Екологічний менеджмент ("Академія")
Кожушко Л. Ф., Скрипчук П. М.

1. Науково-методичні засади екологічного менеджменту

1.1. Становлення, сутність і методичні основи екологічного менеджменту.
Становлення екологічного менеджменту.
Сутність, принципи і функції сучасного екологічного менеджменту.
Методологічні основи екологічного менеджменту.

1.2. Механізми і основні інструменти реалізації екологічного менеджменту.

1.3. Правове та інформаційне забезпечення екологічного менеджменту.
Механізми правової і економічної відповідальності суб’єктів екоменеджменту.

1.4. Концепція і стратегія сталого розвитку.
Сутність та індикатори сталого розвитку.
Конституція Землі як глобальний міжнародно-правовий документ.
Екологічно орієнтована економіка як необхідна складова сталого розвитку.


2. Інструменти екологічного менеджменту

2.1 Загальна характеристика екологічних і економічних інструментів екологічного менеджменту.

2.2. Стандартизація як нормативно-методична основа екологічного менеджменту.
Міжнародні стандарти в галузі екологічного менеджменту.
Стандарти ДСТУ ISO серії 9000.
«Управління якістю» як методологічна основа екологічного менеджменту.
Систематизація інтегрованих систем менеджменту.

2.3. Екологічна сертифікація як інструмент екологічного менеджменту.
Становлення екологічної сертифікації.
Системи сертифікації.
Сертифікація системи екологічного менеджменту підприємства.
Міжнародні організації з сертифікації.

2.4. Екологічний аудит у системі екологічного менеджменту.
Сутність, об’єкти і суб’єкти екологічного аудиту.
Загальні принципи і типи екоаудиту.
Мета, завдання і функції екологічного аудиту.
Організаційно-правові аспекти проведення екологічного аудиту.
Права та обов’язки екоаудиторів.
Сфера використання екоаудиту та екологічної сертифікації.
Екологічний аудит територій і господарських систем.
Екологічний аудит при експлуатації мінерально-сировинних ресурсів.
Картографічні еколого-географічні дослідження.
Муніципальний екологічний аудит.

2.5. Екологічна експертиза як інструмент оцінювання впливу антропогенної діяльності на довкілля.
Екологічна експертиза як складова процедури оцінки впливу на навколишнє середовище (ОВНС).
Форми, види і стадії проведення екологічної експертизи.
Правове забезпечення екологічної експертизи.
Висновки державної екологічної експертизи.
Компетенція центральних органів влади у галузі екологічної експертизи.


3. Система державного екологічного менеджменту

3.1. Організаційна структура державного менеджменту.
Мета, завдання і функції державного екологічного менеджменту.
Органи загального державного управління в екологічних галузях.
Діяльність Міністерства екології і природних ресурсів.
Функції державного управління екології і природних ресурсів.
Регіональні і відомчі органи управління у системі екологічного менеджменту.


3.2. Контроль за дотриманням законодавства суб’єктами природокористування.

Організація проведення інспекторських перевірок за дотриманням природокористувачами вимог законодавства.
Регулювання взаємодії органів виконавчої влади у галузі охорони навколишнього середовища.
Екологічний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України.
Державний контроль за дотриманням заповідного режиму на територіях і об’єктах природно-заповідного фонду.
Організація і проведення перевірок меліоративних систем.
Порядок здійснення державного контролю у галузі охорони, використання, відтворення тваринного світу і рибних ресурсів.
Проведення державного контролю за охороною навколишнього природного середовища в автотранспортних підприємствах.

3.3. Неурядові і громадські екологічні організації.
Повноваження і функції громадського екологічного управління.
Екологічний менеджмент неурядових організацій.

3.4. Державний екологічний менеджмент у сфері охорони здоров’я населення.
Взаємозв’язок стану навколишнього середовища і здоров’я населення.
Картографування медико-демографічних проблем.
Управління якістю продуктів споживання.
Контролювання рівня забруднення сировини і харчової продукції з метою зниження шкідливого впливу на здоров’я.
Менеджмент у сфері виробництва екологічно безпечних продуктів харчування.
Профілактика радіоактивного забруднення харчових продуктів.


4. Інновації екологічного менеджменту

4.1. Напрями розвитку екологічного менеджменту.
Перспективи розвитку державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища і екологічного управління.
Екологічний менеджмент у інноваційнно-інвестиційній діяльності.
Становлення принципів екологічно врівноваженого розвитку і вироблення його індикаторів.

4.2. Становлення і розвиток екологічного маркетингу.
Сутність екологічного маркетингу.
Товарна і цінова політики в екологічному маркетингу.
Комунікаційна і розподільна політики просування екологічного продукту.
Маркування продукції як основний метод інформування про її екологічні властивості.

4.3. Роль екологічного менеджменту в забезпеченні якості життя.
Сутність поняття «якість життя» і його показники.
Наукові основи менеджменту якості.
Система аналізу небезпек і управління критичними точками (НАССР).


5. Екологічні ризики

5.1. Сутність і класифікація ризиків.

5.2. Управління екологічними ризиками.
Оцінювання екологічних ризиків.
Екологічні ризики інновацій.
Ризики використання генетично модифікованої продукції.

Короткий термінологічний словник.
Література.

Уривок із підручника ("Екологічний менеджмент" Кожушко Л. Ф., Скрипчук П. М.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.


1. Науково-методичні засади екологічного менеджменту

Людська спільнота впродовж свого існування безперервно взаємодіє з навколишнім середовищем, намагаючись змінювати його відповідно до власних потреб. Однак неконтрольований вплив людини на довкілля призводить до його істотних змін, часто небажаних, незворотних, а подекуди — до екологічних катастроф. По-справжньому людство почало усвідомлювати це лише у ХХ ст., що і зумовило зародження екології як науки про охорону навколишнього середовища, а також розвиток її важливої складової — екологічного менеджменту.


1.1. Становлення, сутність і методичні основи екологічного менеджменту

Виокремлення екологічного менеджменту як самостійного виду діяльності в загальній структурі менеджменту було зумовлене нагальною потребою подолання екологічних проблем, які існують практично у всіх державах. Економічно розвинуті країни потерпають від нестачі ресурсів, енергетичної кризи, зникнення численних видів рослин і тварин тощо; у відсталих країнах спостерігаються подібні негаразди, але їх поглиблюють такі чинники, як погана якість води, брак продуктів харчування, високий рівень захворюваності населення, зумовлений, зокрема, поширенням інфекційних захворювань, та ін.
Екологічні проблеми можна подолати лише за умови вироблення певних підходів, методик, стандартів, що покликані забезпечити екологічний менеджмент.


