Вступ до соціальної роботи ("Академвидав")
Семигіна Т. В., Мигович І. І.

Соціальна робота належить до професій, які виникли й утверджуються з метою задоволення насущних потреб суспільства і його громадян. Вона покликана створювати необхідні умови не лише для соціального забезпечення окремих індивідів, груп, громад, а й для розвитку їхньої спроможності вибудовувати своє життя, мобілізовувати внутрішні ресурси для подолання життєвих криз. Сучасна практична соціальна робота розвивається на основі науково обґрунтованих підходів, засади яких почали формуватися на початку ХХ ст., і потребує належної професійної підготовки.
У суспільному житті більшості країн світу соціальні працівники відіграють важливу роль у плануванні, реалізації, оцінюванні та науковому вивченні соціальних програм, розрахованих на підтримку найрізноманітніших груп населення. У своєму розвитку соціальна робота набуватиме сутнісних ознак технології сприяння формуванню, здійсненню і реабілітації життєвих сил людини.


Місце соціальної роботи в сучасному суспільстві

Соціальна робота є відносно новою практичною діяльністю й академічною дисципліною. Вона орієнтується на допомогу у розв’язанні соціальних проблем окремої людини, груп, спільнот, на розвиток у них техніки подолання труднощів і вироблення навичок самодопомоги. Фундаментальними в соціальній роботі є принципи соціальної справедливості й дотримання прав людини. У багатьох розвинутих країнах вона є однією з найпоширеніших професій.
Попри те що деякі вчені починають відлік її історії ледь не з часів дохристиянської Київської Русі, не варто ототожнювати доброчинність і професійну діяльність спеціально підготовлених фахівців, які застосовують наукові, перевірені практикою моделі та підходи. З подібних міркувань не можна відносити до фахової соціальної роботи заходи із соціального захисту людей похилого віку, дітей-сиріт, інших вразливих груп, які здійснювались різними радянськими відомствами (із соціального забезпечення, охорони здоров’я, народної освіти, внутрішніх справ). Сповідувана ними філософія і практика допомоги суттєво відрізнялися за своїми цінностями від того, що є сутністю соціальної роботи.
Як самостійний вид діяльності соціальна робота утвердилася в Україні в середині 90-х років ХХ ст. Це було спричинено масштабними змінами в суспільстві, передусім соціально-економічною кризою, а відповідно — появою вразливих груп населення, які потребували професійної допомоги, підтримки, і не лише матеріальної. Адже соціально-економічна криза супроводжувалась ідейною: руйнувалися звичні для багатьох людей ідеологічні, етичні принципи, вони опинилися наодинці з багатьма невідомими їм проблемами, що вселяло почуття невизначеності й нестабільності. Актуальні суспільні потреби обумовили відчутний інтерес до теорії і практики соціальної роботи, який постійно зростає.
Донедавна на міжнародному рівні не було універсального визначення соціальної роботи як фахової діяльності, єдиного розуміння того, які види діяльності можуть бути включені у соціальну роботу, що є її об’єктом, хто є її клієнтами, які її методи, хто такі соціальні працівники. Сформульоване воно було у червні 2002 р. Міжнародною федерацією соціальних працівників і Міжнародною асоціацією шкіл соціальної роботи з огляду на суспільне значення діяльності соціальних працівників, а не на конкретні види допомоги. У ньому йдеться про те, що професія «соціальний працівник» заохочує соціальні зміни, розв’язання проблем у людських стосунках, просуває ідею наснаження (надання влади та мобілізації), а також розширення меж свободи людей з метою поліпшення їхнього життя. Соціальна робота виникає там, де є взаємодія людей з їхнім оточенням.
Певні уточнення сутності соціальної роботи містяться у коментарі до цього визначення: «Соціальна робота, здійснювана у різних формах, наявна там, де відбуваються численні комплексні взаємодії між людьми та їхнім середовищем. Місія соціальної роботи — надавати змогу людям якомога повніше розвивати власний потенціал, збагачувати своє життя і попереджувати виникнення дисфункцій. Професійна соціальна робота спрямована на вирішення проблем і зміни, а соціальні працівники є «агентами» змін у суспільстві, житті людей, сімей та громад, яким вони прислуговуються. Соціальна робота має систему цінностей, теорій і практики, взаємопов’язаних між собою».
У цьому коментарі йдеться також про те, що соціальна робота постала з гуманітарних і демократичних ідеалів, тому її цінності ґрунтуються на визнанні рівності, значущості та гідності усіх людей. У зв’язку з цим вона спрямована на задоволення потреб людей і розвиток людського потенціалу. Головною її мотивацією є права людини і соціальна справедливість. Цим обумовлені її повсякденна увага до вразливих груп населення, старання щодо викорінення бідності, надання свободи знедоленим, пригніченим людям з метою їх залучення до активного і повноцінного соціального життя. Методологія соціальної роботи ґрунтується на доказових наукових знаннях, а її результати оцінюють з урахуванням конкретних умов її здійснення.
Отже, соціальна робота є специфічним видом професійної діяльності щодо надання державного і недержавного сприяння людині з метою забезпечення культурного, соціального і матеріального рівня її життя.

Соціальна робота — галузь наукових знань і професійна діяльність, спрямована на підтримання і надання кваліфікованої допомоги будь-якій людині, групі людей, громаді, що розширює або відновлює їхню здатність до соціального функціонування, сприяє реалізації громадянських прав, запобігає соціальному виключенню.

