Серії
Дисципліни
Психологія, соціологія

Соціальна психологія ("Академвидав")
Орбан-Лембрик Л. Е.

Соціальна психологія ("Академвидав")
Технічні параметри
Тип видання - навчальний посібник
Рік видання - 2005
Обсяг - 448 сторiнок
Формат - 135x206 мм (84х108/32)
Оправа - 7 (тверда, ламінована)
Стандарт упаковки - 12 прим.
Ціна: 40.00 грн.
Зробити замовлення

Додати коментар


Анотація

Навчальний посібник містить систематизований виклад курсу соціальної психології. Головна його проблематика стосується предмета, завдань, функцій, методології і методів соціальної психології, соціально-психологічних проблем особистості, міжособистісного спілкування, особливостей функціонування соціальних груп. Також розкрито історичний розвиток соціально-психологічних ідей, охарактеризовано провідні напрями прикладної соціальної психології.
Теоретичний та історичний матеріал проілюстровано фактами соціально-психологічного буття особистості, спільнот. Спеціальні запитання, завдання сприяють актуалізації аналітичного пізнання різноманітних аспектів соціально-психологічної проблематики.

Для студентів вищих навчальних закладів. Прислужиться спеціалістам, зайнятим у соціальній сфері.

Зміст

1. Місце і роль соціальної психології в системі наукового знання

1.1. Сутність, структура, функції, категорії соціальної психології та взаємозв’язки з іншими галузями знання     
1.2. Предмет і завдання соціальної психології     
1.3. Формування і розвиток соціально-психологічних знань     
Передумови виникнення соціальної психології як самостійної галузі знання     
Розвиток соціальної психології за рубежем     
Становлення і розвиток вітчизняної соціальної психології     
1.4. Методологія і методи соціальної психології     


2. Соціально-психологічні проблеми особистості

2.1. Особистість з погляду соціальної психології     
Особливості взаємозв’язку особистості і суспільства     
Соціально-психологічні теорії особистості     
2.2. Специфіка соціально-психологічного підходу до вивчення особистості     
Соціально-психологічна природа особистості     
Соціально-психологічні орієнтири дослідження особистості     
2.3. Соціально-психологічні проблеми соціалізації особистості     
Сутність соціалізації, її сфер, стадій, інститутів і механізмів     
Соціально-психологічні особливості соціалізації представників різних вікових категорій     
Вікові кризи життя і процес соціалізації індивіда      
Асоціальні прояви особистості      
2.4. Соціальна установка     
Сутність соціальної установки     
Соціальна установка і реальна поведінка     
2.5. Особистість у групі     
Самосвідомість особистості як чинник становлення у групі     
Специфіка входження особистості в групу     
Індивідуальні особливості людини і зовнішні поведінкові вияви     
Статусно-рольові характеристики особистості     
Статево-рольові параметри особистості     
Поведінка особистості і соціальна напруженість     


3. Соціально-психологічна характеристика спілкування

3.1. Спілкування як феномен соціальної психології      
Соціально-психологічна специфіка спілкування      
Особистість у контексті спілкування     
Основні характеристики спілкування     
Соціокультурні аспекти спілкування     
3.2. Комунікація в міжособистісних відносинах     
Сутність міжособистісної комунікації      
Психологічні особливості вербальної комунікації     
Психологічні особливості невербальної комунікації     
3.3. Міжособистісна взаємодія     
Особливості взаємодії в соціальній психології     
Форми поведінки особистості у міжособистісній взаємодії     
Взаємодія і міжособистісний вплив     
3.4. Сприймання і розуміння людьми одне одного у процесі міжособистісного спілкування     
Соціальне і міжособистісне пізнання     
Особливості процесів міжособистісного пізнання     
Перцептивні механізми та ефекти     
3.5. Перешкоди на шляху спілкування     
Труднощі спілкування     
Деформації спілкування     
Бар’єри спілкування

    
4. Соціальна психологія груп і міжгрупової взаємодії

4.1. Феномен групи з погляду соціальної психології     
4.2. Мала група у контексті соціальної психології     
Сутнісні ознаки малої групи     
Основні підходи та напрями у вивченні малої групи    
Види і структурні характеристики малої групи     
4.3. Динамічні характеристики малої групи     
Групова динаміка     
Концепції і моделі розвитку малої групи     
Нормативний вплив у групі     
Керівництво і лідерство у малих групах     
Прийняття групового рішення     
Проблема групової згуртованості і груповий конфлікт     
4.4. Психологія великих соціальних груп і масових явищ     
Загальна характеристика великих соціальних груп     
Психологія соціальних класів      
Психологія етнічних груп     
Психологія масових явищ     
Психологічні особливості великих стихійних груп     
4.5. Соціальна психологія міжгрупових відносин     
Розвиток соціально-психологічних уявлень про міжгрупові відносини     
Специфіка міжгрупової взаємодії та міжгрупового сприймання

     
5. Особливості прикладної соціальної психології

5.1. Загальна характеристика прикладної соціальної психології    
Предмет і завдання прикладної соціальної психології     
Особливості прикладних досліджень у соціальній психології     
5.2. Основні сфери застосування прикладної соціальної психології     
Прикладна соціальна психологія у сфері економіки і виробництва     
Прикладна соціальна психологія у сфері політики     
Прикладна соціальна психологія і управління     
Прикладна соціальна психологія у сфері освіти і науки     
Прикладна соціальна психологія і охорона здоров’я     
Прикладна соціальна психологія і сім’я     
Прикладна соціальна психологія у правовій сфері     
Рекомендації, поради, методики    

Література    
Короткий термінологічний словник




Уривок із навчального посібника ("Соціальна психологія" Орбан-Лембрик Л. Е.) надано виключно для ознайомлення.
Копіювання будь-якої частини без погодження з видавництвами заборонено.


1. Місце і роль соціальної психології в системі наукового знання

Соціальна психологія досліджує особливості взаємозв’язків людини з різноманітними суб’єктами соціального середовища, допомагає їй глибше пізнати себе, своє соціальне оточення, ефективно взаємодіяти з ним. Цьому сприяє властивий людині соціально-психологічний тип мислення, певний спосіб сприймання і тлумачення подій, явищ, станів, які вона може спостерігати як у собі, так і в соціумі.


1.1. Сутність, структура, функції, категорії соціальної психології та взаємозв’язки з іншими галузями знання

Соціальна психологія як відносно молода наука сформувалася на межі психології та соціології. Однак вона є не взаємодією двох методів дослідження чи механічним зближенням цих систем, а самобутньою наукою як за проблематикою, так і за логікою її дослідження.

Соціальна психологія — наука про взаємозв’язок соціального і психічного, їх взаємодію, взаємозалежність, взаємовпливи на рівні окремої людини, спільності; про соціально-психологічні явища, які виникають у процесі соціальної взаємодії і характеризують індивіда і групу.

Коло об’єктів соціальної психології як науки доволі широке та різноманітне, що і визначає структуру соціально-психологічного знання.
Структура соціальної психології. Структура соціальної психології (рис. 1) в кожний історичний період розвитку є результатом взаємодії двох протилежних, але тісно пов’язаних процесів: диференціації (поділ на складові) та інтеграції (об’єднання) її з іншими галузями науки (інтеграція як соціальної психології загалом, так і окремих її складових).

