1202224722384

Основи менеджменту. 2-ге видання, виправлене, доповнене («Академвидав»)

43,00 грн.

Хміль Ф. І.

Тип видання — підручник
Рік видання — 2007
Обсяг — 576 сторiнок
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (ламiнування)

Поділитися:   

Анотація

У другому, доповненому, виданні підручника розкрито ево­­­люцію управлінської думки, а також специфіку, загальні за­­­­­­­­сади, закономірності, функції, організаційно-психологічні ­ме­­­ханізми, методи, сучасні концептуальні моделі менеджменту як науки і системи управління суб’єктами економіки в ринкових умовах. Висвітлено природу, сутність керівництва, влади і лідерства, організації праці, етичні норми в менеджменті, можливості використання його потенціалу в забезпеченні ефективної діяльності організацій.

Для студентів вищих навчальних закладів. Корисний буде всім, хто намагається збагатити свої управлінські знання і навички.

Зміст

1. Загальні засади управління і менеджменту

1.1. Сутність управління.
Сфери і типи управління.
Сутність і особливості управління виробничогосподарськими організаціями.
Еволюція управління суспільним виробництвом.
1.2. Специфіка менеджменту.
Сутність менеджменту як системи управління в ринкових умовах.
Структурний аналіз менеджменту.
Мета, завдання, стадії менеджменту.
Сучасна парадигма менеджменту.
Соціально-економічна природа управлінської праці.
1.3. Особливості менеджменту в економічно розвинутих країнах.
Північноамериканська модель менеджменту.
Західноєвропейська модель менеджменту.
Японська модель менеджменту.
Концептуальні моделі сучасного менеджменту.
1.4. Становлення сучасного менеджменту в Україні.
Динаміка макроекономічних чинників і їх вплив на становлення менеджменту.
Мікроекономічні чинники становлення вітчизняного менеджменту.

2. Еволюція управлінської думки

2.1. Зародження і розвиток менеджменту як науки.
Сутність, предмет і методи менеджменту як науки.
Періодизація зародження і розвитку менеджменту як науки.
2.2. Наукові школи в менеджменті.
Передумови виникнення наукових шкіл у менеджменті.
Школа наукового управління.
Школа «фордизму».
Класична школа.
Школа руху за гуманні стосунки.
Школа виробничої демократії.
Школа поведінкових наук.
2.3. Особливості сучасного етапу розвитку науки менеджменту.
Сучасні концепції менеджменту.
2.4. Зародження і розвиток наукових досліджень з проблем менеджменту в Україні.
Розвиток управлінської науки в Україні на початку ХХ ст.
Розвиток управлінської науки в Україні в період існування СРСР.
Науковоі напрями формування сучасної вітчизняної моделі менеджменту.

3. Виробничо-господарська організація

3.1. Організація як соціальне утворення.
Сутність і основні ознаки формальної організації.
Причини виникнення, принципи функціонування організації.
Структура організації як системного утворення.
3.2. Середовище організації.
Внутрішнє середовище організації.
Зовнішнє середовище організації.
3.3. Еволюція організацій.
Розвиток організацій у докапіталістичних соціально-економічних формаціях.
Капіталістичні організації.
Особливості організацій у соціалістичному суспільстві.
3.4. Класифікація виробничо-господарських організацій.
Підприємство як юридично-правова форма виробничо-господарської організації.
Види і статус підприємств в Україні.
3.5. Організаційний розвиток і організаційні зміни.
Організаційний розвиток.
Планування організаційних змін. Управління організаційними змінами.

4. Закономірності і принципи менеджменту

4.1. Закономірності менеджменту.
4.2. Сутність принципів менеджменту.

5. Функції, процес і механізм менеджменту

5.1. Сутність функцій організації, функцій, процесу і механізму менеджменту.
Функції організації.
Функції і процес менеджменту.
Механізм менеджменту.
5.2. Функція менеджменту «визначення цілей».
Сутність, значення і класифікація цілей менеджменту.
Основні вимоги до цілей організації.
Ієрархія цілей. Місія організації.
Послідовність етапів розроблення і реалізації цілей менеджменту.
5.3. Функція менеджменту «планування».
Сутність і значення функції менеджменту «планування».
Принципи управлінського планування.
Економіко-організаційний зміст планування в менеджменті.
5.4. Функція менеджменту «рiшення».
Сутність і класифікація рішень у менеджменті.
Процес підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень.
Методи прийняття раціональних управлінських рішень і підвищення їх якості.
5.5. Функція менеджменту «органiзування».
Зміст і значення функції «організування».
Структурна побудова управління організаціями.
Організування процесів менеджменту.
5.6. Функція менеджменту «оперативне регулювання».
Планування оперативних управлінських робіт.
Оперативне регулювання і контролювання ходу робіт.
5.7. Функція менеджменту «мотивування».
Сутність та еволюція поняття «мотивування».
Психологічні теорії мотивування.
Арсенал мотиваційних засобів менеджера.
5.8. Функція менеджменту «контролювання».
Сутність, види і процес контролювання.
Системи контролювання.

6. Методи менеджменту

6.1. Загальні особливості методів менеджменту.
Сутність і значення методів менеджменту.
Взаємозв’язок функцій і методів менеджменту.
6.2. Економічні методи менеджменту.
Планування господарської діяльності.
Комплексні цільові програми.
Бізнес-планування в управлінні організацією.
Комерційний розрахунок.
Економічні регулятори господарської діяльності.
6.3. Організаційно-розпорядчі методи менеджменту.
Організаційно-стабілізуючі методи менеджменту.
Розпорядчі методи менеджменту.
6.4. Соціальні методи менеджменту.
Соціальне прогнозування.
Соціальне планування.
Соціальне нормування.
Соціальне регулювання.

