Василь ТЕРЕМКО: «Пам’ять шкіри спокою не дасть»

Так якось сталося, що світ повільно відкривався на Покутті серед навіженої у своєму буйстві природи і холодно розгарячілих людей.

Ось бігаєш за метеликом, що снує між квітками в бур’янах; не можеш стримати сліз, бо ридма співає окалічіла баба Меланка; тримаєш у тремтячих долонях щойно вилуплене каченя; ідеш із тетою Ганею стежкою посеред пшеничного поля, а колоски, маки і волошки вищі за тебе; стрий Гнат (дідів брат) каже: «Ти не Теремка, ти Стецюк – у тебе наша кість». Про норов – ні слова.

Мама, здається, ніколи не спить. А тата вважаєш сильнішим за змія і навіть за богатиря. Діда жодного не застав, і то пече. Подвір’я переїхав колгосп і все там поламав – розказували. Люди йдуть до баби Меланки погомоніти – любили її. Сестру повінь жорстоко кидає на каміння – випадково її рятують; на твоїх очах повінь збиває з ніг дівчинку – її вихапуєш ти.

Тато вчить читати, і довкола тебе часто сміються, бо якось так у бібліотеці розказуєш вірші й «по-секрету» зізнаєшся, що можеш прочитати «пів газети, в других пів – нє, бо ще малий»; тобі дозволяють вибирати у великих шафах книжки – гонорово! Плачеш, бо дуже шкода тих, про кого читаєш, байдуже – хлопчик то чи заєць.

Ще через якийсь час розриваєшся між книжкою і футболом. Там теж сміються – з того, що не вмієш, і з того, що ладен на все, лиш би навчитися. Там уже не плачеш – б’єшся, як і на пасовиську. І страшенно рвешся співати. А тим часом педрада школи забороняє бібліотеці видавати тобі книжки – дочитався.

Скільки такого назавжди вросло у шкіру. А далі взагалі – завал, як усе пішло: тобі тринадцять, прямкуєш принишклою, як пташка в гнізді, надвечірньою вуличкою, де п’ять ясенів, і дивуєшся, як несподівано затоплюють слова: «Замерз ставок, замерзла тиха річка// Співучих солов’їв уже нема// На землю сходить чемно нічка// А надворі зима». Десь через три роки вимучуєш щось про юнок «з покутського краю» (ох і стидно), а через рік, на першому курсі філфаку, епігониш: «Ти приходила вчора до мене із злив// І дощі цілувати хотілось» – тішитися нема чому. І зарікаєшся не дурити себе тим, що твоїм бути не може.

Філфак відбив охоту марнувати папір під недовірші (кілька дорослих можна б і показати, але хіба то щось змінить) і притлумив намір в інший спосіб вчепитися за поли літератури, а до слова прив’язав.

Писалося багато різного, бо була робота в газетах, а в кількох – клопіт редактора. Іноді писав комусь – тепер то називають спічрайтерством. Двадцять п’ять років давав долю книжкам багатьох авторів. Щось і своє писав – для студентів, дисертації.

І потайки думав: може, все-таки якось зачепитися за літературу. Пробував і нищив – так переслідував філфак, нав’язавши толк, яким має бути те, що ризикуєш не таїти в собі.

І от тобі на! Замість того, щоб угамуватися і засісти в кутку життя, як миша за віником, нахабнієш і виставляєш на чужі очі те, що міг би тримати під цератою (оповідання, повість): твої ровесники давно вже – майстри. Але вже нікуди дітися, бо ті «штучки» хтось бачив, хтось про них чув – і хай судять.

А голову роздирають нові думки і заставляють наздоганяти свій час – утекти від себе ніяк. Спокою не буде, і це класно.

Поділитися: