Основи психології і педагогіки. Видання 2-ге, виправлене, доповнене ("Академвидав")
Степанов О. М., Фіцула М. М.

На всіх етапах історії суспільні потреби людей визначали пріоритетні напрями розвитку науки. Тривалий час на першому місці була механіка, потім її замінила біологія, далі кібернетика, соціологія. На зламі ХХ—ХХІ ст. значну зацікавленість викликає психологія. Її досягнення нині потрібні педагогам і лікарям, юристам і політикам, інженерам і військовим, менеджерам і спортсменам.
Предмет психології. Слово «психологія» вперше заявило про себе наприкінці XVI ст. у працях відомого магдебурзького професора філософії Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана. Воно виникло шляхом поєднання двох грецьких слів: psyche (душа) і logos (слово, вчення). Поняття «психіка» позначало психічні явища в житті людей і тварин. Однак у той час поняття «психологія» не набуло визнання. Воно поширилося в науці лише у XVIII ст. після виходу книг німецького філософа Хрістіана Вольфа (1679—1754) «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1740).
Коло психічних явищ, які почала вивчати психологія, охоплювало найрізноманітніші вияви психіки. До нього ввійшли відчуття (світла, кольору, тепла, запаху, смаку, звуку та ін.), що відображали властивості подразників, які діяли на органи чуття. Предметом дослідження стало і сприймання цілісних об’єктів у всій сукупності їх властивостей. Не меншу цікавість викликали й образи предметів, що діяли на органи чуття, запам’ятовувалися, зберігалися і відтворювалися в разі потреби за допомогою пам’яті, створюючи особистий досвід людини. І досі залишається без відповідей багато питань, що стосуються закономірностей мислення, за допомогою якого людина виявляє загальні, суттєві ознаки предметів і явищ, планує діяльність і поведінку. Мислення стимулює уяву, що пов’язана з людською творчістю. Відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява — психічні процеси. До психічних явищ відносяться переживання ставлень людини до навколишнього середовища та інших індивідів, які називають емоціями й почуттями, а також здатність людини регулювати свою поведінку, дії і вчинки, долати різні перешкоди на шляху до мети — воля. У своїй практичній діяльності та відносинах із навколишнім середовищем виявляються психічні стани (спокій, схвильованість, зацікавленість та ін.) і психічні властивості (наполегливість, рішучість і т. ін.). Специфіка психічних процесів, станів і властивостей залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини — темпераменту, характеру, здібностей тощо. Усю сукупність психічних явищ у розмаїтті їх проявів, взаємозв’язків і динаміці нерідко називають психічним життям людини.
Будь-яка наука не обмежується лише збиранням і описуванням фактів, а переходить до їх пояснення шляхом виявлення законів, яким вони підпорядковані. Тому разом із психологічними фактами психологія вивчає і психологічні закономірності та психологічні закони. Психологічні закони не можна повністю розкрити без розуміння механізмів психічної діяльності.
Психіка властива і тваринам. Ось чому психологія — це наука про психіку людини і тварини.

Психологія (гр. psyche — душа і logos — слово, вчення) — наука про факти, закономірності та механізми психічного життя людей і тварин.

За допомогою спеціальних методів вона виявляє особливості та закономірності розвитку психіки, функціонування її механізмів. Її завданнями є розкриття закономірностей і законів виникнення, розвитку і перебігу психічної діяльності людини, становлення її психічних властивостей. Психологія з’ясовує життєве значення психіки і сприяє підвищенню психологічної культури індивідів та суспільства. Здобуті нею знання спрямовуються на підвищення якості життя, рівня навчальної та професійної підготовки, поліпшення психічного здоров’я людей та гармонізацію їх взаємовідносин.
Етапи історичного розвитку психології. Початкові уявлення про психіку були пов’язані з анімістичними поглядами первісних народів, які вважали, що все на світі має душу. Душу вони тлумачили як загадкову сутність, що керує всіма живими і неживими істотами.
Перші спроби пояснити психічні явища без опори на надприродні сили були зроблені вже у давньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції). Учені знаходять їх в давньоєгипетському папірусі «Пам’ятка мемфіської телеології» (IV тис. до н. е.), в текстах давньоіндійських Вед, зокрема в Упанішадах (І тис. до н. е.) та китайських медичних книгах (VIII ст. до н. е.). І давні єгиптяни, і китайці органом психіки вважали серце.
З появою філософських учень намагання теоретично осмислити сутність людської душі починають посідати одне з центральних місць. Перші спроби з’ясувати сутність психічного в давньогрецькій філософії були наївно-матеріалістичними. Так, іонійські філософи, шукаючи матеріальні основи буття, намагалися вивести з нього душу. Фалес із Мілета (624—548 до н. е.) вбачав ці основи у воді, Анаксімен (588—524 до н. е.) — у повітрі, а Геракліт із Ефеса (540—484 до н. е.) — у вогні. «Світ єдиний з усього, — стверджував він, — не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає». Ці погляди грецьких мислителів поступово навели на думку про загальну одухотвореність матерії.
Демокріт із Абдери (460—370 до н. е.) вслід за своїм учителем Левкіппом (500—440 до н. е.), Епікур (341—270 до н. е.), римський філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (99—55 до н. е.) та ін. уявляли душу як сукупність маленьких кулястих і дуже рухливих атомів. Просякуючи тіло, вони надають йому руху. Демокріт першим створив теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвих і розумових знань.
Більше двох тисяч років тому видатний грецький мислитель Сократ (470—399 до н. е.) на фронтоні дельфійського храму написав «Пізнай самого себе». Цей заклик залишається актуальним і понині, спрямовуючи пошуки вчених на розкриття секретів людської психіки.
У давній грецькій філософії знайшли своє вираження й ідеалістичні погляди на сутність психіки. Так, засновник філософського ідеалізму Платон (427—347 до н. е.) вчив, що основу буття становлять незмінні й вічні ідеї, блідим відбитком яких є матеріальний світ. Людська душа до свого земного існування перебуває у світі ідей, споглядає їх, а після смерті знову повертається в надчуттєвий світ. Згадування душею того, що вона пізнала до переселення в тіло, і породжує знання. Ідеї в душі не виникають під впливом навколишніх речей і явищ. Платон був основоположником дуалізму в психології, що розглядає тіло та психіку як два самостійні і антагоністичні начала.
Цей дуалізм подолав давньогрецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) у своїй праці «Про душу». Критикуючи платонівську теорію душі, він вказав на необхідність дослідного підходу до вивчення психічної діяльності, вважаючи, що душа є невід’ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу. Поступово поняття «душа» дослідники стали застосовувати не до всіх життєвих проявів, а лише до психічних явищ, що сприяло виникненню поняття про свідомість.
У ІІІ ст. до н. е. александрійські лікарі Герофіл (нар. прибл. 300 до н.е.) та Еразистрат (прибл. 300—240 до н. е.) відкрили нерви і показали, що не тіло загалом, а лише його окремі органи (нерви, мозок) нерозривно пов’язані з психікою.
Римський лікар Клавдій Гален (129—199) при тлумаченні душі використовував термін «плевма». На його думку, периферична плевма поєднується з центральною, внаслідок чого душа отримує здатність розпізнавати тілесні зміни. Такий підхід ще більше наближав до трактування свідомості як головного феномена психіки.
В епоху Середньовіччя церква, підпорядкувавши собі всі форми ідеології, поставила знання на службу вірі. Завдяки працям давньогрецького філософа Плотіна (205—270) та християнського теолога Августина Аврелія (354—430) поняття «свідомість» набуло ідеалістичного тлумачення. Вважалося, що душа є місцем зосередження знань, і її можна пізнавати лише шляхом інтроспекції (самоспостереження). Попри утиски, гоніння церкви і в ці складні часи поступово нагромаджувався матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму.
Вагомий внесок у розвиток науки зробили арабські вчені Авіценна (Ібн-Сіна) (980—1037) і Аверроес (Ібн-Рушд) (1126—1198). Авіценна на основі досягнень східної медицини створив матеріалістичне вчення про психіку. Так, афекти він пов’язував із тілесними змінами. Його дослідами було закладено основи майбутнього асоціативного експерименту. Аверроес, видатний знавець надбань Арістотеля, доводив, що той не визнавав індивідуального безсмертя душі, акту створення світу, потойбічного життя, і спрямовував тлумачення психічних процесів у матеріалістичне русло, пов’язуючи їх із процесами фізіологічними.
З XVII ст. розпочинається нова епоха в розвитку психологічного знання. Для неї є характерною спроба осмислити духовний світ людини із загальнофілософських позицій без експериментальної основи.
У вченні видатного французького мислителя Рене Декарта (1596—1650) зародилося поняття про рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив. Людину він розглядав як «живу машину», в якій всі життєві процеси, в тому числі й психічні, зумовлені зовнішніми впливами, як робота годинникового механізму спричинена вагою годинникових гир. Декарт дійшов висновку про повну відмінність між тілом і душею: «тіло за своєю природою завжди подільне, а душа неподільна». Проте душа здатна породжувати в тілі рух. Він наголошував на провідній ролі свідомості й мислення, акцентуючи їх своєрідність. Це суперечливе дуалістичне вчення породило складну психофізичну проблему: як пов’язані в тілі людини фізіологічні і психічні процеси. Однак із її вирішенням мислитель не справився. Його ідеї мали значний вплив на подальший розвиток психології загалом та її методів зокрема.
Дуалізм Декарта подолали у своїх роботах англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) та голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677).
Внаслідок розвитку наукових знань про людську психіку по-новому стали розглядати предмет вивчення психології. В XVII ст. вона перестає бути наукою про душу і стає наукою про свідомість.
Під впливом математики німецький мислитель Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716) уперше в історії науки вжив поняття «несвідома психіка». Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає увагу і пам’ять), водночас пропонуючи розглядати психічне життя не як арифметичну суму, а як інтеграл, що перебуває у безперервному розвитку.
На зміну раціоналізму XVII ст., згідно з яким тільки розум дає істинне знання, у XVIII ст. приходять емпіризм і сенсуалізм. Емпіризм — напрям у теорії пізнання, що на противагу раціоналізмові проголошує єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід, недооцінюючи значення логічного аналізу і теоретичних узагальнень. Сенсуалізм — напрям у теорії пізнання, що визнає відчуття єдиним джерелом знань.
Основоположником емпіричної психології, що спирається на знання, здобуті у якості досвіду, був англійський філософ Джон Локк (1632—1704). На його думку, досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Людина народжується на світ без будь-яких ідей. Її душа нагадує чисту дошку (tabula rasa), на якій досвід виводить свої письмена. Двоякість учення Локка про зовнішній і внутрішній досвід стимулювала розвиток як матеріалістичних, так і ідеалістичних концепцій учіння — цілеспрямованого засвоєння знань, умінь, навичок соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті.
У XVIII ст. у зв’язку з новими відкриттями особливостей нервової системи, які здійснили швейцарський лікар Альбрехт фон Галлер (1708—1777) і чеський анатом Іржі Прохаска (1749—1820), визріло вчення про психіку як функцію мозку. Його започаткували французькі матеріалісти, які вважали, що мислення починається із зовнішніх вражень, а закінчується думкою, вираженою словами. Між мисленням і думкою ж відбуваються невідомі процеси у мозку.
На початку ХІХ ст. англійський невролог Чарлз Белл (1774—1842) та французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783—1855), вивчаючи відмінності між чуттєвими і руховими нервами, запровадили в науковий обіг поняття «рефлекторна дуга», за допомогою якого пояснювали найпростіші рухові реакції.
Видатний російський учений Іван Сєченов (1829—1905) у своїй праці «Рефлекси головного мозку» поширив декартівський принцип рефлексу на діяльність головного мозку, показавши, що всі акти свідомого і несвідомого життя людини мають рефлекторне походження. Він розробив також програму створення об’єктивної психології.
У ХХ ст. ідеї Сєченова продовжував розробляти його співвітчизник Іван Павлов (1849—1936), створивши вчення про дві сигнальні системи. Рефлекторне вчення І. Сєченова та І. Павлова справило значний вплив на розвиток психологічних поглядів і сприяло на початку ХХ ст. виникненню багатьох нових наукових течій у психології.
Становлення психології як самостійної науки розпочалося у другій половині ХІХ ст. Саме тоді з’являються перші психологічні лабораторії. Їх відкрили психолог, фізіолог, філософ Вільгельм Вундт (1832—1920) у Німеччині; психолог, фізіолог Микола Ланге (1858—1921) в Одесі; психолог Іван Сікорський (1842—1919) у Києві; психолог, фізіолог Володимир Бехтерев (1857—1927) у Казані. Виникають нові галузі психологічної науки — експериментальна психологія, диференціальна психологія, вікова психологія, соціальна психологія та ін. Формуються нові психологічні школи і течії — вюрцбурзька школа німецького психолога Освальда Кюльпе (1862—1915), структурна школа американського психолога Едуарда Тітченера (1867—1927), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фройдизм та ін. Поступово акцент у психологічних дослідженнях переноситься на вивчення поведінки.
Вітчизняна психологія після революції 1917 р. почала розвиватися на основі діалектичного матеріалізму. У теоретичних дослідженнях 20—30-х років інтенсивно розроблялися методологічні основи і принципи психологічної науки (Павло Блонський (1884—1941), Лев Виготський (1896—1934), Григорій Костюк (1899—1982), Олексій Леонтьєв (1903—1979), Сергій Рубінштейн (1889—1960) та ін.). Саме в цей час у Харкові при Всеукраїнській психоневрологічній академії було створено психологічну школу, в якій у різний час працювали видатні радянські психологи Л. Виготський, Лідія Божович (1908—1981), Петро Гальперін (1902—1989), Олександр Запорожець (1905—1981), Петро Зінченко (1903—1969), О. Леонтьєв, Олександр Лурія (1902—1977) та багато інших.
Чітке визначення методологічних засад окреслило позиції радянської психології у світовій психологічній науці. Проте заідеологізованість науки політичними догмами серйозно стримувала її розвиток, особливо в прикладних дослідженнях.
Лише в середині ХХ ст. радянська психологія почала інтенсивно розробляти проблему особистості, інші фундаментальні проблеми. Так, становлення і розвиток психіки вивчали О. Леонтьєв, С. Рубінштейн; особистість як цілісну систему — Л. Виготський, Борис Ананьєв (1907—1972), Костянтин Платонов (1898—1984), Г. Костюк та ін.; проблеми установки — Дмитро Узнадзе (1886—1950); мислення — Андрій Брушлінський (1933—2002), Г. Костюк, Тетяна Косма (1905—1973), Олексій Матюшкін (нар. 1929), Олег Тихомиров (1933—2001) та ін.; самосвідомості — Павло Чамата (1898—1968); навичок і вмінь — Євген Мілерян (1913—1983) та ін.; уваги — Микола Добринін (1890—1981); пам’яті — Анатолій Смирнов (1894—1980), П. Зінченко, Григорій Середа (1925—1987) та ін.; сприймання — О. Запорожець, Володимир Зінченко, Давид Елькін (1904—1984) та ін.; темпераменту і здібностей — Борис Теплов (1896—1965), Володимир Небилицин (1930—1972), Микола Малков (1918—1987), Натан Лейтес (нар. 1918), Вадим Крутецький (1917—1991) та ін.; мовлення — Борис Баєв (1923—1979), Олександр Раєвський (1891—1971), Іван Синиця (1910—1976); розумового розвитку дітей — Данило Ельконін (1904—1985), Василь Давидов (1930—1998), Олександр Скрипченко (нар. 1921) та ін.; навчання і виховання — Г. Костюк, Наталія Менчинська (1905—1984), Мирон Боришевський (нар. 1934) та ін.
Своїми працями вітчизняні науковці зробили вагомий внесок у розвиток світової психологічної науки. І нині у центрі їхньої уваги — найактуальніші проблеми розвитку та функціонування людської психіки.
Їх успіхи стали можливими завдяки творчому розвитку ідей знаменитих попередників, які в загальній здатності матерії до відображення помітили специфічні особливості психічного відображення, що  здійснюється за принципом рефлексу. Долаючи порожнечу схоластичних диспутів, ці вчені висловлювали нові прогресивні ідеї, які слугують підґрунтям для подальшого розвитку науки.


Рефлекторна природа психічного

Ідея рефлекторної природи психічного зародилася в XVII ст. Саме тоді бурхливий розвиток науки, зокрема механіки, спричинив корінний перелом у поглядах на тіло і душу людини. Розглядаючи тіло людини як своєрідну машину, Р. Декарт дійшов висновку, що людська поведінка має рефлекторну природу, тобто є відповіддю на зовнішній вплив. Він доводив, що м’язи здатні відповідати на зовнішні впливи без допомоги душі, а лише за рахунок роботи нервової системи, тому психіка людини є суворо детермінованою цими впливами. Декарт пояснив механізм виникнення різних асоціацій, відчуттів, але поширити ідею рефлексу на всю психічну діяльність людини не зміг. Проте його здогади стимулювали об’єктивне пізнання секретів нервово-м’язової діяльності, що стало передумовою відкриття в ХІХ ст. чутливих і рухових нервів (Ч. Белл, Ф. Мажанді), а потім — рефлекторної дуги (французькі фізіологи П’єр-Жан-Марі Флуранс (1794—1867), Клод Бернар (1813—1878), анатом Поль Брока (1824—1880) та ін.
У 1863 р. І. Сєченов у праці «Рефлекси головного мозку» показав, що діяльність мозку теж здійснюється за принципом рефлексу. Це твердження в науковій психології безповоротно закріпило принцип детермінізму (причинного пояснення) людської поведінки, а значить, і її психіки.
На думку І. Сєченова, будь-який акт свідомості як рефлекс включає в себе дію зовнішнього подразника і рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є окремими моментами цілісних процесів взаємодії організму із середовищем, а тому мозкову ланку рефлексу не можна відокремлювати від його природного початку (дії на рецептор) і кінця (рухової відповіді). Твердження, що всі психічні процеси розпочинаються і закінчуються у свідомості, він вважав помилковим. Психічне явище, породжене у цілісному рефлекторному акті, на його думку, є фактором, що випереджує дію.
Психічні процеси виконують функцію сигналу або регулятора, за допомогою якого діяльність адекватно пристосовується до мінливих умов і забезпечує досягнення потрібного ефекту. Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, куди надходить і де обробляється інформація про навколишній світ. Отже, рефлекторний акт охоплює все багатство індивідуального досвіду. Будь-яке психічне явище — це відповідь мозку на зовнішні та внутрішні впливи.
Розвиваючи далі вчення І. Сєченова, І. Павлов звернув увагу на ті рефлекси, механізми яких формуються в процесі життя. Він назвав їх умовними рефлексами, показавши, що їх експериметальне вироблення дає змогу в широкому діапазоні варіювати умови різних впливів і виявляти закономірні зміни в поведінці.
За допомогою методу умовних рефлексів було відкрито немало закономірностей опанування дій і певних форм поведінки. У подальших дослідженнях погляди на сигнальну функцію різних подразників, у тому числі і словесних, змінилися. Це дало змогу І. Павлову теоретично розробити та експериментально обґрунтувати вчення про дві сигнальні системи. Згідно з ним тварини у своїй поведінці керуються зоровими, слуховими і нюховими образами, що є для них сигналами певних природжених, безумовних подразників. Тому вся психічна діяльність тварин, формування у них умовних рефлексів відбувається на основі першої сигнальної системи.
У людини поряд із першою виникає і розвивається друга сигнальна система, пов’язана з мовою. «Другі сигнали» — це почуті чи прочитані слова, а також знакові системи різного рівня узагальнення, що позначають предмети та явища і виступають як «сигнали сигналів». Вони значно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини.
Суттєвий недолік у тлумаченні психічної діяльності за допомогою поняття «рефлекс» полягає в тому, що знання механізму рефлексу недостатньо для розуміння того, чому людська психіка виконує роль активного чинника. Послідовники І. Павлова намагалися подолати його, замінюючи поняття «рефлекс» на поняття «рефлекторне кільце», а механізм рефлекторної дуги на механізм рефлекторного кільця. Наприклад, радянський фізіолог Петро Анохін (1898—1974) вважав, що активна регуляція поведінки здійснюється за допомогою механізму зворотного зв’язку. Це означає, що інформація про виконання кожної дії ефектора (органа виконання) знову надходить у мозок і оцінюється у ньому з позиції задачі, що розв’язується. Апарат зворотного зв’язку дає змогу зіставити результат виконаної дії з образом, виникнення якого випереджає цей результат, і при потребі коригувати її.
Отже, дослідження І. Сєченова, І. Павлова, П. Анохіна та інших фізіологів переконливо показали, що психіка має рефлекторну природу.