7. Інформація і комунікації у менеджменті

7.1. Інформаційне забезпечення менеджменту.
Сутність і значення інформації у процесі менеджменту.
Класифікація інформації і вимоги до неї.
Особливості надходження, утворення і використання інформації на рівнях менеджменту.
Носії, операції та процедури оброблення інформації у процесі менеджменту.
Системи інформаційного забезпечення менеджменту.
7.2. Комунікативні процеси в менеджменті.
Сутність комунікації.
Комунікативний процес, його елементи і етапи.
Види комунікацій і трансакцій.
Психологія особистісних контактів.
Методи вдосконалення комунікацій.

8. Основи психології менеджменту

8.1. Сутність психології менеджменту.
Психологія менеджменту як галузь психологічної науки.
Психологічні якості працівників і їх використання у процесі менеджменту.

9. Керівництво, влада, лідерство

9.1. Менеджер, його місце і роль в організації.
Типи керівників.
Чинники менеджерської діяльності в сучасній Україні.
9.2. Керівництво в організації.
Сутність та особливості керівництва.
Діапазон керівництва.
Лінійне і функціональне керівництво.
Соціальнопсихологічний зміст функціональних обов’язків менеджера.
9.3. Влада в менеджменті.
Необхідність і сутність влади в менеджменті.
Види і баланс влади. Форми влади керівника.
9.4. Лідерство.
Природа лідерства і його складові.
Типологія лідерів.
Теорії лідерства.
Стиль керівництва і стиль управління.

10. Організація праці в менеджменті

10.1. Загальні засади організації праці в менеджменті.
Сутність і етапи організації праці в менеджменті.
Ефективність раціоналізації праці в менеджменті.
Поділ праці в менеджменті і його види.
Кооперація праці в менеджменті та її види.
10.2. Організація робочих місць працівників менеджменту.
Робоче місце працівника менеджменту організації та вимоги до нього.
Типові проекти організації робочих місць працівників менеджменту.
Положення про структурні підрозділи та посадові інструкції працівників менеджменту.
10.3. Виробниче середовище працівників менеджменту.
Розміщення робочих місць і умови праці.
Механізація і автоматизація управлінської праці.

11. Відповідальність і етика в менеджменті

11.1. Відповідальність у менеджменті.
Юридична відповідальність у менеджменті.
Дисциплінарна відповідальність у менеджменті.
Матеріальна відповідальність у менеджмент.
Соціальна відповідальність у менеджменті.
11.2. Етика у менеджменті організацій.
Етика бізнесу.
Етика поведінки менеджера.

12. Забезпечення ефективної діяльності організації

12.1. Управління трудовими ресурсами.
Планування людських ресурсів.
Набір персоналу.
Добір і розстановка працівників.
Встановлення заробітної плати і пільг.
Профорієнтація, адаптація, навчання і атестація працівників.
12.2. Якість трудового життя і методи її поліпшення.
Сутність якості трудового життя.
Державне забезпечення якості трудового життя.
Мікроекономічні напрями забезпечення якості трудового життя.
12.3. Управління створенням операційних систем.
Сутність операційної системи. Класифікація операційних систем.
Проектування операційних систем у сфері виробництва товарів.
Проектування операційних систем у сфері виробництва послуг.
12.4. Управління функціонуванням операційних систем.
Управління функціонуванням операційних систем з виробництва товарів.
Управління функціонуванням операційних систем з виробництва послуг.
Забезпечення якості продукції і послуг.
12.5. Управління продуктивністю організацій.
Сутність управління продуктивністю організацій.
Стратегічне управління організаціями за критерієм продуктивності.
Комунікації, прийняття рішень і оперативне керівництво продуктивністю організацій.
12.6. Ефективність менеджменту організації.
Ефективність менеджменту організації, критерії і методи її оцінювання.
Оцінювання ефективності діяльності структурних підрозділів менеджменту організації.

Короткий термінологічний словник.
Література

Уривок із підручника («Основи менеджменту» Хміль Ф. І.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Загальні засади управління і менеджменту

Висвітлення діалектики взаємозв’язку між термінами «управління» й «менеджмент» потребує розгляду еволюції систем управління виробничо-господарською діяльністю людей, обґрунтування об’єктивних закономірностей виникнення і розвитку менеджменту як особливої системи управління організаціями в умовах ринку, сутності праці менеджерів та фахівців управління, необхідності, передумов і напрямів формування вітчизняної моделі менеджменту.

1.1. Сутність управління

Поняття «управління» містке й глибоке. Його застосовують як до складових навколишнього середовища, в якому існує людина (управління в неживій і живій природі, в людському суспільстві), так і до різноманітних видів людської діяльності (управління державою, регіоном, організацією, політичною партією, автомобілем, дорожнім рухом тощо).

Управління — цілеспрямований вплив на процес, об’єкт, систему з метою збереження їх стійкості або переведення з одного стану в інший.

Усі сфери і види діяльності є системами, сформованими з багатьох взаємопов’язаних елементів і відносин між ними. У кожній із них можна виділити суб’єкт і об’єкт управління.

Суб’єкт (лат. subjectivus — підкладений) управління — елемент (група елементів) системи, який своїми свідомими чи неусвідомленими активними діями (поведінкою) чи бездіяльністю впливає на об’єкт управління.

Суб’єкт управління не може існувати ізольовано. Сенсом його існування і функціонування є вплив на об’єкт управління, з яким вони утворюють систему управління.

