1202224722390

Основи менеджменту. 2-ге видання, доповнене («Академвидав»)

40,00 грн.

Кузьмін О. Є., Мельник О. Г.

Тип видання — підручник
Рік видання — 2007
Обсяг — 464 сторiнки
Формат — 135×206 мм (84х108/32)
Оправа — 7 (тверда, ламінована)

Поділитися:   

Анотація

У другому виданні підручника комплексно і системно висвітлено сутність, етапи розвитку, функції і методи, технології менеджменту; управлінські рішення та підходи до їх оптимізування; інформаційні системи і комунікації; форми влади і стилі керівництва менеджерів; конфлікти, стреси і методи їх подолання; проблеми відповідальності і управлінської етики в менеджменті; організаційні зміни та організаційний розвиток тощо. Розкрито специфіку менеджменту на підприємствах зарубіжних країн, можливості його застосування в українських реаліях, а також особливості спілкування з іноземними контрагентами. Матеріал підручника ґрунтується на логіці взаємозв’язків основних категорій менеджменту, поетапної реалізації процесу менеджменту. Підручник містить також запитання, завдання для поточного контролю, теми рефератів, психологічні тести, короткий термінологічний словник.

Адресовано студентам вищих навчальних закладів, підприємцям, усім, хто цікавиться управлінською проблематикою.

Зміст

1. Сутність, значення і особливості розвитку менеджменту

1.1. Сутність і значення менеджменту
Предмет, об’єкт і суб’єкти вивчення менеджменту
Категорії «управління» і «менеджмент»
Методи дослідження у менеджменті
Менеджери і підприємці
Рівні управління
Закони, закономірності і принципи менеджменту
1.2. Історія розвитку менеджменту
Передумови виникнення науки про управління організацією
Етапи розвитку менеджменту
Розвиток управлінської науки в Україні
1.3. Організації як об’єкти управління
Сутність і класифікація організацій
Колективи (групи) працівників в організації
Фактори впливу на організацію
1.4. Процес менеджменту

2. Види і зміст управлінської діяльності

2.1. Сутність, особливості і класифікація функцій менеджменту
2.2. Планування як загальна функція менеджменту
Сутність і види планування
Технологія розроблення бюджетів на підприємстві
Загальна характеристика бізнес-планування
2.3. Організування як загальна функція менеджменту
Сутність і особливості функції організування
Побудова організацій
Аналіз і оцінювання організаційних структур управління
Формування організаційних структур управління в умовах зовнішньоекономічної діяльності
Організаційні структури управління великих підприємств в умовах ЗЕД
Організаційні структури управління дрібних і середніх підприємств в умовах ЗЕД
2.4. Мотивування як загальна функція менеджменту
Сутність і теоретико-прикладні засади мотивування
Матеріальне стимулювання праці
2.5. Контролювання як загальна функція менеджменту
Сутність і особливості контролювання
Види, методи і процес контролю
Система контролювання виробничих процесів
2.6. Регулювання як загальна функція менеджменту

3. Забезпечення результатів управлінської діяльності

3.1. Методи менеджменту
Сутність, особливості формування методів менеджменту і їх класифікація
3.2. Управлінські рішення
Сутність, класифікація і процес вироблення управлінських рішень
Оптимізація управлінських рішень
3.3. Інформація і комунікації у менеджменті
Сутність комунікацій і їх інформаційне забезпечення
Комунікації ділових партнерів
Особливості спілкування і проведення переговорів з іноземними контрагентами
3.4. Керівництво і лідерство в організації
Сутність, основні засади керівництва і лідерства
Підходи до керівництва і його етапи
Конфлікти як об’єкт керівництва
Стреси як об’єкт керівництва

4. Соціально-психологічні і економічні аспекти менеджменту

4.1. Відповідальність і етика в менеджменті
Відповідальність у менеджменті
Етика у менеджменті
4.2. Організаційні зміни, організаційний розвиток і ефективність менеджменту
Організаційні зміни і організаційний розвиток як об’єкти управління
Ефективність менеджменту
4.3. Зарубіжні системи менеджменту
Особливості японської системи менеджменту
Особливості німецької системи менеджменту
Особливості шведської системи менеджменту
Особливості фінської системи менеджменту
Особливості французької системи менеджменту

Психологічні тести
Біографічний довідник
Короткий термінологічний словник
Література

Уривок із підручника («Основи менеджменту» Кузьмін О. Є., Мельник О. Г.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.

1. Сутність, значення і особливості розвитку менеджменту

Будь-яка соціально-економічна організація (підприємство, установа, фірма, компанія) є складною, динамічною системою, яка у своєму розвитку переживає різні етапи зрілості, виявляє різну ефективність, що залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників впливу. Стабільність функціонування організації, здатність досягати цілей, постійно адаптовуватися до нових умов, підвищувати конкурентоспроможність на ринку залежить від якості управління нею загалом і діями людей, які в ній працюють. На цій проблематиці зосереджується менеджмент як сукупність принципів, форм, методів і засобів впливу.

1.1. Сутність і значення менеджменту

Однією з головних складових успіху економічно розвинутих країн світу (США, Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, Канада, Швеція та ін.) є використання менеджменту — науково обґрунтованої та якісно побудованої системи управління організацією. Менеджмент виступає як результативний засіб формування ринкових стратегій, залучення інвестицій, здійснення нововведень, оптимізації співвідношення попиту і пропозиції тощо. Наприклад, від американців часто можна почути, що ефективну економіку США сформували автомобілі, автомобільні дороги й менеджмент.