Психіка і мозок

Психіка є властивістю високоорганізованої матерії, що спрямована на відображення об’єктивної дійсності. У людини цю функцію виконує мозок. Психічна діяльність організму здійснюється за допомогою спеціальних фізіологічних механізмів, що, об’єднуючись у певні структури, забезпечують сприймання і перероблення інформації, прийняття рішень і їх виконання, активізують поведінку. Ці механізми сформувалися в процесі еволюції живої матерії від примітивних одноклітинних організмів, що мали дуже обмежені відображальні можливості, до вищих тварин, у яких уже були спеціалізовані клітини, пристосовані для відображення сигналів лише певної модальності. Такі клітини називають рецепторами. Інші клітини, орієнтовані на виконання рухів і секрецію різних залоз, отримали назву ефекторів. Керування обома видами клітин здійснює спеціалізований орган — центральна нервова система, що діє як цілісність.
Будова нервової системи. У всіх хребетних нервова система має однакову будову. Її основними елементами є нейрони — нервові клітини, що проводять збудження. Нейрон складається з тіла клітини, коротких відростків — дендритів, що приймають збудження, і аксона — довгого відростка, який передає збудження іншим клітинам. Місце з’єднання аксона з дендритами чи тілом іншої клітини називається синапсом. Він є своєрідним бар’єром, який повинно подолати збудження.
Частина нейронів проводить збудження від рецепторів до центральної нервової системи, інші — від центральної нервової системи до ефекторів. Однак більшість нейронів забезпечує зв’язки між різними ділянками центральної нервової системи, яка складається з головного мозку і спинного мозку. Верхню частину головного мозку утворюють великі півкулі, основну масу яких становить біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі покриті тонким шаром (2,5—3 мм) сірої речовини, який називають корою. У корі великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідальні, зірчасті та веретеноподібні, які розташовані у 7 шарів. Усього в людському мозку налічують 14—15 мільярдів нейронів. Кора — найважливіший орган психічної діяльності.
Під великими півкулями у потиличній частині розміщується мозочок, що відіграє суттєву роль у координації рухів. До великих півкуль підходить мозковий стовбур, у верхній частині якого розташований таламус (найбільший відділ проміжного мозку), у нижній — гіпоталамус (ділянка мозку, що має безпосередній стосунок до контролювання автономної нервової системи і низки функцій, пов’язаних із виживанням). Спинний мозок і мозковий стовбур в основному здійснюють природжені форми рефлекторної поведінки (безумовні рефлекси). А кора великих півкуль є органом набутих протягом життя форм поведінки, які регулює психіка.
Локалізація психічних функцій. Кожна ділянка тіла і кожна психічна функція пов’язані з певною ділянкою кори, тобто мають у корі певну локалізацію. Електрична стимуляція деяких ділянок кори мозку тварин і спостереження за поведінкою людини під час хірургічних операцій на мозку показали, що подразнення одних ділянок викликають м’язові скорочення, інших — зорові, слухові та інші відчуття. Виявилося, що значну ділянку кори великих півкуль займають нервові клітини, пов’язані з діяльністю кистей рук, особливо великого пальця. Є також ділянки, що мають зв’язок із органами мовлення. У корі великих півкуль найкраще представлені ті органи, які відіграють основну роль в діяльності і поведінці людини. Наочне зображення проекції різних органів тіла на кору великих півкуль дає схематичний рисунок канадського нейрохірурга Уайлдера-Грейва Пенфілда (1891—1976).
Значно складнішою є проблема локалізації у корі головного мозку психічних функцій. Перші спроби її вирішення були зроблені ще в Давній Греції. Там намагалися пов’язати здатності до сприймання, пам’яті і міркування з рідиною, яка заповнює відповідно передній, середній чи задній шлуночок мозку. Пізніше австрійський лікар Франц-Йозеф Галль (1758—1828) прагнув довести, що здібності людини залежать від розвитку різних ділянок головного мозку, і це можна виявити навіть на поверхні черепа. Твердження Галля започаткували френологію (гр. phren — розум, душа) — вчення про локалізацію у звивинах великих півкуль головного мозку різних психічних функцій.
Зв’язок окремих психічних функцій із певними ділянками кори можна простежити при її локальних ураженнях. Так було виявлено центр артикуляції мовлення Брока і центр розуміння мови Верніке. Проте подальші дослідження показали, що деякі психічні функції не мають чіткої сталої локалізації в корі мозку. Тоді американський психолог Карл Лешлі (1890—1958), німецький психолог Курт Гольдштейн (1878—1965) та ін. запропонували ідею цілісної, неподільної функції мозку, що теж, як виявилося пізніше, не узгоджувалася з експериментальними даними.
Дослідження, проведені з використанням найдосконалішої апаратури і комп’ютерним обробленням одержаної інформації, дають змогу зробити висновок: кожна психічна функція є надзвичайно складним утворенням, що має динамічну локалізацію в різних відділах мозку. Вона забезпечується роботою певних ділянок кори та цілісною функціональною системою, що включає окремі ділянки кори, підкірки і мозкового стовбура.
За сучасними уявленнями, функціонально людський мозок як саморегулювальна система має три основні блоки. Перший — енергетичний блок — створює робочий тонус кори. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, ретикулярної формації, а також утворень давньої кори. Другий блок приймає, переробляє і зберігає інформацію. До нього належать задні відділи обох півкуль, тім’яні й потиличні ділянки кори. Третій блок забезпечує програмування, регуляцію і контроль діяльності. Порушення в роботі хоч одного блоку призводить до різних змін у психічній діяльності.
У функціональній організації мозку людей і тварин є суттєві відмінності. У тварин обидві півкулі є рівнозначними, в людини вони мають функціональну асиметрію: ліва півкуля є домінуючою, а права — підпорядкованою. У лівій півкулі розміщені ділянки, пов’язані з мовною діяльністю людини. Їх ураження спричиняє порушення логіко-граматичних операцій і творчих форм мислення. Ураження ділянок правої півкулі спотворює образні компоненти сприймання і емоційні переживання. Друга сигнальна система, що ґрунтується на роботі лівої півкулі, забезпечує якісно вищий рівень відображення дійсності завдяки мові.


Психіка і свідомість

Розвиток психіки людини підпорядкований суспільно-історичним законам. При цьому її видові та індивідуальні особливості є лише біологічними передумовами, що полегшують або ускладнюють психічний розвиток людської особистості та її свідомості.
Виникнення свідомості. Під впливом різних обставин у тваринних предків людини сформувалося багато факторів, що стали передумовами їх олюднення. До таких передумов належали особливості їх тілесної організації, високорозвинутий мозок, різка зміна умов життя (за даними антропології, це відбувалося більш мільйона років тому в епоху міоцену третинного періоду), що спричинили поступову диференціацію передніх і задніх кінцівок та прямовисне ходіння. Звільнення передніх кінцівок від ходіння дало змогу використовувати їх для здійснення трудових актів, а також виготовлення знарядь праці. У праці і завдяки їй наші предки змінювали умови свого існування, що, у свою чергу, робило іншим їх спосіб життя і природу. Так, виготовлення і зберігання знарядь праці збільшувало незалежність від навколишнього середовища. Через знаряддя у процесі певних дій і діяльності передавався досвід наступним поколінням. Спільна праця сприяла виникненню мови як засобу узгодження дій, спілкування і акумулювання досвіду. В ній стадні об’єднання поступово перетворювалися на людські суспільства. Під впливом праці розвивалася рука, що стала органом активного пізнання світу через дотик. Дії руки контролював зір, який розвивався в процесі ускладнення діяльності. Взаємодія зору і дотику дала змогу глибше і повніше пізнавати властивості речей, а значить, краще задовольняти свої потреби. Суспільні відносини якісно змінили біологічні потреби, перетворили їх на суто людські. Праця і мовленнєве спілкування, яке її супроводжувало, стали передумовою виникнення і розвитку людської свідомості.
Структура свідомості. Відображення дійсності в мозку людини може відбуватися на різних рівнях. Вищий рівень психічного відображення, який властивий тільки людині, називається свідомістю.
Свідомість є вищою, інтегральною формою психіки, результатом формування людини в процесі трудової діяльності за постійного спілкування (за допомогою мови) з іншими людьми. Вона є властивістю особистості, що забезпечує цілеспрямований характер людської діяльності і регулює всю поведінку і всі дії людини.
У структурі свідомості виділяють чотири основних характеристики:
1. Здатність акумулювати знання про навколишній світ за допомогою основних психічних процесів: відчуття, сприймання, пам’яті, мислення, уяви.
2. Здатність поділяти світ на Я і не-Я, а також пізнавати Я. Людина — єдина жива істота, яка здатна до самопізнання.
3. Формування цілей діяльності. При цьому оцінюються різні мотиви, приймаються рішення, контролюється та коригується виконання дій.
4. Включення до складу свідомості ставлень, які виявляються в почуттях, що є індикаторами міжособистісних стосунків.
Формування і вияв цих характеристик неможливі без існування мови.
Рівні свідомості. Крім вищого рівня психічного відображення — свідомості, існує і несвідоме, яке багато вчених вважає нижчим рівнем психіки.

Несвідоме — сукупність психічних явищ, що виникають під впливом чинників, яких людина не відчуває і про які нічого не знає.

На цьому рівні психічного відображення у людини порушується словесна регуляція поведінки, втрачається повнота орієнтації щодо часу і місця дії, вона не може усвідомити наслідки своїх дій і вчинків. До сфери несвідомого належать сновидіння, реакції-відповіді на субсенсорні подразники (такі слабкі, що не збуджують рецептор), автоматизовані рухи і дії, спонукання до діяльності, в яких немає усвідомлення мети. До несвідомого відносять і деякі патологічні явища, що виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації.
Несвідоме не може бути протиставлене свідомості як щось негативне чи неповноцінне. Воно, як і свідомість, детерміноване суспільними умовами існування людини й іноді виступає як недостатньо адекватне відображення світу в корі головного мозку.
Представники психоаналітичного напряму поряд із терміном «несвідоме» нерідко як синонім використовують термін«підсвідоме». Проте їх треба розрізняти. За своїм обсягом термін «несвідоме» значно ширший, бо охоплює всі психічні явища, що не усвідомлюються людиною (інстинкти, автоматизми, гіпноз, інтуїцію). Поняття «підсвідоме» слід вживати тільки для позначення тих психічних явищ, які в певний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте тісно з нею пов’язані, впливають на її функціонування і за певних умов можуть бути усвідомлені. Отже, підсвідоме — це різні психічні явища, які відбуваються «під порогом» свідомості.
До несвідомого належить і надсвідоме.

