Cистемний погляд на сучасну українську книжність може бути сприйнятий як наївність, якщо орієнтуватися на тенденції, що домінують у світі. Там справді останніми роками заявило про себе багато цікавих для теорії і практики явищ. Самосівно дещо пробивається і в нас, але тотальну ерозію рельєфу видавничої галузі цим не зупинити. Як цілісної, повноцінної системи її в Україні нема. Схоже, з таким становищем змирилися, призвичаївшись призбирувати вигоди на руїнах. Належної ролі книжці в новітньому національному смислотворенні ніхто не відводить. Та й смислотворенням не займається. Солідне думання над світоглядними, духовними викликами українському суспільству, що тепер драматично проявилися у смисловій пустоті, поза порядком денним. Це неспростовно ілюструє здача національного смислового поля експансивним зовнішнім і нахабним васальним чи колабораціоністським наративам. Те, що не відбувається в культурі та інформаційній сфері, – наслідки незнання та нерозуміння закономірності: після втрати (захоплення) віртуальних об’єктів невдовзі аналогічне стається і з об’єктами реальними. Таким об’єктом рано чи пізно стає і країна.
Не доходить і до конструктивних справ щодо структурно-інституційного розвитку видавничої справи, а для опису руйнівних дій одного прокурорського тому було б замало. Нічого принципово оптимістичного в галузі не відбувається. Тільки в наївних головах можуть бродити сподівання на позитивний рух від нових персонажів у владі. Ідеї, які центрують теперішні дискусії, сигналять про те, що зміни відчують тільки стільці в кабінетах. Сподіватися на галузеві зрушення не варто, бо ключові проблеми неможливо розв’язати оновленням декорацій. Спершу потрібно побачити, зрозуміти їх в основах, потім змоделювати бажані процеси і результати, знайти інтелектуальні та організаційні сили. Із цим завжди не складається – все закінчується пропедевтичною підготовкою неофітів, іноді – проектами планів. Обов’язкова деталь – змовницькі потиски і завзяті потирання спритних рук.
Видавнича галузь надзалежна від суспільного організму. Її напряму стосується формула: «Ніщо не виникає з нічого», яку є резон прочитати і так: амбіції держави формують запит на певний тип особистості. У змісті цього запиту – стимулювання потреби у книзі або маргіналізація її соціокультурної ролі.
На видавничу справу безпосередньо тисне багато сил. Стрижневі процеси визначає передусім демографічна ситуація: кількість і структура населення; питома вага сімей із дітьми; місце проживання, рівень освіти, культурних домагань і зайнятості. А вони – похідні від історичної спадщини, економіки та соціальної політики. Тривала депопуляція відбирає у неї потенційних читачів.
Розвиток видавничої справи не може значно випереджати темпи зростання доходів населення, бо лише близько одного їх відсотка люди витрачають на книги. А більшість із тих, хто грошей не має чи не рахує, – у книгарні майже не заходить. Не до книги в непевні часи, бо тоді переважає заклопотаність первинними потребами. Найсильніше працюють на її користь економічне зростання, атмосфера соціального оптимізму, реальна можливість досягати життєвого успіху за рахунок знань, талантів і працьовитості (робота соціальних ліфтів).
Більшість із цих явищ є результатами соціальної інженерії, тобто цілеспрямованої політики. Найвідкритіший до неї – середній клас, заряджений на соціальний поступ, самовираження та самореалізацію. Він теж визріває завдяки політиці. Своїм дітям його представники не залишать ні шахт, ні заводів, ні земель; далеко не всі спроможні купити їм місце в аудиторії зарубіжного вишу, зате в їхніх силах – передати цінні досвіди самостановлення. Енергію для цих досвідів багатьом давали жага успіху та книги.
Становище середнього класу діагностує характер ціннісної системи та перспективи суспільства: в одній системі він – мета і засіб, в іншій – дратівливий чинник для влади і крупного капіталу. Люди з цієї категорії тяжко переносять смислову пустоту. Їм нестерпно і в агресивному й анемічному середовищах. Вони органічні там, де відбувається активне творення цінних для громадянства ідей і смислів. І книга там затребувана.
