Педагогіка. Видання 3-тє, стереотипне ("Академвидав")
Фіцула М. М.

1. Загальні засади педагогіки

1.1. Предмет і завдання педагогіки

Педагогіка як наука

На ранніх етапах свого розвитку людство почало розмірковувати над проблемами передачі життєвого досвіду, виховання підростаючого покоління, нагромаджуючи відповідні знання, які з часом сформувалися у цілісну багатогалузеву науку — педагогіку.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Термін походить від грецьких слів «pais» («paidos») — дитя і «ago» — веду, виховую, тобто «дітоводіння», «дітоводство». У Давньому Вавилоні, Єгипті, Сирії цією справою займалися жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни: педономи (керівники державних виховних закладів у Спарті), педотриби (учителі гімнастики у палестрах — спеціальних школах для хлопчиків), дидаскали (учителі, які готували учнів до вистав з музикою і танцями), педагоги; у Давньому Римі — державні чиновники, які добре оволоділи науками, багато мандрували, знали мови, культуру і звичаї різних народів.
У середні віки педагогічною діяльністю займалися переважно священики, ченці, однак у міських школах та університетах — дедалі частіше люди зі спеціальною освітою.
У Давньоруській державі педагогів називали «майстрами». Ними були і дяки з піддячими, і священнослужителі, і мандрівні дидаскали.


Предмет і основні категорії педагогіки

Педагогіка досліджує виховання, яке є складним і багатогранним процесом підготовки людини до повноцінного життя в суспільстві. Саме пов’язана з вихованням проблематика окреслює предмет її як науки.

Предмет педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище зародилося у зв’язку з практичною потребою пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва. Здійснюється воно через засвоєння дітьми основних елементів соціального досвіду в процесі залучення їх дорослими до суспільних відносин, системи спілкування і суспільно необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний характер.
Ці особливості виховання чітко простежуються в кожній суспільно-економічній формації, відображаючи рівень розвитку виробництва і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням знарядь і засобів праці, відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробництві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які передавалися наступним поколінням.
Уже в первісному суспільстві найдосвідченіші мисливці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише власним, а й багатьом дітям громади. З розпадом первісного суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жерців окремих дітей стали готувати до виконання особливих функцій, пов’язаних з ритуалами, обрядами, управлінням. Так, ще в первісному суспільстві знання почали набувати спеціалізованого характеру, виокремились особи, які володіли цими спеціальними знаннями і передавали їх тим, на кого в майбутньому покладалося виконання відповідних суспільних функцій.
Виховання зберегло свою специфіку і в наступних суспільно-економічних формаціях. У рабовласницькому суспільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці. Дітей рабовласників — до того, щоб вони могли утримувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками. Це потребувало тривалого часу й людей, які володіли б спеціальними знаннями. Так з’явилися школи і вчителі.
За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, а діти духівництва — релігійно-церковне. Дітям ремісників давали елементарну трудову, фахову підготовку спершу в межах домашнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійських школах.
Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних традиціях, яка залежить від рівня економічного розвитку, політичної системи.
На всіх етапах розвитку людського суспільства виховну діяльність «обслуговує» педагогічна наука, яка виконує такі функції:
1. Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів. Головними педагогічними законами є: закон обов’язкового засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як необхідна умова їх входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь, життєзабезпечення суспільства, індивіда і розвитку сил кожної особистості; закон обов’язкової відповідності змісту, форм, методів навчання і виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; закон неминучих виховних наслідків у результаті взаємодії дітей зі світом у життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; закон формування сутності дитячої особистості через її активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні, стосунках. До закономірностей педагогічних явищ належать виховуючий характер навчання, взаємозв’язок і взаємозумовленість розвитку і виховання, вирішальний вплив діяльності людини на формування її особистості та ін.
Багатоманітність і неповторність педагогічної діяльності зумовлює вірогіднісний характер педагогічних законів. Адже різноманітні фактори, що впливають на результат, роблять їх, за словами В. Загвязінського, «законами-тенденціями, законами, які прокладають собі дорогу крізь безліч різноманітних відхилень, неповторних варіантів». Тому щоразу необхідний аналіз особливостей навчальної операції, мислительний синтез, зіставлення законів розвитку педагогічних явищ з особливостями ситуації.
2. Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання. Ця функція передбачає розкриття змісту й технології реалізації, наприклад, конкретного принципу навчання чи виховання, використання певного методу виховання залежно від віку школяра та ін.
3. Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі педагогічної теорії. Йдеться про виявлення передового і новаторського досвіду педагогічних колективів і окремих учителів, умов і причин ефективності їх діяльності, підготовки відповідних методичних матеріалів, педагогічних рекомендацій.
4. Експериментальні дослідження педагогічної діяльності. Вони мають на меті побудову моделей реформування цієї діяльності, втілення досягнень педагогічної науки в практику діяльності закладів освіти з метою її вдосконалення.
5. Вироблення педагогічної техніки. Йдеться про стиль поведінки і спілкування вчителя з учнями (як і де стояти в класі, як говорити, жестикулювати тощо).
Основні категорії педагогіки. Педагогіка, як і кожна наука, має свій понятійний апарат — систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. До основних категорій належать виховання, навчання й освіта.

