Історія розвитку фізичної рекреації (“Академвидав”)

60,00 грн.

Круцевич Т. Ю. , Пангелова Н. Є. , Пангелов С. Б.

Тип видання – навчальний посібник
Рік видання – 2013
Обсяг – 160 стор.
Формат – 135×206 мм (84х108/32)
Оправа – 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Опис

Культура відновлення фізичних та емоційних сил так само важлива, як і вміння ефективно працювати. На сучасному етапі — з посиленням різноманітних тисків на людину — цей аспект життєдіяльності набуває особливої значущості. За таких обставин важливе значення має раціональний вибір форм рекреаційної діяльності з урахуванням індивідуальних особливостей, умов і способу життя, специфіки соціокультурного середовища і доступних можливостей. Сприятиме в цьому матеріал навчального посібника, в якому розкрито сутність і наукові основи фізичної рекреації, її розвиток від давнини до сьогодення та специфіку в сучасному глобальному світі.
Для студентів вищих навчальних закладів. Корисним буде всім, хто займається професійно чи цікавиться проблематикою збереження і розвитку потенціалу людини.

Зміст

1. Наукові основи фізичної рекреації в сучасній системі фізичного виховання

1.1. Сутність фізичної рекреації
1.2. Характеристика сфери рекреації у фізичній культурі
1.3. Зміст і засоби рекреативно-оздоровчих форм занять
1.4. Чинники впливу на рекреаційну активність населення

2. Розвиток форм активного дозвілля у ранніх суспільствах

2.1. Формування передумов виникнення фізичної рекреації у первісному суспільстві
2.2. Розвиток форм активного дозвілля у Давньому світі
Формування активного дозвілля у країнах Давнього Сходу
Розвиток рекреаційних форм фізичної культури в античних державах
2.3. Фізична культура оздоровчої спрямованості у Середні віки
Рекреаційні форми фізичної культури у середньовічній Азії
Особливості активного дозвілля у країнах Західної Європи
Рекреаційні форми фізичної культури у Київській Русі
2.4. Туристсько-краєзнавча діяльність від дохристиянської доби до Нового часу
Подорожі у Давньому світі
Розвиток подорожей в епоху Середньовіччя

3. Чинники розвитку, форми та зміст рекреаційного руху у період Нового і Новітнього часу

3.1. Фізкультурні організації і рекреаційний рух у країнах Європи і США
3.2. Розвиток активного дозвілля у Російській імперії
3.3. Становлення туризму як масового явища
Зародження туроператорської справи
Розвиток гірського руху в Європі
Рекреаційний рух в Україні
3.4. Розвиток науково-педагогічної думки у сфері фізичної рекреації

4. Ознаки, функції і зміст рекреаційної діяльності у Новітній час

4.1. Рекреаційна діяльність у світі на початках Новітнього часу
4.2. Основні напрями і принципи формування сучасних оздоровчих програм населення в зарубіжних країнах
4.3. Рекреаційно-оздоровча діяльність в Україні
4.4. Основні тенденції розвитку активного дозвілля в умовах глобальних взаємодій

Термінологічний словник
Література

Уривок із навчального посібника (“Історія розвитку фізичної рекреації”) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Наукові основи фізичної рекреації в сучасній системі фізичного виховання

1.1. Сутність фізичної рекреації

Фізична рекреація стала предметом досліджень у вітчизняній науці в середині 60-х років ХХ ст. Її вивчають різні науки: теорія фізичної культури, соціальна психологія, медицина, гігієна, курортологія тощо. Останнім часом деякі науковці наполягають на виокремленні рекреалогії як самостійної науки про відпочинок та оздоровлення практично здорових людей, зосередженої на дослідженні рекреації.

Рекреація (лат. recreаtio — відновлення сил, одужання) — добровільні заняття, пов’язані із задоволенням, відпочинком, відновленням фізичних і духовних сил після важкої праці, зняттям емоційної напруги та ін.; форма розваги та задоволення, засіб вільного проведення часу; відпочинок, відновлення сил людини, які були витрачені у процесі праці; будь-які види діяльності на дозвіллі, в яких люди беруть участь добровільно, отримуючи задоволення.