Ситуація в економіці, освіті, культурі та духовній сфері, функціонування антропоцентричних соціальних механізмів і довіра до них синтезують передумови самодостатності видавничої галузі. Сприятливі для неї параметри найчастіше зростаються в державах із визрілим національним інтересом, культурними традиціями і визнанням стратегічної ролі людського капіталу в реалізації проектів розвитку. Всі галузеві домінанти там здебільшого залежать від неї. Можуть по-різному бити по них несприятливі явища, однак здоровий галузевий організм знаходить внутрішні ресурси для самовідновлення. За необхідності йому допомагає держава. Усе це неможливе там, де національна книжність позбавлена фундаментальних компонентів самодостатності.
Реалії видавничої справи похідні і від розуміння джерел, завдяки яким країна живе і збирається триматися на хвилях глобальної конкуренції. Інформацію про це дають економічна практика й ідеї, що циркулюють в суспільному дискурсі та у владі. Інноваційні проекти національного майбутнього стимулюють розвиток інтелектуально-креативного класу, їх відсутність – притлумлює його. Одні сценарії розраховані на розвиток книжності, інші – залишають її в енергетичній пустоті.
Стратегія інноваційного розвитку, схоже, в нашій країні ще не на порі. А це – ризик розминутися з часом. В інформаційну епоху провідним джерелом національних багатств є не промислово-аграрне ядро, а базований на інноваціях інформаційний сектор економіки, важіль якого – знання як продуктивна сила. Інноваційно активна країна, інтегруючись у світові технологічні процеси, самоприречена розвивати всі складники книжності як стратегічний інструмент.
Попереду інновацій – люди з розвиненими здатностями генерувати ідеї та «ноу-хау». Про їх цінність свідчать попит на ринку праці, якісна структура міграції населення та популярні в суспільстві наративи. В Україні високоосвічена та культурно розвинена особистість значною мірою витіснена на обочину суспільних пріоритетів. Буденні спостереження переповнені фактами, які демотивують зусилля задля саморозвитку, бо головне – не хто ти, а звідки, чий і з ким. Телеекран нав’язує гламурні витребеньки, змагання за доступ до «скатерті-самобранки» або романтизує девіантність. Не стимулюють до книжки досвіди і публічна активність багатьох із тих, кого називають «знаковими особами».
Країна, яка живе за рахунок надр і грунтів, не шукає собі місця там, де відбувається генерування ключових для сучасної глобальної конкуренції інтелектуально насичених енергій та високотехнологічних важелів, мусить розпрощатися з ілюзіями про свою роль у великих справах, бо місцерозташування і масштаб території стрімко втрачають визначальність. Така країна не має мотиваторів для створення ефективного інтелектуально-освітнього та креативного простору. Нове й оригінальне зростає на її пустирях не завдяки, а всупереч, і рідко здобуває масштаб.
Покладатися тільки на державу згубно, а не зважати на те, що від неї безпосередньо залежить, неприпустимо, бо держава формує і контролює макротенденції. Роками населення політичних й економічних висот не надто переймалося тим, що країні необхідно рости. А рости – це і вчитися з мудрих книжок. Їх необхідно збирати з усього світу. З ними потрібно йти у світ. За відсутності таких настанов видавничій справі нізвідки черпати енергію.
Книжний світ за останні десятиліття різко змінився, і ще не зрозуміло, коли і яким він усталиться в розквіті інформаційної епохи. Як і не зрозуміло, якою буде вона тоді. Наразі її універсальні тенденції повільно пробиваються і в Україні. Але за вмінням долати розриви між культурним, технологічним і комерційним складниками діяльності українська видавнича справа далеко відстала від провідних країн. Тому змушена тепер терпіти і те, що в багатьох країнах уже забули.