Становлення екологічного менеджменту

Розвиток людського суспільства не можливий без побудови організаційних структур, спроможних виконувати функції управління. Завдяки наявності таких організацій виникали і розвивалися общини, країни, цивілізації, люди об’єднувалися для будівництва величезних об’єктів (каналів, пірамід), участі у військових діях, проведення сільськогосподарських робіт і розвитку промисловості. Одним із перших управління як особливу сферу діяльності охарактеризував Сократ (470—399 рр. до н. е.). Він проаналізував різні форми управління, виголосив принцип його універсальності. Надалі наука про управління послідовно розвивалася. Зокрема, в Китаї вже на початку другого тисячоліття нашої ери усвідомили необхідність планування і організації управління. Англійський філософ Томас Мор (1479—1535) аналізував недоліки управління, пов’язуючи їх з організацією керівництва. Аргентинський винахідник Джеймс Уатт (1736—1819) описував способи стимулювання працівників, вказував на необхідність різних видів контролю, планування.
У ХХ ст. менеджмент остаточно сформувався як наука, виокремилися три основні підходи до управління: процесний (наприкінці 50-х років), системний (в середині 70-х років), ситуаційний (80-ті роки).
За процесного підходу управління розглядають як єдиний процес впливу на організацію; менеджери послідовно виконують функції планування, організування, мотивування, контролювання, які теж є процесами.
Системний підхід трактує всі процеси і явища як цілісні системи, наділені новими якостями та функціями (відсутніми у складових елементах). Натепер системний підхід є універсальною методологією менеджменту, основна мета якого — формування мислення, що розглядає всі явища зовнішнього та внутрішнього середовищ як єдине ціле.
Ситуаційний, або кейсовий (англ. саsе — ситуація), підхід до управління визначається, як і системний, перед-усім способом мислення, а не набором певних дій. Ситуаційний підхід зорієнтований на формування у людини ситуаційного мислення (наближеного до практики) та вміння використовувати теоретичні знання для аналізу реальних процесів, а отже, здатності контролювати і видозмінювати ситуацію.
Системна методологія є найбільш впорядкованою основою для управління складними сферами діяльності, однією з яких є природоохоронна. Системний підхід до дослідження організаційних систем передбачає, що кожний елемент має визначені і обмежені цілі. Отже, мета управління зводиться до інтеграції системоутворюючих елементів, яка може бути досягнута за умови, що кожний керівник вирішуватиме питання (у межах своєї компетенції) з позицій системного аналізу і синтезу. Цей підхід був започаткований завдяки узагальненню досвіду спеціалістів з до-
слідження операцій та розвитку загальної теорії систем, теорії автоматичного регулювання і управління, кібернетики, які забезпечили створення методологічного апарату для формування єдиного цілого із різнобічних управлінських задач.
Системний підхід став основою формування екологічного менеджменту, оскільки він дає змогу найефективніше оперувати методами природоохоронної діяльності.
Ідея загальної теорії систем належить біологу Людвігу Берталанфі (нар. 1937), який зазначав, що системний підхід не обмежується матеріальною єдністю. У фізиці, біології та інших природничих науках його можна використовувати і для окремих єдностей, що є частково нематеріальними і досить гетерогенними (різнорідними).
Сутність системного підходу полягає у формуванні цілей та встановленні їх ієрархії до початку діяльності; виборі оптимальних способів і методів досягнення цілей за мінімальних затрат шляхом порівняння альтернативних варіантів; кількісному оцінюванні цілей, методів і засобів їх досягнення на основі всебічного вивчення всіх можливих і запропонованих результатів діяльності.
Системний підхід є загальною методологією, а системний аналіз — прикладною методикою дослідження.
Системний аналіз можна розглядати як методологію з’ясування, формулювання, структуризації проблеми, яку необхідно вирішити із застосуванням різноманітних методів (наприклад, математичного моделювання, використання комп’ютерів).
Перша міжнародна організація з питань охорони природи — Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП) — була створена в 1948 р. Одним із її завдань є збирання відомостей про рослинний і тваринний світ. За ініціативою МСОП була започаткована Червона книга, яка вміщує дані про ті види флори і фауни, котрим загрожує зникнення і які потребують особливої охорони. Перше видання з’явилось в Лондоні у 1969 р., російськомовний варіант побачив світ у 1976 р. У 1978 р. вийшла Червона книга СРСР.
У 1962 р. на 17 сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію «Економічний розвиток і охорона природи», а у 1968 р. на 23 сесії — рішення про проведення Всесвітньої конференції з проблем навколишнього середовища, яка відбулася у Стокгольмі 5—16 червня 1972 р. за участі 113 держав і міжнародних організацій. У Стокгольмській декларації Конференції ООН з питань навколишнього середовища відзначалося, що кількість проблем довкілля регіонального або глобального характеру, а також проблем, що стосуються загальних міжнародних інтересів, невпинно зростає. Після конференції багато країн почали створювати спеціальні природоохоронні відомства, розвивати національне законодавство і політику у галузі охорони навколишнього середовища.
На Стокгольмській конференції ООН також було визначено основні функціональні задачі міжнародного природоохоронного співробітництва в масштабах ЮНЕП:
— оцінювання навколишнього середовища (огляд, оцінювання і прогнозування стану довкілля, збирання, обмін інформацією);
— природоохоронне управління (визначення цілей, планування, міжнародні консультації і договори);
— допоміжні заходи (навчання, загальна інформація, співпраця).
На основі рекомендацій Стокгольмської міжнародної конференції у 1972 р. Генеральною Асамблеєю ООН була затверджена Програма ООН з питань охорони навколишнього середовища — ЮНЕП, яку з 1973 р. почала виконувати самостійна організація. Надалі проводилось багато конференцій, присвячених проблемам охорони довкілля (щодо продовольства (1974 р., Рим), населених пунктів (1976 р., Ванкувер), водних ресурсів (1977 р., Мар-дель-Плата), природоохоронної освіти (1977 р., Тбілісі), науки і технологій розвитку (1979 р., Відень), народонаселення (1974 р., Бухарест; 1984 р., Мехіко)), було прийнято низку міжнародних документів. У 1980 р. 29 сесія Генеральної Асамблеї ООН затвердила Всесвітню стратегію охорони природи, в якій проголосила загальні принципи взаємодії людини і природи, надала рекомендації щодо міжнародної співпраці, підтримки і координації національних заходів, удосконалення міжнародного законодавства тощо.
У 1982 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Всесвітню хартію природи, основою якої стали такі принципи:
— дбайливе ставлення до природи, невтручання у перебіг її основних процесів;
— охорона усіх регіонів Землі з дотриманням відповідних вимог;
— збереження оптимальної постійної продуктивності екосистем і біологічних видів при їх використанні;
— вживання природоохоронних заходів для запобігання шкоди у результаті військових дій тощо.
Поняття «екологічний менеджмент» вперше з’явилося у «Порядку денному на XXI століття» (розроблений на Всесвітній конференції ООН, Ріо-де-Жанейро, 1992 р.), у якому наголошувалося, що екологічний менеджмент слід вважати ключовою домінантою сталого розвитку й одночасно пріоритетом промислової діяльності.
Початковим етапом розроблення методології екологічного менеджменту можна вважати розроблений Британським інститутом стандартизації у 1992 р. стандарт у галузі систем екологічного менеджменту BS 7750 (Specification for Environmental Management System).
У березні 1992 р. Європейське Співтовариство опублікувало «Вимоги до екоаудитування», підготовлені до п’ятої програми екологічних заходів ЄС, у 1993 р. — «Вимоги до створення Системи екологічного менеджменту й аудитування» (Eco-management and audit Scheme or EMAS).
