1363918836890

Євроінтеграція («Академвидав»)

50,00 грн.

Горюнова Є. О.

Тип видання — навчальний посібник
Рік видання — 2013
Обсяг — 224 стор.
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

Європейська інтеграція — один із найуспішніших інтеграційних проектів, результатом якого є створення потужного глобального гравця — Європейського Союзу. Історію формування та інституційну систему ЄС, принципи європейської єдності, а також різноманітні виміри спільних політик країн — членів ЄС, сучасні проблеми економічного і політичного розвитку Євросоюзу, євроінтеграційні процеси в Україні розкрито в пропонованому навчальному посібнику.
Адресований студентам вищих навчальних закладів. Корисний буде фахівцям із міжнародної політики, права, економіки, журналістам, а також усім, хто цікавиться інтеграційними процесами в Європі.

Зміст

1. Основні теоретичні засади і генеза європейської єдності

1.1. Основні теоретичні концепції європейської інтеграції
Федералізм і функціоналізм як концепції євроінтеграції
Концептуальні основи неофункціоналізму, транзакціоналізму та міжурядового підходу
Сучасні концепції та моделі європейської інтеграції

1.2. Зародження і становлення європейської єдності
Ідея євроінтеграції в історичній ретроспективі
Ідея європейської єдності в 20—40-ві роки ХХ ст.
Початок практичного втілення ідей щодо об’єднання Європи

1.3. Етапи європейської інтеграції
Європейська інтеграція після Другої світової війни
Побудова перших наднаціональних інституцій
Розвиток євроінтеграції в 60—80-ті роки ХХ ст.
Створення Європейського Союзу та подальша інтеграція

2. Інституційна та правова системи Європейського Союзу

2.1. Структура та функції інститутів ЄС

2.2. Процедура прийняття рішень в ЄС

2.3. Фінансові, допоміжні та інші інституції ЄС

2.4. Правова система ЄС

2.5. Джерела права ЄС

3. Економічні аспекти європейської інтеграції

3.1. Формування Спільного ринку та економічні свободи

3.2. Переваги та недоліки Спільного ринку для нових членів ЄС

3.3. Особливості економічного розвитку ЄС на сучасному етапі

3.4. Створення Європейської монетарної системи

3.5. Бюджетна політика в ЄС

4. Спільні політики Європейського Союзу

4.1. Загальна характеристика спільних політик та зовнішньої діяльності в ЄС

4.2. Спільна сільськогосподарська політика

4.3. Спільна торговельна політика

4.4. Енергетична політика в ЄС

4.5. Регіональна політика в ЄС

4.6. Спільна зовнішня та безпекова політика ЄС
Еволюція та інституційно-правовий вимір Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС
Передумови, генезис і правове забезпечення Спільної політики безпеки та оборони (СпБО)

4.7. Європейська політика сусідства (ЄПС)
Середземноморський вимір та Східне партнерство
Фінансування та механізми реалізації ЄПС. Транскордонне співробітництво

5. Євроінтеграційна політика України

5.1. Становлення та розвиток відносин між ЄС та Україною
5.2. Правові та інституційні засади співробітництва України і ЄС
5.3. Торгово-економічна співпраця України та ЄС

Додатки
Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника («Євроінтеграція» Горюнова Є. О.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Основні теоретичні засади і генеза європейської єдності

1.1. Основні теоретичні концепції європейської інтеграції

Концепція євроінтеграції вибудувалася з використанням двох основних теоретичних моделей обґрунтування інтеграційних процесів — федералізму та функціоналізму, які були висунуті у різні історичні періоди політичними філософами та прихильниками ідеї об’єднання Європи.

Федералізм і функціоналізм як концепції євроінтеграції

Перші інтеграційні проекти, запропоновані європейськими мислителями, були орієнтовані на формування федерації європейських правителів або європейських держав. Найяскравішим прикладом реалізації цих ідей стало створення Сполучених Штатів Америки (США) на федеративних засадах.

Федералізм — теорія об’єднання різних держав у федерацію на основі єдності їх історичних, економічних та політичних інтересів.