Фізична рекреація безпосередньо пов’язана із суміжними соціальними явищами.
За способом проведення часу як компонент рекреації виокремлюють пасивну рекреацію, що спрямована на відновлення енергетичного ресурсу організму, і активну, що вимагає енергетичних витрат, а також види рекреації з фізичною і психічною домінантами. Дослідники відзначають, що поділ рекреації на активну і пасивну, або рекреацію з фізичною або розумовою домінантами є умовним, оскільки одна форма містить у собі елементи іншої (наприклад, туризм і екологічна освіта).
Рекреаційну діяльність можна розглядати як навички організації та проведення рухливих ігор і розваг, самостійних занять спортивними іграми (футбол, волейбол, бадмінтон) та іншими видами спорту (за вибором); проведення лижних прогулянок і туристських подорожей (Ю. Рижкін).
З безпосереднім використанням терміна «рекреація» були утворені такі поняття: «рекреаційно-атлетичний», «оздоровчо-рекреаційний» аспекти; «рекреативна, рекреаційна і рекреаційно-туристська діяльність»; «оздоровчо-рекреативний» напрям; «рекреаційний характер»; «рекреативні форми»; «спортивно-рекреаційні уміння»; «товари спортивного і рекреаційного призначення»; «рекреаційно-розважальна функція спорту»; «спортклуби рекреаційної спрямованості»; «сфера рекреації».
Такі терміни, як «рекреаційний простір», «світова рекреаційна система», «рекреаційна інфраструктура», «рекреаційні заклади», «санаторно-курортна рекреація» ілюструють тенденцію до трансформації змісту «рекреація» у бік екскурсійного міжнародного туризму.
Аналіз наукових публікацій свідчить, що у змістовному, функціональному і компонентному аспектах поняття «рекреація» і «відпочинок» збігаються настільки, що їх можна вважати синонімами, але це неправильно, оскільки вони мають різне змістовне навантаження, а також — різні функції в управлінні динамікою відновлення.

Відпочинок — стан повного або відносного спокою після роботи, який забезпечує відновлення сил і сприяє підвищенню працездатності людини; проведення певного часу без звичних занять, роботи, для відновлення сил; стан спокою або така діяльність, яка знімає втому і сприяє відновленню працездатності.