Найсуттєвіше в цьому визначенні те, що соціальна робота є наукою і практикою, заснованою на певних теоріях. Соціальне виключення в цьому контексті розглядається як позбавлення людей змоги брати участь у загальноприйнятих видах діяльності. Воно є породженням неможливості людини доступитися до загальноприйнятих ресурсів суспільства.
Як соціальний інститут соціальна робота орієнтована на розв’язання проблем, спричинених негативними діями або бездіяльністю таких базових соціальних інститутів, як економіка, політика, сім’я та ін. Вона є важливим елементом інституційної структури суспільства, який надає відносинам допомоги усталеності і визначеності, розширює можливості реалізації потреб індивідів і суспільства, усуває ризики суспільної дестабілізації, вносить у дії суб’єктів, що перебувають у цій сфері, узгодженість. Соціальну роботу інколи вважають інструментом реалізації соціальної політики, яка здійснюється через соціальну діагностику, соціальну корекцію, соціальну реабілітацію та інші механізми.
Сучасний британський фахівець Стівен Шардлоу виокремлює такі напрями соціальної роботи:
1. Допомога людям, які зіткнулися з проблемами, у пошуку шляхів їх розв’язання. Коло проблем, які можуть належати до компетенції соціального працівника, охоплює труднощі у взаєминах з іншими людьми, нездатність до виконання різних соціальних ролей, нездатність доглядати за собою з певних причин, кризові ситуації в житті тощо.
2. Допомога людям допомогти собі. Важливо, щоб робота з людьми була спрямована на допомогу у досягненні ними власних цілей, формування здатності обходитися без соціального працівника.
3. Надання допомоги не тільки тим, хто її потребує, а й вживання заходів щодо захисту найвразливіших верств суспільства від інших осіб. Такими вразливими групами є: діти, які зазнають насильства; люди з проблемами у навчанні (розумово відсталі); пацієнти психіатричних служб; люди похилого віку, яких родичі можуть використовувати у своїх інтересах. У таких ситуаціях соціальний працівник зобов’язаний, згідно із законодавством багатьох країн, забрати людину із середовища, яке посягає на неї. В Україні соціальні працівники таких повноважень не мають.
4. Здійснення за рішенням суду нагляду за людьми. Наприклад, у Великобританії з цією метою функціонує така сфера соціальної роботи, як пробаційна служба, покликана здійснювати нагляд за особами, чия вина доведена судом, але не засудженими до тюремного ув’язнення. Соціальні працівники пробаційної служби мають надавати рекомендації суду стосовно соціальної ситуації людини, які він враховує при винесенні вироку.
5. Здійснення догляду за особами, неспроможними доглядати за собою. Клієнти, які потребують такого догляду, перебувають у будинках для людей похилого віку, дитячих будинках та інших закладах.
Цей перелік напрямів соціальної роботи неповний, але він дає загальне уявлення про її зміст.
Сфера компетенції соціальної роботи у різних країнах має свої межі та особливості. Це обумовлено культурними, історичними традиціями надання суспільної допомоги, політико-ідеологічними поглядами на роль соціальних служб і соціальних працівників у суспільстві. Наприклад, у Великобританії до соціальної роботи не належать робота з молоддю і робота в громаді. А соціальний працівник може бути бакалавром психології і магістром соціальної роботи або бакалавром соціальної роботи і магістром ділового управління тощо.
У Франції соціальною роботою займаються працівники служби пробації (нагляду за правопорушниками за місцем їх проживання), експерти із спеціальної освіти, дошкільні вчителі, персонал дитячих садків, медико-психологічні працівники, асистенти соціальних служб, сімейні консультанти, соціальні аніматори (фахівці з організації культурного дозвілля), надомні (сімейні) помічники. Координує цю роботу Міністерство соціальних справ і національної солідарності.
У Німеччині соціальна робота, маючи багато спільного із соціальною педагогікою, більше зосереджена на проблемних сферах соціуму. Основними її напрямами є:
— робота з сім’ями та молоддю (фінансова допомога, консультування, робота в денних та резидентних установах, тобто соціальних стаціонарних службах, де клієнти проживають тимчасово або тривалий час, центрах для молоді, організація дозвілля);
— робота в закладах охорони здоров’я (лікарні, психіатричні клініки, заклади для немовлят, дітей шкільного віку, робота з хронічно хворими та людьми з функціональними обмеженнями, запобігання алкоголізму та наркоманії);
— соціальний захист, у т. ч. різні види допомоги, робота з бездомними, людьми похилого віку, іммігрантами та політичними біженцями;
— робота з правопорушниками, у в’язницях, пробаційній службі;
— робота у школах та інших освітніх установах.
У США організація соціальної роботи має у своїй основі «медичну модель», що зумовлює її спрямованість на «лікування», «виправлення» клієнтів, надання терапевтичних соціальних послуг. Американці розглядають соціальну роботу як професійну діяльність щодо надання допомоги індивідам, групам, громадам, результатом якої є підвищення або відновлення їхньої здатності до соціального функціонування та створення сприятливих для цього умов.
В Україні соціальна робота тісно пов’язана із соціальним захистом і соціальною педагогікою. Тому її часто розглядають як комплекс соціально-побутової, медико-соціальної, соціально-правової, соціально-педагогічної допомоги, спрямованої на задоволення різноманітних потреб громадян, груп, громад.
Однак у зв’язку з відсутністю у фаховому середовищі єдиного погляду на сутність соціальної роботи дотепер (червень 2005 р.) немає загальноприйнятого або визнаного усіма фахівцями єдиного її тлумачення. Із цим пов’язана відсутність відповідного визначення у Законі України «Про соціальні послуги» (2003 р.). Проте прийнятий у 2001 р. Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» тлумачить її як діяльність уповноважених органів, підприємств, організацій та установ незалежно від підпорядкування і форми власності, також громадян, спрямовану на створення соціальних умов життєдіяльності, гармонійного і всебічного розвитку дітей і молоді, захист їх конституційних прав, свобод і законних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб. Однак це визначення є обмеженим, бо стосується тільки однієї групи клієнтів.
Отже, соціальна робота є сферою гуманітарної діяльності людини, а також назвою визнаної в усьому світі спеціальності, заснованої на гуманному ставленні людини до людини. Вона відрізняється від філантропії (благодійництва) та інших видів діяльності, зорієнтованих на допомогу у вирішенні проблем окремої людини чи групи людей, розвиток у них техніки подолання труднощів і вироблення навичок самодопомоги. Соціальна робота є суспільним явищем, активним елементом громадянського суспільства.


Сутність соціальної роботи як фахової діяльності

Сучасна соціальна робота має на меті конкретну персональну допомогу людині, яка потребує опікування з боку суспільства. Тому в розвинутих країнах світу кількість соціальних працівників є майже такою, як кількість педагогів, і перевищує кількість лікарів. Вони відіграють відчутну роль у плануванні, реалізації, оцінюванні, вивченні соціальних програм, розрахованих на підтримку найрізноманітніших груп населення.
В аналізі суті й змісту соціальної роботи як фахової діяльності сформувалися рефлексивно-терапевтичний, соціалістично-колективістські, індивідуалістично-реформістські погляди.
Згідно з рефлексивно-терапевтичним поглядом зміст соціальної роботи полягає в ідентифікації висловлених клієнтами потреб і конкретній роботі щодо їх задоволення, тобто у відшукуванні оптимальних варіантів добробуту для індивідів, груп і громад у суспільстві шляхом сприяння їхньому розвитку, взаємодії з іншими та самореалізації. Завдяки цьому люди здобувають владу над власними почуттями і способом життя, що робить їх спроможними подолати страждання, незручності або піднятися над ними.
Відповідно до соціалістично-колективістських поглядів соціальна робота є пошуком співпраці та взаємної підтримки у суспільстві, спрямованим на те, щоб владу над власним життям могли здобути найпригніченіші й найзлиденніші люди, тобто надавати людям можливості для участі у навчанні та співробітництві, створювати інституції, в яких мали б змогу брати участь усі. Роль соціальної роботи полягає в оцінюванні потреб, наданні доступу до послуг через розподіл ресурсів. Соціальні працівники повинні створювати структури для співпраці клієнтів щодо задоволення їхніх потреб.
Згідно з індивідуалістично-реформістськими поглядами соціальна робота повинна відповідати потребам індивідів, поліпшувати послуги, що належать до її компетенції. У зв’язку з цим одним із завдань соціальних працівників є з’ясування конкретних потреб і задоволення їх від імені суспільства на основі ефективного використання ресурсів. Вони повинні представляти клієнтів та їхні інтереси у різноманітних агенціях.
Попри певні відмінності, ці погляди акцентують на відповідності соціальної роботи потребам індивідів, груп і громад, реалізації їх потенціалу у межах конкретної соціальної системи, забезпеченні відповідних змін і розвитку.
Зміст соціальної роботи залежить від часу, соціальних і культурних умов. Оскільки вона є суспільним надбанням, конкретні її види формуються теоретичними розробками, даними наукових досліджень, політичними і законодавчими змінами, організаційними перетвореннями, впливами суміжних професій, засобами масової інформації, які створюють і забезпечують контроль соціальної роботи як професії, сприяють її академічному та практичному розвитку; формують групу клієнтів і зумовлюють зміни їхніх потреб; конструюють контекст, у якому розгортається соціальна робота. Саме в цих координатах формується практика соціальної роботи.