Предмет, об’єкт і суб’єкти вивчення менеджменту

У ринкових умовах використання досягнень менеджменту є одним із найвпливовіших чинників забезпечення ефективної побудови організації, зниження трудомісткості управлінських робіт, оптимізування чисельності апарату управління, посилення управлінського впливу, зосередження зусиль працівників на досягненні поставлених цілей. Діяльність керівників нової формації (менеджерів) сприяє утвердженню підприємства на ринку, його успіху в конкурентній боротьбі, втіленню нових ідей та результативних стратегій. Менеджер, який володіє широкими економічними знаннями, основами інформаційних і комп’ютерних технологій, технікою ділового спілкування, є особливо важливим ресурсом підприємства. Побудоване на засадах сучасного менеджменту управління організацією є передумовою досягнення нею високих економічних, технологічних, соціальних та інших результатів, необхідної динаміки позитивних змін. Тому вивчення суті, закономірностей менеджменту є обов’язковою складовою підготовки фахівців економічних спеціальностей у світі.
Предметом вивчення менеджменту як науки є:
1) теоретичні засади управлінської діяльності (закони, закономірності, принципи, категорії, механізми, моделі тощо);
2) практика управління організаціями (підприємствами, корпораціями, господарськими товариствами тощо);
3) проектування систем менеджменту (формування взаємопов’язаних і взаємодіючих управлінських важелів, які забезпечують управлінський вплив керуючої системи організації на керовану).
Об’єктом вивчення менеджменту є процес управління виробничо-господарською діяльністю підприємств, корпорацій, господарських товариств, об’єднань та інших організацій. Дослідження процесу менеджменту та виокремлення його етапів дають змогу послідовно ознайомитися з усіма управлінськими категоріями, виявити взаємозв’язки між ними, зрозуміти характер та особливості здійснення управлінського впливу. Це сприяє формуванню в майбутніх економістів і менеджерів управлінського мислення, керівних навичок, здатності до прийняття управлінських рішень.
Суб’єктами вивчення менеджменту є працівники керуючої і керованої систем організації, їх професійний та кваліфікаційний рівень, ступінь виконання ними повноважень, обсяги відповідальності, а також взаємозв’язки в системі менеджменту.

Категорії «управління» і «менеджмент»

Нерідко терміни «менеджмент» і «управління» використовують в одному і тому самому значенні. Однак між ними існує суттєва відмінність, тому їх не можна ототожнювати.

Управління — цілеспрямована дія на об’єкт для забезпечення його стійкості, зміни стану або поведінки у зв’язку зі зміною обставин.

Управляти можна технічними, соціальними, економічними системами, комп’ютерними мережами, автомобілем, конвеєром, літаком, людьми тощо. Менеджмент є різновидом управління, який стосується лише управління людьми (працівниками, колективами працівників, групами, організацією тощо).

Менеджмент (англ. management — управління) — цілеспрямований вплив на колектив працівників або окремих виконавців з метою реалізації поставлених завдань та досягнення визначених цілей.

На рис. 1.1 показано співвідношення між поняттями «управління» та «менеджмент».

mn1

 

Термін «менеджмент» вживають не завжди обґрунтовано, наприклад, іноді можна почути, що «на підприємстві звільнили увесь менеджмент», маючи на увазі керівників підприємства або апарат управління; що «окремий державний службовець (чиновник) є ефективним (неефективним) державним менеджером». Такі висловлювання відображають нерозуміння сутності менеджменту, який фігурує лише на мікрорівні (підприємства, товариства, об’єднання тощо). На макрорівні діють державні управлінці, які представляють державне управління як галузь знань та вмінь. Метою роботи менеджерів є забезпечення діяльності підприємства на ринку, отримання ним прибутків, залучення інвестицій, зменшення витрат та ін., а функції працівників державного управління спрямовані на розроблення державних програм розвитку, формування нормативно-правової та законодавчої бази, розв’язання проблем соціальної сфери, формування і використання державного бюджету тощо. Вимоги до кваліфікації, умінь, знань та навичок менеджерів і державних управлінців суттєво різняться, що вимагає їх спеціальної підготовки.
Феномен менеджменту викликав зацікавлення представників багатьох наук і професій. Нині у світі існує понад п’ятдесят визначень поняття «менеджмент». У його основі лежить англійське дієслово «to manage» — керувати, яке походить від латинського «manus» — рука. Парадигми менеджменту дають різнобічне трактування цього поняття і його ролі у виробничо-господарській діяльності. Наприклад, у Оксфордському словнику англійської мови є такі його тлумачення: менеджмент — це спосіб та манера спілкування з людьми (працівниками); менеджмент — це влада та мистецтво керівництва; менеджмент — це вміння й адміністративні навички організовувати ефективну роботу апарату (служб працівників); менеджмент — органи управління, адміністративні одиниці, служби і підрозділи.
Нерідко менеджмент трактується як сукупність принципів, методів, засобів, функцій і форм управління організаціями та установами з метою реалізації стратегічних планів, досягнення ефективності виробництва і збільшення прибутку.
Із функціонального погляду менеджмент — це процес планування, організування, мотивування, контролювання та регулювання, покликаний забезпечити формування і досягнення цілей організацій (підприємств, товариств, банків, асоціацій та їх підрозділів).
За напрямами реалізації функцій менеджмент поділяють на такі види:
а) виробничий менеджмент — управлінський процес, спрямований на формування комплексної системи виробництва на засадах оптимального використання ресурсів з метою забезпечення необхідного рівня прибутковості;
б) фінансовий менеджмент — управлінський процес, спрямований на формування системи залучення, ефективного розподілу та використання фінансових ресурсів організації;
в) маркетинг — управлінський процес, спрямований на задоволення потреб споживачів шляхом створення пропозиції товарів і послуг, які мають матеріальну і споживчу цінність.
До основних категорій менеджменту належать функції та методи менеджменту, рівні управління, комунікації, управлінські рішення тощо.
З утвердженням в економічному житті інституту менеджерів у західному світі, передусім у США, окреслився менеджеризм — напрям економічної думки, який вивчає роль управління, менеджерів в економіці. Його представники зосереджуються на різноманітних аспектах людських стосунків, психофізіології праці, психотехніки, колективної психології, розглядають менеджерів як важливих розпорядників економічного життя суспільства. Терміном «менеджеризм» позначають і практику управління організацією найнятими менеджерами.