Ця структура містить упорядковані знання про соціально-психологічну реальність і механізми її розвитку та функціонування, є системою взаємопов’язаних уявлень, понять, по-   глядів, теорій, концепцій про соціально-психологічну реальність різних рівнів: від соціально-психологічної програми поведінки окремих людей до соціально-психологічних явищ у макросередовищі.
Як навчальний курс, соціальна психологія охоплює такі розділи:
1) науково-методологічний. Розкриває місце і роль соціальної психології в системі наукового знання (її предмет, завдання, функції, категорії, методологічні основи та методи, питання еволюції соціально-психологічного знання);
2) соціально-психологічні проблеми особистості. Вивчає особистість як суб’єкт соціальної взаємодії та спілкування, психічне відображення особистістю соціальних явищ у структурі групових відносин;
3) соціально-психологічна характеристика спілкування. Містить соціально-психологічні знання про спілкування, його види, рівні та функції, психологічні способи впливу в процесі спілкування та ін.;
4) соціальна психологія груп і міжгрупової взаємодії. Висвітлює соціально-психологічні знання про комунікативний потенціал учасників взаємодії, про закономірності поширення суспільних інтересів, настроїв, моди, про психічний склад групи, нації. Вивчає сферу соціально-психологічних групових процесів — проблеми прояву соціально-психологічних явищ у малих соціальних групах (конформна поведінка, соціально-психологічний клімат, психологічна сумісність тощо);
5) особливості прикладної соціальної психології. Йдеться про закономірності становлення соціально-психологічної реальності в конкретних сферах життєдіяльності індивіда та групи: соціальну психологію виробництва, соціальну психологію управління та ін.
Функції соціальної психології. Як самостійна галузь знання, соціальна психологія реалізує усі функції, властиві психологічній науці: теоретико-пізнавальну, комунікативну, гуманістичну, прогностичну, прикладну та ін. Теоретико-пізнавальна функція передбачає повне і конкретне пізнання соціально-психологічної реальності, її структури, механізмів розвитку та функціонування з позицій інтересів людини і групи, а також з’ясування закономірностей, механізмів та чинників, що детермінують соціально-психологічні явища. Комунікативна функція реалізується як систематизація знань з проблем сприймання, передавання інформації, взаємодії і взаємовпливу людей. Гуманістична функція полягає в дотриманні норм етики і моралі щодо індивіда, в захисті соціальних спільностей, верств, відтворенні й передаванні соціального досвіду. Прогностична функція передбачає формування соціально-психологічних прогнозів щодо співвідношення індивідуального і соціального, суб’єктивного відображення об’єктивної реальності. Зміст прикладної функції полягає у з’ясуванні на основі теоретичного й емпіричного аналізів закономірностей становлення соціально-психологічної реальності форм існування та способів функціонування ціннісного ставлення індивіда до соціальної дійсності, вироблення практичних рекомендацій з різних аспектів взаємодії, впливу людей один на одного та сприйняття їх у соціальній спільноті.
Категорії соціальної психології. Спираючись на основні категорії психології та соціології (особистість, група, соціум, пізнання, мислення, переконання, установки, соціальні явища та ін.), соціальна психологія оперує власним категоріальним апаратом (рис. 2).

Ядром його є базові поняття соціальної психології (соціально-психологічна реальність, взаємодія, соціально-психологічний тип, спілкування, соціально-психологічні явища, групова динаміка, соціально-психологічне відображення та ін.), навколо яких концентрується відповідна соціально-психологічна проблематика, а також ті, що характеризують суттєві ознаки, конкретні механізми взаємозв’язку соціального та психічного.
Взаємозв’язки соціальної психології з іншими галузями знання. Соціальна психологія черпає відомості з різноманітних галузей соціальних, психологічних, загальногуманітарних знань, збагачуючи водночас і їх своїми відкриттями. Найтіснішими є її зв’язки із психологією та соціологією.
Значущість зв’язків із психологією зумовлена тим, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. вона суттєво змінила зміст свого предмета, розглядаючи психічне вже як продукт соціально-історичного розвитку людини і суспільства. Не менш важливим є і те, що з метою пояснення онтогенезу (розвитку) психічних процесів психологія стала послуговуватися такими соціальними категоріями, як «взаємодія», «спілкування», «співробітництво». Все це зумовило особливості аналізу взаємозв’язку індивідуального та соціального, внутрішнього й зовнішнього. Не послаблюючи свого інтересу до відображення людиною об’єктивної дійсності, психологія водночас розглядала психічне і як регулятор соціальних відносин. Соціальне вона перестала вважати зовнішнім чинником, під тиском якого відбувається трансформація внутрішнього (психічного) життя людини, і надала йому значення чинника первинного. А внутрішні психічні процеси розглядалися у взаємодії із соціальними чинниками. Їх психологія почала трактувати як зовнішні операції, які у процесі взаємодії перейшли у внутрішню сферу індивіда, стали його емоційним, вольовим або інтелектуальним актом.
Започатковані у 20-ті роки ХХ ст. американським психологом Флойдом Олпортом і російським фізіологом Володимиром Бехтєревим експериментальні дослідження дії соціально-психологічного чинника засвідчили, що за присутності інших людей, особливо під час взаємодії з ними, результативність діяльності індивіда змінюється — підвищується чи знижується. Безпосередній вплив одного індивіда на іншого є найпростішим соціально-психологічним явищем. Це дає підстави стверджувати, що психологія стала орієнтуватися на використання соціальних чинників у поясненні сутності психічного, а соціальна психологія як самостійна наука почала формуватися з перших спроб пояснити, чому змінюється активність індивіда у присутності інших. Сучасна психологія вивчає загальні закономірності психіки людини і є джерелом розвитку всіх галузей психологічної науки, визначає засади науково-психологічних досліджень і в галузі соціальної психології.
Взаємозв’язок соціальної психології із соціологією виник на початку XX ст., з використанням психологічних даних під час аналізу соціальних структур і відносин. Це яскраво виявилось у мікросоціології, яка найбільше уваги в поясненні соціальних явищ приділяє мотивам і смислам поведінки, міжособистісним взаєминам. У цьому контексті психологія і соціологія, розв’язуючи кожна свої завдання, утворюють нову дисципліну — соціальну психологію. Проте не всі, хто називався соціальним психологом, однаково розуміли сутність цієї науки. Нерідко професійні соціологи вважали себе соціальними психологами, і навпаки.
Загалом соціологія як наука про суспільство, соціальні інститути і соціальні спільності вивчає закони розвитку та функціонування суспільства, природу і характер суспільних, групових та індивідуальних цінностей і норм. Соціальна психологія досліджує конкретні механізми їх формування. Якщо соціологія пояснює джерела соціальної активності людини, то соціальна психологія — шляхи та закономірності її вияву. На відміну від соціології вона вивчає не об’єктивно існуючі соціальні відносини між людьми, не соціальні спільності, що виникають на основі цих відносин, а те, як люди їх відображають у своїй свідомості, конкретизують в оцінках і реальній поведінці. Досліджуючи конкретні закономірності та механізми взаємозв’язку між особистістю й суспільством, соціальна психологія з’ясовує, як і чому соціальне (суспільство, організація, група) впливає на особистість; як особистість, її діяльність позначаються на функціонуванні соціальної групи; як проявляється соціально-психологічна реальність, що виникає у процесі такого взаємозв’язку.
Багато спільних особливостей мають соціальна психологія та психологія особистості, що вивчає закономірності формування людини як суб’єкта життєдіяльності, механізми інтегрування всіх психічних процесів і властивостей індивіда у системну якість, котра опосередковує його взаємодію із соціальним середовищем через процес соціалізації. Обидві науки досліджують індивіда. Предмет психології особистості охоплює структуру, функціональні характеристики, рушійні сили формування та відхилення в розвитку особистості тощо. При цьому увага фокусується на індивідуальних внутрішніх механізмах і на відмінностях між індивідами. Соціальна психологія, зосереджуючись на індивіді чи групі людей, переймається тим, як соціум впливає на людину, спільноту, як соціальні ситуації змінюють поведінку особистості, чим зумовлене формування конформних чи незалежних, агресивних чи альтруїстичних індивідів, що визначає масову поведінку і явища групової динаміки.
Актуальним є зв’язок соціальної психології з акмеологією (грец. akm–e — вищий ступінь, вершина, найвища точка, найкраща пора у розвитку людини) — галуззю психологічної науки, яка вивчає закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, досягнення нею високого рівня. Оскільки непрофесіоналізм породжує психологічний дискомфорт, невизначеність, розгубленість, апатію, стан фрустрації (обман, марне сподівання) тощо, великого значення надають опануванню секретів майстерності, формуванню психологічної готовності здійснювати діяльність ефективно і результативно, баченню шляхів, що ведуть до професіоналізму. Важливою проблемою акмеології є формування загальних принципів удосконалення професійної діяльності й спілкування спеціалістів. Саме в аспекті професіоналізму спілкування та взаємодії вбачається безпосередній вихід соціальної психології на акмеологію, адже проблема соціально-психологічного відображення безпосередньо пов’язана з проблемою психології спілкування, а професійна взаємодія невід’ємна від спілкування.
Традиційно акмеологія розглядає закономірності та механізми розвитку людини на стадії її зрілості. Проте розвиток умінь і навичок соціально-психологічного відображення, зокрема й комунікативних, набуття соціального і морального досвіду, які є невід’ємними атрибутами майстерності й професіоналізму, закладаються в дитинстві. Отже, зрілою людина не народжується, на стан зрілості впливають усі попередні етапи її розвитку. Тому акмеологія розглядає також розвиток особистості в дошкільному і шкільному періодах. Значною мірою це зумовлює зв’язок соціальної психології з віковою психологією, яка дослі-      джує специфічні властивості індивіда, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку. Особливий науковий інтерес становить проблема раннього формування  професійних основ життя особистості, що забезпечує її стійкість в екстремальних умовах.
Інтенсифікація міжнародних економічних, культурних відносин актуалізує взаємодію соціальної психології з етнопсихологією. Професіоналізм сучасної комунікативної діяльності передбачає наявність у спеціалістів знань і вмінь ділових міжнародних переговорів, неформального спілкування з представниками різних національностей. Для соціальної психології та етнопсихології, яка вивчає етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування і функціонування національної самосвідомості, етнічних стереотипів, особливо цінним є пошук шляхів регуляції ділового спілкування як всередині етнічної групи, так і на міжнаціональному рівні.
Ефективною є взаємодія соціальної психології з психологією управління, яка продукує психологічні знання про управлінську діяльність. Йдеться про дослідження соціально-психологічних чинників управлінської діяльності та кар’єри, соціально-психологічного консультування з проблем управлінського розвитку, соціально-психологічних механізмів управлінської адаптації, соціально-психологічних механізмів професійної управлінської деформації та регресивного особистісного розвитку. Важливою є проблема комунікативної підготовки керівника як одного з найважливіших чинників ефективності його роботи.
Соціальна психологія пов’язана і з іншими галузями психологічної науки (педагогічною психологією, психологією культури, політичною психологією, юридичною психологією), а також з педагогікою, філософією, історією, економікою.


