Код української літератури ("Академвидав")
Зборовська Н. В.

Історія літератури як історія художнього пізнання розвивається хвилеподібно: то потужно заходить у морок несвідомого, то потужно виходить на світло свідомості. Після епохи класицизму, що ґрунтувалася на просвітницьких ідеалах розуму, на порубіжжі XVIII—XIX ст. настає епоха романтизму, з якої на основі пробудження національної пам’яті починається новітній період в історії європейських літератур. Тому ця епоха є революцією в історії літератури (Чижевський Д. І. Порівняльна історія слов’янських літератур: У двох книгах: Пер. з нім. — К., 2005. — С. 149.). Далі розвивають «романтичну психологію» — епоха новоромантизму (модернізму) й епоха постноворомантизму (постмодернізму). У дискурсі «романтичної психології» активізуються феномен божевілля і пророчі візії. Божевілля, як зазначає Д. Чижевський, «зазирає (і то дуже часто) у такі глибини, де світлий розум й уві сні не буває» (Чижевський Д. І. Порівняльна історія слов’янських літератур: У двох книгах: Пер. з нім. — К., 2005. — С. 149.). Ця потужна історичність літератури ХІХ — ХХ ст. з періодами активізованого пророчого пізнання дає підстави застосувати психоаналіз до вивчення новітнього літературного процесу.
Новітня антиколоніальна українська література, що також почала формуватися в епоху європейських романтизмів, є унікальним об’єктом для сучасного психоісторичного дослідження в умовах постколоніалізму. Адже саме в епоху романтизму розпочалося усвідомлення колоніалізму в українській літературі. Колоніалізм адекватний нерозвинутій національній самосвідомості, тому передбачає «подолання національного безпам’ятства і повернення до втраченого розуміння своєї культурної окремішності» (Чижевський Д. І. Порівняльна історія слов’янських літератур: У двох книгах: Пер. з нім. — К., 2005. — С. 146.). Імперська модель слов’янофільства, що сформувалася в епоху романтизму, передбачала химерну політичну стратегію нерозрізнення. За словами Чижевського, «всеслов’янська сутність» і «всеслов’янський характер» були романтичною ідеалізацією, адже реалістична дійсність наполегливо нагадувала, що справжнього єднання між слов’янами немає, оскільки на перешкоді стоїть «їхня приналежність до різних політичних та культурних етноутворень», тому «усвідомлення своєї культурної окремішності» «сприяло дезінтеграції» (Чижевський Д. І. Порівняльна історія слов’янських літератур. — С. 157.).
Психоаналіз допомагає виявити особливості художнього мовлення імперського творчого суб’єкта, що ґрунтується на невизначеній множинній сутності (на основі вбирання різних національних об’єктів), та особливості мовлення національного творчого суб’єкта, що несе органічний код власного буття.
Поява теоретичної проблеми психоісторії наприкінці ХХ ст. є одним із варіантів постструктуралістського повороту в літературознавстві, що означає «повернення до історизації, політизації і психологізації філології» (Эткинд А. Филология, психология и политика Ефима Эткинда // Е. Г. Эткинд. Психопоэтика. — СПб., 2005. — С. 10.). Характерною ознакою порубіжжя є криза імперій, що активізує їхні внутрішні механізми самозбереження, спрямовані на знесилення національних держав. Така проблема є особливо актуальною для України, яка вийшла з імперського полону недостатньо свідомою власної сутності й потрапила у простір нового імперського експерименту, пов’язаного з культурою постмодернізму. Досвід минулого порубіжжя, відображений у дзеркалі української літератури, дає змогу побачити основні психологічні та ідеологічні механізми, задіяні Російською імперією, наслідком чого була втрата Україною державності. Головний з них був спрямований на знищення монотеїстичної традиції, яка зберігалася в коді української культури, адже саме ця традиція давала Україні успішний шанс на державність. Основою імперії є політеїзм, що постає у процесі поневолення різних народів. Цей політеїзм приховується і за маскою християнства. Тому протягом століть Російською імперією спустошувалося монотеїстичне християнство і провокувався антисемітизм, оскільки релігійний геній єврейського народу, як виявив психоаналіз З. Фройда, полягав в тому, що йому вдалося зберегти протягом віків запозичену в Єгипті монотеїстичну традицію, в якій містилася вічна релігійна істина для всіх народів (Фрейд З. Моисей, его народ и монотеистическая религия // З. Фрейд. Основные принципы психоанализа. — М. — К., 1998. — С. 190—283.). На матеріалі української літератури зроблені перші спроби психоаналітичного розрізнення імперського і національного суб’єктів, а відповідно до цього — імперської імітації християнства і національного державницького християнства, імперського антисемітизму і національного асемітизму, імперського фемінізму і національного фемінізму та їх наслідків у психології українського характеру.
Розпад багатонаціональної постсталінської імперії означав заодно розпад псевдоеволюційного вчення і теорії псевдопрогресу як провідних аспектів комунівського історизму, згідно з якими найвищою стадією в літературному розвитку було проголошено безликий соцреалізм. У цей період українська історико-літературна думка розпочала подолання догматизму імперського псевдоеволюційного вчення, що означало відмову від соціально-вульгарного історизму в тлумаченні історії літератури.
На початку 90-х років С. Павличко фіксує кризу теорії: «З почуттям свободи прийшло почуття розгубленості, скепсису, а також усвідомлення кризи методологічного характеру...» (Павличко С. Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві // С. Павличко. Теорія літератури. — К., 2002. — С. 483.). Параметри цієї кризи вона формулює у статті «Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві» (1993), пов’язуючи їх з кризою в літературі. У 90-ті роки криза літературознавчої теорії охопила і загальноєвропейський простір. «У нас практично більше немає теорії літератури, — підсумовує в інтерв’ю російський культуролог і літературознавець І. Смирнов. — Теорія літератури може виникати лише у тих умовах, коли література сприймається як автономна сфера діяльності людини. Це й означає кризу літературознавства, тому що без теорії, лише як емпіричні дослідження, наука розвиватися не може. Продукуються різні спроби знайти такі шляхи, які могли би вивести філологію із цієї кризи». До таких перспективних пропозицій належали культурологічні дослідження, які прийшли на зміну семіологічним і будувалися із суміші дослі-
джень (історії кіно, літератури, культури). Тут літературні тексти означають не що інше як самотлумачення певного культурного середовища. У річищі вітчизняних культурологічних студій такими є дослідження М. Зубрицької, зокрема її найновіша праця — «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (2004). На подібних засадах постають геопоетика, геокультурологія та геолітературознавство, на які сьогодні активно посилається І. Бондар-Терещенко в українській критиці. «Якщо cultural studies — це постсеміологія, то геопоетика — постмімезис, — відзначає І. Смирнов. — Література в геопоетиці розглядається з міметичних позицій — як відображення дійсності, яка виявляється прив’язана до певного політизованого хронотопу». Сучасна українська література з погляду геопоетики постає як децентрована, множинна маргінальність, що прагне достукатися до центру і звернути увагу на своє існування (Див.: Бондар-Терещенко І. Екстермінація і концептологія літературного дискурсу 1990-х рр. // Слово і час. — 2005. — № 9. — С. 25—34.). На перетині геопоетики і постмодерністських студій проведено дослідження Т. Гундорової «Постчорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005).
Альтернативою для виходу з кризового стану теорії літератури стала також філософія літератури. На філософський аналіз у літературних студіях вплинули праці французького дослідника Ж. Дерріди, який почав застосовувати художні методи пізнання і доводити, що між філософією і літературою немає відмінності. Одне з перших українських філософських досліджень літератури наприкінці ХХ ст. запропонувала О. Забужко (Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — К., 1997.), праця якої феміністично деконструювала синтетично методологічні пошуки Л. Плюща та Г. Грабовича.
Ще однією відповіддю на кризу теорії літератури стали гендерні дослідження, що явили собою методологічну суміш, спрямовану на тлумачення «протистояння патріархальних і сучасних уявлень про місце і роль чоловіка та жінки в соціокультурних процесах, про біологічні й соціальні чинники гендерної ідентифікації» (Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. — К., 2003. — С. 5.). Однією з найновіших пропозицій гендерно-проблематичного тлумачення періодів історії літератури стала монографія В. Агеєвої «Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму»(2003).
Історико-літературним варіантом постструктуралістського виходу з теоретичної кризи у сучасному літературознавстві постав новий історицизм, потребу в якому відчула також українська наука про літературу вже в останні десятиліття ХХ ст. Так, у середині 80-х років Ю. Шерех звертає увагу на те, що у вітчизняному літературознавстві «майже зовсім занедбано дослідження літературного процесу як історичної тяглості» (Шерех Ю. Слово впроводу до Леоніда Плюща як шевченкознавця // Л. Плющ  Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів. — К., 2001. — С. 5.). Актуалізуючи проблему нового історизму, він стверджує про необхідність відновити «розуміння історії літератури як процесу», розрізнивши «інший від радянського історизм, справжній, той, що шукає не вмирущого в творі, а місця твору в літературному процесі, що намагається показати, як література розвивається» (Шерех Ю. Слово впроводу до Леоніда Плюща як шевченкознавця // Л. Плющ  Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів. — К., 2001. — С. 18.). Постструктуралістський поворот означав, що концепція пошукового нового історизму не може претендувати на догматичну авторитетність вчення, а має представити собою множинність самодостатніх теорій, які будуть розроблені окремими авторами. Концепція індивідуальних версій історії літератури набула в українському літературознавсті основоположної засади в історико-літературних пошуках українсько-американського вченого Г. Грабовича (Див.: Зборовська Н. ІБТ у масці Григорія Грабовича (а також із приводу проблеми написання історії української літератури) // Слово і час. — 2005. — № 9. — С. 3—14.). Це сталося закономірно, адже течія нового історизму виникає у другій половині 80-х років у США, а у 90-х переміщується до Європи, зокрема до Німеччини. Саме тут, розробляючи напрям нового історизму, російський вчений І. Смирнов, що проживає у Німеччині, подає його в індивідуальній версії психодіахронологіки або психоісторії російської літератури (Смирнов И. П. Психодиахронологика. Психоистория русской литературы от романтизма до наших дней. — М., 1994.).
Моделювання психоісторії можливе двома типологічними шляхами, один з яких орієнтується на психологію (наприклад, Є. Еткінд), другий — на психоаналіз як вчення про неусвідомлене (наприклад, І. Смирнов).
Психопоетика структураліста і постструктураліста Є. Еткінда вважається «першою авторською версією постструктуралізму в російській філології» (Эткинд А. Филология, психология и политика Ефима Эткинда. — С. 9.). Є. Еткінд досліджує історичні факти літератури на основі співвідношення «думка — слово», в якому думка означає не лише раціональний процес розуміння, але й «внутрішнє життя людини» (Эткинд Е. Г. «Внутренний человек» в свете психопоэтики // Е. Г. Эткинд. Психопоэтика. — СПб., 2005. — С. 18.). Психопоетика постає як метод детального виписування психологічної динаміки всередині художньої мови. Так, у розвідці «Глибинна правда («Анна Кареніна»)» скрупульозно простежується потік свідомості Анни Кареніної та її чоловіка, що дає змогу побудувати модель «внутрішнього світу людини за Толстим» (Див.: Эткинд Е. Г. Глубинная правда («Анна Каренина») // Е. Г. Эткинд. Психопоэтика. — С. 271—285.).
Об’єднання психології художнього мовлення і концепції художнього образу (поетики) бере свій початок із психолінґвістичної теорії О. Потебні (Потебня А. А. Теоретическая поэтика. — М., 1990.), розробки якої, очищені від психологізму, активно використали свого часу російські формалісти, а в художній практиці психологізм надихав російських символістів. Сучасне повернення до психології в російському літературознавсті означає також повернення до психолінґвістичного методу О. Потебні, на актуальність якого вперше в українському літературознавстві наприкінці ХХ ст. звернув увагу І. Фізер (Фізер І. Психолінґвістична теорія літератури Олександра Потебні. Метакритичне дослідження. — К., 1996.). Російський дослідник Є. Еткінд у розбудові авторської версії психопоетики активно використовує поняття «внутрішня людина», «зовнішнє мовлення», що близькі до концепції О. Потебні про внутрішню та зовнішню форми мови, про пізнання як основну функцію художньої мови. Вважаючи літературу могутнім знаряддям психології, Є. Еткінд не лише піддає критиці антипсихологічний метод формалізму, що зробив велику послугу тоталітарній епосі, але також не поділяє поглядів щодо відмови від соціального аналізу, адже така відмова могла б стати новим спрощенням у посттоталітарному літературознавстві, тому в психопоетиці Еткінда психологічний аспект співвідноситься з соціально-ідеологічним.
