокушають жваві бесіди з незчисленними іншими. Підозрюю, тебе не спокушає і сам господар (ані виглядом, ані інтелектом), ти просто не маєш вибору. Невеличке містечко й негідна праця не дають тобі шансів на інше.

Лише навесні одинадцятого року ти отримаєш можливість позбутися цієї містечкової залежності й на повну проявити себе як професійний літератор: тобі призначать довічну пенсію, а відтак позбавлять від рутинної служби і беззмістовних навантажень.
(Цю новину довго умовчуватимеш. Твоє мовчання триватиме доти, доки остаточно не переконаєшся в реальності події. Ми зустрінемося на околиці міста, в куточку найбільш віддаленому, малолюдному — на старому кладовищі, на що вказує одна забута, давно заросла могила. Тут нікого ніколи не зустрічатимемо. Місцина затишна і тиха. Виглядатимеш святково. За виразом обличчя зрозумію, що хочеш повідомити якусь надзвичайно приємну новину. Але ні про що не питатиму перша.

Спочатку розповідатимеш про свої літературні задуми. Мене непокоїтиме одне: як зі своєю завантаженістю в бюро встигатимеш їх реалізувати. Проте мовчатиму, мені до вподоби твоя мрійливість і певний запал. А далі якось мимоволі повідомиш, що віднині можеш присвятити себе лише роботі — Київське товариство допомоги українській літературі ухвалило призначити тобі дві тисячі рублів щорічного утримання. Я слухатиму зі здивуванням. Далі ж стеатралізую образу: як можна було таїти весь цей час цю новину від мене. Ти, посміхнувшись, скажеш, що мав такий собі план: для початку поцілувати мене, а потім усе розказати.

Тож поцілуєш, розкажеш. І все якось по-дитячому, зворушливо.)
Утім це буде так нескоро і так нетривало.

Твоя розмова з Солониною до нудоти офіційна — розмова про збірники, типографії й ще якусь порожню нісенітницю. Перестаю чути голоси і бачу лишень твої глибокі темні очі.
Очі, що кохатиму. Очі, що кохаю. Мої очі. (Часом зажурені і солоні. Їх я акуратно перетворюю на щасливі.)

Ти говориш ще якийсь час, проте недовго: у тебе режим, і мусиш вчасно лягати. Можливо, таке пояснення відгонює чимось анахоретичним. Але, бачачи маскарадний контингент у будинку Солонини, це цілком пристойне пояснення. Твоя дружина підтверджує версію про режим, і, вже не слухаючи вмовлянь господарів, вирушаєте до своєї господи.

Так, твоя дружина — справжній знавець усього, що стосується твоїх режимів і лікувань, твоє тіло їй відоме досконало — з кожною вадою, з усіма потребами. Вона знає, як саме ти маєш харчуватися і як саме ти мусиш жити. У шлюбі твоя дружина виконує роль чи не твоєї матері, попри те що твоя безпосередня мати перебуває поряд. Ця жінка працює понад силу — для тебе, дітей, твоєї матері та сестри. Вона вміло поєднує побутовий клопіт і працю твого відданого секретаря. Тому не дивує й те, що за відсутності тебе у липні восьмого року вона дозволила собі прочитати лист, який надійшов на твоє ім’я. Цей лист підтвердив зміст колись отриманого твоєю дружиною анонімного послання, де повідомлялося про наші стосунки. Тоді на її закиди щодо анонімки я відповіла надмір зухвало. А як я мала відповісти жінці — дружині того мужчини, якого я (безумно) люблю?

Мені залишається слухати маячню набіглої еліти, яку ти так (чомусь) не влаштовуєш. Я дивуюся ідіотичним твердженням цього нікчемного натовпу.

Хоча поки і досі ми не знайомі, ти вже видаєшся Моїм.