1.2. Предмет і завдання соціальної психології

Різне розуміння предмета соціальної психології є передумовою створення різних образів соціальної реальності, різного бачення людських зв’язків і відносин, що засвідчує існування певною мірою різних соціальних психологій.
Предмет соціальної психології. Предмет соціальної психології визрівав тривалий час. У цьому процесі виокремлюють такі періоди:
1. Накопичення соціально-психологічних знань у сфері суспільних і природничих наук (з давніх часів і до середини ХІХ ст.).
2. Виокремлення соціальної психології із соціології і психології та формування її як самостійної галузі знання (друга половина ХІХ ст. — початок ХХ ст.).
3. Оформлення соціальної психології як самостійної науки (20-ті роки ХХ ст.).
На всіх етапах розвитку соціальної психології існували різноманітні, навіть альтернативні тлумачення її предмета. Так, американський учений Гордон-Віллард Олпорт (1897—1967) вбачав призначення соціальної психології у поясненні впливу реальної, уявної чи передбачуваної присутності інших людей на думки, почуття і поведінку індивідів. Такої ж позиції дотримується сучасний американський соціальний психолог Девід Майєрс, стверджуючи, що соціальна психологія є наукою про те, як люди думають один про одного, як вони впливають один на одного і як ставляться один до одного.
Принципово іншим є погляд на предмет соціальної психології французького вченого Сержа Московічі, який розглядає соціальну психологію як науку про групи та індивіди, що створюють свою реальність (вона, по суті, є їх єдиною реальністю), управляють один одним і формують зв’язки, що їх об’єднують чи роз’єднують.
Тривалий час не було єдності у поглядах на предмет соціальної психології і в колишньому Радянському Союзі. Наприклад, російський психолог, засновник і директор Московського психологічного інституту Георгій Челпанов (1862—1936) пропонував розмежувати психологічну науку на соціальну психологію і власне психологію. Не пого-джуючись із таким підходом, відомий фізіолог, засновник рефлексології Володимир Бехтєрев (1857—1927) у своїй фундаментальній праці «Колективна рефлексологія» стверджував, що предметом соціальної психології є вивчення діяльності учасників зборів у широкому розумінні цього слова. Власне соціально-психологічні проблеми, на його думку, має вирішувати спеціальна галузь психологічного знання — колективна рефлексологія. Колектив він розглядав як збірну особистість, а головною його ознакою вважав спільність завдань та інтересів, що спонукає до єдності дій. Серед соціально-психологічних механізмів Бехтєрев виокремлював взаємодію, спілкування, а серед колективних — спадкові рефлекси, настрій, спостереження, творчість, погодженість дій, зосередження. За його твердженнями, люди об’єднуються в колективи внаслідок взаємонавіювання, взаємонаслідування, взаємоіндукції. Експериментальними дослідженнями впливу спілкування і спільної діяльності на формування процесів сприймання та пам’яті Бехтєрев започаткував експериментальну соціальну психологію.
У 50—60-ті роки ХХ ст. було розгорнуто ще одну дискусію, у процесі якої викристалізували три підходи у по-  глядах на предмет соціальної психології. Вчені-соціологи тлумачили соціальну психологію як науку про «масовидні явища психіки». Представники психологічного підходу вважали предметом досліджень соціальної психології особистість. Третій підхід полягав у намаганнях синтезувати обидва попередні, спираючись на баченні соціальної психології як науки, що вивчає і масові психічні процеси, і стан особистості у групі. Таке прагнення «психологізувати» соціологію та «соціологізувати» психологію нерідко призводило до ототожнення об’єктів і предметів їх до-      сліджень. Інколи воно помітне і нині, передусім у спробах визначити предмет соціальної психології через перелік об’єктів, які вона повинна вивчати. До того ж цей перелік (далеко не повний) ще не вказує на специфіку соціально-психологічного підходу, адже психологічні особливості груп, закономірності поведінки та діяльності у процесі взаємодії з іншими людьми, кооперація, форми спілкування, масові психічні явища тощо можуть бути об’єктом дослідження багатьох наук — соціології, психології праці, психології управління, політології тощо.
У різні періоди розвитку соціальної психології її предметом вважали:
— причинну зумовленість психічного соціальним. Довкола цієї проблематики дискутували вчені у 20-ті роки ХХ ст., що стимулювало розвиток соціально-психологічних досліджень у межах загальної психології та педагогіки;
— співвідношення соціальної (суспільної) психології та ідеології, психології соціальних груп та особистості (традиції, громадська думка, звичаї, інші масові психічні явища суспільної свідомості);
— закономірності поведінки людей, зумовлені їх спільною діяльністю, взаємодією та взаємовпливами. Цей по-   гляд на соціальну психологію, що поєднав психологічний і соціологічний підходи, сформувався внаслідок дискусій про предмет соціальної психології у 20-ті, 60-ті роки ХХ ст. Він засвідчив, що предмет соціальної психології можна визначати, беручи за основу як особистість, так і масові психічні явища. Послуговуючись цими критеріями, сучасний російський соціальний психолог Галина Андреєва предметом соціальної психології вважає вивчення закономірностей поведінки та діяльності людей, зумовлених включенням їх до соціальних груп, а також психологічні характеристики цих груп.
Згідно з першими двома підходами предмет соціальної психології визначали з точки зору психології або соціології. Соціологічний підхід окреслював предмет соціальної психології від «зовнішнього» до «внутрішнього», тобто від суспільства, соціального середовища, групи до індивіда. Прихильники психологічного підходу основою предмета соціальної психології вважають особистість, її психологічні особливості, міжособистісні взаємини.
Визнання того, що соціальна психологія базується, з одного боку, на соціології, а з другого — на психології, не сприяло становленню її як самостійної науки. Пошук нової парадигми у визначенні предмета дослідження триває і нині. Розуміння соціальної психології як проміжної ланки між соціологією і психологією призвело до того, що, наприклад, у США вона функціонує на правах секції Американської соціологічної асоціації і секції Американської психологічної асоціації. Подібна ситуація склалася і в інших країнах. Так, у російській та вітчизняній соціальній психології більшість дослідників розглядають її як науку з подвійним предметом (психологічні властивості людини, що виявляються у взаємодії з іншими людьми; особливості соціально-психологічних процесів і феноменів, котрі породжують ці психологічні властивості).
Таке розуміння предмета соціальної психології потребує уточнення. Тому ці проблеми активно обговорюються  вітчизняними та зарубіжними вченими. Цілком раціональними є твердження сучасного російського соціального психолога П. Шихірєва, що, незалежно від того, в річищі якої з наук формувалася соціальна психологія, її основу становлять такі провідні ідеї: ціннісне ставлення (оцінка) як регулятор поведінки; форма його існування та способи функціонування; соціальна взаємодія (спілкування) як середовище зародження та існування ціннісного ставлення. І саме в ціннісному ставленні фіксується уявлення людей про те, що існує, чи те, чого вони прагнуть у взаєминах з іншими людьми, групами, суспільством.
Кризові явища в розвитку соціальної психології, що вразили її у 60—70-ті роки ХХ ст., спричинені тим, що надто довго вона була індивідуалістичною, нездатною пояснити соціальну поведінку людей у великих соціальних групах. Так, один із найпослідовніших критиків «лабораторної культури» американської соціальної психології С. Московічі звинувачує її у нездатності передбачити студентські бунти та демонстрації у 70-ті роки ХХ ст., розкрити проблеми соціальної нерівності, політичного насильства, національних і расових конфліктів, соціальної напруженості. Йдеться про наповнення соціальної психології адекватним соціальним змістом, її «соціологізацію», що стимулюється не стільки розвитком теорії, скільки об’єктивними життєвими потребами, необхідністю враховувати людський чинник у розв’язанні суспільних проблем і на- кресленні перспектив розвитку суспільства. Тому дедалі більше вчених розглядає соціальне (соціальний процес) як спільну зміну людьми свого соціуму, як особливий простір мислення та реальності. А соціальна психологія активно послуговується категоріями «соціально-психологічний простір», «соціально-психологічна реальність».