Методологічна настанова О. Потебні на пошук концептуальної моделі, яка була б можливою також для позаісторичного пояснення великої кількості художніх творів, використовується у дослідженні В. Топорова «До питання про цикли в історії російської літератури» (1985). Кризу історизму Топоров пов’язав з пошуками позаісторичного, витлумачивши сутнісно найцінніше в літературі як найменш історичне (Топоров В. К вопросу о циклах в истории русской литературы // Литературный процесс и развитие русской культуры ХVІІІ—ХХ ст. Тезисы научной конференции. — Таллин., 1985. — С. 4—8.). Ідея циклічності історико-літературного розвитку також характеризує концепцію психоісторії літератури І. Смирнова. І психопоетика Еткінда, і психодіахронологіка Смирнова постають як діалог із психоаналізом Фройда. Так, Еткінд всупереч психоаналітичному значенню усвідомлення критикує надмірний тиск усвідомленості, що не дає змоги в історії російської літератури проявитися неусвідомленому і створює небезпеку для «внутрішньої людини». Наприклад, внутріпсихологічна домінанта творчості Достоєвського, за Еткіндом, означає народження у свідомості ідеї, що неподоланно розростається і підкорює собі всю людину, потім веде до розщеплення особистості — до патологічного «двійництва» (Эткинд Е. Г. «Внутренний человек» в свете психопоэтики. — С. 26.). Однак цей випадок патології свідомості, яку ілюструє роман Достоєвського «Брати Карамазови», не має нічого спільного з психоаналітичним процесом нарощування свідомості.
Особливо активними протягом останніх десятиліть були пошуки поєднання психоаналізу й історії літератури в зарубіжному літературознавстві. Так, американський філолог Г. Блум розглядає еволюцію в літературі як послідовність едіпових конфліктів. Психоаналітична теорія літературної еволюції Г. Блума розбудовується як система інтерсуб’єктивних (міжособистісних) стосунків «старшого» і «молодшого» поколінь, аналогічних стосункам батька і сина, спрямованих на подолання «страху впливу» (Див. : Bloom H. A map of misreading. — Oxford University Press. — 1975.). У своїй праці «Карта неправильного прочитання» (1975) Г. Блум запропонував розглядати історію літератури як історію архетипних письменників.
В українській науці, попри відсутність цілісного проекту моделювання психоісторії, зроблено багато часткових спроб наблизити психологію до літературознавства. Так, вчений Л. Плющ у дослідженні «Екзод Тараса Шевченка» (1986) близький до методологічного експерименту Ю. Лотмана в стратегії об’єднання психології та поетики: в українського вченого йдеться про синтез аналітичної психології в її юнгівському варіанті з формально-структурним розумінням художнього твору (Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів. — К., 2001.). Спорідненість Плюща з Лотманом можна відчитати на основі концепції культури. Протиставляючи культуру хвалькуватому невігластву, Ю. Лотман вважав, що культура завжди весела, відкрита, доброзичлива і скромна, але є не лише радістю життя, але й сутністю, спорідненою совісті (Лотман Ю. От редакции (памяти К. И. Чуковского) // Труды по русской и словянской филологии. ХVІІІ (Литературоведение). — Тарту, 1971. — С. 3.).
Львівський дослідник Б. Тихолоз, рефлексуючи над сучасним розумінням історії літератури, висновує: «Історія літератури для мене — це насамперед історія особистостей. Не стилів, не напрямів, не угруповань, не ідеологій — особистостей. А вже потім — стилів, напрямів, угруповань, ідеологій....
Тож внутрішнє, душевно-духовне, інтелектуально-емоційне, психологічне життя особистості — мабуть, таки найістотніший чинник життєтворчості (життя-як-творчості). У ньому заломлюються зовнішні впливи й визрівають питомі інтенції, в діалектиці свідомого й підсвідомого народжуються задуми й плани, образи і концепції, вічний полілог ведуть емоції, рації та інтуїції» (Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії. — Львів, 2005. — С. 12—13.). Дошукуючись творчого методу для аналізу душевної драми Івана Франка, дослідник послуговується концепцією «психотворчості», що передбачає «творення власної душі» і концепцію творчої індивідуальності письменника — як «психотворчої індивідуальності» (Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії. — Львів, 2005. — С. 13.). Є всі підстави вважати, що психологічний напрям у вітчизняній філології, розпочатий О. Потебнею, надасть дослідженню літературного процесу нове дихання. Його ідеї принципового історизму процесу мислення, мовної діяльності як творчого пізнання світу, багатозначності художнього образу, неспівмірності плану вираження і плану змісту, тобто потаємності внутрішньої форми слова, можуть бути успішно поєднані з фройдівськими ідеями принципового історизму психосексуального розвитку суб’єкта, сублімованого пізнання, а також вищого духовного подвигу людини, пов’язаного зі свідомим пригніченням власних пристрастей.
Однією з перших пропозицій психотипології у вітчизняному літературознавстві стала структуризація модернізму М. Моклицею (Див.: Моклиця М. Модернізм як структура: Філософія. Психологія. Поетика. — Луцьк, 2002.), за основу якої взята юнгівська класифікація психіки за чотирма сферами: інтуїцією, сенсорикою, емоцією і розумом. Психологічні типи К. Юнг характеризував за домінантою однієї з цих сфер, яка постає в інтровертованій та екстравертованій позиції (Див.: Юнг К. Психологические типы. — Мн., 1998.). Це дало змогу М. Моклиці обґрунтувати типологічні психопортрети модерністської художності — Символіста, Експресіоніста, Футуриста і Сюрреаліста, пов’язавши символізм з інтуїтивним вектором інтенційності, експресіонізм — з емоційним, футуризм — із сенсорним, сюрреалізм — з розумовим (Моклиця М. Модернізм як структура. — С. 53—135.). Однак дослідження Моклиці в основному вибудовувалося на російському історико-літературному матеріалі з уникненням психоаналітичної компаративістики, а також — поза пошуком іманентності української літератури.
Юнгівська аналітична психологія з концепцією лібідо як універсальної психічної сили успішно може застосовуватися при моделюванні психоісторії національної літератури. Адже на другому етапі психо-
аналізу З. Фройд також замінив сексуальну концепцію лібідо на концепцію інстинкту життя, вибудувавши теорію конфлікту інстинкту життя (Еросу) й інстинкту смерті (Танатосу). Ця пізня фройдівська теорія разом з ранньою теорією психосексуальності дає змогу цілісно відчитати антиколоніальний проект новітньої української літератури. Активізація психологізму у вітчизняній філології надає особливої актуальності створенню цілісної національної версії психоісторії на основі класичного психоаналізу. Оскільки пошуки історії української літератури визначають напрям сучасних індивідуальних і колективних академічніх студій, (Див.: Академічна «Історія української літератури»: В 10 т. — К., 2005; Нова історія української літератури (теоретико-методологічні аспекти). — К., 2005.) доцільно розмежувати історію української літератури і психоісторію української літератури. Історія літератури — це матеріал, який вербалізує все, що відбувалося з національним характером (характер є синтезом національного свідомого та національного несвідомого); психоісторія як мотиваційний аналіз актуалізує проблематичну історичну еволюцію національного характеру.
Механізм глибинної причинності є могутнім законом, який відкриває класичний психоаналіз. Розуміння і застосування його має вирішальне значення для розбудови психоісторії літератури. Причина все одно існує, незалежно від того, чи спроможний аналітик її знайти. Якщо образ, уявлення, ідея, невротичний чи психотичний симптом здаються не пов’язаними зі свідомістю, то вони пов’язані з якимось неусвідомленим процесом. Про причину фантазувань можна судити за її наслідками. У зв’язку з цим аналітик повинен досліджувати підсвідомий розум, щоб розібратися з минулим. Адже національно-психологічне, ментальне життя ніколи не зупиняється, у підсвідомості приховані всі попередні втілення національного характеру. Тому психоісторик, перебуваючи в сучасності, повинен вчитися у минулого, очищаючи заодно своє неусвідомлене і свідоме мислення. Тільки на основі такого самоусвідомлення можна конструювати нову постколоніальну модель української культури. «Аналізуючи теперішнє (яке є наслідком минулого), — як відзначає індійський психолог М. Рамамурті, — людина може точно пізнати своє минуле (яке є причиною теперішнього). Пізнавши своє теперішнє, яке є причиною майбутнього, можна точно пізнати майбутнє. У цьому полягає безпомилковий метод психологічного аналізу» (Рамамурти Мишра (Шри Брахмананда Сарасвати). Психология йоги (учебник): Пер. с англ. — К. — М., 2003. — С. 295—296.).
Для моделювання психоісторії літератури нам прислужилася концепція історичної мотивації американського дослідника Л. де Моза. Психоісторія як наука «завжди зосереджена на проблемі, у той час, як історія — завжди на періоді». Варто зазначити, що соціальне пояснення проблеми, так само, як і формальне, є частковим, не містить у собі тієї внутрішньої глибини, яку дає психологічний аналіз, залучаючи ці методи пояснення як додаткові. Психоісторія літератури може успішно поєднати теорію літературного процесу, соціологічний аналіз, політичний аналіз, поетику, формальний аналіз, феноменологію окремого художнього твору, що бачиться психоісториком як «силова точка» для вияснення провідної проблеми, структурний аналіз, деконструкцію тощо. Отже, вона не може все звести до психології. Попри використання різних методів для моделювання психоісторії, ведуться пошуки власної методології відкриття, з допомогою якої аналітик намагається вирішити проблеми історичної мотивації на основі концептуального поєднання історико-літературних фактів.
Моделювання психоісторії ґрунтується на механізмі, відкритому до наукового пошуку. Цей механізм виражається в теорії таким чином: спочатку визначають актуальні з погляду внутрішнього розвитку психоісторії проблеми (наприклад, ми маємо психоісторію антиколоніальної української літератури, тому одна з головних проблем буде пов’язана з психосемантикою колоніального збочення у розвитку національного характеру); на основі історико-літературного матеріалу формулюють певні гіпотези, з яких вибудовується концепція психоісторії національної літератури; у процесі розширення матеріалу відбувається перевірка сформульованих гіпотез, на підставі чого їх або приймають, або відхиляють і будують нову концепцію.
«Психоісторія, як і психоаналіз, — відзначає Л. де Моз, — наука, в якій особисті почуття дослідника не менш, а може, навіть більш важливіші, ніж його очі чи руки... Розучившись ставити себе на місце об’єктів вивчення, психоісторик виявиться у становищі біолога, який забув, як користуватися мікроскопом. Тому емоційний розвиток психоісторика — не менш важлива тема обговорення, ніж його (її) інтелектуальний розвиток. Само собою, він передбачає як важливу передумову заняття особистим психоаналізом — для психоісторика вони не менш значущі, ніж для психоаналітика». Самоаналіз для психоісторика означає пошук індивідуального коду, який тісно пов’язаний з національним.
Моделювання психоісторії відбувається на основі дотримання едіповості як головного коду психоаналізу: «совість, що нині є спадковою душевною силою, набута людством у зв’язку з комплексом Едіпа» (Фрейд З. Некоторые типы характеров из психоаналитической практики // Классический психоанализ и художественная литература. — СПб., 2002. — С. 178.), тобто формується у материнсько-батьківському (сімейному) середовищі. Мати і батько відображають у метафізичному плані цілісну творчу структуру Бога. Символічно прабатьки людства в Біблії Адам (батько) і Єва (мати) відображають свідому людину і несвідоме життя. Едіпів комплекс, який щоразу наново проявляється у ситуації формування свідомості народженої особистості через сексуально-любовну (або інстинктивно-свідому) проекцію на матір і батька, залишається паролем, згідно з яким завжди можна відокремити прибічників психоаналізу та його противників (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности // З. Фрейд. Я и Оно: Сочинения. — М.— Харьков., 2004. — С. 623.).
Психоісторія літератури, як і психоаналіз, має свою теорію і практику. Теоретичні і практичні знання, поєднуючись, породжують інтуїцію, яка вважається істинною сутністю оволодіння будь-яким явищем. Фройдівський психоаналіз, який відштовхувався від материнсько-батьківського коду, постав як національна стратегія дослідження, тому він логічно вивершується обґрунтуванням коду національної державності у праці «Людина Мойсей і монотеїзм». Психологічний аналіз привів Фройда до цієї підсумкової праці, в якій він, уподібнившись Мойсею, передбачив появу державності для свого народу. Отже, психологічний аналіз як психоісторичний підхід є не лише усвідомленням індивідуального життя, але й пізнанням минулої, реальним моделюванням і провидінням майбутньої націотворчості.