Практична соціальна робота — діяльність соціальних служб і працівників щодо визначення потреб клієнтів, узгодження плану спільних дій, надання необхідних послуг і консультування, розвитку їхньої самостійності тощо.

Конкретна практика соціальної роботи закорінена в історичні та культурні традиції конкретної країни, пов’язана з національною свідомістю і ментальністю.
Визначальною ознакою соціальної роботи є захист інтересів людей, які мають нерівні потенційні можливості порівняно з іншими через хвороби, вади, бідність, кризові ситуації. За словами сучасного британського фахівця Уолтера Лоренца, «…соціальні працівники працюють з людьми, які є потенційно відторгнутими: бездомними, тими, хто є виключеним з основного потоку життя внаслідок бідності, фізичних або психічних проблем, що ускладнює пристосування до соціальних вимог, а також з тими, хто став жертвою нерівності влади у родині».
Як і будь-яка інша діяльність, практична соціальна робота має свою структуру, кожен елемент якої органічно пов’язаний з іншими. Такими її елементами є мета, завдання, об’єкт, суб’єкт, функції тощо.
Мета соціальної роботи передбачає регулювання правових, економічних відносин людини із суспільством, надання їй допомоги та підтримки в подоланні проблем, гідному самоутвердженні й повноцінному житті. У кожній країні фахова асоціація конкретизує мету діяльності практичних соціальних працівників у суспільстві. Наприклад, Американська асоціація соціальних працівників вбачає мету соціальної роботи у розвитку або відновленні взаємовигідних відносин індивіда з суспільством для поліпшення якості життя кожної людини.
Завдання соціальної роботи полягають у розширенні можливостей і самостійності клієнтів у подоланні їхніх життєвих проблем; встановленні зв’язків клієнтів із соціальними службами та іншими організаціями, які мають необхідні ресурси, надають відповідні послуги, а також у сприянні гуманному функціонуванню соціальних служб; забезпеченні розвитку служб відповідно до потреб клієнтів, а також у формуванні ефективної соціальної політики.
Об’єктом соціальної роботи є проблеми людей, розв’язання яких потребує сторонньої допомоги (українське законодавство трактує такі проблеми як складні життєві обставини).
До суб’єктів соціальної роботи належать держава, яка виробляє і здійснює соціальну політику, державні, благодійні і громадські організації, працівники соціальної сфери. Деякі теоретики зараховують до суб’єктів соціальної роботи і її клієнтів, оскільки від них очікують активної участі в подоланні власних проблем, а також волонтерів (людей, які добровільно на безоплатній основі надають послуги особам, які їх потребують) і членів громади. Свою позицію вони аргументують тим, що соціальна робота як професійна діяльність спрямована на задоволення потреб клієнтів, створення у перспективі для них можливостей самостійно розв’язувати свої проблеми.
Підтримання людей у кризових ситуаціях, допомога їм у самовираженні, оцінюванні власних можливостей, прийнятті рішень, у реалізації намічених планів вимагають від соціального працівника усвідомлення того, що кожна людина має право і є здатною жити задовільно.
Унікальна роль соціальної роботи полягає у визнанні цінності кожної особистості в контексті соціальних структур. Принципи соціальної науки і педагогіки наснажують соціальну роботу ідеєю, згідно з якою у прагненні досягнути стабільності, впевненості кожної людини і суспільства варто спиратися на особистість як на творчий суб’єкт. Адже людей неможливо і недоцільно підлаштувати й змінити під прийняті кимось рішення, вони мають самі брати активну участь у розв’язанні власних проблем. Це означає, що найважливішою особливістю соціальної роботи як професійної діяльності є характер відносин між спеціалістом і клієнтом. На відміну від суб’єкт-об’єктних відносин, притаманних іншим видам допомагаючих професій, у процесі соціальної роботи формуються такі суб’єкт-суб’єктні відносини, за яких допомога спрямована переважно на активізацію клієнтів.
До засобів соціальної роботи належать усі предмети, пристосування, дії, знання, за допомогою яких досягають поставленої мети.
Соціальна робота як професійна діяльність здійснюється в кілька етапів: збір і аналіз інформації про проблему клієнта, об’єктивне оцінювання ситуації, планування відповідних дій, вибір оптимального рішення, відповідної техніки (методу) розв’язання проблеми, оцінювання ефективності зусиль.
У цьому процесі реалізуються такі функції соціальної роботи:
1) діагностична (оцінювальна) — вивчення, аналіз та оцінювання життєвого поля клієнта (індивіда, групи, громади), досягнутих у процесі роботи результатів;
2) прогностична — розроблення плану розв’язання проблеми;
3) організаторська — діяльність соціального працівника щодо забезпечення взаємодії всіх учасників та установ, які працюють із клієнтом;
4) комунікативна — встановлення, продовження й припинення професійних контактів, обмін інформацією;
5) правозахисна — використання законів і правових норм для захисту прав та інтересів клієнтів;
6) превентивна — запобігання виникненню життєвих колізій в окремих індивідів і груп ризику;
7) коригуючa — конструктивні зміни в соціумі та системі життєзабезпечення людини;
8) соціально-економічна — задоволення матеріальних інтересів і потреб бідних клієнтів.
У своїй роботі з індивідами, сім’ями, невеликими групами, організаціями і громадами соціальні працівники виконують різноманітні професійні ролі — детерміновані фаховою культурою моделі поведінки; робочі функції, що передбачають використання певного підходу; діяльність щодо виконання певних завдань. Структура професійної ролі може визначатися нормативними обов’язками і сферою відповідальності, які окреслюють статус і посаду працівника і формують стиль поведінки відповідно до певної соціальної ситуації. На рольовий репертуар соціальних працівників також впливають специфічні для кожної країни національні стандарти і вимоги до таких спеціалістів. Як правило, у ньому виокремлюють групи споріднених ролей. Наприклад, послуговуючись функціональним критерієм, український фахівець Володимир Сидоров вважає за доцільне розрізняти практичні, посередницькі, управлінські, дослідницькі, сервісні, латентні (приховані) ролі.
З огляду на головні цілі соціальної роботи виокремлюють чотири групи ролей соціальних працівників (табл. 1.1). Усі ролі взаємопов’язані. Це означає, що при наданні соціальних послуг соціальний працівник може інтегрувати їх, тобто одночасно виконувати кілька ролей. Крім того, ролі можуть включати в себе додаткові функції.