Виховання — цілеспрямований та організований процес формування особистості.

У педагогіці поняття «виховання» використовують у широкому соціальному, в широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, в гранично вузькому педагогічному значеннях.
Виховання в широкому соціальному значенні означає формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Стверджуючи «виховує життя», мають на увазі виховання в широкому значенні цього слова. Оскільки дійсність нерідко буває суперечливою і конфліктною, то особистість може не лише формуватися під впливом середовища, а й деформуватися під впливом антисоціальних явищ, або, навпаки, загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприйнятливість до них.
Виховання в широкому педагогічному значенні охоплює формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу закладу освіти, яка ґрунтується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.
Виховання у вузькому педагогічному значенні є цілеспрямованою виховною діяльністю педагога, спрямованою на досягнення конкретної мети в колективі учнів (наприклад, виховання здорової громадської думки).
Виховання в гранично вузькому педагогічному значенні реалізується як спеціально організований процес щодо формування певних якостей особистості, процес управління її розвитком через взаємодію вихователя і вихованця.
Справжнє виховання за своєю сутністю є глибоко національним. «Національне виховання, — писала український педагог Софія Русова (1856—1940), — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів...»

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності.

Будучи конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного, демократичного виховання, національне виховання забезпечує етнізацію дітей.

Етнізація — наповнення виховання національним змістом, що забезпечує формування в особистості національної самосвідомості.

Процес етнізації духовно відтворює в дітях народ, увічнює в них як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.
«Все, що йде поза рами нації, — застерігав український письменник та громадський діяч Іван Франко (1856—1916) у праці «Поза межами можливого», — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації».
Правильно організоване національне виховання формує повноцінну, наділену національним характером особистість, індивідуальність, яка цінує свою національну й особисту гідність, совість і честь. Усе це є важливим чинником соціалізації людини.

Соціалізація людини — перетворення людської істоти на суспільний індивід, утвердження її як особистості, залучення до суспільного життя як активної, дієвої сили.

На певному щаблі суспільного розвитку складовою частиною виховання в широкому його значенні стає освіта.

Освіта — процес і результат засвоєння учнями систематизованих знань, умінь і навичок, формування на їх основі наукового світогляду, моральних та інших якостей особистості, розвиток її творчих сил і здібностей.

Основним шляхом і засобом здобуття освіти є навчання, в процесі якого реалізуються цілі освіти.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої відбувається засвоєння знань, формування вмінь і навичок.