Онтогенез — індивідуальний психорозвиток людини. Материнський код як втілення інстинкту життя і його відношення до інстинкту смерті.   БатькІвський код як втілення духовної мужності та її відношення до несвідомого. ФІлогенез — історичний психорозвиток національного характеру. Фольклор і психоісторія.   ДефІнІтивнІ синівські характери і провідний батьківський характер у творенні психоісторії національної літератури.   Романтизм і реалізм — основоположні художні системи новітнього літературного процесу. Романтизм — проекція материнського коду.
РеалІзм — проекція батьківського коду. Код літератури — зв’язок національної символізації з психічною пустотою або материнсько-батьківською матрицею.
«Людина є таємницею. Її потрібно розгадувати, і якщо будеш її розгадувати все життя, то не кажи, що витратив час; я займаюся цією таємницею, адже хочу бути людиною», — писав Ф. Достоєвський. Головною психологічною таємницею людини є народження світла свідомості у тьмі несвідомого. Психосексуальне становлення кожної людини, що супроводжується нарощуванням свідомості, стає відображенням родового життя, це відображення дає змогу тісно пов’язати онтогенез з філогенезом у психоаналізі. Онтогенез — це індивідуальний розвиток людини, що являє собою послідовність психічних метаморфоз від зародження до завершення життя. Філогенез — історичний розвиток національного характеру. Індивідуум, зазначає Фройд, має подвійне існування — «як самоціль і як ланка в ланцюгу», якому він служить поза власною волею. Сексуальність, яку індивіуум «приймає за дещо цілком відповідне своїм бажанням», з погляду психоаналізу «є лише додатком до його зародкової плазми, якому він віддає всі свої сили в нагороду за насолоду, будучи смертним носієм, можливо, безсмертної субстанції» (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 645.). Психоісторія літератури адекватна поступовому руху дитини на шляху до свідомості та її розширенню у зрілому періоді, адже величчю людини (як і величчю національної літератури) «є свідомість, перед якою, як перед променями сонця, зникає туман несвідомого» (Вейнингер О. Пол и характер. — Ростов-на-Дону, 1988. — С. 173.). Народження новітньої української літератури з виходом у світ «Енеїди» Котляревського для психоісторії тотожне народженню дитини, яка з’являється на світ з потужною вітальною енергією, але потрапляє в умови тотального пригнічення.
На основі онтогенезу як психосексуального становлення людського характеру розбудовується концепція психоісторії антиколоніальної літератури, що виражає становлення національного психохарактеру в пошуках органічної для себе державної структури, тобто такої, яка відображає метафізичний батьківсько-материнський код, сформований у первісній прасім’ї.
Класичний психоаналіз витлумачує онтогенез через двократний початок психосексуального розвитку і тривалу перерву між ними: першу фазу психосексуальної активності (з двох до п’яти років), латентний період, або період пригніченого сексуального потягу й активної сублімації, коли відбувається первинний процес самопізнання (з п’яти до одинадцяти), і другу фазу психосексуальної активності, коли відбувається синтез цілісного потягу і формування Я-ідеалу, або Над-Я — батьківської (духовно-світоглядної) інстанції. «Маленька людина, — зазначає Фройд, — в чотири або п’ять років часто вже зовсім сформована і потім лише поступово виявляє те, що вже сформоване в ній» (Фройд З. Вступ до психоаналізу. — К., 1998. — С. 359.).
Класичний психоаналіз інфантильну стадіологію підсумовував на основі едіпового періоду розвитку, коли дитина входила у символічний світ мови — світ батьківського логосу. М. Кляйн, розвиваючи фройдизм, активно займалася вивченням ранніх доедіпових стадій онтогенезу, тобто домовним, власне материнським розвитком, який формував уявлення (психізми) і виявляв материнську спадщину, спрямовану в батьківський логос. У зв’язку з цим розпочнемо психоаналітичну стадіологію з теорії онтогенезу М. Кляйн, яку використаємо для характеристики материнського коду в психоісторії новітньої української літератури.