Специфіку діяльності соціальних працівників можна простежити на підставі роботи з певними категоріями осіб, які отримують соціальні послуги. Йдеться не лише про особливий набір функціональних ролей, а й ставлення до клієнтів. Наприклад, для юристів споживач нелегальних психоактивних речовин безсумнівно є злочинцем, до якого слід застосовувати передбачену законом міру покарання; для медиків — хворою людиною, якій потрібне медикаментозне лікування. Для спеціалістів соціальної роботи така людина є передусім жертвою соціальних умов (сім’я, група ровесників, економічне становище, традиції), які необхідно поліпшити. З огляду на це вони можуть займатися первинною профілактикою, короткотривалим втручанням (діяльністю з надання безпосередніх послуг клієнтові або зі зміни середовища клієнта), направити клієнта на спеціалізоване лікування.
Попри те що лікар і соціальний працівник мають справу з одним і тим самим об’єктом, їхня діяльність суттєво відрізняється за змістом. Якщо лікар передусім бере до уваги фізико-хімічні розлади організму, то соціальний працівник — суспільні відносини людини. На етапі втручання лікар пропонує готову модель бажаного результату, рекомендації щодо його досягнення, а соціальний працівник намагається реалізувати модель бажаного результату, виходячи з потреб клієнта. Лікар повинен бути завжди на боці клієнта, незважаючи на його стать, клас, погляди, переконання, і будь-коли має надати йому допомогу. Соціальний працівник ставиться до потреб клієнта диференційованіше і не завжди має бути на його боці, оскільки виконує ще й контролюючу функцію від імені суспільства. Важливо при цьому, щоб цінності соціального працівника не суперечили цінностям клієнта. Лікар не завжди і не все мусить пояснювати пацієнту, часто послуговується у професійній ситуації латиною, щоб не налякати пацієнта подробицями його стану. Соціальний працівник не повинен приховувати від клієнта інформації, а має спілкуватися звичною, доступною для клієнта мовою, демонструвати свої професійні нотатки, що передбачає відповідальність стосовно їх змісту і активну, партнерську позицію клієнта. Основне завдання соціального працівника полягає в тому, щоб якомога детальніше продемонструвати всі механізми розв’язання проблеми, вселити клієнтові віру в себе, завдяки чому він у майбутньому зможе долати труднощі самостійно.
Відрізняється соціальна робота і від психології, у якої вона запозичила чимало теорій і методів. Психологи працюють здебільшого із внутрішнім світом людини, прагнуть поліпшити її поведінку та психологічну культуру, допомагають відновити втрачену душевну рівновагу. А соціальні працівники мають справу переважно з зовнішнім світом людини, допомагають їй налагодити своє соціальне функціонування, надають юридичну, матеріальну та побутову допомогу, представляють і захищають інтереси, впливають на формування соціальних програм і відповідного законодавства.
Сфера роботи соціальних працівників постійно розширюється. У сучасному світі вона охоплює:
— будинки і мікрорайони;
— соціально-педагогічні служби закладів освіти (дошкільних, позашкільних, загальноосвітніх шкіл й профтехучилищ, коледжів, ліцеїв, шкіл-інтернатів, дитячих будинків, середніх і вищих навчальних закладів);
— спеціалізовані установи (будинки для людей похилого віку, сімейні дитячі будинки, центри реабілітації, спеціальні школи для дітей із відхиленнями в розумовому і фізичному розвитку, центри зайнятості, біржі праці, в’язниці та ін.);
— соціальні служби підприємств, організацій і установ, гуртожитків, громадських організацій, органів внутрішніх справ, військових частин, різні благодійні фонди організацій, банків, комерційних структур;
— служби муніципальних органів (відділи соціального захисту населення, культурно-спортивні комплекси, відділи соціальної допомоги вдома);
— служби дозвілля (клуби для підлітків, будинки культури, парки, ігрові майданчики тощо);
— валеологічні і медичні служби (профілакторії, реабілітаційні комплекси і зали, центри оздоровлення і лікування при лікарнях, медпунктах, на дому);
— приватну практику.
Оскільки соціальна робота належить до групи професій «людина — людина», вона вимагає від її фахівців відповідних якостей: доброзичливості, ввічливості, люб’язності, толерантності, дисциплінованості, вимогливості до себе тощо, розвинутих навичок спілкування й налагодження контактів із людьми. Вона відкриває простір для самореалізації тих, хто вміє співчувати, розуміти проблеми інших людей, прагне допомогти іншому продовжити жити гідно, незважаючи на фізичні, функціональні обмеження, душевну або фізичну кризу. Однак соціальна робота відрізняється від інших професій типу «людина — людина» (лікаря, педагога, психолога, юриста та ін.) багатоплановістю і працемісткістю.
В Україні ця сфера діяльності тільки починає розвиватися. Вона має значні перспективи, зумовлені реальною соціальною необхідністю у ній. Як правило, ця необхідність особливо загострюється в періоди соціально-економічних криз. В Україні на рубежі ХХ—ХХІ ст. почали свою діяльність державні й недержавні соціальні заклади, що надають послуги вразливим групам населення, створено систему навчання соціальних працівників на базовому, середньому та вищому (університетському) рівнях. У державному класифікаторі професій, який видає Міністерство праці та соціальної політики України, за останні роки з’явилося чимало посад в соціальній сфері, для яких вимагається відповідна освіта. Закон України «Про соціальні послуги» гласить, що соціальний працівник — це професійно підготовлений фахівець, який має необхідну кваліфікацію у сфері соціальної роботи і надає соціальні послуги. У ньому наголошується, що «надання соціальних послуг здійснюють соціальні працівники та інші фізичні особи, які мають відповідну освіту і схильні за особистими якостями до надання соціальних послуг. Кваліфікаційні вимоги до соціальних працівників та інших фахівців, які надають соціальні послуги, порядок їх атестації визначаються відповідними центральними органами виконавчої влади». Все це є свідченням інституціоналізації в Україні фаху «Соціальна робота».
Підвищення статусу соціальної роботи як професійної діяльності потребує відповідної оплати праці соціальних працівників, завдяки чому соціальні служби все активніше комплектуватимуться фахово підготовленими висококваліфікованими кадрами. Не менш важливим є належний розвиток національних професійних стандартів і етичного кодексу соціальної роботи.
Попри те що нерідко громадськість критикує соціальну роботу за недієвість, а соціальних працівників — за недостатній вплив на розв’язання соціальних проблем, ця складна, благородна діяльність є одним із найважливіших чинників суспільного спокою, підвищення соціального благополуччя громадян.


