1363918836892

Соціокультурна регуляція у технологіях масової комунікації («Академвидав»)

Щербина А.

Рік видання — 2013
Обсяг — 200 стор.
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

Соціокультурні регулятиви відмежували цивілізацію від дикості і варварства, сприяють її розвитку і вберігають від саморуйнування. Як механізми детермінації людської поведінки і діяльності, багаторівнева система інститутів вони фокусують на собі різноспрямований дослідницький інтерес, одним із виявів якого є пропонована монографія. У ній розглянуто сутність і функціонування соціокультурних регулятивів як провідного людино- і культуротвірного чинника, їх специфічні вияви та розвиток у різних історичних, соціальних та локально-культурних типах технологій масової комунікації.
Адресована дослідникам соціальних комунікацій. Прислужиться фахівцям комунікаційної сфери, усім, хто цікавиться проблемами соціально-гуманітарного пізнання.

Зміст

ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ СУСПІЛЬСТВА ЯК СФЕРА СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ РЕГУЛЯЦІЇ

1. РЕГУЛЯТИВИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНІ УТВОРЕННЯ

1.1. Термінологічне відображення регулятивних феноменів
1.2. Мовна субстанція соціокультурних регулятивів
Відображення регулятивів у діяльнісних лексемах
Мова як носій регулятивів
1.3. Становлення регулятивів: проблема олюднення
1.4. Методологічні підходи у вивченні регулятивів

2. СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР РЕГУЛЯТИВІВ

2.1. Міжнаукова інтеграція в осмисленні регулятивів
2.2. Алгоритмовість регулятивів
2.3. Смислова структура регулятивів

3. ТЕХНОЛОГІЇ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

3.1. Феномен масової комунікації
3.2. Сутність технології масової комунікації
3.3. Єдність масової комунікації та соціокультурної регуляції

4. РЕГУЛЯТИВИ В СУЧАСНИХ ТЕХНОЛОГІЯХ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

4.1. Специфіка регулятивних процесів у сучасній масовій комунікації
4.2. Регулятиви як об’єкт маніпуляцій
4.3. Людина і сучасна масова комунікація

Розвиток регулятивного потенціалу сучасних технологій масової комунікації

Література

Уривок із монографії («Соціокультурна регуляція у технологіях масової комунікації» Щербина А.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