Теорія онтогенезу М. Кляйн ґрунтується на осмисленні первісного злиття і розщеплення двох провідних інстинктів — інстинкту життя й інстинкту смерті. З перших хвилин постнатального періоду життя немовля переживає тривогу, що виходить із зовнішніх і внутрішніх джерел. Основою внутрішнього джерела тривоги є робота інстинкту смерті, який породжує страх знищення і стає причиною первинної тривоги переслідування (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы, касающиеся эмоциональной жизни младенца // М. Кляйн, С. Айзекс, Дж. Райвери, П. Хайманн. Развитие в психоанализе. — М., 2001. — С. 286.). Зовнішнім джерелом тривоги є втрата внутріутробного існування або травма народження, що сприймається як напад ворожої сили і як переслідування.
Одне з основних розходжень Кляйн із Фройдом полягає в тому, що центральною вона вважає доедіпову фазу інфантильного розвитку, в якій головну роль відіграє мати, спочатку як частковий об’єкт (материнські груди), а згодом як цілісний об’єкт.
На відміну від Фройда, який аналізував психосексуальний розвиток на етапі символізації (входження дитини у структуру мови), М. Кляйн зосереджує увагу на неусвідомлених фантазіях дитини впродовж першого року життя (у так званий домовний період). Цей «материнський» етап розвитку дитини (домовний) буде взятий за основу феміністичним психоаналізом з метою деконструкції патріархальних моделей, однак у М. Кляйн він не конфліктує з фройдизмом.
«Першим об’єктом є материнські груди, — зауважує Кляйн, — які немовля розщеплює на «хороші» (такі, що задовольняють) і «погані» (фруструючі). Таке розщеплення формує у майбутньому розмежування любові і ненависті» (Кляйн М. Заметки о некоторых шизоидных механизмах // Там само. — С. 425.). Тобто материнський код виявляється на основі двох інстинктів, де на кожному етапі відтворюється започаткована в ранньому періоді взаємодія між лібідозними (любовними) і деструктивними (руйнівними) імпульсами, аналогічна взаємодії інстинкту життя й інстинкту смерті.



Першу стадію психосексуального розвитку людини М. Кляйн означила як «фазу переслідування», або параноїдно-шизоїдну позицію, оскільки ключовими моментами її є страх переслідування (параноя) і психічний захист від нього у формі розщеплення об’єкта-переслідувача (шизоїдності). На ранній стадії дитина не здатна сприймати цілісні об’єкти, тому материнські груди (частковий перший об’єкт) постають як перше психічне уявлення: у ситуації задоволення вони переживаються як «хороший» об’єкт, на який переносяться любовні імпульси, у ситуації фрустрації — як «поганий» об’єкт, на який переносяться деструктивні імпульси. «Вампіричне» ссання, опустошення грудей, — акцентує Кляйн, — розвиваються у фантазіях немовляти через прокладання шляху в груди, а згодом — в тіло матері» (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы... — С. 299.). Ворожість до світу пов’язується з першими садистськими імпульсами щодо матері. «З самого початку, — відзначає Кляйн, — деструктивні імпульси спрямовані проти об’єкта, і вперше вони проявляються дитиною у фантазуванні орально-садистських атак на материнські груди. Поступово ці атаки трансформуються в напади на тіло матері всеможливими садистськими способами» (Кляйн М. Заметки о некоторых шизоидных механизмах. — С. 426.). Параноїдно-шизоїдній позиції, згідно з Кляйн, відповідає фаза «максимального садизму» (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы… — С. 339.), адже орально-садистські та анально-садистські імпульси і фантазії діють тоді на повну силу: інстинкт смерті проявляється «як розтрощувальна атака, як переслідування» (Кляйн М. О теории вины и тревоги // Там само. — С. 404.).
Різкий контраст між «хорошим» і «поганим» виникає через недостатню інтегрованість Его, або психічного ядра особистості: у цей час воно не тільки розщеплює зовнішній об’єкт, але й розщеплюється зсередини. Розщеплення материнського образу на «хороші» і «погані» аспекти означає, що об’єкти стають ідеалізованими і страхітливими, а також далекими від реальності (на цьому перебільшенні ґрунтуються всі міфологічні фантазування).
Кляйн розрізняє психосемантику орально-садистських імпульсів, що виражають бажання суб’єкта поглинути материнське тіло, увесь його «хороший» зміст, і психосемантику анально-садистських імпульсів, що виражають бажання наповнити тіло матері власним «поганим» змістом — натурально екскрементами. У періоди задоволення бажання встановлюється оптимальна рівновага між лібідозними й агресивними імпульсами. Ця рівновага (внутрішнього і зовнішнього походження) порушується у зв’язку з недостачею, позбавленням чогось, яка посилює агресивні імпульси: між лібідо й агресією порушується рівновага, актуалізується жадність, яка є найголовнішою в оральній стадії. Підвищення інтенсивності жадності зміцнює відчуття фрустрації та агресивні імпульси. «У своїх деструктивних фантазіях дитина кусає і розриває груди, знищуючи їх, пожираючи» (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы... — С. 291.).
Ставлення до матері як до часткового об’єкта (материнські груди), а згодом як до особистості, закладає основу індивідуального і національного психологічного коду. Періодичне повторення задоволення і фрустрації є «могутнім стимулом для лібідозних та деструктивних імпульсів, для любові та ненависті» (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы... — С. 289.). Деструктивні потяги у свою чергу обумовлюють появу в дитини перших страхів і тривог, а згодом почуття провини, що відіграють велику роль у формуванні характеру (в його нормальному і психотичному станах).