Соціальна робота як наука

Соціальна робота є не тільки практичною фаховою діяльністю, а й певною системою знань — сумою суджень, що узагальнюють особливості, закономірності, форми, методи й інші аспекти функціонування цього суспільного феномену, а також специфічною діяльністю, спрямованою на здобуття нових знань. Її систему становлять виявлені, з’ясовані й описані факти, закономірності, закони, концепції, теорії, понятійний апарат, методологія здобуття нових знань тощо. З виходом у світ книги Мері Річмонд «Дружній візит до бідняків: керівництво для тих, хто працює у благодійних організаціях» (1899 р.), у якій вперше були обґрунтовані методи соціальної роботи, соціальна робота стала об’єктом наукового осмислення. Вона є міждисциплінарною наукою і перебуває на межі психології, соціології, педагогіки, філософії, етики та інших галузей суспільних знань, інтегруючи властиві їм теорії, підходи, методи задля реалізації власних потреб. Соціальна робота є соціально-гуманітарною за змістом, інтегративною за характером і за всіма сутнісними ознаками суспільною наукою, яка у пізнанні предмета свого дослідження послуговується також даними природничих дисциплін, результатами математичних методів дослідження.
Загалом соціальна робота як наука вибудовується на певній системі теорій, яка, охоплюючи сукупність уявлень, ідей, понять, концепцій, постає як цілісне, узагальнене знання про особливості людей зі специфічними потребами та специфіку роботи з ними. Її утворюють такі групи теорій:
1) психологічно орієнтовані теорії (екзистенційна, гуманістична, психоаналітична, біхевіористська та ін.);
2) соціологічно орієнтовані теорії (системна, соціально-екологічна, марксистська та ін.);
3) комплексні теорії (сімейна терапія, соціально-психологічна, соціально-педагогічна та ін.).
Фундаментальною теорією, яку покладено в основу сучасної соціальної роботи і яка визначає її смислову суть, часто вважають теорію систем, яка забезпечує комплексне формулювання та ідентифікацію проблем, оцінювання рівня потенційного втручання.
У процесі розвитку соціальної роботи сформувалися теорія імпаурменту (англ. empowerment — наснаження, активізація, повноваження клієнта), теорія ярликів, орієнтована на завдання робота та ін.
У визначенні наукового статусу соціальної роботи простежуються такі підходи:
1. Погляд на соціальну роботу як на прикладну дисципліну, зорієнтовану на вивчення проблем соціального розвитку. Російські вчені часто вживають на позначення її поняття «соціономія» — прикладна наука, предметом якої є фахова допомога нужденним, а також проблеми людини і технології їх розв’язання.
2. Розуміння соціальної роботи як науки, що охоплює фундаментальну і прикладну тематики, вироблення і систематизацію знань про соціальну сферу і специфічну соціальну діяльність. Прихильники цього підходу розрізняють у соціальній роботі як науці три рівні:
— теоретико-методологічні проблеми і концептуальні засади;
— спеціальні теорії, що становлять наукові основи надання соціальної допомоги, сприяння різним категоріям населення (галузеві, або теорії соціальної роботи середнього рівня);
— техніко-технологічні, емпіричні знання, які висвітлюють проблеми соціального проектування оптимальних форм організації соціальної роботи, технології здійснення різних її видів.
Такий поділ наукових знань спирається на прийняту у філософії класифікацію теорій у певній науці. Проте розмежування у соціальній роботі як у прикладній науці «методології» і «технології» не є виправданим.
3. Бачення соціальної науки крізь призму структури її знань, тобто за системами підтримки, які використовують практичні соціальні працівники (медичне обслуговування, правова допомога, соціальна реабілітація тощо).
4. Намагання довести ненауковість соціальної роботи, нерозвинутість її теорій, її несамостійність. Прихильники цього підходу переконували, що порівняно за короткий час свого існування соціальна робота як фахова діяльність і наука не змогла сформуватися в абсолютно самостійну, завершену систему знань, що зумовлює її синкретичний характер.
Різне розуміння соціальної роботи як науки обумовлене тим, що самостійною наукою визнають сферу наукового знання, яка має власний предмет дослідження й перетворення дійсності, а також специфічні методи наукового аналізу. А соціальна робота є відносно молодою наукою, яка уточнює і коригує свій понятійно-категоріальний апарат, виробляє цілісне розуміння свого змісту і структури, з’ясовує доцільність використання конкретних методів. Однак це не дає підстав брати під сумнів її статус як цілісної, самостійної системи наукового знання.
До проблем соціальної роботи як науки належать розроблення категоріального апарату, різні аспекти організації професійної соціальної діяльності кадрів і служб, специфічні дослідження соціальної політики, соціальних процесів, осмислення місця особистості в суспільстві і відповідальності суспільства за її адекватний розвиток, вивчення і розроблення технологій (способів і методів практичної соціальної роботи з різними групами клієнтів).
Статус соціальної роботи як науки підтверджує чітко окреслений предмет її досліджень.

Предмет соціальної роботи як науки — соціальні процеси і соціальні явища, що безпосередньо стосуються життєдіяльності особистості, конкретної соціальної групи, громади, а також їх зміни під впливом психолого-педагогічних, економічних та управлінських чинників.