З початку 90-х років ХХ ст. Міжнародна організація із стандартизації (ISO) розробляє і випускає стандарти серії ISO 14000. «Управління навколишнім середовищем». У межах цієї організації екологічні стандарти створюються в Технічних комітетах: ТК 207 «Управління навколишнім середовищем», ТК 146 «Якість повітря», ТК 147 «Якість води», ТК 190 «Якість ґрунту», ТК 176 «Управління якістю і забезпечення якості», ТК 209 «Чисті приміщення і відповідні контрольовані середовища» та ін. Перші стандарти ISO 14000 містять загальні положення управління охороною навколишнього середовища, наприклад ISO 14001. «Системи управління охороною навколишнього середовища. Специфікація з настанови щодо користування» та ISO 14004. «Системи управління охороною навколишнього середовища. Загальні настанови щодо принципів, систем та заходів підтримки».
У Радянському Союзі законодавча база та державні структури з управління охороною довкілля, зокрема системи стандартів в галузі охорони природи (ССОП) — ГОСТ 17, були створені у 70—80-х роках ХХ ст. Також було розроблено детальні стандарти з нормування впливу забруднюючих речовин на атмосферу, скидів у поверхневі води, вибору раціональних способів переробки, утилізації, захоронення відходів. Радянські стандарти з охорони довкілля, пов’язані з промисловою діяльністю підприємств, наближені до стандартів таких країн, як Англія, Німеччина, Франція.
В Україні, як і у більшості країн, сформувалися екологічна політика, екологічне законодавство, екологічне управління, покликані забезпечити відтворювальний розвиток суспільства, який, у свою чергу, завдяки економному використанню та відтворенню природних ресурсів дає змогу задовольнити потреби сучасного покоління, не піддаючи небезпеці життя і благополуччя поколінь.
Україна проголосила курс на інтеграцію до Європейського Союзу, країни якого підтримують спільну зовнішню політику і систему безпеки, співпрацюють у галузі юрисдикції та вирішення екологічних проблем. Однією з найважливіших умов вступу до ЄС є належний рівень природоохоронної діяльності та екологічної безпеки країни, а також відповідність її екологічного законодавства вимогам основної частини природоохоронного законодавства ЄС. Природоохоронне законодавство України сформувалося ще за функціонування адміністративно-командної системи і потребує значної модернізації та гармонізації з вимогами ЄС. Сучасне екологічне законодавство ЄС нараховує 300 юридичних актів (директиви, постанови, рішення, рекомендації, повідомлення та ін.), його основну частину формують 70 директив та 21 постанова.
Стандарти ISO на території України діють як добровільні, однак вихід на міжнародні ринки, співпраця, обмін інформацією та інші види діяльності у міжнародному масштабі не можливі без узгодження з діючими загальноприйнятими міжнародними стандартами серії ДСТУ ISO 14000. Ця серія тісно пов’язана із ДСТУ ISO 9000. «Управління якістю», тому що термін «якість» передусім стосується продуктів харчування, предметів та довкілля, характеристик виробничих та побутових приміщень.
У 1992 р. делегація з України брала участь у Всесвітній конференції ООН на тему «Навколишнє середовище і розвиток» (Ріо-де-Жанейро). У 2002 р. в Йоганнесбурзі відбулась Всесвітня зустріч на найвищому рівні з питань сталого розвитку.
Для країн з перехідною економікою, до яких належить Україна, важливим є вивчення, усвідомлення та використання досвіду розвинутих країн, зокрема тих, що входять до Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), заснованої у 1975 р. в Гельсінкі для співпраці між Сходом та Заходом, що отримала статус міжнародної організації у 1991 р. і натепер налічує 55 країн-учасниць з різних континентів. До 70-х років ХХ ст. екологічна політика країн ОБСЄ формувалась неузгоджено і не була єдиним цілим. Кожний компонент довкілля розглядався ізольовано, не враховувалися комплексні впливи на довкілля різних галузей промисловості та сільського господарства. При цьому поліпшення стану одного з компонентів довкілля могло погіршити будь-яку його іншу складову. Наприклад, у 80-ті роки було затверджено директиви ЄС щодо нітратів, муніципальних стічних вод, окремі рішення із впровадження директиви стосовно небезпечних речовин. Однак із середини 90-х років з’ясувалося, що прийняті директиви, а також рішення та постанови не є універсальними, а положення документів, що встановлюють стандарти якості для різних видів вод, суперечать вимогам, які регламентують скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти. Прийняті законодавчі документи впроваджувалися неефективно, про що свідчить теперішній стан водних ресурсів та судова статистика з питань порушень виконання водного законодавства у країнах ЄС. У середині 90-х років було прийнято рішення про підготовку нового узгодженого документа, який мав узагальнити раніше прийняті рішення, ліквідувати суперечності та встановити межі і перспективи для подальшої розбудови водного законодавства. Першими почали розробляти інтегровані екологічну політику та екологічне управління Нідерланди та Великобританія.
За останні роки уряди усіх країн ЄС переконалися у необхідності інтегрованого розгляду питань екологічного управління. Це передусім стосується оцінювання впливу на навколишнє середовище та видання дозволів на природокористування, причому усі компоненти довкілля і всі види антропогенних впливів на їх стан розглядаються комплексно. 24 вересня 1996 року було прийнято Директиву 96/61/ЄС, метою якої є інтегроване запобігання забрудненням, спричиненим виробничою діяльністю та, якщо це неможливо, їх зменшення. Однак в Україні інтегрований підхід до екологічного управління ще не реалізований через відсутність відповідної законодавчої та нормативної баз.
Важливою складовою екологічної є водна політика, тому її затверджують на законодавчому рівні у багатьох країнах. Навіть у багатій на водні ресурси Бразилії (8% всіх прісних водних ресурсів світу), країні з відносно невеликим промисловим потенціалом, 8 січня 1997 року було прийнято закон «Національна політика щодо водних ресурсів».
Розробленню єдиної екологічної політики сприяло міждержавне засідання країн ЄС (11—12 лютого 1998 року, Будапешт). Відповідно до його рішень з метою підготовки проекту Європейського протоколу «Вода і здоров’я» для «Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер» були сформульовані керівні принципи для країн, що приєднаються до цього протоколу. Ці принципи узагальнюють визнані підходи до управління водами, наприклад принцип обережності, згідно з яким дії, спрямовані на відвертання, регулювання або зменшення захворювань, пов’язаних із вживанням води, а також псуванням екосистем, не можна відкладати на майбутнє тільки з тих причин, що науковими дослідженнями ще не повністю доведено причинний зв’язок між фактором, на який ці дії спрямовані, і потенційним впливом цього фактора на пов’язане з водою захворювання або ушкодження екосистеми.
Наступним кроком після прийняття державної екологічної (водної, земельної тощо) політики є розроблення національних планів дій згідно з рекомендаціями конференції «Довкілля для Європи» (1993 р., Люцерн, Швейцарія). Законодавством України передбачене створення державних екологічних програм, які певною мірою можна вважати еквівалентом національних екологічних планів дій. Проте українським програмам бракує гармонізації національних інтегрованих екологічних показників з міжнародними, що дало б змогу управлінцям та громадськості оцінити тенденції зміни стану довкілля та ефективність зусиль щодо його покращення.
За часи незалежності в Україні напрацьовано теоретичні та законодавчо-нормативні матеріали з екологічної проблематики. Становленню теоретико-методологічних засад екологічного менеджменту сприяли праці Г. Білявського, Б. Буркінського, Т. Галушкіної, М. Долішнього, С. Дорогунцова, Л. Мельника, Ю. Саталкіна, С. Харічкова, М. Хвесика, В. Шевчука та ін.
Україна, як і вся світова спільнота, увійшла в епоху, коли основна увага приділяється виживанню, екологічним законам життєдіяльності, екологічному обстеженню технологічних процесів, підвищенню якості життя людини тощо, важливого значення набуває система екологічного управління як система протидії суспільства самознищенню.
Натепер створені системи екологічного менеджменту і аудиту, розроблені міжнародні екологічні стандарти, стандарти з безпеки життєдіяльності та етики бізнесу, схеми сертифікації систем менеджменту якості та навколишнього природного середовища та ін.