Соціально-психологічний простір — об’єктивна форма суб’єктивного сприйняття, представленого системою певних оцінок, уявлень та образів; соціальна діяльність людей чи груп, відносини і взаємодія між ними, їхні наміри, позиції і цілі, взаємозв’язки і взаємозалежності.

Соціально-психологічний простір безпосередньо впливає на діяльність людей. Він опосередкований предметним, фізичним середовищем, матеріалізованим простором спільності, її системними властивостями (цілісність, структурність, функціональна однорідність та ін.).

Соціально-психологічна реальність — якісно нове утворення, яке виникає на межі соціального та психічного, має суттєві ознаки кожного з них і в якому важливими є закономірності й механізми взаємозв’язку соціального та психічного, їх взаємодія, взаємозалежність і взаємовплив.

Зміст цієї реальності полягає у психічному відображенні соціальних явищ, в існуванні та регуляції соціального через суб’єктивне, у сприйнятті людиною соціальних відносин і соціальних спільностей.
Окремі соціальні психологи соціально-психологічною реальністю вважають соціальну психіку як сукупність поглядів, намірів, почуттів, думок, що виражають готовність до певних дій. Вона, на їх думку, виникає у процесі спілкування, взаємодії між людьми, пов’язує в єдине ціле елементи індивідуального та соціального за внутрішніми законами соціуму, а тому має щодо індивідів примусову силу. Впливаючи на поведінку індивіда, соціальна психіка приводить її відповідно до вимог конкретної спільності. При цьому вона не є носієм «істини» чи «норм цінності», а лише схваленням або несхваленням групою, прийняттям або неприйняттям певної дії, довіри чи недовіри суб’єкта — носія чи споживача інформації.
Інші вчені стверджують, що для визначення предмета науки необхідно виокремити з реальності, яку вона вивчає, істотне і суттєве, особливу відмінність, яка відрізняє її від іншої науки. З цих позицій соціальну психологію визначають як науку про закономірності становлення соціально-психологічної реальності, її структуру, механізми розвитку та функціонування. При цьому постають питання: Чи існує така реальність? Якщо існує, то в чому полягає її зміст? Що є спільного і відмінного між нею і соціальною чи психічною (психологічною) реальностями, яке місце посідає вона в загальній структурі буття?
Соціальну психологію характеризують як науку, що вивчає конкретні механізми взаємозв’язку соціального і психічного, їх взаємодію та взаємозалежність. Кожне соціальне явище має свій психологічний аспект, що переломлюється через психологічні особливості конкретних осіб і соціальних груп. При цьому психічне відображення є породженням і наслідком активності людини, яка можлива тільки в процесі реальної діяльності, спілкування, взаємодії з іншими людьми. Відомо також, що психічне існує у формі специфічного суб’єктивного світу людини. Його специфіка полягає в тому, що образи психічної реальності для індивіда відрізняються від явищ зовнішньої реальності, але водночас є для нього цілком реальними утвореннями. Саме завдяки цій реальності, її здатності виявлятися в динаміці психічних процесів, мотивів, предметних дій, станів особистості стає можливим вплив психічного на життя особи, на регуляцію її діяльності та відносин. Психічне є не лише формою відображення соціального, а й засобом його регуляції та існування. Усвідомлення цього дає змогу розглядати соціально-психологічне відображення як відображення психічне. Йдеться про те, що всі соціально-психологічні явища постають у формі психічних (суб’єктивних) образів, переживань, станів.

Соціально-психологічні явища — феномени, що виникають у результаті взаємодії суб’єктів комунікативного процесу (окремих індивідів і спільностей) у певних умовах, відтворюють соціально-психологічну реальність, спонукають і регулюють поведінку людей, сприяють організації різних форм діяльності та спілкування, здійснюють обмін інформацією і переживаннями.

Основними соціально-психологічними явищами є: спільність, спосіб життя, стереотип, спілкування, конфлікт, настрій тощо. Виникають і поширюються вони внаслідок дії навмисно створюваних (чутки, різноманітні об’єднання тощо) і тих, що виникли й розвинулися стихійно (мода та ін.) механізмів. Універсальними механізмами соціально-психологічних явищ є наслідування, навіювання, зараження, переконання тощо. Соціально-психологічні явища класифікують за змістом (нормальні й деформовані), ступенем стійкості (динамічні — наприклад, різні види спілкування; динаміко-статичні — наприклад, настрої; статичні — наприклад, традиції, звичаї) та ін.
Об’єктом соціально-психологічного відображення є не все довкілля, а тільки те, що пов’язане із взаємодією людей, їх спільною діяльністю. Отже, соціально-психологічне відображення зумовлене появою якісно нового утворення — групового суб’єкта діяльності (соціальної групи, спільності та ін.), що суттєво змінює характер регуляції між людьми, бо взаємодія між ними, їх спільна діяльність неможливі лише на основі інтерсуб’єктивних відносин. У результаті суб’єктивного відображення об’єктивної реальності виникає соціальна поведінка людей, яка завжди потребує координації, розподілу функцій, контролю, тобто повинна функціонувати на основі певних суспільно (спільно) вироблених норм. Соціальне як дія на підставі норм і цінностей реалізується через почуття, переживання, уявлення конкретних людей. Соціально-психологічне відображення є соціальним за змістом і психічним за формою та способом регуляції.
Отже, для уточнення предмета соціальної психології та її місця в системі наукового знання принципове значення має з’ясування співвідношення соціального та індивідуального, оскільки їх інтеграція і виявлення нової реальності є визначальною у розвитку соціальної психології як самостійної галузі знання (рис. 3).