У живому педагогічному процесі означені цими педагогічними категоріями феномени взаємопов’язані та взаємозумовлені. І в широкому соціальному, і в широкому педагогічному значенні виховання охоплює навчання та освіту, а закономірністю навчального процесу є виховуючий характер навчання.
Основні етапи розвитку педагогіки. Розвиток педагогіки охоплює такі стадії: народна педагогіка — духовна педагогіка — світська педагогіка.
Народна педагогіка. Уперше цей термін запровадив український педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских».

Народна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання.

Його використовують на позначення емпіричних педагогічних знань без належності до конкретної етнічної спільноти. У 60-ті роки ХХ ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков) — галузь педагогіки, яка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей конкретного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.
До особливостей етнопедагогіки належать:
— зосередженість на особистості з її проблемами, у різних аспектах життєдіяльності;
— залучення підростаючого покоління до праці, виховання працелюбства;
— врахування в навчально-виховній роботі з дітьми їх вікових та індивідуальних особливостей, дотримання принципу природовідповідності;
— продумана підготовка дітей до спілкування з ровесниками, молодшими і старшими людьми, шанобливе ставлення до батьків;
— налаштованість на засвоєння молодими людьми моральних знань, норм і правил поведінки;
— повага до сім’ї, її цінностей, високий авторитет батьків.
Надбання етнопедагогіки використовуються сучасною українською національною школою в організації навчально-виховного процесу.
Українська народна педагогіка є складовою народознавства (українознавства) й водночас одним із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою вітчизняної педагогіки народознавства.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) є наукою про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні — це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.
Важливими складовими народної педагогіки є:
а) родинна педагогіка — сукупність знань і досвіду щодо створення і збереження сім’ї, трудових, моральних, мистецьких, сімейних та інших традицій. Вона сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам’яті померлих та ін.;
б) педагогічна деонтологія (грец. deon — потрібне, необхідне) — народне вчення про виховні обов’язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання ними педагогічних функцій;
в) педагогіка народного календаря — сукупність знань про виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.
Своєрідним феноменом народної педагогіки в Україні є козацька педагогіка — знання і досвід формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.
Джерелами народної педагогіки є фольклорні твори, етнографічні матеріали, народні звичаї, традиції, свята, іграшки та ін.
Духовна педагогіка. Зародження її пов’язано з утвердженням важливої ролі релігії церкви у формуванні й духовному житті особистості.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань і досвіду з виховання і навчання особистості засобами релігії.