Надсвідоме — рівень психічної активності особистості при виконанні творчих завдань, який не піддається індивідуальному усвідомлено-вольовому контролю.

Російський педагог і режисер Костянтин Станіславський (1863—1938) під терміном «надсвідомість» розумів найвищий етап творчого процесу, відмінний як від усвідомлюваних, так і неусвідомлюваних компонентів. Пізніше радянський психолог Павло Симонов (нар. 1926) інтерпретував надсвідомість як механізм творчої інтуїції, завдяки якому рекомбінуються попередні враження, відповідність дійсності яких встановлюється повторно.
Поняття «надсвідоме» дає змогу розмежувати дві форми неусвідомлюваної психічної активності: залежну від уже зафіксованої в мозку інформації і спрямовану на створення нового, якого ще ніколи не було ні в особистому, ні колективному досвіді. Таке створення відбувається в процесі взаємодії особистості зі світом культурних цінностей, які вона не тільки опановує, а й творить відповідно до тенденцій об’єктивного розвитку дійсності.
Отже, появу людської психіки готував процес еволюції живих організмів. Аналіз розвитку психіки дає змогу зробити висновок про існування біологічних передумов виникнення свідомості. Поява трудової діяльності, спрямованої на спільне виготовлення знарядь праці та їх використання, а також мови, суттєво змінили характер діяльності мозку людини і підвищили рівень відображення дійсності. Свідомість є продуктом суспільно-історичного розвитку людини.


Запитання. Завдання

1. Які форми вияву психіки спільні для людей і тварин?
2. Чи можна закономірності психіки, що виявлені у тварин, переносити на людину?
3. Який етап у розвитку психології можна вважати суто науковим?
4. Як розуміти вислів «Кожна психічна функція має динамічну локалізацію в мозку людини»?
5. Чому і як виникла свідомість?
6. Порівняйте зміст понять «надсвідоме» і «підсвідоме».
7. Як пов’язані між собою чотири характеристики свідомості?
8. Один учений висловив основну тезу своєї теорії так: «Чи сміється дитина, дивлячись на іграшку, чи посміхається Гарібальді, коли зазнає переслідувань за надмірну любов до батьківщини, чи тремтить дівчина, вперше думаючи про кохання, чи пізнає Ньютон світові закони і записує їх на папері — всюди завершальним актом є м’язевий рух». Проаналізуйте зміст цього твердження і встановіть, про яку теорію йдеться. Яке місце вона посідає в історії психології?
9. Філософ і культуролог М. Бахтін вважав, що життя людини можна розглядати як складний вчинок, а кожний окремий акт і переживання є моментом її життя — вчинення. Він описав чотири групи характеристик вчинку: ціннісність, єдиність, відповідальність і подійність. Пригадайте у своєму житті вчинок, який змінив вашу долю і включав ці характеристики. Охарактеризуйте його.


Література

Анохин П. К. Избранные труды: Философские аспекты теории функциональной системы. — М., 1976.
Гальперин П. Я. Введение в психологию. — М., 1976.
Гамезо М. В., Домашенко И. А. Атлас по психологии. — М., 1986.
Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т. — М., 1992.
Дубравська Д. М. Основи психології. — Львів, 2001.
Загальна психологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін. — К., 1999.
Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. — К., 1989.
Леонтьев А. Н. Проблемы развития психики. — М., 1972.
Общая психология/ Под ред. А. В. Петровского. — М., 1972.
Психологія/ За ред. Г. С. Костюка. — К., 1968.
Психологія/ За ред. Ю. Л. Трофімова. — К., 1999.
Роменець В. А. Історія психології. — К., 1978.
Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В 2-х т. — М., 1989.


1.2. Основні напрями, структура і методи психології

Історичний розвиток психології — тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Тому знайомство з найважливішими  психологічними теоріями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і її методи дослідження психіки.


Місце психології в системі наук

Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих дискусій. Від відповіді на нього залежать можливості використання психологічних даних в інших науках, розуміння того, наскільки правомірно використовувати їх здобутки в психології. Місце, яке відводилося психології в системі наук у різні історичні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологічних знань, і про загальнофілософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій схемі психологія завжди була саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність усіх лінійних класифікаційних схем. Жодна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки разів, як психологія. Так, французький філософ Дені Дідро (1713—1784) відносив психологію разом із логікою до філософії, яку протиставляв фізиці і математиці. Такої думки дотримувався не менш славетний француз Анрі Ампер (1775–1836), їх співвітчизники Клод-Анрі Сен-Сімон (1760—1825) і Антуан Курно (1801—1877) вважали психологію біологічною наукою. 
У найвідомішій класифікації ХІХ ст. французького філософа, соціолога Огюста Конта (1798—1857) психології взагалі не знайшлося місця. Замість неї було включено френологію та соціологію. Це викликало гостру критику інших науковців, і вже у наступній класифікації англійського філософа Джона-Стюарта Мілля (1806—1873) психологія знову з’явилася у складі філософії.
У середині ХІХ ст. психологія в класифікаціях зайняла місце між біологією і соціологією. Починаючи із системи англійського філософа Герберта Спенсера (1820—1903), у лоні психології виокремлювали дві протилежні науки — психологію об’єктивну, яка продовжує біологічні науки і вивчає пристосування організму до середовища, і психологію самопізнання — психологію суб’єктивну, яка повинна займатися пізнанням внутрішнього світу людини. Інтроспекцію («свідомість, яка заглядає в середину себе») Г. Спенсер вважав єдино можливим методом вивчення психічного.
У 1850 р. німецький психолог і педагог Фрідріх-Едуард Бенеке (1798—1854) починає розглядати психологію як основу всіх наук про людину. Проти такого «психологізму» рішуче виступили американські психологи Вільям Джемс (1842—1910), Гуго Мюнстенберг (1863—1916) і німецький психолог Вільям Штерн (1871—1938). У цей час гостра полеміка про місце психології в системі наук розгорнулася в працях Генріха Ріккерта (1863—1936), Вільгельма Дільтея (1833—1911), Едуарда Шпрангера (1882—1963). Почала все більше виявляти себе психологізація системи наук. Відмічаючи велику складність цієї науки, російський вчений  XIX ст. Микола Павловський наголошував, що вивчення психології повинно бути підпорядкованим вивченню всіх інших наук. Дискутуючи з О. Контом, який замінив психологію біологією, він переконував, що між фізіологією і психологією існує «логічна залежність» — як між фізикою і математикою. Помістивши психологію між біологією і соціологією, Павловський стверджував, що соціологія повинна базуватися винятково на психології. Цю точку зору пізніше підтримав російський філософ Микола Грот (1852—1899).
Усі ці дискусії показали неможливість лінійної класифікації наук. Особливо яскраво це виявилося в концепції швейцарського психолога Жана Піаже (1896—1980), який намагався класифікувати науки на основі активності суб’єкта і генетичного критерію.
Радянський філософ Боніфатій Кедров (1903—1985) запропонував ідею нелінійної класифікації, яка є відображенням багатоплановості зв’язків між науками. Вона виступає як узагальнення раніше відомих класифікацій і включає їх як часткові випадки. Схема має форму трикутника, вершинами якого є природничі, соціальні та філософські науки. Їх взаємовідносини розкриваються за допомогою кількох методологічних принципів. За такого підходу, вважав Б. Кедров, психологія повинна фігурувати всередині трикутника, ближче до філософських наук, адже мислення є предметом не тільки психології, а й діалектики та логіки.
Відведене психології місце є схематичним відображенням різноманітності та складності її зв’язків з іншими галузями знань. А численні міждисциплінарні зв’язки є свідченням не лише теоретичного, а й практичного її значення. Ж. Піаже вбачав у них майбутнє психології, адже за їх допомогою вона збагатиться досягненнями інших наук і, у свою чергу, сприятиме їх збагаченню.
Психологія тісно пов’язана з природничими науками, що вивчають будову і діяльність матеріального субстрату психіки — головного мозку. Недаремно відомі вчені І. Сєченов, І. Павлов, П. Анохін, Олексій Ухтомський (1875—1942) та ін. ставили перед собою завдання розкрити фізіологічні механізми людської психіки. Разом із тим у природничих науках виникають проблеми, які потребують психологічних досліджень. Так, проблема виникнення і розвитку психіки в процесі біологічної еволюції, яку німецький вчений Ернест Геккель (1834—1919) назвав «світовою загадкою», для подальшого розвитку біологічних наук є не менш важливою, ніж проблема виникнення життя.
Вирішення багатьох проблем медичних наук також передбачає участь психологів. Борючись із захворюваннями і лікуючи хворих, лікарю завжди слід використовувати дані про психіку людей: ще Авіценна говорив, що передусім потрібно лікувати не тіло, а душу.
Дані психології постійно використовують представники технічних наук — при проектуванні машин і механізмів, розробленні систем управління, засобів комунікації, засобів відображення інформації тощо. Щоб збільшити надійність системи «людина-машина», в якій людина часто є найменш надійною ланкою, що призводить до виходу з ладу техніки, аварій і катастроф, потрібно ще на рівні проекту враховувати можливості людської психіки.
Традиційним є зв’язок психології з педагогікою. Ще відомий педагог Костянтин Ушинський (1824—1870) зазначав, що коли педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна пізнати її у всіх відношеннях. Якщо раніше завдання психології полягало в «психологічному обґрунтуванні» різних педагогічних принципів, норм тощо, то тепер психології відводиться авангардна роль. Вона повинна розкривати можливості дитини і шукати нові форми й методи ефективного навчання і виховання.
Постійну потребу використовувати здобутки психології мають суспільні науки. У дослідженні соціальних процесів завжди виникає необхідність врахувати психологічні фактори: механізми індивідуальної і групової поведінки людей, соціальні настановлення й орієнтири, настрої, почуття, психологічний клімат, механізми навіювання, наслідування, психологічного зараження тощо.
Інтенсивний розвиток різних наук і їх тісний зв’язок із психологією зумовлюють виникнення багатьох суміжних проблем. У процесі їх вивчення з’являються і набувають розвитку численні суміжні науки: медична психологія, юридична психологія, авіаційна психологія, соціальна психологія та ін. Саме в їх координатах найчастіше формулюються нові питання, здійснюється пошук нових шляхів і методів їх дослідження, одержуються нові результати, які стають підґрунтям нових концепцій і наукових теорій.


