Серії
Дисципліни
Географія, екологія

Регіональна економічна і соціальна географія світу. Видання 2-ге, доповнене, перероблене ("Академія")
Безуглий В. В., Козинець С. В.

Регіональна економічна і соціальна географія світу. Видання 2-ге, доповнене, перероблене ("Академія")
Технічні параметри
Тип видання - навчальний посібник
Рік видання - 2007
Обсяг - 688 сторiнок
Формат - 135x206 мм (84х108/32)
Оправа - 7 (тверда, ламінована)
Стандарт упаковки - 8 прим.
Ціна: 41.00 грн.
Зробити замовлення

Додати коментар


Анотація

Посібник, який кілька років користувався заслуженим попитом, вдосконалено з огляду на сучасні реалії науки. У ньому висвітлено теоретичні засади регіональної економічної і соціальної географії світу. За типовою географічною схемою системно проаналізовано економічне, соціальне, політічне життя всіх регіонів світу: склад, економіко-географічне положення, природні умови і ресурси, населення, макроекономічні показники розвитку, зовнішньоекономічні зв’язки, рекреаційно-туристичну сферу, роль регіонів та окремих країн у світовому господарстві. Додатки містять інформацію про природні, демографічні, соціально-економічні, макроекономічні, транспортні особливості країн регіону.

Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться фахівцям з економіки, географії, туризму та інших підрозділів соціальної сфери.

Зміст

Теоретичні і методологічні основи курсу «Регіональна економічна і соціальна географія світу»
1.1. Об’єкт і предмет регіональної економічної і соціальної географії світу.
1.2. Теоретичні засади регіональної економічної і соціальної географії світу.
1.3. Методи дослідження.
1.4. Зв’язок регіональної економічної і соціальної географії світу з іншими науками.
1.5. Історія розвитку регіональної економічної і соціальної географії світу.

Політична карта світу
2.1. Базові поняття.
2.2. Основні періоди та етапи формування політичної карти світу.
2.3. Типологія країн світу.
2.4. Міжнародні організації та союзи.

Західна Європа
3.1. Економіко-географічна характеристика Європи. Європейський Союз.
3.2. Загальні відомості про регіон Західна Європа. Економіко-географічне положення.
3.3. Природні умови і ресурси.
3.4. Населення.
3.5. Господарство.
3.6. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Північна Європа
4.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
4.2. Природні умови і ресурси.
4.3. Населення.
4.4. Господарство.
4.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Південна Європа
5.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
5.2. Природні умови і ресурси.
5.3. Населення.
5.4. Господарство.
5.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Східна (Центральна) Європа
6.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
6.2. Природні умови і ресурси.
6.3. Населення.
6.4. Господарство.
6.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Південно-Східна Європа
7.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
7.2. Природні умови і ресурси.
7.3. Населення.
7.4. Господарство.
7.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Північна та Центральна Азія
8.1. Економіко-географічна характеристика Азії.
8.2. Загальні відомості про регіон Північна та Центральна Азія. Економіко-географічне положення.
8.3. Природні умови і ресурси.
8.4. Населення.
8.5. Господарство.
8.6. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Південно-Західна Азія
9.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
9.2. Природні умови і ресурси.
9.3. Населення.
9.4. Господарство.
9.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Південна Азія
10.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
10.2. Природні умови і ресурси.
10.3. Населення.
10.4. Господарство.
10.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Південно-Східна Азія
11.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
11.2. Природні умови і ресурси.
11.3. Населення.
11.4. Господарство.
11.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Східна Азія
12.1. Склад регіону. Економіко-географічне положення.
12.2. Природні умови і ресурси.
12.3. Населення.
12.4. Господарство.
12.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Північна Америка
13.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
13.2. Природні умови і ресурси.
13.3. Населення.
13.4. Господарство.
13.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Латинська Америка
14.1. Загальні відомості про регіон. Економіко-географічне положення.
14.2. Природні умови і ресурси.
14.3. Населення.
14.4. Господарство.
14.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Північна Африка
15.1. Економіко-географічна характеристика Африки.
15.2. Склад регіону Північна Африка. Економіко-географічне положення.
15.3. Природні умови і ресурси.
15.4. Населення.
15.5. Господарство.
15.6. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Західна Африка
16.1. Склад регіону. Економіко-географічне положення.
16.2. Природні умови і ресурси.
16.3. Населення.
16.4. Господарство.
16.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Центральна Африка
17.1. Склад регіону. Економіко-географічне положення.
17.2. Природні умови і ресурси.
17.3. Населення.
17.4. Господарство.
17.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Східна Африка
18.1. Склад регіону. Економіко-географічне положення.
18.2. Природні умови і ресурси.
18.3. Населення.
18.4. Господарство.
18.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Південна Африка
19.1. Склад регіону. Економіко-географічне положення.
19.2. Природні умови і ресурси.
19.3. Населення.
19.4. Господарство.
19.5. Рекреація і туризм.
Додаткова інформація про країни регіону.

Австралія та Океанія
20.1. Загальні відомості про регіон.
20.2. Австралійський Союз.
20.3. Океанія.
20.4. Рекреація і туризм регіону.

Додатки
Додаток 1. Природні показники країн світу.
Додаток 2. Демографічні показники країн світу.
Додаток 3. Соціально-економічні показники стану населення.
Додаток 4. Макроекономічні показники.
Додаток 5. Транспортні показники.

Короткий термінологічний словник.
Література.




Уривок із навчального посібника ("Регіональна економічна і соціальна географія світу" Безуглий В. В., Козинець С. В.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.


1. Теоретичні та методологічні основи курсу «Регіональна економічна і соціальна географія світу»

1.1. Об’єкт і предмет регіональної економічної і соціальної географії світу

Регіональна економічна і соціальна географія світу є однією з галузей географічної науки. Головне її завдання полягає в обґрунтуванні шляхів удосконалення територіальної (просторової) організації суспільства: особливостей формування територіально-виробничих комплексів у конкретних природних і соціально-економічних умовах; основних напрямів вирівнювання соціальних відмінностей у регіонах світу. Не менш важливим є світоглядне та загальноосвітнє значення регіональної економічної і соціальної географії світу. Як навчальна дисципліна, вона дає науково обґрунтоване уявлення про характер взаємодії суспільства й природи, про форми і тенденції розвитку територіальної організації суспільства у значних територіальних масивах країн — регіонах.