Депресивна стадія витлумачується М. Кляйн провідною в онтогенезі (Кляйн М. Заметки о некоторых шизоидных механизмах. — С. 427.): головною подією стає трансформація первісної тривоги переслідування у нову депресивну тривогу, яка обумовлена народженням почуття провини. Сутністю провини стає «переживання шкоди, завданої улюбленому об’єкту власними агресивними імпульсами» (Кляйн М. О теории вины и тревоги. — С. 413.).
Оскільки на першій стадії частини Его, а відповідно й емоції, розщеплені, то це готує актуальну проблему синтезу характеру. На другій стадії інфантильне Его намагається здійснити репарацію (відтворення зруйнованого світу), пригнітити агресивні імпульси. Якщо на першій «шизоїдній» фазі відбулося розщеплення материнського образу на улюблені та ненависні його аспекти, то на другій (синтезуючій) їх поєднання веде до сприймання материнського об’єкта як цілісного і породжує меланхолійні почуття. Депресивна ситуація означає істотний крок в емоційному та інтелектуальному розвитку дитини. Досвід переживання депресивних почуттів, вважає Кляйн, сприяє продовженню інтеграції Его, синтезу зовнішньої і внутрішньої ситуації. На цій стадії важливим є потяг до репарації, тобто до відновлення або захисту пошкодженого деструктивними імпульсами улюбленого об’єкта. Шизоїдні механізми модифікуються, втрачають силу, що зумовлює підвищення рівня сприймання реальності. Однак нові зміни посилюють тривогу.
Якщо страхи переслідування дуже великі, а шизоїдні механізми занадто сильні, то подолати першу позицію дуже важко. Неподолана перша позиція, що означає неподолану тривогу переслідування і перевагу деструктивних імпульсів, у зрілому віці спричинює посилення точок фіксації майбутніх психозів (параної і шизофренії). Фіксація на першій стадії у дорослому віці означатиме народження шизоїдного характеру. Шизоїдним особистостям у їхніх об’єктних стосунках притаманні нарцистичні ідентифікації та особлива ворожість до світу. Саме шизоїдний характер, властивий імперському суб’єкту, культивує постмодерністський світогляд. Неподолана депресивна позиція породжує меланхолійний дискурс в антиколоніальній українській літературі. Поступ у психічно-духовному розвитку залежить від переваги любовних імпульсів над деструктивними.
Отже, інстинкт смерті (деструктивні, або руйнівні потяги) є первинним фактором для виникнення тривоги; перший материнський об’єкт, проти якого спрямовані деструктивні (смертоносні) імпульси, є також і об’єктом любові; взаємодія між ненавистю (мортідо) і любов’ю (лібідо), тобто інстинктом смерті та інстинктом життя, передбачає їх злиття або абсолютне розщеплення, що й стає причиною тривог і страхів; ослаблення деструктивних імпульсів відбувається з допомогою лібідо, яке гамує тривогу, тобто могутність інстинкту життя утримує і нейтралізує її.



Активізація деструктивних імпульсів, як відомо, у свою чергу активізує тривогу, проти якої виставляються головні психічні захисти, що вперше формуються на ранній стадії розвитку, а згодом постійно супроводжують психорозвиток індивідуума. Найголовнішими з них М. Кляйн вважає: розщеплення, ідеалізацію, заперечення, механізми проекції та інтроекції. З їх вибором пов’язана фантазуюча діяльність суб’єкта під час так званих творчих сублімацій.

Розщеплення (фрагментація)
Інстинкт смерті, що дає початок тривозі, присутній всередині організму і сприяє процесам розщеплення. Оскільки страх смерті набуває на першій позиції форми страху переслідування, то страх перед власними деструктивними імпульсами прикріпляється до материнського об’єкта як могутнього і неконтрольованого. Життєва необхідність справлятися з тривогами, які виникають, розвиває фундаментальні механізми захисту, у зв’язку з чим деструктивні імпульси проектуються частково назовні (первісно — на материнські груди). Однак частина їх залишається також всередині, вони формують страх бути знищеним зсередини й підсилюють тривогу. Від надмірної тривоги рятують недостатня зв’язність і потяг Его до розпаду на частини. Тобто мова йде про те, що інфантильне Его несвідомо розщеплює не лише загрозливий об’єкт, а й себе, результатом чого стає розсіювання зовнішніх і внутрішніх деструктивних імпульсів, які були джерелом небезпеки. Тривоги, які стимулють механізм розщеплення, мають фантазуючий характер. Наслідки розщепленої фантазуючої діяльності цілком реальні, адже формують людський світ. Саме цей інфантильний механізм розщеплення є основою імперської культури. «Я вважаю, — писала М. Кляйн, — що первинна тривога, пов’язана зі страхом бути знищеним деструктивною силою зсередини, разом зі специфікою відповіді Его, що полягає у розпаді на частини або розщепленні себе, може бути особливо важливим компонентом у всіх шизофренічних процесах» (Кляйн М. Заметки о некоторых шизоидных механизмах. — С. 431.). Отже, психоаналіз фіксує характерну відповідь на загрозливу психічну ситуацію через фрагментацію. Дезінтеграцію об’єктності як реактивну психічну ситуацію захисту використовували у своїх дослідженнях Ж. Лакан, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда та ін. За цією інфантильною психологікою діяла російсько-імперська більшовицька психополітика, прагнучи ослабити український об’єкт, що потужно інтегрувався на минулому порубіжжі. Тому імперська психополітика вводить несвідомий український колоніальний об’єкт у ситуацію громадянської війни. Символом дезінтеґрації національного об’єкта стануть «Вершники» Ю. Яновського, текст, який відображає розпад національної сім’ї: всі сини воюють у різних арміях, а батько і мати не можуть їх зібрати в єдину силу.

Ідеалізація
Протилежним до розщеплення загрозливого об’єкта психізмом є ідеалізація, за якої «хороші» аспекти улюбленого об’єкта перебільшуються, що означає захист від страху, який породжують «загрозливі» аспекти об’єкта, що переслідують. Ідеалізуючі уявлення походять зі страху переслідування, детермінуються «могутністю інстинктивних бажань, метою яких є безмежне задоволення», створюють «картину невичерпних і завжди щедрих, — іншими словами, «ідеальних» грудей» (Кляйн М. Заметки о некоторых шизоидных механизмах. — С. 434.). Отже, ті аспекти материнського об’єкта, що приносять задоволення, дитина прагне зв’язати у цілісний об’єкт, який протидіятиме процесам розщеплення і розсіювання, сприятиме інтегрованості. З внутрішнім «хорошим» об’єктом Кляйн пов’язує формування та зміцнення Его. Механізм ідеалізації материнського образу активно використовують національні поети-романтики.

Заперечення
З ідеалізацією пов’язаний такий психічний захист від тривоги, як заперечення фрустрації і переслідування. Внаслідок такого уявлення не лише відбувається відокремлення «поганого» і «хорошого», об’єкта-переслідувача й ідеалізованого об’єкта, але й заперечується факт існування «поганого» об’єкта. Цей механізм інфантильного захисту розгортався у соцреалізмі на основі романтичної імітації задоволеного бажання. А імітація задоволеного бажання вела до заперечення психічної реальності. «Заперечення психічної реальності, — зауважує М. Кляйн, — стає можливим лише завдяки сильному почуттю всемогутності, яке є фундаментальною характеристикою ранньої психіки» (Кляйн М. Заметки о некоторых шизоидных механизмах. — С. 435.). Отже, у галюцинаторному захисті, що з’являється на ранніх стадіях онтогенезу, можна виокремити два різні, але взаємопов’язані процеси: всемогутній виклик з допомогою уяви ідеального об’єкта (ідеалізації) і всемогутнє знищення поганого об’єкта (заперечення).

Механізми інтроекції та проекції
Уявлення, формуючись на основі ставлення до материнського об’єкта, передбачають його інтроекцію (переведення у внутрішній світ, тобто у внутрішній образ) і проекцію (переведення у зовнішній світ, або образ реальності). Такі первісні уявлення впливають на психічне формування взаємодії між зовнішніми і внутрішніми об’єктами та ситуаціями у дорослому житті. Тому механізми інтроекції та проекції також є ранніми Его-механізмами, пов’язаними з психічним захистом від тривоги. М. Кляйн виходить з того, що характер розвивається шляхом інтроекції об’єктів через оральне лібідо відповідно до первісної інтроекції материнських грудей як незнищенного об’єкта. (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы... — С. 296—302.). Тобто, коли «хороший» об’єкт (материнські груди, а згодом цілісний материнський образ) буде переведений у внутрішній план переважно в ситуації любові та задоволення, це сприятиме утворенню доброякісного аспекту раннього Над-Я (Супер-Его) як повноправного представника інстинкту життя всередині людської психіки. Взаємодія процесів інтроекції та проекції зумовить розвиток індивідуального характеру. У негативних станах (фрустрація, ненависть) формуватиметься потяг до втечі від свого внутрішнього материнського об’єкта, що сприятиме утворенню злоякісного характеру.
У дитячих фантазіях шалені напади на тіло матері супроводжують анальні й уретральні імпульси як сублімація видалених небезпечних субстанцій (екскрементів) назовні та поміщення їх всередину материнського тіла. Так відколюються шкідливі елементи самості дитини, проектуючись на матір. У зв’язку з цим мати сприймається як погана самість. Ці проекції згодом стають протопипом агресивного об’єктного ставлення. Інтроекція «хорошого» об’єкта є передумовою духовного розвитку, за Кляйн, адже проекція «хороших» почуттів на матір є істотно важливою для формування здатності розвивати «хороші» об’єктні стосунки у світі та інтегрувати своє Его. Надмірна перевага інтроективних процесів «хорошого» вмісту призводить до манії величі, надмірна перевага проективних процесів «хорошого» вмісту — до самознецінювання. Тому на основі механізмів інтроекції та проекції можна вивчати механізми ідентифікації творчого суб’єкта у психоісторії літератури.
Оскільки активність інстинкту смерті, що відхиляється (проектується) у зовнішній світ, але частково залишається усередині організму, є паралельною інстинкту життя, то інтроекція «хорошого» материнського образу збільшує силу внутрішнього інстинкту життя, утворює життєво важливу сутність характеру. Так інтерналізований «хороший» і «поганий» материнський об’єкт, у теорії Кляйн, закладає материнський код як первинне ядро Супер-Его (Над-Я), символізуючи боротьбу двох інстинктів, які борються всередині людської психіки.

