Тектонічні цивілізаційні зміни завжди і метафорично, і прямо фокусували свої сутнісні ознаки у сфері медій і соціальних комунікацій, виявляючи єдність смислового з технологічним і їх трансформаційні взаємозалежності. Тотальна медіалізація соціуму, інституціалізація нових комунікаційних моделей спонукають до переформатування основ життя, окреслення нових цільових орієнтирів. Цю закономірність лаконічно сформулював М. Мак-Люен: розвиток засобів комунікації детермінує спосіб і простір життя [1]. Породжувана такими процесами проблема правильного «сприймання речей» (Арістотель) сходиться в одному полі з необхідністю вибору раціональних суджень і моделей поведінки, витворюючи платформу адаптування в новому часопросторі.
«Простір – провокує», – висловився якось М. Гайдеггер. Якби авторство цієї формули належало Архімеду чи Піфагору, варто було б шукати у ній смисли, виражені прямою семантикою слів. Філософ-екзистенціаліст, антрополог М. Гайдеггер дає підказки для розуміння мінливості світу і буттєвого вибору, неминучість перманентних перепрочитань минулого і ревізій сьогодення. Новий простір справді стимулює інший погляд на те, що здобуло визнання як цінність і традиція, незалежно від його істинної значущості. В одному і тому самому просторі люди різних культур чи однієї культури, але з різними інтересами та досвідами, бачитимуть реалії цілком по-своєму і відповідно діятимуть.
На початках змін простір провокує і вибух нових очікувань, одержимих домагань, і відчуття хаосу, руйнування основ, посягання на сакральне. Насправді цей хаос є предтечею та інструментом закономірних перетворень, початком нового порядку. Вихід за його межі, екстраполяційне мислення, векторальний аналіз дарують шанс здобутися на виважений погляд, різновимірне розуміння і споріднені з об’єктивністю оцінки. Ці настанови і непохитні норми евристичної праці є гігієнічним мінімумом для миследіяння в сучасному провокативному до ірраціональності медійному просторі.
Інформаційна революція (третя в цивілізаційному поступі), символом якої є інтернет як вісь глобалізації і платформа інформаційної цивілізації, об’єктивно витворила новий медіапростір зі специфічними технологіями, цілями, можливостями і втратами. Якби інтернет функціонував лише як інформаційний хайвей, глобальна комунікаційна мережа («всесвітня павутина») чи навіть як «світовий розум», мислити про нього було б значно простіше. Насправді він означив не лише «технологічний ривок», а й тектонічний рух культури, зміну співвідношення людського і технологічного, потрапляння людини в донедавна немислимі екзистенційні координати. Технологічна і комунікаційна революції спричинили революцію ментальну, проявлену в докорінній зміні сприйняття, тлумачення світу і моделей поведінки. Усе це неоднаково проявилося на різних цивілізаційно-регіональних широтах і в різних демографічних пластах.
Справедливо стверджують, що теперішня цивілізаційна парадигма є витвором на запит молодих. Вона сигналізує не лише про перехід від індустріальної до інформаційної цивілізації та утвердження суспільства знань, а й про домінування у світі постмодерної людини, витіснення романної свідомості свідомістю кліповою, креолізацію культур та утвердження штрих-культури, панування розважальності над інтенційністю, згнічення індивідуально-особистісного під натиском технологічного, ослаблення структур сприйняття мислення й аналізу, тривіалізацію ціннісних ідей, гамбургеризацію (макдональдизацію) свідомості, активізацію базованих на механізмах спрощення світу міфотворчості і соціальної псевдоінженерії.
Відсіяти у цих концептах ірраціональне, навмисно привнесене від об’єктивного непросто через дефіцит солідних і чесних аргументів, незаангажованості і безпристрасності. На сьогодні сприймається як аксіоматична теза, що комунікаційні системи функціонують як ядро суспільних систем [1]. Від неї походить судження, що постмодерна культура, інформаційна цивілізація – закономірні виплоди інформаційної революції, з якою пов’язують каскад малорозпізнаних явищ: наближення постгуманістичної епохи, ери споживацтва, вихід на арену квазілюдини, постлюдини, постдемократії, постсуспільства і постцивілізації. Усі ці явища вартують автономних й інтегративних розпізнавань.
Технологічний вимір сучасних змін відкриває мало ким достеменно осягненні перспективи. І навіть уважне опрацювання унікальної, хоч і не позбавленої тенденційності, футурологічної праці Мічіо Кайку «Фізика майбутнього»[2] не прояснює багатьох питань, що оточили технологічну невідомість. Спроби опрозорення й увиразнення її – безкінечне намагання наздогнати горизонт — тільки посилять «філософський смуток» (М. Рябчук), якщо ігнорувати антропологічний вимір трансформацій «останньої хвилі», ухилятися від аналізу всієї проблематики інструментального і технологічного дооснащення пізнавальних та операційних можливостей людини.