Федералістська теорія розвивається під впливом концепції ідеалізму, а її апологети впевнені, що подолати конфліктний потенціал системи міжнародних відносин можна через просування демократії та верховенства права, розвиваючи економічне та культурне співробітництво. Федералісти вважають, що федеративний устрій є оптимальним і пацифістським на противагу державному націоналізму, який був і залишається основною причиною всього світового «зла» й конфліктів. Прихильники цієї концепції висувають тезу про анахронізм національних державних інститутів та неефективність міжнародних організацій (наприклад, Ліги Націй, яка не змогла зупинити Другу світову війну). Тому єдиним виходом для європейських країн є об’єднання європейських держав у федерацію.
Теорія федералізму ґрунтується на таких головних принципах: компроміс між єдністю (одиниці підпорядковуються центру) та суверенністю держав, знаходження рівноваги між відцентровими та доцентровими силами, між загальним і особливим.
У межах європейської інтеграції виокремлюють два базові підходи, кінцевою метою яких є формування наднаціональної держави та передання політичних повноважень на вищий рівень, проте шляхи досягнення цієї мети різні.
Основними детермінантами соціологічного підходу є соціальна активність людини та людських спільнот у політичній, економічній і соціальній системах. Прихильники соціологічного підходу (А. Брюгман, А. Марк, Е. Муньє, Р. Арон) наголошують на важливості локальної автономії у політичній, економічній і соціальній сферах. Так вони намагаються «примирити» порядок і єдність цілого з автономією його складових частин через інституційне розмежування влади центру і регіонів. Як наслідок, компетенція федеральної держави є обмеженою (хоча регіони і передають частину своїх політичних, економічних і юридичних повноважень центрові), більша частина влади зосереджена у місцевих органів влади, що допомагає зберегти цілісність та достатньо широку автономію. Тобто повноваження наднаціональних інституцій не повинні бути надто широкими порівняно з повноваженнями окремих держав. Отже, представники цього підходу вбачають інтеграцію в розвитку самоврядування у поєднанні з переданням частини повноважень наднаціональним структурам. Цей напрям федералізму визначально вплинув на внутрішню політику більшості західноєвропейських держав (Австрії, Німеччини, Франції, Бельгії, Іспанії, Італії).
Конституційний підхід зосереджує увагу на створенні федеративної держави, яка має бути заснована на початковому поділі повноважень між центром і суб’єктами федерації (у Європі, відповідно, між федеральною Європою та країнами-членами) на основі конституційного договору. При цьому федеральні повноваження поширюються на економіку та сферу безпеки. Загалом теорія ґрунтується на поєднанні трьох найважливіших начал: конституційність, легітимність та наявність демократичних інститутів на кожному рівні управління. Цей напрям більше пов’язаний з формуванням певної наднаціональної моделі, яка матиме і правову базу, і відповідні інститути для реалізації спільної політики.
В Європі цей підхід розробляв Альтьєро Спінеллі, котрого називають основоположником конституційного методу, на основі якого в XXI ст. підготовлено Конституційний договір для Європи. Саме А. Спінеллі пропонував будувати об’єднану Європу з самого початку на основі політичного союзу через підписання конституційного договору, прийнятого раз і назавжди в результаті революційного ривка (тому його теорію називають демократичним радикалізмом). У такий спосіб, вважав він, Європа отримає однакові для всіх країн правила гри.
А. Спінеллі наполягав на тому, що жоден із рівнів влади не повинен мати переваг, тобто повноваження місцевих, регіональних, національних та загальноєвропейських органів мають взаємодоповнюватися. Саме це стало запорукою принципу субсидіарності, який є одним з базових політичних принципів в Європейському Союзі.
Частково узгоджується з ідеями конституційного федералізму теорія Жана Моне (1888—1979), хоча в ній поєднуються ідеї федералізму та функціоналізму. Він намагався поєднати ці два підходи та передбачав поетапний шлях європейської інтеграції — невеликі економічні кроки поступово приведуть до повномасштабного політичного союзу. Проте цей шлях Європа не зможе пройти швидко.
Ж. Моне був переконаний, що Європа вже фактично солідарна з багатьох питань, однак для того щоб перевести цю солідарність і спільність у площину юридичну буде потрібно не одне десятиліття напруженої та копіткої роботи, результатом якої стане формування «загальноєвропейського дому».
Федералізм у контексті ЄС розглядається виключно через накладання федеральних принципів на процес європейської інтеграції, при цьому термін «інтеграція» використовується у значенні об’єднання розділених або незалежних частин для того, щоб сформувати нове ціле, нову сукупність відносин між державами та націями. Тому для єдиної Європи федералізм заснований на добровільному об’єднанні держав і народів, їх вільному договорі, який накладає на учасників певні зобов’язання і вимагає взаємоповаги, співробітництва, рівності, відносин злагоди і терпимості. Тобто в межах ЄС федералізм розглядається в контексті інтеграції, а не асиміляції, що дає змогу використовувати федеральні принципи як гарантію реалізації самоврядування та спільного управління.
Отже, аналізуючи європейську інтеграцію, можна стверджувати, що саме федералізм заклав основи єдиної Європи. Федералістський підхід чітко простежується й у Конституційному договорі, підписаному в 2004 р., який так і не набув чинності, ще раз продемонструвавши правильність підходу Ж. Моне.
Теорія функціоналізму тісно пов’язана з ліберально-ідеалістичними традиціями, які заперечують неминучість війн і наполягають на можливості поліпшити міжнародні відносини через формування спеціальних структур, які б захищали загальні інтереси.

Функціоналізм — інтеграційна теорія, яка пропонує передання державних функцій наднаціональним інституціям для здійснення спільної діяльності або просування спільних інтересів.

На межі федералізму та функціоналізму працював англійський журналіст Г. Брейлсфорд, який протягом 20-х років ХХ ст. створив образ Ліги Націй як майбутнього світового уряду, де санкції поєднуються із зацікавленістю в економічній співпраці. Проте Друга світова війна змінила його погляди, тому вже в 1940 р. у праці «Федеральний союз» він дуже жорстко критикував Лігу Націй за її «шахрайську політику» та неможливість протидіяти агресорам — Німеччині, Японії, Італії. Це було зумовлено саме слабкістю міжнародної організації, яка не мала чого запропонувати державам в обмін на обмеження їхнього суверенітету. Тому європейська федерація, на думку Г. Брейлсфорда, мала формуватися на основі патріотизму, а під юрисдикцію наднаціонального союзу повинні були перейти шість сфер: оборона, зовнішня політика, колоніальна політика, економічне співробітництво, культурні зв’язки та проблеми меншин. Крім того, він вважав за необхідне передати національні військові сили під керування об’єднаного командування. Засобами реалізації спільних дій мали стати спеціальні установи, які створювали б спільні закони (наприклад, спільне торгове законодавство) та контролювали їх втілення на території союзу, стежили за рівнем якості життя та дотриманням єдиних стандартів. Тобто ці установи розглядалися як європейські інституції, на які було покладено завдання поширення та поглиблення інтеграції серед європейських країн.
Ідеї Г. Брейлсфорда розвинув англійський соціолог Д. Мітрані, якого вважають основоположником концепції функціоналізму. У своїй праці «Працююча мирна система» він зазначав, що важливою передумовою міжнародного співробітництва є неполітичні завдання, з якими у процесі науково-технічного процесу будуть усе більше стикатися національні уряди, наприклад у соціально-економічній сфері. Розв’язання цих проблем у межах національної держави буде вже неможливим, тому їм на допомогу мають прийти незалежні експерти, які вирішуватимуть ці конкретні проблеми. При цьому, як вважав Д. Мітрані, національні чиновники не можуть управляти міжнародними справами, бо вони покликані захищати інтереси держави, яку представляють. Крім того, вони занадто захоплені власною кар’єрою, що заважає їм думати про загальне благо. Тому спільні інтереси повинні представляти спеціальні агенції під керівництвом незалежних і компетентних експертів, які будуть належно виконувати покладені на них функції. Отже, не держава, а саме функція має стати об’єднуючим началом у світовій системі.
Форма агенцій прямо залежатиме від їхніх функцій. А для того, щоб належно виконувати свої зобов’язання, агенції повинні бути наділені достатніми повноваженнями. Це дасть змогу забезпечити раціональніший розподіл благ і знизить ризики конфліктів між державами. Усі аспекти діяльності агенцій повинні проходити дуже ретельний відбір та організовуватися окремо згідно «зі своєю природою та умовам, у яких будуть реалізовуватися». Наприклад, співпраця у будівництві залізничних доріг може бути регіональною, а авіабудування, навпаки, потребує міжрегіональної співпраці. Тобто «функціональний вимір… визначає сам себе…».
Д. Мітрані запропонував теорію раміфікації (розгалуження), відповідно до якої функціональне співробітництво в одній сфері породжує потребу в такому співробітництві в інших сферах. Це призводить до створення спеціалізованих наднаціональних інституцій, що прискорює саму інтеграцію. Проте значну роль в інтеграційних процесах відіграє не міжнародна організація (чи інституція/агенція), а спільні дії її учасників, які виражені як функції цієї інституції. До того ж кожна функція автоматично створює іншу функцію і так виникає первинний ярус функціональних організацій. Проте задля їхньої плідної співпраці виникає необхідність у формуванні другого ярусу, сферу компетенції якого визначають потреби, що виникли на першому ярусі. Саме функціональне співробітництво повинно передувати створенню організації, а не навпаки. Міжнародна організація мусить мати гнучку структуру та бути не органом, а радше процесом пристосування держав у межах цієї організації до аспектів співпраці. Починати процес об’єднання зусиль треба насамперед з обмеженого економічного співробітництва, яке легше реалізувати, ніж політичне. Д. Мітрані вважав, що за допомогою функціонального порядку зростатиме економічна взаємозалежність, внаслідок чого почнеться ерозія державного суверенітету, а зовнішня політика держав за своїми функціями наближатиметься до внутрішньої, створюючи т. зв. «intermestic»: international (зовнішня) + domestic (внутрішня). Це допоможе країнам подолати національний егоїзм.
Отже, функціоналізм приділяє особливу увагу не формі, тобто устрою спільноти (федерація, конфедерація чи щось інше), а наголошує саме на функціях, які мають виконувати міжнародні структури, серед котрих основна роль належить міжнародним організаціям як новим важливим акторам міжнародної системи, значення яких неухильно зростатиме у процесі трансформації міжнародної системи. Як наслідок, національні держави будуть поступово позбавлені суверенних прерогатив на користь міжнародних «функціональних» інститутів.
Незважаючи на те що функціоналізм критикували за технократизм та ігнорування політичного і психологічного контексту, ця теорія згодом була модернізована в межах неофункціоналізму.
Функціоналізм і федералізм поєднує спільна спрямованість проти національної держави, яку прихильники обох концепцій розглядають як головного ворога у процесі розвитку міжнародних відносин завдяки постійному відстоюванню власних, національних (або державних) інтересів. Тому у майбутньому національні держави не повинні відігравати головних ролей на світовій арені. Головним міжнародним актором співпраці стане не політична одиниця (тобто національна держава), а соціально-економічна — підприємства, громадські організації, банки та інші структури, які не мають прямого відношення до політичної влади та суверенітету.
Федералізм та функціоналізм — це найпопулярніші концепції європейської інтеграції, на основі яких здійснювалися процеси об’єднання Європи протягом ХХ ст. Якщо федералізм можна розглядати як мету інтеграції, то функціоналізм — це засіб її досягнення.