Батьківський код
Едіпова ситуація у теорії Кляйн означає інстинктивне перенесення лібідозної фіксації «з материнських грудей на батьківський пеніс» (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы... — С. 315.). Ранні едіпові стадії тут означають перевагу деструктивних імпульсів, коли несвідоме немовля пристрасно прагне проникнути в материнське тіло і володіти його змістом. Оральне та анальне бажання формується незалежно від статі дитини. Однак лише генітальні бажання активізують значення батьківського об’єкта, який так само переводиться у внутрішній і зовнішній плани дитини як «хороший» та «поганий» об’єкт. Зрештою, два небезпечні об’єкти — «погані груди і поганий пеніс стають прототипом внутрішніх та зовнішніх переслідувачів» (Кляйн М. О теории вины и тревоги. — С. 406.).
Перенесення лібідозної фіксації з материнських грудей на батьківський пеніс означає, що генітальні бажання дитини об’єднуються з оральними, а результатом синтезу стає «оральне та генітальне ставлення до пеніса батька» (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы... — С. 315.). Оральні бажання щодо батьківського об’єкта, вважає Кляйн, призводять до його інтерналізації, тобто переведення у внутрішній план як «поганого» і «хорошого» об’єкта, що починає відігравати важливу роль у внутрішньому світі дитини: бажаний і ненависний батьківський пеніс існує для дитини не лише як частина батьківського тіла, але і як існуючий об’єкт всередині материнського тіла. У зв’язку з цим активізується жадність, властива оральній стадії. Вперше спрямована на материнські груди заздрість супроводжується ревнощами: коли дитина фрустрована, то в її фантазіях батько і мати володіють бажаними об’єктами (материнськими грудьми або батьківським пенісом).
Інфантильні сексуальні теорії виникають на основі комбінування батьківських фігур: «мати, що містить в собі пеніс батька або всього батька; батько, що містить в собі груди матері, або всю матір; батьки нероздільно злиті у статевому акті» (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы... — С. 317.). Саме ці інфантильні теорії про батьків, породжують фантазію про «жінку з фалосом», яка займає важливе місце у всіх світових міфологіях: історіях про фалічну матір, уробос, материнський гібрид тощо. «Жінка з бородою або з фалосом, — як зазначає Е. Нойманн, — втілює свій уроборичний характер через нерозмежованість чоловічого і жіночого. І лише пізніше цей гібрид замінює певні у статевому відношенні фігури, а наразі його змішаний, подвійний характер є найраннішою стадією, звідки потім почнеться розподіл протилежностей» (Нойманн Э. Происхождение и развитие сознания. — М. — К., 1998. — С. 69.). Отже, з погляду аналітичної психології, яку в даному разі репрезентує думка Нойманна, йдеться про фантазуюче переведення комбінованих батьківських фігур всередину психіки на ранніх стадіях розвитку, або про так званий процес інтерналізації. Розвиток реалістичного відношення до батьків, що формується на пізнішому шляху онтогенезу, означає сприймання їх «як відокремлених персонажів», внаслідок чого міфологізація їх фігур втрачає свою силу. М. Кляйн вважає, що реалістичне ставлення зароджується вже на депресивній стадії. «У процесі подолання едіпового комплексу і досягнення примату генітальної зони, — стверджує вона, — дитина набуває здатності надійно розміщати хороші об’єкти у своєму внутрішньому світі й розвивати стабільне ставлення до своїх батьків. Все це означає, що вона поступово долає і модифікує тривогу переслідування і депресивну тривогу» (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы...). У результаті — батьки стають реалістичними персонажами, а лібідозні й агресивні бажання переносяться з першого об’єкта, яким є мати, на інші об’єкти з допомогою проекцій, що обумовлює формування символів та активність фантазування. Активізація депресивної тривоги стимулює проекції, розподіл бажань та емоцій на користь інших об’єктів.
Отже, психічний поступ означає здобуття принципу реальності, тоді Его інтегрується, адаптується до реальності, розширюється функція свідомості, відбувається синтез неусвідомлених процесів, а також диференціація між свідомими і несвідомими частинами психіки, серед інших психічних захистів домінуючим стає витіснення інстинктів та їх контроль.
Суттєвим фактором людського розвитку стає функція заборони (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы...), тобто здатність психічного ядра Его пригнічувати інстинктивні бажання. Людський суб’єкт, за словами С. Жижека, «виникає шляхом десексуалізації стосунків людини з універсумом» (Жижек С. Метастази насолоди. Шість нарисів про жінку й причинність. — К., 2000. — С. 134.). Тому згасання едіпового комплексу означає початок латентного, або пізнавального періоду, тоді ставлення до батьків більш надійне і безпечне, інтроектовані (тобто переведені у внутрішній план) батьківські образи відповідають образам реальних батьків, пригнічення інстинктивних едіпових бажань стає ефективнішим, а тому сприймаються батьківські санкції та зауваження.
Подолання конфліктів щодо батьків є частиною процесу модифікації депресивної тривоги та створення психічного утворення, що впливає на мислення і поведінку людини — ідеалу-Я або Над-Я. З. Фройд пов’язує виникнення ідеалу-Я з першою найважливішою ідентифікацією індивідуума, якою є фігура батька (Фрейд З. Я и Оно. — С. 855.). М. Кляйн — з першою ідентифікацією, тобто материнським об’єктом. Вона також звертає увагу на здатність суб’єкта об’єднувати батьків, що позитивно впливає на становлення характеру (Кляйн М. Некоторые теоретические выводы… — С. 317.). Все це дає підстави стверджувати про три шляхи формування ідеалу-Я: материнський, батьківський і батьківсько-материнський. У психоісторії антиколоніальної української літератури простежується материнський шлях формування ідеалу-Я за явної недостачі батьківського; у західноєвропейському світі (де повноцінно функціонують патріархальні держави, а універсальне поняття «держава» адекватне Ідеї Розуму (Див. про це: Жижек С. Метастази насолоди. — С. 136.)) — батьківський шлях при маргіналізації материнського. Імперський світ формує ідеал на основі образу авторитарного батька, що адекватний Ідеї маскулінності, тобто культивованої «мускульної сили» при зневазі материнського об’єкта.
Страх бути знищеним означає, що внутрішній «хороший» материнський об’єкт (чи батьківський, залежно від національної психології) може бути знищений. Ця ситуація яскраво представлена в історії антиколоніальної української літератури. Тривога виникає у зв’язку з тим, що саме цей первісний материнський (батьківський) об’єкт «дає відчуття необхідної умови, гарантії збереження життя» (Кляйн М. О теории вины и тревоги. — С. 403.). Загроза, що виникає перед національною самістю як цілісною психікою, виходить з інстинкту смерті і пов’язана з небезпеками, які очікуються від інтерналізованих страхітливих батька або матері, що, наприклад, представляють в психоісторії української літератури імперське Супер-Его (Над-Я), яке символізує «поганих» батьків.
Здатність дитини рівноцінно ставитися до обох батьків, на відміну від первинного інфантильного бажання їх розділяти, викликаного ревнощами, стане важливою умовою повноцінного духовно-психічного життя. Відповідно онтогенезу в психоісторії української літератури національне самоусвідомлення пов’язане зі здатністю об’єднувати батьківські сутності.



