1397532020877

ФОРМА ПРАВЛІННЯ. Політичні трансформації на зламі століть (ВЦ «Академія»)

70,00 грн.

Мироненко П. В.

Рік видання — 2014
Обсяг — 220 стор.
Формат — 150×220 мм (60х90/16)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

Політичні трансформації форм правління наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. означили перехід багатьох країн від авторитаризму до демократії. Цей складний процес характеризують спільні парадигмальні ознаки, а також різноманітні регіональні, місцеві та інші відмінності, що актуалізує значущість наукової проблеми, покладеної в основу пропонованої монографії. У ній дискурсивно репрезентовано основні напрями політологічного аналізу сутності форм правління, проаналізовано їх трансформації, особливості перехідних моделей державної влади на постсоціалістичному просторі, розкрито динаміку становлення демократичної форми правління в сучасній Україні.
Монографія адресована науковцям, які досліджують проблеми демократичного розвитку. Прислужиться викладачам, аспірантам, студентам і всім, хто цікавиться політологічною проблематикою.

Зміст

ФОРМА ПРАВЛІННЯ — УНІВЕРСАЛЬНИЙ ПОКАЗНИК РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ

1. ФОРМА ПРАВЛІННЯ ЯК КОНЦЕПТУАЛЬНА І ПРИКЛАДНА ПРОБЛЕМА

1.1. Форма державного правління в контексті сучасних політичних трансформацій
1.2. Основні напрями політологічного аналізу сутності форми правління
1.3. Теоретичні основи і практичні потреби дослідження змін форми правління в сучасній Україні

2. КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ЕВОЛЮЦІЇ ФОРМ ПРАВЛІННЯ

2.1. Види форм правління
2.2. Сутність і різновиди монархічної форми державного правління
2.3. Еволюція республіканської форми державного правління
2.4. Некласичні моделі форми правління

3. ПЕРЕХІДНІ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ У ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

3.1. Східноєвропейські моделі відтворення демократичної форми правління
3.2. Розвиток форм правління у Російській Федерації і Республіці Білорусь
3.3. Вектори трансформації президентських країн Центральної Азії
3.4. Парадигмальні особливості становлення форм правління у пострадянському політичному просторі

4. ДИНАМІКА ДЕМОКРАТИЧНОЇ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

4.1. Еволюція форми правління в умовах політичного реформування України
4.2. Взаємозалежність українського конституціоналізму і стабілізації форми правління
4.3. Проблеми і перспективи розвитку форми правління в Україні

НЕВИЧЕРПНА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ

ЛІТЕРАТУРА

Уривок із монографії («ФОРМА ПРАВЛІННЯ. Політичні трансформації на зламі століть» Мироненко П. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