Предмет соціальної психології — вивчення закономірностей і механізмів виникнення, функціонування і вияву реальності, яка формується у процесі суб’єктивного відображення людиною об’єктивних соціальних відносин і соціальних спільностей.

Це визначення охоплює найважливіші сутнісні ознаки соціальної психології:
— особистісні механізми регуляції соціального процесу;
— ціннісне ставлення індивіда до соціального, що дає змогу соціальній психології пояснити поведінку людини в соціальному середовищі, конкретній групі; як її поведінка, що виникла в результаті суб’єктивного відтворення індивідом об’єктивного світу, діяльність впливають на функціонування соціальної спільності, яким є індивідуальний внесок кожної людини у функціонування групи;
— соціально-психологічні чинники, які визначають розвиток активності особистості та групи;
— соціальні спільності, масові явища, які впливають на людину та її поведінку.
Отже, сучасне розуміння предмета соціальної психології не обмежується дослідженням традиційних сфер, а розкриває механізми взаємин на рівні «група — суспільство», «індивід — суспільство». Це свідчить, що предмет соціальної психології охоплює дедалі ширшу соціально-психологічну реальність, пов’язану із масовою свідомістю і масовою поведінкою людей.
Завдання соціальної психології. Розвиваючись у єдності теоретичних і практичних аспектів, соціальна психологія постійно поглиблює і розширює свій предмет, паралельно розв’язуючи конкретні соціально-психологічні проблеми, тим самим виконуючи різноманітні теоретичні і прикладні завдання:
— розв’язання загальних наукових проблем, пов’язаних із формуванням знань про соціально-психологічну реальність, поясненням процесу суб’єктивного відображення об’єктивної дійсності, розробленням соціально-психологічних концепцій про взаємодію між людьми та соціальними спільностями, методологію, методи, способи соціально-психологічних досліджень (соціально-психологічні прояви особистості, сфера спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів, соціально-психологічні явища у макросередовищі та ін.);
— вивчення проблем, пов’язаних зі змінами соціально-психологічної реальності, аналізом шляхів і засобів упливу на механізми її становлення, розвитку та функціонування;
— теоретичне осмислення місця і ролі людини, що розвивається, у суспільстві, яке також змінюється; виявлення конкретних соціально-психологічних характеристик особистості, найпоширеніших її соціально-психологічних типів, комунікативних програм поведінки;
— дослідження відносин і спілкування, у тому числі в екстремальних і конфліктних умовах, а також у зв’язку з утвердженням у соціумі нової системи цінностей і форм власності;
— вироблення теоретичних основ соціально-психологічної діагностики, консультування та надання допомоги.
Які б завдання не розв’язувала соціальна психологія, вона повинна коректно ставитися як до набутків вітчизняної науки і практики, так і до теоретичних та прикладних надбань зарубіжних учених.


1.3. Формування і розвиток соціально-психологічних знань

Виникненню соціальної психології передувала сукупність певних історичних, соціокультурних, наукових, психологічних передумов, великий інтерес мислителів усіх часів до соціальної життєдіяльності людини.