ЖИТТЄДІЯЛЬНІСТЬ СУСПІЛЬСТВА ЯК СФЕРА СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ РЕГУЛЯЦІЇ

Суспільство керується соціокультурними регулятивами — історично утвореними нормами комунікації, правилами спільної життєдіяльності, методами соціалізації молоді, алгоритмами праці та управління, технологіями виробництва матеріальних і духовних благ. В історичному просторі суспільного буття виникають розмаїті форми організованого духовного впливу на людські спільноти — технології масової комунікації. Їх функціонування є транспортуванням (передаванням) соціокультурних регулятивів. Соціокультурні регулятиви в технологіях масової комунікації виявляються як провідний чинник формування особистості та соціуму, управління їхньою життєдіяльністю. Саме технології масової комунікації постають дедалі більш спеціалізованим засобом соціального інформування, соціального згуртування, формування світоглядних та практично-діяльнісних орієнтацій, утілення бажаних для суспільства соціокультурних регулятивів, у поведінці індивідів, спільнот і спільностей. На кожному кроці розвитку суспільства утворюються системи регулятивів і комунікативні технології, які є засобом самовідособлення індивідів та груп, диференціації субкультурних і контркультурних спільнот.
Рівень історичного розвитку механізмів соціокультурної регуляції — міра гуманізації людства, показник ступеню формування його соціальності і культурності. Соціокультурні регулятиви, втілені в технологіях масової комунікації, є головним внутрішнім чинником формування унікальних типів культурних зв’язків у локальних етносах та соціальних групах. Загальнозначущі регулятиви матеріальної і духовної культури об’єднують людство на планетарному рівні, сприяють усвідомленню особливостей земної цивілізації і самовизначенню у космічному просторі. Успішність і продуктивність розвитку суспільства, його темпи, утворення тенденцій гальмування або прискорення, ступінь залучення індивідів і спільнот до активної соціально значущої діяльності, утворення та поширення інноваційних ідей, виникнення і подолання соціальних та культурних конфліктів — усе це залежить від «регулятивного» змісту і спрямованості технологій масової комунікації.
Технології масової комунікації, втілені в системі засобів реалізації групових або приватних соціальних інтересів, постають об’єктами не тільки формування та управління з боку деяких «сильних» суб’єктів, а й маніпуляції. Створення безлічі сучасних технологій масової комунікації, їх усвідомлювання і перетворення на предмет наукового вивчення актуалізували і поступово загострили проблему їх гуманності, відповідності потребам людини та суспільства. Унаслідок прогресу технічних засобів комунікації вони охопили мільйонні маси, і водночас у межах цих технологій активно формуються методики занурення в глибинні структури людської свідомості та підсвідомості. Предметом дискусій стають проблеми функціонування сучасної системи соціокультурної комунікації взагалі, діяльності засобів масової комунікації, захисту «комунікативної свободи» особистості тощо. Постійно загострюється потреба сучасної людини в самопізнанні та захисті своєї духовної свободи. Людина прагне обстояти право вільно розпоряджатися своїми почуттями, волею, інтелектом, неповторним світом емоційних переживань і творчих здібностей. Наразі ще не задоволена потреба численних напрямів людино- та культурознавства в ефективному поняттєвому і концептуальному апараті, необхідному для обґрунтування сучасних методологічних підходів до наукового відображення виявів та використання соціокультурних регулятивів людської діяльності у сфері масової комунікації. Філософсько-антропологічний та філософсько-культурологічний погляд на ці проблеми — особливо актуальний.
Характеристика виявів соціокультурних регулятивів у технологіях масової комунікації актуалізується у зв’язку із гострою зацікавленістю суспільства у з’ясуванні глибинної сутності процесів комунікативної діяльності, розмаїття і єдності функціонування її локальних та загальносторичних, архаїчних і новітніх форм, способів і засобів впливу на соціум та індивіда. Потребує уточнення поняття «технологія масової комунікації» як цілісна система соціальної діяльності, що охоплює впорядковану множину операцій та дій, які забезпечують передавання інформації від однієї соціальної групи до іншої, розвиток у суб’єктів комунікації специфічного типу мислення, світовідчуття, світосприйняття і ставлення до світу, спрямування на конкретні цілі діяльності, формування запрограмованих, соціально необхідних чи вигідних, корисних, зручних алгоритмів, умінь та навичок діяльності. Вивчення цих аспектів проблеми має органічно спиратися на дослідження сутності, змісту, форм і функцій соціокультурних регулятивів, які є одним зі значущих виявів внутрішніх механізмів формування людської діяльності та управління нею, втіленим та упредметненим відображенням історичного досвіду соціокультурної діяльності в нормах буденного і надбуденного спілкування, моралі, права і педагогіки, звичаях і традиціях, у предметах духовної та матеріальної культури.

1. РЕГУЛЯТИВИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНІ УТВОРЕННЯ

1.1. Термінологічне відображення регулятивних феноменів

Феномен регулятивів людської діяльності складно піддається дефініюванню. На рівні загального інтуїтивного сприйняття це поняття асоціюють з певними «механізмами», що існують або ззовні людської діяльності, або в її власних глибинах і «керують» нею, підштовхують, показують суть і способи дій, допомагають перейти від однієї дії до іншої, виправити помилки, неточності. Однак наукове вивчення цих механізмів потребує глибокого теоретичного обґрунтування.
Недостатня вивченість регулятивів людської діяльності як самостійного об’єкта наукового дослідження унеможливлює розгляд їх як уже сформованого, «абстрагованого» логічного конструкта: такого рівня «концентрації» логічних ознак цього поняття та загальноприйнятого його теоретичного визначення ще не існує. Безперечний лише реальний факт слововживання: висловами «регулятиви діяльності», «регуляція діяльності» дедалі частіше послуговуються у сфері культурології, людино- та суспільствознавства. Однак намагання узагальнити існуючий науковий матеріал, у якому відображено феномени соціокультурної регуляції людської діяльності, даремні. Можна вважати, що він дорівнює всьому обсягу знання про людину, культуру та суспільство. Навіть поверховий огляд наукових та позанаукових літературних джерел, у яких висвітлено проблеми соціокультурної регуляції людської діяльності, свідчить про таку велику кількість поглядів, що всіх їх охопити неможливо. Людство протягом історії свого існування послуговувалося різними інтелектуальними та художніми засобами, щоб зрозуміти сутність своєї діяльності та її регуляції. Тому натепер існує безліч теорій та концепцій, які слід розглядати як широку та змістовну «епістемологію» регулятивності.
Вияви соціокультурних регулятивів людської діяльності у сфері масової комунікації були об’єктами активного теоретичного і позатеоретичного вивчення. Усю історію самопізнання людини та суспільства загалом можна розглядати як послідовність спроб з’ясувати, «що робиться» з людиною, коли вона щось робить, чому її дії є недосконалими чи взагалі безглуздими з погляду інших людей або за суспільною оцінкою, та знайти теоретичний чи практичний засіб поліпшення такого стану. Взагалі процеси регуляції і «масової» комунікації з огляду на об’єктивну потребу суспільства у самовдосконаленні — це «аверс» і «реверс», невіддільні одне від одного.
В історичному розвитку рефлексії «регулятивних» проблем часто формувалися буденні та наукові уявлення, поняття, концепції, теорії з власною парадигмою мислення, специфічним тезаурусом, методологічними ідеями. Словосполучення «регулятиви діяльності», «регуляція діяльності» характерні для сучасних наукових текстів, а також для управлінського, політичного, юридичного лексикону. Наприклад, широковживані такі конструкції: «правила політичної поведінки, очікування і стандарти, заборони і регулятиви, що регламентують політичну діяльність індивідів та соціальних груп» [125]; «морально-регулятивна роль традиції» [1]; «духовні регулятиви переходу суспільства до сталого розвитку» [119]; «соціальні презумпції як регулятор суспільних відносин» [191]; «нормативні механізми регуляції соціуму» [133]; «стиль наукового мислення як регулятив наукового пізнання» [152]; «категоріальні регулятиви психологічного пізнання» [120]; «раціональність як методологічний регулятив» [121] та ін.
Деякі з них набули статусу термінів, тому що переходять із одного видання до іншого, використовуються зі своїм конкретним значенням, згідно з правилами логіки, у відповідних методологічних та когнітивних ситуаціях. Однак їх не піддають спеціальному аналізу, а беруть як давно відомі, сталі, тобто перетворюють на загальні «аксіоми». З погляду лінгвістики, таке ставлення до нових слів є нормальним процесом словотворення та оновлення мови. Нову термінологію черпають із сучасних навчальних посібників, до яких протягом останнього десятиліття під впливом характерної для західної навчально-методичної літератури кібернетично-когнітивістської та інформаційно-комунікативної орієнтації дедалі більше проникає ідея регулятивності (навчальні курси теорії управління, теорії держави та права, соціальної та педагогічної комунікації, «паблік рілейшнз», конфліктології, маркетингу, менеджменту тощо). Унаслідок пропаганди досягнень сучасної системи вищої освіти новими словами дедалі частіше послуговуються в публіцистичних текстах. Отже, існують три комунікативні шляхи, через які ці відносно «нові» поняття і надалі будуть поширюватися — наука, методика навчальної діяльності та публіцистика.