Об’єкт (лат. objectus — предмет) управління — елемент (група елементів) системи управління, який змінює свою поведінку під впливом суб’єкта.

Загалом управління є особливим видом людської діяльності в усіх сферах суспільного життя.

Сфери і типи управління

Середовищем існування кожної людини як індивіда є жива і нежива природа та людське суспільство. Відповідно у навколишньому середовищі вирізняють такі сфери управління:
— управління у неживій природі (технічних системах);
— управління в організмах (біологічних системах);
— управління в суспільстві (соціальних системах).
Процеси управління в технічних системах відбуваються за наперед заданими людьми програмами. Вони бувають простими (наприклад, накручування пружини годинника) і надзвичайно складними (програми, за якими працюють ЕОМ). Управління технічними системами не здатне до самовдосконалення, хоча сучасні ЕОМ інколи передбачають самопрограмування для оптимального управління об’єктами.
Прості процеси управління в біологічних системах за своєю сутністю є регулюванням, що відбувається в живих організмах для їх пристосування до навколишнього середовища.
Найскладніші процеси управління здійснюються у людському суспільстві, оскільки вони стосуються діяльності як окремих людей, так і їх груп (колективів, прошарків, класів, суспільства загалом), яким властиві різноманітні інтереси. Люди пізнають і використовують закони природи й суспільства у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, продукують необхідні для цього технічні системи, застосовують створені природою біологічні. У зв’язку з високою складністю управління людьми виокремлюють такі типи управління: політичне, економічне та соціальне. Політичне управління здійснюється на рівні суспільства, виявляється у функціонуванні держави, її органів та атрибутів. Економічне управління є системою заходів, спрямованих на задоволення економічних потреб людей, суспільства завдяки створенню робочих місць, виготовленню й розподілу продукції і послуг. Соціальне управління полягає у реалізації заходів для узгодженої діяльності індивідів, трудових колективів, територіальних, соціальних, етнічних та інших спільнот. Економічне й соціальне управління здійснюється на всіх рівнях виробництва: від робочого місця працівника до рівня національної економіки загалом.
Управління суспільним виробництвом поєднує процеси економічного та соціального управління національною економікою, галузями, регіонами, виробничо-господарськими організаціями (підприємствами).

Сутність і особливості управління виробничо-господарськими організаціями

Виробничо-господарські організації — це соціотехноекономічні системи, цілеспрямовано орієнтовані на вироб-ництво матеріальної продукції або послуг. Функціонування їх можна зобразити схематично (рис. 1.1).

m1

Рис. 1.1. Схема функціонування
виробничо-господарської організації

Щоб забезпечити функціонування організації, нею необхідно управляти. Поняття «управління організаціями» неоднозначно трактують у зарубіжній та вітчизняній літературах. Більшість учених погоджуються, що воно означає «робити що-небудь за допомогою людей з людьми». Деякі дослідники поширюють це визначення на будь-які групи людей, навіть на всі види міжособистісних стосунків. Американський дослідник професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, президент Міжнародної Академії управління Гарольд Кунц і американський фахівець-практик у галузі управління Сиріл О’Доннел тлумачать поняття «управління» як «створення ефективного середовища для людей, які діють у формальних організаційних групах» .
Автори першого перекладеного російською мовою підручника «Основи менеджменту», професори Майкл Мес-кон, Майкл Альберт, Франклін Хедоурі стверджують, що «управління — це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати і досягти цілей організації». Отже, управлінням вони вважають чітко окреслений комплекс функцій менеджменту (планування, організація, мотивація, контроль), залишаючи поза його межами цілі організації. Професор менеджменту Нью-Йоркського університету Пітер Дракер (нар. 1909) вважає управління особливим видом діяльності, «що перетворює неорганізований натовп в ефек-тивну цілеспрямовану і продуктивну групу».
Загалом представники різних концепцій розглядають управління у двох аспектах: як свідомий вплив людей на будь-який об’єкт і як специфічну діяльність у процесі виробництва. Їх об’єднує погляд на управління як на процес чи вид діяльності.
Управління має бути побудоване на системі методів і способів, які є змістом специфічної діяльності управлінців. У такому сенсі воно передбачає вплив групи людей на конкретний об’єкт, а також наявність організації з певними цілями, структурою, системою відносин.
За своїм змістом управління організаціями є процесом визначення цілей, організації взаємодії та взаємного впливу груп людей під час їхньої спільної виробничо-господарської діяльності.

Управління організаціями — здійснюваний індивідом або групою осіб процес з метою координування діяльності інших осіб, спрямований на досягнення результатів, недосяжних для жодної з цих осіб зокрема.

Управління є висококваліфікованою керівною діяльністю, основаною на стратегічному й поточному плануванні, відповідній організаційній структурі, розвинутій системі мотивування, а також необхідному рівні контролю. Управлінський вплив здійснює не тільки керівник, а й інші працівники управління, які виконують функції, підфункції та завдання в загальному процесі управління.
Процес управління виробництвом забезпечують через взаємодію суб’єкта і об’єкта управління (рис. 1.2).

m2

Рис. 1.2. Взаємовідносини у процесі управління виробництвом

Суб’єкт управління в організації — особа або група осіб, які ставлять цілі перед об’єктом управління, деталізують їх у формі завдань, доводять до об’єкта управління і контролюють їх виконання.

Осіб, які професійно займаються управлінською діяльністю, називають управлінцями, менеджерами.

Об’єкт управління в організації — сукупність соціальних, економічних і технічних ресурсів виробництва, тобто соціотехноекономічна виробнича система.