Центром культурного життя індустріальної епохи була друкована книга. Тоді начитаність вважали однією з найбажаніших достойностей. У народі нормою було ставлення до письменників як до богообраних. Політичні режими діяли літературоцентрично або літературоненависницьки: письменників годували «з рук» або переслідували. Світ прагнув читати і з кожним роком читав усе більше. Якісна книга була дефіцитом. Пік індустріальної епохи символізував розквіт логоцентризму, модернізму та видавничої справи. Розвиток інших медій книзі не дошкуляв.
Усе почало круто змінюватися з настанням інформаційного часу, з яким прийшли постмодернізм і культ множинності. Телебачення, нові медії та індустрія розваг витісняють книгу і читання з центру культурного життя. Частково в цьому винна і видавнича індустрія, безоглядно поринувши в масовизацію (белетризацію), спричинивши виродження інтенційного читання. А в стихії гри та розважальності книга слабша за медії, що з нею конкурують.
Ще сильніше вдарив по видавничій справі вибух інтернет-активності. На шляху до читача текстові вже не обов’язково ставати книгою, достатньо опинитися у відкритому доступі. Іншим став читач. Для самовираження йому вже цікавіше побувати в ролі автора, а можливостей для цього багато. Квазітворчість і квазічитання мають велику притягальну силу.
Індустріалізований вихід книжкового контенту в інтернет, поява потужних глобальних, регіональних і національних гравців, розвиток інтерактивних і мультимедійних практик – реалії з незбагненним потенціалом майбутнього. У результаті – читання стало і проникненням у світи слова, і мандрівкою віртуальними просторами, і захопливою грою, в якій персонажі можуть отримувати інші, ніж за версією автора, біографії й у всьому діяти інакше. Комп’ютерні програми здатні трансформувати роман в оперу, фільм чи спектакль, а футбольний матч – у триллер чи комікс.
Теперішня молода людина, опинившись серед різноманіття медій, охочіше віддає перевагу динамічнішим і мобільнішим за книгу, які, сильно діючи на емоційнуну систему, заворожують і формують нові стереотипи поведінки. Вона вже не буде, як батьки, клопотатися домашньою бібліотекою, бо має доступ до інтернету і цифрові пристрої для читання, якщо це їй цікаво. Замість того, щоб нидіти над томом про Дон Кіхота, відправиться з ним у віртуальні пошуки чарівної Дульсінеї. Так у цій стихії визрів «читач-слухач-глядач-імітатор» – композитна фігура культурних практик. І це – об’єктивність медійного світу.
Історія світової культури знає багато цікавих сюжетів, пов’язаних із привабленням до книги. Свого часу Александра Македонського призвичаїв до неї Арістотель. Телевізор, доступ до інтернету, планшет і не снилися йому, а томик «Іліади» давав розраду в походах і вирізняв його серед неграмотного люду. Амбітне оточення, прагнучи лояльності імператора, вперто вивчало літери. Навіть цілковито неграмотні вельможі шукали книги. Славнозвісна Александрійська бібліотека – результат старань його спадкоємця Птоломея, який прислухався до поради вченого і письменника Д. Фалерського.
У ХVIII ст., наприклад, якийсь російський спритник нажив статки, продаючи в розкішних оправах чисті блоки паперу: настільки респектабельно було мати книгозбірні. Ще наприкінці минулого століття глави держав, ідучи з постів, вважали честю заснувати бібліотеку. Чи багаті на таке наші реалії?
На сьогодні книга перестала бути центром медіасвіту і статусним артефактом. Вона – одна із медій, а її ключові переваги не всі вже здатні побачити. І це – виклик видавничій справі. За таких умов вона мусить прирости необхідними силами та здобутися на працю заради книги, по-новому актуалізуючи її значущість.
Сучасна українська книжність переживає драми свого туманного «острівного часу». Вона розвалена структурно й інституційно, на її території не діють ні стимулятори розвитку, ні запобіжники занепаду. Важелі впливу на процеси перебувають уже за її межами, а це – «безчасовість». Повноцінно конкурентоспроможних ідей і практик, що сигналізували б про наближення її «осьового часу», критично мало. Усе, що народжується, – симпатичні проекти одинаків. Без інвестицій, інфраструктури та ефективних маркетингових програм вони ризикують так і залишитися симпатичними.