Концептуальні основи неофункціоналізму, транзакціоналізму та міжурядового підходу

Перший досвід європейської інтеграції демонструє певні недоліки базових підходів — федералізму та функціоналізму, що зумовлює пошук нових теоретичних ідей щодо обґрунтування поглиблення інтеграційних процесів. На основі цих міркувань формуються неофункціоналізм, транзакціоналізм та міжурядовий підхід.
Неофункціоналізм. Теорія неофункціоналізму була сформульована у 50—60-ті ХХ ст. Ернестом Хаасом і продовжує ідеї функціоналізму. Однак неофункціоналізм не відокремлює економіку від політики, вважаючи, що вони тісно взаємозв’язані.
Неофункціоналізм — теорія керованої інтеграції на регіональному рівні, яка висуває на перше місце політику на противагу економічній першості функціоналізму.
Основною дослідницькою базою для неофункціоналістів є історичний контекст, тобто аналіз успіхів європейської інтеграції 50-х років. На відміну від інших теорій інтеграції, неофункціоналізм намагався пояснити процеси регіональної інтеграції на основі емпіричних даних. Інтеграцію розглядали не як бажаний стан справ, що можна запровадити за допомогою політичних та економічних механізмів, а як неминучий процес. У цьому процесі вирішальна роль належить недержавним структурам (наприклад, Європейській Комісії) і групам інтересів.
Неофункціоналісти наділяють економічну співпрацю інтегративними якостями, що допомагає просуванню і політичній інтеграції. Тому дуже важливим є розвиток співробітництва та координації зусиль у функціональних (галузевих) видах політики та розвитку мереж політичного управління за допомогою наднаціональних інституцій.
Представники неофункціоналізму також відстоюють головну роль наддержавних інституцій, яким держави-учасниці повинні поступово передати частку свого суверенітету. Е. Хаас зазначав, що інтеграція — це процес, під час якого очікування та політична активність акторів делегуються новому центру, інститути якого мають або хочуть мати владу над національними державами. Кінцевою метою політичної інтеграції стає створення нової політичної спільноти, яка перебуватиме над існуючими інститутами. Л. Ліндберг вважав, що така політична активність характерна для ідеальної спільноти, а не для реальних держав. Тому для нього інтеграція — це процес, за допомогою якого нації утримуються від проведення незалежних зовнішніх політик та рішень у ключових аспектах внутрішньої політики, намагаючись прийняти спільні рішення або делегуючи процес прийняття рішень новим центральним органам. Отже, інтеграцію розглядають як процес прийняття колективних рішень, що здатний призвести до повної політичної інтеграції, але не потребує створення політичного об’єднання на кшталт держави.
Неофункціоналізм, на відміну від функціоналізму, більше наголошує на результаті та використанні політичної волі (політичних зусиль) задля формування структури інтегрованого суспільства. Проте найголовніша відмінність неофунціоналізму стосується тези про те, що інтеграція може спричинити неочікуваний або небажаний ефект від прийнятих інтеграційних рішень, що створює феномен «перетікання» — становище, за якого дія, спрямована на досягнення певної мети, формує ситуацію, коли цієї мети можна досягти тільки за допомогою додаткових заходів. Іншими словами, інтеграційний процес, розпочавшись в одній сфері, поступово поширюється («перетікає») на решту сфер, що розширює межі та інтенсивність інтеграції. Наприклад, створення Європейської спільноти вугілля та сталі (ЄСпВС) має геополітичний характер і було пов’язане з урегулюванням франко-німецьких суперечностей, але як тільки цей європейський механізм почав працювати, він зумовив відповідні процеси в інших галузях, згодом в інших секторах економіки, і, нарешті, у сфері зовнішніх та внутрішніх справ держав-членів Спільноти.
Функціоналісти виділяють кілька типів «перетікання»:
— функціональне «перетікання», яке виникає завдяки взаємозалежній природі сучасних економік, що унеможливлює обмеження інтеграції окремими секторами економіки. Тому інтеграція в одній галузі потребує інтеграції в суміжних, а також призводить до появи нових політичних, економічних і соціальних сил (спілки підприємців, робітників та селян);
— політичне «перетікання», що є наслідком економічної інтеграції. Розвиток функціональних економічних зв’язків зумовлює посилення наднаціональних органів, які перебирають на себе деякі функції політичного контролю. Формуються наднаціональні політичні еліти, які починають лобіювати інтеграційні процеси, тобто відбувається поступова політизація цілей акторів. Загалом, групи інтересів (ТНК, спілки та лобі), які співпрацюють з наднаціональними інституціями (насамперед, з Європейською Комісією) зацікавлені у перенесенні політичної гри з національного рівня, де їх стримують уряди, парламенти, профспілки, на наднаціональний, тобто «рівень Брюсселя».
Е. Хаас наголошує на визначальній ролі політичного фактора (політичне «перетікання») в європейській інтеграції у створенні наднаціональних політичних спільнот, поступовій інтеграції «низької» і «високої» політики, яку відстоюють «нижні» суб’єкти інтеграційного процесу — групи інтересів та політичні партії, та «верхні» — наднаціональні інституції.
Неофункціоналісти вважають, що ґрунтування інтеграційного процесу тільки на економічних засадах не забезпечить бажаних результатів, якщо не буде потужної культурної та ідеологічної підтримки. Такий інтеграційний процес виявиться нестійким та зворотним, що загрожує подальшій інтеграції.
Найбільше неофункціоналізм критикують за уявлення про обов’язковість та дещо автоматичний характер прояву «перетікання», що не завжди відповідає дійсності. Не всі згодні й з ідеями про роль економічного лобі в стимулюванні інтеграційних процесів, тому що існують сили, зацікавлені в ліквідації кордонів та митних зборів, але є й такі лобі, які, навпаки, активно відстоюють протекціонізм, що суперечить ідеям інтеграції. У політичній сфері так само немає переконливих доказів прояву «перетікання»: незважаючи на те, що приблизно 60% рішень у правовій, економічній та соціальній сферах приймаються на рівні ЄС, більшість населення європейських країн не вважають себе громадянами ЄС. Дуже велика проблема виникає з формуванням спільних ідеологічних та культурних засад.
Незважаючи на велику кількість критичних зауважень на адресу неофункціоналізму, ця теорія продовжує впливати на формування нових євроінтеграційних стратегій.
Транзакціоналізм. Засновником теорії транзакціоналізму став Карл Дойч, який висунув ідею про те, що міждержавна інтеграція спрямована, насамперед, на створення спільного простору безпеки для групи держав, які досягли певного рівня розвитку та вже усвідомили необхідність формування своєрідного відчуття єдності, що ґрунтується на взаємних симпатіях, уподобаннях, довірі, колективній свідомості, взаємоповазі.

