Мені було років п’ять чи, може, трохи менше, і в мене була шуба. Тверда, як земна кора, важка, ніби міх цегли, і коричнева, як ведмідь. Гуляти в тій шубі було не найприємнішим заняттям – із санок скочуєшся, з кучугур виборсатися не можеш, і за сніжкою не зігнутися. Не прогулянка, а знущання! Тому коли бабця ставила мене перед вибором: «Йдемо гуляти чи вчитимемося писати?», я обирала те, що можна було робити без шуби. Тому швидко навчилася грамоті.
Ера тої зловісної для мене шуби завершилася напередодні шкільного життя. В школі я вже вміла писати, і то не просто красиво виводити літери, а складати щось своє. Яких тільки віршів не було – про Попелюшку, песика, свинку чи навіть грушку, якою вдавився кріт. Цей витвір я вважала трагічним шедевром, але чомусь ніхто зі мною не погоджувався. Десь у класі шостому зрозуміла, що можна писати за винагороду й організувала свій перший підпільний бізнес: з мене текст, із замовника – «Стіморол». Натренувалася добре: написати про «Гобсека» десятьом однокласникам – без проблем, твір «Як я провів літо» – дайте ще п’ять стіморолів, а «Що таке щастя» взагалі могла всій паралелі написати. Кількість замовлень не зменшувалася, й ціни з часом почали рости: за домашку з хімії – коробка цукерок, записничок.
У десятому класі вирішила – досить. І писала собі й тільки собі. Як кажуть, працювала в шухляду. Десь серед тих матеріалів можна знайти дуже смішний детективний роман, де всі вмирають і незрозуміло як воскресають. Тоді його викинула, а нині думаю, що добре було б знайти й переглянути.
Уже в університеті жуйок не брала – кому треба «Стіморол», коли хочеться їздити на таксі. А творити щось тільки для самої себе – не заводило. Саме тоді почала займатися гоустрайтингом, який і тепер більшість сприймає як щось негативне. В письмі я людина не перебірлива (в мене ж була шуба!), то бралася за все, що можна було написати: роботи з біології, історичні есе, тести з математики чи огляди літератури для дисертацій… Одного разу навіть написала книжку, потім іще одну.
Писати стало для мене хобі. Не віднадила мене від створення текстів і творів постійна робота в ІТ-індустрії, не стало на заваді й народження дітей. Я завжди знайду час і місце для творчості.
Бути гоустрайтеркою – це спостерігати за долею свого твору з-за фіранки. Не так давно відчула, що хочу сповна управляти життям історій, які створюю. Так вийшли оповідання «Дівчача тема ботанів» у збірці «Ще не в курсі, але…» і перша підліткова повість «Одного дня вона розкаже». Трохи страшно, бо не знаю, як читач їх сприйме, чи полюбить. І твердо вірю, що все складеться якнайкраще, й на нові історії мотивуватимуть уже читачі.