Соціальна робота як наука функціонує і розвивається за певними закономірностями, послуговується відповідною системою принципів, понять, загальних і специфічних категорій. Однак щодо її розвитку за кордоном і в Україні не вщухають дискусії стосовно понять і термінів, які віддзеркалюють сутнісний характер соціальної роботи і засоби його вияву. Помітними є спроби довести відсутність у соціальної роботи як науки власних методів дослідження, у зв’язку з чим вона експлуатує лише загальнонаукові, соціологічні, психологічні та інші методи. Свої твердження деякі дослідники аргументують тим, що соціальні працівники вивчають думку клієнтів щодо якості обслуговування, вдаючись до анкетування, використовуючи тестові психологічні методики тощо.
Обмеженість, а можливо й надмірна заангажованість такого погляду підтверджується хоча б тим, що до арсеналу методів соціальної роботи як науки належать не тільки традиційні методи дослідження (опитування, індивідуальні та групові інтерв’ю, аналіз статистики, документів тощо), а й притаманне лише соціальній роботі як науці «спільне оцінювання» — дослідження із залученням учасників. Ґрунтується воно на участі різних людей (батьків, учителів, сусідів, членів громади, представників влади та ін.) не тільки в соціальній роботі, а й у її оцінюванні на засадах співучасті/партнерства. Метою такого дослідження є спонукання його учасників до аналізу власної ситуації, щоб вони не покладалися лише на дослідників, котрі оцінюватимуть її «з боку» чи «ззовні». Техніки «спільного оцінювання», спрямовані на отримання інформації про те, що думають члени цільової групи, тобто ті, на кого спрямоване втручання, про своє життя, які мають потреби, як сприймають зміни, чого очікують. За таким принципом вченими університету Канзасу (США) було організовано оцінювання навчальних проектів команди з мобілізації клієнтів (людей із функціональними обмеженнями), які одночасно були цільовою групою, виконавцями й партнерами здійснюваного запрошеними експертами дослідження. В Україні «спільне оцінювання» використовують служби, що працюють з особами, які вживають ін’єкційні наркотики (вивчення культури вживання наркотиків, доступності послуг у громаді, можливостей розвитку соціальної роботи з цією групою клієнтів).
Властивим тільки соціальній роботі є метод дослідження в дії (дієве дослідження), головними елементами якого є співпраця між дослідником і досліджуваними; ідентифікація та розв’язання практичних проблем, оцінювання потреб досліджуваної групи; вдосконалення практики, що вимагає спостереження за її ефективністю, передбачає моніторинг та оцінювання. Його учасники ведуть рефлексивні щоденники (призначені для самоаналізу, фіксування роздумів про себе), ретельно занотовуючи в них зміни та події. Цей метод передбачає здійснення певного втручання з боку дослідника-соціального працівника й вивчення його наслідків, надання клієнтам широких можливостей у розв’язанні своїх проблем. Саме так було організовано вивчення діяльності клубного будинку в Києві як форми громадської психіатрії, яке полягало у спостереженні за функціонуванням нової моделі психосоціальної реабілітації людей із проблемами психічного здоров’я, проведенні фокусованих інтерв’ю з учасниками програми, а також в організації дослідником інформаційних тренінгів, індивідуальній роботі з клієнтами, складанні та реалізації разом із клієнтами і персоналом планів діяльності.
Дослідницький елемент у роботі соціальних служб відіграє важливу роль у плануванні їх роботи, наданні послуг, використанні ресурсів. Наприклад, із 90-х років ХХ ст. у Великобританії активно вивчають думки клієнтів щодо надання послуг (первинне оцінювання, стосунки клієнта і соціального працівника, з’ясування потреб у послугах). Соціальні служби не тільки активно використовують опитування клієнтів, а й різними способами заохочують їх до участі в дослідженнях.
Дослідження різноманітних аспектів соціальної роботи передусім мають практичну спрямованість. Вони орієнтовані на вивчення практичних питань, формулювання конструктивних пропозицій щодо подолання проблем. Часто вони ґрунтуються на поєднанні теоретичного вивчення проблеми та виконання практичної роботи інноваційного характеру. Завдяки цьому дослідник упроваджує нову модель роботи, науково обґрунтовує її ефективність або вивчає і надає рекомендації з удосконалення існуючих форм, методів, процесів, впровадження цієї моделі на рівні соціальної політики.
Якщо дотепер дослідники зосереджувалися переважно на вивченні патологій, різноманітних дисфункцій, то на сучасному етапі вони спрямовані передусім на пізнання чинників, які допомагають людям долати труднощі, набувати впевненості в собі, стимулюють розвиток соціальних служб і програм. Послідовне використання наукових методів дає змогу соціальним працівникам осмислити сутність, з’ясувати ефективність практичних дій, ідентифікувати проблеми, які виникають у їхній роботі. Завдяки цьому значно ефективнішими стають зусилля, спрямовані на привернення уваги громадськості до проблем соціально вразливих груп людей, отримання фінансування на їх подолання, реалізацію інноваційних проектів, започаткування нових служб і запровадження нових послуг, зміну порядку, процедур, підходів у роботі.
Часто дослідження мають на меті вдосконалення соціальної політики, соціальних програм, привернення уваги до проблем і потреб певної групи клієнтів. Наприклад, вивчення у Великобританії у 70—80-ті роки ХХ ст. особливостей скоєння злочинів людьми, які мають психічні розлади, розвінчало чимало суспільних стереотипів, започаткувало процес вироблення нового ставлення до цієї соціально вразливої групи. У зв’язку з цим політику і практику догляду за ними було переорієнтовано від надання допомоги у спеціалізованих закритих психіатричних лікарнях до створення мережі соціальних та медико-соціальних служб у громаді, розвитку нових методик соціальної роботи за місцем проживання.
В Україні спробу вплинути на соціальну політику і практичну соціальну роботу здійснила у 2003 р. коаліція 57 недержавних організацій, що представляють інтереси осіб з інтелектуальною недостатністю. Готуючись до діалогу з органами державної влади щодо вдосконалення системи надання послуг цим особам, вона, опитавши 1036 родин із 15 регіонів України, узагальнила найгостріші їх проблеми, з’ясувала, які послуги вони вважають пріоритетними, яких змін очікують від системи державної допомоги особам із інтелектуальною недостатністю. Крім того, було проведено окреме дослідження стосовно дотримання прав людини у будинках-інтернатах, де перебувають діти та дорослі з інтелектуальною відсталістю. Результати досліджень було оприлюднено на громадських слуханнях до Дня психічного здоров’я, у пресі, наукових збірниках, передано у відповідний комітет Верховної Ради України, Міністерство праці та соціальної політики.
Отже, наукові дослідження різноманітних сфер, аспектів, проблем соціальної роботи не лише формують наукові засади соціальної роботи, а й мають прикладне значення. Вони сприяють оптимізації реальної практики, відкривають нові її грані, внаслідок чого більше користі отримують клієнти соціальних служб. Саме в цьому полягає особливість соціальної роботи як науки, спрямованої на виявлення можливостей вдосконалення практики надання соціальних послуг та поліпшення соціального середовища.