Інколи об’єкт управління помилково трактують як групу людей, зайнятих виробництвом, що свідчить про звуження змісту управління до впливу лише на людський вид виробничих ресурсів. Насправді «об’єкт управління»— значно ширше поняття.
Зв’язок між суб’єктом і об’єктом управління забезпечує обмін інформацією. Від суб’єкта управління до об’єкта надходить потік командної інформації. Інформаційний потік до суб’єкта містить дані про стан об’єкта управління, про реакцію на розпорядження та про їх виконання.
Для характеристики управління часто використовують поняття «система управління», виділяючи в ній керуючу і керовану підсистеми. Іноді керуючу підсистему неправильно ототожнюють із суб’єктом, а керовану — з об’єктом управління.
Насправді керуюча підсистема — це частина соціальної складової організації, яка впливає на інші складові. Її елементами є індивіди, що працюють в управлінських підрозділах, виконуючи лише функції управління, а також індивіди, які управляють працівниками виробництва, розпоряджаються задіяними у виробництві технічними та економічними ресурсами, працюючи безпосередньо у виробничих та забезпечуючих підрозділах організації (рис. 1.3). Керуюча підсистема виконує функції управління керованою.

m3

Рис. 1.3. Структура системи управління організацією

Керованою підсистемою є задіяні у виробництві та інших сферах діяльності ресурси організації — людські, матеріальні, фінансові.
На систему управління впливає також навколишнє середовище, оскільки на її входи подається інформація про трудові, матеріальні, фінансові, екологічні та інші ресурси виробництва.

Входи системи управління — елементи системи управління, через які інформація із навколишнього середовища надходить до неї.

Кожна система управління здійснює вплив на навколишнє середовище, подаючи на свої виходи інформацію про продукт функціонування виробничо-господарської системи (товари, послуги, фінанси та ін.), а також про діяльність організації загалом (культура, етика, соціальні процеси, екологія, вплив на навколишнє середовище тощо).

Виходи системи управління — елементи системи управління, через які інформація як продукт її функціонування надходить у навколишнє середовище.

Сучасні системи управління не виникли з нічого, не за-родилися спонтанно, а є наслідком тривалої еволюції в процесі історичного розвитку суспільного виробництва.