Сутність, принципи і функції сучасного екологічного менеджменту

Менеджмент є наукою, яка динамічно розвивається з початку ХХ ст. Екологічний менеджмент виокремився в самостійну галузь знань дещо пізніше, наприкінці ХХ ст. Вчені, державні діячі, уряди багатьох країн усвідомили, що людству можуть загрожувати не лише локальні, а й глобальні екологічні небезпеки, навіть катастрофи. Потреба в координуванні і концентруванні зусиль, виборі оптимальних методів для їх подолання зумовила виникнення екологічного менеджменту. Він зародився і формується як міждисциплінарна наука, зорієнтована на знаходження оптимальних конкурентоспроможних рішень у галузі охорони довкілля. Оскільки екологічний менеджмент продовжує бурхливо розвиватися, сучасні науковці трактують його з різних точок зору: як добровільну ініціативну діяльність економічних суб’єктів, спрямовану на реалізацію їх власних екологічних цілей, проектів і програм, розроблених на основі принципів екоефективності та екосправедливості; як процес розміщення природних і штучних ресурсів з метою максимального використання навколишнього середовища для задоволення основних потреб людини за принципом екологічної врівноваженості (збалансованості); як контролювання видів діяльності людини, що впливають на довкілля; як процедуру керування екологічною діяльністю підприємств, компаній, систем менеджменту якості, довкілля та безпекою життєдіяльності та ін.
Сутність екологічного менеджменту. Він зорієнтований на регулювання взаємодії суспільства і природного середовища.

Екологічний менеджмент (англ. management — керування, організація) — цілеспрямована, свідома діяльність, пов’язана з розробленням, запровадженням, реалізацією, контролюванням різноманітних заходів природоохоронного характеру, які повинні забезпечити раціональне використання і збереження природних ресурсів, дотримання екологічної безпеки.

Він є складовою загальної системи менеджменту, яка на основі системно-екологічного підходу забезпечує екологізацію всіх функцій менеджменту з дотриманням концепції сталого розвитку та принципів екологічної справедливості. Екологічний менеджмент як міждисциплінарна наука досліджує проблематику комплексного управління екологічною діяльністю в різнопланових організаціях на основі системно-екологічного підходу і спрямований на вирішення екологічних питань у всіх галузях економіки (народного господарства).
Метою екологічного менеджменту є науково обґрунтована діяльність безпосередньо на об’єкті менеджменту: підприємстві, фірмі, природному об’єкті (заказник, озеро, басейн річки) з питань бережливого та раціонального використання довкілля, впровадження ефективних управлінських рішень, контролювання діяльності суб’єктів господарювання, формування екологічного світогляду тощо. Ця мета менеджменту безпосередньо пов’язана та випливає з мети та завдань роботи Міністерства екології і природних ресурсів (Мінприроди), Державних управлінь екології і природних ресурсів в областях (Держуправління екоресурсів), громадських природоохоронних організацій щодо впровадження ефективних управлінських рішень, формування екологічного світогляду як ідеології управління природоохоронною діяльністю.
Екологічний менеджмент як вид діяльності охоплює виробничі процеси, законодавчі, нормативні та соціально-економічні аспекти діяльності суспільства, методи управління якістю навколишнього природного середовища тощо. Елементи, на які спрямована така діяльність, є об’єктами менеджменту, що мають просторові та часові межі.

Об’єкти екологічного менеджменту — виробничо-господарські організації різних форм власності, державні та приватні структури, діяльність яких безпосередньо пов’язана з використанням, охороною та іншими формами взаємодії з довкіллям.

До об’єктів екологічного менеджменту (об’єктів управління) належать організації з питань дотримання природоохоронного законодавства, розроблення екологічної продукції; природоохоронні організації; екологічний маркетинг, сертифікація та аудит тощо.
Здійснює процеси управління суб’єкт менеджменту, яким може бути як одна людина, так і організація.

Суб’єкт екологічного менеджменту (суб’єкт управління) — скеровувач управлінських дій; особа (група осіб), що реалізує управлінські відносини в галузі охорони і раціонального використання довкілля.

