Перші богемні звички виникли ще в ранньому дитинстві – все це від тернопільського життя, яке батьки проводили в колі місцевих акторів, поетів, музикантів, художників. Втягнувся. Якось близько другої ночі Борис Демків, тепер уже покійний тернопільський поет, ніс мене бухим на своїх плечах, і я ненароком звалився. Напевно, той травматичний досвід дав підстави почати писати поезію, але серйозно зайнявся нею вже в юнацькому віці.

У три-чотири роки на творчих посиденьках тернопільської богеми кінця 70-х часто «шкварив» на пам’ять гекзаметром фрагменти «Одісеї» Гомера. Маленьким любив слухати стрілецькі пісні у виконанні легендарного тернопільського гуру й археолога Ігоря Ґерети, з яким ми іноді плавали на нашому човні тернопільським ставом.

Бокс, футбол, мотокрос та азартні ігри – все це було також тоді, як, зрештою, у багатьох моїх ровесників. Про гасання на мотоциклі «Тула» без вихлопної труби нічними вулицями Тернополя не розповідатиму, бо це окрема історія, від якої здригався мікрорайон Сонячний. А от рішення писати романи з’явилося після знайомства з іменитим письменником Тернопілля – Романом Андріяшиком. Це було в Києві у 1993-му. Я, тоді ще студент-другокурсник, захоплено йому розповів, що пишу новели. Андріяшик скривився і сказав, що йому, щоб щось сказати, треба хоча би сторінок 200. Над цим я замислився не на жарт. Так виникла спокуса стати романістом. Мрія про це часто, але не мав розуміння масиву твору, динаміки та логічних звуків. Як не дивно – допомогла дисертація, бо це був перший досвід більш-менш немалого та структурованого тексту. Після цього романи вигадуються самі.

На творчому шляху завжди траплялися люди, які вчасно й доречно критикували. Так, уже покійний відомий письменник зі США Богдан Бойчук написав мені листа, в якому порадив використовувати в романах дієслова в теперішньому часі, як це робили всі американські прозаїки. А першими літкритиками були мій улюблений викладач, професор Павло Михед і перекладач «Втраченого раю» Мілтона Олександр Жовнір, якого теж, на жаль, уже немає з нами.

І тепер, коли мені на носі 45, скажу одне: все, що з нами відбувається вперше – найцінніше, і залишається з нами на все життя. Й поки будуть сили – писатиму.