На ранніх етапах свого становлення національна культура демонструє зв’язок з природою — власною психосексуальною конституцією (особливо відчутною у фольклорі), на пізніх — цей зв’язок по-різному маскується. Класичний психоаналіз розпочав відновлювати знання про первісне сексуальне джерело індивідуальної та національної культури. Як зауважував З. Фройд, первісні (сексуальні) джерела є енергетичним потенціалом у всіх людей, але не у всіх він однаково потужний, що залежить від специфіки розвитку окремих джерел сексуальної системи  (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 603.).
У зв’язку з цим він вказав на тотальну ерогенність інфантильного тіла: сексуальні збудження в дитини фонтанують з різних її частин, відпочатково не концентруючись на статевих органах. Оскільки в ерогенності З. Фройд убачав загальну властивість всіх органів тіла, то підвищення або пониження ерогенності у тому або іншому місці тілесного організму та зміна ерогенності або концентрації лібідо є свідченням особливості психосексуального розвитку. Концентрація ерогенності впливає на провідний характер, що несе в собі код національної літератури.
Перша стадія в теорії онтогенезу З. Фройда є автоеротичною: характеризується розщепленням (шизоїдністю) компонентів сексуальності, кожний з яких прагне до власної окремої насолоди, при цьому сексуальні потяги не спрямовуються на зовнішній об’єкт, а знаходять задоволення у власному тілі. Автоеротична стадія розкладається на власне автоеротичну (з розщепленими сексуальними потягами) і нарцистичну (з об’єднаними сексуальними потягами).
Власне автоеротична стадія постає у двох фазах: першою прегенітальною сексуальною організацією є оральна (ротова), або каннібальська, оскільки тут сексуальна мета полягає в поглинанні об’єкта. Оральна стадія пов’язана з ритмічним повторенням губ, передбачає потяг до схоплення різних об’єктів. Завдяки ритмічному смоктанню материнських грудей або її сурогатів отримується задоволення, яке спочатку поєднується із задоволенням від прийняття їжі, а потім — відмежовується в окреме задоволення. «Хто бачив, як накормлена дитина відпадає від грудей з розчервонілими щоками і з блаженною усмішкою занурюється в сон, — пише Фройд, — той повинен буде зізнатися, що ця картина має характер типового вираження сексуального задоволення у подальшому житті» (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 580.). Отже, материнські груди в теорії онтогенезу З. Фройда стають «першим об’єктом сексуального інстинкту», а ссання біля материнських грудей вихідним пунктом усього сексуального життя, недосяжним взірцем «будь-якого пізнішого сексуального задоволення, до якого в скрутні часи повертається фантазія» (Фройд З. Лекція 20. Сексуальне життя людини // З. Фройд. Вступ до психоаналізу. — К., 1998. — С. 314.). Невипадково саме з цього вихідного пункту й починала розбудову онтогенезу М. Кляйн.
Друга рання стадія першої фази, яку вирізняє Фройд, пов’язана із зоною ануса, що подібно до зони губ, стає місцем приєднання сексуальності до інших функцій тіла: задоволення при дефекації отримується через затримку і виклик сильного подразнення, що разом з відчуттям болю дає і відчуття насолоди. Інфантильна сексуальна стадія з ерогенним значенням ануса названа анальною, або садистсько-анальною. На цій стадії вперше переживається ворожість світу: анальне стає символом брудного, непотрібного, того, що відкидається. На цій стадії, як зауважує Фройд, закладається протиріччя на все психосексуальне життя людини. Воно ще не означатиме чоловічо-жіночий біном, але вже формуватиметься як активно-пасивний біном: «Активність появляється завдяки потягу до оволодіння з боку мускулатури тіла, а ерогенна слизиста оболонка кишечника проявляє себе як орган з пасивною сексуальною метою» (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 596.), — так формується рання сексуальна полярність і сторонній об’єкт. «Перевага садизму та роль клоаки, що присутня в анальній зоні, — зазначає Фройд, — надає їй яскравий архаїчний характер» (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 596.).
Поява нарцисизму означає перехід від автоеротизму: сексуальні потяги уже злилися в одне ціле і знайшли об’єкт, але він не зовнішній, а внутрішній — власне сконструйоване Я ( Фрейд З. Тотем и табу // З. Фрейд. Я и Оно: Сочинения. — М., 2004. — С. 456.). Психічними наслідками фіксації на цій інфантильній стадії у зрілому житті стане «інтелектуальний нарцисизм, всемогутність думок» ( Фрейд З. Тотем и табу // З. Фрейд. Я и Оно: Сочинения. — М., 2004. — С. 457.), що яскраво проявляється у фольклорі і постмодернізмі. Тому в класичному психоаналізі ведуть мову про первинний (інфантильний) нарцисизм і вторинний нарцисизм, що проявляється у зрілому віці як лібідозне доповнення егоїзму (оскільки егоїзм не включає в себе лібідо).
Метою психосексуального розвитку, як відомо, є переведення інфантильного сексуального життя в його остаточні зрілі форми. Це перетворення в онтогенезі означає, що потяг має знайти сексуальний об’єкт, тобто в онтогенезі мають сформуватися суб’єктно-об’єктні відносини. Для цього мають об’єднатися всі попередньо актуалізовані сексуальні потяги, а ерогенні зони мають підкоритися примату генітальної зони. Нова стадія сексуальної активності характеризується тим, що сексуальне життя визначається участю власне генітальної зони, що передбачає вибір об’єкта зі всією пов’язаною з цим вибором багатою душевною діяльністю.