Еволюція управління суспільним виробництвом

Задоволення матеріальних і духовно-культурних потреб людей є основною спонукою їх господарської (економічної) діяльності. Економічна діяльність первісних людей полягала в полюванні, рибальстві та збиранні природних продуктів. Виробництво обмежувалося створенням зброї, рибальських знарядь, одягу та предметів домашнього користування. Очевидно, між племенами епізодично здійснювався обмін предметами споживання, але будь-яких соціально-економі-чних утворень, систематично орієнтованих на виробництво предметів для обміну, не було. Перші виробничо-господарські організації виникли в період другого великого поділу суспільної праці — відокремлення ремесла від землеробства (між ХІІ і VІІІ ст. до н. е.) у формі ремісничих майстерень. Спільна праця людей у них потребувала свідомої організації та управління: планування, координування, регулювання, чим і займаються управлінці.
Отже, управління виробничо-господарськими організаціями як соціальна функція, специфічна професійна діяльність людей у виробництві, зародилося одночасно з виникненням ремісничих майстерень, орієнтованих на виробництво продукції для зовнішньої реалізації. Спочатку воно було простим і полягало у розподілі робіт між працівниками, координації та обліку індивідуальної праці, стимулюванні ефективно працюючих. Власники майстерень працювали разом з підмайстрами та учнями. Ієрархічна форма ремісничої організації охоплювала, як правило, два управлінські щаблі: майстра і підмайстра. У технологічному процесі виробництва використовували переважно ручну працю.
Побутують й інші погляди на зародження та генезис управління. Так, шведський фахівець з управління Бенгт Карлоф пов’язує його виникнення з винаходом писемності, послуговуючись розробленим американським істориком Клодом-Стюартом Джорджем-молодшим «управлінським континуумом», згідно з яким виникнення управління датоване моментом винаходу шумерами (прибл. 5000 р. до н. е.) клинопису, який дав змогу письмово фіксувати факти і події. Однак це пояснення недостатньо обґрунтоване економічно. Непереконливими є спроби пов’язати процес виникнення управління з формуванням держави, як це вважає професор Нью-Йоркського університету Глен Райт: «Коли треба було збирати подат-ки, створювати армію, годувати людей, які самі не вироб-ляли харчі, тоді постала певна форма управлінської діяльності»1 . Насправді держава виникла значно пізніше, ніж управління. Передумовами цього процесу були виробництво, вдосконалення знарядь праці, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, поява додаткового продукту. Тобто не держава спричинила виникнення управ-ління, а наявність підприємств стала передумовою виникнення держави.
На етапі рабовласницького суспільства започаткувався розвиток ієрархічної побудови управління. Ієрархія організації нараховувала тоді від двох-трьох рівнів (власник — майстер — наглядач за рабами) у виробничих організаціях індивідуальних власників до шести (цар — губернатор — керівник державного територіального органу управління — керівник виробництва (майстер) — наглядач за рабами) у державних виробничих організаціях.
За феодалізму типовим промисловим підприємством стала майстерня, господарем якої був власник-ремісник. З ним працювали підмайстри, учні і один-два ремісники, які готувалися незабаром стати самостійними майстрами. Майстерні об’єднувалися в цехи. Застосовувалися механічні засоби виробництва. Поділ праці ґрунтувався на технологічно закінчених комплексах операцій, які завершувалися виготовленням напівфабрикатів, а кооперація праці здійснювалася у внутріцехових і міжцехових формах. Між працівниками майстерні існували суворі ієрархічні відносини, які регулювали їх управлінську і виробничу діяльність. Певні управлінські функції щодо індивідуальних майстерень виконували ремісничі цехи: визначали квоти виробництва продукції кожним майстром, місця її збуту, порядок закупівлі сировини, економічного стимулювання до праці.
Наприкінці середньовіччя цехова організація зіткнулася з такими проблемами, як зарегламентованість технології та управлінських відносин на виробництві, вузькість, традиціоналізм мислення керівників виробництва, обмеження на випуск продукції й застосування високопродуктивних машин та ін. Оскільки капітали, нагромаджені власниками майстерень та купцями, потребували продуктивного використання, почали зароджуватися виробничі організації підприємницького типу, засновані на капіталістичній формі виробничих відносин, особливістю яких є наявність центральної фігури — капіталіста-підприємця.
Особливістю капіталістичних організацій стало поєднання капіталу і підприємницької ідеї з працею найманих робітників.
З розвитком виробництва й економічних відносин управління ускладнювалося. Однак до початку ХХ ст. його функція залишалася універсальною. Здійснювали управління власник та невелика кількість управлінців. Пізніше, у процесі концентрації капіталу та створення великих підприємств, трестів, концернів, функція управління розширилася й диференціювалася на окремі види управлінської праці. Відбулася спеціалізація управлінців за функціями і підфункціями управління. Процес управління окреслився як комбінація зусиль спеціалізованих категорій управлінців — керівників і фахівців з окремих функцій управління.
За капіталізму управління економікою загалом та окремими підприємствами ґрунтується на системі ринків і цін. Поведінку кожного учасника економічної діяльності мотивують його інтереси: кожний господарюючий суб’єкт прагне максимізувати свій дохід шляхом індивідуального прийняття рішень. У конкуренцію вступають не тільки товари і послуги, а й виробничі та управлінські структури, методи управління. Одним із сегментів ринку праці є ринок робочої сили управлінських працівників, де спостерігається високий попит на спеціалістів, здатних здійснювати ефективне управління. Ринкова система постала механізмом, завдяки якому індивідуальні рішення й переваги стають відомими широкому загалу і координуються.
Ці особливості управління були властиві капіталістичній системі господарювання тільки на етапі зародження. Пізніше капіталістична система управління трансформувалася, набуваючи спільних для всіх країн ознак та певних національних відмінностей.
Так, у США, починаючи з великої депресії 30-х років, посилилася роль уряду в регулюванні економічних і соціальних відносин, у тому числі відносин управління. Це було пов’язано з утворенням могутніх економічних організацій (великих корпорацій) та сильних профспілок. Держава змушена була втручатися в економіку, щоб нейтралізувати їх вплив на функціонування ринкової системи. За цей період у США нагромаджено великий досвід прямого (антимонопольне законодавство) і непрямого регулювання економіки й управління з метою соціальної орієнтації виробництва.
У гітлерівській Німеччині існувала система авторитарного капіталізму, за якого держава здійснювала жорсткий контроль й управління економікою (за збереження приватної власності на засоби виробництва).
Військово-тоталітарного управління зазнали економіки Чилі, Південної Кореї, Греції й Індонезії, де диктатура військових була поєднана з капіталістичною системою відносин.
У Великобританії наприкінці ХІХ ст. активно стали впливати на управління виробничими підприємствами тред-юніони. Цей вплив виявлявся навіть у прямому формуванні ними вищої управлінської ланки в націоналізованих галузях.
Натепер суттєві регіонально-національні особливості розвинулися в управлінні економікою Німеччини, Франції, Японії, Сінгапуру, країн Скандинавії, на американському континенті.
На початку ХХ ст. у більшості країн світу виникла нова форма організації капіталу — корпоративний капітал — сума індивідуальних капіталів, вкладених групами людей у певну організацію. Внаслідок цього в 30—40-х роках ХХ ст. у всіх економічно розвинутих країнах розмежували функції володіння і функції управління капіталом. Як правило, управління виробничо-господарською діяльністю більшості фірм Заходу здійснюють наймані управлінці-менеджери, які не є їх абсолютними власниками. Вони одержують заробітну плату, іноді частку прибутків фірми. З часом, купуючи акції, менеджери вищого рівня стають і власниками. Розмежування функцій володіння й управління капіталом стало передумовою оголошення ХХ ст. століттям революції управлінців. Менеджмент сформувався як особлива система управління виробництвом, породжена ринком і спрямована на забезпечення його діяльності.
У країнах комуністичної орієнтації також існували певні відмінності в управлінні підприємствами за єдності принципових засад господарювання. У більшості з них функціонувала класична командно-адміністративна система управління, за якої діяльність підприємств регламентували зверху. В Югославії існував так званий ринковий соціалізм, з притаманними йому груповою формою власності трудових колективів на засоби виробництва, ринковими відносинами між підприємствами. У сільському господарстві Польщі, Угорщини переважали дрібні приватні власники.
Командно-адміністративна система управління постійно демонструвала свою неефективність. Час від часу в країнах соціалістичного табору здійснювали спроби її реформування, але без зміни основ функціонування. Однак політичні та економічні догми не давали змоги уникнути жорсткого централізованого управління, і тому всі спроби запровадження елементів рин-кових відносин, а значить і самостійності підприємств, були приречені на невдачу. Крах командно-адміністративної системи був наслідком корінної розбіжності між комуністичною ідеєю і прагненням людини до економічної свободи.
Отже, режим функціонування системи управління, її організація, способи й методи діяльності зумовлені типом суспільства, в якому функціонує система, типом економіки, наявністю чи відсутністю ринку, свобод і прав громадян, ступенем розвитку інституцій у суспільстві та ін. Соціально-економічні формації різняться формами власності на засоби виробництва, а організації (підприємства), які існують у межах певної формації, — способом координації й управління виробничо-господарською (економічною) діяльністю. Цей спосіб позначається на формах, структурах, засобах і методах управління виробничо-комерційною діяльністю організацій (рис. 1.4.).

m4

Рис. 1.4. Періодизація розвитку управління виробництвом

Управління виробничо-господарськими організаціями еволюціонувало від найпростіших до сучасних складних систем менеджменту. При цьому викристалізовувалися організаційні форми, структури, функції, принципи і методи управління: відкидалися ті, які переставали відповідати новим соціально-економічним умовам, і зберігалися ефективні, випробувані суспільною практикою.