Основні напрями психології

На ранніх етапах психологія розвивалася як описова наука, в якій основним методом здобування знань про психіку людини була інтроспекція (самоспостереження). Однак результати, що одержували за її допомогою, мали значну долю суб’єктивізму, а тому не давали змоги вирішувати складні фундаментальні проблеми. Їх нагромадження призвело на початку ХХ ст. до виникнення серйозної кризи в психології. Не виправдав покладених на нього сподівань метод інтроспекції, не вдалося уточнити специфіку психічної реальності й дати відповідь на питання про зв’язок психічних функцій з фізіологічними процесами в організмі. Крім того, виявилися серйозні розбіжності між психологічною теорією і даними експериментальних досліджень.
Спроба подолати цю ситуацію з різних концептуальних позицій зумовила формування кількох принципово відмінних напрямів у психології — біхевіорізму, гештальтпсихології, психоаналізу, когнітивної, генетичної, гуманістичної психології, а також діяльнісного підходу.
Біхевіоризм. Основоположниками його були американські вчені Джон-Бродес Уотсон (1878—1958) і Едуард-Лі Торндайк (1874—1949). Вони вважали, що предметом психології повинні бути не свідомість чи душевні явища, що є недоступними науковому спостереженню, а поведінка. Основне завдання біхевіоризму (англ. behaviour — поведінка) полягає в нагромадженні спостережень за поведінкою з таким розрахунком, щоб, знаючи стимул S, можна було б наперед передбачити реакцію R людини, і навпаки. На цій підставі було виведено формулу класичного біхевіоризму S ® R. Отже, вивчення поведінки зводилося до аналізу стимульних ситуацій. На думку біхевіористів, поведінка є або результатом научіння — індивідуально набутого досвіду шляхом сліпих спроб і помилок або завченого репертуару навичок. Процеси, які відбуваються в мозку від початку дії стимулу до появи реакції, було  названо «чорним ящиком», бо вони не піддаються безпосередньому спостереженню.
Біхевіористична концепція є механістичною за своєю суттю: людина чи тварина в ній розглядаються як пасивний механізм, що відповідає на впливи, незалежно від наявності свідомісті. Біхевіористи проводили досліди здебільшого на тваринах, а здобуті висновки поширювали на людей без урахування їх особливостей. Вони вважали, що людина відрізняється від тварин лише здатністю реагувати на мовні стимули.
Внаслідок еволюції цього напряму в працях американських вчених Едуарда-Чейза Толмена (1886—1959), Кларка-Леонарда Халла (1884—1952), Барреса-Фредеріка Скінера (1904—1990) та ін. з’явився необіхевіоризм, що також спирається на поведінковий принцип, але допускає в класичній формулі біхевіоризму наявність «проміжних змінних» між стимулом і реакцією  у вигляді гіпотез, очікувань, пізнавальних схем тощо.
Гештальтпсихологія. Сформувалася вона в 20—30-х роках ХХ ст. завдяки працям Макса Вертгеймера (1880—1943), Вольфганга Келера (1887—1967), Курта Коффки (1886—1941) та інших німецьких психологів. Вони виступили проти асоціативної психології В. Вундта і Е. Тітченера, які стверджували, що складні психічні феномени утворюються з простих за законами асоціацій. Поняття про гештальт (нім. — форма) зародилося при вивченні сенсорних утворень, коли виявилася «первісність» їх структури відносно компонентів (відчуттів). Наприклад, хоча мелодія при її виконанні в різних тональностях і породжує різні відчуття, але впізнається як та сама. Гештальтисти підкреслювали якісну своєрідність цілого, вважаючи, що воно не зводиться до суми складових і не виводиться з них. Вони гадали, що мислення полягає в усвідомленні структурних вимог до елементів проблемної ситуації і в діях, які відповідають цим вимогам. На їх думку, побудова складного психічного образу відбувається в інсайті — процесі миттєвого схоплювання структури у полі сприймання.
Гештальтисти своїми дослідженнями зробили цінний внесок у вивчення проблем сприймання, пам’яті, мислення, в утвердження системного підходу до вивчення психічних явищ. Але, розірвавши аналіз і синтез, вони відмежували просте від складного, створили значні труднощі у пізнанні складного.
Психоаналіз. У 1896 р. у психології виник напрям, який пізніше помітно вплинув на розвиток багатьох сфер діяльності, пов’язаних із пізнанням людини: медицину, літературу, мистецтво та ін. Його засновником був австрійський психіатр і психолог Зігмунд Фройд (1856—1939). У своїй лікарській практиці він дійшов висновку, що фізіологічний підхід до психіки є недостатнім, і запропонував нову систему аналізу психічного життя людини, яку назвав психоаналізом.
У структурі особистості Фройд виділив три компоненти, що взаємодіють, — Воно (Ід), Я (Его) і Над-Я (Супер-Его). Воно і Я локалізовані в несвідомому.
Воно — зосередження природжених інстинктів і потягів, серед яких провідну роль відіграють статевий інстинкт, інстинкт самозбереження, а також танатос (потяг до смерті і руйнування). Воно є джерелом психічної енергії, рушійною силою людської поведінки.
Я є свідомістю людини, яка в інтересах самозбереження пригнічує інстинкти і потяги відповідно до вимог соціального середовища.
Над-Я — носій моральних норм, що формується несвідомо за життя людини в процесі виховання, проявляється як совість, виконує функцію критики. Постійний і непримиренний конфлікт між цими компонентами, за Фройдом, породжує почуття напруженості і тривоги, що частково знімаються за допомогою захисних механізмів — витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у несвідоме), проекції (перенесення власних переживань на об’єктивну реальність), регресії (повернення до нижчих форм поведінки) і сублімації (витрачання енергії на різні дозволені форми діяльності).
Несвідоме проявляється у свідомості як помилки, описи, обмовки, сновидіння тощо. Воно є причиною різних неврозів — функціональних розладів вищої нервової діяльності. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб виявити за допомогою аналізу вільних асоціацій і сновидінь переживання, які травмують особистість, допомогти усвідомити їх, а значить, звільнитися від них.
Фройд створив оригінальну і життєздатну теорію, але, поклавши в її основу несвідоме, значно знизив її цінність. Учні, послідовники, а згодом і значною мірою наукові опоненти Фройда стверджували, що не сексуальні потяги визначають психічний розвиток особистості, а почуття неповноцінності і необхідності подолати цей дефект чи архетип (колективне несвідоме), що нагромаджують у собі загальнолюдський досвід. Так, австрійський психолог Альфред Адлер (1870—1937) у своїй індивідуальній психології заперечував існування чіткої межі й гострих суперечностей між свідомістю і несвідомим, а основоположник аналітичної психології швейцарський психолог Карл-Гюстав Юнг (1875—1961) розглядав людину з точки зору того, що є в ній позитивного, а не її недоліків.
Американські психологи-неофройдисти Карен Хорні (1885—1952), Гаррі-Стек Саллівен (1892—1949), Еріх Фромм (1900—1980), реформуючи психоаналіз Фройда, були впевнені, що особливості людської психіки залежать і від несвідомого її ядра, і від соціальних умов життя індивіда. Вони стверджували, що спонукають людину до активності не тільки біологічно задані неусвідомлювані інстинкти, а й набуті прагнення до безпеки і саморегуляції (Хорні), образи себе та інших, що сформувалися в ранньому дитинстві (Саллівен), вплив культури (Фромм).
Попри розбіжності у поясненні природи людської психіки велике значення психоаналізу полягає в тому, що він уперше привернув увагу до несвідомого, а також заклав основи психологічної допомоги людині, чим утвердив психологію як науку, що має реальну практичну значущість. Деякі теоретичні здобутки цієї теорії й понині використовують при лікуванні психічно хворих людей.
Когнітивна психологія. Це один із сучасних напрямів психології. Її представники — німецький психолог Ульріх Найссер (нар. 1928) та інші — вважають, що вирішальну роль у поведінці суб’єкта відіграють знання (лат. cognito — знання). Вони досліджують внутрішню організацію основних психічних процесів: сприймання, пам’яті, мислення. Центральне місце відводиться питанням систематизації знань у пам’яті суб’єкта, співвідношення словесних і образних компонентів у процесах мовлення і мислення.
Напрям виник під впливом теоретико-інформаційного підходу. Тому він передбачає створення моделей психічних процесів на основі аналогії між обробленням інформації машиною і людиною. Основне поняття когнітивної психології — схема. Так, процес сприймання інтерпретується як певний набір послідовних змін, опосередкованих когнітивною схемою — нервовими і психологічними структурами, які формуються у людини разом із набуванням досвіду.
Генетична психологія. Її основоположник Ж. Піаже, вивчаючи проблеми розвитку інтелекту дитини, дійшов висновку, що джерелом її інтелектуального розвитку є дії з речами в процесі соціалізації. Ці дії, поступово інтеріоризуючись (із зовнішніх, реальних дій із предметами перетворюючись на внутрішні, ідеальні), утворюють інтелектуальні структури. У розвитку інтелекту Піаже виділяє три послідовні етапи: 1) сенсомоторний, 2) конкретних і 3) формальних операцій. Послідовний перехід від попереднього етапу до наступного відбувається в міру оволодіння дитиною певними внутрішніми операціями.