Однак узагальненого поняття «соціокультурні регулятиви діяльності», так само як «регулятиви діяльності» чи просто «регулятиви» не фіксує жоден сучасний словник. Виникає суперечність між фактом вживання «регулятивних» термінів, що відображає реально існуючу в професійній свідомості фахівців з управлінської діяльності систему уявлень, та недостатнім рівнем їх теоретичної проаналізованості. Узагальнення значень, яких це поняття набуває в практичному слововживанні, дає підстави вважати, що воно є максимально абстрактним. Інтуїція підказує, що ним позначено існування внутрішнього «смислу» діяльності — її суттєвих орієнтирів, «завдань» або рушійних «механізмів».
Конкретні зовнішні вияви регулятивів діяльності піддаються емпіричному спостереженню, та й сама людина деякою мірою їх усвідомлює. Численні регулятиви індивідуальної та групової діяльності дістають висловлення, позначення, найменування, оцінку, корекцію у повсякденній мові. З погляду завдань філософсько-антропологічного та філософсько-культурологічного дослідження, саме мовний матеріал дає змогу поглибити уявлення про їх сутність. Тому емпіричним об’єктом, доступним для аналізу регулятивів діяльності, доцільно обрати їх мовне відображення. Фольклор та мистецтво художнього слова зафіксували ефективні моделі, утворені людством на шляху творчого відображення регулятивних феноменів.
«По якому б шляху не йшов дурень, у нього завжди не вистачає смислу, і будь-кому він доповість, що він дурний» — у цитованих віршах Екклезіаста йдеться про людську діяльність, її глибинну наповненість смислом, про те, які типи людей існують та як по-різному вони діють. Осуд «безглуздя» як атрибута діяльності вже відображає багато проблем з’ясування сутності її «регуляції». Сутність «смислу» розкриває інший біблійний пророк — Ієремія: «…Народ мій дурний, не знає Мене: нерозумні вони діти, і немає у них смислу; вони розумні на зле, але доброго робити не вміють» (Ієремія, 4:22).
Отже, «смисл», про який розмірковують Екклезіаст та Ієремія, насправді не є лише осмисленістю у значенні «обдуманість», «розважливість», «доцільність» у їх суб’єктивно корисних, егоцентрично орієнтованих виявах. У діяльності завжди багато різних смислів, і такі з них, як цілеспрямованість, раціональність, корисність, конструктивність, синергійність, соціальна «доцільність», дбайливість, обачність тощо забезпечуються за умов оволодіння її суб’єктом вищими — духовними, моральними — вміннями вибору із чисельних комплексів умінь, норм, правил, алгоритмів, із яких загалом складаються її внутрішні фактори або механізми. Саме ці внутрішні механізми, які є елементами психіки індивіда, що формують, обмежують, націлюють процес діяльності у потрібному напрямку, є її регулятивами. Їх наявність сама людина може й не усвідомлювати. Наявність смислу в її діяльності, тобто внутрішньої змістовності та оформленості, говорить сама за себе. Якщо смислу «немає» (точніше він не відповідає соціальним очікуванням), тоді людину вважають дурнем. Існує і такий варіант «осмислення» діяльності, коли соціум не тільки оцінює смисл, а й надає, програмує, примусово нав’язує його індивіду, не залишаючи можливості самому щось «осмислити». Такий спосіб регуляції називають маніпулюванням.
Колективний розум найбільш освічених прошарків людства безліч разів намагався з’ясувати сутність «смислу» та «безглуздя» в людській діяльності: її розмаїті регулятиви — «смисли смислу» та «смисли безглуздя» відображено в міфологічних, релігійних, художньо-естетичних образах, а також філософських, етичних, педагогічних, політологічних, правознавчих, лінгвістичних теоріях.