Передумови виникнення соціальної психології як самостійної галузі знання

Соціальна психологія закорінена в давніх філософських вченнях Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму та інших країн, котрі зосереджувалися на пізнанні спільної життєдіяльності людей. Найчастіше ці вчення формулювали правила взаємодії людини з іншими людьми, етичні системи норм поведінки, співвіднесені із загальним законом, який не залежить від волі людей (наприклад, Дао — закон правильного перебігу подій). Так, великий китайський філософ Конфуцій (551—479 до н. е.) намагався розв’язати цю проблему етико-психологічною спрямованістю відносин індивіда й суспільства, стверджуючи, що людина повинна  внутрішньо самовдосконалюватись, долаючи вплив спільнот, у яких вона живе.
На думку давньогрецького мислителя Платона (428—347 до н. е.), аристократичний стиль взаємодії людини й суспільства є найкращим, якщо суспільство забезпечує задоволення природних потреб особистості та зумовлює її розвиток. Його співвітчизник і учень Арістотель (384—322 до н. е.) був принциповим противником диктаторського стилю у відносинах індивіда й суспільства. Загалом Арістотель і Платон започаткували дві різні традиції соціальної думки, які пізніше стали називатися підходом, центрованим на соціумі, і підходом, центрованим на особистості.
Італійський мислитель Ніколо Макіавеллі (1469—1527) та англійський філософ, політичний діяч Нової доби Томас Гоббс (1588—1678) одними з перших звернули увагу на політичну, тобто соціальну психологію. Їх вважають представниками песимістичної точки зору на природу людини. Вчення Н. Макіавеллі ґрунтується на знанні складної і суперечливої, на його думку, природи людини, основу якої становить природний егоїзм. За твердженнями вченого, людина не здатна позбутися схильностей до вбивства, неправди, віроломства. Матеріальний інтерес є універсальним чинником її взаємодії з соціумом. Саме з таких дій складаються людські відносини. Тому ефективна взаємодія передбачає знання причин вчинків людей, їх інтересів і прагнень, захоплень і психології. За Макіавеллі, можна виправдати будь-яку поведінку, спрямовану на забезпечення або посилення особистої влади. Взаємини між самодержавцем і підданими засновані на почутті страху або любові. При цьому кращим варіантом є той, що передбачає покору правителю, а не любов до нього. У трактаті «Державець» він аналізує концепцію людини, головним стимулом поведінки якої є інтерес, дає поради щодо маніпуляції людьми. Такий підхід прижився у політичній практиці багатьох правителів, а термін «макіавеллізм» стали використовувати для позначення дій людей, які нехтують нормами загальнолюдської моралі заради досягнення політичних цілей.
Визначаючи рушійні сили людської поведінки, Т. Гоббс обстоював думку про те, що від природи людина є егоїстичною, а її взаємини з іншими характеризуються формулою «людина людині — ворог», «боротьба всіх проти всіх». І це  природно для неї. Тому тільки розвиток держави може захистити людей від взаємного знищення. Отже, щоб соціальне буття індивіда у групі та з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти «суспільний договір» задля власної вигоди, який означає утворення державної влади. Ці ідеї Т. Гоббса набули значного поширення, хоч і були критиковані філософами, які вважали, що людина за своєю суттю добра, а суспільство псує її, формуючи негативні риси. Такої віри у природну доброту людини дотримувалися також французькі філософи Жан-Жак Руссо (1712—1778), Дені Дідро (1713—1784), німецький мислитель Іммануїл Кант (1724—1804) та ін. Послідовники Т. Гоббса називали їх «романтиками», вважаючи свій погляд на природу людини «реалістичним».
Проблемами соціально-політичного і соціально-психологічного життя людей переймався англійський філософ епохи раннього Просвітництва Джон Локк (1632—1704), який вірив у те, що кожна людина наділена певними природними правами: правом на життя, на особисту свободу, власність. Його погляди на суспільні відносини спираються на індивідуалістичне розуміння людської природи, згідно з яким люди керуються у своїй діяльності лише власними інтересами, прагнучи їх задовольнити.
Англійський філософ Ієремія Бентам (1748—1832), підтримуючи тезу Т. Гоббса про те, що людина прагне задоволення й уникнення страждань, головним принципом поведінки індивіда вважав оцінку всіх явищ за критерієм їх корисності для нього. Задоволення інтересів, на його думку, є найважливішим засобом досягнення щастя для найбільшої кількості людей. Відповідно суспільні інтереси він розумів як сукупність інтересів індивідуальних.
Із традиціями Просвітництва пов’язана діяльність російського громадського діяча і письменника Олександра Радищева (1749—1802), який у своєму творі «Подорож із Петербурга до Москви» у центр ставить людину з її суспільними відносинами, творчими можливостями, моральною гідністю, гостро порушуючи питання про її особисту свободу. Цілком закономірно він звертає увагу на взаємини індивіда з іншими людьми. Психологічний аналіз приводить Радищева до вивчення й осмислення суспільних відносин людини, взаємин деспотичного правителя і підданих, які, на його думку, слід будувати на вічних незаперечних цінностях — істині, свободі, волі.
Українська філософська думка також не оминула проблеми взаємовпливу людей, їхніх традицій, звичаїв, ролі людини в розбудові суспільства. Над осмисленням проблем взаємодії людей у різних спільнотах працювали вчені Києво-Могилянської академії Стефан Яворський (1658—1722), Феофан Прокопович (1687—1736), Георгій Кониський (1717—1795) та ін.
На думку філософа-просвітника Григорія Сковороди (1722—1794), до ідеального суспільства можна пройти через самовиховання, мораль, творчу працю, усвідомивши, що запорукою щастя є самопізнання, виявлення своїх здібностей і природних нахилів. На цих засадах він радив вибудовувати взаємини у суспільстві. Важливими для розуміння проблеми співвідношення індивідуального і соціального, пізнання сутності людини, її психології, місця у суспільному житті та в системі міжособистісних взаємин є соціальні висновки Г. Сковороди, які ґрунтувалися на ідеї «сродної праці»: природа визначила людині її «сродність» — природний нахил до певного виду діяльності; щасливою людина буде тоді, коли її задатки відповідатимуть обраній сфері діяльності; суспільні негаразди і нещастя є наслідком того, що люди беруться не за свою справу, хапаються за працю, до якої «не лежить серце», немає здібностей і нахилів. Учений-просвітник відстоював рівність взаємин між людьми незалежно від їх соціального становища.
Представники Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров (1817—1885), Пантелеймон Куліш (1819—1897), Тарас Шевченко (1814—1861) пропагували у взаєминах між людьми, між особою і соціумом ідеали свободи й рівності, виступали проти поневолення і гноблення. М. Костомаров стверджував, що націю об’єднує в єдине ціле, в державу народний характер, незмінний психологічний комплекс, завдяки якому народну масу можна розглядати як одну особу. Такою «єдиною особою» він вважав український народ. Проблему відносин індивіда й суспільства П. Куліш трактував через призму «внутрішнього» і «зовнішнього», де «внутрішнє» — це «серце», а «зовнішнє» — «голова». Т. Шевченко палко виступав за утвердження гуманних взаємин між людьми, за яких добро обов’язково перемагатиме зло, а люди будуть вільними.
Дослідження соціально-психологічної проблематики в надрах філософії підготувало основу для розвитку соціально-психологічних ідей у лоні соціології, теорії еволюції та психології, сприяло появі в середині ХІХ ст. перших соціально-психологічних концепцій («психологія народів», «психологія мас», теорія інстинктів соціальної поведінки).
Зародження соціології пов’язують з ім’ям французького філософа Огюста Конта (1798—1857) — родоначальника позитивістської філософії і позитивістської соціології, спрямованих на вивільнення науки від абстрактної філософії і теології. Конт заявив про свій намір створити «систему позитивної моралі», маючи на увазі, по суті, соціальну психологію. Здійснити цей замисел він не встиг, однак зауважив, що людина може одночасно впливати на суспільство і сама формуватися під його впливом. На його думку, психіка людини розвивається тільки в суспільстві, тому її завжди слід розглядати в соціальному оточенні. Позитивізм вимагає, щоб при вивченні поведінки людини і явищ суспільного життя використовували той самий науковий підхід, що й при вивченні природного світу. Попри певну обмеженість такого підходу, О. Конт обґрунтував емпіричний напрям у галузі соціальних наук.
Засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917) дотримувався погляду, що соціальні факти є зовнішніми стосовно індивідуальної свідомості і не залежать він неї. Саме тому «колективні уявлення» кожної спільноти існують самі по собі. І хоча ці уявлення можуть виникати у процесі взаємодії індивідів, їхні характеристики будуть відрізнятися від параметрів індивідуальних уявлень і не залежатимуть від них.
Значний вплив на розвиток соціально-психологічної думки справили праці англійського основоположника теорії еволюції Чарльза Дарвіна (1809—1882). Згідно з його принципом природного відбору у боротьбі за існування виживають найпристосованіші особи. Людина має розвинуту здатність фізичної, соціальної, розумової адаптації до постійно змінюваного середовища, частина якого є соціальною (плем’я, група). Тому вияв емоцій під час спілкування має соціальну функцію. Приписуючи людині природну агресивність, Дарвін визнавав роль соціальних впливів у формуванні її моральних якостей. Використання його послідовниками теорії еволюції для пояснення соціальних та соціально-психологічних явищ дало поштовх розвитку соціального дарвінізму, який зосереджувався на «боротьбі за існування» засобами міжособистісних і міжгрупових конфліктів.
Засновником соціального дарвінізму вважають англійського філософа і соціолога Герберта Спенсера (1820—1903), який використав дарвінізм для доведення переваг одних соціальних груп над іншими, виправдовуючи війни, політику колоніалізму і будь-які дії, спрямовані на конкуренцію чи конфлікт.
З точки зору французького соціолога і юриста Габріеля Тарда (1843—1904), елементарний соціальний факт міститься не в одному розумі, а в кількох, що повинно вивчатися інтерментальною психологією. Його модель соціального передбачала стосунки двох індивідів, із яких один наслідує іншого. Виходячи з неї, вчений розвинув концепцію масового суспільства («Закони наслідування»). Він був переконаний, що суспільство є продуктом взаємодії індивідів. Аналізуючи різні форми соціальної взаємодії, доводив, що їх основу утворює асиміляція індивідом установок, вірувань, почуттів інших людей. Засобом подолання різноманітних суперечностей між індивідом і реальністю Г. Тард вважав наслідування, тобто процес повторення різних форм соціального буття.
У США родоначальником психологічного напряму в соціології вважають Лестера-Франка Уорда (1841—1913), який проголосив інтелект рушійною силою історичного розвитку. На його думку, впливи індивіда і суспільства обов’язково є обопільними. Цікавим є його аналіз відмінностей між людиною і твариною (людина змінює умови свого життя, а тварина пристосовується до них), міркування про пріоритет цілеспрямованих (ініційованих людиною) процесів над природними.
У Росії соціальна психологія зароджувалась під впливом марксизму. Соціально-психологічні ідеї пропагували представники психологічної школи в соціології Микола Михайловський (1842—1904) і Микола Кареєв (1850—1931). Так, М. Михайловський, наголошуючи на вирішальній ролі соціально-психологічного чинника в історичному процесі, дієвими силами вважав героїв і натовп. За його міркуваннями, герої повинні керувати натовпом, його почуттями, інстинктами тощо. Стосунки між героєм і натовпом зумовлюються особливостями історичного моменту, особистісними якостями героя, психологічними характеристиками натовпу. Учений першим звернув увагу на психологічні проблеми в соціології, виокремив такі психологічні чинники розвитку суспільства, як наслідування, суспільний настрій та соціальна поведінка. Однак, на відміну від Г. Тарда, він не вважав наслідування головним соціально-психологічним процесом, що детермінує психологію мас.
В історії соціологічної думки Росії М. Кареєв відомий як прихильник поєднання теоретичної соціології з філософією та психологією, в тому числі й соціальною психологією. Він неодноразово наголошував на важливій ролі психології у поясненні суспільних явищ, адже вони є продуктом діяльності людей, у результаті якої реалізуються почуття, воля, уявлення, інтуїція, спосіб мислення. М. Кареєв стверджував, що у суспільному житті, діяльності важливу роль відіграють інтелектуальний, емоційний та вольовий аспекти духовного світу людини. Суспільство він сприймав як систему психічних і практичних взаємодій між людьми і вважав, що з таких позицій потрібно осмислювати взаємини особистості та суспільства, розподіл праці, обмін послугами й продуктами людської діяльності, систему політичної влади тощо.
Залишив свій слід у царині соціальної психології і революціонер, мислитель, засновник соціально-демократичного руху в Росії Георгій Плеханов (1856—1918), який з погляду історичного матеріалізму розглядав поняття «суспільна психологія» як конкретно-історичне і класове явище.
Серед перших соціально-психологічних теорій, що виникли на Заході у середині ХІХ ст., виокремлюють концепції «психологія народів», «психологія мас» і теорію інстинктів соціальної поведінки. Засновниками концепції «психологія народів» були німецькі філософ Моріц Лацарус (1824—1903), мовознавець Герман Штейнталь (1823—1893) та психолог і мовознавець Вільгельм Вундт (1832—1920). Так, В. Вундт стверджував, що душа має надіндивідуальну цілісність, яка й становить народ, націю. Душа конкретної людини є лише частиною народної душі, психологія якої виражена у мові, традиціях, звичаях, релігії, фольклорі, міфах. До цієї концепції схвально ставився професор Харківського університету Олександр Потебня (1835—1891), який філософськи, етнопсихологічно обґрунтував виникнення, розвиток мови та її роль у суспільних взаєминах. На його думку, мова і слово є не тільки засобом тлумачення думки, можливістю спілкування, а й засобом творення свідомості, удосконалення думки. Адже з мовою пов’язані прогрес пізнання, активність свідомості, культурне успадкування, культурне життя, обмін думками і можливість спілкуватися. Втрата народом своєї мови означає і втрату національної самобутності.
Загалом концепція «психологія народів» тяжіла більше до етнопсихології, ніж до соціальної психології; вона абсолютизувала суспільне життя індивіда, ігноруючи його індивідуальну неповторність.
Представниками концепції «психологія мас» є французькі соціологи Гюстав Лебон (1841—1931) та Г. Тард, італійський юрист Сципіон Сігеле (1868—1913). Зокрема, Г. Лебон доводив, що на зміну ери еліти приходить масове суспільство, яке він ототожнював з натовпом. Цивілізацію вважав продуктом інтелектуально творчої еліти, а всі досягнення цивілізації — результатом її діяльності. Водночас він зазначав, що в сучасних йому умовах еліта витісняється з історичного процесу, оскільки на неї впливає розвиток промисловості, урбанізація, зростання впливу засобів масової інформації, що підвищує роль мас в історичному процесі. Лебон виокремлював такі головні ознаки маси (в його розумінні — натовпу): втрата відповідальності, знеосібненість інтелекту, домінування почуттів над розумом. Масове суспільство соціолог характеризував як сліпу, руйнівну силу, де індивіди втрачають почуття відповідальності, потрапляють у владу догматизму, нетерпимості, всемогутності, тому що ними керує закон «духовної єдності народу». На основі цих міркувань він виступав проти всіх форм соціальної рівності й демократії.
Неабиякий вплив на розвиток соціальної психології, зокрема на дослідження психології мас, мали погляди відомого австрійського лікаря, психолога Зигмунда Фрейда (1856—1939), психоаналітична теорія якого дала змогу по-новому сприйняти соціально-психологічні феномени. Його вплив на розвиток соціальної психології визнають усі видатні соціальні психологи. На противагу багатьом ученим, які вважали інстинкти основою соціальної поведінки, З. Фрейд гадав, що інстинктивні імпульси людини вступають у конфлікт з інтересами суспільства. Тому всі інстинкти він поділяв на дві групи: інстинкти, спрямовані на збереження життя (сексуальні), та інстинкти смерті (деструктивні), що руйнують життя. Суспільство розглядав як ворожу людині силу, яка придушує її інстинктивні імпульси, що призводить до фрустрації. Захистити людей від природної небезпеки і взаємознищення може цивілізація, однак обмеження суспільством агресивних і сексуальних імпульсів людей зумовлює появу в них небажаних рис характеру. У цих міркуваннях Фрейд виходив за межі психології особистості.
Розглядаючи вияви групової психології, З. Фрейд та його послідовники спиралися на методологію психоаналізу, поширюючи поняття та принципи з практики лікування неврозів на соціально-психологічні явища. Тому в інтерпретації міжособистісних і міжгрупових взаємин використовували психологічні механізми такої групи, як сім’я, а силами, що пов’язують людей у групу, назвали лібідо, ідентифікацію, комплекси, що зумовлюють ставлення дитини до своїх батьків. Особливо це стосується аналізу взаємин лідера і маси. Оскільки індивіди різних соціальних груп ідентифікують себе зі своїми лідерами, що постають як ідеали — у подобі батька, будь-яку соціальну групу вчені вважали сукупністю індивідів, для яких лідер є ідеалом. Отже, індивіди замінюють свій ідеал «Я» масовим ідеалом, втіленим у вожді. І якщо вождь у психології натовпу — суб’єкт своїх дій, свідомий вольовий акт якого полягає в нав’язуванні іншим свого образу, то це стає можливим за особливого стану людей у натовпі. Ідентифікація одного індивіда з іншим відбувається завдяки і насамперед тому, що вони (індивіди) ідентифікують себе з лідером як зі своїм ідеалом.
За схемою Фрейда, взаємини з лідером вибудовуються за аналогією до взаємин дитини з батьком, який викликає в дитини (хлопчика) почуття страху та ненависті. Соціальні почуття при цьому виявляються «перевернутими» почуттями ворожості, позаяк ідентифікація з лідером (подобою батька) є захисною реакцією, яка перетворює почуття, що відчуває індивід, на протилежні, соціально прийнятні. Тому зв’язки, які поєднують лідерів з групою, Фрейд вважав надзвичайно важливими для підтримання групової стабільності, більш необхідними, ніж зв’язки у групі один з одним. Саме в природі суспільства, на його думку, закладене намагання осіб, наділених владою, перешкоджати вільному вияву імпульсів людей, які такої влади не мають. Водночас він бачив необхідність у такій соціальній системі, яка могла б регулювати прояви людської агресивності.
З. Фрейда вважають одним з останніх великих мислителів, які намагалися розгортати соціально-психологічну теорію без використання емпіричних даних.
Отже, концепція «психологія мас» базується на абсолютизації індивідуального у розв’язанні проблеми співвідношення індивіда і суспільства. Її представники протиставляли маси еліті, вождю, лідеру, здатним упорядкувати масу, повести її за собою.
Прагнення з’ясувати соціальні явища та процеси за допомогою вроджених інстинктів виражала теорія інстинктів соціальної поведінки, обґрунтована англоамериканським психологом Вільямом Мак-Дугаллом (1871—1938) та його послідовниками. У книзі «Вступ до соціальної психології» Мак-Дугалл стверджував, що причиною соціальної поведінки людини є інстинкти («схильності», «прагнення»). Особлива роль при цьому належить «стадному інстинкту», що утримує людей у спільноті і є основою більшості соціальних інстинктів. Інстинкт психолог тлумачив як внутрішні, успадковані прагнення до ціле- спрямованих дій. Конкретному інстинктові, на його думку, відповідає певна емоція, наприклад інстинктові втікання — емоція страху. Емоція як короткочасний стан перетворюється на почуття, яке є стійкою й організованою системою схильностей до дії, що й зумовлює «інстинкт поведінки». У такий спосіб поведінка людини як соціальної істоти жорстко регулюється певною кількістю успадкованих, неусвідомлюваних нею інстинктів. Загалом учення про інстинкти розглядало поведінку, взаємодію людини з соціумом як похідні від вроджених її особливостей.
Концепції «психологія народів», «психологія мас», теорія інстинктів соціальної поведінки підготували перетворення соціальної психології на емпіричну, експериментально-прикладну науку, що засвідчило якісно новий рівень її розвитку. Завдяки їм не тільки було сформульовано важливі питання (співвідношення особистості і суспільства, свідомості індивіда і свідомості групи, рушійні сили соціальної поведінки та ін.), а й розгорнуто пошуки способів розв’язання проблем. Так, розглядаючи натовп як сліпу некеровану силу, прихильники цих концепцій прагнули перетворити його на спільноту, позбавлену негативних руйнівних сил. Крім волі, інтелекту, свідомості лідерів, вони бачили й інші можливості подолання суперечностей між індивідом і суспільством. Зокрема, Мак-Дугалл вважав, що ефективним засобом коригування психічних дефектів натовпу є його організація, об’єднання в групу. Фрейд переконував у необхідності повернути масі якості, притаманні окремому індивідові до його входження в неї.
Перші соціально-психологічні теорії виявляли певні намагання використати можливості психології і соціології. Цікавими є уявлення їх представників про ідеальне суспільство, яке вони пов’язували з максимальною згуртованістю і узгодженістю дій людей. Проте через різні причини жодна з цих концепцій не змогла адекватно розв’язати основну проблему соціальної психології — співвідношення соціального та індивідуального. Обмежували бачення соціально-психологічних проблем абсолютизація існування «надіндивідуальної душі», принципу «колективістського» розв’язання суперечностей між людиною та суспільством (концепція «психологія народів»); ототожнення соціального (колективного) з ірраціональними руйнівними силами, абсолютизація індивідуальності (еліти, вождів) як гаранта розуму, порядку та прогресу (концепція «психологія мас»); розгляд поведінки людини, соціальних зв’язків, форм суспільного життя як похідних від вроджених (біологічних) здібностей індивіда (соціально-психологічне вчення про інстинкти); умоглядність, відірваність від дослідницької практики.
Водночас ці соціально-психологічні теорії засвідчили серйозні претензії соціальної психології на індивідуальне бачення соціально-психологічної проблематики. Цікавими були і практичні міркування. Одне з них полягає в тому, що, коли індивіди починають контролювати свою «соціальність», стає можливим передбачення їхньої поведінки, а колективність і масовість можуть бути прийнятними й корисними за цілеспрямованого впливу на них.
Загалом перші історичні форми соціально-психологічного знання, а також значний прогрес у розвитку мовознавства, антропології, етнографії, археології, кримінології безпосередньо сприяли виокремленню соціальної психології в самостійну галузь знання.