Соціальна робота як навчальна дисципліна

Завданням кожної навчальної дисципліни є донесення знань до осіб, які опановують певний фах, у найприйнятнішій для них формі. Мета соціальної роботи як навчальної дисципліни полягає у формуванні в студентів цілісного уявлення і теоретичних знань про зміст соціальної роботи як науки і професійної діяльності, про її основні напрями, інструментарій, технології та організацію, а також у сприянні оволодінню конкретними методами і технологіями цієї роботи. Вона покликана сформувати необхідні для такої діяльності особистісно-професійні якості майбутнього соціального працівника.
Соціальна робота як навчальна дисципліна визначається структурою навчальних курсів, змістом професійних знань, а також сукупністю професійних і етичних вимог до осіб, які опанували спеціальність «Соціальна робота». Вона охоплює комплекс дисциплін у середніх і вищих навчальних закладах: «Вступ до соціальної роботи», «Теорії та методи соціальної роботи», «Індивідуальне консультування», «Групова робота», «Робота в громаді», а також роботу з різними групами клієнтів (людьми похилого віку, дітьми, молоддю, залежними від психоактивних речовин особами та ін.), дослідницьку діяльність у соціальній роботі тощо.
Процес навчання передбачає оволодіння методами і технологіями забезпечення взаємодії клієнтів соціальної роботи і суспільства, стимулювання клієнтів до участі в суспільнозначущій діяльності, запобігання соціальним проблемам і коригування девіантної поведінки. Навчальний план орієнтує на вивчення основних положень наукових дисциплін, які є дотичними до проблем існування людини.
Оскільки соціальна робота вивчає суспільні явища, на тлі яких відбувається життєдіяльність людей, вона нерозривно пов’язана з такими соціальними науками, як соціологія, політологія, соціальна політика. Для набуття фаху соціального працівника важливими є такі людинознавчі дисципліни, як психологія (загальна, вікова, соціальна, психологія криз, психологія соціальної поведінки та ін.), педагогіка, передусім соціальна.
Опанування правознавчими дисциплінами дає змогу соціальним працівникам відстоювати інтереси клієнтів на основі національних і міжнародних нормативно-правових документів. Курс менеджменту відкриває майбутнім соціальним працівникам форми і методи організації соціальної роботи на управлінських засадах, здатних забезпечити оптимальну результативність практичної діяльності. Знання основ медицини корисні соціальним працівникам в організації соціального обслуговування людей, які потребують догляду внаслідок поганого здоров’я, а також для роботи в медико-соціальних закладах.
Навчання майбутніх соціальних працівників має на меті не тільки їх прилучення до загальних і специфічних знань, а й оволодіння необхідними навичками, виховання в собі гуманізму і суголосного йому ставлення до моральних цінностей (табл. 1.2). Вона спирається на історію розвитку і філософію цього фаху, передбачає підтримку ідеї соціальної та економічної справедливості, вдосконалення практики, поглиблення досліджень у соціальній сфері.
Зміст конкретної програми навчання соціальних працівників залежить від рівня підготовки (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр, курси підвищення кваліфікації) та спеціалізації навчального закладу.
Підготовка соціальних працівників відбувається на основі інтеграції теорії і практики. З огляду на це найважливішими методами викладання соціальної роботи є навчання на досвіді (навчання на робочому місці під час практики, виїзних занять, максимальне використання практичних прикладів, розроблення прикладних і дослідницьких проектів, програм, рефлексивні вправи) і проблемно-орієнтований підхід (вивчення випадків, відпрацювання вмінь). За твердженнями західних фахівців, для соціальної роботи як навчальної дисципліни ключовим є практичний підхід, орієнтований не на методи роботи, а на цінності.
Оскільки соціальна робота є прикладною професією, особливе місце у підготовці соціальних працівників посідає організація практики студентів. Аналіз навчальних планів підготовки соціальних працівників у різних країнах свідчить, що в середньому третину, а у Великобританії — половину навчального часу відведено на практику. Тільки в Данії і Фінляндії практична підготовка займає менше третини навчального часу.
В Україні не завжди навчальні заклади, які готують соціальних працівників, достатньо зосереджуються на практичних аспектах, дбають про відповідність практики програмі теоретичної підготовки (питома вага практики в процесі підготовки соціальних працівників сягає 3—16% загального навчального часу). Однак практика є одним із найважливіших аспектів професійної та особистісної підготовки до діяльності соціального працівника. Вона дає змогу майбутньому спеціалісту з’ясувати, що є можливим i неможливим у соціальній роботі, сформувати реалістичне ставлення до обраної професії; перевірити «дієвість» теорій, інтегрувати знання в єдине ціле; глибше пізнати пов’язані з майбутнім фахом гострі соціальні й особистісні проблеми, складні етичні дилеми, пережити власні думки і почуття, зрозуміти, як вони впливають на професійну діяльність. А взаємодія соціальних служб із навчальними закладами сприяє прагматизації навчального процесу, збагаченню новими елементами практичної соціальної роботи.
Сукупні вимоги до професійних знань і умінь соціальних працівників узгоджуються з відповідними міжнародними вимогами. Згідно зі «Стандартом кваліфікації практичної соціальної роботи» вони повинні знати: теорію і методику роботи з окремими клієнтами і групою; ресурси і послуги, які надаються суспільством; програми і мету соціальних служб як суб’єктів регіонального і місцевого рівнів; організацію місцевої інфраструктури і розвитку служб охорони здоров’я та соціального забезпечення; основи соціально-економічної й політичної теорії; расові, етнічні та інші культурні групи в суспільстві (їх морально-етичні цінності, норми, можливі проблеми); результати професійних і наукових досліджень, які можна використовувати в практичній роботі; концепції і методи соціального прогнозування; теорію і практику проведення спостережень за практичною соціальною роботою; теорію і практику управління персоналом; соціальні, психологічні, соціологічні методи і методики; теорії та методи психосоціальної оцінки різних видів і форм втручання з боку соціальних служб, диференційовану діагностику стану клієнта; теорію і методи практики представництва інтересів клієнта (адвокатської практики); етичні стандарти і практику професійної соціальної роботи.
У багатьох країнах існують національні стандарти щодо навчання соціальної роботи, а питання стандартизації здебільшого належать до компетенції поважних фахових громадських організацій. Наприклад, у Великобританії вони перебувають у віданні Національної ради з навчання і підготовки соціальних працівників (фахової асоціації), яка розробляє національні освітні стандарти, ліцензує факультети соціальної роботи, видає дипломи про присудження кваліфікації їх випускникам, розподіляє державні замовлення і гранти на науково-дослідницьку діяльність у галузі соціальної роботи. Вона визначає такі компетентності соціальних працівників: спілкування і залучення; просування (поліпшення можливостей людей) і заохочення; оцінювання і планування; втручання і надання послуг; робота в організаціях; розвиток власних фахових знань і навичок.
У США питаннями соціальної роботи як навчальної дисципліни опікується Американська рада з навчання соціальної роботи (фахова громадська асоціація). Вона орієнтує соціальну роботу як навчальну дисципліну на підготовку компетентних і ефективних фахівців, які своє завдання вбачають у наданні послуг бідним і пригніченим, спрямовують свої зусилля на подолання бідності, пригнічення та дискримінації. Відповідно програми викладання соціальної роботи мають бути тісно пов’язаними з практичною соціальною роботою, налаштовувати на систематичні контакти з організаціями, що надають соціальні послуги, і групами, що займаються питаннями соціальної політики. Навчальні програми повинні сприяти розвиткові у майбутніх соціальних працівників лідерських навичок, вихованню в них уміння професійно застосовувати свої особистісні якості, здатність системно діяти і мислити.