Справді, постмодерна людина (постлюдина) володіє більшими операційними спроможностями, ніж людина модерна, тим паче – домодерна. У компетентнісному епіцентрі її сили визрівають і загрози їй, а також необхідність знайти раціональне розуміння співвідношення в її буттєвості сутнісного та інструментального, ролі в її життєвих сценаріях комп’ютера (йому, між іншим, прогнозують не надто довге життя) та інформаційних технологій. Із цими явищами пов’язані різноманітні колізії — від «екстазу комунікацій» (Ж. Бордіяр) до есхатологічних страхів про обмеження ролі людини в тотально програмованому світі, зміщення її субстанційних центрів і виродження в ній істинно людського, збіднення простору інтенційних альтернатив, деградацію в ній «внутрішньої особи» (М. Савчин), необхідність нових імперативів самоопанованості і сил для самоздійснення. Світоглядна «махновщина» і термінологічна вольниця ще не зійшли з полів фахового та наукового дискурсу.
Найсуттєвіша проблема цих явищ — несформованість світоглядної платформи. Намагання поставити в її основу примат технологічного провокує, як не раз бувало, об’єктивну суперечність із гуманістичним. Пафос ситуації зводиться до таких питань: що є прогресом насправді; чим цінні теперішні зміни для людини та людності і які проблеми вони привносять. Перелік таких питань може бути різним. Суть не в них, а в розумінні того, що зміни, які руйнують людське в людині, не є прогресом (А. Вознесенський). Технології — це талант так організувати світ, щоб людина цього не помічала (М.Фріш), змогла «витримати буття» (Г. Гегель), була «господарем протиріч» (Т. Манн). А це означає її самоцінність в усіх колізіях і з простором, і з часом.
Технічно і технологічно оснащена, процесуально вправна, але не витренувана інтелектуально і не визріла духовно, відірвана від гуманістичної ціннісної основи людина – цивілізаційний нонсенс, парадокс суспільства знань і антропологічна загроза. Чи не тому у високотехнологічних країнах, які усвідомили ризики постдемократії (примусового нав’язування ідей і буттєвих виборів), виходять на передній план суспільної культури ера цінностей, ідеологія і практика співучасті, на яких ґрунтується маркетинг 3.0.
В основі суспільства знань – інтелектуально-креативний клас, спроможний генерувати, аналізувати, оцінювати, сепарувати ідеї, винаходи, ноу-хау; вправний в інноваційних стараннях задля облагородження простору людського буття. Ці якості-його капітал, джерело життєвих успіхів і переваг. Формування і підтримання в тонусі цього класу непросто дається навіть країнам-лідерам, через що імпорт умів і талантів вони ставлять у ряд національних проектів.
Людське і постлюдське, сусідячи в соціумі із невизрілими чи деформованими ціннісними основами, створюють вибухову «напруженість між культурними кодами» [3], конфліктують в особистісному світі. Ця проблема вразила і медіасередовище, наблизила до ірраціональності дискусії про те, яким неминуче буде медіаландшафт і яких фахівців він потребуватиме. Як часто буває у перехідні, а значить – і кризові часи, найгучніше заявляють про себе автори простих розв’язань складних проблем. Зазвичай, цього ентузіазму вистачає в них до того часу, поки обставини не наблизять їх до проблем упритул.
Насправді, багато явищ змушують думати, що медії будуть такими, якими волітимуть їх мати суспільство, політика і бізнес. Технологічна мобільність і технічна оснащеність відіграватимуть дедалі відчутнішу роль. Але не вони будуть ключовими чинниками успіху і джерелом конкурентних переваг. Результати справи залежатимуть від людського – якості мислення, сили розуму, креативності, інноваційності, володіння профільними компетенціями. Без них не обійдуться амбітні медійні компанії, ефективні проектні групи. Не втратять у ціні креативно-інтелектуальні продукти. Серед профільних компетенцій поряд із ключовими постануть маркетингова аналітика, контент-продюсинг і медіа-продюсинг. Уміння працювати з надлишковою інформацією, генерувати нові сутності, очевидно, будуть визначальними в резюме фахівця. Є резон замислитися над словами М. Кайку про здоровий глузд, продукти раціональності і ціннісні судження як найзатребуваніший інформаційні товари майбутнього(2).
Ще одна неминучість – зближення медій, розмивання жанрових і типологічних меж. Це потребуватиме конвергентно вишколеного фахівця, спроможного однаково вправно працювати з контентом різних типів і функціональності, легко адаптуватися до специфіки конкретної медіакомпанії та ефективно взаємодіяти з цільовими аудиторіями. Однак конвергенція, очевидно, не зліквідує спеціалізації. Зміниться суб’єктна і компетентнісна конфігурація галузі, інституюється новий організаційний феномен – проектна група. Залежно від предмета діяльності її конфігуруватимуть програміст, дизайнер, аніматор, звукорежисер, сценарист, редактор, який діятиме і як контент-продюсер.