Сукупність уявлень про те, як сфера людської діяльності набуває своїх «смислів» або втрачає їх, їх джерела, засоби формування та змінювання постали достатньо сконцентрованими, узагальненими та систематизованими, щоб отримати своє узагальнене позначення у відокремлених термінах («соціокультурна регуляція діяльності», «соціокультурні регулятиви людської діяльності»), тільки у ХХ ст. Однак поняття «соціокультурний регулятив» близьке за значенням до понять «настанова», «правило», «норма», «норматив», «наказ», «зразок», «образ», «модель», «еталон», «ідея», «принцип», «ідеал» у тих їхніх значеннях, якими послуговуються для характеристики визначеного порядку здійснення людської діяльності. Історичний розвиток потреби в позначенні механізмів обмеження та керування людською діяльністю та відображення її у західній філософсько-культурологічній та філософсько-антропологічній думці зафіксував А. Ковальов [192], який наголошує, що соціокультурні регулятиви існують у розмаїтих формах, які не піддаються чіткій класифікації, тому що ними насичена вся сфера духовної та матеріальної діяльності людства.
«Нема і не може бути матеріальної “основної одиниці” соціального відтворювання, зіставленої з геном… Безплідні пошуки “соціальних генів”, “атомів культури” в якості загальнозначущих одиниць інформації (“культурних інструкцій”, “образів культурної пам’яті”, “ідей” тощо), які конкурують у боротьбі за виживання. На роль “культурогенів” може однаковою мірою претендувати будь-який аналітичний аспект думки чи поведінки, тому що досі ніхто не визначив критеріїв їх виділення та відрізнення від інших подібних “одиниць”» [72, с. 220].
Поширення термінів «регулятор», «регулювання», «регуляція» пов’язане з розвитком загальнотехнічного лексикону, характерного для доби парових машин, дизелів, електромоторів. Однак етимологія цих термінів сягає давньолатинського дієслова «regulo», що вже за часів Цезаря і Цицерона мало багато «управлінських» значень: «володарювати, панувати, управляти, керувати», «направляти, спрямовувати», «орієнтувати на ціль», «визначати, встановлювати», а також «давати повчання, вказівки; виправляти, виховувати». «Regulo» походить від ще давнішого дієслова «rego», що означає «направляти, упорядковувати» [43, с. 864].
В англійській мові існують слова «regular» — «правильний, нормальний», «regulate» — «регулювати, впорядкувати», «regulation» — «регулювання, впорядкування», «regulative» — «такий, що регулює», «regulator» — «той, хто регулює», «regulable» — «те, що регулюють», «regularity» — «правильність, регулярність», «regularize» — «робить правильним, впорядковувати» [112, с. 633 — 634]. У німецькій мові теж утворилося власне гніздо лексем з регулятивними смислами: «regular» — «регулярний», «Regulator» — «регулятор», «regulieren» — «регулювати, вивіряти», «Regulierung» — «регулювання» [114, с. 901], а також слово із суто «антропологічним» регулятивним значенням «regung» — «внутрішній вольовий порив», «спонука до дії», тобто саме те суто індивідуальне, що «зсередини» підштовхує людину до діяльності. І. Кант ще в 1789 р. послуговувався «регулятивною» термінологією: «Поняття здібності судження про доцільність природи належить ще до понять природи, але лише як регулятивний принцип пізнавальної здібності…» [64, с. 198].
«Класичний» лексемний комплекс «регулятор», «регулювання», «регуляція» у середині ХХ ст. асоційований Норбертом Вінером (1894—1964) та іншими творцями кібернетичної теорії з новітньою науковою парадигмою.
Н. Вінер виокремив два типи регулятивних процесів, характерних для будь-яких систем, де здійснюється обмін механічними, енергетичними або інформаційними впливами: «компенсаційний» тип, що ґрунтується на протидії тій дії, яка піддається регуляції, і тип, побудований на управлінні за допомогою інформаційного зворотнього зв’язку. Другий тип складніший, оскільки охоплює і «компенсаційний» механізм, і «модулятор» роботи цього компенсатора, що забезпечує гнучке пристосування «поведінки» системи до змінюваних умов середовища. «Система зворотного зв’язку» більш незалежна від характеристики ефекторних впливів, і її використання дає діючій системі більше свободи. Саме такий механізм регуляції забезпечує розвиток або «саморозвиток» системи, її «навчання» або «самонавчання» [26, с. 75—76]. За цим кібернетичним принципом діють і регулятиви людської діяльності будь-якого рівня: нейрофізіологічні, психологічні, соціокультурні. При цьому в сфері соціокультурної регуляції можливе існування і компенсаційних регулятивів у їх «чистому» виді (протидія зовнішній дії) як форми контрадикції (власне заперечення, дитячий віковий негативізм тощо).