За способом проведення часу розрізняють пасивний відпочинок як абсолютний спокій всього організму, форму відпочинку після напруженої праці, за якої переважає фізична та інтелектуальна бездіяльність, активний відпочинок як певну діяльність, рухову активність комфортної інтенсивності та обсягу. Поняття «активний відпочинок» охоплює заняття видами спорту, туризм і дослідження природи, суспільну діяльність тощо. Заняття спортом і фізичними вправами посідають одне з перших місць. Наприклад, в структурі активного відпочинку населення Японії виокремлюють 24 види спортивної діяльності — заняття дзю-до, боулінг, катання на лижах, роликових ковзанах та ін.
Активний відпочинок супроводжується швидким і глибоким відновленням сил, його наслідки конструктивні і набувають стійкого характеру. Для такого відпочинку, як правило, використовують неробочі дні тижня, а також відпустки. Отже, відпочинок має складну будову, впливаючи на різні біофізіологічні, психологічні, соціокультурні аспекти структури особистості. Відпочинок лише частково перетинається з вільним часом або дозвіллям людини, виходячи за їх межі. Так, від відпочинку відокремилась діяльність у вільний час, спрямована на відновлення фізичних і психічних сил, відновлення повноцінної працездатності, що притаманне рекреації.
Взаємопов’язані з поняттями «рекреація», «відпочинок» терміни «рекреаційна активність» і «рекреаційний ефект».
Рекреаційна активність людини відповідає її потребам та інтересам, традиціям рідної культури, поведінковим і оцінним стандартам найближчого соціального оточення. Рекреаційна активність людини складається з добових, тижневих, річних і життєвих циклів. На кожному етапі життя вони утворюють складну систему різноманітних передумов і мотивацій, які визначають характер, спрямованість і ефективність рекреаційної активності. Цю активність вважають результативною, коли виникають відновні (рекреаційні) ефекти (Т. Круцевич, Г. Безверхня, 2010).
Рекреаційний ефект виявляється в тому, що людина відчуває бадьорість і задоволення від відпочинку, оскільки її організм досяг необхідного рівня енергообміну з середовищем внаслідок фізіологічного і психологічного оздоровлення, досягнення душевної рівноваги. Людина, яка переживає рекреаційний ефект, перебуває у стані психофізіологічного комфорту, у неї з’являється відчуття збалансованості емоційних і соціокультурних самооцінок, вона готова до нових навантажень. Сприятливі емоції і висока самооцінка засновані не тільки на внутрішніх відчуттях, а й на розумінні людиною важливості суспільних стандартів праці й відпочинку.
У контексті досліджуваних понять значно варіюється зміст «дозвілля». Виокремлюють два основні підходи до його вживання: ототожнення дозвілля і вільного часу; трактування дозвілля як частини вільного часу, яка значною мірою виконує відновлювальну функцію (пасивний та активний відпочинок, розваги, сімейне і товаристське спілкування та ін.). До окремої групи можна зарахувати використання поняття «дозвілля» у певних аспектах: «індустрія дозвілля», організована у різних формах — загальної рекреації (спорт, ігри, танці), екологічної освіти і знайомства з природою (вивчення тваринного і рослинного світу, різноманітні форми проведення дозвілля на відкритому повітрі), або «теорія, організація, соціологія дозвілля, відпочинку і розваг», або «проблеми фізичної культури, спорту і дозвілля». У контексті фізичної рекреації поняття «дозвілля» визначає час, частину якого можна використати для розв’язання завдань фізичної рекреації. Похідним від нього є поняття «культурне дозвілля» — проведення людиною вільного часу, збалансоване за різними видами рекреаційної, розвивальної і розважальної активності, наповнене соціально значущим сенсом, що оцінюється у суспільстві як узгоджене з вітчизняними традиціями і відповідне сучасним вимогам (Г. Аванесова). Термін «культурне дозвілля» має конструктивний характер, а також високу суспільну та індивідуальну значущість.
Культурне дозвілля — це доцільно організована і змістовно наповнена активність великих груп людей або конкретної людини у вільний час, яка розвивається на основі людської потреби в зміні характеру діяльності, а також з метою рекреації і соціально-культурного розвитку. Форми і види культурно-дозвіллєвої діяльності людина обирає самостійно, зважаючи на індивідуальні переваги, можливості й рівень культурного розвитку, а також з урахуванням традицій, моди, впливу оточення.
Фахівці виокремлюють такі види дозвілля (М. Бердус, 1999; Г. Виноградов, 1998; А. Грин, 1964; Ж. Дюмазедьє, 1989; Т. Круцевич, Г. Безверхня, 2010):
— культурно-мистецький (знайомство з творами мистецтва, історичними пам’ятками та ін.);
— освітньо-розвиваючий (навчання у вільний від роботи час, участь в роботі гуртків, відвідування просвітницьких заходів та ін.);
— природно-рекреаційний (перебування на природі, спілкування з домашніми тваринами, спостереження за дикими тваринами);
— спортивно-видовищний (безпосередні заняття спортом і спостереження за спортивними змаганнями);
— самодіяльно-любительський (хобі, самодіяльне заняття художньою творчістю);
— розважальний та видовищний.
Ці найбільш поширені і доступні типи не вичерпують змістовних різновидів дозвільних занять, а утворюють нові, змішані види і різновиди дозвілля: народні ігри, спортивні заняття та ігри на свіжому повітрі (різновиди — рухливі ігри, плавання у відкритому водоймищі та ін.); любительські заняття на природі (похід, риболовля, мисливство); культурно-мистецький туризм (історичний, музейний туризм, відвідування міжнародних кінофестивалів, театрально-видовищних заходів та ін.).
На вибір занять у вільний час впливають соціальні моменти: мода, реклама, соціальний статус. Саме на ці, часом приховані від самої людини, аспекти вибору дозвілля розраховують організатори розважальних заходів.
З розглянутими поняттями тісно пов’язані функціональні визначення часу. В обсязі загального часу життєдіяльності людини розрізняють власне робочий (включаючи і додаткову працю з метою заробітку) і позаробочий час, у складі якого виокремлюють різноманітні елементи зайнятого (невільного) часу. У цих межах визначають вільний час, який є частиною позаробочого часу, що лишається у людини за вирахуванням витрати часу на різні необхідні заняття.
Для визначення вільного часу людини з добового бюджету часу (24 год.) слід відняти час, який вона витрачає на:
— виробничо-трудові функції, включаючи дорогу до місця роботи і назад;
— фізіологічний відпочинок (нічний сон);
— оздоровчі і санітарно-гігієнічні потреби (включаючи ранковий туалет, гімнастику, прання білизни, миття посуду та ін.);
— закупівлю продуктів, їх приготування, вживання їжі;
— придбання необхідних речей, товарів повсякденного вживання і тривалого використання;
— виховання малолітніх дітей, невідкладну допомогу близьким людям (Г. Аванесова).
Частина доби, що залишається у розпорядженні людини після вказаних дій, може бути кваліфікована як її дозвілля, або «чистий» вільний час протягом денного неспання. Саме цю частину часу людина може використати на свій розсуд.
У контексті функцій фізичної рекреації можна виділити дві основні функції вільного часу: відновлення сил людини, витрачених в процесі виробничої праці та
самозабезпечення; духовний і фізичний розвиток.
Вільний час характеризується величиною (обсягом), змістом і структурою, у якій постійно збільшується частка проведення часу, пов’язаного із впливом соціокультурного фактора і рекреаційним впливом сфери культури на культуру вільного часу.
Отже, поняття «дозвілля» і «вільний час» взаємопов’язані, але вони не є тотожними. Коли говорять про вільний час, наголошують на потенційній можливості використовувати його для будь-якої діяльності.
Уявлення, яке формується у будь-якій етнонаціональній культурі щодо призначення дозвілля, є конкретнішим, пов’язаним з його позитивною оцінкою, розумінням важливості його конструктивного змісту. Суспільство передбачає, що людина має використовувати цей час перш за все для відновлення власного здоров’я і для внутрішнього розвитку.
Отже, культура дозвілля і є проведенням людиною вільного часу, збалансованим за різними видами рекреаційної, розвивальної та видовищної активності, наповненим соціально значущим сенсом.
Фізична рекреація як вид фізичної культури є елементом життя людини; як форма оздоровчої рухової активності — здорового способу життя (ЗСЖ), однак це співвідношення розроблене недостатньо. Розглядаючи спосіб життя з погляду стану здоров’я, можна сформувати уявлення про здоровий і нездоровий спосіб життя. На позначення здорового стилю життя використовують і такі термінологічні утворення: «здоровий стиль життя»; «індивідуальні системи ЗСЖ»; «культура ЗСЖ»; «спосіб життя жінок» і т. ін.