Вас можуть зацікавити:
Вступ до психофізіології ("Академвидав") Вступ до психофізіології ("Академвидав")
Гендерна психологія ("Академвидав") Гендерна психологія ("Академвидав")
Дитяча психологія  ("Академвидав") Дитяча психологія ("Академвидав")
Диференціальна психологія ("Академвидав") Диференціальна психологія ("Академвидав")
Дорога до себе. Від основ суб’єктності до вершин духовності ("Академвидав") Дорога до себе. Від основ суб’єктності до вершин духовності ("Академвидав")
Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика
Культура наукової української мови. 2-ге видання, стереотипне ("Академія"). Культура наукової української мови. 2-ге видання, стереотипне ("Академія").
Математичні методи в психології ("Академвидав") Математичні методи в психології ("Академвидав")
Психодіагностика ("Академвидав") Психодіагностика ("Академвидав")
Психологія управління.  2-ге видання, доповнене ("Академвидав") Психологія управління. 2-ге видання, доповнене ("Академвидав")
Психотерапія ("Академвидав") Психотерапія ("Академвидав")
Соціологічна енциклопедія ("Академвидав") Соціологічна енциклопедія ("Академвидав")
Соціологія. 3-тє видання, доповнене ("Академія") Соціологія. 3-тє видання, доповнене ("Академія")
Українська мова за професійним спрямуванням. Практикум. 2-ге видання, стереотипне ("Академія") Українська мова за професійним спрямуванням. Практикум. 2-ге видання, стереотипне ("Академія")
Ділова лексика.  Англо-український українсько-англійський словник ("Академія") Ділова лексика. Англо-український українсько-англійський словник ("Академія")
Вікова психологія. 2-ге видання, доповнене ("Академвидав") Вікова психологія. 2-ге видання, доповнене ("Академвидав")
Дитяча психологія  ("Академвидав" ) Дитяча психологія ("Академвидав" )
Експериментальна психологія ("Академвидав") Експериментальна психологія ("Академвидав")
Загальна психологія ("Академвидав") Загальна психологія ("Академвидав")
Основи психології і педагогіки. 3-тє видання, доповнене ("Академвидав") Основи психології і педагогіки. 3-тє видання, доповнене ("Академвидав")