Методи дослідження у менеджменті

З метою з’ясування тенденцій розвитку, законів і принципів менеджменту застосовують різноманітні методи дослідження.
1. Діалектичний метод вивчає явища в розвитку, а саме — взаємозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності.
2. Конкретно-історичний метод передбачає вивчення досліджуваного явища в розвитку з урахуванням причин, умов і чинників, які зумовили зміни, тенденції розвитку явища тощо.
3. Системний метод постає як сукупність методологічних засобів, процедур, прийомів, спрямованих на дослідження складних об’єктів з урахуванням усіх наявних взаємозв’язків та динамічних характеристик.
4. Аналітичний метод полягає у розчленуванні цілого на частини і розгляданні їх як цілого. Його використовують стосовно складних явищ та об’єктів.
5. Балансовий метод використовують для вимірювання впливу чинників на узагальнюючий показник. У його основі — складання балансів, які є аналітичною формою порівняння планових і звітних показників, надходжень і видатків, активів і пасивів. Цей метод дає змогу проаналізувати відповідність показників у вартісних і кількісних величинах, виявити відхилення та причини, які зумовили такий стан речей.
6. Методи моделювання (вербальне, фізичне, аналогове, математичне) застосовують за неможливості через складність взаємозв’язків дослідити розвиток об’єкта під впливом різноманітних чинників. У таких ситуаціях ефективні імітаційні моделі, які мають бути адекватними та максимально наближеними до особливостей об’єкта і реалій його буття.
7. Експертні методи використовують за умови, коли неможливо кількісно визначити певні параметри. До них належать органолептичні методи (визначення в кількісній формі результатів суб’єктивного сприйняття спеціалістами (експертами) ознак чи властивостей оцінюваного явища).
8. Економіко-математичні методи застосовують при вивченні випадкових або ймовірнісних явищ. Завдяки їм виявляють закономірності серед випадковостей. До цієї групи належать методи елементарної математики (диференційне, інтегральне та варіаційне обчислення); методи математичного аналізу (вивчення одномірних і багатомірних статистичних залежностей); методи математичної статистики (виробничі функції, міжгалузевий баланс тощо); економетричні методи (лінійне, нелінійне та динамічне програмування); методи математичного програмування (випукле та сіткове програмування, управління запасами тощо); методи економічної кібернетики (системний аналіз, імітаційні методи); методи теорії ймовірностей та ін.
9. Соціологічні методи (анкетування, інтерв’ювання, тестування) ґрунтуються на соціологічних опитуваннях вибірки цільових респондентів.
Для розширення пізнавальних, дослідницьких можливостей доцільно інтегрувати всі методи, що сприятиме формуванню комплексного бачення сутності, розвитку взаємозв’язків між основними категоріями менеджменту.

Менеджери і підприємці

Однією з центральних фігур сучасного менеджменту є менеджер.

Менеджер (англ. manager — управитель) — ринково зорієнтований управлінець, який активно впроваджує ефективні ідеї господарювання, нововведення та досягнення науково-технічного прогресу, виважено враховує зміни у міжнародних відносинах, своєчасно впливає на кон’юнктуру, вміло перебудовує виробничо-господарську діяльність з урахуванням вимог ринку.

Американський економіст Генрі Мінцберг виокремив десять управлінських ролей (видів діяльності), які об’єднав у три групи: міжособистісні ролі (головний керівник, лідер, ланка, яка зв’язує із зовнішніми організаціями та особами); інформаційні ролі (приймач інформації (внутрішньої та зовнішньої), розповсюджувач інформації, представник (при зовнішніх контактах організації)); ролі, пов’язані з прийняттям рішень (підприємець, який веде пошук можливостей удосконалення організації, ліквідатор порушень у діяльності організації, розповсюджувач ресурсів, відповідальний за переговори, які веде організація).
Кожен менеджер виконує всі ролі. Однак їх значущість визначається конкретними посадами управлінців.
Сучасний менеджер повинен володіти багатьма якостями, важливими для його успішного професійного функціонування, які можна звести до чотирьох основних груп.
1. Професійно-ділові: професіоналізм; здатність генерувати корисні ідеї, приймати нестандартні управлінські рішення та нести відповідальність за них; прагнення до професійного зростання; підприємливість; авторитетність; здатність до інновацій та розумного ризику; уміння здійснювати антикризове управління тощо.
2. Адміністративно-організаційні: оперативність; уміння здійснювати стратегічний і тактичний контроль; уміння залежно від ситуації змінювати стиль управлінської діяльності; уміння розробляти довгострокові програми й організовувати їх реалізацію; здатність стимулювати ініціативу; послідовність у своїх діях; уміння доводити справу до кінця; інтернальність (усвідомлення, що лише від менеджера залежить успіх справи); внутрішній контроль; уміння формувати єдину команду, використовувати знання підлеглих; усвідомлення меж своєї влади; здатність делегувати повноваження; уміння організовувати час тощо.
3. Соціально-психологічні: психологічна компетентність; управлінська культура; розум; культура ділового спілкування; прагнення до лідерства і влади; уміння керувати своєю поведінкою і регулювати свій психічний стан; колегіальність; толерантність; оптимізм; екстравертність (спрямованість зусиль, енергії на зовнішній світ); уміння керувати конфліктами, чітко висловлювати свої думки та публічно виступати; інтелектуальність; здатність оптимізувати соціально-психологічний клімат у колективі, створювати психологічний комфорт; емоційна стійкість та стресостійкість; почуття гумору; уміння створювати та підтримувати свій імідж тощо.
4. Моральні: патріотизм; національна свідомість; державницька позиція; інтелігентність; людяність; порядність; почуття обов’язку; громадянська позиція; готовність допомагати людям; чесність; повага до гідності людей тощо.
Окрім менеджера, в ринковій економіці надзвичайно важливу роль відіграє ще одна ключова фігура — підприємець. Підприємництво за своєю сутністю є основним механізмом здійснення структурних змін в економіці, забезпечення економічного зростання, відтворення капіталу, забезпечення результативної інноваційної та інвестиційної діяльності тощо.

Підприємець — людина, яка готова йти на ризик, нововведення, новаторство, зміни в організації; регулює процес створення нового; несе фінансову, моральну та соціальну відповідальність; отримує грошовий дохід та задоволення від досягнень; розвиває власну справу на засадах вкладення додаткових фінансових коштів (власних та позичених) і залучення матеріальних цінностей.