ФОРМА ПРАВЛІННЯ — УНІВЕРСАЛЬНИЙ ПОКАЗНИК РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ

«Форма правління» належить до базових категорій, які набувають змістового наповнення у процесі формування політичної системи суспільства. Для молодих постсоціалістичних, насамперед пострадянських, держав перехідного типу проблема осмислення цього поняття і практично-політичного явища, яке воно позначає, актуалізується у зв’язку з потребою демократизації держави й суспільства, необхідністю завершення конституційних реформ та подолання суперечностей застосування демократичних принципів.
Упродовж останніх 20 років проблема еволюції форм правління перебуває в полі зору дослідників пострадянських країн. Вагомий вклад у її вивчення зробили російські вчені О. Автономов, О. Кутафін, М. Матузов, Р. Мухаєв, А. Саїдов, Б. Страшун, В. Чиркін, Е. Тадевосян. Серед українських дослідників слід назвати М. Баймуратова, А. Кудряченка, Ю. Барабаша, А. Георгіцу, М. Козюбру, М. Орзіха, В. Погорілка, Р. Павленка, О. Скрипнюка, Ю. Тодику, В. Шаповала, О. Ярмиша, С. Бостана, С. Серьогіну.
Форма правління є універсальним показником розвитку держави. Вона вказує на структуру і повноваження вищих органів державної влади, характеризує ступінь та способи участі громадян у їхньому формуванні; розкриває специфіку відносин між владою і населенням та ступінь впливу останнього на прийняття державно-політичних та державно-управлінських рішень; засвідчує форми легітимації державної влади і наявні проблеми у цьому процесі. Форма правління перебуває в тісному зв’язку з партійною і виборчою системами, а також із формою територіального устрою держави. Досвід розвинутих демократичних країн показує, що глибоке теоретичне осмислення характеру форми правління є запорукою ефективного функціонування на практиці всіх складових політичної і правової систем.
Демократична форма правління через вибудувані у процесі розвитку людства інститути та процедури покликана забезпечувати зміни, спрямовані на підвищення ефективності функціонування державно-владних інфраструктури і механізмів. Багатьма дослідниками доведено, що трансформації форм правління можуть бути як позитивними, так і негативними. Надзвичайно складними є процеси їхньої демократизації на пострадянському просторі, оскільки на них впливають авторитарні методи управління, архаїчне мислення державних чиновників, бюрократизм, корупція та інші негативні чинники, отримані у спадок від Радянського Союзу.
Вибір між президентською, парламентарною та змішаною формами правління є характерним для країн, що здійснюють перехід від авторитаризму до демократії. Далеко не завжди цей процес відбувається в напрямі впровадження демократичних цінностей. Зокрема, спотвореного характеру набули багатопартійність, інститут президентства, судочинство, наявний серйозний дисбаланс у механізмі поділу влади. Відсутність сталих демократичних традицій у пострадянських країнах провокує реалізацію ідеї сильної влади за відсутності належного парламентського контролю, спотворює застосування конституційних норм, зумовлює невиконання демократичних правил і процедур.
З огляду на зазначене дослідження комплексу питань і викликів, які постають внаслідок політичних трансформацій, особливо актуалізується. У пропонованій праці автор зосередився на таких наукових проблемах: осмислення поняття «форма державного правління» в контексті сучасних політичних трансформацій; визначення основних напрямів політологічного аналізу сутності форми правління; дослідження світового досвіду осмислення та еволюції форм правління із аналізом їхньої класифікації та особливостей забезпечення ефективності класичних і некласичних моделей здійснення державної влади; розкриття специфіки перехідних форм правління на постсоціалістичному просторі, включаючи східноєвропейські країни, Російську Федерацію і Республіку Білорусь, країни Центральної Азії; виявлення динаміки формування демократичної форми правління в сучасній Україні.