Регіональна економічна i соціальна географія світу — складова соціально-економічної географії; наука про закономірності територіальної організації суспільного виробництва, просторових процесів та форм організації життя людей у конкретних регіонах та країнах світу.

Як і кожна наука, вона має власні об’єкт і предмет дослідження, формує певну систему методів та прийомів дослідження. Її специфіка виявляється у використанні синтетичного (комплексного) підходу до вивчення соціально-економічних та екологічних аспектів розвитку країн і регіонів у просторі й часі. На сучасному етапі регіональна географія використовує історично утворені загальні методологічні підходи — просторовість, комплексність, глобальність і конкретність.
Об’єкт дослідження регіональної економічної і соціальної географії світу — суспільство та його складові: регіональне господарство, населення регіонів світу, територіальні соціальні структури, господарські зв’язки країн світу, міжнародний поділ праці тощо.
Предмет дослідження — особливості та закономірності просторової організації суспільства і його складових на рівні регіонів світу. Вивчення соціально-економічних процесів у територіальному вимірі передбачає розгляд їх із позицій розміщення, взаєморозташування, взаємодії та просторових відносин, причинно-наслідкових зв’язків. Для навчального курсу предметом дослідження є географічні проблеми просторової організації регіональної економіки, сукупність проблем соціального розвитку в їх територіальному вираженні, територіальна організація соціального життя, просторові суспільні системи. Регіональна економічна і соціальна гео- графія світу вивчає територіальний (міжнародний) поділ праці, розміщення продуктивних сил у межах окремих регіонів, регіональну політику, територіальну організацію виробництва, геополітику і геостратегію регіонів світу, просторові соціально-економічні пропорції, територіальні соціально-економічні структури, транспортні й інфраструктурні мережі та системи, а також системи розселення та інші аспекти просторової організації суспільства у межах регіонів світу.
Базовим поняттям курсу є «регіон». У повсякденному житті це поняття використовують, ведучи мову про регіональну політику, регіональну економіку, регіони світу тощо. Синонімом йому є поняття «район», але його частіше застосовують до території меншого масштабу, переважно всередині території великих країн.

Регіон (лат. regio, regionis — область, округ) — певна історико-географічна область, що об’єднує території не менше двох країн, має конкретно визначені межі й подібні природні, історичні, соціально-культурні та господарські особливості.

Регіони істотно різняться за своїми масштабами. На глобальному (світовому) рівні виділяють фізико-географічні регіони — континенти. Економічний підхід покладено в основу виділення економічних регіонів світу (Західна Європа, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Близькосхідний регіон тощо). Диференціацію країн світу здійснюють також на основі історичних, цивілізаційних, соціальних, культурних, етнічних, конфесійних, лінгвістичних та інших критеріїв.
Вихідною одиницею регіональної диференціації світу є історико-географічний регіон — більш-менш цілісна територія в історичному, географічному, політичному, культурному та господарському аспектах. Здебільшого вони мають різний ступінь внутрішньої єдності, часто є штучно роз’єднаними. Це залежить від їх історичної долі й типу цивілізацій, що склалися, перебігу етнічних процесів, напряму господарських зв’язків, розвитку транспортних шляхів тощо.
Характеристика кожного регіону базується на визначенні його географічної специфіки, тобто територіальних відмінностей. Головне у географічній специфіці регіонів — особливості розміщення населення, природно-ресурсного потенціалу та господарства на різних етапах історичного розвитку. Наприклад, в Азії особливості розміщення суспільно-економічних об’єктів сформувалися багато тисячоліть тому. В Європі це відбулося значно пізніше, а в Африці, Америці, Австралії у сучасному вигляді вони почали формуватися лише декілька століть тому внаслідок європейської колонізації.
Для з’ясування особливостей функціонування регіонів важливим є поняття «економічний простір» — територіальна сукупність господарських зв’язків. У Європі він єдиний через відносно невеликі масштаби регіонів, відсутність істотних внутрішніх перешкод та особливостей історичного розвитку. В Латинській Америці, Африці, Азії регіони слабко економічно пов’язані між собою.
Дотепер не існує єдиного уніфікованого підходу до виділення регіонів світу, наявні суттєві розбіжності у виділенні історико-регіональних одиниць (табл. 1).
Таблиця 1
Сучасні підходи до регіонального поділу світу

Відповідно до сучасного стану економічного, історичного, культурного та географічного розвитку країн світу найоптимальнішою є історико-географічна типологізація, в якій виділяють 18 регіонів світу. Так, Європу традиційно поділяють на Західну, Північну, Східну та Південну. Але після розпаду держав колишнього соціалістичного табору Східну Європу доцільно розглядати як два регіони: Східну Європу (в якій залишилися європейська частина Росії, Україна, країни Прибалтики, Білорусь, Польща та ін.) та Південно-Східну Європу (куди ввійшли країни південної частини регіону: Болгарія, країни колишньої Югославії, Румунія, Молдова тощо).
Азію традиційно поділяють на Південно-Західну (або Близький та Середній Схід), Південну, Східну та Південно-Східну. Території цих регіонів склалися давно. Доцільне виділення також п’ятого регіону — Північної та Центральної Азії, до якого ввійшли азіатські країни та території колишнього СРСР (азіатська частина Росії, Казахстан, країни Середньої Азії).
В Америці виділяють два великих регіони — Північну Америку, або Англо-Америку, та Латинську Америку, яка поділяється на два субрегіони: Середню Америку (Мексика та країни Центральної Америки і Вест-Індії) та Південну Америку, що складається з Андських країн та країн Амазонії і Ла-Плати.
Африку згідно з історичними, культурно-етнічними, географічними аспектами традиційно поділяють на п’ять регіонів: Північний, Західний, Центральний, Східний та Південний.
До історико-географічного регіону Австралія та Океанія належать материк Австралія та всі острівні держави і території Тихого океану.
Відмінність у природних умовах, економічна й культурна специфіка сформували всередині регіонів окремі, відносно єдині території нижчого рангу — субрегіони. Найчіткіше вони виражені в Азії (Близький Схід, Середній Схід, Закавказзя, Далекий Схід, Середня Азія та ін.) і меншою мірою в Європі (Прибалтика, Скандинавія, Британські острови, Балканські країни тощо).
На карті світу виділяють такі історико-географічні субрегіони, що об’єднують країни за ознаками сусід-     ства, спільності історичного та господарсько-культурного розвитку:
— Близький Схід — розташований на межі Азії та Північної Африки. Охоплює Єгипет, Судан, Ізраїль, Сирію, Ліван, Туреччину, Ірак, Кіпр, країни Аравійського півострова і невеликі держави Перської затоки;
— Середній Схід — Іран, Афганістан. Іноді до цього субрегіону відносять також країни Близького Сходу;
— Скандинавія — Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія;
— Сахель (араб. — узбережжя, берег пустелі) — Мавританія, Сенегал, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Чад, Судан, частково Ефіопія і Сомалі;
— Закавказзя — Грузія, Вірменія, Азербайджан;
— Середня Азія — Туркменістан, Узбекистан, Та-джикистан, Киргизстан;
— Далекий Схід — країни Східної Азії: схід Росії, Китай, КНДР, Південна Корея, Японія, Монголія, Тайвань;
— Магриб — (араб. — захід) — Туніс, Алжир, Марокко (власне Магриб), а також Лівія, Мавританія, Західна Сахара, які разом утворюють «Великий Магриб»;
— Левант — країни східного узбережжя Середземного моря: Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Кіпр;
— Прибалтика — Литва, Латвія, Естонія.
Диференціація світу на історико-географічні регіони є найбільш природною. Вона дає змогу універсального їх вивчення з урахуванням природних, історичних, культурних, господарських та інших особливостей, що, у свою чергу, має не тільки загальнонаукове, а й прикладне значення.