Кардинальна відмінність між підприємцем і менеджером полягає в тому, що підприємець генерує ідею (наприклад, створення хлібопекарні), реалізовує її за власні, залучені або позичені кошти (створює підприємство з випікання хліба, фінансує увесь процес) та наймає менеджера для керівної роботи, який здійснює управління створеною підприємцем організацією. Відмінності між менеджером і підприємцем відображені у табл. 1.1.

mn2

Ролі менеджера і підприємця певною мірою можуть збігатися. Так, підприємець, який започаткував нове підприємство, може його очолити, тобто стати менеджером. А менеджер може відкрити власну справу й стати підприємцем. Однак збіг ролей менеджера і підприємця тимчасовий, оскільки через певний час функції працівників конкретизуються, і вони займуть відповідні позиції в організації. Тривале поєднання ролей «підприємець — менеджер» можливе лише на невеликих підприємствах.

Рівні управління

Об’єктивна різноманітність процесів управління зумовлює поділ управлінської праці на горизонтальний (призначення конкретних менеджерів для управління підрозділами) і вертикальний (координація управлінської роботи) види відповідно до їх спрямування.
Наслідком вертикального поділу є створення рівнів управління. Американський соціолог Толкотт Парсонс (1902—1979) називає три рівні управління: технічний, управлінський, інституційний. Цим рівням відповідають три групи менеджерів (керівників): керівники низової ланки (операційні управлінці), керівники середньої ланки, керівники вищої ланки.
Форма піраміди (рис. 1.2) демонструє взаємозалежність рівнів управління та чисельності управлінців.

mn3

У табл. 1.2 наведено характеристику представників трьох рівнів управління та визначено їх пріоритетні функції.

mn4

Вертикальний та горизонтальний поділ управлінської праці є передумовою формування ефективної організаційної структури управління. Цей процес забезпечує чітку ієрархію, спеціалізацію управлінської праці, функціональний розподіл, що сприяє зростанню ефективності системи менеджменту організації. Збільшення чи зменшення кількості рівнів управління спричинить зниження ефективності менеджменту в організації.
Управління виробничо-господарською діяльністю супроводжується ротацією працівників та керівників зокрема. Переміщення працівників за посадами в межах одного рівня управління називають горизонтальною ротацією, а в межах різних рівнів управління за посадовою ієрархією — вертикальною ротацією.

Закони, закономірності і принципи менеджменту

У процесі розвитку менеджменту сформувалися певні норми управління організаціями — закони, закономірності та принципи. Їх інтегрування є стрижнем науки про управління працівниками.
В управлінській діяльності використовують сталі та незаперечні норми управління організаціями, тобто закони менеджменту.
Закон спеціалізації управління передбачає розподіл управлінської діяльності на засадах застосування конкретних функцій менеджменту і таких категорій, як повноваження, компетентність, відповідальність тощо.
Закон інтеграції управління спрямований на досягнення єдності зусиль усіх підрозділів, служб, працівників для виконання завдань організації шляхом застосування правил, процедур ієрархії управління, особистих зв’язків, стилів керівництва.
Закон оптимального поєднання централізації і децентралізації управління покликаний сформувати оптимальний рівень делегування вищим керівництвом нижчим рівням своїх повноважень з метою досягнення високих результатів і сприятливого психологічного клімату в організації.
Закон демократизації управління акцентує увагу на участі працівників в управлінських процесах, забезпеченні двостороннього спілкування, розвитку особистих і професійних якостей підлеглих тощо.
Закон економії часу в управлінні спрямований на підвищення ефективності управлінської праці, зменшення трудомісткості через впровадження передових методів і прийомів праці.
Закон пропорційного розвитку систем управління передбачає послідовну та перманентну (постійну) еволюцію всіх управлінських систем організації (виробничої, фінансової, соціальної, інформаційної тощо).
Об’єктивні, стійкі, загальні та повторювальні зв’язки між явищами, процесами, категоріями менеджменту є закономірностями менеджменту. Відповідно до цього виділяють закономірності:
— процесу менеджменту;
— функцій та методів менеджменту;
— управлінських рішень;
— керуючої та керованої систем організації;
— внутрішнього та зовнішнього середовища організації;
— розвитку менеджменту тощо.
Важливу роль в управлінській діяльності відіграють принципи менеджменту, які на засадах застосування законів і закономірностей менеджменту відображають прикладний характер управління організаціями. Виокремлюють такі принципи менеджменту:
1) цілеспрямованість (будь-яка діяльність в організації має бути спрямована на досягнення конкретних виробничо-господарських цілей та виконання поставлених завдань);
2) урахування потреб та інтересів (покликаний задовольняти потреби та інтереси працівників з метою досягнення цілей організації на засадах застосування мотивування);
3) ієрархічність (передбачає розташування управлінських посад в організаційній структурі від найнижчого рівня управління до найвищого);
4) взаємозалежність (означає зв’язок і залежність між внутрішніми змінними організації (цілі, структура, технологія, працівники, завдання, ресурси) і факторами зовнішнього середовища, які постійно впливають на неї і викликають відповідну реакцію з її боку);
5) динамічна рівновага (передбачає безперервний розвиток організації та утримання загальної рівноваги на кожному етапі цього розвитку);
6) економічність (формує засади функціонування організації щодо збалансованості витрат, надходжень тощо, забезпечує розвиток бюджетних відносин);
7) активізація (спонукає організацію до діяльності, постійного розвитку, впровадження інновацій та ін.);
8) системність (організація розглядається як відкрита система, що складається із взаємодіючих і взаємопов’язаних елементів);
9) єдиновладдя (передбачає наявність єдиного відповідального центру, який здійснює керівництво та координацію діяльності організації з метою досягнення її цілей.
Усі принципи менеджменту взаємопов’язані. Відмова від якогось із них або недостатнє їх урахування в управлінській діяльності знижує якість управлінських рішень та ефективність менеджменту.
Закони, закономірності та принципи менеджменту формують засади сучасної управлінської науки. Протягом історичного розвитку менеджменту бачення та тлумачення основних норм та засад управління постійно змінювались.

1.2. Історія розвитку менеджменту

Наука про менеджмент виникла на початку ХХ ст. і динамічно розвивається. Цей процес зумовлений науково-технічним прогресом, нарощенням масштабів виробництва, необхідністю систематизації, чітким і раціональним використанням набутого досвіду, зростанням ролі людського фактора як потужного ідейного генератора тощо.