Ви маєте бути зареєстрованим користувачем для того, щоб додавати коментарі.


Логін:
Пароль:
запам'ятати мене
Реєстрація | Забув пароль



Педагогічна психологія ("Академвидав")
Зробити замовлення Педагогічна психологія ("Академвидав")
Савчин М. В.

Обсяг - 424 сторiнки
Серія - Альма-матер
Ціна - 40.00 грн
Детальніше

Дитяча психологія  ("Академвидав" )
Зробити замовлення Дитяча психологія ("Академвидав" )
Павелків Р. В., Цигипало О. П.

Обсяг - 432 сторiнки
Серія - Альма-матер
Ціна - 44.00 грн
Детальніше

Соціологія. 3-тє видання, доповнене ("Академія")
Зробити замовлення Соціологія. 3-тє видання, доповнене ("Академія")
Городяненко В. Г.

Обсяг - 544 сторiнки
Серія - Альма-матер
Ціна - 50.00 грн
Детальніше

Соціологічна енциклопедія ("Академвидав")
Зробити замовлення Соціологічна енциклопедія ("Академвидав")
Городяненко В. Г.

Обсяг - 456 стор.
Серія - Енциклопедія ерудита
Ціна - 150.00 грн
Детальніше

Психодіагностика ("Академвидав")
Зробити замовлення Психодіагностика ("Академвидав")
Галян І. М.

Обсяг - 464 стор.
Серія - Альма-матер
Ціна - 56.00 грн
Детальніше

Психологія сексуальності ("Академвидав")
Зробити замовлення Психологія сексуальності ("Академвидав")
Діденко C. В. , Козлова О. С.

Обсяг - 304 стор.
Серія - Альма-матер
Ціна - 38.00 грн
Детальніше

Математичні методи в психології ("Академвидав")
Зробити замовлення Математичні методи в психології ("Академвидав")
Руденко В. М., Руденко Н. М.

Обсяг - 384 стор.
Серія - Альма-матер
Ціна - 45.00 грн
Детальніше

Психотерапія ("Академвидав")
Зробити замовлення Психотерапія ("Академвидав")
Каліна Н. Ф.

Обсяг - 280 стор.
Серія - Альма-матер
Ціна - 42.00 грн
Детальніше

Дитяча психологія  ("Академвидав")
Зробити замовлення Дитяча психологія ("Академвидав")
Павелків Р. В., Цигипало О. П.

Обсяг - 376 стор.
Серія - Сам
Ціна - 60.00 грн
Детальніше

Вступ до психофізіології ("Академвидав")
Зробити замовлення Вступ до психофізіології ("Академвидав")
Тітов І. Г.

Обсяг - 296 стор.
Серія - Альма-матер
Ціна - 48.00 грн
Детальніше

Головна | Каталог видань | Прайс | Автори | Рецензії і публікації | Події | Про компанії | Контакти
© 2008 Видавничий центр "Академія". Усі права захищені.