1.2. Специфіка менеджменту

Характеризуючи категорії «управління» і «менеджмент», оперують однойменними теоретичними поняттями: суб’єкт,
об’єкт, функції, методи, структури, середовище, система тощо. Однак практична реалізація цих категорій суттєво відрізняється змістовним наповненням елементів процесів управління й менеджменту і практичними способами реалізації управлінських відносин, що становлять сутність цих категорій.

Сутність менеджменту як системи управління в ринкових умовах

За твердженням П. Дракера, слово «менеджер» не має точного відповідника в німецькій, французькій, іспанській, італійській, російській мовах, а використовувані в цьому значенні слова «так само неточні і ухильні, як і слово “менеджер” в американській англійській». У спрощеному розумінні менеджмент — це вміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей. В англомовних країнах поняття «менеджмент» тлумачать як спосіб та манеру спілкування з людьми, владу та мистецтво керівника, вміння організувати ефективну роботу управлінського апарату, організаційну побудову системи управління та ін. (рис. 1.5).

m5

Рис. 1.5. Основні підходи до визначення поняття «менеджмент»

Менеджмент (англ. manege — управляти) — вид діяльності, спрямованої на досягнення певних передбачених цілей виробничо-господарською організацією (підприємством), яка функціонує в ринкових умовах, шляхом раціонального використання її матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Функціональна багатогранність менеджменту безпосередньо пов’язана з особливостями його економічних, соціально-психологічних, правових, організаційно-технічних аспектів.
Економічні аспекти менеджменту реалізують в управлінні виробництвом, під час якого координується використання необхідних для ефективного досягнення цілей матеріальних і трудових ресурсів.
Соціально-психологічні аспекти виявляються в діяльності певних осіб щодо спрямування зусиль усього персоналу організації на досягнення поставлених цілей та шляхом створення керівної структури, за допомогою якої реалізуються відносини між керівництвом і підлеглими. Особливості такої діяльності залежать від культури суспільства, традицій, цінностей і звичок людей.
Правові аспекти відображають структуру державних, політичних та економічних інститутів, здійснювану ними політику, законодавство, яке регулює бізнес, трудові відносини, податкову політику тощо.
Організаційно-технічні аспекти передбачають раціональну оцінку ситуації і систематичний відбір цілей та завдань, послідовне розроблення стратегії вирішення цих завдань, упорядкування необхідних ресурсів, раціональне проектування, організацію, керівництво і контроль за діями щодо реалізації цілей, мотивування й винагородження людей.
У розглянутих аспектах виявляється зміст менеджменту як діяльності, спрямованої на певний об’єкт.

Об’єкт (лат. objectus — предмет) менеджменту як діяльності — виробничо-господарська організація та її навколишнє середовище, на які здійснюється управлінський вплив.

Вплив менеджменту на організацію та її зовнішнє середовище опосередковується виробничими відносинами, що зумовлює конституювання предмета менеджменту як діяльності.

Предмет менеджменту як діяльності — система відносин, яка виникає між суб’єктом і об’єктом менеджменту у процесі створення товарів (послуг), призначених для потреб ринку.

Менеджмент як діяльність з управління організаціями охоплює організацію виробництва, спрямованого на досягнення прибутку (підприємницького доходу); організацію спільної праці людей; процеси прийняття рішень; сукупність певних стадій процесу управління.
Менеджментом також вважають керівництво, яке скеровує діяльність організації, представляє її у зовнішньому середовищі і діє від її імені при контактах з державою, іншими суб’єктами ринку, громадськими організаціями тощо.
Менеджмент постає і як організація спільної праці співробітників, колективу для досягнення поставленої мети найраціональнішим шляхом. Часто, ведучи мову про менеджмент, мають на увазі людей, які обрали управління сферою своєї професійної діяльності. У такому розумінні менеджмент є збірним поняттям, яке відображає зміст професійної діяльності як менеджерів (керівників), так і функціональних виконавців і технічних працівників менеджменту. Менеджмент асоціюється і з системою управління, яку формують певні елементи, відносини, зв’язки між якими структуризовано й упорядковано. Основною оцін-кою ефективності і якості її функціонування є ступінь досягнення визначених цілей у поточному періоді та у довготерміновій перспективі.

Менеджмент у розумінні організації управління — це сукупність управлінських підрозділів, їх функцій, ієрархії та підпорядкування органів управління, методів впливу на об’єкт управління.

Менеджментом нерідко вважають процес прийняття рішень, тобто розроблення і реалізацію способів виходу з конкретних виробничо-господарських ситуацій, що склалися всередині організації або за її межами.

Менеджментом часто називають і мистецтво управління — діяльність керівника, яка залежить від його особистих якостей організатора, адміністратора, лідера.