Управлінським центрам катастрофічно не вистачає розуміння того, що конче потрібно робити вже і від чого неможливо буде сховатися завтра. Там верховодять буйне невігластво, компетентнісний параліч, нерозуміння часу та невстигання за ним.
Упродовж останніх десятиліть галузь ніхто кваліфіковано не аналізував. Сигнали із експертного середовища не викликали волі визнати ситуацію і налагодити справу відповідно до реалій і національного інтересу. Щоправда, дотепер той інтерес не викристалізуваний у сфері, на яку покликана працювати книжність.
Галузь критично заморожена. Майже двадцять років поспіль кількість виданих книг і брошур на душу населення не далеко втікає від одиниці. Більше третини виданого – старання однієї компанії, яка талановито прищепила випробувані у світі маркетингові технології. Є ще кілька вартих уваги практик. Левовий шмат книжкового масиву – далекі від ринкових процесів внутрісистемні (галузеві, корпоративні) видання, а також продукція адміністративно склепаних монополій, які добивають захирілий ринок. Інші видавництва мучаться, то горнучись до адміністративного плеча, то заглядаючи в очі грантодавцям, бо на самодостатню працю простору залишається дедалі менше, і сил для цього вистачає одиницям.
Повноцінного ринку національної книги в Україні нема – ні за відповідністю книжкового потоку демографічній структурі суспільства, ні за суб’єктною конфігурацією його операторів, ні за правилами ділових відносин. У цьому переліку свідомо упущено критерій «читацькі потреби», бо він вартує осібного слова: людина, яка розриває зв’язок із книгою, значно рідше повертається до неї, бо її увагу підкорюють інші медії та форми дозвілля. Очевидно, тому в деяких країнах затрати на задоволення цих потреб фігурують при розрахунку вартості споживчого кошика.
В Україні останніми роками не було відповідального аналізу статистичних даних, а коментарі до них – самообманювання. В іншому разі йшлося би, принаймні, про структурну розбалансованість катастрофічно мілкого книжкового потоку, знищення конкурентного середовища в галузі та анексію національного книжкового простору. Була би зацікавленість і тим, наскільки активно країна читає, які тенденції домінують у цій сфері та як працює система національних наративів. Аналіз змусив би зайнятися пошуком радикальних способів упливу на процеси.
На сьогодні відносно оптимістичні сигнали подає сегмент книжки для дітей. Він росте кількісно і розвивається якісно. В основі цього – демографічні сили та динаміка уподобань. Не втрачають значення сюжети і герої. І теперішні діти чутливі до краси та казкового. Водночас їх дуже приваблюють ефекти співучасті. Провідні оператори ринку це знають, тому вони креативні, технологічно гнучкі й маркетингово мобільні. Амбіції спонукають їх контролювати тонус інноваційності, щоб устигати за трендами. Наразі – це аудіокомпоненти та ігрові мобільні додатки до друкованих версій. Усі вдалі рішення видавництв – крок назустріч дитячим зацікавленням. Вони затратні, але і прибуткові, якщо здобувають масштаб.
Із белетристикою складніше, оскільки можливості творення видавництвом книги як унікального продукту в цьому сегменті обмежені, а «цифра» безжально «відгризає» своє. Багато тут залежить від популярності автора, сюжету, персонажів і професіоналізму видавництв. Потужних авторських пропозицій в Україні замало. Одна із причин цього – низька капіталізація текстотворення, проблематичність письменництва як професії. Сильні тексти позитивно заряджають галузь: Дж. Роулінг своїм романом «Гаррі Потер» спонукала навіть «цифрове покоління» читати затяжні друковані тексти, динамізувала видавничу справу в усьому світі.
Різко погіршилася донедавна відносно пристойна ситуація в сегменті інтелектуальної книги. Більшість із того, що відбувається з виданнями для середньої школи, – боротьба за доступ до грошей, а не за якісний навчальний продукт.