Поняття «регуляція», «саморегуляція», «саморегульовані системи» увійшли в тезаурус загальної теорії систем і концепцій системного аналізу, а звідти проникли у сферу загальнонаукового знання, набули характеру методологічних концептів.
Першим у вітчизняній науці використав нову термінологію Сергій Рубінштейн (1889—1960). Його головне намагання синтезувати ідеї філософії та психології у цілісній теорії, здатній відобразити систему психічних процесів людини як діяльність, у котрій інтегруються фізіологія, психологія, культура та соціальні впливи, найповніше відображене у фундаментальній теоретичній праці «Основи психології» [142]. В одній із його останніх праць «Буття і свідомість», де осмислено проблеми статусу психічної діяльності людини «у загальному взаємозв’язку явищ матеріального світу», регуляційні процеси розглянуто у двох вимірах: як «зовнішню» функцію психічного у регуляції людської соціокультурної діяльності і як «внутрішню» функцію відображення дійсності щодо психічної діяльності. Регуляційну роль відображення він диференціював на форми «спонукальної» та «виконавчої» регуляції. Внутрішню регуляцію діяльності С. Рубінштейн розглядав як «мимовільну» і «вільну». У розвитку вищої форми вільної регуляції — свідомості — вбачав «становлення нової форми буття — буття людського» [141, с. 264—272].
Однак ще французький філософ і культуролог Авраам Моль (нар. 1930) у своєму класичному творі, де механізми соціокультурної регуляції людської діяльності досліджено на тлі органічного поєднання ідей кібернетики і теорії соціальної комунікації, уникав «занадто технічного» терміна «регулятив». Він послуговувався поняттями «ідеї», «атоми думки», а також «атоми культури», яке колись використовував Г. Спенсер. Для того щоб обґрунтувати можливість математичного відображення процесів соціального руху одиниць культури, їх вимірювання та обчислювання, за аналогією з уже відомими термінами «міфеми» (В. Пропп, К. Леві-Стросс), «семантеми» (Ф. де Соссюр) А. Моль утворив поняття «культуреми». При цьому він не дав їм чіткого визначення, хоча розкрив їх суть за допомогою прикладів: це «знання», з яких побудована більш чи менш упорядкована «таблиця» або особистий «екран знань» [107, с. 44], «вузли мережі знань» у структурі («павутині» або «тканині») традиційної культури [107, с. 45], «обривки думок» у повстині сучасної масової культури [107, с. 45]. Механізм формування індивідуальної культури (особистісної сукупності смислових регулятивів) полягає в утворенні психологічних асоціацій. А. Моль наголошував, що за умов використання будь-якого методу аналізу культурних явищ та людської соціокультурної діяльності існує можливість об’єктивного виокремлення таких елементів, які є чітко фіксованими та досліджуваними: «Ми будемо вимірювати культуру обсягом набору культурем, яким розпоряджається «організм», помноженим на значущість асоціацій, що встановлені організмом між цими культуремами» [107, с. 50—51]. Отже, можна виявити ширину наявного обсягу культурем (ерудицію, загальну кількість накопичуваних регулятивів) та його глибину, яка визначається товщиною «тканини», утвореної всією сумою індивідуальних асоціацій та зафіксованих у пам’яті [107, с. 51].
Українська та російська наукова спільнота засвоїла тлумачення сутності процесів регуляції і регулятивних механізмів у системах, що самоорганізуються, здебільшого завдяки публікації робіт Н. Вінера російською мовою («Кібернетика і суспільство», М., 1958; «Кібернетика, або Управління і зв’язок в тварині і машині», М., 1958). Наростання зацікавленості в ідеях кібернетики у вітчизняному науковому середовищі в 70-ті роки ХХ ст. зумовило те, що вживання словосполучень «регулювання людської діяльності», «сфера регуляції людської діяльності», «форми регуляції людської діяльності» стало звичним. Уявлення про розмаїття існуючих у суспільстві регулятивів поведінки людини було використано як концептуальне при створенні «Словника з етики» за редакцією І. Кона (перше видання — 1978) та популярного посібника з етики за редакцією А. Титаренка [153]. Наприклад, у статті «Мораль» регулятивні лексеми позіціоновані у двох характерних формах («регулювання поведінки», «способи регулювання вчинків», «економічне регулювання», «роль особистості в суспільному процесі регулювання поведінки» та «регулятори поведінки») [153, с. 188—189].