1.2. Теоретичні засади регіональної економічної і соціальної географії світу

Регіональна економічна і соціальна географія світу є невід’ємною складовою сучасного наукового знання. За своєю суттю, генезисом, характером міждисциплінарних зв’язків це наука прикладна, націлена на осмислення досягнень багатьох суміжних дисциплін, формування інтегративних підходів та узагальнень, становлення адекватних уявлень про географічну дійсність.
Економічну і соціальну географію будь-якого регіону світу не можна розглядати ізольовано, без урахування проблем світового господарства та основних соціально-економічних параметрів. Для цього необхідні глибокі знання з теорії економічної і соціальної географії, географії світового господарства, теорії розміщення продуктивних сил, а також фізичної географії. Регіональна економічна і соціальна географія світу в теоретичних положеннях спирається на комплекс основних вчень, теорій, законів, закономірностей та гіпотез.


Базові вчення

Провідними структурними елементами загальної ієрархії наукових знань є вчення, що охоплюють широкі галузі знання та виходять далеко за межі власне регіональної економічної і соціальної географії світу, але пов’язані з нею. До них належать еволюційне вчення, вчення про ноосферу, про природокористування, про природно-територіальний комплекс тощо. Безпосереднє значення для регіональної економічної і соціальної географії світу мають вчення про економіко-географічне положення, про міжнародний географічний поділ праці, про розміщення і територіальну організацію суспільства й господарства.
Вчення про економіко-географічне положення (ЕГП). Економіко-географічне положення властиве усім економіко-географічним об’єктам: містам, районам, країнам, субрегіонам, регіонам, континентам.

Економіко-географічне положення — сукупність просторових відносин між підприємствами, населеними пунктами, ареалами, районами, окремими країнами, їх групами (регіонами) та зовнішніми об’єктами, які мають або матимуть у майбутньому для них економічне значення.

Основи вчення про ЕГП були закладені російським вченим Миколою Баранським (1881—1963), який характеризував ЕГП як відношення даного економіко-географічного об’єкта (підприємства, міста, країни) до об’єктів, які знаходяться поза ним («даностей»), що мають певне економічне значення та впливають на його розвиток. Услід за М. Баранським за масштабом (або за територіальним охопленням зв’язків) ЕГП стали поділяти на мікро-, мезо- і макроположення, а у просторовому аспекті — на центральне, периферійне, сусідське, приморське тощо.
У межах загальної категорії ЕГП можливий поділ його на декілька окремих складових:
— транспортно-географічне положення (щодо основних транспортних шляхів, з урахуванням їх потужностей, ступеня завантаженості, швидкостей тощо);
— промислово-географічне (стосовно джерел сировини, палива, енергії, центрів видобувної та обробної промисловості, науково-технічних баз);
— агрогеографічне (щодо продовольчих баз та основних центрів переробки і споживання сільськогосподарської продукції);
— демогеографічне (стосовно трудових ресурсів та науково-технічних кадрів);
— рекреаційно-географічне (щодо центрів рекреації);
— геополітичне (стосовно світових та регіональних «центрів сили», геополітичних конкурентів та союзників);
— геокультурне (щодо основних планетарних цивілізаційних утворень та їх центрів) тощо.
У сучасних умовах ЕГП дедалі більше розглядають на основі теорії рентних відносин, що дає змогу перейти від простої констатації ЕГП до його економічної оцінки.
Вчення про міжнародний географічний поділ праці (МГПП). Це вчення привертало увагу багатьох відомих географів. Засновником його вважають Миколу Баранського, який визначив сутність географічного (територіального) поділу праці як просторову форму її суспільного поділу. Він виділив міжрайонний та міжнародний поділ праці й розширив уявлення про два головних чинники, покладені в основу географічного поділу праці, — природний та соціально-економічний.
На його думку, те, що будь-яка країна може виробляти жито і льон, рис і бавовну, свідчить лише про розмаїтість її продукції, а не про участь у МГПП. Він виникає тільки тоді, коли різні країни працюють одна на одну, коли результат праці переноситься з однієї країни в іншу. Зовнішнє вираження цієї праці полягає у зростанні світової торгівлі, кількості та потужності вантажопотоків.

Міжнародний географічний поділ праці (МГПП) — форма суспільного територіального поділу праці, тобто поділу праці між країнами, спеціалізація їх виробництва на певних видах продукції, якими вони обмінюються.