Між суб’єктами і об’єктами менеджменту формується певна система відносин.

Предмет екологічного менеджменту — система відносин між організацією та контролюючими природоохоронними структурами, яка виникає і формується у процесі використання методів впливу (управління і стимулювання) на природоохоронну діяльність, екологічні несприятливі ситуації.

Екологічний менеджмент оснований на дотриманні таких принципів: попередження та своєчасність вирішення проблем, недопущення критичних подій, відповідальність за завдану шкоду, інтеграція зусиль для впровадження екологічних програм на різних рівнях та в галузях знань, формування екологічної свідомості людей, системність, послідовність вирішення екологічних проблем тощо. Отже, екологічний менеджмент передбачає:
— включення природоохоронних вимог в комплекс традиційних господарських цілей організації (підприємства);
— узгодження між виробничими функціями, інфраструктурою виробництва і екологічною безпекою;
— виконання екологічних нормативів;
— економію і раціональне використання всіх видів ресурсів;
— інформування населення про характер діяльності організації (підприємства);
— дотримання безпечних умов праці;
— мінімізацію впливу на навколишнє природне середовище загалом і на кожний об’єкт зокрема.
Реалізація принципів екологічного менеджменту на практиці вимагає підготовки спеціалістів, які володітимуть не лише традиційними принципами і методами менеджменту й знаннями у галузях економіки природокористування, управління природоохоронною діяльністю, а й правовими аспектами охорони довкілля. Екоменеджер, передусім дбаючи про інтереси своєї фірми, повинен послідовно впроваджувати заходи з охорони довкілля, еколого-економічної безпеки, дотримання екологічних вимог щодо продукції та послуг.
Необхідними для екоменеджера є знання з екологічного бізнесу, тобто підприємницької діяльності, зокрема:
— виробництво екологічно зорієнтованої техніки (тобто засобів вимірювальної техніки і приладів для контролю за якістю довкілля);
— виробництво екологічно чистих споживчих товарів;
— розроблення і втілення ресурсозаощаджуючих і екологічно безпечних технологій;
— використання законодавчо-нормативних документів;
— використання вторинних ресурсів, рециклювання;
— обґрунтування використання рекреаційних ресурсів;
— створення екологічних послуг (екомоніторинг, екологічне страхування, екологічне виховання, освіта, сертифікація).
Реалізують процеси екологічного менеджменту різноманітні організації — соціальні утворення (групи людей), діяльність яких координується загальними положеннями (метою) підприємства (організації, фірми), структури, в межах якої здійснюються заходи з організації виробництва, надання послуг тощо. В українському законодавстві організації, які мають статус юридичної особи, називають підприємствами (фірмами). Організації поділяють на формальні і неформальні. Формальна організація і її робота піддається свідомому плануванню, у ній діють правила заохочення працівників (мотивації) та організації всіх видів робіт в межах цієї структури. Неформальні організації виникають і функціонують, як правило, без довгострокової усвідомленої мети, наприклад об’єднання людей за спільними інтересами, симпатіями, бажаннями та ін. Екоменеджментом можуть займатися як формальні, так і неформальні організації.
За метою утворення і характером діяльності організації, що здійснюють функції екологічного менеджменту, класифікують на:
— комерційні, що проводять комерційну діяльність з метою отримання прибутку, але згідно з законодавством України, зокрема природоохоронним, здійснюють екологічне управління (нормування викидів забруднюючих речовин в атмосферу, оформлення і подача екологічної статистичної звітності та ін.);
— некомерційні, які не ставлять за мету отримання прибутку, націлені на вирішення соціальних проблем (Держуправління екоресурсів в обласних центрах, наукові і освітні заклади, органи місцевого самоврядування з питань експертиз довкілля, громадські організації, зокрема Грінпіс, «Мама — 86» та ін.).
За галузево-функціональним видом діяльності організації поділяють на:
— сільськогосподарські (виробництво екологічно чистої продукції, з дотриманням екологічних вимог);
— промислові (мінімально можливий вплив на компоненти довкілля (екологічне нормування)).
Діяльність усіх видів організацій регулюються за допомогою менеджменту, зокрема екологічного, який ґрунтується на дотриманні певних принципів і виконує комплексні функції.
Принципи і функції екологічного менеджменту. Розвиток і становлення екологічного менеджменту відбуваються на основі дотримання певних принципів. За їх допомогою встановлюють правила і норми, обов’язкові для всіх суб’єктів і об’єктів екологічного менеджменту, координують, регулюють всі аспекти природоохоронної діяльності, обирають оптимальні методи реалізації управління. На формування основних принципів впливає система загальнолюдських пріоритетів та цінностей.

Принципи екологічного менеджменту — принципи, відповідно до яких формується, функціонує і розвивається система екологічного менеджменту у цілому.

Основними принципами екологічного менеджменту є:
— право на здорове і продуктивне життя кожної людини в гармонії з природою;
— відповідальність за екологічні наслідки управлінських рішень;
— інтеграція екологічних закономірностей в теорію і практику життєдіяльності суспільства за теорією сталого (збалансованого) розвитку;
— суверенне право кожної держави, відповідно до Статуту ООН, на експлуатацію власних ресурсів навколишнього середовища;
— співпраця в дусі глобального партнерства усіх країн для збереження, охорони та відновлення здорового й цілісного стану екосистеми Землі;
— розвиток науки шляхом обміну науково-технічними знаннями;
— попередження екологічних ризиків, негативних ситуацій;
— впровадження екологічних інновацій та економічних інструментів екологічного менеджменту тощо.
Принципи екологічного менеджменту поєднуються з вимогами гармонізації в управлінському контексті, тобто у діяльності, спрямованій на подолання розладу, досягнення узгодженості в екологічній галузі. Екологічний менеджмент стосується всіх без винятку сфер діяльності людини, досягнення узгодженості є вимогою збалансованого розвитку (сталого розвитку, де гармонічно поєднуються екологічні та соціальні складові). Така гармонізація можлива лише за умови, що людство керуватиметься екологічною свідомістю і культурою, дотримуватиметься визначених обмежень, впливатиме на діяльність транснаціональних корпорацій тощо.
Екологічний менеджмент покликаний виконувати комплекс функцій, кожна з яких зорієнтована на подолання специфічних проблем екологічного характеру.

Функція екологічного менеджменту — вид діяльності, зумовлений необхідністю розподілу праці та спеціалізацією у сфері управління з метою ефективного розв’язання комплексу екологічних проблем.