Обґрунтування реального існування багатоманітної системи соціокультурних регулятивів людській діяльності подано також у «Філософському словнику» (М., 1987):
«Мораль — одна з форм суспільної свідомості, соціальний інститут, що виконує функцію регулювання поведінки людей у всіх без винятку галузях суспільного життя. Від інших форм регулювання масової діяльності… (право, виробничо-адміністративний розпорядок, державні декрети, народні традиції і т. п.) мораль відрізняється способом обґрунтування і здійснення своїх вимог» [174, с. 292].
Уявлення про регулювання життєдіяльності суспільства у трудових та соціально-педагогічних процесах розвинуто в колективній монографії під керівництвом Л. Сохань (1989) [135]. Термін «регулятиви людської діяльності» як теоретичний концепт був свого часу використаний Л. Озадовською [116], В. Табачковським («Пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності…» [161, с. 307]), Т. Ящук [206, с. 516]. Г. Ковадло дослідила процес «підвищення значущості моральних регулятивів людської життєдіяльності» [71, с. 161—165]. Ще один підхід до визначення регулятивних засад пізнавальної та практичної діяльності запропонували Р. Докінз та його послідовники (С. Блекмор, Д. Брашерз, Е. Доусон), називаючи їх «мемами» [209; 210; 211].
Кібернетичні ідеї системної регуляції та саморегуляції як засобу гомеостазу, самозбереження та утворення умов для подальшого розвитку є однією із провідних методологічних підстав пропонованого в цій монографії тлумачення сутності соціокультурних регулятивів людської діяльності.
Термін «соціокультурна регуляція» близький за значенням до термінів «цивілізація» (у значенні «олюднення»), «соціалізація», «окультурювання», проте на відміну від них позначає не вплив на людину зовнішніх факторів олюднення, а глибинну інтеграцію зовнішніх і внутрішніх детермінантів діяльності. У своєму антропному вимірі, як складник процесу олюднення людини, історичний розвиток сфери соціокультурної регуляції виявився у формуванні вмінь утворювати регулятиви, підкоряти їхній дії іншу людину та виконувати ті програми, що містяться в них, накопичувати їх в оперативній та довготривалій індивідуальній пам’яті, утворювати соціокультурні «банки» регулятивів (штучні засоби для їх накопичення та збереження), зберігати в історичній пам’яті, навчатися регулятивів.
«…Бути людиною в глибокому сенсі, — зазначив В.-Е. Франкл, — значить бути залученим, втягнутим у ситуацію, бути протиставленим світу, об’єктивність та реальність якого ніскільки не зменшується суб’єктивністю того «буття», яке існує «в світі»… Смисл сенсу в тому, що він спрямовує хід буття… Бути людиною значить бути зверненим до сенсу, що потребує здійснення, та до цінностей, які потребують реалізації. Це значить жити в полі напруження, що виникає між полюсами реальності та ідеалів, які вимагають матеріалізації. Людина живе ідеалами та цінностями. Людське існування не автентичне, якщо воно не проживається як самотрансценденція» [180, с. 284—285].
Необхідним складником процесу олюднення людини та внутрішнім рушієм історичного розвитку соціокультурної регуляції є розвиток умінь у деяких ситуаціях не підкорятися вже існуючим регулятивам, доповнювати сферу соціокультурної регуляції новими регулятивами, а також на основі наявних регулятивів утворювати інтегровані регулятивні комплекси вищого рівня — метарегулятиви. Контррегулятивність, інноваційність, метарегулятивність слід розглядати як провідні атрибути людини поряд із регулятивністю. Утворення терміна «контррегулятивність» доцільне відповідно до логічного алгоритму Б. Поршнєва, який протиставляє такі провідні регулятивні атрибути людини, як інтердиктивність та контрдиктивність [127, с. 7—35]. Це поняття продуктивне при аналізі технологій масової комунікації та маніпулятивних комунікаційних впливів.