Транзакціоналізм (теорія комунікацій) — теорія інтеграції, яка пояснює процеси об’єднання активними комунікаційними зв’язками між ними.

Прихильники цієї теорії вважають, що в конкурентній боротьбі відстояти свої інтереси державі набагато простіше у союзі з іншими країнами. Однак такі коаліції держав, насамперед, залежать від рівня комунікації між учасниками, від кількості різноманітних зв’язків у суспільстві (транзакцій), за допомогою яких буде формуватися почуття спільноти та довіри. Тобто комунікація допомагає створити відносини між державами, які зводять до мінімуму ризики виникнення війни та інших конфліктів і сприяють створенню спільного безпечного простору.
За К. Дойчем, існує два шляхи досягнення вищого рівня політичної інтеграції в «спільнотах безпеки». Перший шлях передбачає створення «амальгамної спільноти безпеки», де окремі державні одиниці розчинялися б у загальному просторі (наприклад, як у США), тобто інтеграція стала наслідком подолання державного суверенітету. Другий шлях політичної інтеграції, який називають «плюралістичним», зводиться до того, що кожна держава, яка бере участь в процесі інтеграції, зберігає свою самостійність та ідентичність. У такому співтоваристві існують кілька центрів прийняття рішень. Саме плюралістична спільнота є підходящою основою для започаткування будь-яких інтеграційних процесів.
Транзакціонізм піддавали критиці, передусім за тезу, що простий підрахунок кількості транзакцій (комунікацій) дає змогу спрогнозувати які держави приєднаються до інтеграційного процесу. У зв’язку з цим виникає питання, в яких одиницях можна виміряти ці комунікації. Наприклад, між Францією та Алжиром комунікаційний процес розвинутий набагато глибше, ніж між Францією та Естонією. Однак це зовсім не свідчить, що Алжир стоїть «на порозі» ЄС, а лише показує, що у Франції проживає велика кількість емігрантів з Алжиру, які підтримують зв’язки з родичами на історичній батьківщині.
Проте найважливішим здобутком цієї теорії є те, що вона більше враховує саме соціально-психологічні та соціально-культурні аспекти у формуванні спільнот, які охоплюють спільність соціальних і культурних цінностей, комунікаційних особливостей особистості та спільноти. Тобто транзакціоналізм демонструє залежність глибини інтеграційного процесу від рівня довіри між учасниками, який формується завдяки соціальній взаємодії (інтеракції).
Однак ця теорія ще не до кінця реалізована на практиці, особливо у сфері безпеки. К. Дойч вважав, що будь-яке політичне співтовариство, будь воно амальгамне або плюралістичне, буде успішним за умови, якщо спочатку воно буде співтовариством безпеки.
Теорія інтерговернменталізму (міжурядовий підхід). Вона була сформульована в 60-ті роки ХХ ст. і стала реакцією на деякі недоліки федералізму та функціоналізму, які на практиці вилилися в «кризу порожнього крісла».
Інтерговернменталізм — теорія, що вважає основою інтеграційного процесу активну взаємодію національних держав, яку здійснюють національні уряди.
Основоположником теорії є Стенлі Хоффман, який у своїх працях переконливо доводив, що національна держава не відмирає, навпаки, саме від таких держав залежить майбутнє європейської інтеграції. Національна держава може поступитися частиною свого суверенітету та долучитися до тривалої кооперації в тих сферах, які не загрожують їй втратою суверенітету загалом.
Прихильники інтерговернменталізму розглядають державу як центрального актора інтеграційного процесу, бо всі взаємодії здійснюються по лінії національних урядів. Інші актори — ТНК, неурядові організації, наднаціональні інституції — не відіграють такої важливої ролі як національні держави. Наднаціональні еліти не мають повної свободи, вони обмежені повноваженнями, які їм делегували національні держави. Тобто інтеграція формується та реалізується національними державами через їхню зовнішню політику.
Цю теорію розвинув Ендрю Моравчик на початку 90-х років ХХ ст. Він спирається на первинність економічних інтересів у взаємовідносинах національних держав, що породжує «міжурядові угоди». Тобто саме у процесі переговорів та міждержавного «торгу» можливо народжується міждержавний консенсус, на основі якого досягаються певні угоди. З наднаціональними структурами держави готові ділитися тільки в межах необхідної взаємодії.
Інтерговернменталізм найбільше зосереджений на процесі прийняття рішень, який реалізується в три етапи: уряди визначають свої інтереси; для реалізації цих інтересів їм необхідно провести переговори з іншими державами; результати цих переговорів завжди будуть демонструвати інтереси різних урядів і відносність їх впливу. Головне завдання наднаціональних акторів — допомогти національним урядам досягти згоди.
Погляди інтерговернменталістів зазнали критики з боку неофункціоналістів за надмірну концентрацію уваги на формальних і кінцевих фазах процесу прийняття рішень і недооцінювання неформальних аспектів інтеграції. Особливо критично оцінено неувагу Е. Моравчика до аналізу внутрішнього змісту самої держави, оскільки в ній та в уряді в умовах взаємозалежності існують роз’єднаність між відомствами, різні підходи до проведення конкретних інтеграційних заходів. Критики також зазначали, що інтерговернменталізм не варто називати теорією, оскільки він є лише констатацією факту важливості ролі національних урядів на світовій арені та у процесі європейської інтеграції.
Отже, у концепціях середини другої половини ХХ ст. європейська інтеграція розглядається як багатомірний процес, зумовлений економічними, політичними, соціально-культурними та іншими чинниками, який здійснюють національні державами та наднаціональні інституції.