1. ФОРМА ПРАВЛІННЯ ЯК КОНЦЕПТУАЛЬНА І ПРИКЛАДНА ПРОБЛЕМА

1.1. Форма державного правління в контексті сучасних політичних трансформацій

Проблема осмислення поняття «форма державного правління» передбачає насамперед вивчення питань про оптимальну організацію державної влади, вибір найефективнішої в умовах трансформації політичної системи тієї чи іншої країни моделі політико-правових відносин і варіанту взаємодії центральних органів державної влади, а також такої конфігурації базових державних інститутів, яка б сприяла національному суспільно-політичному розвитку, ставши його політико-правовою основою. Тому в останні десятиріччя і в політичній, і в соціологічній, і в юридичній науці активізуються дискусії щодо необхідності перегляду класичних підходів до типологізації форм державного правління, визначення засадничих критеріїв їх класифікації, важливості розрізнення формальних та неформальних форм правління при характеристиці організації системи державної влади й управління. Дослідження проблематики форми правління не будуть втрачати своєї актуальності ще тривалий час, адже сучасний світ загалом, його політичне та соціально-економічне життя зокрема і його юридично-правове оформлення є надзвичайно динамічними, такими, що зазнають постійних змін, модифікацій та потребують переосмислення традиційних науково-методологічних позицій їх вивчення й аналізу.
Спроба формулювання авторської дослідницької позиції щодо розгляду низки важливих параметрів для визначення форми державного правління — це мета, яка обумовлюється вище окресленими причинами. У цьому сенсі особливо важливими є: 1) аналіз феномену бікамералізму як важливої складової при визначенні форми державного правління; 2) висвітлення деяких аспектів труднощів становлення і розвитку парламентаризму й інституту глави держави в сучасній Україні з огляду на утвердження напівпрезидентської форми правління; 3) з’ясування специфіки теоретичного обґрунтування та практичного прояву формально-юридичного і політико-правового аспектів функціонування форми державного правління; 4) вивчення політологічного бачення проблеми збалансованості форми державного правління.
З огляду на зазначене автор при виборі бібліографічно-джерельної бази для осмислення досліджуваної проблеми звертався до новітніх (здійснених упродовж десятиріччя) фундаментальних досліджень як молодих, так і досвідчених та авторитетних вітчизняних науковців. Основою дослідження, зокрема, стали результати дисертаційних праць Л. Дунаєвої, М. Новікова, С. Серьогіної, О. Скребець, О. Харченко, присвячених актуальним питанням виcвітлення специфіки форм державного правління в Україні та світі. Великий евристично-пошуковий потенціал для подальших напрацювань щодо форми державного правління мають дисертаційні роботи Л. Дунаєвої «Співвідношення влади та самоврядування в процесі здійснення політичного управління сучасним суспільством» і
С. Серьогіної «Форма правління в Україні: конституційно-правовий аспект», які є найґрунтовнішими дослідженнями з окресленої проблематики в межах політичної та юридичної наук.
Розподіл та окреслення меж повноважень центральних державних інститутів є одним із ключових чинників успішності суспільно-політичного розвитку в будь-якій сучасній країні. Саме дискусії щодо вибору «правильної», «оптимальної», «такої, що відповідає національним традиціям» модифікації форми державного правління дуже часто визначають вектор стратегічного розвитку суспільства, що у підсумку призводить або до його демократизації, або до автократизації.
Одним із таких центральних інститутів держави є парламент — найвища установа представницько-законодавчого характеру, від базових політико-правових ознак якої багато в чому і залежить вибір певного варіанта (моделі) суспільно-політичного розвитку країни. Місце парламенту як найвищого законодавчого органу державної влади у політичній системі, особливості його взаємодії з іншими державними інститутами, коло повноважень de jure та de facto дуже часто стають визначальними при класифікації форми правління. Водночас вивчення внутрішньої інституціональної структури парламенту, яка нині представлена унікамеральною та бікамеральною моделями, дає підстави для комплексної характеристики політичної системи і політичного розвитку держави крізь призму висвітлення особливостей форми правління у ній. У цьому контексті важливим є аналіз бікамералізму як політико-правового феномену.
Бікамералізм має давні історичні корені. Так, першими історичними формами бікамералізму були антична модель (ґрунтувалася на теорії «змішаного правління» Арістотеля, Полібія, Цицерона) та модель станового представництва (в її основі — станова монархія як форма державного правління, що мала у структурному підґрунті два елементи — колегіально-дорадчий та станово-представницький). Сучасною і постсучасною формами бікамералізму є модерна модель (заснована на теорії розподілу влади Ш. Монтеск’є та ідеї «стримувань і противаг» Дж. Адамса, в яких було обґрунтовано необхідність диференціації законодавчої влади шляхом її поділу на дві палати) та плюральна модель (ґрунтується на ідеї багатовимірності реальної політики). Модерна модель сформувалася внаслідок руйнування полікамеральної одноманітності європейських парламентів, ліквідації феодальних порядків і переходу до загального виборчого права. Плюральна модель бікамералізму відповідає стандартам «процесуально-консенсусної» демократії, яка є останнім політико-правовим трендом розвитку держави та аргументовано доводить, що нині вже немає тісної залежності між територіально-державним устроєм і наявністю або відсутністю другої палати парламенту. Адже нині, за словами вітчизняного науковця М. Новікова, друга (сенатська) палата найвищого законодавчого органу держави покликана стати функціонально ефективною репрезентантою різних меншин в унітарних державах [1, с. 7].