Отже, формується система регуляції як сфера соціально-комунікативної та соціально-педагогічної (соціотвірної, соціоформувальної) діяльності, а також регулятивність як необхідний атрибут соціуму, соціальної групи та індивіда, що забезпечує обмеженість їх діяльності соціокультурними смислами — доцільними алгоритмами, нормами, програмами. Зміст поняття «регулятивність» можна розкрити за допомогою однопорядкових за обсягом понять: «керованість», «спрямованість», «організованість», які близькі за своїми значеннями, майже синонімічні, але не тотожні. У сучасній науці назріла потреба в переході від відображення окремих форм соціальної та культурної регуляції до усвідомлювання змісту соціокультурної регуляції як цілісної системи людської діяльності та складника історичного процесу. Це відкриває шлях до формування відокремленої теорії соціокультурної регуляції. Про її створення свідчить той факт, що поняття «соціокультурна регуляція» розкрито в однойменній статті в «Енциклопедії культурології» (1998). Автор статті російський культуролог Андрій Флієр розмежовує соціальну та культурну регуляцію. При цьому він зазначає, що соціокультурна регуляція є сукупністю тих видів діяльності, які забезпечують «процес встановлення і підтримання визначеної впорядкованості у взаємодії людей для задоволення їхніх індивідуальних і особливо групових інтересів та потреб, зняття суперечностей і напруги, що виникають при сумісному проживанні, визначення загальних цілей соціальної активності і критеріїв оцінювання результатів діяльності» [178, с. 153]. Однак у цьому визначенні переважно відображено форми соціальної регуляції. Щодо культури як сфери утворення «другої» природи, то її регулятиви мають інший характер: це насамперед технічні навички праці, а також технології, закріплені в соціальній пам’яті.
Визначення А. Флієром культурної регуляції як форми, що «ґрунтується на ціннісно детермінованих нормах упорядкування сумісного існування людей, хоча реально обидва типи регуляції є неподільним синтезом регуляції соціальної…» [178, с. 154], сумнівне, адже автор не взяв до уваги специфіку культурної регуляції або ж з усіх можливих визначень сутності культури використав лише тлумачення цього поняття як «культури людської поведінки». У такому разі втрачено ті значення поняття культури, у яких воно охоплює сукупність матеріальних та духовних продуктів людської діяльності.
Щодо соціальної регуляції, то, на думку А. Флієра, її найважливіші функціональні завдання полягають у підтриманні «визначеного рівня соціальної консолідованості суспільства (необхідного для ефективного здійснення форм діяльності), що є потрібними в існуючих умовах, взаємоінформування про свої наміри, узгодження цілей, завдань, принципів і технологій спільних дій, розподілення функцій і просторових «майданчиків», узгодження в часі і процесуальній послідовності здійснюваних дій, взаємного корегування в процесі сумісної або взаємодетермінованої діяльності, опрацювання критеріїв оцінювання досягнутих результатів, їх утилітарної ефективності і соціальної прийнятності наслідків цієї діяльності тощо» [178, с. 154].
Справді, соціальні регулятиви забезпечують колективні форми існування людей. Соціальна регуляція здійснюється в межах соціуму. При цьому соціальні регулятиви є внутрішньою основою цілісної системи соціокультурної регуляції: порядку розподілу культурних цінностей (матеріальних та духовних продуктів згідно з соціальними нормативами тощо).
Концепція А. Флієра заслуговує на глибоку увагу, особливо у зв’язку з диференціюванням понять «соціальна регуляція» і «культурна регуляція». У практичній життєдіяльності суспільства реально здійснюється розподіл розмаїтих видів регуляції. Кожна сфера діяльності послуговується власними засобами регуляції, що мають відповідну «субстанцію». Тому в теоретичному дослідженні їх виокремлення можливе. Соціальна регуляція за своїм змістом орієнтована на організування колективної діяльності, згуртування соціуму, підвищення ефективності його праці, протистояння середовищу, боротьбу за самозбереження. Специфіка культурної регуляції полягає в стимулюванні тих форм людської діяльності, які безпосередньо спрямовані на предмети матеріальної та духовної культури. З огляду на це можна вести мову про регулятивну соціальну діяльність, маючи на увазі механізми об’єднання, взаємодії, співпраці, ієрархічних відносин та ін. Під регулятивами культурної діяльності слід розуміти методи перероблення предметів природи, технології праці.