Спеціалізація виробництва можлива за певних умов. Для формування МГПП, наприклад, необхідними є такі умови:
— країна-виробник повинна мати будь-які переваги у розвитку даної галузі з-поміж інших країн;
— поза країною-виробником повинні існувати країни, де виникає попит на її продукцію за вищою ціною;
— витрати на перевезення продукції від місця виробництва до місця споживання не повинні поглинати різницю між ціною виробництва та ціною продажу.
Ступінь залучення будь-якої держави до МГПП залежить насамперед від рівня розвитку її продуктивних сил. Тому економічно розвинуті країни посідають провідні позиції в сучасному міжнародному поділі праці, особливо у випуску наукомісткої продукції. Підвищення ролі у МГПП багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки відбувається переважно за рахунок ресурсопостачання в економічно розвинуті країни. Їх сировинна спеціалізація, що склалася за колоніальних часів, зберігається й понині.
Вчення про територіальну організацію суспільства й господарства (ТОСГ). Це вчення узагальнює та інтегрує весь напрацьований економіко-географічною наукою теоретичний інструментарій. Поняття «територіальна організація суспільства й господарства» охоплює всі аспекти розміщення продуктивних сил, розселення людей, взаємодії суспільства і природи, проблеми регіональної соціальної, демографічної, економічної та екологічної політики. Воно акцентує на необхідності географічного аналізу суспільства загалом, а не тільки окремих його сфер, з’ясуванні впливу території (територіальних чинників) на соціально-економічні процеси, дослідженні територіальної організованості суспільства, яку утворюють функціонуючі територіальні структури (виробництво, розміщення населення, природокористування тощо).

Територіальна організація суспільства й господарства — поєднання функціонуючих територіальних структур (розміщення населення, виробництва, природокористування), пов’язаних структурами управління з метою відтворення життя суспільства.

Територіальна організація суспільства й господарства постає одночасно як явище і як процес. Як явище, вона реалізується у формі ієрархічно супідрядних територіальних соціально-економічних систем (регіонів) різного рангу. Як процес — відбувається у постійному русі всього соціально-економічного життя населення в просторі й часі.
У процесі дослідження особливостей ТОСГ сформувалися самостійні наукові теорії: розміщення продуктивних сил, розміщення населення, регіонального розвитку, економічного районування тощо.


Географічні теорії

Теорії є окремою формою наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та істотні взаємозв’язки, основні ідеї у будь-якій галузі знань. Регіональна економічна і соціальна географія світу в теоретичних положеннях спирається на географічні теорії, серед яких важливе значення мають теорія географічного детермінізму, теорія регіоналізму, теорія економічного районування та ін.
Теорія географічного детермінізму. Її сутність полягає в перебільшенні, а іноді й абсолютизації ролі географічного середовища у розвитку суспільства. Прихильники абсолютизації вважають, що побут і звичаї людей, суспільний лад з його законами, розподіл багатства тощо зумовлені географічними особливостями.
Найбільш впливовим географічний детермінізм був у XVIII—XIX ст., але й у першій половині XX ст. його вплив залишався значним, про що свідчать надбання географічних шкіл Франції, Німеччини, Росії, США. Так, французький просвітник та філософ Шарль-Луї Монтеск’є (1689—1755) вважав, що виникнення великих імперій Азії зумовлено наявністю там великих рівнин. Найбільшого значення він надавав клімату, вважаючи, що «влада клімату сильніша від усіх влад». Поширення рабства переважно у південних країнах пояснював розслабленістю людей від спеки. Форму державного устрою будь-якої країни також вважав залежною від її клімату та розмірів.
Інший французький географ та соціолог Жан-Жак Елізе Реклю (1830—1905) стверджував, що особливості суспільства (аж до форм державної влади) залежать від визначального впливу природи, для пояснення розбіжностей між народами залучав такі чинники, як форма височин, висота гір, температура повітря, достатність або нестача опадів тощо.
У Німеччині географічний детермінізм знайшов втілення у творах таких видатних вчених-географів, як Карл Ріттер (1779—1859), Фрідріх Ратцель (1844—1904), Альфред Гетнер (1859—1941) та ін. На думку К. Ріттера, розвиток природи визначає життя народів. Ф. Ратцель убачав завдання географії у тому, щоб «вирізнити вплив природи на дух і тіло індивідуумів і народів».
Виразні вияви географічного детермінізму характерні для праць відомих російських істориків — Сергія Соловйова (1820—1879), Василя Ключевського (1841—1911), Льва Мечнікова (1838—1888) та ін.
У наш час ця теорія виявляється переважно в завуальованій формі. На Заході нові течії отримали назву енвайронменталізм (англ. environment — середовище) та посибілізм (англ. possibility — можливість). Вони виходять із того, що природне середовище лише визначає передумови розвитку людського суспільства.
Існують й інші крайнощі в оцінці ролі навколишнього середовища в бутті суспільства, які М. Баранський назвав географічним нігілізмом. Вони виявляються у недооцінці його й відмові від дослідження взаємодії природних і суспільних явищ. Географічний нігілізм мав певний вплив у західній географії, але найбільше виявився у радянській географії, яка виходила із постулату «Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї — наше завдання». Про це свідчить утопічний проект радянських часів 70—80-х років — зміна гирла сибірських рік і спрямування їх у вододефіцитні райони Середньої Азії. З особливо гострою критикою географічного нігілізму виступали Дмитро Анучин (1843—1923), М. Баранський, Юліан Саушкін (1911—1982) та ін.
Теорія регіонального розвитку (регіоналізму). Знайшла відображення у працях російських вчених Інокентія Герасимова (1905—1985), Ю. Саушкіна, Вадима Покшишевського (1905—1984), Якова Машбиця (1928—1997), Сергія Лаврова (1928—2000) та ін.
І. Герасимов виходив з того, що регіоналізм (ключове поняття — «регіон») є основою географічної науки,  сприяючи збереженню її цілісності. Ю. Саушкін вважав, що саме регіоналізм (вчення про райони: їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення) є ядром усіх географічних наук і великою мірою визначає межі їх системи загалом.
Сучасний регіоналізм є своєрідною міждисциплінарною теорією, проникнувши в інші науки, пов’язані з географічним простором. На цій основі виникли, наприклад, регіональна економіка, що вивчає закономірності розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку, регіональна політика, регіональна демографія, регіональна екологія тощо.
Теорія економічного районування. Економічне районування — процес виявлення об’єктивно існуючих економічних районів.

Економічний район — територіально цілісна частина господарства країни, що характеризується спеціалізацією як основною господарською функцією та комплексністю (взаємопов’язаністю і збалансованістю найважливіших підрозділів і елементів господарства).