Менеджмент є також системою наукових знань, теоретичною базою практики управління, яка має свій об’єкт і предмет вивчення, проблеми, методи та підходи до їх вирішення, забезпечує потреби вдосконалення практики управління. На першому етапі становлення менеджменту як науки основним завданням був аналіз змісту виробничої праці та її основних компонентів. Він живив висновки про необхідність систематичного стимулювання працівників з метою заінтересованості їх у зростанні продуктивності праці й збільшенні обсягів виробництва. Пізніше було з’ясовано, що резерви підвищення ефективності виробництва містяться не тільки у виробничому процесі, а й у процесі управління. Це стало головною передумовою виникнення теорії менеджменту.
Будь-яке розуміння менеджменту потребує вивчення його в статиці і динаміці; в межах глобальної й локальної діяльності; на поточний момент і в перспективі.
Суттєвою особливістю терміна «менеджмент» є те, що його переважно використовують стосовно управління господарською діяльністю. Застосування поняття «управління» правомірне щодо загальної характеристики цього виду людської діяльності, а «менеджмент» — щодо змісту, форм і методів конкретного управлінського впливу на діяльність суб’єкта ринкових відносин. Термін «менеджмент» стосується тільки тих організацій, які здійснюють свою діяльність із метою отримання прибутку (підприємницького доходу).
Менеджмент як управління в умовах ринкової економіки передбачає:
— орієнтацію організації на попит і потреби ринку, конкретних споживачів; виробництво видів продукції (послуг), які мають попит і можуть принести очікуваний прибуток;
— постійне прагнення до підвищення ефективності виробництва: отримання оптимальних результатів з меншими витратами;
— господарську самостійність, яка забезпечує свободу прийняття рішень тими, хто відповідає за кінцеві результати організації, її підрозділів;
— постійний перегляд цілей і програм залежно від ситуації на ринку;
— встановлення остаточного результату діяльності організації, її підрозділів на ринку;
— необхідність використання сучасної інформаційної бази з метою здійснення багатоваріантних розрахунків для прийняття обґрунтованих і оптимальних рішень.
Господарська діяльність з погляду менеджменту — це діяльність організації у будь-якій галузі економіки (промисловості, сільському господарстві, транспорті, тор-гівлі, банківській справі, побутовому обслуговуванні і т. п.) і в будь-якій сфері діяльності (науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки, виробництво, збут, фінанси), якщо вона спрямована на отримання прибутку чи підприємницького доходу.
Основним у сучасному менеджменті є визначення цілей організації на близьку й далеку перспективи, яке здійснюється з урахуванням потенційних можливостей організації та її забезпеченості ресурсами. З огляду на масштаб розріз-няють загальні (відображають концепцію розвитку організації загалом) та специфічні цілі (розробляють у межах загальних, стосуються основних видів її діяльності).
Важливою особливістю практики менеджменту вважають раціоналізацію використання матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Адже досягнення цілей передбачає отримання максимального ефекту за мінімуму витрат, тобто таке організування діяльності, за якої група спільно працюючих людей спрямовує свої зусилля на досягнення загальних цілей на основі відповідної мотивації праці.
Менеджмент має власний економічний механізм, спрямований на вирішення конкретних проблем взаємодії при реалізації соціально-економічних, технологічних, соціально-психологічних завдань, що виникають у процесі господарської діяльності. Цей механізм об’єктивно зумовлений господарською діяльністю організації у ринковому середовищі.
Отже, менеджмент є складним соціальним явищем, на яке впливають економічні, соціальні, політичні, національно-демографічні та інші чинники. Значущість його була усвідомлена в 30-ті роки ХХ ст. Ця діяльність перетворилася на професію, сферу знань, а соціальна верства, яка нею займається, — на впливову суспільну силу. Наприклад, велетенськими транснаціональними корпораціями управляють менеджери, у розпорядженні яких величезний економічний, виробничий та науково-технічний потенціал, сумірний за своєю потужністю з потенціалами держав. Від їх рішень залежить доля мільйонів людей, політичних партій, урядів, держав, регіонів.

Структурний аналіз менеджменту

Сутнісні особливості менеджменту-діяльності виявляються залежно від того, як його розглядати — у статиці чи в динаміці. Статичний розгляд розкриває сукупність складових, які є першоджерелами (передумовами) ефективного управління. Динамічний розгляд дає змогу з’ясувати складові ефективного менеджменту як процесу управлінського впливу на ресурси організації, використання її потенціалу.
На думку англійського економіста, лауреата Нобелівської премії Джона Хікса (1904—1989), статичне дослідження економічних процесів полягає у з’ясуванні кількісного значення чинників, які застосовуються для вироб-ництва певної кількості продуктів, а динамічне — в часовій послідовності застосування цих чинників.
Статична структуризація менеджменту. Її формують організаційна побудова (структура) організації, функціональна характеристика, особистісна характеристика менеджера (рис. 1.6).