В Україні програми з підготовки соціальних працівників затверджує Міністерство освіти і науки України. Згідно з ними соціальний працівник повинен володіти широким колом знань і умінь. Усі вимоги до нього умовно можна об’єднати в такі групи:
— загальні вимоги до освіти спеціаліста;
— вимоги до знань, умінь із циклу загальних гуманітарних і соціально-економічних дисциплін;
— вимоги до знань і вмінь із циклу загально-професійних дисциплін;
— вимоги до знань і вмінь із циклу спеціальних дисциплін.
Програма передбачає, що в процесі опанування загально-професійних дисциплін майбутні соціальні працівники оволодіють знаннями про:
— специфіку роботи в різному соціальному середовищі;
— передовий вітчизняний і зарубіжний досвід соціальної діяльності;
— основні психічні функції та їх фізіологічні механізми, співвідношення природних і соціальних факторів у становленні психіки, значення волі та емоцій, потреб і мотивів, несвідомих механізмів у поведінці людей;
— дані наукових досліджень стосовно особистості, її формування в процесі соціалізації, основні закономірності й форми регуляції соціальної поведінки у соціальних спільнотах і групах, особливості перебігу соціальних процесів;
— основи соціологічного аналізу;
— типологію, основні джерела виникнення і розвитку масових соціальних явищ, форми соціальної взаємодії, фактори соціального розвитку, типи і структури соціальних організацій та інституцій;
— основи загальної педагогіки, психології та їх спеціальні розділи;
— форми, засоби, методи психолого-педагогічного впливу, форми і методи виховної роботи і просвіти;
— норми сімейного, трудового, житлового законодавства, які регулюють різноманітні аспекти охорони материнства і дитинства, права неповнолітніх, пенсіонерів, людей з особливими потребами і забезпечують їхній соціальний захист; основи кримінального і цивільного права;
— порядок та організацію опіки, піклування, всиновлення, позбавлення батьківських прав, направлення до спеціальних навчально-виховних закладів;
— організацію медико-соціальної роботи, санітарної просвіти і пропаганди здорового способу життя.
Відповідно до програм соціальний працівник має вміти:
— забезпечити посередництво між особистістю і сім’єю, а також між різними громадськими і державними структурами;
— забезпечити зв’язок між особистістю і мікросередовищем, дітьми і дорослими, сім’єю і суспільством;
— впливати на стосунки між людьми і на ситуацію в малій групі, стимулювати клієнта до соціально значущої діяльності;
— працювати за неформального спілкування, сприяючи ініціативі та активній життєвій позиції клієнта;
— надавати психологічну характеристику особистості (її темпераменту, здібностям тощо), інтерпретувати власний психічний стан, володіти прийомами психодіагностики і психічної саморегуляції;
— здійснювати організаційно-управлінську, дослідницько-аналітичну, науково-педагогічну і практичну роботу на різних об’єктах професійної діяльності;
— надавати першу медичну допомогу.
Соціальний працівник повинен:
а) використовувати гуманістичний підхід у роботі;
б) мати високий рівень політичної, етичної та психологічної культури;
в) чітко уявляти шляхи реалізації в сучасних умовах свого професійного призначення;
г) володіти філософським, економічним, політичним, гуманістичним мисленням;
ґ) орієнтуватися в особливостях ринкової економіки, соціальних, національних, історичних та демографічних процесах розвитку суспільства;
д) брати активну участь у громадському житті, формуванні правової свідомості та цивілізованих взаємовідносин у суспільстві.
Актуальними проблемами сучасної вітчизняної системи підготовки й перепідготовки соціальних працівників є:
— встановлення державних стандартів освіти, ліцензування навчальних планів і програм із соціальної роботи;
— узгодження кваліфікаційних характеристик і навчальних програм різних рівнів підготовки, перепідготовки соціальних працівників;
— координація співробітництва між різними навчальними закладами;
— співпраця з іноземними спеціалістами, які беруть участь у реалізації міжнародних проектів в Україні;
— створення належної навчально-матеріальної бази, а також обґрунтування і затвердження спеціалізацій фаху «Соціальна робота».
У Росії, наприклад, відповідно до об’єкта (предмета) діяльності запропоновано запровадження таких спеціалізацій із присвоєнням відповідної кваліфікації:
а) організація соціального захисту населення (організатор соціального захисту населення);
б) соціально-економічна підтримка населення (економіст соціальної служби);
в) соціально-правова підтримка населення (юрист соціальної служби);
г) медико-соціальна робота з населенням (медико-соціальний працівник);
ґ) соціальна реабілітація осіб із обмеженими можливостями (спеціаліст із соціальної реабілітації);
д) трудова терапія осіб із обмеженими можливостями (трудотерапевт);
е) психосоціальна робота з населенням (психолог соціальної служби);
є) соціально-педагогічна робота з сім’ями і дітьми (соціальний педагог соціальної служби);
ж) соціальна робота з делінквентними сім’ями і дітьми з девіантною поведінкою (спеціаліст соціальної роботи з сім’ями і дітьми групи ризику);
з) соціальна реабілітація осіб без певного місця проживання і занять (спеціаліст із соціальної реабілітації).
За галузевою ознакою там виокремлюють такі спеціалізації: соціальна робота в закладах охорони здоров’я, у навчальних закладах, у службі зайнятості, у службі міграції, у пенітенціарних закладах, на виробництві, у війську тощо.
Розвиток професійної підготовки фахівців для соціальної сфери пов’язаний також із оформленням їх державно-правового статусу залежно від різних форм і рівнів освіти. Як свідчить світовий досвід, кожен рівень повинен мати кваліфікаційний або посадовий статус. Загальноприйнятими є такі статуси практичних соціальних працівників:
— сертифікований соціальний працівник (для його отримання необхідний сертифікат, наприклад, Асоціації соціальних працівників);
— соціальний працівник (необхідний ступінь молодшого спеціаліста або бакалавра на базі акредитованої програми із соціальної роботи);
— соціальний працівник-спеціаліст, соціальний працівник-дослідник (вимагає ступеня спеціаліста або магістра на базі акредитованої програми із соціальної роботи на університетському рівні або на рівні аспірантури);
— соціальний працівник-керівник (передбачає наявність докторського ступеня із соціальної роботи або досвіду роботи в одній із галузей соціальної сфери). Характерною ознакою цього етапу професіоналізації, пов’язаного з організацією навчальних закладів і професійною підготовкою, є зміна якості діяльності, яка стає рольовою, цільовою, ієрархічною.
Отже, соціальна робота як академічна дисципліна спрямована на опанування майбутніми соціальними працівниками знань і методів, які забезпечуватимуть розв’язання практичних фахових завдань, формування ціннісних орієнтацій і настанов, зорієнтованих на забезпечення гуманістичного характеру діяльності.


Запитання. Завдання

1. Яку роль відіграють соціальні працівники в суспільному житті?
2. Чи однаковим є зміст соціальної роботи в різних країнах?
3. З’ясуйте відмінності між соціальною роботою і медициною, соціальною роботою і педагогікою, соціальною роботою і юриспруденцією.
4. З чим пов’язана тривала відсутність єдиного міжнародного визначення соціальної роботи? Поясніть ухвалене 2002 р. міжнародне визначення.
5. Сформулюйте головні фахові завдання соціальної роботи.
6. Які існують підходи до визначення соціальної роботи як науки?
7. У чому полягає призначення соціальної роботи як навчальної дисципліни?
8. Оцініть за п’ятибальною шкалою свої вміння у соціальній роботі (за табл. 1.2), визначте, які з них Вам необхідно розвинути.


Теми рефератів

1. Характерні особливості соціальної роботи як суспільного явища.
2. Мета і завдання практики соціальної роботи.
3. Особливості соціальної роботи як сфери соціального знання.
4. Завдання соціальної роботи як навчальної дисципліни в соціальному розвитку сучасної України.