Передумови виникнення науки про управління організацією

Необхідність в управлінській діяльності виникла на перших етапах становлення людського суспільства. Первісні люди змушені були певним чином забезпечувати свою діяльність. Так, у процесі полювання, пошуку рослинної їжі виникала потреба у створенні груп мисливців, збирачів плодів тощо. З’являлися перші лідери (вожді), виникала необхідність в управлінських (хоч і примітивних) функціях (розроблення плану полювання на мамонта, розташування мисливців під час полювання на хижаків, заохочення членів колективу шляхом поділу туші та ін.). Однак ця управлінська діяльність здійснювалася не послідовно (щоразу мала різний характер), не продумано (не застосовувались єдині принципи та підходи, не бралися до уваги закономірності та попередній досвід). Тому це не дає підстав стверджувати, що наука про менеджмент зародилась у первісні часи. Навіть за рабовласницького ладу, феодалізму певних обґрунтованих підходів та механізмів менеджменту не було створено. Давньоруський князь чи французький король, як правило, управляли своїм князівством (королівством), приймаючи рішення на власний розсуд, без урахування відповідних принципів, прогнозів, часто не роблячи навіть спроб вивчити закономірності управлінського процесу, узагальнити набутий досвід, сформувати загальні підходи, принципи управління тощо.
Із розвитком виробничо-господарської діяльності людей виникли певні організаційні форми (майстерні, господарства поміщиків, примітивні підприємства тощо). Однак управління ними не ґрунтувалося на узагальненнях, принципових положеннях, виявлених тенденціях.
Потреба в науці про менеджмент з’явилася наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., що було зумовлено появою машинного виробництва. Саме тоді почали формуватися великі підприємства, на яких працювали десятки, сотні, навіть тисячі людей. У зв’язку з цим виникли проблеми планування їх діяльності, організування робочих місць, створення ефективної системи стимулювання працівників, розроблення технологічних процесів, забезпечення точного обліку, контролю тощо. Саме розвиток машинного виробництва зумовив необхідність дослідження економістами, соціологами, психологами та технологами закономірностей управління людьми, з’ясування тенденцій розвитку виробничо-господарської діяльності під дією управлінського впливу, розроблення стандартних положень, інструкцій тощо. У процесі цих наукових досліджень було сформульовано перші принципові положення, вироблено механізми та рекомендації щодо управління виробничо-господарською діяльністю.

Етапи розвитку менеджменту

В історії менеджменту можна виокремити шість основних етапів його розвитку: розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва; формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків; побудова систем управління, орієнтованих на ринок; активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення; формування системних і ситуаційних підходів; комп’ютеризація управлінських процесів.
І. Розвиток науки про управління людьми в процесі виробництва. Цей етап характеризується підвищенням ефективності організації шляхом удосконалення виробничих процесів та операцій. На цьому етапі менеджерів цікавлять технічні підходи, які охоплюють не лише машини, станки, обладнання, всі види технологій, а й управлінські знання, організаційні структури, методи виробничого планування, способи розташування робочих місць, прийоми та навички роботи, механізми забезпечення підвищення кваліфікації та підготовки робочої сили. Цей етап характеризується розвитком школи наукового управління, «фордизму», класичної (адміністративної) школи управління та ін.
Школа наукового управління (1885—1920 рр.). В її основі роботи Фредеріка-Вінслоу Тейлора (1856—1915), Френка Гілбрета (1868—1924) і Ліліан Гілбрет (1878—1972) та ін. Вони займалися дослідженням на рівні організації, продукуванням виробничого менеджменту. Ф.-В. Тейлор і подружжя Гілбрет , які починали свою кар’єру робітниками, займалися спостереженнями, замірами і аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудової активності, нормуванням праці тощо. Завдяки концепції наукового управління менеджмент був визнаний самостійною галуззю наукових досліджень.
У працях «Управління фабрикою» (1903) та «Принципи наукового менеджменту» (1911) Ф.-В. Тейлор розробив комплекс методів наукового організування праці, що базувалися на засадах хронометражу, стандартизації прийомів і знарядь праці. Його основоположні принципи ґрунтуються на такому твердженні: «…якщо я на науковій основі відберу людей, на науковій основі їх підготую, надам їм дієві стимули та поєднаю роботу і людину, тоді я зможу отримати сукупну продуктивність, яка буде перевищувати внесок, зроблений індивідуальним працівником». Принципи наукового управління Ф.-В. Тейлора подано на рис. 1.3.