Об’єднання часткових потягів і підкорення їх примату генітальної зони з метою продовження роду означає не лише зрілу фазу психосексуальної активності, а й дозрівання людськості. У психосексуальному вимірі стадія інтеграції, згідно з Фройдом, означає перевагу фалоса. «Існує не примат геніталій, а примат фалоса» (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 707.), — писав про цю фазу З. Фройд. Тобто зріла стадія психосексуального розвитку, пов’язана з вибором зовнішнього об’єкта, постає у фройдизмі як фалічна стадія. Під час інфантильних сексуальних досліджень відсутність пеніса витлумачується як результат кастрації і «дитина ставить перед собою завдання з’ясувати відношення кастрації до себе» (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 709.). Значення кастраційного комплексу можна сповна оцінити, вважає Фройд, лише взявши до уваги його розвиток у фазі примату фалоса.
Згідно з психоаналізом, першими об’єктами сексуального потягу дитини є батьки, вплив цієї першої ідентифікації у ранньому віці залишається на все життя, тобто є стійким і надійним. З першою і найважливішою ідентифікацією індивідуума пов’язується у психоаналізі виникнення ідеалу-Я. Фройд, виходячи з того, що едіпова стадія є головною в онтогенезі, стверджував, що за ідеалом-Я приховується ідентифікація з батьком, яка відбулася внаслідок переживання кастраційного комплексу. У праці «Я і Воно» Фройд робить таке уточнення: можливо, доречніше було би вести мову про ідентифікацію з батьками, оскільки оцінка батька і матері на ранніх стадіях відбувається без розуміння статевої відмінності. Проте він наполягає на одностатевій ідентифікації, знаходячи цьому таке пояснення: «З метою простоти викладу я буду говорити лише про ідентифікацію з батьком» (Фрейд З. Я и Оно. — С. 855.). Натяк на спрощення створив суперечливий вузол у психоаналізі, який намагалася розв’язати у материнсько-батьківській теорїі онтогенезу М. Кляйн.
Перша ідентифікація, вважає Фройд, є прямою, безпосередньою і передує будь-якій прив’язаності до об’єкта, а на стадії активного вибору об’єкта, тобто едіповій стадії, ця первинна ідентифікація посилюється. В едіповій ситуації трикутнє розміщення едіпового відношення (мати-дитина-батько) передбачає органічну бісексуальність людини, яка має завершитися встановленням мужності або жіночості. У трикутному розміщенні едіпової ситуації, пов’язаному з хлопчиком, Фройд доводить, що дитина переживає об’єктну прив’язаність до матері, яка «починається від материнських грудей і є прикладом вибору об’єкта за типом опори», та ідентифікації до батька (Фрейд З. Я и Оно. — С. 856.). Розвиток сексуального потягу до матері посилює ворожість до батька і бажання замінити його собою. На основі материнського коду формується інстинктивне амбівалентне ставлення до батька. Амбівалентна установка щодо батька і ніжний об’єктний потяг до матері стає змістом простого, позитивного едіпівого комплексу (Фрейд З. Я и Оно. — С. 856.). Руйнування едіпового комплексу у зв’язку з нарощуванням свідомості означає відмову від об’єктної прив’язаності до матері, що зумовлює посилення ідентифікації з батьком, тобто відмову від несвідомої амбівалентної установки щодо нього. Внаслідок позитивного розв’язання едіпової ситуації зберігається любовне (ніжне, а не хтиве) ставлення до матері та посилюється мужність. За негативної ситуації формується вороже ставлення до матері й посилюється фемінізація чоловіка. Посилення ідентифікації дівчинки з матір’ю зміцнює її жіночий характер. Але дівчинка також може ідентифікувати себе не з матір’ю, а з батьком як втраченим сексуальним об’єктом, зміцнивши чоловічі (мужні) риси свого характеру. Тому аналіз переходу едіпової ситуації в батьківську або материнську ідентифікацію, що залежить від онтогенетичної сили нахилів тієї чи іншої статі (якщо брати до уваги вплив бісексуальності на едіпів комплекс), є важливою подією у формуванні національної мужності та національної жіночості.
Вторгнення бісексуальності, що ускладнює аналіз відносин між первинними виборами об’єкта й ідентифікацією в результаті сексуальної фази, дало підставу Фройду стверджувати, що характер постає на основі осаду з двох, узгоджених між собою ідентифікацій: материнсько-батьківської. Однак ідеал-Я або Над-Я як ядро моральної інстанції, вважає Фройд, не є простим осадом від перших виборів об’єкта, які здійснює Воно. Над-Я Фройд пов’язує винятково з батьківською семантикою, тобто з владною, категорично-імперативною мужністю: «Над-Я зберігає характер батька, і чим сильніший був едіповий комплекс, тим стрімкішим було його витіснення (під впливом авторитету, релігії, освіти і читання), тим жорсткіше згодом Над-Я володітиме Я як совість, а може, і як несвідоме почуття провини» (Фрейд З. Я и Оно. — С. 858.). Відокремлення мужнього Над-Я від реалістичного Я відображає, за Фройдом, головні риси не лише індивідуального, але й національного розвитку. На закид, що психоаналіз не цікавиться «вищим, моральним, надособистим», Фройд відповідав: «Цей закид є несправедливий двічі — історично і методологічно» (Фрейд З. Я и Оно. — С. 859.). Історично, оскільки психоаналіз вважає моральні та духовні тенденції в Я такими, що спонукають до витіснення інстинктивного. Методологічно, оскільки шляхом аналітичного розчленування нормальних і перверсивних явищ, психоаналіз займається вивченням витісненого у душевному житті, натомість ідеал-Я, або Над-Я, розглядається як інстанція витіснення, що втілює ставлення до батьків, інтроектується (переводиться у внутрішній план), і є тут вищою духовною сутністю. Отже, утворення психічної інстанції ідеалу-Я (Над-Я) означає у психоаналізі народження феномену мужності. «Виставивши цей ідеал, — пояснює Фройд, — Я змогло оволодіти едіповим комплексом і одночасно підкоритися Воно. У той час, як Я є представником зовнішнього світу, реальності, Над-Я виступає йому назустріч як представник внутрішнього сві ту або Воно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти між Я і ідеалом-Я в кінцевому підсумку виразять протиріччя реального і психічного, зовнішнього і внутрішнього світів»(Фрейд З. Я и Оно. — С. 858.).
Історія утворення ідеалу-Я пов’язує його з філогенетичною (архаїчною) спадщиною індивідуума. Ідеал-Я як мужнє начало в людині, що містить у собі високе батьківське начало, дає змогу пояснити Фройду, наприклад, християнську релігію як символічне вираження духовного потягу до Батька, совісне начало — як символічну роль Батька, що перейшла до вчителів і духовних авторитетів і сформувала власну моральну цензуру, провину — як переживання конфлікту між вимогою совісті і вчинками Я тощо. У психоісторії літератури не можна обійтися без аналізу національного Над-Я, що втілює національну мужність і буде символізуватися у результаті багатократно повторених спроб, тобто у багатократно повтореній індивідуальній творчості письменників — носіїв коду національної літератури.
Історія людської цивілізації (як історія патріархальної цивілізації), згідно з психоаналізом, починається з табу на інцест і батьковбивство, спричиненого усвідомленням інстинктивного бажання синів умертвити батька. На основі різноманітних прикладів з художньої літератури і міфології Фройд доводить, що не аналітик породив своєю психікою едіпів комплекс, а едіпів комплекс присутній у загальнолюдській системі, тобто відображає об’єктивну реальність. Едіпова ситуація як неминуче відтворювання в індивідуальному розвитку кожної людини батьківського закону (табу на інцест та батьковбивство) є кодом психоаналітичної теорії.
Аналізуючи праці одного із теоретиків психоісторії Ллойда де Моза, американський учений С. Гроф звертає увагу, що ці праці підтвердили унікальний факт: регресивний інфантильний матеріал, пов’язаний з едіповою ситуацією, відіграє провідну роль у величезних політичних кризах: «Результати вивчення великої кількості історичних криз змушують думати, що політичні та військові лідери замість того, щоб бути сильними едіповими фігурами, стають «сміттєвими баками» для витіснення почуттів окремих осіб, груп і навіть цілих націй» (Гроф С. За пределами мозга. — М., 2000. — С. 450.). На матеріалі соцреалізму ми зможемо також переконатися у правомірності цього твердження, пов’язаного з українськими проекціями на образ Леніна-Сталіна в епоху тоталітаризму.
Отже, аналізуючи інфантильну сексуальність, Фройд розрізняє часткові інфантильні потяги, яким відповідають певні ерогенні зони, і цілісний зрілий сексуальний потяг. Потяг є одним із понять, що відмежовує душевне від тілесного, адже він має відношення до соматичного (тілесного) джерела, тобто джерелом потягу є збуджуючий процес в якійсь певній частині людського тіла. Специфічно сексуальне збудження пов’язується з ерогенною зоною, тобто тією частиною тіла, де зароджується частковий сексуальний потяг (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 568.). Психосексуальний розвиток людини Фройд розглядає двофазово: спершу як розщеплений розвиток соматичних і психічних процесів, які не зв’язуються до певного часу, згодом як прорив інтенсивного, душевного, любовного руху «до інервації геніталей», що означає синтез сексуального і духовного як ознаку нормальної єдності любовної функції (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 631.).
З. Фройд звернув увагу, що кінцева форма психосексуального життя не є лише результатом вродженої конституції, адже існують модифікуючі впливи випадково пережитого в онтогенезі, тому при аналізі має бути врахована єдність конституційних і випадкових факторів та їх взаємне відношення: «Конституційний момент повинен чекати переживання, яке сприяє його проявленню. Випадковий момент потребує підтримку конституції, щоби виявити дію. Для більшості випадків можна уявити собі так званий “додатковий ряд”, в якому знижена інтенсивність одного фактора вирівнюється завдяки підвищеній інтенсивності іншого фактора» (Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности. — С. 636.). Отже, психоаналітичне дослідження спирається на принцип реальності, внаслідок якої етіологічний (причинний) ряд розкладається на два аспекти: сприятливий (dispositionel) та остаточний (definitif). У сприятливому виявляється спільна дія конституції і випадкових переживань, в остаточному — схильності і травматичне переживання. А всі моменти, які заважають природному психосексуальному розвитку, викликають регресію, повернення назад. У психоісторії української літератури особливо відчутним був фактор затримки, сплутаності процесів природного розвитку, зумовлений російсько-імперською психополітикою.


NB

Психоісторія літератури як філогенез розбудовується на основі онтогенезу як індивідуального розвитку дитини на шляху до зрілої свідомості. В онтогенезі закладаються материнський і батьківський коди. Материнський код втілює інстинкт життя і його відношення до інстинкту смерті.
ОскІльки материнський код формується на основі співвідношення двох інстинктів, або лібідозних (любовних) і деструктивних (руйнівних) імпульсів, то психосемантика орально-садистських та анально-садистських атак щодо материнського тіла закладає перші психічні уявлення та їхню подальшу долю у творчих сублімаціях, або фантазуваннях.
Перевага орально-садистських імпульсів формує національний характер, прив’язаний до свого роду, оскільки в основі їх є перевага інстинкту життя над інстинктом смерті. Перевага анально-садистських імпульсів формує імперський характер, адже перевага інстинкту смерті щодо материнського тіла відчуджує його від свого роду.
Інтроекція материнського об’єкта, тобто переведення його у внутрішній образ, формує ставлення суб’єкта до об’єктного світу. Любовне ставлення до матері закладає основу національного характеру і є надійною опорою для підсилення інстинкту життя в його боротьбі з інстинктом смерті.
Материнський код відображається у двох стадіях — параноїдно-шизоїдній і депресивно-репараційній, або низькій і високій формах. На першій стадії активізується інстинкт смерті, що сприяє руйнівним процесам розщеплення, на другій — інстинкт життя, що сприяє інтеграційним процесам. Розщеплення як головний психічний захист шизоїдного характеру властивий для імперського суб’єкта, а тому є основою імперської культури. Інтеграція — головний психічний захист національного суб’єкта від імперського переслідувача, тому він тісно пов’язаний з механізмами любовної інтроекції, або переведення у внутрішні уявлення (образи) «хорошого» материнського об’єкта і «хорошого» батьківського об’єкта.
ПервІсними об’єктами переслідування, що формують уявлення про ворожий світ, є материнський і батьківський образи. Тому «погане» батьківство в національних психізмах символізуватиме імперське Над-Я.
Батьківський національний код втілює духовну мужність і її критичне відношення до несвідомого та різноманітних перверсій, пов’язаних з неподоланою інстинктивною спадщиною. Батьківський імперський код втілює авторитарну маскулінність, в якій переважає інстинкт смерті над інстинктом життя, що зумовлює несвідоме культивування різноманітних перверсій.
Материнський код найяскравіше проявляється у романтичну епоху, батьківський — у реалістичну епоху, тобто на основі материнського інстинкту життя і батьківського спадку мужності відчитується код національної літератури, який відображається в єдності романтизму і реалізму.