Піаже навіть перші предметні дії дитини тлумачить як її зустріч із навколишнім світом. Насправді уже в ранньому віці діяльність дитини має суспільний характер, бо здійснюється в спілкуванні з дорослим, який ставить перед нею нові завдання і від якого вона засвоює сформовані суспільством способи їх виконання. Однак у своїх працях Піаже не показує процесу ускладнення людської діяльності, зміни її мотивів, способів виконання, що має вирішальне значення для розвитку психіки дитини. І все-таки за здатністю охопити і пояснити розвиток дитячого інтелекту теорії Піаже немає рівних.
Гуманістична психологія. Найвідоміші представники цього напряму — американські психологи Гордон Олпорт (1897—1969), Генрі-Александер Мюррей (1893—1988), Карл-Ренсом Роджерс (1902—1987), Абрахам-Харольд Маслоу (1908—1970) — вважають, що предметом психологічного дослідження повинна бути здорова творча особистість, основною метою якої є прагнення до самоактуалізації, розвитку конструктивного начала людського «Я». Вони стверджують, що людина відкрита для світу і наділена від природи потенційними можливостями для безперервного розвитку і самовдосконалення, вона шукає сенс життя, а її базисними потребами є любов, творчість, інші найвищі цінності. Так, Маслоу зазначає, що потреба в самоактуалізації є вершиною ієрархії людських потреб, яку утворюють потреби в повазі й самоповазі, належності до певної спільноти, в безпеці, а також пізнавальні, естетичні, фізіологічні та ін. Причому потреба в самоактуалізації виникає лише тоді, коли задоволено нижчі ієрархічні потреби.
Діяльнісний підхід. Він був властивий радянській психологічній науці, яка зробила значний внесок у розвиток світової психології, про що свідчить її визнання багатьма зарубіжними вченими. Так, сучасний американський наукознавець Л. Грехем у своїй праці «Природознавство, філософія і науки про людську поведінку в Радянському Союзі» писав, що радянські вчені створювали інтелектуальні конструкції, які становлять величезний інтерес як видатні досягнення філософського матеріалізму. Представники діяльнісного підходу розглядали психіку як функцію мозку, спрямовану на відображення об’єктивної дійсності в процесі активної взаємодії людини із зовнішнім світом, тобто в процесі діяльності.
У психології поняття «діяльнісний підхід» найчастіше використовують у двох значеннях. У широкому сенсі воно означає методологічний напрям досліджень, в основу яких покладено категорію предметної діяльності. У розвитку цього напряму найпомітнішими є наукові доробки російських, українських та зарубіжних дослідників (Л. Виготського, С. Рубінштейна, Бориса Ломова (1927—1989), Г. Костюка, П. Зінченка, Анрі Валлона (1879—1962) та ін.).
У вузькому сенсі цей термін вживає О. Леонтьєв, який розглядає психологію як науку про виникнення, функціонування і структуру психічного відображення в процесах діяльності людей. На його думку, через аналіз системи видів діяльності, у яких бере участь людина як суспільна істота, можна розкрити таке системне утворення, як особистість.
Розроблення діяльнісного підходу у вітчизняній психології започаткував Л. Виготський. Створюючи культурно-історичну концепцію психічного розвитку людини, він обґрунтував поняття «вищі психічні функції» (мислення в поняттях, розумне мовлення, логічна пам’ять, довільна увага) як суто людські, соціально зумовлені форми психіки. Ці функції виникають і розвиваються як форми зовнішньої діяльності і тільки пізніше, опосередковані знаками, поступово інтеріоризуються. У знаках втілено мовні значення. Вони спочатку виступають як зовнішні засоби, що опосередковують спілкування дитини з дорослим, потім стають внутрішнім інструментом, що дає людині змогу керувати своєю психікою.
Система знаків визначає поведінку більшою мірою, ніж навколишня дійсність, оскільки знак у згорнутому вигляді містить програму поведінки. Отже, на думку Виготського, вищі психічні функції — це сформовані протягом життя психічні процеси, які виникають як форма взаємодії між людьми, а пізніше перетворюються на інтеріоризовані процеси, що свідчать про суспільний характер людської психіки. Розвиваються вони в процесі научіння, тобто спільної діяльності дитини і дорослого.
Подальший розвиток ідеї Л. Виготського отримали у працях Л. Божович, П. Гальперіна, Д. Ельконіна, О. Запорожця та ін.
С. Рубінштейн, вивчаючи місце психічного у взаємозв’язку явищ матеріального світу, критикував односторонність онтологічного та гносеологічного поглядів на його природу. Представники онтологічного (буттєвого) напряму, вбачаючи єдність світу в його матеріальності, стверджували, що психічне є матеріальним. Прихильники гносеологічного (пізнавального) напряму наполягали на тому, що психічне є ідеальним, оскільки воно є образом речі, а не власне річчю. Рубінштейн заперечував можливість вивести психічне як ідеальне за межі матеріального світу чи відділити ідеальне від матеріального і протиставити їх одне одному. У пізнавальній діяльності суб’єкта, за твердженням вченого, відбувається психічне відображення об’єкта у вигляді ідеального образу. Разом із тим, як і все психічне, цей образ є причинно зумовленим явищем. Отже, образ має рефлекторну природу. В ньому нерозривно поєднано процеси, що відбуваються у мозку, та їх зовнішні вияви, був переконаний учений.
С. Рубінштейн сформулював принцип єдності свідомості й діяльності. У діяльності суб’єкта він виявив психологічно істотні компоненти і конкретні взаємозв’язки між ними. Це — дії, операції та вчинки, що співвідносяться з метою, мотивом та умовами діяльності суб’єкта. Разом із О. Леонтьєвим в 30—40-х роках ХХ ст. він розробив філософсько-психологічну схему аналізу діяльності за її основними компонентами (цілями, мотивами, діями, операціями та ін.).
О. Леонтьєв в основу психологічної теорії діяльності поклав здобуті результати аналізу розвитку психіки у філогенезі. Він показав, що кожна стадія розвитку психіки є результатом урізноманітнення й ускладнення форм зв’язку живого організму з навколишнім середовищем, тобто ускладнення структури діяльності. Отже, психіка формується в діяльності й виявляє в ній свої особливості. Діяльність людини має предметний характер. Вона спрямована на предмет, на перетворення його властивостей. У процесі діяльності людина надає йому певних значень, світ, що її оточує, постає перед нею як образ свідомості. Значення, втілені в поняття, стають засобом формування особистого досвіду і дають змогу передавати нащадкам здобутки попередніх поколінь.
З теорією Леонтьєва не зовсім погоджувався Б. Ломов. Оскільки індивідуальна діяльність є лише складовою функціонування суспільства, то починати аналізувати її слід не з абстрактного відношення «суб’єкт—об’єкт», а з вивчення функцій цієї індивідуальної діяльності в суспільстві, в системі взаємодії індивіда з іншими людьми в тому соціальному контексті, в який ця діяльність включена. Суспільна природа діяльності виявляється повніше, якщо діяльність є колективною.
Г. Костюк з урахуванням особливостей діяльнісного підходу розробив теорію психічного розвитку в онтогенезі. У психічному розвитку дитини, який забезпечується єдністю біологічних і соціальних умов, провідну роль він відводив навчанню і вихованню. Дозрівання організму, вважав учений, змінює ставлення дитини до навколишнього середовища, що зумовлює появу нових видів діяльності. На його думку, становлення психіки відбувається нерівномірно: є періоди прискореного розвитку окремих психічних функцій (сенситивні періоди) і періоди сповільнення. Разом із тим він може бути гетерохронним — тоді прискорений розвиток одних функцій відбувається на фоні сповільнення розвитку інших. Психіка розвивається шляхом надбудови нових структур над уже утвореними. Між цими структурами виникають суперечності, які розв’язуються підняттям дитини на новий, вищий, ступінь розвитку. Ці суперечності є рушійною силою психічного розвитку дитини.
Визнаючи провідну роль суспільних умов (навчання і виховання) в психічному розвитку дитини, Костюк не ігнорував і можливостей спонтанного розвитку. Його ідеї широко використовуються в дослідженнях українських вчених, зокрема Олександра Скрипченка (нар. 1921) та Олександра Киричука (нар. 1929), присвячених розумовому розвитку молодших школярів.
П. Гальперін у межах діяльнісного підходу створив теорію поетапного формування розумових дій. Він виділив і охарактеризував основні етапи переміщення зовнішньої матеріальної дії з предметами у внутрішній розумовий план, намагаючись розглядати і психіку як діяльність. Так, дослідник вважав, що при дії подразника на орган чуття у мозку людини виникає орієнтувальна діяльність, наслідком якої є психічне відображення (образ).
Охарактеризовані напрями і підходи до вирішення основних психологічних проблем свідчать про те, що психологія все ще перебуває в пошуках свого предмета дослідження. Отримані наукові результати все більше розширюють сферу людського пізнання. Нерідко вони змушують заново переосмислити ці проблеми. Тому можлива поява тенденцій, які стануть новими ланками безперервного процесу пізнання психіки людини.