mn5

Заслуга Ф.-В. Тейлора як засновника школи «наукового управління» полягає в тому, що він розробив методологічні основи нормування праці, стандартизував трудові операції, запровадив наукові методи підбору, розстановки і стимулювання працівників.
Школа «фордизму» (1899—1945 рр.). Її засновник Генрі Форд (1863—1947) розробив теорію, в основу якої покладено ідею потоково-масового виробництва. Систему управління, що ґрунтується на цій теорії, було названо «терором машини». Г. Форд спершу працював менеджером Детройтської автомобільної компанії, а потім, ставши її власником, сформував механізми чіткого контролю і планування, ефективного мотивування, конвеєрного складання, безперервних технологічних процесів, інноваційного розвитку, активного адміністрування.
Класична (адміністративна) школа управління (1920—1950 рр.). Основні її напрацювання стосуються ролі та функцій менеджерів. Започаткована Анрі Файолем (1841—1925), якого вважають «батьком» менеджменту. Він поділив процес управління на 5 основних функцій: планування, організування, розпорядництво, координування та контролювання. На основі його розробок у 20-х роках ХХ ст. було сформульовано поняття «організаційна структура управління підприємством» (система взаємозв’язків, неперервних взаємопов’язаних дій — функцій менеджменту).
А. Файоль сформулював 14 принципів менеджменту: поділ праці, повноваження і відповідальність, дисципліна, єдиновладдя, єдність напряму діяльності, підпорядкування особистих інтересів загальним, винагорода персоналу, централізація, ієрархія управління, порядок, справедливість, стабільність робочого місця, ініціатива, корпоративний дух.
Цією школою було вперше розроблено теоретичні засади менеджменту і визначено пріоритетну роль менеджера як керівника та організатора.
ІІ. Формування управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків. Цей етап пов’язаний із визнанням людини пріоритетним фактором виробничо-господарської діяльності; зосередженням уваги на соціальних аспектах, які охоплювали різноманітні форми морального та матеріального стимулювання працівників, стилі управління, участь працівників у процесі прийняття управлінських рішень, організаційну культуру, можливості кар’єри та просування за службовою ієрархією. На цьому етапі сформувалися дві основні школи: людських стосунків та поведінських наук.
Школа людських стосунків (1930—1950 рр.). Засновниками її є Мері-Паркер Фолліт (1868—1933) та Джордж-Елтон Мейо (1880—1949). М.-П. Фолліт першою почала трактувати менеджмент як «забезпечення виконання робіт з допомогою інших осіб». Представники цієї школи рекомендували здійснювати управління людьми шляхом впливу безпосередніх керівників на підлеглих, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі. Вони виходили з того, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктивність праці. На відміну від попередніх шкіл, в яких переважала турбота про виробництво, у цій школі головну увагу зосереджували на турботі про людину, тобто на вдосконаленні діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів.
Школа поведінських наук (з 1950 р. до сьогодення). Сформувалася вона завдяки напрацюванням Кріса Арджириса (1925 р. н.), Ренсона Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора (1906—1964), Фредеріка Герцберга (1923 р. н.) та інших учених-біхевіористів (англ. behaviour — поведінка). Основу її становлять методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів, формування колективів за психологічною сумісністю тощо.
ІІІ. Побудова систем управління, орієнтованих на ринок (з другої половини ХХ ст.). Однією з передумов формування цього етапу було виникнення на підприємствах проблем перевиробництва, спричинених незабезпеченим попитом. Системи управління людьми, створені орієнтованими на ринок управлінськими школами, почали застосовувати маркетингові концепції. Тобто планування виробничої і реалізаційної діяльності, організування діяльності та підбір відповідних кадрів, формування систем матеріального і нематеріального стимулювання, контролювання та регулювання на всіх етапах процесу управління почали здійснювати відповідно до вимог ринку (попиту, пропозиції, конкуренції, умов збуту, цільових сегментів ринку тощо).
На сучасному етапі маркетинг розглядають як діяльність, спрямовану на створення попиту, досягнення цілей підприємства завдяки максимальному задоволенню потреб споживачів. Маркетингова діяльність охоплює дослідження ринку (конкурентного середовища, поведінки споживачів), аналіз і оцінювання маркетингових можливостей підприємства, сегментацію ринку і вибір його цільових сегментів, позиціювання товару на ринку тощо, а також розроблення маркетингового комплексу (засобів маркетингу, які підприємство використовує для впливу на цільовий ринок, щоб домогтися бажаного реагування). Складовими маркетингового комплексу є товар, методи його розповсюдження та ціна, маркетингові комунікації (реклама, паблік рілейшнз), стимулювання збуту (знижки, розпродажі, лотереї).
ІV. Активне застосування кількісних (економіко-математичних) методів як важливих напрямів формалізації методів менеджменту і трансформації їх в управлінські рішення (середина ХХ ст. — до наших днів). Особливість етапу полягає в широкому застосуванні в менеджменті математики. У той період в Англії сформувалася школа науки управління (кількісного підходу). До цього спонукав пошук під час Другої світової війни шляхів і методів боротьби з німецькими масовими повітряними ударами, підводним німецьким флотом, а також висадка союзників у Європі. Основою школи є дослідження моделей (форм відображення реальності) й операцій. Після створення моделей змінним величинам надаються кількісні значення. Особливу роль при цьому відведено технічному та програмному забезпеченню.
Представники цієї школи розглядають управління як логічний процес, що може бути виражений у математичній формі. Розроблення концепцій управління ґрунтується на застосуванні математичного апарату, з допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу та суб’єктивних рішень менеджера. Формалізація управлінських функцій зумовила необхідність перегляду структурних елементів організації (служб обліку, маркетингу, планування тощо). З’явилися такі елементи внутріфірмового управління, як імітаційні моделі рішень, методи аналізу в умовах невизначеності, математичне забезпечення оцінки багатоцільових управлінських рішень тощо.
Представники цієї школи рекомендували здійснювати управління людьми шляхом впливу безпосередніх керівників на підлеглих, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі. Вони виходили з того, що уважне ставлення до людей значно підвищує продуктивність праці. На відміну від попередніх шкіл, в яких переважала турбота про виробництво, у цій школі головну увагу зосереджували на турботі про людину, тобто на вдосконаленні діяльності організації за рахунок підвищення ефективності її трудових ресурсів.
Школа поведінських наук (з 1950 р. до сьогодення). Сформувалася вона завдяки напрацюванням Кріса Арджириса (1925 р. н.), Ренсона Лайкерта, Дугласа Мак-Грегора (1906—1964), Фредеріка Герцберга (1923 р. н.) та інших учених-біхевіористів (англ. behaviour — поведінка). Основу її становлять методи налагодження міжособистісних стосунків, підвищення ефективності людських ресурсів, формування колективів за психологічною сумісністю тощо.
V. Формування системних і ситуаційних підходів у менеджменті. Розпочався цей етап із розгляду організації як системи, діяльність якої постійно залежить від різноманітних обставин, що змінюються. В основі системного підходу — використання теорії систем, яка у менеджменті сформульована наприкінці 50-х років ХХ ст.

Система — сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, метою якої є досягнення певних цілей і яка ґрунтується на принципах самоорганізування, синергії і розвитку.