Сучасні концепції та моделі європейської інтеграції

Виникнення нових теорій інтеграції зумовлене впливом двох факторів: існуючі теорії не охоплюють повністю всі інтеграційні взаємодії; наприкінці ХХ — на початку ХХI ст. значно розширилося коло міжнародних акторів, ступінь їх взаємодії та взаємозалежності.

Інституціоналізм — теорія, яка вважає запорукою успішної інтеграції держав ефективність праці наднаціональних інституцій.

Інституціоналізм наголошує на значенні як інституцій, так і механізмів їхньої роботи: процедури прийняття рішень, особливостей міждержавної взаємодії на формальному та неформальному рівнях, а також зважає на роль правових норм у процесах інтеграції.
У межах інституціоналізму виокремлюють: історичний інституціоналізм, соціологічний інституціоналізм, інституціоналізм раціонального вибору.
Прихильники історичного інституціоналізму аналізують довгострокові наслідки діяльності європейських інституцій у процесі інтеграції. Основна ідея підходу втілена в тезі про те, що теперішня поведінка національних урядів у питаннях європейської інтеграції цілком і повністю обумовлена прийнятими раніше рішеннями, які вони не в силах скасувати. Наприклад, Пол Пірсон вважає, що прийняття Єдиного європейського акта, який заклав основи політичної інтеграції Співтовариств, неможливо пояснити тільки наслідком змін у внутрішній політиці провідних європейських країн, а необхідно розглядати в контексті розвитку самого Співтовариства і, насамперед, його інститутів.
Соціологічний інституціоналізм розглядає процеси соціалізації акторів інституціями ЄС, що призводять, як наслідок, до модифікації самих акторів, їх поведінки, способу мислення, інтересів, змінюючи при цьому і способи досягнення цих інтересів.
Нарешті, представники інституціоналізму раціонального вибору пояснюють формування наднаціональних інституцій раціональним вибором національних урядів для захисту власних (національних) інтересів. У межах цієї теорії наднаціональні інституції виглядають своєрідними підконтрольними «агентами» національних урядів. Як ілюстрацію до цього підходу його прихильники наводять приклад міжурядових «торгів» під час підписання Маастрихтського, Амстердамського, Ніццького й Лісабонського договорів. За допомогою раціонального вибору аналізують механізми прийняття рішень в межах Ради ЄС (Ради міністрів) та ін.
За допомогою тез інституційного підходу пояснюють багато явищ, що відбуваються в ЄС, але вони не дають відповіді на фундаментальні питання та не можуть пояснити самого феномена ЄС. Тому підхід доречніше розглядати як метод аналізу, а не теорію.
Конструктивізм — теорія, що розглядає інтеграцію як процес конструкції спільного цілого під впливом комунікації, обміну ідеями та знаннями.
Конструктивізм. Існує кілька концепцій конструктивізму, з яких проблемами європейської інтеграції більше займається соціальний конструктивізм. Його представники (Д. Чекел, Т. Рісс-Каппен та ін.) вважають, що ЄС — конструкт, який створив складні механізми соціалізації з метою запобігання конфліктам і забезпечення існування системи. Це стало можливим завдяки тому, що агенти, безпосередньо пов’язані зі структурами (елементами конструкту) самі потрапляють під вплив цих структур і одночасно впливають на них, змінюючи їх у процесі своєї діяльності. Тому будь-яка політика, будь-який інтерес не можуть бути статичними — вони формуються і реформуються під впливом певних умов, сил, соціальних взаємодій. Відповідно, в межах цієї теорії підвищується значущість кожного з акторів, здатних соціалізувати інших, впливаючи на їхні інтереси, політику та навіть індивідуальність. Як наслідок, формується конструкт — Європейська Спільнота.
Критики підходу вважають, що загалом конструктивізм занадто абстрактний і не показує чіткого взаємозв’язку між причинами та наслідками таких соціологічних складових, як інтерес та ідея. Однак тези конструктивістів про взаємовплив акторів і структур в контексті аналізу способів цього впливу заслуговують уваги. Крім того, конструктивізм повернув тематику європейських досліджень в бік аналізу ідей, а також впливу переконань, дискурсів і процесів комунікації на процеси інтеграції.
Багаторівневе управління. Концепція сформувалася в 90-ті роки ХХ ст. на тлі подальшого поглиблення європейської інтеграції, яка безпосередньо пов’язана з модернізацією наднаціональних інституцій. У ЄС все більше рішень приймають і реалізують на трьох рівнях: наднаціональному, національному та субнаціональному, що дає підстави назвати цю систему реалізації політик «багаторівневим управлінням». У результаті в межах ЄС сформувалася система, що характеризується мультиплікацією акторів, які беруть участь у процесі прийняття рішень у ЄС, розділяючи політичні дії між різними рівнями управління.