Як і в теорії класичного менеджменту, в екологічному управлінні виокремлюють попереднє, оперативне і завершальне управління.
До функцій попереднього управління включають: ви-
значення мети, прогнозування, планування (наприклад, мета екологічного менеджменту організації — випуск конкурентоздатної екологічно безпечної продукції).
До функцій оперативного управління належать: організування (наприклад, виконання робіт, взаємодія, передача розпоряджень), мотивування (стимулювання), координування дій.
Функціями завершального управління є: контроль, облік та аналіз. Системний аналіз в екологічному менеджменті може передбачати повторне встановлення мети, але значно вищого рівня, після аналізу екологічної ситуації, наприклад досягнення конкурентоздатності фірми на міжнародних ринках тощо.
Отже, функції екологічного менеджменту охоплюють сукупність видів діяльності, необхідних для управління екологічними процесами довкілля.
Дослідження практичних проблем суспільства свідчить, що функції екологічного менеджменту конкретизуються в раціональному використанні всіх видів ресурсів, збереженні територій, що охороняються, процесах оперування відходами, дослідженні екологічних причин захворюваності населення тощо. Для забезпечення виконання функцій екологічного менеджменту на основі дотримання його принципів необхідно створювати міжнародні, національні, корпоративні, громадські системи екологічного управління. При цьому слід керуватися такими науково-методичними засадами: розроблення, впровадження, функціонування систем екологічного менеджменту мають ґрунтуватися на екологічних законах і принципах; методологія екологічного менеджменту повинна відповідати національним, глобальним принципам гармонізації (теорія сталого розвитку); екологічний менеджмент мусить основуватись на світових та національних стандартах і регламентах, методології системно-екологічного підходу; функції екологічного менеджменту повинні узгоджуватися із функціями адміністративного управління; екологічний менеджмент слід реалізовувати відповідно до вимог його економічної та соціальної ефективності; система екологічного менеджменту державних та приватних організацій потребує єдиної системи інформаційного забезпечення та ін.
Функції екологічного менеджменту поділяють на загальні, які здійснюють законодавчі, виконавчі і правові органи, та спеціальні, котрі здійснюються суб’єктами, що мають спеціальні повноваження відповідно до чинного законодавства.
До загальних належать такі функції:
— законодавчого нормативного регулювання (формування й розвиток законодавчо-правової, нормативної сфер у галузі охорони довкілля; використання ресурсів навколишнього природного середовища; регулювання антропогенної діяльності тощо);
— планування і прогнозування (розроблення, затвердження, впровадження на практиці природоохоронних програм і проектів на основі системно-екологічного підходу; передбачення негативних та кризових ситуацій, планування природоохоронних заходів у всіх галузях економіки);
— організація і координування (організація всіх видів робіт з екологічного менеджменту на різних рівнях та в організаціях; організація виконання запланованих природоохоронних рішень та дотримання екологічних нормативів; погодження інтересів держави і бізнесу в галузі);
— контролювання (проведення контролю за дотриманням природоохоронного законодавства організаціями незалежно від форми власності та на всіх рівнях).
 Спеціальні функції поділяють на такі:
— розподіл і впорядкування навколишнього природного середовища та його ресурсів (планування, організація та контроль просторово-територіального устрою довкілля; виокремлення територій з особливим статусом охорони; надання об’єктів довкілля в оренду; лісовідновлення);
— облік та статична звітність (планування, ведення, оновлення, використання кадастрів природних ресурсів (сукупності кількісних, якісних та інших характеристик господарського, екологічного, правового стану природних ресурсів), наприклад водного, земельного, лісового фондів; формування і аналіз екологічної статистичної звітності);
— нормування (розроблення нормативів гранично допустимих викидів і скидів та інших видів шкідливого впливу, у т. ч. забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище; обґрунтування значень гранично допустимої концентрації (ГДК) для об’єктів довкілля);
— моніторинг (проведення спостережень, збирання та оброблення інформації про стан довкілля такими організаціями, як Міністерство охорони природи, Міністерство охорони здоров’я, Державний комітет водного господарства та ін.);
— інформування (інформування громадськості, органів влади, суб’єктів бізнесу про стан навколишнього природного середовища, можливі ризики і загрози);
— ліцензування (видання дозволів на здійснення певної діяльності: розвідка та експлуатація корисних копалин, економічно небезпечні види діяльності тощо);
— стандартизація (розроблення, затвердження, гармонізація всіх видів нормативних документів, методик, термінології, значень ГДК тощо);
— аудит (незалежна оцінка аудиторськими фірмами (аудиторами) відповідності екологічного стану, діяльності, систем менеджменту якості, систем екологічного менеджменту екологічним вимогам та розроблення рекомендацій щодо поліпшення всіх видів діяльності організації);
— маркетинг (організування і спрямування діяльності організацій, пов’язаної з екологічно орієнтованим попитом на товари і послуги, що сприяють збереженню якісного та кількісного рівня довкілля протягом усього життєвого циклу; зниження навантаження на навколишнє природне середовище; діяльність зі збереження середовища існування людини, генофонду біосфери; екологічне маркування товарів, які відповідають вимогам стандартів в ДСТУ ISO, тощо).
Загалом усі функції екологічного менеджменту можна поділити на групи:
1) розроблення, затвердження, реалізація та контроль за дотриманням природоохоронного законодавства;
2) контроль за екологічною безпекою;
3) організація та проведення природоохоронних заходів;
4) узгодження інтересів держави, регіонів, бізнесу, громадськості щодо охорони і раціонального використання навколишнього природного середовища.
Перші дві функції реалізуються в структурі Мінприроди України та його структурних підрозділах, Державних управліннях екологічної безпеки (відділи екологічних: експертизи, моніторингу, охорони водних ресурсів тощо). Проведення природоохоронних заходів здійснюється в масштабах країни, регіонів (загальнодержавні екологічні програми) і окремих підприємств чи екосистем (наприклад, встановлення газоочисного устаткування, залуження, заліснення схилів). Особливо актуальне узгодження інтересів держави, підприємців, населення в кожному населеному пункті чи регіоні держави, оскільки змінюються законодавчо-нормативні документи, відбуваються процеси приватизації, оренди об’єктів довкілля, погіршується його стан.
Із урахуванням теорії системно-екологічного управління та з огляду на функціональність екологічний менеджмент поділяють на: глобальний (вся планета Земля); регіональний (територія адміністративних областей, АР Крим); місцевий (території адміністративних районів); об’єктний (підприємство, ландшафт, сільськогосподарська організація).
Рівні екоменеджменту постійно взаємодіють, обмінюються інформацією, розвиваються. Наприклад, підприємство взаємодіє з довкіллям (забирає воду, утворює відходи, викидає в атмосферу забруднюючі речовини), а на нього впливає географічне розташування (прив’язане до корисних копалин, трудових ресурсів, інфраструктури), що є одним із елементів соціально-економічного розвитку адміністративних району чи області.
Виникнення і становлення теорії та практики екологічного менеджменту відбувається на тлі загострення глобальних, національних, місцевих екологічних проблем і катастроф та спрямоване насамперед на їх системне вирішення, стабілізацію екологічних ситуацій, покращення якості життя. Екологічний менеджмент розвивається на основі використання аналізу і синтезу наукових досягнень людства у всіх сферах життя, оскільки екологічний менеджмент — це комплексна наука про екологічно безпечну взаємодію з навколишнім природним середовищем, процеси, що відбуваються у всіх складових «довкілля — людина».