Структура сучасної психології

Розвиток психології спричиняє появу нових проблем, що вимагають пошуку нових підходів до їх вирішення, створення нового понятійного апарату і розроблення нових методів дослідження. Нагромадження знань є підставою для перетворення цих проблем на предмет аналізу окремих наукових дисциплін — психологія диференціюється. Водночас спостерігається і процес інтеграції наук, коли психологи починають вивчати проблеми, що виникають на межі з іншими науками. При цьому також конституюються нові наукові дисципліни, наприклад психолінгвістика, психофармакологія, психогігієна та ін.
Сучасна психологія є розгалуженою системою наукових дисциплін, які перебувають на різних сходинках формування і пов’язані з різними галузями практики. Деякі з них мають давні традиції, чітко сформульований предмет, проблематику і методи дослідження. Інші тільки починають розвиватися. Є дисципліни, які поки майже не розробляються, але найближчим часом обов’язково стануть об’єктами досліджень.
За даними американської психологічної асоціації, нині налічується більше сотні різних галузей психології. Єдиного підходу до їх класифікації не існує. Не віддаючи переваги жодній із систем класифікації (кожна має певні недоліки), можна, однак, виокремити найважливіші психологічні галузі.
Загальна психологія є базовою для всіх галузей психологічної науки. Вона систематизує і узагальнює результати досліджень інших галузей, розробляє фундаментальні теоретичні проблеми психології, розкриває загальні закономірності, теоретичні принципи, формулює основні наукові поняття.
Психологія праці досліджує психологічні особливості трудової діяльності, психологічні основи наукової організації праці, вивчає професійні можливості людини, закономірності формування спільних для різних професій навичок і вмінь, виявляє вплив виробничого середовища на працездатність робітника тощо.
Інженерна психологія вивчає особливості діяльності оператора в автоматизованих системах управління, розподілу та узгодження функцій між людиною і машиною. Вона є важливою частиною ергономіки — науки, що вирішує проблему створення оптимальних для підвищення продуктивності праці умов виробництва.
Авіаційна психологія досліджує психологічні закономірності діяльності людини в процесі льотного навчання і виконання польотів. Розкриває психологічні вимоги до професійного відбору авіаційних кадрів.
Космічна психологія вивчає психологічні особливості діяльності людини в умовах невагомості та просторової дезорієнтації під час перебування в космосі. Її предметом є особливі стани, пов’язані з нервово-психічним напруженням, спричиненим необхідністю приймати рішення в умовах дефіциту часу тощо. Вона розробляє рекомендації для відбору кандидатів у космонавти, щодо їх підготовки до польоту, формування екіпажів космічних кораблів, а також форми їх психологічної підтримки на орбіті.
Військова психологія досліджує особливості поведінки людини в умовах бойових дій, підготовки військових кадрів, розробляє методи психологічної пропаганди і контрпропаганди тощо.
Соціальна психологія вивчає психічні явища, що виникають у процесі взаємодії людей у різних соціальних групах. Зокрема, вона досліджує вплив засобів масової комунікації на свідомість людей, закономірності виникнення і поширення масових соціально-психологічних явищ (моди, чуток, паніки тощо).
Медична психологія вивчає психологічні аспекти взаємодії лікаря і хворого. У свою чергу, ця галузь поділяється на нейропсихологію, психофармакологію, психотерапію, психопрофілактику і психогігієну.
Юридична психологія розглядає психологічні аспекти, пов’язані з реалізацією системи права. У ній виділяють судову, кримінальну і виправно-трудову (пенітенціарну) психології.
Економічна психологія вивчає роль людського фактора у виконанні економіко-господарських завдань на макро- та мікроекономічному рівнях.
Екологічна психологія досліджує психологічні аспекти взаємодії між людиною і природою, а також подолання соціально-психологічних наслідків природних та техногенних катастроф.
Етнічна психологія вивчає психологічні особливості етнічних спільнот.
Психологія спорту аналізує психологічні особливості підготовки спортсменів, їх поведінки на спортивних змаганнях та способи психологічної реабілітації після участі в змаганнях.
Психологія торгівлі цікавиться психологічними особливостями спілкування продавця з покупцями і ефективною організацією реклами та продажу товару.
Вікова психологія досліджує виникнення і розвиток психічних якостей особистості на різних вікових етапах.
Педагогічна психологія — наука про психологічні закономірності навчання і виховання підростаючого покоління та особливості педагогічної діяльності викладача і вчителя.
Практична психологія виникла і розвивається як система спеціальних психологічних служб, спрямованих на організацію і надання безпосередньої практичної допомоги людям у вирішенні їхніх психологічних проблем.
Цей перелік не вичерпує всієї різноманітності галузей сучасної психології. До нього ще можна б додати експериментальну, генетичну, гендерну, порівняльну, диференціальну, історичну, політичну психології, психофізіологію, психолінгвістику, психологію творчості, парапсихологію та багато інших галузей. Подальший розвиток психології, безперечно, спричинить появу її нових гілок і галузей.


Методи психології

Метод — шлях наукового пізнання, засіб, за допомогою якого пізнається предмет науки. Специфіка психічної реальності потребує розроблення і застосування спеціальних методів її пізнання, що втілювали б вимоги об’єктивності, системності й генетичного підходу.
Об’єктивність — це не безпосереднє бачення психічних явищ якимось внутрішнім зором, а їх опосередковане пізнання шляхом аналізу їх об’єктивних проявів у діяльності й поведінці. Системність постає як вимога вивчати людину, зважаючи на особливості будови та функціонування систем, елементом яких вона є. Генетичний підхід вимагає розглядати кожне психічне явище як процес, всі етапи розвитку якого повинен з’ясувати дослідник.
Психологічні закони і закономірності розкриваються на основі аналізу дослідних даних, для здобування яких застосовують різні методи дослідження. Одні з них є власне психологічними, інші — запозичені з різноманітних наук і належно модифіковані.
Класифікація методів психології. На основі аналізу особливостей усіх методів дослідження, які використовуються в психології, Б. Ананьєв розподілив їх на чотири групи.
1. Організаційні методи. До цієї групи належать порівняльний, лонгітюдний і комплексний.
Порівняльний метод, який іноді ще називають методом поперечних зрізів, реалізується шляхом зіставлення результатів дослідження окремих індивідів або груп.
Лонгітюдний (англ. lomgitude — довгота) метод застосовують при вивченні результатів багаторазових обстежень тих самих осіб протягом тривалого часу.
Комплексний метод доречний тоді, коли те саме психічне явище вивчають різними засобами або навіть у різних науках.
2. Емпіричні методи. Сюди зараховують спостереження і самоспостереження, експеримент, тест, бесіду, анкету, інтерв’ю, аналіз продуктів діяльності, соціометрію та ін.
3. Кількісний і якісний методи оброблення даних. Кількісні методи — це визначення середніх величин якостей, що досліджуються, і мір їх розсіювання; визначення коефіцієнтів кореляції; факторний аналіз; побудова графіків, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез зібраних даних, їх порівняння й узагальнення.
4. Інтерпретаційні методи. Цю групу утворюють генетичний і структурний методи. Генетичний метод дає змогу інтерпретувати весь оброблений матеріал дослідження в характеристиках розвитку з виділенням етапів, стадій, критичних моментів тощо. Структурний метод є засобом встановлення структурних зв’язків між якостями особистості, що є предметом аналізу.
Спостереження. Воно є одним із основних методів психологічних досліджень, який, у свою чергу, має кілька модифікацій.

Спостереження — цілеспрямоване збирання психологічних фактів поведінки і діяльності особистості з метою їх подальшого аналізу і тлумачення.

Спостереження є методом психологічного дослідження тільки тоді, коли, послуговуючись ним, не обмежуються описом явищ, а переходять до пояснення їх психологічної природи. У цьому принципова відмінність наукового спостереження від життєвого, яке має неорганізований, випадковий характер і обмежується лише реєстрацією фактів. Наукове спостереження проводять за заздалегідь розробленими програмою і планом, в яких чітко визначено об’єкт спостереження, встановлено, що, де і коли спостерігати, як фіксувати одержані результати. Той, кого досліджують, не повинен знати, що за ним спостерігають, бо це зробить його поведінку вимушеною.
Якщо спостереження проводять за групою, то, залежно від поставленого завдання, воно може бути включеним і невключеним.
Включене спостереження передбачає, що дослідник сам на певний час приєднується до групи, яка є об’єктом дослідження. Причому для групи він є не спостерігачем, а рівноправним членом, який бере участь у всіх видах трудової і громадської діяльності.
За невключеного спостереження дослідник не входить до складу групи, а веде спостереження ніби ззовні. Ніхто у групі не знає, що за ним спостерігають.
Метод спостереження має свої переваги і недоліки. До переваг належать:
— невимушеність поведінки досліджуваного;
— можливість зібрати велику кількість фактичного матеріалу;
— можливість застосовувати технічні засоби для реєстрації матеріалів спостереження.
Найголовнішими недоліками методу спостереження є:
— пасивна позиція дослідника, який не має права цілеспрямовано викликати необхідне психічне явище;
— залежність результатів спостереження від досвіду, компетентності й добросовісності дослідника;
— складність тлумачення одержаних результатів.
Різновидом цього методу є інтроспекція (самоспостереження) — спостереження та опис власних психічних явищ. Інтроспекція вимагає спеціальної підготовки досліджуваного, а її результати значною мірою є суб’єктивними, бо це самозвіт. Їх треба перевіряти іншими методами. Самоспостереження використовують як допоміжний метод.
Експеримент. Провідну роль у психологічних дослідженнях відіграє експеримент.

Експеримент (лат. еxperimentum — проба, дослід) — метод збирання фактів у спеціально створених умовах, які забезпечують активний прояв необхідних психічних явищ.

Експериментатор сам моделює ситуацію дослідження, може змінювати її у процесі експерименту, а за необхідності провести його повторно.
Експеримент буває констатуючим, коли вивчають наявні психічні факти без зовнішнього втручання, і формуючим, якщо психічні якості особистості досліджують у процесі навчання і виховання.
За місцем проведення й особливостями оснащення експеримент поділяють на лабораторний і природний.
Лабораторний експеримент проводять в спеціально обладнаному приміщенні за допомогою психологічної апаратури відповідно до інструкції, яка визначає дії того, кого досліджують. Це найпоширеніший серед багатьох різновидів експерименту, бо в ньому найлегше створити умови, які визначають поведінку об’єкта дослідження, реєструвати і вимірювати його дії, математично обробляти їх.
У перших психологічних лабораторіях В. Вундта (Лейпциг), В. Бехтерева (Казань), М. Ланге (Одеса) та ін. при проведенні дослідження в лабораторному експерименті виділяли лише один і керували тільки одним чинником, реєстрували лише однорідні наслідки. Для досягнення чистоти експерименту намагалися усувати всі сторонні впливи, що майже ніколи не вдавалося зробити повністю. І все ж різні дослідники одержували неоднакові, а іноді навіть суперечливі результати. Це відбувалося тому, що не враховувався суб’єктивний фактор: на поведінку об’єкта дослідження впливали його психічний стан, експериментатор і сама процедура експерименту. А це дуже важливі чинники при дослідженні емоційних станів, мотивації поведінки чи здібностей. Звичайно, в лабораторному експерименті з використанням сучасної досконалої апаратури і комп’ютерів одержують ґрунтовніші та цінніші результати. Однак це не єдиний надійний спосіб пізнання психічного. Крім того, не все можна досліджувати в лабораторних умовах. Чим складніше досліджуване явище, тим важче відтворити його в лабораторних умовах, тим менш природно воно розгортається.
Щоб подолати проблему неприродної поведінки досліджуваних, російський психолог Олександр Лазурський (1874—1917) у 1910 р. запропонував ідею природного експерименту, за якого явища вивчають у звичних для того, кого досліджують, умовах, причому він навіть не здогадується про власну участь у досліді.
Перевагами методу експерименту є:
— активна позиція експериментатора;
— можливість вносити зміни під час експерименту;
— можливість повторного проведення дослідження;
— можливість застосувати апаратуру, щоб об’єктивно зафіксувати результати дослідження.
Недоліком цього методу (у випадку лабораторного експерименту) є негативний вплив «ефекту лабораторії» на психічний стан того, кого досліджують, що відбивається на одержаних результатах.
Тест. З початку ХХ ст. в психологічних дослідженнях почали широко використовувати тести.