За невмолимими законами виходить із справи покоління авторів, для яких створення навчального видання для студентів рівноцінне взяттю життєвої вершини. Нові генерації до натужної праці заради цього не мотивовані і часто не готові за основними критеріями. Малоосмислене компілювання із вихоплених в інтернеті текстів того, що потім подається як «власне видання» – повальна тенденція. Агресивно наступають «книги в авторській редакції», хоч насправді це – поліграфічно відтворені тексти. Причини – в занепаді самовимог авторів і видавництв, у сумнівній позиції тих, хто легітимізує в освітньому процесі брак. Із розвитком цифрових сервісів загострюється проблема використання об’єктів права інтелектуальної власності. Міністерство освіти і науки України, схоже, ставиться до цього надто екстравагантно.
Найдошкульніше пригнічує галузь зруйнованість системи книгорозповсюдження: щезання книгарень; недостатні для їх ефективної роботи площі; несформованість інформаційно-логістичних служб; низька кваліфікація кадрів. Років двадцять п’ять тому шість мереж (майже дві тисячі книгарень) продавали за рік до п’ятисот млн. книг. Тепер Україна видає близько п’ятдесяти млн. книг і брошур. Десь двісті-триста млн. потрапляє на прилавки імпортованої книги. Якщо вірити даним Державного комітету радіо і телебачення, в Україні є більше семи тисяч суб’єктів книгорозповсюдженя. Усі вони забезпечують річний оборот, який не перевищує суму, еквівалентну шестистам мільйонам доларів США. У Німеччині, де найрозвинутіша інфраструктура книжкового ринку, близько п’яти тисяч книгарень оперують сукупним оборотом у дев’ять – десять млрд євро. Приблизно на такому рівні взаємозалежність між кількістю торговельних об’єктів та обсягами продажів у багатьох країнах. Навіть без прискіпливості зрозуміло, що в нас непорядок зі статистикою й організацією роботи книгарень.
У багатьох країнах книгарні починають функціонувати як мультиформатні центри, де клієнтам пропонують профільні та супутні блага. Зміст їх роботи трансформуються відповідно до потреб і життєвих стилів людей. У московському «Бібліоглобусі», наприклад, крім традиційних способів стимулювання лояльності, створюють і театральну сцену.
Книга перебуває під опікою в багатьох державах. Найчастіше застосовують для її підтримання податковий інструмент. Та цим інтерес до неї не обмежується. Оригінально, наприклад, проблему матеріальної бази книгорозповсюдження розв’язали у Франції, де власником приміщення книгарні може стати будь-хто, але в ньому дозволено продавати тільки книги. Надстійка інфраструктура видавничої справи функціонує в Німеччині. Сильно захищають традиційну книжність як один із найважливіших плацдармів культури Канада і Франція. Дуже цікаві досвіди розвиває Англія: сегмент наукової книги зростає тут швидше, ніж ВВП. Не втрачає динамізму класична книжність в одній із найінноваційніших країн – Японії. Переконливе лідерство в медійних, у т. ч. видавничих, полях утримують США. Попри різноманітні внутрішні перепади, аргументовану ділову агресивність демонструє Росія. У нас, схоже, розтягування об’єктів книжної системи – один із найрезультативніших національних «проектів» останніх десятиліть.
Організування в Україні на основі національного капіталу мультиформатної, рівновіддаленої від видавництв і самодостатної книгорозповсюджувальної мережі – точка відліку в реанімації видавничої галузі та подоланні дискримінації української книги там, де їй органічно має належати першість. У надрах галузі ресурсів для такого проекту не знайти. Необхідну для старту матеріальну базу давно вже прихоплено. Залишається сподіватися, що це могло би стати культурною місією національного бізнесу. Наразі він до книжкової справи байдужий, а на основі більшої вигоди – за законом переливання капіталу — кошти сюди не прийдуть. Для ефективної роботи такої мережі потрібні значно потужніший потік книг, обмеження практики прямих продажів – у Німеччині близько дев’яноста відсотків продукції проходить через книгарні.