Будь-яку систему характеризують такі ознаки:
1) цілісність — сукупність елементів, що становлять певне ціле, яке має загальні властивості і власну поведінку;
2) елементність — система як цілісний об’єкт складається із елементів, кожен з яких також може розглядатись як система і поділятись (містити інші елементи); межа поділу системи залежить від її масштабу і завдань її дослідження;
3) ієрархічність — підпорядкування елементів системи, тобто кожна система є сукупністю елементів, пов’язаних відносинами підпорядкування;
4) ізольованість — елементи системи і зв’язки між ними можна відокремити певною мірою від навколишнього середовища і розглядати їх ізольовано. Як правило, система взаємодіє із зовнішнім середовищем через входи і виходи;
5) множинність — кожному елементу системи притаманні певний стан, властивості, поведінка, які відрізняються від стану, властивостей і поведінки інших елементів;
6) цілеспрямованість існування — залежно від проблем, завдань, сфери існування елементи, що формують систему, мають свою мету, яка обумовлює їх поведінку і спосіб існування;
7) емерджентність (англ. emergence — виникнення, поява нового) — кожен елемент системи характеризується певними автономними властивостями. Оскільки в межах системи елементи і їх властивості взаємодіють, то систему як об’єкт можна розглядати і як елемент системи вищого порядку. Емерджентність полягає у тому, що властивість системи як цілого не рівноцінна сумі властивостей її елементів. У системі з’являються нові властивості, характерні лише для неї як для цілого.
Усі організації (об’єкти управління) є відкритими системами, які складаються з таких елементів: структура, завдання, технологія, люди, цілі, ресурси. За способом організування системи бувають закритими (мають фіксовані жорсткі умови, не залежать від навколишнього середовища) і відкритими (взаємодіють із зовнішнім середовищем).
Відособлені частини систем утворюють підсистеми (цехи, відділи тощо). Цей поділ може поглиблюватися. Для повноти картини і оптимальності висновків слід вивчати всі підсистеми організації (технічну, економічну, соціальну та ін.). Графічне зображення організації як відкритої системи наведено на рис. 1.4.

mn6

Усі названі вище школи зосереджувалися лише на певній підсистемі (наприклад, біхевіористи вивчали тільки соціальну підсистему), не розглядаючи їх у комплексі.
Найвагоміший внесок у розвиток системного підходу зробили Честер Бернард (1886—1961), який розглядав організацію як соціальну систему; Пітер Друкер (1909 р. н.), який зосереджував увагу на ролі професіоналізму менеджера, самоуправлінні, організаційній спрямованості тощо; автори моделі Мак-Кінзі «7-S» — Томас Пітерс (1942 р. н.) і Роберт Вотерман.
Подальші розробки П. Друкера, Р. Девіса, Л. Ньюмена, Д. Міллера та інших дослідників стали основою «емпіричної» школи менеджменту, метою якої є вивчення змісту праці та функцій керівників, централізації та децентралізації в управлінні, делегування повноважень і відповідальності, умов застосування цільового управління.
Сформований у 60-ті роки ХХ ст. ситуаційний підхід спрямований на підбір прийомів менеджменту для розв’язання конкретних управлінських ситуацій з метою досягнення цілей організації.
Поняття «ситуаційне управління» було запроваджене в дослідженнях американських вчених. Практична спрямованість досліджень ситуаційного управління була пов’язана з навчанням менеджерів методів аналізу проблем, орієнтацією персоналу на пристосування структур управління до умов, у яких постійно змінюються характеристики середовища. Результатом цих досліджень є висновок про те, що форми, методи та стилі управління повинні змінюватись залежно від умов діяльності підприємства. Спершу ситуаційний підхід використовувався як специфічний напрям у вивченні закономірностей поведінки технічних детермінованих систем, а через деякий час і в управлінських цілях. При цьому менеджер повинен: знати процес управління, особливості індивідуальної та групової поведінки, процедури системного аналізу, методи планування, організування, мотивування, контролювання і регулювання, кількісні методи прийняття рішень; вміти оцінювати переваги і недоліки; правильно оцінювати фактори, які відіграють найважливішу роль у конкретній ситуації, та ефект від змінних величин; обирати прийоми менеджменту, застосування яких матиме найменший негативний ефект.
Теорія управління найповніше обґрунтована в працях Джоан Вудворд (1916—1971), Джеймса Томпсона (1920—1973), Пола Лоуренса (1922 р. н.), Джона Гелбрейта (1908 р. н.), Тома Бернса (1913 р. н.) та ін., чиї міркування передували ідеям «дослідження операцій», «моделювання», «організаційної поведінки».
VI. Комп’ютеризація управлінських процесів (з 80-х років ХХ ст.). Передумовою формування цього етапу є розвиток інформаційних і комп’ютерних систем та інформаційних технологій. Характерна особливість використання сучасних засобів обчислювальної техніки — застосування мережевого оброблення даних, що забезпечує ефективне колективне використання обчислювальних та інформаційних ресурсів, поліпшення комунікацій, обміну інформацією, створює умови для функціонування розподілених систем оброблення даних. У межах компанії, фірми, підприємства функціонують локальні мережі, які забезпечують інформаційний обмін між працівниками організації. Регіональні (територіальні) мережі утворюються на регіональному або державному рівні й призначені для надання в режимі реального часу інформаційно-обчислювальних ресурсів значно віддаленим один від одного абонентам.
Нині у світі зареєстровано понад 200 глобальних мереж, з них 54 — у США, 16 — у Японії. Найпоширеніша глобальна мережа — Internet, користувачі якої отримують інформацію з усього світу, мають доступ до звітів різних корпорацій та фірм, можуть користуватися статистичними даними більшості країн світу, регіонів, працювати з бібліотечними фондами та звітами науково-дослідних інститутів тощо. На сьогодні підприємство може використовувати широкий спектр спеціалізованого програмного забезпечення для управління своєю діяльністю. Усю програмну продукцію щодо інтегрованих систем управління залежно від обсягу охоплення управлінських функцій іноземні фахівці об’єднують у такі класи:
— MRP (Manufacturing Requirements Planning): управління виробництвом;
— MRP II (Manufacturing Resource Planning): бізнес-планування, планування попиту, реалізації, виробництва, потреби у матеріальних ресурсах, виробничих потужностях, управління замовленнями клієнтів, оцінювання виконання;
— ERP (Enterprise Resource Planning): управління усі-
ма видами ресурсів підприємства, а також аналіз, моделювання, прийняття управлінських рішень (цей стандарт трансформував систему MRP II і поповнився такими функціональними модулями, як прогнозування попиту, управління проектами, витратами, складами, опрацюванням технологічної інформації тощо);
— ERP II (Enterprise Resource and Relationship Planning): управління відносинами підприємства з постачальниками, замовниками, партнерами тощо;
— S-MES (Standartised Manufacturing Executions System): контролювання стану і розподілу ресурсів, диспетчеризація виробничих процесів, збір і оброблення даних, управління виробничими процесами, планування і супровід виробництва, управління якістю продукції, аналіз продуктивності, складання графіків робіт, формування системи документообігу, управління персоналом, управління виробничими фондами тощо.
Усі інтегровані управлінські системи сприяють упорядкуванню виробничих процесів, мінімізації втрат часу за всіма операціями, зниженню браку, спрощенню документообігу тощо. Такі системи є дорогими, мають низький рівень адаптивності, потребують немало часу для впровадження, налагодження, тестування та навчання користувачів.
На російському та українському ринках використовується управлінська система «Галактика», сформована на засадах концепції MRP II, яка забезпечує планування масового, серійного, індивідуального виробництва; єдиний механізм планування збуту, виробництва і постачання; довготермінове і оперативне планування; консолідацію і декомпозицію планів; реєстрацію фактів виконання за товарно-супровідними документами; автоматичне порівняння планових і фактичних показників з розрахунком відхилень; довільне планування часових періодів; різноманітне відображення планів; наскрізне перепланування при зміні попиту чи стану виробництва. Ця програмна система може бути адаптована до сфер і видів діяльності.
Підприємства, які працюють у різних сферах національної економіки, використовують також спеціалізований програмний продукт «ДИСК: універсальна облікова система + ФП + ПП».
Відповідно до започаткованого компанією Suntop Media рейтингу найбільш визнаними у світі сучасними теоретиками менеджменту (основні критерії: оригінальність і практичність ідей, стиль їх втілення, активність поширення, значення для ділової практики, міжнародний масштаб, фундаментальність досліджень та ін.) вважають П. Друкера, М. Портера, Б. Гейтса, К.-К. Прахалада, Т. Пітерса, Дж. Велча, Дж. Колінза, Ф. Котлера, Г. Мінцберга, К. Нордстрема, Й. Риддерстрале.
Розвиток менеджменту як науки був зумовлений об’єктивними перетвореннями в усіх сферах суспільства. Поява великого машинного виробництва, розвиток техніки і технології, нарощення масштабів виробничо-господарської діяльності сприяли формуванню науково обґрунтованих підходів до планування, організування, стимулювання, контролювання і регулювання діяльності організацій, до інформаційного забезпечення, прийняття управлінських рішень.