Тест (англ. test — випробування) — короткочасне стандартизоване випробування, спрямоване на визначення у того, кого досліджують, показників розвитку певних психічних властивостей.

За допомогою тестів визначають наявність певних знань, навичок і вмінь, характеризують деякі властивості особистості, встановлюють професійну придатність людини тощо.
Своєрідні тестові випробування використовували ще в Давніх Китаї, В’єтнамі та Греції при відбиранні учнів на навчання і доборі державних чиновників.
Початок наукового використання тестів пов’язують з іменами американського психолога Джеймса-Маккіна Кеттела (1860—1944) та англійського дослідника Френсіса Гальтона (1822—1911). Дж. Кеттел вперше запропонував виявляти закономірності поведінки людей, виходячи з ідеї «середньої» людини. Її параметри визначають як середні показники, одержані внаслідок дослідження великої кількості людей. Ф. Гальтон реалізував цю ідею практично, заснувавши в 1884 р. лабораторію, в якій людей обстежували за 17 показниками.
Перші тести для визначення розумових здібностей створили у Франції Альфред Біне (1857—1911) і Теодюль Сімон (1873—1961). Їх використовували при відбиранні дітей для навчання в школі. В 1912 р. В. Штерн (1871—1938) запропонував визначати коефіцієнт інтелектуальної обдарованості людини — IQ («ай к’ю»).
Застосування стандартизованих завдань, можливість одночасного вивчення значних масивів людей, короткочасність процедури і простота оброблення одержаних результатів сприяли швидкому поширенню тестових методик при дослідженні різних психічних якостей людини. Однак слабке розроблення питань методології і методики використання викликали гостру критику. Традиційна критика тестів стосується не методу, а його часткових методик, необґрунтованості оцінної спрямованості тестів, ігнорування індивідуальних особливостей особистості, її компенсаторних можливостей. Некритичне захоплення науково необґрунтованими тестами і їх масове використання завдали значної шкоди розвитку психології і в нашій країні. В 1936 р. тести було заборонені. Лише в другій половині ХХ ст. в Україні почали застосовувати тести при дослідженні професійної придатності.
Діагностична цінність тесту значною мірою залежить від рівня наукового експерименту, достовірності покладеного в його основу психологічного факту та фахової підготовки дослідника. Нині розроблено й апробовано тестові методики, що використовуються при дослідженні різних психічних процесів і якостей людини.
Інтерпретуючи результати тестових досліджень, треба пам’ятати, що це разові випробування, вони фіксують лише те, що є в певний момент. Тому на їх основі не можна робити ніяких прогнозів, передбачати можливість чи успішність подальшого психічного розвитку. Серйозним недоліком тестів є залежність одержаних результатів від рівня освіти того, хто є об’єктом дослідження, та неможливість проаналізувати його діяльність при виконанні завдань.
Бесіда. Як допоміжне джерело фактів при проведенні психологічних досліджень використовують групу методів опитування, до якої належать бесіда, анкета, інтерв’ю та ін. Усі вони мають один спільний недолік — значну суб’єктивність одержаних результатів.

Бесіда — метод збирання фактів про психічні явища в процесі безпосереднього спілкування за спеціально розробленою програмою.

Її мета полягає у здобуванні необхідної інформації з відповідей співрозмовника на заздалегідь підготовлені запитання. Особливість бесіди як наукового методу виявляється в тому, що завдяки безпосередньому контакту зі співрозмовником є можливість, не змінюючи мети, переформулювати запитання, одержані відповіді. Характер, повнота і глибина одержаних у процесі бесіди відомостей значно залежать не тільки від змісту та форми запитань, а й від особливостей міжособистісних стосунків, які встановлюються при цьому. Тому співрозмовник повинен відчувати, що його розуміють і доброзичливо ставляться до нього.
Метод бесіди найкраще застосувати для отримання відомостей про минуле людини, пояснення її теперішніх дій і вчинків.
Інтерв’ю. Мета інтерв’ю — одержати необхідну інформацію з відповідей респондента на заздалегідь підготовлені запитання. На відміну від бесіди, інтерв’юер не повинен переривати респондента, коментувати його відповідь чи підштовхувати до певних висновків.

Інтерв’ю (англ. interview — зустріч, побачення) — метод отримання соціально-психологічної інформації шляхом усного опитування.

Розрізняють декілька видів інтерв’ю залежно від особливостей і кількості поставлених запитань та характеру мовленнєвого контакту між інтерв’юером і респондентом: стандартне (формулювання і послідовність запитань визначено заздалегідь), напівстандартне (з певною кількістю можливих запитань), глибинне (з’ясовують одне питання, запитання і відповіді мають вільну форму), вільне (запитання лише вказують на певну тему), опосередковане (запитання є опосередкованими, мета їх респонденту не відома), екстенсивне (має кілька етапів, охоплює численних респондентів, результати відображають закономірності) та ін.
Анкета. Анкета дає змогу зібрати матеріал, що стосується характеру, змісту, спрямованості думок, оцінок, настроїв людини.

Анкетування (лат. inquerere — розслідувати, шукати) — метод збирання фактів на основі письмового самозвіту досліджуваних за спеціально розробленою програмою.

Анкети поділяють на закриті та відкриті. У відкритій анкеті досліджуваний сам формулює відповідь на поставлене запитання, у закритій — вибирає одну із запропонованих. Відкриті анкети більш інформативні, але складніші під час оброблення матеріалів. Недоліком анкет є певний суб’єктивізм одержаних відповідей і неможливість перевірити щирість респондентів.
Соціометрія. Соціометрія є методом вивчення міжособистісних стосунків у малих групах. Обґрунтував його американський учений Джекоб-Леві Морено (1892—1974).

Соціометрія (лат. societas — суспільство; гр. metron — міра) — метод кількісного визначення взаємозв’язків, які утворюються між членами групи в процесі міжособистісного спілкування і взаємодії.

На основі простої процедури взаємного вибору між членами групи за ознакою «симпатія — антипатія» розкривають структуру міжособистісних стосунків, визначають соціометричних зірок і аутсайдерів (ізольованих). Хоча соціометрія є зручним експрес-прийомом, вона все-таки дає змогу заглянути за фасад «виборів» і «переваг», з’ясувати чому і за що один індивід надає перевагу іншому.
Аналіз продуктів діяльності. Цей метод широко використовують для з’ясування особливостей психології творчого процесу.

Аналіз продуктів діяльності — метод збирання фактів під час вивчення матеріалізованих результатів психічної діяльності людини — архівних матеріалів, щоденників, креслень, малюнків, виготовлених предметів тощо.

Застосовуючи цей метод, дослідник має справу не з конкретною людиною, а з матеріальними продуктами її попередньої діяльності. Їх аналіз дає підстави ретроспективно встановити особливості психічної діяльності людини, наявність у неї певних навичок, умінь і знань про процес діяльності тощо. Для одержання правильних висновків треба дізнатися, є цей продукт типовим результатом діяльності людини чи створений випадково, в яких умовах відбувалася діяльність і т. ін.
Аналіз продуктів діяльності використовують у психології як допоміжний метод, бо не завжди на його основі можна визначити всі види психічної діяльності, що спричинили певний результат.
Реалізація будь-якого психологічного методу відбувається в умовах конкретного дослідження, яке складається з чотирьох етапів: підготовчий, експериментальний, кількісного оброблення даних дослідження та інтерпретації одержаних результатів.
На підготовчому етапі ознайомлюються з проблемою дослідження, збирають необхідний матеріал, вивчають стан її розроблення в літературних джерелах тощо.
Експериментальний етап передбачає реалізацію обраної методики дослідження.
Кількісне оброблення зібраних під час експерименту матеріалів здійснюється за допомогою математико-статистичних методів: ранжування даних, визначення середніх значень, застосування кореляційного, дисперсного чи факторного аналізу. Вони дають змогу встановити достовірність зроблених висновків.
Інтерпретують одержані результати на основі конкретних психологічних теорій.
Вибір конкретного методу дослідження залежить від поставлених цілей, особливостей досліджуваних об’єктів, уподобань і досвіду дослідника.
Отже, сучасна психологія тісно пов’язана з багатьма науками. Завдяки спільним межовим проблемам з’явилося чимало нових її галузей. Водночас вона має власний предмет вивчення, специфічні завдання і спеціальні методи дослідження.


Запитання. Завдання

1. З’ясуйте місце психології в системі наук.
2. У чому полягає відмінність між біхевіоризмом і гештальтпсихологією?
3. Які причини модернізації класичного фройдизму?
 4. Що є спільним у поглядах представників гуманістичної психології і діяльнісного підходу?
 5. Поясніть причини процесів диференціації та інтеграції в психологічних науках.
 6. Оскільки психіку безпосередньо спостерігати не можна, чи є підстави для твердження, що її можна пізнати?
 7. У чому відмінність між спостереженням і експериментом?
 8. Чому метод тестів не став основним у психологічних дослідженнях?
 9. Обґрунтуйте необхідність кількісного оброблення експериментальних матеріалів.
10. Які галузі психологічної науки найбільше пов’язані з Вашою майбутньою професією?


Література

Анастази А. Психологическое тестирование: В 2-х т. — М., 1982.
Андреева Г. М. Социальная психология. — М., 1997.
Готтсданкер Р. Основы психологического эксперимента. — М., 1982.
Загальна психологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін. — К., 1999.
Логвиненко А. Д. Измерения в психологии: математические основы. — М., 1993.
Максименко С. Д. Проблема метода в возрастной и педагогической психологии// Вопросы психологии. — 1999. — № 4.
М’ясоїд П. А. Загальна психологія. — К., 1998.
Пиаже Ж. Психология, междисциплинарные связи и система наук//Международный психологический конгресс. — М., 1969.
Психологические методы. — Л., 1976.
Психологія/ За ред. Г. С. Костюка. — К., 1968.
Психологія/ За ред. Ю. Л. Трофімова. — К., 1999.
Татенко В. А. Психология в субъективном измерении. — К., 1996.