Вчення про райони, їх формування, розвиток, перспективи, практичне значення є основою географічної науки, в тому числі економічної і соціальної географії. Значний внесок у становлення та розвиток теорії районування зробили російські вчені Костянтин Арсентьєв (1789—1865), Петро Семенов-Тян-Шанський (1827—1914), Іван Александров (1875—1936), Микола Колосовський (1891—1954), М. Баранський та інші.
Фундаментальними положеннями теорії районування є:
1) визнання об’єктивного існування економічних районів (заперечення довільного виділення районів як методу їх пізнання);
2) наявність економічної цілісності території як важливої ознаки району;
3) визначення району як системи регіонів нижчого ієрархічного рангу;
4) урахування комплексності району (тобто всебічного розвитку всіх галузей господарства з орієнтацією на раціональне використання місцевих ресурсів) і, головне, господарської спеціалізації, що визначає функції району в межах господарства країни.
Одним із домінуючих в економічному районуванні є проблемний підхід, що полягає у виділенні специфічної для району головної господарської проблеми, яка пов’язує в єдиний вузол всі факти і явища, властиві району. Ядрами економічних районів є районоутворювальні центри і територіально-виробничі комплекси (ТВК) — об’єднання підприємств, які зумовлюють економічний ефект за рахунок раціонального використання місцевих природних і соціально-економічних умов і ресурсів.
Регіональна економічна і соціальна географія світу широко застосовує також положення інших теорій: розміщення продуктивних сил, світового господарства, розселення населення тощо.
Теоретичні знання будь-якої галузі науки формуються з найбільш суттєвих елементів, представлених науковими концепціями та гіпотезами, які об’єднують певні погляди на сутність досліджуваних процесів та явищ.


Основні концепції та гіпотези

Теоретичні основи регіональної і соціальної географії світу формувалися у процесі зародження та визрівання різноманітних концепцій, закорінених головними ідеями у наукові пласти географії, економіки, соціології, інших галузей знань.
Концепція проблемного країнознавства. Розроблена в 60—70-ті роки XX ст. в Інституті географії АН СРСР (Москва). Один із її засновників Я. Машбиць на основі теоретичних положень М. Баранського запропонував проблемний підхід в економіко-географічному країнознавстві зарубіжного світу, об’єднавши всю проблематику в три групи:
1) проблеми, що мають важливе значення при вивченні всіх країн та регіонів;
2) проблеми, важливі для країн певного типу і рівня розвитку;
3) проблеми, специфічні для певної країни (регіону).
Від інших концепцій її відрізняли відхід від покомпонентних характеристик за чітко заданою схемою, аналіз ключових для будь-якої території проблем (особливостей забезпеченості природними ресурсами; спеціалізації господарства і його територіальної структури; етнокультурних та етносоціальних проблем; стану довкілля; перспектив розвитку території). З метою вдосконалення цієї концепції було посилено зв’язки «природа — суспільство», «природа — населення», «економіка — розселення» тощо.
Згодом Я. Машбиць розробив нову схему комплексної характеристики країн, яка охоплює 11 тематичних блоків, що об’єднують підходи традиційного і проблемного країнознавства: 1) своєрідність території; 2) територія і географічне положення; 3) історико-географічні етапи; 4) природа і природокористування; 5) населення і культура; 6) господарство; 7) розселення; 8) суспіль-   ство; 9) райони; 10) стан довкілля; 11) перспективи.
Головні особливості комплексної характеристики країн:
— взаємозалежний розгляд природних, соціально-економічних і етнокультурних територіальних систем та їх проблем;
— зосередження уваги на людині, формах і географічних типах її діяльності, культури;
— історико-географічний підхід до аналізу заселення та освоєння території;
— виявлення внутрішніх географічних розбіжностей районів та їх провідних центрів;
— приділення уваги природним і соціально-економічним процесам тощо.
Концепція «полюсів зростання». Виникла на Заході, отримавши там найбільше поширення. Загалом є концепцією регіональної економіки. Сформульована французьким економістом Франсуа Перру (1903—1987).
Згідно з цією концепцією розвиток виробництва в різних галузях господарства відбувається нерівномірно. Завжди можна виділити динамічні галузі, які переважно стимулюють зростання економіки, є «полюсами розвитку». Внаслідок концентрування такі галузі мають тенденцію зосереджуватися у певній точці — «полюсі зростання». Здебільшого таким полюсом є місто, іноді район, який внаслідок концентрування має сприятливий господарський вплив на оточення.
Концепція «полюсів зростання» у різних варіантах була покладена в основу численних планів і програм регіональної політики країн, як розвинутих, так і тих, що розвиваються.
Концепція глобальних (світових) міст. Належить до найновіших концепцій. Висунута Дж. Фрідманом, який для виділення глобальних міст використовував такі критерії: 1) чисельність населення; 2) роль міста як великого фінансового центру; 3) ступінь концентрації штаб-квартир ТНК; 4) важливість міжнародних функцій і наявність міжнародних організацій; 5) швидке зростання сфери ділових послуг; 6) концентрування обробної промисловості; 7) роль великого транспортного вузла.
Донедавна ця концепція застосовувалася тільки щодо країн з ринковою економікою, а як приклади глобальних міст розглядали Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж і деякі інші крупні міста.
Застосування ідей, законів, гіпотез, концепцій, теорій дає змогу з’ясувати сутність об’єктів та явищ, які вивчають конкретні галузі науки. Методологія та методика цього пізнання базується на залученні у науково-дослідний процес певних методів дослідження.


1.3. Методи дослідження

Регіональна економічна і соціальна географія світу використовує методи, характерні як для географічних, так і для інших суспільних наук.

Метод дослідження науки — система прийомів і способів пізнання її загальних закономірностей та вивчення конкретних об’єктів, явищ і процесів.