Найбільшого розвитку набула вона в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовувала виховання в релігійне русло. Педагогічна думка, яка до цього розвивалася в лоні філософії, стала складовим елементом теології. У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початкових школах для хлопчиків), у школах брахманів (жерців) у Індії виховання мало яскраво виражений теологічний характер. Суттєво збагатили розвиток тогочасної духовної педагогіки християнські теологи Квінт-Септимій-Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блаженний) Аврелій (354—430), Фома Аквінський (1225—1274).
Упродовж тисячоліть релігія є неперевершеною і незамінною основою життєдіяльності багатьох людей, які знаходять у ній найуніверсальнішу систему реалізації свого духовного Я, захисту від негативних явищ світу. Вимагаючи від віруючої людини постійної відповідальності за свої думки і вчинки, релігія на основі свободи вибору дарує особистості істинну свободу. Цим зумовлена наверненість до релігійних джерел соціального буття людства, неабияка увага до них педагогічної теорії і практики.
Світська педагогіка. Своїм корінням вона сягає давнього світу. Перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати певні педагогічні положення, ідеї було зроблено в давніх Китаї, Індії, Греції та Римі. Тогочасні філософські трактати містять перші педагогічні узагальнення, зокрема щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, мети, змісту і правил виховної діяльності.
Особливість світської педагогіки полягає у науковому погляді на проблему навчання і виховання дітей, відповідному аналізі педагогічної практики, обґрунтуванні раціональних форм і методів її вдосконалення.
У процесі становлення педагогіка структурно розвивалася як наука, що має власні закони та закономірності. Щоправда, педагогічні закономірності мають специфічні особливості. Водночас педагогіка розвивалась і як практика, що допомагає оперативно вирішувати складні педагогічні проблеми навчально-виховного процесу, і як мистецтво, яке потребує творчого натхнення вчителя, майстерності педагогічного впливу.
Найоптимальніше, коли всі структурні елементи педагогіки поєднуються. Знання педагогічної науки автоматично не забезпечує успіху вчительської діяльності. Для цього вчитель має не лише глибоко засвоїти теорію, а й оволодіти методикою і технікою педагогічного процесу. Тому педагогічна практика ґрунтується не тільки на науці про виховання, а й на творчому натхненні, мистецтві вчителя.
Розкриваючи об’єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка, будучи водночас і прикладною наукою, окреслює шляхи практичного застосування теоретичних положень. Справжня майстерність, високе мистецтво вчителя завжди спираються на наукові знання. У свою чергу, на підставі узагальнення досвіду передових учителів педагогічна наука формулює правила виховання і навчання.
Українська національна педагогіка відроджується на принципах демократії та гуманізму. В ній окреслилися нові напрями:
— педагогіка співробітництва (передбачає спільну діяльність учителя і учня, що ґрунтується на взаєморозумінні, єдності їхніх інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у процесі навчання й виховання);
— особистісно зорієнтована педагогіка (покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-виховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життєвих цілей особистості школяра);
— педагогіка життєтворчості (проголошує необхідність творчого підходу до організації навчально-пізнавальної та позанавчальної діяльності школярів);
— педагогіка толерантності (спирається на терпимість до чужих думок і вірувань).
Бурхливий розвиток людської цивілізації, означений поняттям «глобалізація», супроводжується виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-виховної сфери, що потребує посиленої уваги педагогічної думки до нових реалій буття людства, оптимального поєднання традицій і новаторства.
Джерелами розвитку педагогіки є педагогічна спадщина минулого (чимало положень педагогів минулого і нині є злободенними), сучасні педагогічні дослідження (збагачують педагогічну думку новими ідеями), передовий педагогічний досвід (дає змогу з’ясувати закономірності, закони, що живлять нові теорії, концепції, прогнози).


Система педагогічних наук. Зв’язки педагогіки з іншими науками. Завдання педагогіки

Педагогіка є внутрішньо складним феноменом, що зумовлено проблематикою, яку їй належить вирішувати, а також передбачає відповідні їй міжпредметні зв’язки.
Система педагогічних наук. Педагогіка є системою сформованих у процесі її історичного розвитку різних галузей педагогічних знань. Ця система весь час збагачується, розвивається, поповнюється новими знаннями. До педагогічних наук належать:
а) загальна педагогіка, яка вивчає головні теоретичні й практичні питання виховання, навчання і освіти, загальні проблеми навчально-виховного процесу;
б) вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих), що досліджує закони і закономірності виховання, навчання й освіти, організаційні форми і методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп;
в) корекційна педагогіка, яка досліджує виховання, навчання та освіту дітей з різними вадами. Її утворюють: сурдопедагогіка (грец. surdus — глухий) — наука про навчання і виховання дітей з вадами слуху; тифлопедагогіка (грец. tuphlos — сліпий) — наука про навчання і виховання сліпих і слабозорих; олігофренопедагогіка (грец. olygos — малий і phrеn — розум) — наука про навчання і виховання розумово відсталих і дітей із затримками розумового розвитку; логопедія (грец. logos — слово і paideiа — виховання, навчання) — наука про навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення; виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців);
г) галузеві педагогіки (військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти) кожна з яких розкриває закономірності навчально-виховного процесу у певних сферах життєдіяльності людини.
До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи — наука, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.
Окремою групою педагогічних наук є часткові, або предметні, методики, які зосереджуються на дослідженні закономірностей викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.
Наприкінці ХХ ст. намітився стрімкий розвиток соціальної педагогіки — галузі, що вивчає закономірності та механізми становлення й розвитку особистості в процесі здобуття освіти та виховання в різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності особистості у процесі розв’язання суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.
Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки утворюють: агогіка (грец. ag¦ — веду, виховую) — наука про вивчення проблеми запобігання відхиленням у поведінці дітей та підлітків; герогогіка (грец. gerоn — стара людина) — наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку; андрогогіка (грец. andros — доросла людина) — наука про освіту та виховання людини впродовж усього її життя; віктимологія (лат. victima — жертва і грец. logos — слово, учення) — наука про різні категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства.
Оскільки до розв’язання проблем виховання особистості причетні різні науки, педагогіка тісно пов’язана з ними. Міжпредметні зв’язки педагогіки дають їй змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.
Педагогіка пов’язана з філософією (етикою, естетикою), соціологією, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими науками.
Філософія, соціологія допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології, яка вивчає закономірності розвитку психіки людини. Анатомія і фізіологія людини є основою розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем. Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров’я, фізичного розвитку, трудової діяльності дітей та підлітків, плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних типів. Зв’язок педагогіки з медициною є передумовою формування корекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання. У взаємозв’язку з медициною вона розробляє систему засобів, що дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації, компенсувати наявні дефекти.
У процесі соціологізації особистості важливого значення набуває засвоєння нею норм, правил поведінки та установок, пов’язаних з роллю, становищем і призначенням статей у суспільстві. Цими питаннями займається гендерна педагогіка, яка останнім часом стала активно розвиватися в Україні.