Багато держав стали перейматися створенням зцентрованого на книзі та читанні культурного середовища. Серед безпосередніх учасників реалізації таких програм – перші особи та знакові фігури, що надає справі суспільного авторитету і сприяє її ресурсному забезпеченню. Далі спрацьовує механізм орієнтації на центри впливу. Муніципалітети міст створюють спеціальні служби, бюджетують резонансні проекти. Один із них – онлайн-доступ до цифрового контенту в метро, вмонтований у можливість подальшої взаємодії з бібліотеками. У такому середовищі легше здобувають підтримку ініціативи суб’єктів галузі. Якісь із тих ініціатив корисно було б і в нас спробувати – заснувати, наприклад, у Києві та обласних центрах парки книжкової культури. У цій справі світ креативить буйно – переймати є що, а там, дивись, і самі до чогось здогадаємося.
Видавниче співтовариство має багато підстав переглянути своє ставлення до бібліотек. Донедавна обов’язкова там тиша тепер тривожить не лише бібліотечних працівників. Зустрічі з авторами, дискусії, різноманітні імпрези – далеко не все із переліку актуальних форм спільної діяльності. Дрейф у мультиформатність для бібліотек є реальністю. Нічого крамольного і в розповсюджувальних функціях: «друк за вимогою», агрегація та дистрибуція цифрового контенту, єдині каталоги книг і єдині читацькі квитки. У США можна взяти книжку в одній бібліотеці, а віддати в іншій. Не варто вважати неприпустимим явищем і книгарню в бібліотеці.
Завдяки новим ідеям і практикам бібліотеки зуміють зберегти те, що нагромаджували віками, та переконливо спростувати футурологічну балаканину про них як лише музеї книг. У країнах, які живуть майбутнім, споруджують нові бібліотечні комплекси та модернізовують наявні. Споруди навіть найбільших в Україні бібліотек до такого функціонування непридатні.
Багато з утраченого вже не повернути. Занедбані в минулому, не зроблені тепер і потрібні в перспективі справи чекають нових голів і рук. Їх потрібно спершу побачити, дослідити і зрозуміти, як до них підступитися. Аналітичного центру, який би володів такими вміннями, в Україні нема. Цим вона теж відрізняється від світу. Аналітико-конструювальну роботу не осилять ні найдобросовісніший чиновник, ні найталановитіший аматор, бо тут потрібні особливе бачення, методологічна вправність і дисциплінованість. Така інституція мала б і генерувати стратегічні ідеї, розробляти форсайт-проекти, ініціювати оптимізування поняттєвої системи та нормативно-правової бази.
Галузь потребує осучаснення концептуальної платформи та структурних змін. Проникнення у книжність «цифри» породжує необхідність прийняти і впровадити нормативно-правові рішення, стандартизувати важливі процеси, згармонізувати бізнес-інтереси з медіареальністю. Важливе і розуміння того, що в постмодерної людини на першому місці інші компоненти культури, ніж у людини модерну. Ця зміна системи цінностей проявилася її поведінкою в медіасвіті, про що свідчить ставлення до книги, читання та об’єктів інтелектуальної власності. Платити просто за інформацію, яка – не дефіцит, мало хто буде. Друк, очевидно, стане одним із форматів «цифри». Звузиться ареал зрощених із ним практик, бо масовість витіснятиметься унікальністю. Посилиться попит на особливі вміння та фахівців із мікромаркетингу. Видавництва трансформуватимуться в медіакомпанії, що працюватимуть із мультиформатним контентом.
Драматургія теперішніх справ переконує в необхідності реформ, збалансованих в усіх підсистемах галузі. Без нових поглядів, розумінь і управлінських старань вони неможливі. Адже кризові явища переплелися тут із банальною неготовністю до впровадження змін. До цого додався параліч екстремального часу. Передусім потрібно переглянути роль бюджетних програм (так трати кошти – гріх), сконцентрувати сили на проривних справах. Можливості для якісного переходу є завжди, якщо не ігнорувати неминучості змін. Його енергетичним джерелом і каталізатором могла би стати стратегія модернізації національної книжкової справи як платформа її повноцінного входження в глобальний книжковий світ. Запит на неї і контроль за її впровадженням – прямий обов’язок держави.