Уміння урізноманітнити функціональність авторського контенту, задати йому нові виміри, побачити привабливі для цільових аудиторій інтерактивні сценарії – фахові компетенції, актуальність яких постійно підвищуватиметься. В їх основі – людинозалежні, а не технологічні якості. Головною цінністю видавництва є і надалі буде контент. Тенденції підказують, що ключові процеси (контент-продюсинг) залишаться у видавництвах, а інфраструктурні переходитимуть до партнерів у режимі аутсорсингу.
Майбутнє галузі залежатиме і від базованих на надійній евристичній основі прогностичних розумінь, і від якості форсайтних розробок і форсайт-проектів, в основі яких – конструювання бажаного майбутнього. За цим принципом Японія розробила і реалізовує програму книжної справи. Тому не дивно, що інтенсивність продажу впродовж однієї ночі (більшість книгарень там працює цілодобово) роману Харукі Муракамі «Безбарвний Цукуру і роки його мандрівок», видрукованого в кількості 500 тис. примірників, спонукала видавця наступного дня збільшити наклад на 100 тис.
Книжності як символічному центру індустріальної цивілізації наразі не просто. Похитнувся під вітрами часу століттями культивований книгоцентризм. У цифровому середовищі відбулося розпредметнення інформації (відрив її від тілесності — матеріального носія), нових функцій набувають ключові медіатори (слово, символ) як транслятори змісту[4]. Писемність і книга,виявившись надто інтелектуальними для епохи телебачення (М. Мак-Люен), отримали ще один удар — намагання витіснити їх на обочину медіамагістралі. Відчуття ментальної роздвоєності оволоділо видавничим співтовариством, змушеним конкурувати, навіть співпрацюючи, з потужними операторами цифрового світу. Труднощі інтегрування в новітню культурну парадигму спричинюють ділову та аксіологічну депресію, конфлікти розумінь і невибагливість дій.
І все-таки книжний світ стійко тримається засад людиновимірності. Серед фахівців і експертів не бракує усвідомлення, що без осягнення істинних причин «змісту у світі» (І. Кант) й оволодіння сучасними технологіями йому не вціліти, а оволодіти ними — виявляється, не так уже й складно. І це не найжорстокіше галузеве випробування. Виклики в іншому — в утраті розуміння книги як засобу олюднення світу, а книжності — як національного і вселюдського символічного ресурсу, дрейфування книжкової справи на периферію індустрії комунікацій і розваг, деградації фахового світогляду й етосу, без чого вона втрачає свій культурний сенс і стає банальним ремеслом. Наразі маятник розгойданий на надто велику амплітуду, але, як завжди буває на переходах, час і сили культури неминуче його зцентрують.
Процеси в сучасному медійному світі не цілком підтверджують афористичну тезу: «Коли караван змінює курс, останній верблюд стає першим». То істина лінійного, а не мережевого світу. Тепер «останній» залишається останнім, навіть якщо «останнім» стає і перший. Це особливо загрожує тим, хто не дбатиме про власну компетентнісну унікальність, згаряча хапатиметься не за свою справу. Перегрітий незрілими думками, нав’ючений чужим крамом, він ризикує залишитися на обочині, бо магістраллю володітиме креативний клас.
Література:
1. Мак-Люен М. Галактика Гуттенберга: Становлення людини друкованої книги.—3-тє вид. / Маршалл Мак-Люен ; пер. с анг А. А. Галушки, В.І Постнікова.—К. :Ніка-Центр, 2011.—392 с.—(Серія «Зміна парадигми».—Вип.1).
2. Кайку М. Фізика майбутнього: пер. з англ. / Мічіо Кайку. – Львів : Літопис, 2013. – 432 с.
3. Кюблер Х. –Д. Міфи про суспільство знань: пер. з нім. / Ханс – Дітер Кюблер. – К. : Вид. дім Дмитра Бурого, 2010. – 264 с.
4. Глобальні модерності / за ред. М. Фезерстоуна, С. Леша, Р. Робертсона; пер. з англ. – К. : Ніка-Центр, 2008. – 400 с.
5. Хейлз, Кетрін Н. Як ми стали постлюдством: віртуальні тіла в кібернетиці, літературі та інформатиці / Н. Кетрін Хейлз ; пер. з англ. Є. Т. Марічева. – 2-ге вид., виправ. – К. : Ніка-Центр, 2013. – 426 с. – (серя “Зміна парадигми” ; вип. 3).
Теремко В. Магістралі та обочини сучасних медій / Василь Теремко // Інформаційний простір: українські реалії : Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції / Академія наук вищої освіти України; Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Національна спілка журналістів України ; редкол.: Ю. В. Бондар (вчен. секретар) та ін. — К. — 2013. — С. 79—84.