m6

Рис. 1.6. Схема статичної структуризації менеджменту

Організаційну побудову (структуру) визначають виробнича та управлінська структури організації. Це означає, що здійснення процесу менеджменту передбачає наявність організації, тобто упорядкованої структури виробничих і управлінських підрозділів. Структурна організація не виникла сама собою, а є породженням менеджменту, його функцією.
Поточне управління організацією є функціональною характеристикою менеджменту, зумовленою організаційною побудовою органів управління організацією. Раціональне розмежування функцій, закріплення їх за окремими структурними підрозділами і виконавцями є важливим чинником ефективного менеджменту. Нечітке кількісне і якісне визначення функцій працівників, структурних підрозділів менеджменту може спричинити зниження його ефективності. Раціоналізація функціональної побудови менеджменту була предметом вивчення класичної школи в науковому менеджменті. Один із її засновників, французький дослідник менеджменту Анрі Файоль (1841—1925), вперше визначив його основні функції: планування, організування, мотивування, контролювання.
Менеджмент як індивідуальне мистецтво керівництва виробничо-господарськими, соціально-економічними та іншими процесами в організації містить і особистісну характеристику: професійні та людські якості менеджерів.
Отже, за статичного аналізу менеджменту оцінюють конкретну систему управління організацією, структуровану відповідно до наявного поділу й кооперації в реалізації управлінських функцій, та ділові й особисті якості керівника організації.
Динамічна структуризація менеджменту. Використання її дає змогу розмежувати функціональні зони менеджменту відповідно до спрямованості виробничо-господарської діяльності організації. Ця діяльність зосереджується на оволодінні ринком товарів чи послуг, а також на ефективному використанні чинників виробництва (робочої сили, сировини, обладнання), власних та залучених коштів. Відповідно, менеджмент у динамічному розумінні поділяють на складові: маркетинг, фінансовий менеджмент, виробничий менеджмент (рис. 1.7).

m7

Рис. 1.7. Динамiчна структуризацiя менеджменту-діяльності

Змістом маркетингу як складової частини менеджменту є організування інформаційної взаємодії внутрішнього середовища організації із зовнішнім.
Фінансовий менеджмент полягає в ресурсному забезпеченні виробництва фінансовими коштами, контролюванні руху грошових коштів та результатів діяльності організації у грошовому вимірі.
Сутність виробничого менеджменту становить раціональна організація використання ресурсів виробництва: виробничих потужностей, сировини, технології, праці, інформації тощо. У зв’язку з неоднорідністю використовуваних у виробництві ресурсів та специфікою їхнього застосування виробничий менеджмент поділяють на операційний менеджмент і менеджмент персоналу. Операційний менеджмент полягає в раціональній організації процесу перетворення матеріальних, інформаційних, фінансових ресурсів виробництва на кінцевий продукт діяльності організації. Об’єктом менеджменту персоналу є соціальна складова організації: структуризація й мотивування працівників, їх розвиток, організація виробничої діяльності тощо.
Статичні й динамічні характеристики свідчать, що менеджмент є системою організації колективної праці та управління ресурсами, концентрації зусиль на безперервному підвищенні якості роботи персоналу й ефективності організації (підприємства) загалом.

Мета, завдання, стадії менеджменту

Менеджмент повинен забезпечувати успішне функціонування організації, результатом діяльності якої є прибуток, а також певні гарантії для її майбутнього, оскільки нагромадження прибутку у вигляді різноманітних резерв-них фондів дає змогу обмежувати й долати ризики, зумовлені змінами ринкової ситуації. Це передбачає необхідність надання менеджерам достатньої свободи й самостійності у господарській діяльності, без чого неможливо оперативно реагувати й адаптуватися до змінних умов, тобто досягати мети менеджменту.

Мета менеджменту — забезпечення прибутковості чи дохідності діяльності організації на основі раціонального налагодження виробничого процесу і процесу управління, розвитку матеріально-технічної і технологічної бази, ефективного використання кадрового потенціалу, власних та залучених коштів.

Прибутковість організації свідчить про ефективність її виробничо-збутової діяльності, яка досягається внаслідок мінімізації витрат (на сировину, матеріали, енергію, оплату праці, фінансування) і максимізації доходів від результатів виробництва — випуску продукції та надання послуг.
Досягнення мети неможливе, якщо її не конкретизувати й не деталізувати у формі завдань для працівників управління.
Завдання менеджменту — конкретизований у просторі й часі зміст мети менеджменту для окремих структурних підрозділів та виконавців відповідно до їх функціонального призначення.
Найважливішим завданням менеджменту є організація виробництва товарів і послуг з урахуванням потреб споживачів на основі наявних матеріальних та людських ресурсів і забезпечення рентабельної діяльності організації, її стабільного становища на ринку. Його виконання неможливе без розв’язання низки похідних завдань:
— автоматизація виробництва й залучення висококваліфікованих працівників;
— стимулювання працівників шляхом створення належних умов праці й установлення відповідної заробітної плати;
— постійний контроль ефективності діяльності організації;
— постійний пошук і освоєння нових ринків.
До завдань менеджменту належать також деталізація цілей розвитку організації; встановлення їх пріоритетності, черговості й послідовності вирішення; розроблення стратегії розвитку організації, господарських завдань і шляхів їх здійснення; розроблення системи заходів для подолання проблем; визначення необхідних ресурсів і джерел їх постачання; контроль за виконанням поставлених завдань. Завдання менеджменту безперерв-но ускладнюються із зростанням масштабів виробництва.
Зміст завдань менеджменту залежить від стадій його здійснення. Залежно від видів і послідовності діяльності у структурі менеджменту виокремлюють такі стадії: стратегічний менеджмент; оперативний менеджмент; контроль.
Стратегічний менеджмент зосереджується на розробленні цілей менеджменту, прогнозуванні, перспективному плануванні.
Оперативний менеджмент реалізує заходи стратегічного менеджменту. Суттю його є організація (створення необхідної структури і нагромадження необхідних ресурсів) і керівництво (система розпорядництва й мотивування в умовах створеної структури).
Контроль охоплює аналіз досягнутих результатів (зворотний зв’язок) і є вихідним пунктом нового циклу управління.
Ефективний менеджмент передбачає єдність усіх етапів і стадій управління, його економічного, організаційно-технічного і соціально-психологічного аспектів.