Здоровий спосіб життя — форми повсякденного життя, що відповідають гігієнічним принципам, розвивають адаптивні можливості організму, сприяють успішному відновленню, підтримці і розвитку його резервних можливостей, повноцінному виконанню особистістю соціально-психологічних функцій.

Здоровий спосіб життя має такі структурні складові: плідна трудова діяльність; відмова від шкідливих звичок; особиста гігієна; оптимальний руховий режим; загартування; раціональне харчування; правильна сексуальна поведінка; добрі стосунки між людьми; органічна взаємодія біологічної, психічної і соціальної підсистем організму людини та ін. У більшості наукових праць рухову активність, зокрема фізичну рекреацію, автори розглядають як основний елемент здорового способу життя, а рекреаційні заняття — як його важливий формуючий фактор. Фізична рекреація має певні переваги, оскільки існує багато її різновидів, зокрема вона включає елементи гри, розваги, змагання і надає широкі можливості для спілкування з природою, іншими людьми і т. ін. Цей напрям може стати поштовхом для формування здорового способу життя, активного саморозвитку і вдосконалення індивіда. Перспективними напрямами формування і розвитку здорового способу життя вважають реалізацію державних програм розвитку фізичної культури, спорту і туризму, особливо з рекреації й активного відпочинку з використанням нових оздоровчих технологій, впровадження у побут оздоровчо-спортивного туризму, сімейних рекреаційних екскурсій, походів вихідного дня тощо (Т. Круцевич, С. Пангелов, 2010). Тісно пов’язана з забезпеченням загального здоров’я реабілітація людини.
Поняття «реабілітація» трактують у трьох варіантах:
1) комплекс медичних, педагогічних, професійних, юридичних заходів, спрямованих на відновлення або компенсацію втрачених (послаблених) функцій організму і працездатності хворих та інвалідів;
2) комплекс заходів, спрямованих на відновлення втраченої або ослабленої функції після захворювання або травм;
3) ототожнення реабілітації з рекреацією. Наприклад, рекреаційні за своїм змістом заходи, у т. ч. — з використання форм фізичної рекреації, мають назву «реабілітаційні фізкультурно-оздоровчі» або «профілактико-реабілітаційні» (О. Дубогай, В. Дубровський, І. Смаль).