Розвиток управлінської науки в Україні

В Україні управлінська наука протягом тривалого часу розвивалася в межах концепцій, які домінували в СРСР. Попри те, що науково-пошукові дослідження були спрямовані на вдосконалення адміністративно-командної системи, все ж вдалось нагромадити значний досвід у галузі управління.
Розвиток управлінської науки в Україні протягом радянського і пострадянського періоду охоплює вісім чітко окреслених періодів, кожен з яких характеризується певними особливостями.
1. Жовтень 1917 р. — березень 1921 р. Основне завдання — розроблення форм і методів державного централізованого управління виробництвом, обґрунтування принципів централізму, організаційних методів управління, адміністрування і державного регулювання.
2. Квітень 1921 р. — 1928 р. Особливостями цього періоду було вдосконалення адміністративного управління виробництвом, спроба застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, формальне вивчення можливостей участі працівників в управлінні.
3. 1929—1945 рр. Пов’язаний з організуванням індустріальної бази суспільного виробництва, удосконаленням структур управління, методів добору й підготовки кадрів, планування та організуванням виробництва.
4. 1946—1965 рр. Цей період характеризується пошуком нових форм функціонування і взаємодії державних органів управління, спробою переходу до територіальної та територіально-галузевої системи управління, що призвело до поглиблення адміністрування.
5. 1965—1975 рр. У цей час було здійснено спробу проведення господарської реформи шляхом посилення ролі економічних методів управління. Однак вони виявилися безуспішними, підтвердивши неефективність реформ у межах адміністративно-командної системи.
6. 1975—1988 рр. Період характеризувався усвідомленням неможливості реформування адміністративно-командної системи, що склалася в економіці СРСР. Підтверджено необхідність радикальної зміни економічних відносин, корінних економічних реформ.
7. 1985—1991 рр. Особливістю його є проведення економічних реформ, трансформація економічної системи. З огляду на суттєві ознаки управлінських дій та економічних процесів у цьому періоді виділяють п’ять етапів:
1) робота підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованою на нормативному розподілі прибутку;
2) застосування другої моделі господарського розрахунку, побудованої на нормативному розподілі доходу; розвиток орендних відносин;
3) упровадження прогресивних форм організування праці, посилення кооперативного руху, розширення економічної свободи;
4) упровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління;
5) початок і розвиток ринкових реформ (охоплює події, пов’язані з реформуванням національної економіки України).
8. 1992 р. — сьогодення. Цей період характеризується поглибленням та розвитком ринкових реформ на засадах ефективного використання приватної власності, сучасної грошової системи, конкурентоспроможних технологій та методів виробництва, маркетингових і логістичних механізмів, прогресивних систем менеджменту.
У розвиток управлінської науки істотний внесок зробили такі українські вчені, як Остап Терлецький (1850—1902), Михайло Павлик (1896—1977), Михайло Драгоманов (1841—1895), Микола Зібер (1844—1888), Сергій Подолинський (1850—1891), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Іван Вернадський (1821—1884), Григорій Цехановецький (1833—1898), Костянтин Воблий (1876—1947) та ін.
На сьогодні над проблемами менеджменту в Україні працюють О. Амоша, В. Геєць, Л. Бойченко, В. Герасимчук, В. Голиков, І. Іванова, Г. Козлова, А. Кредісов, М. Мартиненко, М. Мізюк, Г. Попов, В. Родченко, С. Соболь, Н. Тарнавська, Н. Ушакова, Ф. Хміль, А. Шегда, В. Шинкаренко, В. Яцура та ін. На базі окремих навчальних закладів (Національний університет «Львівська політехніка», Київський національний університет ім. Т. Шевченка, Київський національний торговельно-економічний університет та ін.) сформувалися наукові школи менеджменту.
Сучасна модель менеджменту в Україні формується на засадах дослідження еволюції управлінської науки, узагальнення досвіду розвинутих країн світу, глибинних традицій управлінської діяльності в українських організаціях, починаючи з княжих часів. Розвиток українського менеджменту відбувається в руслі трансформаційних процесів в економіці України на сучасному етапі.