Отже, цілком логічною та методологічно обґрунтованою є можливість виокремлення у моделі республіканського правління такої її варіації як бікамеральна форма правління. Серед переваг бікамералізму як особливої форми (або її варіації) правління можна назвати такі: 1) бікамеральні системи є ефективними у тому разі, коли палати мають значні відмінності, але відносно рівні повноваження; 2) комбінація таких базових ознак бікамералізму, як (не)конгурентність та (а)симетрія є оптимальною для багатьох сучасних держав перехідного типу, оскільки сприяє зміцненню демократичних засад розвитку та реалізації їх принципів у політичному житті [1, с. 4]. Саме тому впродовж останніх двадцяти років у вітчизняній соціально-гуманітарній науці та в політичних колах не вщухають дискусії щодо переваг і недоліків бікамералізму в сенсі розвитку українського парламентаризму, становлення національної демократичної політичної системи.
Проте при вивченні можливостей впровадження бікамералізму в політичну систему України слід зважати і на особливості політичної культури (зокрема на таке поширене явище у вітчизняній політиці, як непотизм (протекціонізм, кумівство), властиве всім її акторам — лівим, центристам, правим; прозахідним і проросійським); відсутність тривалого, неперервного досвіду державотворення та демократичного розвитку; специфіку характеру політичної конкуренції, а також, що вкрай важливо, відсутність реальних важелів впливу і контролю з боку громадян (виборців) за діяльністю парламентарів. Отже, на нашу думку, перш ніж пропонувати перехід до бікамеральної парламентарної системи правління у вітчизняних соціокультурних і політичних реаліях, варто звернути увагу на забезпечення механізмів впровадження дієвого імперативного депутатського мандату та налагодження ефективного взаємозв’язку між виборцями і парламентарями. Водночас недооцінювання ролі й місця парламенту в системі органів державної влади й управління, у вітчизняній моделі державного правління спотворює уявлення про оптимальну політичну систему, яку слід сформувати в Україні нині, адже принцип представництва як засадничий принцип демократії має свої витоки у діяльності саме вищого законодавчого органу держави.
Вітчизняна дослідниця О. Скребець, спираючись на матеріали політико-правових документів і соціально значущих подій у сфері відносин парламентської і президентської гілок влади, стверджує: «Здійснення Верховною Радою України інструментальних функцій ускладнюється недоліками виборчого механізму, відсутністю стійкої партійної системи, […] особливостями мобілізованого типу політичної участі українського населення» [2, с. 11]. Окрім того, досвід вітчизняного парламентаризму показує: протягом двадцяти двох років його суверенного функціонування робота національного парламенту постійно засвідчувала зростання розриву між інтересами народних обранців і тих, хто їх обирає. Тому наполягати на запровадженні бікамералізму у вітчизняних умовах зарано, тим більше у випадку, коли чітко не розроблено засади рекрутування потенційних парламентарів у верхню палату найвищого законодавчого органу держави.
Важливе значення при дослідженні форми правління має система розташування центральних інститутів державної влади та характерна для кожного суспільства специфіка розподілу влади. Наприклад, українська дослідниця Л. Дунаєва пропонує при вивченні зазначеного параметру форми правління використовувати термін «схематизм влади». «Схематизм влади у такому розумінні реалізується як певна, визначена конфігурація, яка забезпечує певний спосіб взаємодії транценденцій влади, інстанцій влади, еліт, місць присутності та народу. Якщо будь-яка з складових буде пропущена, то це може призвести до негативних наслідків» [3, с. 13]. Отже, при визначенні форми правління як комплексної характеристики держави слід враховувати всі можливі іпостасі влади як її центрального, сутнісного компоненту: власне державну, а також політичну, публічну, владу місцевого самоврядування, владу політичного менеджменту тощо. При визначенні форми правління дуже важливі й такі структурні показники влади: суб’єкти, об’єкти, джерела, ресурси, мета, методи, форми прояву та реалізації. Зміна конфігурації влади зокрема та форми правління загалом відбуваються, на думку Л. Дунаєвої, внаслідок протікання трьох процесів: «інтеграції мереж довіри, ізоляції категоріальної нерівності та ліквідації незалежних центрів влади, які вдаються до насилля та примусу» [3, с. 13].
Кожна країна розробляє власну модель державного правління, втім ті універсальні параметри форми правління, які напрацьовані політичною та юридичною науками, вказують на переваги і недоліки кожної з її модифікацій за тих чи інших умов політичного життя. Конкретизація таких переваг і недоліків форми державного правління може здійснюватися, у т. ч., через поняття «механізм держави». Механізм держави — це система різноманітних організацій, за допомогою яких держава реалізує свої функції. Він обов’язково заснований на нормативній базі та передбачає наділення державних інститутів спеціальними повноваженнями у відповідній сфері діяльності [4, с. 64]. Тобто поняття «механізм держави» вказує на нормативно-юридичний аспект форми державного правління, на її формальну складову частину, без чіткого оформлення якої неможливе якісне наповнення форми державного правління політичним «змістом».