Гендерна (англ. gender, від грец. genos — рід) педагогіка — галузь педагогіки, що функціонує як сукупність підходів, спрямованих на успішну підготовку дітей до статеворолевої поведінки в суспільстві.

Основною ідеєю статевого підходу в освіті є врахування специфіки впливу на хлопців і дівчат усіх факторів навчально-виховного процесу (змісту, методів і форм навчання, організації шкільного життя і спілкування у шкільному колективі тощо).
Зв’язки педагогіки з іншими науками. Ці зв’язки обумовлені спільністю їх об’єктів (понять, закономірностей, концепцій, предметів, процесів, критеріїв, методів), реалізуються як взаємодія, взаємовплив, взаємопроникнення, інтеграція педагогіки та інших галузей знань. У цій взаємодії педагогіка спирається на ідеї інших наук (наприклад, людина формується у діяльності — з філософії); використовує їх методи дослідження (анкетування — із соціології), результати їх досліджень (насамперед психології); спільно з ними здійснює дослідження; дає їм замовлення на дослідження певних явищ.
Завдання педагогіки. Основними завданнями педагогіки є вдосконалення змісту освіти; вироблення принципово нових засобів навчання, навчального обладнання; підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти; комп’ютеризація праці вчителя; вироблення нових і модернізація наявних форм і методів навчання; посилення виховної ролі уроку; вдосконалення змісту й методики виховання; удосконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації та підготовки до праці; вироблення шляхів демократизації та гуманізації життя й діяльності школи.
Реалізація завдань педагогіки відбувається у процесі її теоретичних пошуків, реальної педагогічної практики, постійної зорієнтованості на її вдосконалення, відповідність новим реаліям буття особистості.