Однак у цій системі виокремлюється ціла низка підсистем, наприклад інституціональні секторальні коаліції, серед яких провідна роль належить найдавнішій — аграрній. Вплив аграрної коаліції забезпечують національні уряди в сукупності з Генеральним директоратом Європейської Комісії, а також мережа найдавніших аграрних організацій, комітетів Європарламенту та національних парламентів. Подібні коаліції діють у сфері оборони, валютної політики тощо. Як наслідок, успіх тієї чи тієї політики буде залежати від уміння інституційно-функціональних коаліцій «грати на двох рівнях» і «між рівнями» — наднаціональним і національним.
Багаторівневе управління виявляється особливо яскраво під час переговорного процесу, на етапі висунення законодавчої ініціативи, в процесі впровадження європейських політик. Подібна сегментована практика прийняття «європейських рішень» та відсутність в ЄС централізованої влади створюють можливості для впливу нових структур на політичні процеси в Співтоваристві, що дає змогу стверджувати про формування «політичних мереж». Їх аналіз допомагає зрозуміти, як такому масштабному об’єднанню держав вдається «встояти» і продемонструвати якусь стабільність, незважаючи на свою гетерогенність.
Моделі європейської інтеграції. Європейська інтеграція охоплює два базові вектори — поглиблення та розширення, що передбачає формування диференційованого підходу, в межах якого можна було б гармонійно поєднувати динаміку політичних реформ, спрямованих на подальше єднання європейських держав, з процесами залучення нових держав. Вперше ідея диференційованого підходу до євроінтеграції була озвучена в плані бельгійського прем’єр-міністра Лео Тіндеманса в грудні 1975 року, згідно з яким можлива інтеграція «двома швидкостями», тобто диференційований підхід до ступеня інтенсивності участі країн-членів у європейській інтеграції. Цю тезу почали активно використовувати в європейській практиці, що дало змогу, наприклад, Великій Британії та Данії не запроваджувати євро.
Новий виток роздумів з приводу кореляції між практикою поглиблення інтеграції та розширенням ЄС викликали події кінця ХХ ст.: формування ЄС як політичного об’єднання, розпад соціалістичного табору та можливість через інтеграцію подолати післявоєнний розкол Європи. Внаслідок цих подій настала потреба у перегляді принципу «Спочатку поглиблення, а потім розширення» та розробленні теоретичних концептів, здатних об’єднати горизонтальний і вертикальний вектори інтеграції.
Протягом 90-х років ХХ ст. сформувалися три школи досліджень співвідношення процесів поглиблення та розширення ЄС. Вони мають національний характер і так чи інакше пов’язані із зовнішньополітичними інтересами трьох провідних держав співтовариства — Великою Британією, Францією та Німеччиною.
Британська школа наполягала на подальшому розширенні Європейського Союзу за рахунок країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) з метою подолання розколу Європи, закладеного Ялтинсько-Потсдамською міжнародною системою. Фінансові та політичні витрати, викликані включенням цих країн до складу ЄС, прихильники школи вважають цілком виправданими, тому що розширення покликане сприяти стабілізації економічних і політичних трансформацій у країнах ЦСЄ, а сам ЄС зможе впливати на подальший розвиток цих держав. Крім цього, подальше поглиблення без розширення призведе до формування непрозорої структури ЄС для країн-кандидатів і збільшить кількість вимог для вступу. Ці ідеї відстоює Велика Британія, яка протягом всього періоду євроінтеграції прагне не допустити формування наднаціональної федеральної Європи, в якій би їй відводилася більшою мірою другорядна роль (зважаючи на «особливу» позицію Великої Британії в ЄС з цілої низки питань). Тому для цієї країни основоположною стала формула «розширення замість поглиблення», яка допомагала б їй зберегти свій вплив у ЄС.
Французька школа, навпаки, націлена на подальше поглиблення процесів інтеграції без розширення. Теоретики цього напряму вважають, що першорядне завдання для ЄС — створити сильний політичний та економічний союз у межах існуючих кордонів. Тому не розширення, а тісна співпраця і допомога країнам-кандидатам у межах визначених програм та інструментів (Європейська політика сусідства, угоди про асоціацію та ін.) повинні стати основою для подальшої політики ЄС щодо сусідніх країн. Франція, не маючи стратегічних інтересів у Східній Європі (на відміну від Німеччини), побоюється, що подальше розширення ЄС на схід призведе до зміцнення позицій Німеччини в ЄС. На противагу німецькому вектору Франція активно відстоює ідею співпраці Євросоюзу з країнами Середземномор’я — зоною французьких економічних і політичних інтересів.