В арсеналі економічної і соціальної географії наявні як традиційні методи досліджень, так і нові, пов’язані з потребами НТР. До першої групи методів належать історичний, картографічний, порівняльний, методи спостережень, системного аналізу, статистичний, економічного районування та ін. Друга група охоплює методи економіко-математичні, дистанційних спостережень, геоінформаційний.
Історичний метод. Застосовується в усіх суспільних та природничих науках. Своєрідність його використання у регіональній економічній і соціальній географії світу полягає у тісному поєднанні з аналізом і просторовими аспектами соціально-економічного розвитку, які зумовлюють безупинні зміни у географії господарства і населення, в характері використання природних і трудових ресурсів, в освоєнні та заселеності території. Знання історичної географії необхідне для розуміння сучасної географії населення і розміщення продуктивних сил, а також для прогнозування їх змін на прикладі конкретних регіонів світу.
Картографічний метод. Завдяки йому створюють тематичні карти, наносячи на них безліч об’єктів, відображаючи їх взаєморозташування і взаємозв’язки. Цей метод використовують на всіх етапах дослідження — від збирання вихідних даних до розроблення нових наукових матеріалів. Складання різноманітних тематичних карт підвищує інформаційну місткість наукового матеріалу. Карти є не тільки чудовим ілюстраційним матеріалом, не тільки ємною і різнобічною інформацією, зручною для безпосереднього та багатоцільового використання, а й дієвим інструментом наукових досліджень.
Порівняльний метод. Притаманний усім географічним наукам. Він покликаний знайти найбільш істотні риси подібності та відмінності у господарському використанні територій регіонів світу, в географічних типах господарства і розселення, в їх взаємозв’язку. Цей метод дуже плідний при вивченні регіонів та країн.
Метод спостережень. Відіграє важливу роль у регіональній економічній і соціальній географії світу. Роль міжнародного туризму, поїздки зарубіжними країнами розширюють можливості безпосередніх особистих спостережень за особливостями господарського використання території, системами і типами розселення, умовами життя та культурою населення тощо.
Метод системного аналізу. Базується на принципі поетапності, передбачає визначення мети, завдань, формулювання наукової гіпотези, всебічне дослідження кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил, а також вивчення цілісності системи, її внутрішніх і зовнішніх зв’язків, погодження галузевих і територіальних проблем.
Статистичний метод. У його основі — аналіз даних про господарство і населення регіонів та країн, він сприяє з’ясуванню особливостей просторової взаємодії різних територіально-економічних систем. У цьому аспекті важливу роль відіграє статистика як ефективний інструмент досліджень економічного і соціального стану конкретної території.
Метод економічного районування. Дає змогу виявити взаємопов’язані в соціально-економічному аспекті частини країни за певною спеціалізацією. Базуючись на вченні про економічні райони, потребує обробки різноманітної економічної та соціальної інформації.
Економіко-математичні методи. Дають змогу відобразити певні кількісні співвідношення, а іноді й якісні закономірності розміщення різних форм і типів господарств, розселення і життєдіяльності населення. Важливим при цьому є математичне моделювання різних соціально-економічних процесів і об’єктів.
Методи дистанційних спостережень. Широко використовуються в дослідженнях розміщення природних ресурсів, господарських систем і населення. Дають нову і докладну інформацію про концентрування господарського використання території, особливості концентрації господарства і населення на великих регіональних просторах, про межі міських агломерацій, стан довкілля тощо.
Геоінформаційний метод. Набуває дедалі більшого значення. Полягає у створенні геоінформаційних систем, які є сучасним засобом збирання, збереження та аналізу різноманітних відомостей про територію.
Вибір методів дослідження залежить як від наукового завдання, так і від об’єкта вивчення. Найдоцільнішим є поєднання різних методів з урахуванням конкретних можливостей кожного з них.



1.4. Зв’язок регіональної економічної і соціальної географії світу з іншими науками

Регіональна економічна і соціальна географія світу є складовою суспільної географії і у своїй еволюції пов’язана з розвитком багатьох суміжних наук:
— фізичної географії, інформація якої необхідна для господарської оцінки природних умов і ресурсів, аналізу їх раціонального використання. Цей зв’язок найяскравіше виявляється у країнознавчому аспекті, який, характеризуючи окремі регіони і країни, має виняткове значення в дослідженні тектонічної будови території та районів видобування корисних копалин, кліматичних умов та типів ведення сільського господарства, географічного положення та найбільш розвинутих видів транспорту тощо;
— економічної теорії, напрацювання якої мають для регіональної географії загальнотеоретичне значення;
— галузевої економіки, яка, вивчаючи умови виробництва, розвитку та організацію окремих галузей господарства, досліджуючи їх техніко-економічні особливості, принципи і фактори розміщення, з багатьох питань контактує з регіональною економічною і соціальною географією світу;
— країнознавства, яке систематизує різноманітні дані про природу, населення, господарство, культуру, соціально-політичну організацію країн світу і становить основну фактажну базу для регіональної економічної і соціальної географії, характеризуючи головні особливості регіонів і країн світу;
— географії світового господарства, що є теоретичною базою комплексної характеристики господарства регіону, розміщення його продуктивних сил, основних зовнішньоекономічних зв’язків тощо;
— статистики, використовуючи її дані з метою географічного аналізу;
— демографії, етнографії, географії населення, соціологічних досліджень населення, в тому числі щодо умов його життя, відтворення, трудової діяльності та відпочинку;
— політичної географії, рекреаційної географії, географії сфери послуг та інших прикладних географічних наук;
— економічної картографії. Економічна карта є органічною частиною та інструментом економіко-географічного дослідження будь-якої території, а також його результатом.
Завдяки тісним міждисциплінарним зв’язкам регіональна економічна і соціальна географія світу постійно поповнює свій теоретичний та методичний апарат новими досягненнями інших галузей науки, водночас збагачуючи їх своїми теоретичними положеннями, поняттями, методичними прийомами тощо.