Методологічні основи екологічного менеджменту

Загальна методологія як вчення про методи пізнання реалізує такі функції: створення нового знання; структурування цього знання у вигляді нових понять, категорій, гіпотез; організація нових знань у практичній діяльності. До принципів методології зараховують єдність теорії і практики, об’єктивність, конкретність, розвиток, історизм. Основним напрямом реалізації принципів методології є системний підхід, що виник як загальнонауковий метод на базі загальної теорії систем та сталого розвитку. Сутність системного підходу полягає в розгляді об’єкта дослідження та практичної діяльності в єдності зовнішніх і внутрішніх зв’язків у просторі та часі.
Екологічний менеджмент є складовою загальної системи управління і тому має притаманні їй теоретико-методологічні основи. Водночас екологічні проблеми розглядають у причинно-наслідковому взаємозв’язку, причому екологічні аспекти взаємозв’язку набувають дедалі більшого значення. Тому роль системно-екологічного підходу зростає адекватно до реалій сьогодення: масштабності техногенних і екологічних загроз; швидких змін середовища існування людини і суспільства; ігнорування транснаціональними корпораціями національних чи регіональних проблем тощо. Формування методології системного підходу ґрунтується на використанні знань про системи: їх класифікацію, загальні системні властивості, природу і види їх поведінки. Основою методології системного підходу є системне бачення світу та системне мислення.
У загальнопонятійному розумінні системний підхід як нормативна методологія прийняття управлінських рішень означає процес підготовки і прийняття рішень на основі системного аналізу елементів будь-якої системи, що перебувають у взаємозв’язку і взаємодії, а також факторів зовнішнього, в т. ч. природного впливу на ефективність взаємодії складових системи як цілісного явища і впливу системи на середовище інших систем.

Системно-екологічний підхід — врахування всієї сукупності екологічних аспектів, їх системних властивостей, екологічних характеристик досліджуваних систем, методів і методик, що використовуються для їх дослідження.

Основою системно-екологічного підходу є системно-екологічне бачення світу як єдиного і цілісного середовища.
Методологічне підґрунтя системно-екологічного підходу формується на таких основних постулатах: «усе залежить від усього»; «будь-яка зміна породжує ланцюгову реакцію наслідків»; «будь-яка частка є частиною цілого, а ціле — частиною більш цілого»; «усе має свої закони існування і змін».
Системний підхід в екологічному менеджменті передбачає збалансованість економічної вигоди і екологічної безпеки, екологічної політики підприємства і державної екологічної політики, враховуючи минуле, інформацію про теперішнє функціонування та зв’язки всіх чинників на перспективу.
Системне екологічне управління здійснюється в межах організаційно-правового поля загальної системи управління. Об’єктивна необхідність запровадження системного екологічного управління, яка диктується вимогами часу і необхідністю виживання підприємства у зовнішньому конкурентному середовищі, може спонукати керівництво підприємства на реструктуризацію загального управління на основі системного підходу.
Отже, системно-екологічний підхід характеризують такі ознаки: системне мислення; системний аналіз; операційні дослідження; стратегічне планування; комплексне оцінювання; системний менеджмент (цілісне бачення, необхідність передбачення, гнучкі погляди, послідовність міркувань, цілеспрямованість).
Технологія системного управління формується з двох рівнів: процесного і функціонального. Провідним є процес підготовки, прийняття і реалізації рішень, який обслуговують обліковий, аналітичний та інформаційний процеси. Характерним для системного менеджменту є напівформалізований процес, коли аналітична підготовка рішень формалізується, а прийняття рішень здійснюється з використанням досвіду управлінського персоналу.
На кожному етапі системного підходу до процесу прийняття стратегічних рішень обирають можливі шляхи вирішення та методи підготовки і прийняття рішень. Структурну схему типового процесу прийняття стратегічних рішень (з урахуванням взаємодії з довкіллям) на підставі системного підходу наведено на рис. 1.1.