Напрями, течії зарубіжної педагогіки

У зарубіжній педагогіці сформувалися різноманітні наукові напрями, течії, що є ознакою розмаїття і свободи педагогічної думки. Найчіткіше окресленими є: філософський, психолого-педагогічний, соціальний напрями.
Філософський напрям у педагогіці. Його утворюють течії педагогіки, що ґрунтуються на філософії неопозитивізму, екзистенціалізму, неотомізму та ін.
Педагогів-теоретиків філософії неопозитивізму (філософська течія, представники якої, вважаючи єдиним джерелом знання емпіричні дані, намагаються використовувати при цьому найновіші досягнення природознавства, математичної логіки) цікавлять гносеологічні (пізнавальні) установки і принципи методології наукового пізнання, оскільки ця філософська течія претендує на загальнометодологічну роль у сучасній науці. Його представники багато зробили для уточнення й систематизації логічних принципів і методичних прийомів наукового дослідження, застосування математичних методів дослідження в педагогіці. Прагнення до використання в педагогіці математичних методів свідчать про намагання вчених-педагогів досягти більшої об’єктивності результатів своїх досліджень. Однак нерідко за складним математичним апаратом дослідження педагогічних проблем приховується бідність педагогічного змісту, абсолютизація кількісних показників породжує помилкові теоретичні висновки.
Педагоги-неопозитивісти піддають сумніву наявність у процесах навчання і виховання об’єктивних закономірностей, що збіднює теорію педагогіки, а спроби дослідження фундаментальних теоретичних проблем вважають «безплідними інтелектуальними спекуляціями» кабінетних теоретиків.
Важливим принципом побудови педагогіки на засадах неопозитивізму є її деідеологізація, звільнення від зв’язків із загальнофілософськими методологічними основами. Представники цієї течії виступають за навчальні програми, створені на основі загальнолюдських цінностей, вільних від будь-яких політичних оцінок та ідеологічних установок.
Представники напряму педагогіки, що ґрунтується на філософії екзистенціалізму (філософський напрям, який предметом філософії вважає людину як духовне начало і її буття), виходять з того, що жодних загальнолюдських якостей, жодної «людської природи» не існує, кожен індивід — унікальний, неповторний. Тому інтерес дослідника має концентруватися на окремій особистості, на царині її індивідуального буття й свідомості.
На думку екзистенціалістів, індивідуальна «внутрішня сутність» дитини («екзистенція») майже недоступна для педагогічних впливів, а тому ефективним у формуванні її особистості є лише самовиховання. Вважаючи навчання актуалізацією прихованих здібностей дитини, педагоги-екзистенціалісти заперечують необхідність оволодіння учнями системою загальнолюдських знань, передбачених навчальними програмами і підручниками, доводять, що дитина має право на свободу вибору знань. Тому цикл предметів, які підлягають вивченню, повинен бути не обов’язковим, а вибірковим. Завдання вчителя полягає не в озброєнні учнів системою знань, а у створенні сприятливих умов для саморозкриття кожної особистості. Він має пропонувати учням різноманітні навчально-виховні ситуації, а вони — вибирати ті, що найбільше їм імпонують, завдяки яким зможуть найкраще розвинути свої потенційні можливості. Для цього в класі має панувати невимушена атмосфера, яка сприяє вибору теми заняття, вільному пошуку способів її реалізації, експериментуванню. Найважливішим є не рівень освіченості, не рівень знань, якими озброїла учня школа, а вміння «слухати свої внутрішні імпульси», пізнати себе.
Представники педагогіки неотомізму (філософське обґрунтування християнського віровчення, релігійне тлумачення сучасних природничих концепцій) пропагують ідею превалюючої ролі церкви в організації шкільної справи. У своїх психолого-педагогічних дослідженнях вони переконують, що в свідомості дитини релігійні уявлення збагачуються кількісно та якісно, і виокремлюють стадії формування релігійної свідомості у дітей. На першій стадії (3—6 років) релігійна міфологія сприймається як чарівна казка. На другій (7—12 років) діти швидко осягають матеріальний світ, що їх оточує, Бог для них є антропоморфною (людиноподібною) сутністю, яка безпосередньо фізично впливає на перебіг подій у світі. На третій (індивідуальній) стадії (12 років — період юнацтва) діти виявляють велику різноманітність в інтерпретації релігії, глибоко особистісний підхід до неї.
Якщо перші дві стадії долає більшість дітей, то третьої досягають не всі. Темп релігійного розвитку особистості дитини може бути повільнішим, ніж її розвиток в інших сферах. Це дає підстави деяким неотомістам стверджувати, що залучення дітей до науково-технічної думки спричинює їх відставання в релігійному розвитку. За їх переконанням, виховання громадянина неможливе без прилучення його до релігії, адже без неї неможливе формування моральної свідомості, яка є основою моралі.
Педагоги-неотомісти значну увагу приділяють проблемам змісту освіти. Формально вони не заперечують необхідності оволодіння учнями системою наукових знань, проте фактично прагнуть наснажити всю освіту релігійним духом, підпорядкувати її інтересам «християнського виховання».
Психолого-педагогічний напрям у педагогіці. Цей напрям найчіткіше репрезентує експериментальна педагогіка, яка набула розвитку у концепціях німецьких теоретиків Вільгельма Лая (1862—1926) та Ернста Меймана (1862—1916) у 20-ті роки ХХ ст. і активізувалася на початку 60-х. Застосовувані її представниками експериментальні методи дослідження внесли нове розуміння в проблему співвідношення педагогічної теорії та практики, сприяли розширенню зв’язків педагогіки з іншими науками, зокрема з психологією і соціологією, перенесенню акценту з особистості дитини на соціально-економічні чинники її виховання і навчання. Експериментальна педагогіка зумовила зміну погляду на дидактику, яку представники експериментальної педагогіки тлумачили як «теорію управління процесом навчання», а також розширення обсягу природничо-наукових дисциплін.
Значну увагу експериментальна педагогіка приділяє проблемам спілкування учасників навчально-виховного процесу, внутрігрупових відносин, їх впливу на формування індивіда, виявлення лідерів тощо.
Соціальний напрям у педагогіці. Формування цього напряму пов’язане з обґрунтуванням вчення про ноосферу й розвитком на його основі педагогіки ноосфери, нового мислення. Поняття «ноосфера» охоплює сферу взаємодії природи і суспільства, в межах якої розумна людська діяльність є визначальним чинником розвитку. В науковий обіг воно було запроваджено на початку ХХ ст., особливого розвитку набуло у працях українського вченого Володимира Вернадського (1863—1945).
Головними своїми завданнями педагогіка ноосфери вважає: гуманістичне виховання (формування загальнолюдського на основі національного); екологічне та економічне виховання (підготовка до екологічного та економічного виживання); розвиток творчих здібностей кожної людини відповідно до її потенційних можливостей; виховання засобами шедеврів світової культури; інтенсивне вивчення іноземних мов з метою вільного міжнаціонального спілкування у світовому масштабі; забезпечення загальної базової освіти; комп’ютеризацію (інформатизацію) освіти.