1.5. Історія розвитку регіональної економічної і соціальної географії світу

Становлення і розвиток регіональної економічної і соціальної географії світу зумовлені історичним розвитком соціально-економічної географії. Зародження географічних знань пов’язане з появою перших античних цивілізацій (середина IV тис. до н.е.). Свого розквіту антична географія досягла у Давній Греції і Давньому Римі завдяки працям Геродота (490 (480)—425 рр. до н.е.), Арістотеля (384—322 рр. до н.е.), Страбона (64 (63) рр. до н.е. —23 (24) рр. н.е.), Птолемея (90—160) та інших видатних вчених цієї епохи. Наука про Землю античного періоду (завершився у XV—XVI ст.) була цілісною за структурою та описовою за сутністю. Вона містила тільки деякі елементи економічної географії та зачатки ідей районування.
Теоретичний рівень досліджень започаткував голландець Бернхардус Вареніус (Варен) (1622—1650), який у праці «Всесвітня географія» вперше поділив географію на загальну (систематичну) і регіональну. Загальну назвав власне географією, яка вивчає земні властивості країн (кордони, конфігурацію, розмір, рельєф, природні властивості), небесні властивості (астрономічні характеристики і клімат), людські властивості (населення, його життєдіяльність, прибутки, науки і мистецтво, чесноти, дотепність, звичаї, слово і мову, політичний устрій, населені пункти тощо). Регіональну географію назвав порівняльною, тобто такою, яка розглядає особливості одного місця порівняно з іншим.
Процес виокремлення економічної географії як самостійної дисципліни почався на рубежі XVІ—XVІI ст. Бурхливий розвиток продуктивних сил та епоха географічних відкриттів стимулювали зростання емпіричного (базується на спостереженні, збиранні та систематизації фактів) знання про населення і господарство різних країн. У XVIII ст. сформувалися перші національні економіко-географічні наукові школи, передусім німецька, французька, російська.
Німецька школа описового державознавства (школа камеральної статистики). Зародилася в XVII—XVIII ст. у німецьких університетах, студенти яких повинні були заучувати напам’ять численні відомості про країни і міста, території, їх населення, господарство, державний устрій, армії, фінанси тощо. Їй властиві перевантаженість фактами і слабкість просторового аналізу зв’язків між ними.
Визначне місце у розвитку тогочасної світової географії належить видатному німецькому географу Александру Гумбольдту (1769—1859). Головним об’єктом його досліджень були Центральна і Південна Америка (природа і господарство Венесуели, Куби, Колумбії, Еквадору), природа Уралу, Алтаю, Каспійського моря. Небезпідставно А. Гумбольдта вважають одним із фундаторів наукового країнознавства, автором порівняльного методу в географії. Його сучасник і співвітчизник К. Ріттер  стверджував, що історія народів залежить від розвитку природного середовища, прагнув кількісно оцінити просторові відносини: географічне положення, конфігурації країн, природних областей землі тощо. Фактично він наблизився до розуміння системи просторових відносин, вивчення якої актуальне дотепер.
Французька школа географії людини. Визначається чітко вираженою країнознавчою спрямованістю. Основи її закладені Видалем де ла Бланшем (1845—1918). У французькому країнознавстві не було твердої та обґрунтованої схеми характеристики території, матеріал ви- кладався так, щоб можна було відчувати місцевий колорит. Представники його, володіючи неабияким мистецтвом опису, вивчали передусім зовнішнє відображення у ландшафті діяльності людини, тому в їх працях переважали сфери, де людина найтісніше пов’язана з природою і залежить від неї.
Російська школа економічної географії. Становлення й розвиток її пов’язані передусім з країно- та краєзнавством, що зумовлено було значними просторами Російської імперії, слабкою вивченістю її території, насамперед східних земель. Видатними представниками географічної науки були Михайло Ломоносов (1711—1765) та Василь Татіщев (1686—1750), які започаткували російську економічну і соціальну географію. М. Ломоносов, плідно працюючи в царині фізичної та історичної («давньої») географії, багато зусиль зосереджував на проблемах економічної географії (пропонував і сам термін), яка, на його думку, мала перейматися питаннями господарського освоєння земель, природних ресурсів, розмірів поселень, виробництва тощо. В. Татіщев виокремлював регіональну і країнознавчу географію, запровадив  класифікації географічних дисциплін «за якістю»: математична (геодезія і картографія), фізична і політична географія; та за масштабами дослідження (ступенем генералізації): планетарна, країнознавча і районна географія.
У XIX ст. П. Семенов-Тян-Шанський, Микола Пржевальський (1839—1888), Микола Міклухо-Маклай (1846—1888) та ін. у результаті експедиційних досліджень запропонували комплексні характеристики Азіатської Росії та прилеглих до неї територій.
У ХХ ст. особливо інтенсивно почала розвиватися соціально-економічна географія. Одна з найпотужніших економіко-географічних наукових шкіл була сформована в колишньому СРСР. У 20—30-ті роки було запроваджено до наукового вжитку поняття «економічна географія», розроблено основні її категорії: територіальний (географічний) поділ праці, економічний район та система економічних районів, економіко-географічне положення, економічні карти тощо. Однак власне наукові пошуки дуже часто змушені були підпорядковуватися нав’язуваним компартією ідеологіям. Так, у 30-ті роки в економічній географії було зроблено спробу згрупувати капіталістичні країни відповідно до ленінської класифікації (країни-гнобителі та пригноблені країни).
У довоєнні роки значна увага приділялася різним аспектам економічної географії зарубіжних країн. Пошуки науковців були зосереджені на проблемах типології країн, економічного районування, критиці західних теорій розміщення продуктивних сил.
Нові проблеми постали перед економічною географією зарубіжних країн після Другої світової війни: розкол світу на дві ідеологічні системи, формування соціалістичного табору, розпад колоніальної системи, а також глобальні проблеми епохи НТР. Традиційно великою була увага до типології зарубіжних країн. Значний внесок у розвиток країнознавства та регіональної економічної і соціальної географії зробили В. Покшишевський, Юрій Дмітревський (1920—2001), Ісаак Маєргойз (1908—1975), Борис Семевський (1907—1976), Олексій Мінц (1929—1973) та багато інших. Значною подією у розвитку регіонального країнознавства стало видання 20-томної серії «Країни і народи» (1970—1985).
У наступні десятиріччя було здійснено чимало досліджень, присвячених вивченню окремих регіонів і країн світу.
Історія країнознавства та регіональної економічної і соціальної географії світу в Україні. Економіко-географічні дослідження території України були зафіксовані в працях Геродота, Страбона, К. Птолемея  та ін. Деякі аспекти економіко-географічного опису України висвітлили літописці Київської Русі.
Головним напрямом розвитку економічної і соціальної географії в Україні протягом XVIII—XIX ст. була антропогеографія, яка досліджувала географію людини стосовно всіх географічних явищ, просторові відносини держав і народів, їхні зв’язки з природним середовищем. Один із провідних тогочасних географів Василь Григорович-Барський (1701—1747) досліджував історію, господарство і культуру деяких країн Західної Європи і Близького Сходу. Павло Чубинський (1839—1884) займався етнографічно-статистичними дослідженнями території України, Білорусі та Молдови. Антін Синявський (1866—1951) розробляв теорію та методологію української економічної географії, теорію економічного районування, є одним з перших національних геополітиків — досліджував геопросторові інтереси України на Близькому Сході (Єгипет, Сирія) та безпосередньо біля кордонів України (Польща, Румунія). Велику увагу він зосередив на вивченні світового господарства, яке вважав не просто сумою національних господарських комплексів окремих країн, а їх взаємопов’язаною єдністю, вираженою через систему обміну в глобальному масштабі. Економіст, демограф, економіко-географ Валентин Садовський (1886—1947) у працях з проблем економічної географії України і світу, економіки, соціології, демографії розкрив зв’язок між світовим і національним господарствами як діалектичне поєднання цілого і частини. Завданням регіональної економічної географії вважав дослідження господарства держав і окремих територій, виділяючи у  категорію «економічний район».
Після Першої світової війни інтерес української географії до вивчення країн і регіонів світу на певний час дещо послабився, почав домінувати україноцентричний підхід. Майже всі дослідження були зосереджені на вивченні природи та господарства України. Так, академік, засновник кафедри економічної географії Київського університету, Костянтин Воблий (1876—1947) досліджував відповідні проблеми промисловості України, міграції населення, розвитку продуктивних сил, розробив наукову схему економічного районування України. Економіко-географ Олексій Діброва (1904—1973) займався дослідженням Київської, Житомирської та Чернігівської областей, розробив схему економічних районів України, яка враховувала природно-історичні особливості. Засновник економіко-географічної школи, яка спеціалізувалася на проблемах територіальної організації виробництва і комплексоутворення в промисловості та сільському господарстві, Максим Паламарчук (1916—2000) сформував концепцію суспільно-територіального комплексу, досліджував теорії сучасної економічної та соціальної географії України, її геополітичне положення та національні інтереси.
Після проголошення незалежності України почався новий етап у розвитку економічної і соціальної географії. Більшість її досліджень зорієнтована на вивчення продуктивних сил, соціально-географічних та економіко-географічних особливостей України, розроблення теорії економічного районування території України (Ф. Заставний, П. Масляк, Я. Олійник, М. Пістун, О. Шаблій, П. Шищенко та ін.).
Відповідно зростає і дещо послаблений на початку 90-х років ХХ ст. інтерес до проблем економічної і соціальної географії зарубіжних країн. Найплідніше працюють у проблематиці регіональної і країнознавчої географії В. Юрківський, П. Масляк, Я. Олійник, А. Степаненко, Б. Яценко, Є. Качан, С. Кузик та ін.
Процес інтегрування України у світове співтовариство, й особливо європейське, вимагає від українських політиків, громадських діячів, науковців усвідомлення ролі та місця нашої держави у світовій цивілізації та економіці, пізнання різноманітної регіональної економічної та етнокультурної мозаїки світу, що зумовлює необхідність вивчення особливостей розвитку різних країн і регіонів.


Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте предмет та об’єкт регіональної економічної і соціальної географії світу.
2. Обґрунтуйте завдання регіональної економічної і соціальної географії світу. Визначте її місце в системі географічних наук.
3. У чому полягають розбіжності між сучасними підходами до регіонального поділу світу?
4. Порівняйте основні форми наукового знання в регіональній економічній і соціальній географії світу. Визначте та охарактеризуйте її основні наукові теорії, вчення, гіпотези.
5. Які сучасні методи дослідження застосовують у регіональній економічній і соціальній географії світу? Чому доцільним є поєднання методів дослідження?
6. Охарактеризуйте зв’язки регіональної економічної і соціальної географії світу з фізичною та економічною географією.
7. Які перші наукові школи з’явилися у світовій регіональній економічній і соціальній географії?
8. Які особливості розвитку регіональної економічної і соціальної географії та країнознавства простежувалися в XX ст.?
9. Чим зумовлені особливості розвитку регіональної економічної і соціальної географії в Україні?




Вас можуть зацікавити:
Безпека продовольчої сировини і харчових продуктів ("Академія") Безпека продовольчої сировини і харчових продуктів ("Академія")
Екологія людини ("Академія") Екологія людини ("Академія")
Моделювання і прогнозування стану довкілля ("Академія") Моделювання і прогнозування стану довкілля ("Академія")
Техноекологія ("Академія") Техноекологія ("Академія")
Словник  рекреаційних термінів ("Академія") Словник рекреаційних термінів ("Академія")
Біологія. Тестові завдання. 6–11 класи ("Академія") Біологія. Тестові завдання. 6–11 класи ("Академія")
Географія. Тести. 6–10 класи ("Академія") Географія. Тести. 6–10 класи ("Академія")
Екологічний менеджмент ("Академія") Екологічний менеджмент ("Академія")
Економічна і соціальна географія зарубіжних країн ("Академія") Економічна і соціальна географія зарубіжних країн ("Академія")
Метрологія, стандартизація і сертифікація в екології ("Академія") Метрологія, стандартизація і сертифікація в екології ("Академія")
Регіональна економічна і соціальна географія світу. Видання 2-ге, доповнене, перероблене ("Академія") Регіональна економічна і соціальна географія світу. Видання 2-ге, доповнене, перероблене ("Академія")




Ви маєте бути зареєстрованим користувачем для того, щоб додавати коментарі.


Логін:
Пароль:
запам'ятати мене
Реєстрація | Забув пароль



Біологія. Тестові завдання. 6–11 класи ("Академія")
Зробити замовлення Біологія. Тестові завдання. 6–11 класи ("Академія")
Омельковець Я. А., Журавльов О. А.

Обсяг - 444 стор.
Серія - Тести (школярам, абітурієнтам)
Ціна - 55.00 грн
Детальніше

Географія. Тести. 6–10 класи ("Академія")
Зробити замовлення Географія. Тести. 6–10 класи ("Академія")
Безуглий В. В., Дук Н.

Обсяг - 448 сторiнок
Серія - Тести (школярам, абітурієнтам)
Ціна - 35.00 грн
Детальніше

Економічна і соціальна географія зарубіжних країн ("Академія")
Зробити замовлення Економічна і соціальна географія зарубіжних країн ("Академія")
Безуглий В. В.

Обсяг - 704 сторiнок
Серія - Альма-матер
Ціна - 43.00 грн
Детальніше

Головна | Каталог видань | Прайс | Автори | Рецензії і публікації | Події | Про компанії | Контакти
© 2008 Видавничий центр "Академія". Усі права захищені.