1. Постановка завдання. Суть цього етапу зводиться до визначення проблеми, умов і часу її вирішення, засобів та необхідної інформації тощо. При цьому використовують порівняльний аналіз аналогів розв’язання проблеми, аналіз господарської діяльності, матеріали комплексного аудиту, експертизи, сертифікації об’єктів якості довкілля, з’ясовують підпорядкованість проблем.
2. Усвідомлення проблеми в цілому та окремих питань у взаємозалежності, постановка цілей, визначення пріоритетів. Необхідно усвідомити мету діяльності, її проблематику, узгодженість із загальною стратегією, структуризацію мети та ймовірність її реалізації. Вдаються до таких методів підготовки і прийняття рішень: структурування ситуації, з’ясування зв’язків із зовнішнім середовищем, створення моделей перспективних систем.
3. Опис і оцінювання можливих станів навколишнього середовища. Слід з’ясувати умови, за яких доведеться досягати мети. Використовують методи факторного і структурного аналізу зовнішнього середовища, прогнозування рівня впливу, нормативні документи, маркетингові дослідження та ін.
4. Виявлення або розроблення альтернативних моделей (способів) досягнення цілей. Передусім необхідно визначити альтернативи з урахуванням шляхів і засобів конкретної організації. Складність полягає у виявленні або напрацюванні повної сукупності альтернатив, які містять можливі варіанти дій для досягнення мети.
5. Виявлення результатів, наслідків за всіма можливими варіантами, вибір оптимального. З’ясовують усі можливі наслідки, перевіряють шляхи досягнення цілей та прямі і побічні результати, що виникають при проведені заходів. Для цього слід використовувати «ділові ігри», аналіз виробничо-господарських ситуацій, моделювання, ранжування природоохоронних заходів.
6. Вибір критеріїв оцінювання відповідності результатів дій поставленим цілям з урахуванням вимог навколишнього середовища. Тільки знаючи якісні властивості об’єкта, можна обрати критерії відповідності його стану поставленій меті. Багато недоліків управління пов’язані з тим, що критерії оцінки недостатні для всебічного опису явища, довкілля, недостатньо напрацьовані, немає досконалих методик, засобів вимірювальної техніки тощо.
7. Оцінювання відповідності результатів діяльності (перспективної моделі). На цьому етапі роблять висновок щодо корисності дій та імовірності досягнення результатів на основі екологічного аналізу.
8. Оцінювання та розрахунки очікуваних ефектів у разі практичної реалізації. На цьому етапі треба з’ясувати, який інтегрований ефект забезпечить корисна дія. Оцінка відповідності результатів дій поставленим цілям не може бути основним критерієм вибору оптимального варіанта, тому що при цьому не врахована невизначеність стану зовнішнього середовища. Для оцінювання сукупного ефекту використовують методи визначення економічної, природоохоронної, соціальної ефективності на основі даних виробничого аналізу (екологічного аудиту).
9. Порівняння альтернатив за очікуваними ефектами від їх реалізації та вибір оптимальної. У разі багатомірності системи цілей і критеріїв оцінки її спрощують, використовуючи методики комплексної оцінки діяльності.
10. Прийняття рішень і затвердження стратегічного плану розв’язання проблеми. На цьому етапі необхідно комплексно використовувати підготовку, досвід, знання, інтуїцію управляючого. Рішення формулюється у вигляді стратегічного плану, програми.
Поєднання системного господарського аналізу і структурного проектування формує методичну основу системного підходу. Сприяє його впровадженню надійна еколого-економічна інформація, оформлена за світовими стандартами. Об’єктивна необхідність реформування економіки України змушує керівників підприємств оволодіти методологією системного підходу прийняття управлінських рішень з орієнтацією на світові стандарти системної технології управління, маркетингу, аудиту, інжинірингу, сертифікації.
Оскільки за системного підходу будь-яка організація, екосистема, територія розглядається як система, кожний із елементів якої має свої визначені і обмежені цілі функціонування, мета управління (збереження, підтримання функціонування екосистеми, території) зводиться до інтеграції (поєднання) системоутворюючих елементів. Цього можна досягти за умови, що кожний елемент (проблема) вирішується взаємопов’язано, взаємообумовлено, з урахуванням ієрархічного принципу, через порівняльний аналіз альтернативних шляхів і методів досягнення поставленої мети, за допомогою кількісного оцінювання цілей, методів, засобів їх досягнення і всебічного оцінювання всіх можливих і запланованих результатів діяльності, тобто з позиції системного аналізу і синтезу.
Системний менеджмент виконує такі загальні управлінські функції: інноваційної діяльності, стратегічного планування, обліку, аналізування, мотивації, організації, контролювання. Провідними системоутворюючими функціями екологічного управління є інноваційна діяльність і стратегічне планування або прогнозування.
Інноваційна діяльність задає підприємству динаміку і темпи розвитку, забезпечує його активну позицію на ринку попиту і пропозицій. Інноваційний екологічний менеджмент полягає в інтенсивному вдосконаленні управління через створення і впровадження науково-технічних новацій з урахуванням екологічних пріоритетів. Основними тенденціями розвитку інноваційного екологічного менеджменту є: підвищення значення і ефективності управлінської праці; підтримання і стимулювання проектів організаційних інновацій; раціоналізація інформаційного забезпечення системи управління; динамічність об’єктів управління; децентралізація управлінських функцій; екологізація промисловості, інвестиційної діяльності, науки і мислення людей.
Інноваційний екологічний менеджмент покликаний забезпечити таку взаємопов’язаність і взаємозалежність системи, щоб науково-технічний аспект став економічно вигідним, тобто нововведення забезпечували б розроблення нового або поліпшеного екологічно чистого продукту, що має попит, а його виробництво не завдавало б шкоди навколишньому природному середовищу, тим самим підвищуючи якість життя.
Стратегічне планування (прогнозування) — це процес системного мислення і раціональних дій фахівців у конкретних умовах внутрішнього і зовнішнього середовищ, систематичний і систематизований процес аналізу вірогідних ситуацій на шляху досягнення цілей підприємства. Стратегічне планування теж є системою, яка має певне призначення (досягнення цілі) і функції (дослідження середовища, ситуації, структури, вибір, оцінка альтернативи).
Особливістю системного стратегічного планування є урахування взаємодії із зовнішнім середовищем. За системного планування заздалегідь визначаються проблеми, що можуть виникнути у майбутньому. Методологічною основою стратегічного планування є структурне моделювання, методи системного аналізу виробничої діяльності, економічні методи оцінок і аналізу, практичний досвід, міжнародні оцінки ситуацій та напрацювання, обмін інформацією.
На підприємство як первинний елемент природокористування поширюються закони і правила функціонування екосистем, їх ієрархічних взаємозв’язків і взаємодії, методи вирішення проблем. Отже, підприємство як суб’єкт ринкової системи змушене здійснювати свою діяльність за законами ринкової системи і законами екосистеми природокористування (законами екології): законом внутрішньої динамічної рівноваги; законом сукупної (сумісної) дії факторів; законом бумеранга; законом обмеженості природних ресурсів; правилом регіональної екологічної рівноваги та ін. Тому діяльність підприємства буде збалансованою за таких умов:
1) підприємство розглядається як складова загальної діяльності людства у взаємозв’язку з навколишнім середовищем;
2) враховуються загальнодержавні природоохоронні інтереси через ринкові важелі: податки, мотиваційні стимули, прибутки, кредити, штрафи;
3) розвиток підприємства здійснюється з урахуванням сукупної взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів;
4) береться до уваги внутрішня динамічна рівновага технологічних, господарських, еколого-економічних систем;
5) ефективно діють системи і структури екоменеджменту, екологічні експертиза, аудит, сертифікація, маркетинг тощо;
6) регулярно здійснюється навчання, підвищення кваліфікації працівників;
7) впроваджуються і використовуються світові, загальноєвропейські державні екологічні стандарти, новітні способи виробництва, системи менеджменту якості, екологічного менеджменту та безпеки життєдіяльності.
Як правило, природоохоронна діяльність на підприємствах описується в екологічних паспортах, запроваджених 15—20 років тому. Однак сучасна ситуація докорінно змінилася, а саме: технологія виробництв, обробка сировини, потреби споживача зовсім інші; для виживання підприємства необхідні інвестиції, які здебільшого роблять конкуренти, що прагнуть заволодіти підприємством та експлуатувати його і навколишнє середовище, дбаючи лише про прибутки; державна підтримка незадовільна та недостатня для повної модернізації; домінують політичні, економічні, приватні інтереси щодо права власності на підприємство, територію тощо.