Запитання. Завдання

1. Розкрийте сутність предмета педагогічної науки.
2. У чому полягає основна відмінність духовної педагогіки від світської?
3. Які особливості характеризують українську народну педагогіку? У чому полягає її роль у формуванні духовності підростаючого покоління?
4. Проаналізуйте сформульовані в різних посібниках з педагогіки тлумачення категорій «виховання», «навчання» та «освіта». Виберіть з них ті, які, на вашу думку, найвдаліше характеризують суть означуваних ними педагогічних явищ. Обґрунтуйте свій вибір.
5. Яке значення мають міжпредметні зв’язки для педагогіки? З якими науками педагогіка пов’язана найтісніше?
6. Охарактеризуйте основні течії в зарубіжній педагогіці.


Література

Волков Г. Н. Этнопедагогика чувашского народа. — Чебоксары, 1966.
Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»). — К., 1994.
Журавлев В. И. Педагогика в системе наук о человеке. — М., 1990.
Загвязинский В. И. Педагогическое предвидение. — М., 1987.
Кравець В. П. Зарубіжна школа і педагогіка ХХ століття. — Тернопіль, 1996.
Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчук З. О. Основи національного виховання. — Умань, 1993.
Подласый И. П. Педагогика. — М., 1999.
Русова С. Нова школа. Вибр. пед. твори. — К., 1996.
Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. — К., 1985.
Сластенин В. А., Исаев И. Ф., Мищенко А. И., Шиянов Е. Н. Педагогика.— М., 1998.
Франко І. Я. Найновіші напрями в народознавсті. Твори: У 50-ти т. — К., 1986. — Т. 45.