Німецька школа намагалася об’єднати проблеми розширення та поглиблення в ЄС, висунувши тезу про те, що поглиблення інтеграції є процесом, нерозривно пов’язаним із розширенням, тобто є своєрідним способом для проведення розширення. Для прихильників цієї позиції розширення було необхідним, але існувало безліч проблем в інституційній системі, які потребували врегулювання, що допомогло б ЄС впоратися з наслідками вступу країн ЦСЄ. Німеччина прагнула використати в своїх інтересах розширення ЄС на схід, оскільки з країнами Східної Європи у неї встановилися тісні економічні зв’язки, засновані на історичних традиціях політичного та культурного співробітництва. Тому саме Німеччина стала найпослідовнішим прихильником поглиблення євроінтеграційних процесів.
На основі диференційованого підходу до інтеграції та напрацювань трьох шкіл було розроблено п’ять моделей євроінтеграції, в межах яких робилися спроби узгодити розширення та поглиблення інтеграційних процесів. Це моделі: одночасного розвитку декількох організацій, часткового членства, «гнучкої Європи», «Європи концентричних кіл», «Європи ядра».
Одночасний розвиток багатьох організацій передбачає розвиток європейської інтеграції через співпрацю різних європейських організацій (Ради Європи, ОБСЄ, ЦЄІ) та ін.
Модель часткового членства орієнтована на участь асоційованих з ЄС держав у певних заходах Співтовариства, які переважно належать до сфери діяльності міжнародних організацій. Наприклад, можливість приєднатися до «спільних акцій» у межах Спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Ці моделі передбачають лише аспекти співробітництва з країнами-кандидатами з можливістю їхнього вступу в довгостроковій перспективі.
Модель «гнучкої Європи» («Європа за вибором», «Європа la carta», «Європа змінної геометрії») запропонована прем’єр-міністром Великої Британії Д. Мейджором. Вона базується на принципах вільного вибору ступеня участі країни в інтеграційних проектах, тобто держава відповідно до своїх національних інтересів вибирає для себе прийнятні напрями та рівні інтеграції. Ця модель відображає ідею неоднакового методу інтеграції, який дає змогу країнам-членам вибирати стратегії і залучатися до їх реалізації. Наприклад, Велика Британія фактично не бере участі у спільних проектах ЄС у сфері соціальної політики.
Модель «Європа ядра» представлена фракцією ХДС / ХСС німецького бундестагу та передбачає наявність в ЄС «ядра», заснованого на франко-німецькому союзі, з можливістю для приєднання тих країн, які готові до подальшого поглиблення європейської інтеграції. Таким «ядром», крім Франції та Німеччини, можуть стати країни Бенілюксу, Данія, Ірландія та ін. Головне, щоб ці держави не тільки тісно узгоджували свою економічну політику, а й були готові до активної співпраці в межах «другої та третьої опор» ЄС. Група «ядра» залишається відкритою для інших країн, які відповідають певним критеріям (критеріям конвергенції) і готові до поглиблення співпраці.
Модель «Європа концентричних кіл» була запропонована прем’єр-міністром Франції Е. Баладюром і передбачає наявність трьох різних чином інтегрованих кіл держав: зовнішнє коло формують асоційовані з ЄС країни; середнє — всі країни ЄС, і, нарешті, внутрішнє містить тільки ті держави, які готові до тіснішої інтеграції в окремих областях (тобто «ядро»). Головна відмінність між двома моделями «кіл» і «ядра» полягає в тому, що в німецькому проекті «ядро» може змінюватися залежно від сфери та рівня співпраці. Французька модель не допускає держав, які не беруть участі у валютному союзі, до посиленого співробітництва в інших сферах (наприклад, сфері безпеки й оборони). Такий підхід можна застосувати не тільки до інтеграційної структури у межах ЄС, але й в його відносинах з сусідніми країнами, наприклад, поділ: «коло єдиного законодавства», яке об’єднає країн-членів ЄС; «суміжне коло» (країни, що очікують вступу в ЄС) та «особливі кола» (країни, з якими планується поглиблення співпраці в тій чи інший сфері).
Отже, головною константою розвитку ЄС в минулому та на сучасному етапі залишається оптимальне поєднання політичного економічного і соціального прогресу, що відображається в європейських теоріях інтеграції. Однак сам процес інтеграції часто випереджає теоретичні напрацювання, та теорія «не встигає» за практикою, що вимагає постійної модифікації існуючих концепцій і сформованих на їх основі моделей розвитку ЄС.